Текст книги "Знову й знову"
Автор книги: Бен Елтон
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 25 страниц)
44
У тому, що вирвати жінку з лап поліції він зуміє, Стентон не сумнівався анітрохи. Шпиталі надійністю охорони не відзначалися ніколи, хоч яких зусиль докладала задля цього влада. Надто багато людей сновигає то туди, то звідти, надто багато білих халатів та масок на обличчях, надто багато метушні з тими, хто потребує невідкладної допомоги. Надійністю в цьому плані шпиталі не могли похвалитися й у двадцять першому столітті, а вже на сто одинадцять років раніше – то й поготів, у цьому Стентон був упевнений.
Проте забрати жінку звідти – це тільки пів справи. Потім же її доведеться ще десь ховати, доки вона одужуватиме. Щоб переховувати хвору, а може, й непритомну жінку, та ще й забезпечити їй належний догляд, треба підготуватися.
Від самого початку Стентон розумів: якщо йому вдасться знайти стрільця з даху «Вертгайму», почуватиметься той, скоріш за все, геть кепсько; тому-то, як і у випадку з МакКласкі тієї першої ночі у Константинополі, він узяв собі двокімнатний номер. Щоправда, тоді йому й на думку не спадало, що це так само буде жінка. Щоб не привертати уваги адміністрації готелю, здалося б завчасу надати якісь пояснення. Видати її, як стару професорку, за свою матір не вийде: вона, мабуть, таки замолода. Що ж, доведеться в такім разі скористатися іншою ріднею.
– З Дар-ес-Салама до мене приїхала сестра, – оголосив Стентон адміністраторові, повернувшись після зустрічі з журналістом Фідлером до готелю. – Здоров’я у неї слабке, а нині вона ще й оговтується після важкого поранення, якого зазнала під час полювання у савані. Ми повернулися у фатерлянд для того, щоб підлікувати її у шпиталі, тож тепер їй треба відновити сили. Вона житиме в другій кімнаті у мене в номері. Сподіваюся, готель спроможний забезпечити всі належні умови з огляду на таку делікатну ситуацію?
Управитель готелю, якого покликали на наполегливе прохання шановного пана Дрехслера, запевнив, що жодних проблем із цим не буде, і – Стентонові трохи відлягло від серця – про якісь там папери навіть не заїкнувся. Сестра німецького офіцера могла селитися у них просто так, братових документів цілком стало на двох.
Потому Стентон винайняв автомобіль – чудовий чотирициліндровий «мерседес-бенц» коричнево-малинового кольору – й одразу ж у нього закохався. Нахилившись до решітки радіатора і крутнувши корбу, щоб завести двигун, він забув і про напружену ситуацію, у якій перебував, і про емоційне сум’яття, яке часом накривало його з головою, й дозволив собі натомість хвилинку щирої радості. Жодного тобі електрозапалювання. Хочеш завести цю крихітку – крути корбу.
Коли чималенька машина стрепенулася й ожила, задвигтіла всім корпусом, Стентон заліз усередину і відкинувся назад на жорсткому шкіряному сидінні з пружинами під сподом. Провівши рукою по полірованій дошці приладів з червоного дерева, він і сам повірити не міг, що опинився за кермом авто вперше після того, як покинув двадцять перше століття. За інших, веселіших обставин така-от класика неодмінно була б першою стравою, якою він досхочу поласував би. Водити вінтажне авто задовго до того, як те авто стало вінтажним, тоді, коли воно становило, по суті, останнє слово техніки – чогось кращого Стентон і уявити собі не міг. Та ще й їздити практично порожніми дорогами: саме тобі ревіння двигуна, брязкіт сталі, шкіра, латунь і ґума. Велика, примітивна, неандертальська машина зі своїм особливим характером. Машина, керувати якою не так і просто. Ніяких тобі підсилювачів, ніякої синхронізованої коробки передач. Лише людина супроти металу.
Випробувавши передачі та зчеплення, Стентон виїхав на вулицю і дав собі слово: якщо він вибереться коли-небудь з цієї часової веремії, то купить пів десятка автівок. Хай їм грець, тим жінкам, у нього будуть машини! І мотоцикли. Британські мотоцикли. Можна буде влаштувати тур Британією на найновішому «енфілді» 1914-го року випуску. Або взяти «нортон» і перемогти в наступних перегонах «Туріст-Трофі» на острові Мен.
Або вирушити на «тріумфі» навколо Ірландії, а заодно й заїхати до…
Але зараз думати про це нíколи. Бернадет мусить зачекати. Тепер у його житті з’явилася нова жінка. Мандрівниця у часі з майбутнього.
У 1914-й Стентон прибув, сподіваючись, що після смерті кайзера його пов’язана з орденом Хроноса місія завершиться. Та довідавшись про прибуття нового агента хроноситів і збагнувши, що «полагодити» століття він, цілком можливо, не зумів, знав уже, що вийти, образно кажучи, у відставку поки що не вдасться.
Він усе ще солдат, усе ще на бойовому посту.
Стентон їхав своїм «мерседесом» по Берліну. Орієнтуючись за планом міста, що лежав розгорнутий на колінах, шукав крамницю медичного спорядження, адресу якої знайшов у телефонному довіднику в готелі. І раптом упіймав себе на тому, що усміхається. Опинившись за кермом авто, він одразу ж став почуватися краще, ніби нарешті знов узяв під контроль ситуацію і сам керував перебігом подій. Скрегіт масивної коробки передач та надсадне ревіння зібраного вручну двигуна, що вібрував під великим блискучим капотом, подарували йому не одну хвилину непідробної втіхи; щось подібне він відчував уперше після того, як заснув в обіймах Бернадет.
Ну от, знову на думці – вона. І так що кілька хвилин.
Цікаво, чи розшукав він її у тому столітті, в якому смерть кайзера справді означала завершення його місії і яке тепер зникло з часу. Напевне, таки розшукав. Чхати на Шеклтона, Еверест і всі бірмінгемські машини разом узяті. Йому потрібна Бернадет. Потрібна тепер і, безперечно, потрібна була й тоді, коли світ востаннє торував цей шлях. Можливо, він таки завоював її знову, відвіз якось у Кембридж і показав Ньютонову скриньку, що й сьогодні лежить на горищі у помешканні декана. Це вже точно мало б її переконати. Єдиний доказ, який підтверджує його слова і яким володіє декан Трініті-коледжу. Варто лише пробратися на те горище і…
То він уже так робив? У тому нині вже втраченому столітті і житті? Розшукав Бернадет, відвіз у Кембридж і тріумфально продемонстрував доказ, який мав би спонукати її знову його покохати… знову з ним кохатися? Від цієї думки йому мало не запаморочилося в голові.
У крамниці медичного спорядження Стентон купив лікарський халат і маску, а тоді поїхав на Ляйпціґер-пляц – той самий майдан, який перетнула його епохальна куля, перш ніж розтрощила вщент череп імператора Німеччини. Зупинився біля самого «Вертгайму». Коли він проходив тут востаннє, навколо аж роїлося від людей та розмаїтих транспортних засобів, тепер же було майже порожньо. Тут-таки до нього послужливо підбігло двоє одягнених в уніформу швейцарів, які показали йому стоянку. Втім, їхня допомога виявилася не надто потрібною, бо інших бажаючих припаркувати авто поблизу не спостерігалося.
Універмаг, символ берлінського економічного дива, з якого Стентон минулого разу виходив, крадькома розкидаючи підроблені соціалістичні листівки, справляв тепер враження зовсім інакше. Там, де раніше кипіло життя, нині було тихо і сумно. Велетенську жіночу статую у центрі атріуму задрапували чорним – начебто на знак спокути за ту роль, яку мимоволі відіграв «Вертгайм» у національній трагедії. Барвисті шовки та блискотливі люстри замінили чорними полотнищами. Кожен працівник мав на руці широку чорну пов’язку. Проте жодні зовнішні прояви жалоби перемінити долю універмагу, схоже, вже не могли. Навіки заплямований скорботними спогадами про найтемніші в історії імперії дні, він перетворився на магазин-примару. Велетенські знижки та якісь аж розпачливі рекламні акції не приваблювали навіть найзавзятіших мисливців за дешевизною. Колись тут обслуговували тисячі клієнтів за годину, нині ж, окрім Стентона, в усьому універмазі не набралося б і пів десятка покупців.
Варто було ввійти досередини, як до нього відразу підійшло троє працівників.
– Мені потрібна жіноча нічна сорочка і чепець, – сказав він. – Сорочка має бути проста і широка: моя дружина – інвалід. Крім того, потрібна ще повсякденна сукня і білизна.
У супроводі цілого гурту понад усіляку міру люб’язного персоналу Стентон пройшов на другий поверх, де містився відділ жіночого одягу. А там почув абсолютно очевидне запитання:
– Який у мадам розмір?
Стентон майнув подумки назад до слідів у стамбульському погребі… за британською шкалою ті грубі робітничі черевики тягнули, мабуть, розмір на шостий, не більше. Потім обвів поглядом працівниць, які вишикувалися перед ним, і кивнув на одну з дівчат:
– Думаю, десь такий, як у вас, панночко.
Купивши все, що треба, він поїхав назад у «Кемпіньскі»; повсякденну сукенку повісив у шафі, що стояла у вільній кімнаті, білизну розклав у комоді. Потому спакував у ранець халат, маску, нічну сорочку і чепець, а в кишеню поклав заспокійливе і пістолет.
Вже на виході з готелю Стентон підійшов до стійки адміністратора і різко кинув:
– Я розраховую пополудні забрати свою сестру зі шпиталю. Буду вдячний, якщо підготуєте до мого повернення крісло на коліщатах.
А тоді вирушив на винайнятому авто до шпиталю Берлінер-Бух, де чувала раніше над його непритомним, отруєним тілом Бернадет. На стоянці для старшого персоналу та карет «швидкої» виднілося кілька вільних місць; на одному з них Стентон і припаркувався. Така напасть як евакуатори була ще далеко в майбутньому. В усякому разі, заплатити штраф для нього – не проблема.
Монументальними кам’яними сходами він піднявся до оздобленого колонами входу і ввійшов досередини. Там заскочив у першу-ліпшу вбиральню й одягнув лікарський халат. А далі без жодних перешкод подався углиб будівлі і, натрапивши на вахтера, поцікавився, де лежить жінка під наглядом поліції; чув, мовляв, що на вигляд вона якась благувата, ніби з цирку втекла, то цікаво було б глянути.
Вахтер радо пояснив, як знайти потрібну палату, і додав, що розчарований «гер доктор» точно не буде.
Прихопивши дорогою крісло-каталку, Стентон піднявся на відповідний поверх. Крісло залишив біля ліфта, а тоді знайшов палату.
Під дверима стояло двоє чоловіків у формі, до яких Стентон одразу й підійшов, не стишуючи кроку.
– Мені треба перевірити зіниці пацієнтки на предмет розшарування сітківки, – сказав він, вигадуючи привід просто на ходу. – Це буквально кілька секунд. Будьте ласкаві пройти зі мною в палату, тоді ви зможете засвідчити, що перевірку було проведено без жодної загрози для пацієнтки, яка перебуває під вашою опікою.
Помітивши на обличчях поліцейських тінь вагання, Стентон не дав їм і рота розтулити.
– Якщо ви допустите мене до своєї підопічної без нагляду, я буду змушений повідомити про це вашому керівництву, – різко кинув він. – Поліція доручила лікування цієї пацієнтки нашому закладу, і я не маю наміру заплющувати очі на порушення правил безпеки, які ви самі й установили. Тому й наполягаю, щоб процедура, яку я зобов’язаний провести, відбувалася у вашій присутності.
І така-от, по суті, нісенітниця спрацювала. Відома схильність німців виявляти послух владі вкотре стала Стентонові у пригоді. Двоє охоронців покірно ввійшли за Стентоном у палату, де він притьмом їх і знешкодив: першого – різким ударом з лівої у скроню, другого – аперкотом з правої у підборіддя. Обидва без звука звалилися на підлогу, і Стентон упорснув їм те саме заспокійливе, яким за тиждень до того мусив приспати Бернадет.
А тоді обернувся до постаті, що лежала на ліжку, і раптом до глибини душі пройнявся усвідомленням достоту неймовірної значущості цього моменту.
Двоє мандрівників у часі з двох різних версій усесвіту зустрілися у третій.
Як він і очікував, жінка лежала без пам’яті. Поранена рука і плече у неї були сильно забинтовані і на око дуже набряклі. Зараження крові, як і в нього раніше, а тому без ліків двадцять першого століття вона просто повільно згасатиме, доки не помре.
Стентон узявся за покривало.
Часу розмірковувати й далі про неймовірну природу цієї зустрічі, про те, що зараз його руки торкнуться до істоти з іншого віку, не мав. Сам, зрештою, був такою істотою.
Скинувши з жінки покривало, він побачив на ній звичайну лікарняну нічну сорочку, що зав’язувалася на спині. Потому вийняв складаного ножа, перерізав зав’язки і стягнув з неї ту сорочку.
А наступної миті Стентонові аж подих забило, і він мало не відвів мимоволі очей, бо такого скаліченого й понівеченого тіла на своєму віку ще не бачив. Гаразд, шрами від кульових поранень йому траплялися, пару таких мав і сам. І пруги від нагая, і рубці від ножа, і потрощені від ударів палицею кістки – траплялося всяке-різне, але ніколи – все вкупі на одному тілі.
Вражало й татуювання – мішанина кепсько виконаних, наївних, на позір аматорських і водночас навдивовижу жорстоких картинок, що нагадали Стентонові наколки російських кримінальників. Серед неоковирних кривуль виднілися якісь буцім офіційного штибу цифри, а під лівою груддю – щось подібне на медичні дані. Внизу живота помітно було кілька грубих шрамів від кесаревих розтинів.
Він витягнув з ранця нічну сорочку і нахилився, щоб трохи піднести жінку над подушкою і вдягнути ту сорочку їй через голову.
І тут зненацька, геть несподівано жінка різко підняла ліву руку і схопила Стентона за горло, стиснула справжнісінькими лещатами. Прийом цей, одразу збагнув він, був добре відпрацьований, і міцні, мовби залізні пальці спокійно могли буквально за кілька секунд просто розчавити йому гортань.
Перед інстинктивним бажанням самому схопити руку напасниці за зап’ястя Стентон устояв, цілком усвідомлюючи, що в цій ситуації перевага – на її боці. Хватка у неї була мертва, у нього залишалися лічені секунди.
Жінка розплющила очі.
А він же був упевнений, що вона непритомна. Лежала в гарячці, на око – геть квола і чахла, але доторк чужої руки, видно, привів її до тями і наділив неймовірною силою.
– Ніхто мене не зґвалтує, – прогарчала англійською вона.
Стентонове горло пронизував уже неабиякий біль. Хрящі гортані хрустіли і лаштувалися вламатися у трахею. У такі лещата він не потрапляв зроду. І спіймала його в ті лещата жінка, та ще й хвора.
Вибору не було. Стентон підняв руки, які несамохіть опустив був їй на плечі, відвів трохи назад, а тоді рубонув її ребрами долонь з обох боків у шию.
Хватка не ослабла. Взагалі. Ані на грам.
Неймовірно.
Звісно, бив він не на повну силу, бо аж ніяк не хотів її убити. Зате вона була вже зовсім не далеко від того, щоб убити його.
Стентон ударив обіруч ще раз. І ще раз. Її шия скидалася на сталевий трос. З таким самим успіхом можна було застосовувати прийоми карате до ліхтарного стовпа.
У голові в нього вже все пливло. В очах темніло. Сміх та й годі. Просто немислимо. Ще якихось десять секунд тому він збирався забрати з лікарняного ліжка безпомічну жінку. Й ось ця ж таки жінка вичавлювала з нього останній подих життя.
Стентон згадав про складаний ніж, яким перерізав зав’язки на її сорочці; поклав був його на тумбочці біля ліжка. А тепер сягнув рукою назад і намацав – там, де й сподівався. Невеличкі ножиці, один із численних інструментів, так і залишилися відкритими. Він розмахнувся і всадив їх жінці глибоко у витягнену руку, яка тримала його за горло.
Це дало йому менше, ніж секунду. На коротку мить хватка ослабла. Відпустити вона його не відпустила, але стиск залізних лещат і справді на якусь дрібку ослаб. Очі в неї натомість розширилися. Навряд чи напасниця повністю усвідомлювала, що відбувається, але біль у руці таки дещо її до свідомості наблизив.
Стентон ударив ще раз.
Очі у неї на мить спалахнули. А потім заплющилися.
Вона знову зісковзнула у непритомність.
Лещата поволі розімкнулися.
Обстежувати своє мало не розтерзане горло чи вражатись безжальною несамовитістю жінки часу у Стентона не було. Проте вона мало його не прикінчила – розпростерта горілиць на лікарняному ліжку, ослаблена інфекцією, володіючи, фактично, лиш однією рукою. Дідько з ними, з наколками; схоже, ті інші хроносити таки знали, що роблять, коли обрали саме її.
Тепер жінка у ліжку начебто й справді лежала непритомна, але Стентон був уже насторожі. Думав навіть уколоти їй заспокійливе, та не знав, якими ліками її вже накачали, тому вирішив, що ризикувати не варто. Шприц, утім, тримав напоготові – так, про всяк випадок. Він відірвав шмат простирадла і перев’язав рану від удару ножицями, тоді зумів якось натягнути їй на голе тіло нічну сорочку, а насамкінець надів на голову жіночий чепець для спання.
То була мить достоту химерна, бо в тому чепці, з пишним білим коміром під підборіддям навіжена дикунка перетворилася раптом на образ невинності та супокою. Крім одного чи двох дрібних шрамів, обличчя в неї особливих ушкоджень не зазнало й, обрамлене білою тканиною, справляло зовсім інше враження, мало якийсь аж ніби лагідний вигляд. Якби Стентон не знав, то ніколи не повірив би, що під тією нічною сорочкою ховається худе й жилаве, пошрамоване і понівечене тіло воїна.
Він узяв її на руки й, переступивши через охоронців, які нерухомо лежали долі, підійшов до дверей і визирнув назовні. У коридорі нікого не було. Щастить, нічого більше й не треба. Головне – вийти непоміченим з палати, а далі поводитися впевнено, майже нахабно, й усе буде гаразд, тут сумнівів Стентон не мав. Твердим кроком він вийшов у коридор і попрямував до ліфта. Дивився лише вперед, голову тримав високо. Раптом просто перед ним де не взялася медсестра. Він одразу ж гиркнув наказовим тоном:
– У пацієнтки зневоднення, вона знепритомніла. На щастя, я саме робив обхід, а то вона лежала б зараз на підлозі. Про це поговоримо згодом. Біля ліфта стоїть крісло-каталка. Привезіть негайно.
Після того, що накоїла з його горлом колега по мандрах у часі, говорити було страшенно важко і боляче. Либонь, скрипучий голос таки наганяв страху, бо медсестра аж виструнчилась, і Стентон не здивувався б, якби вона ще й честь йому віддала. Дбати про безпеку чи ставити запитання до її обов’язків не належало. Якраз навпаки. Від самого початку навчання їй без упину вбивали в голову, що найперший її обов’язок – слухатися лікарів. І вона тут-таки кинулася вперед, хоч Стентон рухався насправді так стрімко й цілеспрямовано, що, попри все її панічне бажання прислужитися, до крісла вони дісталися одночасно.
– Дякую, сестро, наразі це все, – мовив він, обережно опускаючи в те крісло свою ношу.
У ліфті Стентон хутко стягнув з себе халат і засунув його під сидіння каталки, перетворившись відтак на дбайливого чоловіка, який забирає зі шпиталю свою дружину. Коли двері ліфта відчинилися на першому поверсі, він упевнено покотив крісло до виходу.
– Скоро будемо дома, люба, – сказав, минаючи приймальню.
А тоді – через вхідні двері надвір. Ліворуч від кам’яних сходів був пандус, і буквально через кілька секунд Стентон уже садив свою колегу-хроноситку в «мерседес».
45
Рани у жінки не становили такої загрози для життя, як та рана, що її завдали нещодавно Стентонові. Його поранили в живіт, їй же кулі прошили руку і верхню частину грудної клітки, ближче до плеча, не зачепивши ні серця, ні легенів. Зараження крові, втім, – проблема серйозна і від характеру поранень не залежить. Рука у нової сусідки Стентона страшенно набрякла. Залишалося тільки сподіватися, що все це не зайшло ще надто далеко й антибіотики подіють. Думка про ампутацію в готельному номері, хай навіть обладнаному такою зручною новомодною вигодою як власна ванна, неабияк його лякала.
Організм жінки, однак, на лікування відреагував позитивно, і коли Стентон промив їй рани й розпочав курс антибіотиків, вона вже невдовзі стала виявляти ознаки одужання, а йому трохи відлягло від серця. До кінця першої ночі гарячка почала спадати, та й сон був уже не такий тривожний.
Стентон купав її, дбав про всі тілесні потреби, годував бодай кількома ложками ріденької юшки – у ті хвилини, коли вона нібито наближалася до поверхні свідомості. Подумував навіть про внутрішньовенні вливання розчину глюкози – адже якусь саморобну крапельницю змайструвати, напевне, зумів би. Та потім усе ж таки від цієї ідеї відмовився: надто вже дивний вигляд мала б ця конструкція в очах покоївок та інших працівників готелю, які заходили в номер. Адміністрація завжди страшенно переймається, коли в готелі хтось помирає, а Стентон не хотів, щоб там дізналися, в якому кепському стані була його «сестра», коли приїхала з лікарні.
Цілих чотири дні він отак нею опікувався, перш ніж вона опритомніла і почала знову набиратися сил. І весь цей час міг лише розмірковувати про природу та характер цієї особистості, фактично, ще однієї версії його самого, і про космічну химерність ситуації, у якій вони двоє опинилися.
А химерність ця й справді була достеменно космічною.
Ланцюжок подій, початок якому поклав Ісаак Ньютон на два (і три) століття раніше, призвів до того, що двоє істот із двох різних світів зустрілися у третьому. В готельному номері.
Коли довгими нічними годинами Стентон сидів біля жінки, міряв їй пульс і прислухався до дихання, у нього незмінно складалося враження, наче він перебуває поза своїм тілом. Наче всі тепер уже відомі йому різні версії Г’ю Стентона в якийсь незбагненний спосіб існують окремо від нього самого. Його перше життя, що закінчилося м’ятним поцілунком незнайомки у стамбульському погребі. Друге, яке було для нього таємницею, окрім хіба того факту, що минуло воно у столітті, в якому народилася ось ця поранена жінка. І то народитися вона мала через багато років після того, як він помер. А тепер уже й третє, яке почалося тієї миті, коли ось ця його пошрамована і з голови до ніг татуйована пацієнтка залишила перший відбиток у пилюці на підлозі того погреба в Константинополі й запустила часову петлю спочатку, відправивши на нове коло і Стентона, й увесь світ.
То хто ж вона така? Через які жахіття мусила пройти? І чому? Що за світ намагалися виправити ті нові хроносити?
Щодня обмиваючи її тіло, Стентон знав уже шрами на ньому не гірше, ніж вона сама. А може, й краще, особливо ті попросту божевільні білі спагеті рубців, які вкривали їй усю спину, сідниці і тильний бік ніг. Сліди нечувано жорстоких, просто-таки несосвітенних знущань. Її пороли батогом. Шмагали дев’ятихвостою нагайкою. Сікли тонкими різками і гамселили важкими киями. Шпигали стилетами і різали ножами, кусали зубами й іклами – люди і звірі. Стріляли і палили вогнем. Озираючи сліди такої страшної наруги, Стентон відчував, як здіймається у ньому шалений гнів.
Як вона взагалі вижила після такого?
Мабуть, лише завдяки тій незламній упертості, з якою й тепер боролася проти смертоносного сепсису. Людина незламніша Стентонові не траплялася ще зроду – ні чоловік, ні жінка. Фізично він, звісно, сильніший, але за впертістю йому до неї далеко.
Таких жорстоких знущань не витримала б, одначе, навіть якась надлюдина. Очевидно, ті, хто завдавав їй мук, водночас дбали і про те, щоб вона не померла. Схоже, намагалися її зламати і відпускати в обійми смерті, а отже, й на волю, наміру не мали, аж доки не досягнуть мети. Тортурували і били, але щоразу накладали на рани шви і вправляли переламані кістки – либонь, із тих міркувань, щоб потім, коли вона трохи оклигає, знов узятися за своє.
Хто ж це робив? Кому так залежало на тому, щоб здобути над іншою людиною повну владу, цілковито підкорити її своїй волі? Уярмити не лише тіло, а й дух?
Стентон не зводив погляду з жінки, яка лежала перед ним у ліжку.
Тієї миті аж такою незламною вона не здавалася.
Спить на подушці, лице обрамлене білим чепцем, білосніжне простирадло підтягнуте до самого підборіддя, дихання рівне і тихе. Цікаво, якими снами частує її підсвідомість?
Обличчя у неї доладне. Риси гострі, кутасті, але шляхетні. Ніс зламаний, тому трохи кривий, але загального враження не псує. Чи можна вважати цю жінку вродливою?
Це стане зрозуміло, коли він побачить її очі. Раз уже бачив, але лише кілька секунд, та й то вони палали тоді диким вогнем і дивилися мовби хтозна-звідки. Якого вони кольору, сказати годі.
Роздуми про колір очей неминуче спрямували Стентонові думки до Бернадет. До тих зелених, променистих ірландських очей. Очей, у яких, співають у тій давній пісні, живе усмішка. Хоча тоді, коли він перехопив їхній погляд востаннє, вони не усміхалися, аж ніяк. Були сповнені злих сліз і болю. Чи пощастить йому ще коли-небудь їх побачити, а тим більше – усмішку, яка в них живе?
Його ж очі тим часом просто злипалися. Він утомився, бо ж цілими днями піклувався про жінку з іншого всесвіту і спав дуже мало. Й от тепер сидів у кріслі та дрімав.
І Стентон таки й справді майже заснув. Дихання звучало вже в одному ритмі з диханням його дивної, таємничої «підопічної». Товаришки. Багато у чому – навіть, у певному сенсі, сестри.
Проте, вже відпливаючи у сон, він раптом відчув поблизу якийсь рух.
Знав, певна річ, що варто було бодай прив’язати її до ліжка. Та чомусь ніяк не міг змусити себе це зробити. Сліди, синці та шрами у неї на зап’ястях і кісточках свідчили про те, що її зв’язували й заковували безліч разів. Додавати нових не хотілося. Зрештою, жінка мала тепер такий мирний вигляд…
От лише не цієї миті.
Стентон широко розплющив очі, і перед ним постало нараз видіння смерті. Зодягнений у просторі білі шати ангел помсти кидався на нього, немов білий орел на кроля.
Ось тут він її очі й побачив – розпечені жарини на крижаному обличчі.
На столику біля ліжка лежали авторучка й аркуш паперу: там він записував симптоми своєї пацієнтки. Тепер та ручка була у неї в кулаку. Чорнильний кинджал. Помітила вона її, напевне, ще давніше. Лежачи у ліжку, вдаючи непритомну, вичікуючи на свій шанс.
Якщо пошукати, зброя завжди знайдеться.
Так говорив колись його інструктор з рукопашного бою – давно, ще в армії. Жінка, видно, теж добре цю істину засвоїла.
Ручка наближалася стрімко, й перо цілило прямісінько Стентонові у праве око: мало проткнути зіницю, а тоді встромитися глибоко в мозок.
Він шарпнув головою якраз вчасно. Перо роздерло мочку вуха і, врізавшись у череп, зламалося. Жінка, схоже, вклала у той кидок усю свою силу, бо тепер, витягнувшись усім тілом, просто звалилася плиском на нього. Легке крісло подалося, перевернулося, і вони опинилися на килимі.
Тепер уже Стентон отримав шанс використати свою перевагу у вазі. Він перекрутився на неї і навіть у такий момент діяв достатньо холоднокровно, щоб не завдати шкоди її пораненій руці. Хотів, щоб вона одужала, а тоді вже, можливо, йому пощастить переконати її не намагатися більше його прикінчити.
Тож Стентон опинився згори і негайно цим скористався, притиснувши жінку до підлоги.
– Припини! – гаркнув він англійською, яку чув раніше від неї. – Я тобі не ворог. Я тебе врятував.
– Ти в мене стріляв! – відгиркнулася вона. Голос її Стентон почув уперше після того, як у шпиталі їй примарилося, начебто він хоче її зґвалтувати. Шотландський акцент, направду?
– Це ти в мене стріляла! – мимохіть запротестував він.
– Бо ти, ідіот, збирався вгробити того довбаного кайзера!
– За планом хроноситів, – прохрипів Стентон, намагаючись утримати її на підлозі. – Я з ордену Хроноса. Я знаю, хто ти така, знаю про хроноситів. Я свій.
На його немале здивування, жінка всміхнулася – перестала вириватися і справді всміхнулася.
От лише зовсім не радісна то була посмішка: гірка, холодна й скидалася радше на звіриний вищир.
– Та знаю я, придурку, – сказала вона. – Знаю, що ти від хроноситів.
– Знаєш?
Стентон був такий вражений, що на мить послабив хватку. На щастя, вона цим не скористалася: або не помітила, або свідомо ухвалила таке рішення.
– Звідки ти знаєш? – запитав він.
– Ми прочитали твого листа.
От цього Стентон не сподівався аж ніяк. Насправді в усій тій метушні, яка розпочалася, коли він дізнався про прибуття ще одного мандрівника з майбутнього і вирішив установити з ним контакт, той лист геть вилетів йому з голови. Зрештою, шанси на те, що його послання потрапить-таки до адресатів, були абсолютно мінімальні. Розпачливий кидок гральних костей, кивок у бік історії.
– Боже мій, то він там так і лежав?
– Авжеж, лежав. Ми знайшли його тієї ночі, коли спустилися у погріб. Коли я вирушила у минуле.
Тепер уже розслабилася вона. Схоже, битися й далі наміру вже не мала.
– То… ми можемо поговорити? – запитав Стентон. – Зараз я тебе відпущу, ти ляжеш у ліжко, я подивлюся, чи ти не завдала собі ніякої шкоди, коли намагалася мене прикінчити, а тоді замовлю чаю і ми собі поговоримо, гаразд?
Жінка на мить задумалася, потім кивнула.
Він обережно відпустив її і підвівся, а тоді подав їй руку. Добре бачив, що діялося тієї миті у неї в голові. Кожне слово, кожен жест вона сприймала як загрозу. Та була ще зовсім слабка, а остання сутичка добряче її виснажила.
Тож руку його взяла, а піднявшись на ноги, сіла на ліжко і сказала:
– Ну, говори.
Поговорити їм справді було про що. Розпочати Стентон вирішив із останнього приголомшливого відкриття.
– То ти справді прочитала мого листа? Він так і лежав там? Через сто одинадцять років?
– Так, лежав. У тому часі, з якого я прибула, Стамбул уже майже століття був мертвим містом.
– Мертвим?
– Він спорожнів під час великого голоду 1930-х. Як і всі міста Східної Європи й Малої Азії: Прага, Варшава, Будапешт, Сараєво, Загреб, Стамбул. Партія не могла їх прогодувати, а тому вивезла містян на село, щоб вони там воювали з селянами за їжу. Тоді вимерли десятки мільйонів; власне, у цьому й полягав задум. Ті, хто вижив, спробували пробитися назад, і тоді Партія відповіла хімічною зброєю. Усі землі на південь від Дунаю отруїли. Коли ми з деканом увійшли в Ньютонів погріб, там навколо уже років вісімдесят не було ні душі. Погріб і далі стояв під замком.
У Стентона від почутого пішла обертом голова. Війна зі застосуванням хімічної зброї? Масовий голод? Міста, мертві цілими десятиліттями? Що ж то за світ такий, з якого прибула ця жінка?
Треба, мабуть, правильно фокусувати свої запитання. Спочатку – найсуттєвіше. Перше правило польових досліджень: насамперед розібратися з тим, що потребує нагальної відповіді.
– Чому ти далі намагаєшся мене вбити? – спитав він. – Я ж тобі допомагаю, хіба не видно?
– Моя місія полягає у тому, щоб тебе вбити, – відповіла жінка.
– Так, але ти зазнала невдачі. Ти мала вбити мене до того, як я вб’ю кайзера. А тепер навіщо мене вбивати?
Вона глянула на нього, і зненацька очі її знову спалахнули несамовитим вогнем.
– Бо ти, довбню чортів, знищив моє століття! – А тоді підхопилася й задерла аж до підборіддя свою нічну сорочку, відкривши понівечене жахливими тортурами тіло. – Ось що ти зі мною зробив. Зі мною і з мільйонами, мільйонами інших. Із мільярдами. Ти вбив моїх дітей!
І раптом її знову пойняв гнів. Поділ сорочки опустився, та Стентон устиг побачити, як напружилися м’язи у неї на животі. Жінка пригнулась, готуючись іще раз кинутися на нього.
