Текст книги "Знову й знову"

Автор книги: Бен Елтон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 25 страниц)

– Їх переслідують офіційно, за наказом влади? – запитав Стентон.

– Не те щоб офіційно, переважно це діло рук юрби, але я б не сказала, що поліція аж так намагається цьому завадити. Бідолашні старі євреї знай присягаються у невмирущій відданості короні й намагаються виглядати ще більшими консерваторами, ніж військові, проте пуття з того небагато. Чесно кажучи, я завжди вважала погроми російською проблемою. Не думала, що таке може відбуватися в цивілізованій країні. До речі, про Росію: їхній цар, схоже, теж остаточно збожеволів. Він оголосив тримісячну жалобу за «любим кузеном Віллі». Розігнав Думу, більшість депутатів заарештував, деяких узагалі стратив, а тепер країною носяться козаки і тнуть шаблями кожного єврея та демократа, який трапить під руку. Тож добра половина Європи, від царя Миколи до кайзера Віллі ІІІ, опинилася нині під владою одержимих кровожерливих психопатів.

– Роза Люксембург це передбачала, – сказав Стентон.

– Що ж, мала рацію.

– Вона вважає, що вбивство кайзера – це змова реакційних сил, спрямована на те, щоб розібратися з лівими раз і назавжди.

– Звісно, так і є! Кожен, хто має якусь клепку в голові, вже давно це вирахував. Бо що ж іще то може бути? – із запалом погодилася Бернадет. – Навіщо якомусь справжньому соціалістові таке робити? Це точно була змова. Чи замішана тут держава – не скажу, а от військові за лаштунками стоять напевне. Кайзер Віллі, бач, був для них занадто миролюбний. Його ж не просто так уколошкали якраз тоді, коли він якісь трамвайні лінії відкривав. Військові здобувають дуже багато, ліві втрачають усе.

Звучала ця теорія і справді вірогідно. Всілякі криваві помисли завжди звучать вірогідніше за правду.

Стентону спав на думку Апіс із його «Чорною рукою». То були армійські офіцери, та це не завадило їм убити свого ж таки монарха заради того, що вони вважали більшим благом для Сербії. А вже для його, Стентонового двадцятого століття всілякі військові перевороти були однією з основних питомих ознак. Випадкам, коли генерали у темних окулярах скидали законних глав держав і самі посідали їхнє місце, історія майже втратила лік.

– Врешті-решт усе заспокоїться, – сказав Стентон.

– Сподіваюсь.

Розмова ця відбувалася у той день, коли Стентона мали виписати зі шпиталю. Повністю його рана ще не загоїлася і далі потребувала догляду, проте від інфекції та зараження крові не зосталося й сліду – на превеликий подив лікарів. Час од часу вони зазирали у двері і, не вірячи своїм очам, лише хитали головами.

– Берні, як же чудово, що ти все зробила, як я просив, – мовив Стентон. – Якби ти не приїхала, мене б уже й на світі не було.

– Та бачу, – відказала вона, – якби я не принесла те, за чим ти мене послав…

– Аж не віриться, що ти отак узяла, кинула все і поїхала сюди мене шукати… так мило з твого боку.

– Ну, насправді там не дуже було що кидати і за чим шкодувати. Я – та сама багата, знуджена безцільним життям дівчина. Як і більшість представниць свого класу, добре освічена, але навіщо – хтозна, пуття з тої освіти жодного.

– А як же боротьба? Боротьба за жіночі права? Коли ми прощалися у Відні, ти казала, що знову до цього візьмешся.

– Боюсь, зараз усе це трохи відійшло вбік, опинилося ніби десь на узбіччі. Нині всі переймаються тільки ольстерською кризою, і жінки здебільшого й думати забули про жіночу солідарність, їм важливіше, на чий бік стати у цій ситуації. Ти уявлення не маєш, як усе загострилося…

– Берні, – перебив Стентон, беручи її за руку, – коли я лежав і марив, а ти до мене говорила, то розповідала багато про себе і про свої почуття…

Він раптом збагнув, що про політику говорити не хоче взагалі. Зрештою, ця тема його ніколи особливо не цікавила. Говорити йому хотілося про Бернадет.

– А, ти про це, – відповіла вона, знову страшенно мило почервонівши. – Та то я лише намагалася втримати тебе тут, щоб ти не віддалявся від дійсності. Так, белькотіла, що на язик прийде. Може, це й добре, що ти марив, інакше міг би померти від нудьги, заки ті твої голочки підняли тебе на ноги!

Він стиснув їй руку трішечки сильніше.

– Пригадую, ти, здається, казала, що думала про мене і хотіла знову зі мною побачитися. То це ти просто так собі белькотіла?

На мить вона відвела погляд і втупилася у покривало, край якого нервово теребила між пальцями, а тоді глянула прямо йому у вічі.

– Ну, може, я й справді щось таке казала, але ж це все нічого не варте, хіба ні? Бо ж ідеться насамперед про той твій емоційний багаж, з яким ти носишся повсюди, мов із писаною торбою – дуже великою, таємничою торбою під сімома замками. Та й у Відні ти тоді з самого ранку дав драла, наче перестрашений кіт.

Стентон хотів був щось сказати, але Бернадет одразу повела далі:

– Ні-ні, я нічого не мала проти. Така у нас була домовленість, і ти її дотримався, а я чудово поснідала на нашому балконі та й пішла собі, високо піднявши голову. Тож не хвилюйтеся, містере Стентон, я не приїхала сюди в надії, що у відплату за роль доглядальниці ви у мене закохаєтесь. Якщо чесно, я просто рада була поїхати з Ірландії. Там зараз зовсім не весело, як і в Британії загалом, коли вже на те пішло. Тобто, звісно, краще, ніж тут, цілих прошарків населення за ґрати не кидають, та все одно війська на вулицях… ну, й таке інше.

Стентону хотілося й далі говорити про неї. Сказати, що вона помиляється, бо після Відня не йшла йому з думки ані на день. Проте почуте геть його приголомшило.

– Війська? На вулицях? У Британії?

– Боженьку, та ти ж нічого не знаєш! Ми тут так заговорилися про Німеччину, що розповісти про те, що діється вдома, я й забула. Все сталося буквально за кілька останніх днів. Після того, як убили Черчілля.

Стентон мало не подавився своєю юшкою.

– Черчілля? – закашлявся він. – Убили? У 1914-му?

– Певно, що у 1914-му, а який же зараз, по-твоєму, рік? То було суще жахіття. Він виступав на мітингу, присвяченому гомрулу в Ірландії. Говорив у своєму дусі: мовляв, це зрада з боку торі погрожувати, що вони підтримають армію, якщо та відмовиться застосовувати силу для впровадження в дію відповідного закону. Так воно, чорт забирай, і мало трапитися, тут жодних сумнівів. І тоді хтось його застрелив.

– Хтось?

– Якийсь ольстерець, юніоніст. І навіть не пробував утекти. Був гордий зі свого вчинку. Сказав, що зрадник – це власне Черчілль, який намагався розвалити Сполучене Королівство, а він сам – патріот, бо захищає володіння корони. Можеш собі уявити, який ґвалт здійнявся у країні, і далеко не всі – на боці Черчілля. Кажу тобі, багато хто називає героєм якраз убивцю. Тим часом Ірландія взагалі знавісніла. Вибухи. Заворушення. Вулицями Дубліна розгулюють озброєні республіканці й уже ні від кого не ховаються.

Стентон похолов. Відчував, як на очах закипають сльози.

– Г’ю? З тобою все гаразд? Тебе аж трусить. Я розумію, новини направду страшні, але багато хто закликає і до спокою…

Стентон відкинувся на подушку і втупився у стелю.

– Берні, ти не розумієш. Черчілль відігравав ключову роль. Він же нас урятував…

– Урятував? Від чого? Ну, так, він добряче пришвидшив розбудову флоту, але на дідька нам тепер той флот, усі ж переймаються тільки тим, як би то пошвидше та понадійніше роздерти на клапті країну – кожен свою, ніхто ні на кого нападати не збирається. Слухай, мені Черчілль теж подобався, бо займав сміливу позицію щодо Ірландії і до суфражисток ставився не найгірше в уряді, але ж він був лише міністром. Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що він нас урятував?

– Та нічого такого, – відповів, опанувавши себе, Стентон. – Я лише думав, йому судилися великі звершення, оце й усе. Хто знає, можливо, великі звершення й не знадобляться.

– Боюсь, таки знадобляться. У країні всі вчепилися в горлянки одне одному. Сто тисяч озброєних прибічників Карсона взяли під контроль Белфаст, а армія виступити проти них і навести там лад відмовляється. Причому відмовляються, зверни увагу, не солдати – генерали! У мене таке враження, що вони бачать, як поводяться військові тут, у Німеччині, і беруть приклад. Деякі полки навіть заявили, що впровадженню ірландського гомрулу не сприятимуть, хай що там каже закон. Схоже, тільки особисте втручання короля завадило їм рушити маршем на Вестмінстер. Тому, сам розумієш, сьогодні питання права голосу для жінок нікого особливо не цікавить. Відверто кажучи, мені вже починає здаватися, що скоро може не стати й парламенту, за який жінки мали б голосувати. Тож бачиш, насправді я була дуже рада хоч ненадовго все це полишити і трохи пограти роль Флоренс Найтінґейл. Життя ж важливіше за політику, га? Маю на увазі, треба ж просто жити врешті-решт. Себто, мені треба… але тобі, цілком можливо, й не треба. Чи таки треба?

– Треба, Берні, – сказав він, беручи її руку в обидві свої долоні. – Я справді хочу жити. Дуже хочу.

Наступного дня Стентон оплатив рахунок, подякував лікарям, які й далі знай зачудовано хитали головами, і залишив шпиталь. Зійшов із допомогою Бернадет униз масивними сходами і сів у таксі.

У своєму помешканні він розраховував побачити порожні пляшки та черствий хліб і запліснявілий сир на столі – рештки вечері з дня смерті кайзера. Проте там було прибрано; на полиці лежали свіжі продукти, на столі стояли свіжі квіти. На ліжку красувалися чисті простирадла, у відчинене вікно дихав вітерець.

– Сюрприз! – вигукнула Бернадет. – Взагалі-то це дещо суперечить моїм принципам – прибирати за чоловіком, та оскільки в тебе дірка від кулі у животі, то я подумала, що цього разу можу зробити виняток.

Роззирнувшись по кімнаті, Стентон помітив у кутку торби, які йому не належали. Ці торби він востаннє бачив у Відні, в готельному номері.

Торби, певне, стояли порожні, бо все вбрання Бернадет висіло на вішачках у шафі.

– Дещо самовпевнено, га? – запитала вона.

– Анітрохи, – запевнив він.

– Ну, тобі ж іще якийсь час буде потрібна доглядальниця, доки рана належним чином загоїться, то я подумала, що… Але, чесно, я можу так само легко спакуватися і забратися геть, якщо тобі не…

Стентон обернувся, узяв її в обійми і став цілувати.

– Ходімо у ліжко, – видихнув він поміж цілунками, на які палко відповідала Бернадет.

– А як же твій живіт? Рана? – здивувалася вона.

– Я ризикну.

– Аби тільки шви не розійшлися, заради всього святого. Ти просто лягай навзнак, а все решта я зроблю сама.

37

Цілий наступний тиждень Стентон провів у своєму невеличкому помешканні; сили його швидко відновлювались. Бернадет ходила на закупи, готувала їсти, всіляко про нього дбала. І щоночі вони кохалися.

Стентон розумів: це й справді кохання. Він закохався в іншу жінку. Ще зовсім недавно щось таке й уявити було годі.

Його гризла провина, і Бернадет це відчувала.

– Ти почуваєшся так, ніби зрадив свою дружину, правда? – озвалася вона якось невдовзі після півночі, коли сиділа в ліжку й уже звично після любощів палила цигарку.

– Вибач, – мовив він. – Це так помітно?

– Тільки коли ти змовкаєш отак, як зараз. – Літо й далі тішило чудовою погодою, вікно було відчинене, і кімнату заливало місячне світло, у якому бліда шкіра Бернадет аж наче світилася сама. – Знаєш, любощі тобі не заборонені. Тобто я не бачу в цьому нічого поганого. Її ж немає уже досить давно.

– Не в любощах справа, – відповів він. – Навряд чи Кессі заперечувала б, щоб я кохався з іншою. Особливо з такою чудесною жінкою, як ти.

– А проти чого вона в такому разі заперечувала б?

– Мені цікаво, чи заперечувала б вона проти того, що я у тебе закохуюсь.

Бернадет глибоко затягнулася димом. Стентон дивився, як підносяться в такт віддиху її груди.

– Ох, так, розумію, – сказала вона. – То ти в мене закохуєшся?

– Думаю, вже закохався.

– Що ж, це добре, – відповіла Бернадет, – бо я в тебе також закохалася. – Вона простягнула руки й обняла його. – І знаєш, мені здається, що й проти цього Кессі не перечила б. Вона ж тебе кохала, а ти кохав її, і якщо те, що кажуть про небо, – правда, то зараз вона там і розуміє, що мертва, а ти – живий і мусиш жити далі, скільки тобі відведено, і хай що з тобою нині відбувається, це жодним чином не применшує того, що ти колись мав і завжди матимеш із нею.

Стентон розумів, що вже вдруге у житті опинився на великому емоційному роздоріжжі.

Вперше таке трапилося з ним тоді, коли він познайомився й одружився з Кессі. Дехто вважає, що, знайшовши кохання, сягає сповнення, досконалості. У кількох фільмах йому траплялося чути слова «Ти мене сповнюєш», які там мали чомусь за достоту великий вияв ніжних почуттів. Сам Стентон ніколи не дивився на кохання так, ніби це лише якийсь не надто й значний придаток до його особистості. Кохання, яке він відчував до Кессі, його не сповнило – воно його створило. Адже раніше, наскільки йому бачилося, сповнювати там не було особливо чого. Своє життя до знайомства з Кессі Стентон не надто й пригадував. Мама померла, коли він був ще підлітком. Потім потяглися один за одним різні навчальні заклади, і сім’ю йому до певної міри замінило курсантське середовище; звідти він і пішов в армію, яка, по суті, стала його життям. Але ж не можна бути лише солдатом, треба бути ще й особистістю, повноцінною людиною, яка відчуває, що знайшла своє місце у світі, і власне такою людиною Стентон почав відчувати себе тільки після того, як познайомився з Кессі. Фактично, кохання до неї подарувало йому буття.

І ось тепер такий момент настав удруге. Того ранку, коли він опинився у 1914-му, цього не трапилося, хоч то була так само надзвичайно вагома мить. Вагома для світу, але не для нього. Стентон залишився тією ж самою людиною, яка за кілька секунд до того боролася з професоркою МакКласкі й дівчиною-туркенею на вечірці в іншому столітті. Своє горе, свою спустошеність він проніс із собою крізь час, і відсутність дружини й далі визначала все його буття так само, як раніше – присутність. Досі. Бо тут раптом стало зрозуміло, що Кессі можна нарешті відпустити.

– Даси й мені одну? – запитав він.

Бернадет якраз припалила цигарку, то відразу ж і вклала її йому в губи. А коли потягнулася по іншу, її груди опинилися за якийсь дюйм від його обличчя, і він страх як захотів їх поцілувати. То й пахкнув цигаркою лиш один раз, тоді залишив її диміти у попільничці, і вони з Бернадет знову кохалися.

А потім пили полуничний шнапс, пляшку якого Стентон відкоркував увечері після смерті кайзера. Допивши, кохалися вже на п’яну голову; на щастя, Стентонова рана, яка майже загоїлася, від цього не розкрилася. Потому Бернадет згадала, що в торбі у неї є пляшка бренді, яку вони негайно й розпочали, впилися ще більше, курили цигарки, сміялися і дражнили одне одного.

І Стентон збагнув, що понад усе на світі хоче розповісти їй, хто він такий.

Звідки тут узявся.

Наодинці зі своєю таємницею він почувався страшенно самотньо й раніше, а тепер – то й поготів. Бо як же вдавати, ніби щиро відповідаєш на почуття, коли твоя кохана нічого про тебе не знає? Як бути одним цілим, коли під стосунки закладено міну обману – фатальну міну, яка рано чи пізно ці стосунки підірве?

Вона ж усе одно дізнається, неодмінно дізнається. Не його таємницю, звісно, – для цього мала б бути хіба що якоюсь чародійкою, не інакше, – а про те, що у нього є таємниця. Велика таємниця, яку він приховує від неї. Здогадається – дівчата завжди про таке здогадуються, – і це отруїть усе їхнє кохання, хай яке воно буде велике.

Тут Бернадет заговорила, і Стентон одразу побачив, що має рацію.

Бо вона думала про те саме.

– Але, знаєш, якщо ми справді кохаємо одне одного – а ми таки кохаємо, я відчуваю це бодай по тому, як ти кохаєш мене у ліжку, – і хочемо, щоб так було й надалі, то… – на мить вона змовкла і ковтнула бренді, – тобі доведеться мені сказати.

– Сказати що? – перепитав Стентон, хоч і так знав уже, що почує у відповідь.

– Я вже питала тебе, ще у Відні. Хто ти такий, Г’ю? Як так вийшло, що ти ніде не залишив жодних слідів? Ти ж такий кремезний, вродливий, дужий, здібний… просто винятковий. Я анітрохи не сумніваюся, що ти мав би припасти до вподоби більшості чоловіків, не кажучи вже про, чорт забирай, абсолютну більшість жінок. Проте ти ніде не залишив жодного сліду. Твоє ім’я і опис були в усіх газетах, як і прохання до рідних або друзів зголосилитися – і не зголосився ніхто, крім мене, а ми ж із тобою познайомилися лише кілька тижнів тому.

– Ну, взяти собі вигадане ім’я може хто завгодно, – пробурмотів Стентон.

– А опис? А фотографії? Усе це публікували в Англії і, я абсолютно певна, в Австралії також. І не зголосився ніхто, жодна жива душа. Жоден старий, добрий, чесний рудокоп-золотошукач з австралійської глушини не побіг у тамтешню поліцію і не сказав: «Та це ж наш приятель, телеграфуйте у Берлін!». Жоден, Г’ю. Ти мало не помер, два тижні лежав у шпиталі буквально за крок від смерті – й усім, крім мене, було байдуже. Твоя дружина, мабуть, таки й справді померла, у це я вірю всім серцем, бо бачила біль у твоїх очах. Але як же твої батьки – теж повмирали? А її батьки? Ціла сім’я? Твої шкільні друзі? Приятелі по роботі? Армійські товариші? Члени місцевої команди з крикету? Власники житла? Давні подруги? Продавець, у якого ти купував ранкову газету? Сусіди? Вони всі теж повмирали? Невже кожна-кожнісінька людина, з якою ти стрічався у своєму житті, отак раптом узяла і померла? Невже я – єдина на землі людина, яка тебе знає, Г’ю?

І що міг він на це сказати? Яку відповідь міг дати на це запитання – запитання, зрештою, цілком слушне?

Що його, мовляв, виховали вовки?

Єдиним вірогідним поясненням тут була правда.

Можливо, на Стентона подіяла випивка. Випив він більше за Бернадет, та й сп’янів, либонь, сильніше через те, що кілька тижнів не мав ані краплі алкоголю у роті.

Можливо, організм ще не відійшов від ліків, якими його накачували у шпиталі, занурюючи у помережаний маренням напівсон.

А може, то було просто піднесення, спричинене великим відкриттям: нарешті він знову спроможний кохати.

Або ж йому до смерті набридло бути єдиною на планеті людиною, якій відома правда.

Так то було чи інак, тієї секунди Стентонові здавалося, ніби вибору в нього немає. Якби йому спало на думку збрехати, Бернадет здогадалася б миттєво – і це тут-таки зруйнувало б їхнє кохання, блискавично й ущент. Одне слово, якщо він хотів утримати Бернадет Бердетт, то мав дати відповідь. А оскільки будь-яка брехня, яка могла б, бодай теоретично, прояснити цю ситуацію, звучала б до останнього словечка так само фантастично, як і правда, то й сперечатися тут із самим собою було начебто абсолютно без потреби.

– Авжеж, Берні, – сказав він. – Ти справді єдина на землі людина, яка мене знає. Тому що я… прибув із майбутнього.

Вона хвильку помовчала.

– Любий, – озвалася врешті, вперше так його назвавши, – це було смішно, але лише трішечки. Зовсім трішечки. І, смішно це було чи ні, сміятися я не буду, бо не жартую. Серйозно, не жартую. Ти повинен сказати, хто ти, бо що ж мені інакше думати про того, хто каже, що мене кохає?

– Це правда, Берні. Я прибув із майбутнього. З іншої версії історії. Властиво, прибув історію змінити.

І він розповів. Розповів геть усе, починаючи від того передріздвяного вечора, коли долучився до ордену Хроноса. Розповів у загальних рисах про своє століття: про світ революцій та геноциду, телефонів у кишенях, жувальної ґумки та катастрофи з довкіллям. Розповів про історію, яку прибув змінити. Про смерть ерцгерцога і жахіття світової війни, яку ця смерть спровокувала. Розповів про спадок Ісаака Ньютона і про план, укладений задля того, щоб історію змінити.

Бернадет намагалася його зупинити. Намагалася змусити його замовкнути, погрожувала, що піде від нього негайно, тієї ж ночі, якщо він і далі городитиме казна-що та ще й наполягатиме, що це – правда. Та Стентон благав, щоб вона вислухала. Він налив у склянки ще бренді, одним духом вихилив свою і налив знов. Замкнув двері і затиснув у кулаку ключ. Казав, що любить її, і просив зрозуміти.

А тоді зізнався, що то він убив кайзера.

Побачивши, як розширилися від жаху очі Бернадет, Стентон заходився розповідати їй про Велику війну, про страшну бійню, про те, що завинив у тій війні насамперед кайзер, якого треба було будь-що зупинити, про мільйони врятованих життів. Сказав, що нещодавні події у Берліні його жахнули, та все одно він усією душею вірить, що вчинив правильно.

– Зараз я тобі покажу, – мовив урешті-решт, – покажу за допомогою технологій майбутнього фотографії того, що я відвернув. Почитаю вірші, які розбивають серце – і які вже не буде потреби писати.

Та коли він підвівся і рушив був до меншого ранця, де лежав замаскований під книжку ноутбук, Бернадет спинила його і сказала:

– Ні, Г’ю, зачекай. У цю торбу я вже зазирала, пам’ятаєш? Покажи мені краще, що у тебе в більшій торбі. Якщо справді мене кохаєш – покажи.

Тоді Стентон узяв ключі і відімкнув більший із двох своїх ранців. Усередині виявилося кілька дивних на вигляд гвинтівок та пістолетів, а ще – розібрана на три частини і все ж таки цілком упізнавана снайперська гвинтівка з оптичним прицілом.

Бернадет довго не зводила з неї погляду і мовчала, а потім прошепотіла, простягаючи руки до Стентона:

– Г’ю, я тобі вірю. Дякую. Дякую, що все мені розповів. Розповів, бо кохаєш мене, а я вислухала, бо кохаю тебе. Тепер я знаю. Тепер нас двоє, Г’ю. Двоє людей на світі, які знають тебе по-справжньому.

Стентон підійшов до неї, вони обнялися і знову лягли у ліжко.

– То ми будемо разом? – запитав він. – Ти допоможеш мені розпочати спочатку? Розділиш зі мною своє життя? Допоможеш вибудувати життя для мене?

– Так, – шепнула вона. – Завтра й почнемо.

– У мене залишилася ще одна, остання справа, – мовив Стентон. – Останній обов’язок перед орденом Хроноса. Я надумав повернутися у Стамбул, туди, де я опинився, прибувши у це століття, і залишити листа. Листа з описом історії, якій я запобіг. Великої війни, яку зупинив. Бо ж цілком можливо, що через сто одинадцять років у той стамбульський погріб відправлять іншого мандрівника у часі із завданням виправити історію вже цього століття. Хтозна, ану ж у цій часовій петлі в 2025-му той погріб далі стоятиме замкнений, і він, той мандрівник, знайде мого листа з пересторогою: усе може бути значно, значно гірше. І з проханням подумати двічі, перш ніж буде запізно. Шанс, звісно, примарний, але тоді все у моєму житті примарне… не кажучи вже про знайомство з тобою.

– Шшш, – цитьнула Бернадет, – шшш, годі вже. Ти розповів усе. Тепер час поспати.

Який же у неї мелодійний голос. Отак слухав би та слухав.

Очі в нього заплющилися.

З плечей йому звалився неймовірний тягар. Він притулився щокою до її оголених грудей і слухав, як б’ється у неї серце. Все – кінець його самотності.

Так, у обіймах Бернадет, Стентон і задрімав.

Він то поринав у сон, то виринав на поверхню, а коли був прокинувся, вона притисла його до себе, поцілувала і вклала йому в губи свою цигарку; він лише усміхнувся і заснув знов. Заснув у мирі і спокої – вперше з дня катастрофи у Примроуз-Гілл, яка відібрала життя не тільки у його дружини й дітей, але й, таке враження, у нього самого.

Спав міцно і глибоко.

А коли прокинувся, надворі вже світало, і крізь відчинене вікно до кімнати лилося бліде світло нового дня.

Він трохи змерз.

І був сам.

Бернадет у ліжку не було.