Текст книги "Знову й знову"
Автор книги: Бен Елтон
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 25 страниц)
– Хаосу, сер Ісаак?
– Ану ж під дію сили тяжіння підпадають не тільки предмети? Не самі лише яблука і планети?
– Не розумію, сер. Ви ж просто-таки блискуче довели світові, що гравітація, чи то пак сила тяжіння, пов’язує разом усі предмети, утримуючи їх на властивих місцях та визначаючи їхній рух небесами. На що ще може впливати сила тяжіння?
– Ну, скажімо, на світло, – мовив старий, дивлячись на промінь сонячного світла, що, мов на замовлення, увірвався до кімнати крізь щілину між шторами. – Що, коли вона має здатність викривляти світло?
– І завдяки цьому можна було б, наприклад, зазирати за ріг? – не зумів стримати посмішки Бентлі.
– Можливо, сер, цілком можливо. Але є ще щось.
– Ще щось?
– Хронос.
– Час?
– Так, декане Бентлі, час. Ану ж сила тяжіння спроможна викривляти час?
Ньютон не міг знати, що ця надзвичайна, дивовижна думка, яка сяйнула йому у 1691-му, а наступного року сильно порушила його душевну рівновагу, призведе врешті-решт до того, що Г’ю Стентон, який народився у 1989-му, в 1914-му врятує життя жінці-мусульманці та її дітям. Проте він таки бачив, і то напрочуд ясно, що у майбутньому нічого сталого й заздалегідь упорядкованого немає.
– Скажіть-но мені, декане Бентлі, – мовив Ньютон, розглядаючи осад на дні вже порожньої склянки, – якби Бог дав вам нагоду змінити щось одне-єдине в історії, ви б це зробили? І якщо так, то що саме змінили б?
5
Настав день, та небо над Трініті-коледжем не проясніло. Навпаки, буря, яка лютувала над Великим двором, схоже, знай набирала сили. Рідкісний у цю пору року потік теплого повітря, заблуканий та безпорадний у кліматичному хаосі, що збив його з усталеного впродовж тисячоліть курсу, приніс упереміж зі снігом та градом ще й дощ. Бурульки, які звисали з фонтана посеред двору, перетворилися на сріблясті водоспади, на гострі зуби, що закусили викривлену у гримасі кам’яну губу і пускали на неї слину.
У деканському помешканні професорка МакКласкі, взявшись розповідати історію, розташувалася за старою звичкою перед самим каміном, а тепер важко прочвалала через усю кімнату до вікна і протерла на запотілій шибці вічко, щоб визирнути надвір.
– А бодай йому! – буркнула вона, вдивляючись у зловісний вільготний присмерк за склом. – Погода нині просто казкова.
– Дайте спокій погоді, – озвався Стентон. – То ви серйозно хочете сказати, що вам написав лист Ісаак Ньютон?
– Авжеж, так і є, – відповіла МакКласкі, тріумфально стрясаючи кулаком у повітрі. – Не мені особисто, звісно. Лист, який він залишив Річардові Бентлі, адресовано тому, хто буде деканом Трініті-коледжу 1 січня 2024-го року. Тож усі декани мали за священний обов’язок передавати один одному запечатаного листа аж до цієї дати. Уяви собі, як здивувалися б і Бентлі, і старий Ісаак, якби дізналися, що через триста років адресатом цього листа буде жінка! О, від такої звістки ті старі хричі просто очманіли б, це точно! Ньютон, звісно, з плечей тих велетів, про яких говорив, розгледів чимало, але навряд чи зумів би передбачити, що на чолі Трініті-коледжу стоятиме гаряча жіночка з люлькою в зубах!
І МакКласкі кількома рухами накреслила на тій-таки запотілій шибці жіночий силует з важкими грудьми, тонкою талією і крутими стегнами.
– Цікавенька оповідка, правда? – кинула вона, відвертаючись від вікна. – Дуже різдвяна, тобі не здається?
– Авжеж, і власне «оповідка» тут, мабуть, ключове слово. Невже ви серйозно хочете сказати, що декани Трініті триста років мали у своєму розпорядженні лист і стос паперів від самого Ісаака Ньютона й ані словом про це не прохопилися?
– Звісно, а як же інакше? – відказала МакКласкі, й у голосі її прозвучало непідробне здивування. – Усі так робили, і я зокрема, чекаючи, аж настане призначений час. Ми ж усі – з Трініті, байдуже, чоловік ти чи жінка. Ми мусили виправдати виявлену нам довіру.
– І вони, ці декани, всі як один устояли перед спокусою зазирнути в той лист і почитати, що ж там у тих паперах?
МакКласкі заходилася прибирати зі столу рештки сніданку.
– Ну, хтось, може, й справді зазирнув у лист, а потім знову його запечатав. Однак ніхто з них ніколи не оприлюднив би того, про що довідався, бо це означало б заодно і привселюдно зізнатися у зраді. А позаяк інформація, яку залишив нам Ньютон, прив’язана до абсолютно конкретного часу, то пуття з неї так чи інак було небагато. Ти доїв?
Перш ніж віддати тарілку, Стентон підчепив виделкою останній шматок бекону.
– Пуття й справді жодного, хіба крім того, що це безцінний історичний документ, – сказав він.
– Це Кембридж, Г’ю. Безцінних історичних документів у нас хоч греблю гати, і ніхто через них особливо не ворохобиться. Ньютон написав цілу купу листів, і подекуди маячні там на позір набагато більше, ніж у тому, про який я тобі розповідаю, але нікому до них нема діла – припадають пилом у бібліотеці. Все одно людям тільки «Principia» подавай. Десь так само вони їдуть у Рим і збавляють усі вихідні в черзі, щоб постояти в натовпі і повитріщатися на стелю Сикстинської капели, хоч просто під ногами у них – незліченні сліди древньої імперії. Хай там як, лист – справжній, у тім-то й річ. Час написання визначили за вмістом вуглецю, почерк звірили з наявними зразками.
– Гаразд, професорко, переконали, – мовив Стентон. – То про що ж пише у тому листі Ньютон?
– Якщо хочеш, я тобі прочитаю.
МакКласкі сягнула до камінної полиці і з декоративного глека із зображенням Вільяма Ґледстона витягла потрісканий і пожовклий пергамен. Потому випорпала з кишені шинелі пару товстих окулярів для читання у пластиковій оправі, здмухнула зі скелець кілька окрушин тютюну і, тримаючи їх перед очима на манір пенсне, почала читати:
– «Тому, хто 1-го січня 2024-го року обійматиме посаду декана Трініті-коледжу»… сиріч мені! – радісно констатувала вона, перериваючи читання. – А круто ж, визнай. Мені пише Ньютон!
– Еге ж, це до мене вже дійшло, професорко.
– Просто нагадую, – злегка наприндилася МакКласкі й повернулася до листа: – «Вітання з трьохсотлітньої давнини!»
– Ого!
– А таки ого, – притакнула МакКласкі. – Зажди, далі буде ще огочніше. «Сер, ви похилого віку? У вас небагато земних зв’язків? Якщо так, то вміст сієї скриньки належить вам. Якщо ж ні, то я доручаю вам знайти чоловіка, у якого немає залежних від нього членів родини чи інших осіб, і передати скриньку йому, бо се його справа, не ваша…», – професорка на мить змовкла, щоб ковтнути присмаченого коньяком чаю. – А пощастило ж, що я відповідаю вимогам, скажи? Мала б я благовірного і з чортову дюжину внуків, то мусила б, честь честю, передати папери комусь іншому.
– І ви б це зробили?
– Не знаю. На щастя, перевіряти не довелося. Та Ньютон, як на мене, усвідомлював, що насправді мало чим тут ризикує. Все одно ми, оксбриджські смертежери, обвінчані здебільшого з роботою… Ну, так чи так, він продовжує: «Потому вам чи вашому обранцю треба виокремити з-поміж професорів університету тих, хто так само не обтяжений земними турботами. Шукайте патріотів і людей з незаплямованим сумлінням. Учених мужів, обізнаних з класичними науками, і тих, хто вивчав історію, а також математиків і натурфілософів. Тих, хто присвятив життя своє роздумам про Всесвіт та властиві йому діяння. Поза тим, то мають бути люди поважного віку, яким недовго вже залишилося перейматися земними клопотами. Якщо буде така потреба, шукайте навіть серед учених з Оксфорда…» З Оксфорда, Г’ю! Уявляєш? Почути таке від випускника Трініті! Сам бачиш, він підходить до справи вельми серйозно.
Г’ю лише здвигнув плечима. Він здавна тримався думки, що гадане суперництво між двома «елітними» університетами – то не що інше, як нудне і непереконливе викаблучування. Вважав, що вони завжди були половинками одного й того самого безнадійно занапащеного самозамилуванням закладу, а ту свою славнозвісну взаємну ненависть роздували і виставляли напоказ із однією-єдиною метою – нагадати цілому світові, що всі інші їм ані на латку не годяться.
МакКласкі тим часом читала далі:
– «Таке-от зібрання вельмишановних братів має з усією пригідною врочистістю заснувати таємний орден. Назвати сей орден треба на честь Хроноса, знаного колись як бог часу. Нехай члени ордену зберуться, зодягнувшись у відповідні їхньому вченому стану та сій урочистій нагоді одежі, і потішать себе належною трапезою, аби сповнитись добрим гумором. Потому вам і треба буде відкрити у визначеному мною порядку папери, що їх я вам заповідаю.
Далі чиніть згідно зі своєю совістю, як то завше робили і, сподіваюсь, робитимуть надалі всі славні мужі з Трініті-коледжу.
Ваш слуга довіку,
Ісаак Ньютон».
МакКласкі склала пергамен і всунула його назад у глек.
– Цікавенько, га?
– Ну, якщо все це правда, то просто до дідька захопливо, – відповів Стентон. – А що було в тих паперах?
– Хочеш вступити в орден Хроноса? – всміхнулася МакКласкі.
Стентон знизав плечима.
– Здається, ви теж цього хочете, бо навіщо ж інакше було мене сюди кликати й усе це розповідати? Ви ж самі мене вибрали, це очевидно, бо я – самотній чоловік, не маю нікого на утриманні, а отже, цілковито відповідаю вимогам Ньютона.
Цілковито відповідаю вимогам Ньютона?
Невже він і справді щось таке сказав?
– Гаразд, – мовила МакКласкі, – послухай, що було далі. У січні я зробила так, як велів сер Ісаак: вибрала собі товаришів. На свою, звісно, подобу, бо вони всі як один – вкрита книжковим пилом понура професура, яка самим тільки коледжем і живе. Тож я влаштувала обід. З усією, знову ж таки, «пригідною врочистістю», як заповідав Ньютон: свічки, молитви, приємна музика, вишукані страви. Пообідавши, ми взялися до паперів.
– Оце так момент, – докинув Стентон.
– Авжеж, момент був ще той.
МакКласкі поставила склянку, пішла в куток кімнати і принесла звідти дерев’яну скриньку: за розміром її якраз дозволили б узяти зі собою в салон літака бюджетної авіакомпанії. Цю оковану сталевими скобами скриньку з темного дуба професорка й поставила на пуф між собою та Стентоном.
– Папери лежали у цій скриньці?
– Так. Це Ньютонова скринька, її триста років зберігали тут на горищі.
– І багато там паперів?
– Коли ти дізнаєшся, про що в них ідеться, то, думаю, погодишся, що сер Ісаак був напрочуд лаконічний.
Знову затиснувши в зубах люльку і нависнувши своїми неосяжними грудьми над скринькою, професорка підняла віко і витягла ще один пожовклий пергамен.
– Спершу ми знайшли запитання, – мовила вона, простягаючи пергамен Стентонові. – Запитання з царини історії, а з ним – сувору пересторогу: не зазирати далі у папери, доки не дамо на нього відповіді.
Стентон зиркнув на пергамен.
– Те саме запитання ви поставили й мені.
– Власне. Якби ми могли повернутися у певний момент у минулому і щось там змінити, то що б то було? Цілком у моєму стилі, ні? Так, наче старий знав, що його лист потрапить саме до мене.
– І ви знайшли відповідь?
– Авжеж, знайшли. Доволі швидко, як по правді.
– І?
Якусь хвилину МакКласкі мовчала, посмоктуючи зуб. Стентон бачив, що цією миттю їй кортить потішитися якомога довше.
– Ну, це мала б бути певна дата, значуща для Європи, чи не так? – озвалася врешті вона. – Або хоча б для Америки. Погляньмо правді у вічі: на благо чи на лихо, але вже добрих пів тисячі років першу скрипку в історії цієї планети грає цивілізація, яку ми полюбляємо називати західною. Згоден?
– Так, напевно.
– Звісно, згоден. У тебе ж диплом з відзнакою, правда?
– Звичайний.
– Хай там як, на повного ідіота ти не подібний. – МакКласкі сягнула обіруч під поли шинелі й потерла свій масивний зад: його, видно, добряче припекло, бо ж стояла вона перед самим вогнем. – Ну, Г’ю, то скажи мені. Коли все пішло не так? Коли Європа збилася з дороги? Коли найгірші її ідеали взяли гору над найкращими? Коли її свавільне марнославство та дурість змовилися і надумали знищити її красу та вишуканість? Коли вона змінила свою силу та вплив на занепад і розпад? Коли, словом, найавторитетніший на планеті континент цілком свідомо, без жодного примусу напартачив так, як не партачив ще ніхто й ніколи, і за одну божевільну мить перетворився з героя на ізгоя, з переможця – на неспроможця? З беззаперечного чемпіона світу у важкій вазі на нікому не потрібного невдаху без шеляга у кишені, який лежить, безтямний і скривавлений, посеред рингу, бо сам себе нокаутував і затовк мало не до смерті?
Крижаний дощ за вікном знов обернувся на град. Шквали один за одним налітали й ударяли в шибки з таким звуком, наче десь надворі витрушували велетенське простирадло. Час од часу низькі темні хмари пронизували різким спалахом блискавиці. Визначити на око годину, а чи й пору року було годі. Втім, межі між порами року стерлись уже давно.
– Ви явно говорите про 1914-й, – тихо мовив Стентон.
– Не чую, Г’ю, надто тут гуркоче.
Г’ю подивився МакКласкі в очі й голосно, майже з викликом сказав:
– Європа напартачила у 1914-му.
– Саме так! – вигукнула професорка. – Найбільша в історії помилка, якої зовсім легко можна було уникнути, – це, безперечно, Велика війна.
Стентон знайшов серед брудного посуду свою чашку і, сполоснувши її содовою з сифона, налив собі ще коньяку. Різдво все ж таки, як не крути.
– Ну-у… – задумливо протягнув він. – Ясна річ, то була одна з безпрецедентних всесвітніх катастроф, з цим не посперечаєшся. Та чи може вона претендувати на виняткове право посісти в цьому списку перше місце – тут я не певен. Потім же траплялася різанина ще гірша, і то не раз.
– От-от! – вигукнула, пританцьовуючи на килимку, МакКласкі. – І кожнісінького разу, без жодного винятку, це було неминуче якраз через те, що сталося у 1914-му. То був вододіл, таке собі роздоріжжя. Велика війна заповіла нам жахливе двадцяте століття. До цього моменту світ щораз успішніше вчився жити мирно, а наука і суспільство розвивалися задля загального добра.
– Якби ви народилися корінною американкою або австралійкою, а чи навіть африканкою десь у Бельгійському Конго, то, мабуть, були б іншої думки, – зауважив Стентон.
МакКласкі аж ногою притупнула від роздратування.
– Ну, я тебе прошу, Г’ю! Я ж не кажу, що все було ідеально чи бодай до ідеалу наближалося. Й аж ніяк не припускаю, що ті чи інші історичні перетворення спроможні змінити людську природу. Люди все одно завжди простягатимуть руку до того, що їм не належить, сильні визискуватимуть слабких, і жоден історичний ремонт цьому не зарадить. Кажу лише, що влітку 1914-го звичне людське бузувірство начебто пішло на спад, заповідалася доба миру й міжнародної співпраці. Заради Бога, таж тоді проводили стільки міжнародних виставок, що для них уже міст бракувало! Дивись, у 1913-му одна така виставка відбувалася в Ґенті – місті, яке до 1915-го буквально на порох стерли і мало не відправили навік у небуття. Якраз тоді, буквально напередодні катастрофи, європейська цивілізація, яка стільки лиха принесла була і собі, й іншим, почала потроху все налагоджувати. Зароджувався соціал-демократичний рух; навіть російський цар мав уже ту свою Думу. На обрії мріло виборче право. Освіта, охорона здоров’я, рівень життя – все це рухалося вперед величезними кроками і стрибками. Колонізовані великими імперіями народи організовували установчі з’їзди і готувалися скористатися правом на самовизначення. Такого розквіту мистецтв і наук європейські столиці не знали з часів Відродження. Це було… просто чудово.
– Ну, щось я не певен, чи…
Та МакКласкі й чути нічого не хотіла.
– Чудово! – твердо повторила вона. – А тоді – самогубство. Несамовите, збочене, зумисне самознищення спільної культури, яку творили впродовж чотирьох тисячоліть і розтрощили вщент буквально в одну мить. Вона так і не підніметься знову, поступиться місцем убивчій, смертельно небезпечній мішанині з недовареного фанатизму як лівого, так і правого ґатунку. Радянський Союз спаплюжить великий задум Маркса і зведе його до всесвітнього токсичного кошмару, де з нечуваною жорстокістю ув’язнить цілі народи. А Сполученим Штатам буде призначено перейти до поклоніння конкуренції, споживанню й надмірності, внаслідок чого життя на планеті опиниться врешті на межі зникнення.
Стентон звівся на ноги. То був, схоже, єдиний спосіб вставити бодай слівце.
– Стривайте, стривайте! Не можна самих лиш американців звинувачувати у тому, що коїться нині з довкіллям.
– Сьогодні вже не можна, та все одно почали це вони. Хто навчив народи цілого світу споживати більше, ніж вони потребують? Ба навіть більше, ніж прагнуть? Споживати просто так, заради самого споживання. Найбільша у світі демократія, ось хто! І поглянь, до чого це всіх нас довело. Кажу тобі, Велика війна зруйнувала геть усе. Фари згасли, гальма відмовили. От спробуй тільки уявити, яким був би тепер світ, якби цієї війни не трапилося, якби великі європейські держави й далі торували шлях до миру, процвітання та просвіти; якби мільйони найкращих молодих людей Європи, найосвіченіше і найцивілізованіше покоління, яке будь-коли бачив світ, не втоптали б на смерть у багно, якби вони вижили й отримали можливість творити двадцяте століття.
Стентон бачив, до чого вона веде. Всі ті імена на стіні каплиці, до якої онде рукою подати, на кожному міському меморіалі та сільському хресті. Яке добро могла б принести вся ця молодь, якби отримала шанс на життя? Якому злу могла б запобігти? А в Німеччині? У Росії? Якби це втрачене покоління вижило, то вже напевне зупинило б тих збанкрутілих у моральному сенсі нездар, що повилазили потім зі щурячих нір і повели цілі держави до абсолютного зла. Чого досягли б ці країни без згубного каталізатора індустріальної війни?
– Маєте рацію, – сказав він. – Ваші аргументи неспростовні. 1914-й став роком справжньої катастрофи. Отже, відповідь на Ньютонове запитання ви дали. І взялися розбирати його папери. Що ви там знайшли далі?
– Далі ми знайшли ряд із чотирьох чисел.
– Чисел?
– Так, чисел, які виявилися розв’язком довгого і складного рівняння. Триста років тому Ньютон записав їх на папірці і запечатав в окремий конверт. І вигляд цей ряд мав такий: один, дев’ять, один, чотири.
– 1914?
– Саме так: 1914.
– Ісаак Ньютон передбачив Велику війну?
– Не будь смішний! Як він міг це зробити? Ньютон же не віщуном якимсь був, а математиком, людиною науки. Він мав справу з емпіричними доказами. Цю цифру він отримав не шляхом якоїсь там містичної абракадабри у стилі Нострадамуса. То був суто математичний розрахунок.
– Щось я не збагну, професорко. Згоден, 1914-й – рік в історичному сенсі надзвичайно важливий, але яким боком до цього математика?
– На все свій час, Г’ю, на все свій час, – мовила МакКласкі, допила чай і потягнулася. – На цю хвилину досить. Мені треба подрімати. Присмачені випивкою сніданки тепер вибивають мене з колії, не те, що колись.
– Секундочку, заждіть, не можете ж ви просто…
– Г’ю, я сказала тобі те, що мала сказати. Далі до діла візьмуться мізки, розумніші за мої. Не хвилюйся, після служби тобі все пояснять.
Останні слова вона мовила вже з порога своєї спальні.
– Секундочку, – повторив Стентон. – Після якої ще служби?
– Заради Бога, Г’ю, сьогодні ж Святвечір. Колядки в каплиці Королівського коледжу. Цього не можна проґавити навіть такому затятому безбожникові, як ти.
6
– Bayım bayım, durun! Пане, пане, спиніться!
Стентон почув позаду дівчачий голос і повернувся. Навздогін за ним поспішала дівчинка-мусульманка, яку він урятував з-під коліс авто. Поспішала, щоправда, не дуже швидко, бо тягнула щось явно для неї заважке. Його ранець.
Його ранець!
Як же можна було так пошитися в дурні?!
Більшу частину грошей і спорядження Стентон залишив у готельному номері, та все ж узяв із собою пістолет, маленький ноутбук, очищувачі води, антибіотики і найсучасніший хірургічний набір. Щоб замінити ці речі у разі втрати, довелося б чекати щонайменше років сто. А він просто пішов собі та й годі. Звісно, те, що допіру сталося, трохи його дезорієнтувало, але все одно це був непрощенний промах, як не крути.
Дозволити емоціям затьмарити свідомість і забути вкрай необхідне спорядження – це найвагоміший прояв кепської дисципліни і непрофесійного підходу до справи, який тільки може трапитися з солдатом під час виконання завдання. По суті, йому взагалі не можна було втручатися тут у перебіг подій. По-перше, невідомо ще, чим відгукнеться в історії порятунок цілої сім’ї, якій явно призначено було загинути, а по-друге, загинути легко міг і він сам, бо та машина мчала на справді шаленій швидкості, і тоді вся його місія завершилася б, іще й не розпочавшись.
Та коли Стентон обернувся і подивився у великі, чорні мов терен очі маленької туркені, яка хоч і засапалася вже, але вперто тягнула його ранець, побачив широку усмішку, що сяяла з-поміж велетенських круглих сережок та цілого водоспаду вугільно-чорного шовковистого волосся, то все ж зрадів, що не став опиратися інстинкту. Десь у цьому чималому запорошеному місті є батько, якого він урятував від долі живого мертвяка – долі, що судилася йому самому.
Нести ранець дівчинці було таки непросто, хоч насправді той був легший, аніж здавався на позір, виготовлений з синтетичної водонепроникної тканини, замаскованої під стару шкіру та брезент. Стентон узяв його і відвернувся. Говорити до дівчинки, ба навіть трохи довше на неї дивитися він не міг. Бо хоч шкіра у неї була оливкового відтінку, очі – темні, а волосся – чорне й лискуче, надто вже вона нагадувала йому Тессу.
Зійшовши з мосту, Стентон залишив позаду широку сучасну магістраль і пірнув у хаотичну плутанину прадавніх вулиць та провулків з південного боку Золотого Рогу.
Попри збентеження, викликане подіями останньої години, встояти перед чарами становища, в якому він опинився, було годі. Адже навколо розлігся старий Стамбул, казкове місто на пагорбі. Древня душа Туреччини. Брама до орієнтального світу, де Схід стрічався з Заходом, де двадцять шість століть у кожному несамовитому зойку і нашептаному підступі бився пульс історії. Де споконвіку звучала чарівлива музика, дзвеніли мечі й ревіли гармати, а поети снували свої оповіді про любов та смерть. Приходили і відходили армії. Спочатку християнські, потім мусульманські, і такі, і сякі, а Стамбул знай стояв собі і стояв. Церква поступалася місцем мечеті, мечеть – церкві, а та – знову мечеті. А мешканці Стамбула попри все це знай клопоталися собі своїми справами – точнісінько так само, як і сьогодні. Й ані сном, ані духом не відали, що до міста прибув найхимерніший мандрівник за всю його довгу історію.
Стентон пройнявся романтичним настроєм цього моменту. Він пробирався повз купи смердючого сміття і шпортався на нерівних каменях, якими вулиці тут замостили ще за тих часів, коли імперією правив султан Сулейман Пишний. Обходив зграї собак, які шкірили зуби і скавуліли, нишпорячи в пошуках їжі поміж невеличкими ятками з хлібом та фруктами, що стояли уздовж вузеньких вуличок. Майже відразу він опинився у справдешньому лабіринті, помережаному розмаїтими провулками та проходами. Темні, затінені сходи зникали у тісних щілинах між буцімто врослими у землю будинками, вели то вгору – до напівприхованих у стіні дверей, то вниз – до затхлих, вогких підвалів. А часом, достоту чарівним чином, – до духмяних, розташованих нижче за рівень вулиці садків. З яким задоволенням зазирнула б у якийсь із них Кессі!
І тут зненацька Стентон збагнув, що не може згадати її обличчя.
Він завмер мов укопаний просто посеред провулка, за що його негайно вилаяв суворий на вигляд бородатий чоловік у куфії, який палкою гнав перед собою двох кістлявих, навдивовижу голосистих кіз. Стентон його, однак, наче й не помітив і далі стояв ніби громом прибитий, намагаючись воскресити в пам’яті найкоштовніші свої спогади.
Його охопила паніка, і він це усвідомлював. Раптовий страх, що образ Кессі розтане, наче постать на фото у фільмі про мандри крізь час. Стентон намагався подолати замішання, розпачливо прагнучи пригадати її обличчя, та цим тільки все погіршував. Так буває, коли силкуєшся згадати певне слово, але власне тими зусиллями лише його відганяєш. Треба уявити її в якійсь знайомій ситуації. Ось! Так, це воно. Пікнік на Прімроуз-Гілл, із зовсім крихітними ще дітьми. Вона всміхається в об’єктив камери на його телефоні.
Бум!
– Çekil yolumdan! Геть з дороги!
У провулку панував жвавий рух, і в Стентона, явно кудись поспішаючи, врізався ще один перехожий – кремезний чолов’яга в яскраво-блакитному тюрбані, розвіяній від швидкої ходи білій туніці і широких, на око геть-чисто піжамних штанях. З двома пістолями і ножем за поясом. Стентон пробурмотів щось на знак вибачення і нарешті зрушив з місця.
Поворот, ще один. Темний прохід, тоді – вибух світла і дзюркітливий фонтан на обнесеній стінами площі. У ніздрі б’є запах кінського гною, потім – витончених парфумів. А також тютюну, гашишу, помаранч, смаженого м’яса, трояндової води і собачої сечі. Собак навколо – безліч.
Раптом у вуха йому вдарили крики, якийсь грюкіт і скрегіт металу об камінь.
Відстрибнув Стентон убік якраз вчасно, щоб не потрапити під копита змиленого, запряженого у візок коня, який промчав униз вулицею повз нього. Стамбул називали «містом на пагорбі» недарма: нахил деяких доріг тут був такий, що вони вели немовби прямо у прірву. Форкаючи піною, конисько щосили намагався стримувати важко навантажений візок: теоретично мав би його тягнути, а практично ризикував сторчголов скотитися разом із ним стрімким схилом. Візник смикнув за віжки і вилаяв Стентона. Feringi, явного чужинця у норфолкській куртці і бриджах із «чортової шкіри», тут абсолютно недоречного і невчасного, він розпізнав із першого погляду.
Стентон нараз відчув себе геть беззахисним. З глибини темних заґратованих ніш у стінах на нього витріщалися не одні очі. Кидали погляди з-під нікабів жінки. Мимо, випнувши груди і дивлячись лише поперед себе, прокрокував молодий солдат, але й той примудрився крадькома зиркнути на чужинця-іноземця. Всі ці очі, здавалося Стентонові, бачать його наскрізь і знають його таємницю.
Йому треба було зібратися докупи. Вже двічі цього ранку він опинявся за крок від смерті: спочатку міг загинути під колесами авто, потім – під кінськими копитами. Та навіть той чоловік з пістолями за поясом міг спокійнісінько його порішити. Життя у старому місті явно коштувало зовсім не багато, й образити тут когось було, либонь, смертельно небезпечно.
Так, треба зосередитися. Забути, бодай на якийсь час, про своє горе і взятися до виконання місії, у яку він щиро вірив. Кессі й дітей більше немає, вони щезли, випарувалися, мов ранкова мла над Босфором, разом із тим століттям, у якому жили. Врятувати їх він не міг, зате йому було до снаги врятувати мільйони інших. Молодих людей, які вже невдовзі задихатимуться від гірчичного газу, безвольно висітимуть на колючому дроті й розлітатимуться на дрібні шматочки від вибухів. Якщо тільки він не змінить їхньої долі.
Та для цього треба було насамперед опанувати себе.
Він вирішив випити міцної турецької кави і на крихітній площі знайшов кав’яреньку, що притулилася там у затінку мечеті. У Стамбулі взагалі все було у затінку мечеті. Або ж тиснулося до одного з тих занедбаних, напівзотлілих палаців, де у дні колишньої слави жив чи то якийсь принц, чи правитель зі своїми євнухами та гаремом. Ніде на землі, спало на думку Стентонові, занепад не вживався так у шкаралущу славної минувшини.
Це нагадало йому Лондон 2024-го.
У кав’яреньці вміщалися тільки два столики і прилавок, зате панував ідеальний лад і чистота. У вітрині красувався чудовий кальян, у скляній шафці на прилавку вишикувалися акуратними рядами рожеві й зелені льодяники. На кожному столику була чиста скатерка з китичками, стояла порожня попільничка і вазочка з соленим мигдалем. Після позірно звичного для цього міста хаосу назовні все тут дихало спокоєм і затишком, тож Стентон уперше після того, як на Галатському мосту заревів двигун «Кросслі-20/25», відчув, що може передихнути і поміркувати.
Його провели до столика, а тоді принесли каву і пляшку води. Хоч би яку підозру викликав feringi на вулиці, тут на щось таке не було й натяку. Бізнес – завжди бізнес, хай коли і куди вас занесло.
Власник кав’ярні озвався до нього турецькою і показав на солодощі. Стентон у відповідь лише зробив широкий жест: мовляв, радо скуштую те, що запропонуєте на свій розсуд.
Йому принесли марципанів і щось схоже на пампушки з манної крупи у густому сиропі. Він ані ріски не мав у роті, відколи пообідав напередодні ввечері, сто одинадцять років тому. Дещо дивна їжа для сніданку, але й за це спасибі. Стентон поклав на столик банкноту в десять лір і знаками показав, що решти не треба. Турок усміхнувся і повернувся до своєї кави, газети та сигарети.
З розташованої поруч мечеті почувся заклик до молитви. Крізь вітрину з кальяном видно було, що на маленькій площі починають збиратися правовірні. Сягнувши до кишені, Стентон витягнув портмоне. Без купи пластикових карток та посвідчення особи воно добряче схудло; тепер там було лише трохи турецької валюти початку двадцятого століття.
І дві роздруківки.
Листи, які краще за будь-що інше нагадували йому про обов’язок і додавали рішучості.
Два останні листи, що їх надіслала електронною поштою Кессі.
Перший – з проханням про розлучення.
А потім – останній. Той, що дарував крихту надії. Той, якого вона написала у відповідь на його благання й обіцянки. Той, після якого він кинувся додому, щоб відповісти особисто, очі в очі.
Якби тільки ти міг трішечки змінитися.
Ні, навіть не змінитися. Просто знову стати собою. Чоловіком, за якого я вийшла заміж. Батьком наших дітей.
Той чоловік був точнісінько таким самим завзятим, як ти тепер. Але не був таким сердитим.
Таким самим наполегливим. Але не таким упертим.
Таким самим холоднокровним. Але не таким холодним.
Стентон проковтнув свою каву і жестом показав, що випив би ще.
Він так хотів довести їй, що зможе знову стати таким, як колись. Та четверо обкурених дебоширів позбавили його шансу на це. Кессі загинула, вважаючи, що він так і не виправився. Тесса з Біллом загинули, вважаючи, що мама йде від тата.
Бо тато – тупий самозакоханий ідіот, не вартий їхньої любові.
Я ніколи не мала нічого проти, щоб вийти заміж за солдата. Бо знала: ти віриш у те, заради чого ризикуєш своїм життям. І заради чого забираєш життя в інших.
Я ніколи не мала нічого проти, щоб вийти заміж за ідіота, який вважає, що надихати дітей, бавлячись зі смертю, – це класна ідея.
Навіть тоді, коли у нас з’явилися власні діти, а ти й далі робив своє. Хоч ти вже ризикував залишити не тільки мене без чоловіка, а й дітей – без батька, я не мала нічого проти.
Бо підписалася на такого чоловіка.
