Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

Я вперше бачив гру зеландців і розумів, що саме так і хотів грати завжди: швидко, сильно і сміливо. Якщо на тебе навалюється зі швидкістю спринтера чувак вагою сто двадцять, треба мати круті яйця, щоб стрибати на нього. Мені вистачило й Тадуся з Маріямполе. У нього, мабуть, ще в дев’ятому класі борода почала рости. На вигляд тягнув натурально якнайменше на цілих двадцять п’ять, а важив усі сто. Ми мали підозру, що він підробив своє свідоцтво про народження, але грати проти нього однак треба. А грав він на моїй позиції, восьмим. Тому нема сумнівів у тому, що він завжди у сутичці підводився сам з м’ячем. Крізь нашого дев’ятого він проходив не зауваживши. Наш дев’ятий гравець був дрібненький, але спритний і кмітливий. Утім, у захисті проти такого амбала потрібна ще й маса. Тоді надходила моя черга. Тадусь мав довжелезні руки, тому якщо йому вдавалось тебе відштовхнути, а ти не міг повиснути на його плечах чи стегнах, то один крок – і він опинявся вже на півтора метра попереду. Якщо тобі вдавалося вчепитися в нього, то це – лише початок. Ще необхідно мати хоч двох гравців, щоб він почав оглядатися і міркувати, кому тут передавати м’яч. Коли він не знаходив, кому передати, тоді можна так-сяк його укласти. Добре, що в команді суперників він такий був один, а в інших м’яч випадав з рук на рівному місці. Але я тут про Тадуся з Маріямполе… А в команді Нової Зеландії, окрім Лому, всі інші теж були не гірші, протилежний край у них теж крутий: біжить чувак попри крайню лінію, а ще йому вдається трьох відштовхнути, а з погляду – хирляк, ніби його вітер може здути.

І як тут грати проти такої команди? Та регбі є регбі, тому ніхто не сцить в штани. І ніхто не грає сцен, навіть перед суддею. Якщо хтось дуже хоче влупити комусь у пику – так і робить. Значить, є за що. А суддя не спішить їх розтягувати – самі розберуться. Ось самі й розбираються. Тут вам не баскетбол, де навмисно штовхнув гравця, а суддя одразу заспокоює, а потім після гри, може, зустрінешся з ним на майданчику аж на наступних змаганнях. Після змагань з регбі буває ще третій тайм: всі помиються, одягнуться у костюми і разом підуть на пиво. І там треба поглянути супротивнику в очі. Якщо будеш лайном собачим, щось нахімічивши під час боротьби, твої литки можуть не донести тебе до того третього тайму. Ось тому в регбі таких практично немає.

Зеландці завдяки штрафному удару на початку гри вирвалися уперед, здавалося, що це лише початок. Лому м’яча ще навіть не торкався. Африканці намагалися його зупинити, чіпляючись йому на шию, та суддя й не думав свистіти: що ти зробиш такому, навіть якщо застрибнеш йому на шию. Однак команда Південної Африки незабаром вирівнює результат, теж штрафним ударом. А тоді м’яча отримав Лому. Він пробіг з краю до самого центру, врізався між сутичкою і віялом, пройшов наче крізь папір, проте все одно його зупинили. Певно, не без штрафного. Зеландці знову кидають м’яч прямо в середину воріт. У вільній сутичці важко орієнтуватися у швидкості, падає один гравець, тоді штовхають декілька, дивись – дев’ятий вже тягне м’яча і передає далі. Віяло біжить і передає м’яча, рухаючись так, наче павук-птахоїд восени. Один біжить, всі його супроводжують, той падає і може не озираючись кидати м’яча назад, бо там точно буде його товариш по команді. Як ті чайки. Хоча я не знаю, чи чайки мігрують. На жаль, зеландці чомусь не могли передати м’яча Лому. Я ніяк не можу збагнути – що, важко послати м’яча до кінця віяла? Чого він там стовбичить?

Не встиг я почати коментувати, як Лому нарешті отримав м’яча і пронісся з ним десь тридцять метрів, передав його комусь із сутички, той пробився ще метрів десять, і вони вже прорвалися на бік африканців. Втім, останні забирають м’яча, удар ногою, і знов гра відбувається біля воріт зеландців. Йдіть у сраку! М’яч вилетів із сутички, і десятий номер з краю завдав удар і забив у саму середину воріт дроп-гол. 6 : 9. У нас навіть за спробу такого отримав би піздюлєй, а тут – просто у саму середину воріт! Потім починається незрозумілий хаос. Почали передавати м’яча до Лому, але той не встиг іще розігнатися, як його повалили на землю. Він ще кілька разів прорізався крізь сутички, але Південна Африка накинулася на нього, мов леви на газель, – без жодних шансів. Стало очевидно, що одному не перемогти в змаганнях, навіть якщо ти – сам Лому. Гра завершилась нічиєю, без заносів, 9 : 9, зеландці вирівняли рахунок штрафним ударом.

Під час перерв Моніка з Мантасом бігали на кухню, проте я говорив, що нічого не хочу. Я не хотів випасти з ритму змагань. Хоча й чув, що вони там говорять. Моніка щось розповідала про те, що її флейта зараз відпочиває, оскільки є інші справи. Мене це тішило, що вона музикалку проміняла на прогулянки зі мною, але те, що вона не дивиться регбі, мене дратувало. Для неї регбі – лише гра, якої вона не розуміє, а для мене – життя, якого теж можна не розуміти, але від нього до кухні не втечеш.

Протягом додаткового часу зеландці влупили штрафний із самої середини майданчика. Тоді знов черга африканців. Завершується перший тайм додаткового часу, і знов нічия. У другому таймі знов десятий номер отримав із сутички м’яча і запустив дроп-гол. Це просто нокаут, який вирубує. За таке не можеш злитися, навіть якщо ти – у команді суперників.

Ось так один чувачок і накóпав всі очки. Однак у регбі всі очки належать всім, оскільки коли хтось не зробить своєї роботи, не буде ніяких очок. М’яч проходить крізь сутичку, пускається через віяло, можна подумати, що тут працює хтось один, а не п’ятнадцять гравців одночасно. Але таке стається, коли всі гравці приблизно одного рівня і команда зіграна.

І ще. Ти можеш бути страшенно крутим, але сам-один не переможеш. Будеш, мов той Тадусь з Маріямполе. Та й не будеш намагатися перемогти сам. Якщо хтось зробив щось не так, значить, всі обісралися. Нема кого звинувачувати. Іноді мене це замахувало, однак і гартувало, оскільки в житті теж потрібно вміти жити разом з різними гівнюками і розуміти, що й сам таким буваєш.

Коли в житті стається щось, чого не мало статися, завжди є про що подумати. Коли все йде чікі-пікі, як ти зможеш дізнатися, що і як має бути. А тут виявляється, що все не так. Тепер я мав що обміркувати. Наприклад, що треба навчатися кóпати ті дроп-голи. В нас стадіони такі, що коли кóпнути так, як зеландці, я міг би вдарити з іншого боку поля.

Я так захопився грою, що навіть не бачив, що коїться довкола. Здавалося, дивлюсь ледь не на чудо світу, тому нема чого тут рота роззявляти. А ще подумав, що той Мантас, мабуть, і нічого такий пацан. Він ще й людина, а не тільки мій суперник. Коли бачу його посеред його речей і картин у хаті, біля стінки і поруч з морозилкою, коли дивлюсь через його вікно, розумію його погляд через це вікно щодня, він починає бути схожим на людину. Бо суперник у твоїй уяві нічого людського не має, він – просто зло.

Хоча я б не сказав, що він мене зовсім не дратував. Не витримавши, він почав вихвалятися тим, як батьки хочуть його послати вчитися закордон, а він буде намагатися потрапити туди, де грають регбі найкраще – звичайно, що до Англії. Разом зі своїми балачками він знову починає кудись віддалятися від мене, бо закордон і особливо такий закордон, де насправді вміють грати в регбі, для мене надто далеко. Ми проїхали Польщу і погнали до Німеччини, але там ще не вміють грати в регбі. Далі Франція, там уже краще грають, і нарешті – Англія. А цей піздобол цілиться до найкращого, хоча сам – далеко не найкращий гравець. Я не мав чим похвалитися про свої плани щодо вишу, тому залишилося лише щось булькнути про бабло його батьків – типу, добре, коли стільки мають, але не все за бабки купиш. Ну, тут і почалось: бабки не головне, головне – ставлення до них. А яке може бути ставлення до бабок? Я серйозно, скажіть мені, яке?

Ну, є такі люди, що думають лише про себе, а є такі, що діляться з іншими. Скажіть мені, хто з ким тут ділиться? Коли хтось має багато бабла, то якщо й ділиться з ким-небудь, то лише з тим, хто має ще більше, бо хоче йому в зад залізти. Звичайно, це моя особиста думка. А різним біднякам подають лише схожі бідаки. Ніколи ніхто не забере у багатих і не дасть бідним, та ніколи всі не матимуть порівну. Тому я точно не платитиму податків. А який сенс з тої держави? Податки державі платять лише ті, хто не може не платити, а хто має багато бабла, може й не платити. Бо ти платиш-платиш, а що отримаєш? Мєнтура – порожнє місце, вчителі всі йдуть хто куди, у лікарні без хабара нічого не дадуть. Тут у розмову втручається Моніка, каже, ось, бандита Деканідзе зловили. Ну, зловили. Зібрали для цього всіх мєнтів до купи і так-сяк зловили, щоб зробити показове шоу. Щоб люди почали думати – які наші мєнти круті, дивись, ще хтось з бандитів повірить, що тепер в нас мєнти почнуть ситуацією керувати. А в них навіть бензину немає, щоб їздити на патрулювання. Вони все кинули на того Деканідзе, пішли ва-банк: якщо пощастить з цим, всі інші бандюги складуть вуха. «Ось тому наші мєнти й не мають бензини, бо ти не хочеш податків сплачувати». Це вже Мантас-розумник. А ще він намагається закидати, типу, хто горланить про те, що гроші – зло, тому найбільше їх і бракує. Це він про мене. Звичайно, що бракує. Коли купаєшся в грошах, мов Скрудж МакДак, не почнеш казати: фу‑фу, кака, це – зло, краще роздам всім і буду чистим. Я таких не бачив.

Мене нудило від цього Мантаса. Я сиджу в хаті його батьків, а він мені щось пояснює про справедливість. Він, зовсім посередній гравець, якого батьки відправлять до Англії грати в регбі, а я залишусь сидіти тут і мріяти далі про те, що добре було б мати власний оригінальний м’яч для регбі. А ще, щоб травм не було. Про те, щоб подивитися чемпіонат з регбі в Англії, я навіть не смію мріяти, а він зможе туди ганяти щовихідних.

На тренуванні я вже не вперше вдарив коліна, сходив навіть до лікарів у поліклініку, але вони нічого не знайшли. Якщо лікарі нічого не знаходять, виходить, що нічого там і немає. Нічого немає, але я не можу бігати зі всією силою. Прописали шарлатани мені якусь мазюку.

А що я ще можу робити без регбі? Не знаю, може, щось і можу. Однак лише під час гри в регбі я відчуваю, що роблю те, що треба. Що я на своєму місці. Ясно, що нікому, крім мене, цього не потрібно. Ну, може, ще комусь. Наприклад, тренерам, іншим гравцям… Я народився, щоб грати в регбі. На самому початку мені пояснили декілька правил, дещо показали – і все стало ясно. Зараз мода на різні гадання про те, ким хто був у минулому житті. Я точно грав регбі у Новій Зеландії, тільки не зрозуміло, за які гріхи мене заслали в Литву, де про регбі ніхто ніколи й не чув. А цей Мантас, мабуть, у минулому житті був деревом. А ще розкажіть мені, що все залежить від того, наскільки людина талановита, скільки вона зусиль докладає, як працює. Ні-хрє-на! Усе залежить від того, скільки твої предки мають бабла.

Однак я мовчав, бо не хотів тут переливати з пустого в порожнє, від цього все одно нічого не зміниться – ні я, ні він, ні наш світ. Я уявляв, що тут, наприклад, третій тайм після змагань на території суперника, тому потрібно себе тримати в руках. А тільки-но несподівано закінчились балачки, ми відразу пішли.

– Я не знаю, як тобі це здалось, – кажу я Моніці, – але я уявляв регбі чистим і великим.

Важко сказати, що викликало більшу огиду Моніки – грубість чи повна відсутність гігієни під час гри. Якщо дощить, то всі гасають, як кнури по болоту.

Однак ми більше не розмовляли про регбі. Нам вистачало чистого і великого неба, що сяяло зірками.

Коли її відпровадив, повернувся додому і почав нишпорити по своїх кишенях, шукаючи ключі, і знайшов якийсь папірчик. Поглянув вдома при світлі – це була записка від Моніки. Вона писала, що я заслужив довіру, і мені можна довіряти. Типу, я витримав випробування, оскільки зміг нормально витерпіти того Мантаса. Та й не тільки. Я відчув себе як на шкільних екзаменах. Однак це ще не все. Усе інше втратило значення, коли я прочитав одне речення: «Я вже готова».

21

Наступного дня я радів не тому або не стільки з того, що вона вже готова, а тому, що вона про це мені написала. І навіть не тому, що написала, але якщо написала, значить, вона думає про мене. Афігєть! Вона думає про мене! Хтось думає про мене! На перший погляд здається, що в цьому особливого? Чимало хто може думати про мене: наприклад батьки, Мінде, вчителька, коли перевіряє мою домашку з математики. Однак я ніколи не роздумував про інших, які можуть щось про мене думати. Та й яка мені різниця. Усе-таки Моніка не лише думає про мене, а у той час ще й хоче мене. Не знаю, чому ця обставина мене так тішила, проте я вирішив на цьому не зациклюватися. Головне, що ти щось значиш для когось, а не просто граєш у регбі або стаєш переможцем різних там конкурсів богатирів чи школярів. Наступного року хтось інший стане переможцем. А тут інакше… Чому мені досі не було важливо, що вона думає про мене? Я навіть не парився тим, що вона може про мене думати, коли ми зажималися в парку або коли справа майже дійшла до того, про що я не зміг насмілитися попросити, – подути в мою флейту. А тут отримав записку і вмить почав думати по-іншому.

Зараз слід дочекатися зручного моменту, коли її батьків і братка не буде вдома. А доти необхідно зробити декілька справ. Треба знову погортати книжку «Ім’ям кохання», щоб не наробити помилок. Там завжди можна знайти дещо цікаве. А вам відомо, як ще називається статевий акт? Копуляцією, коїтусом і конгресом. Я люблю книжки ще й тому, що там пишуть так, як люди ніколи не говорять. Хоча пишуть їх люди для людей. Я натомість чув, як люди кажуть так: трахатися, гратися, їздити, отоварювати, обробляти, перепихнутися, зробити, а про таке як єб…ся, взагалі мовчу.

А ще я розмірковував про музон. Імовірно, що тоді з Едитою щось пішло не так через музику. Бо в книжці декілька разів було написано, як підібрати музику. Можу процитувати: «Головне в музиці – ритм, а потім уже – внутрішній світ людини, її почуття. Тому юнак, внутрішній світ якого ще небагатий, захоплюється поп-музикою, де головне – ритм і гучність. У той час людина глибокої душі, яка перейшла критичну межу, більшою мірою буде захоплюватися мелодійною музикою, де ритм закутаний у чуттєву мелодію. Саме музика має аналогію з коханням: ритм без мелодії прирівнюється до голого сексу, а обгорнутий у мелодію – до серйозного гармонійного кохання. Переконатися у цьому можна в кабінеті психотерапевта. Фригідним жінкам оргазм і сексуальну розрядку (але не одужання) легко викликати гіпнозом і прискоренням ритму поп-музики. Для того, щоб викликати почуття у жінок, необхідна ритмічна, але переповнена почуттями кохання музика. Завдяки такій музиці результатів не доведеться довго чекати. У той час поп-музика викликає певні комплікації – немовби мастурбацію на її фоні». Це що, він хоче сказати, що поки не почнеш тащитися від класики нема чого скакати з дівкою в ліжко? Я час від часу слухаю класичну музику, але з додатковим ритмом. Hooked on classic – називається. А чиста класика важко йде. Щодо ритму, тут все правильно, ніхто й не сперечається. Навіть є така група – «Ритм, секс і пиво».

Ще потрібно купити презервативи, але ось дилема – у кіоску чи в аптеці? В аптеці безпечніше, якість там серйозніша. Потрібно купити надійної фірми, а надійна була одна – Durex. А в кіосках усі яскраві, з написом «Гусарскіє», Durex там нема. Тому треба піти до аптеки, там може бути не фуфло. Але легко сказати «треба піти до аптеки». Коли купуєш в кіоску, ніхто тебе не бачить, бо купуєш, коли вже темно, хоча через те віконце з аркуш зошиту продавчиня і так тебе не розгледить. Їй і не потрібно нічого бачити. Навіщо їй бачити тих пацюків, яким вона продає цигарки «Bond» поштучно. Та як таке просити в аптеці? Таким тоном, наче попросив булку і пляшку кефіру, з надією, що всі подумають, ніби Durex – нові ліки проти головного болю. Усе виглядало трагічно. В аптеках всі купують цитрамон, парацетамол, пектусин, але щоб презервативи – я не бачив. Та що поробиш, аптеки працюють вдень, і світла ніхто тут для тебе не погасить.

Я стою у черзі вже вдруге, бо першого разу купив еластичний бинт. На тренуваннях згодиться. Того разу за спиною стояла бабця з чотками в руках, тому я побоявся різних там розборок та прокльонів. Тепер бабусь більше немає, тільки стоїть один чувак років двадцяти п’яти. Як виявилося, він мене дратує не менш. Він, ясно, сюди приперся не за презиками, і для нього стопудово ржачно купляти кондоми в аптеці. Не будеш казати аптекарці: прошу дати мені кондоми – це відлунням розкотиться по всій аптеці, ніби хтось пчихнув у церкві. Тому я випалив ціле речення своїх побажань так, щоб був час на розгін, щоб набрати повітря і в самому кінці сказати презервативи: «Я би хотів гематоген, парацетамол і презервативи». Стою такий задоволений, оскільки все вдалось мені непогано. Слова парацетамол і презерватив для стороннього вуха не спеціаліста можуть переплестися, мов тріскіт нечітких фармацевтичних звуків без значення, і все. Майже так, як лікар виписує рецепт, – почерком, який тільки аптекарі можуть прочитати. Я хотів, щоб ті звуки так перемішалися, щоб навіть сама аптекарка не зовсім зрозуміла, що я тут кажу, але принесла все, що треба, немов робот.

Я стою і чекаю біля каси, а аптекарка починає:

– Гематоген один?

– Ага, так.

– Парацетамолу одну пластину?

– Ага, так.

– А презервативи які?

Ну що за питання? Я ж приперся сюди не кондоми обговорювати. Про що вона?

– Durex, – підходжу до неї ближче і кажу так, щоб голос не лунав на всю аптеку.

– З якимось запахом чи…

– Без нічого, звичайні, – перериваю її з надією, що випередив усі запитання.

– Одну упаковку?

Я хотів знов казати «ага, так», але передумав і кажу:

– Ага, ту, що по двадцять штук.

Це для того, щоб більше не здавати таких екзаменів, і не показатися слабаком перед тим чуваком, котрий вишкірявся позаду, щоб він гадав, що це мій черговий закуп на вихідні.

Я вивчив інструкцію кондомів, потім декілька разів випробував, почитав ще «20 центів», як там з підготовкою та віддачею, і тепер вже стояв перед дверима Моніки, зовсім не бажаючи різних непорозумінь.

– Симпотна водолазка, – каже вона, коли я заходжу досередини.

«Нічого тут симпотного, – думаю я, – краще було казати: молодець, що почав змінювати свій гардероб». У цих водолазках теж півміста ходить, але вони більше до душі різним неформалам. Але невже лише в тому різниця, що хтось ходить у трєніках, шкірянках, а інші у водолазках, батніках і вєльвєтках. Наступного разу я теж влізу у вєльвєтки. Моя мати зі своїми інвестиційними чеками нічого корисного не зробила, тому продала їх і купила мені вєльвєтки. Такі каштанові у жовтих квадратиках. Бач, фантазії їй теж не бракує. Стільки й залишилось від тих інвестиційних чеків, можливо, треба було ще й докинути. Колись у такі джинси мене і зв’язаного ніхто б не засунув, а тепер – зовсім такі нічого, навіть дуже круті. Якщо ти можеш вдягатися так, як ніхто інший, значить ти – крутий, можеш за себе постояти, тобі не потрібно маскуватися, мов какашці під листком. Значить, ти не боїшся привернути до себе увагу, а коли хтось зверне увагу і спробує поцікавитися, що ти тут із себе корчиш, можеш тріснути його ліктем, щоб випав зі своїх лакерок, і в його порожній башці вперше у житті зарухалась жахлива думка – не трєніки роблять тебе крутим і не лакерки показують силу твого удару. Майже як Брюс Лі. З першого погляду – якийсь там чурка поезію почитує. Дав би по голові такому лоху, і пішов далі. А той би підвівся й одним ударом ноги викинув тебе у повітря, мов кошеня, а іншою ногою послав би, мов бумеранг, облетіти колом верхівки дерев. Ось тобі й поезія. Та починати розмову з водолазки, коли ми конкретно знаємо, для чого сьогодні тут зустрілися…

– Будеш яблучний пиріг? – запитує Моніка і усміхається.

– Звичайно, буду, – кажу й обіймаю її.

Але вона насправді спекла пиріг, тому обертається і прямує на кухню.

Гаразд, з’їмо ще й цей пиріг, якщо так треба.

– Їстівний дуже, – кажу. – Але таке враження, що пахне чимось ще. Яблука ж не просто тільки яблука, чи не так? Тут мусить бути щось глибше…

Я протягнув їй до рота ложечку з морозивом, а сам слідом. Почали лизатися і обжиматися. Верхній одяг впав швидко. Але пальта і штани терпеливо очікували на свою чергу. Ми так звикли. Звичайно, існував ризик, що все завершиться, як зазвичай, але не було куди поспішати. Це я прочитав у журналі. Десь читав, що ця неспішна вовтузня має тривати хоча б двадцять хвилин, тому я час від часу кидав оком на годинник.

Не дуже знав, що ще можна зробити, тому усував неспішно шмотки, щоб не залишалось вороття. Під кінець роздягання щипав вустами її, немов лоша пасовисько. Тільки зараз зауважив, що вона здригається у відповідь на дотик в місцях, зовсім не тих, де очікував. Іноді, коли вустами общипував десь біля шиї, іноді там, поміж ребрами або десь біля пахви…

Якщо порівнювати з Карлсоном, що гудів усередині, коли я втюрився в ту Мяйле, це було зовсім інше: здавалося, що твої нутрощі зараз закиплять і перевернуться. Ніби вперше так зблизька бачу голу дівку. Це й не дивно, бо так і є, але ж була Едита. Вона геть вилетіла з моєї голови.

Важко сказати, як себе почуваєш, коли вперше бачиш море чи гори, або коли вперше спробуєш кави, пива чи горілки, чомусь я не можу цього пригадати. Однак було ясно як день, що зараз відбувається таке, з чого починається нове життя. Нове і, безсумнівно, набагато краще.

Тому пустився вперед перевіряти вустами й язиком кожен міліметр її тіла, наче шукаючи якогось насіннячка, котре перекусиш, а звідтам потече сік – смак, якого без цього не відчуєш, просто так скуштувавши плоду. У книжці писали, що підготовчий етап складається зі створення чуттєвого настрою та збудження ерогенних зон і що потрібно робити руками, вустами чи іншими частинами тіла. Щодо інших частин тіла я не знаю, але за допомогою вуст усе діяло бездоганно.

Таке відчуття, що вона вже точно підготовлена, вся гаряча, і тут вам вже не просто голий текст у записці – «я вже готова» – вона виверталась, чуттєво зітхала, здавалось, що в ній може щось перегоріти, вибухнути, отже, все, більше нема чого чекати, треба пірнати в оболонку… Однак годинник показував, що минуло лише дванадцять-тринадцять хвилин, я добре не підрахував, бо математичні здібності тут зникли, та й рахувати невідомо як, з котрого моменту, але все одно було зрозуміло – ще зарано. Хвилини повзли зі швидкістю равлика, і кожна секунда вибухала в голові.

Я й далі, ледве стримуючи слину, досліджував тіло Моніки, щоб вона не подумала, що я обслинюю її. Ніби я не її шкіру досліджував, а занурювався у величезні таємниці, в інакший, зовсім чужий світ, уява про який з’являлась в голові, можливо, тільки коли слухав казки про відьом, ельфів або різні дива. Через кожних два сантиметри зносило дах від зміни запахів і фактури шкіри. Цього ні з чим не можна порівняти, неможливо описати. Не будеш же казати: твоя шкіра ніжна, й так зрозуміло, що вона не стара. Коли вперше стикаєшся з чимось новим, вибиває всі запобіжники і нема з чим порівняти, а потрібних слів ще не знайшов. Та й навіщо ті слова, ми не балакали й раніше, то не будемо й зараз, коли все просто вибухає. Ми лише зітхали і важко дихали.

Час від часу я заглядав в обличчя Моніки, але таким його бачив вперше, воно мене більше непокоїло, аніж про щось мені казало. Я не міг зрозуміти, чи там був страх, чи біль, бо ніби нічого не боліло. Щодо свого виду, навіть не хочу говорити, підозрюю, що мав вигляд небіжчика.

Я опускався животом все нижче, наразі ніжним колом оминув головний кущастий сховок відьом і опинився на стегнах. Я б ніколи не подумав, що тут теж може бути щось такого: тільки-но я добрався до внутрішньої частини стегна, Моніка так пискнула, що я аж злякався – може, щось не так зробив. Та скоро вловив, що тут є такі місця і точки, завдяки яким можна управляти нею, мов джойстиком.

Самі розумієте, що від внутрішньої частини стегон варіантів напрямку руху небагато, не почнеш знов повертатися кудись вгору, не почнеш відступати назад, коли все там і так общипав, тому пірнув прямо носом в те гаряче, слизьке лякаюче джерело. Що буде – то буде. Думаю, як це можна назвати? «У рот» – це коли дівка тобі, а як сказати, коли чувак дівці? Зуби тут ні до чого. Все інше – смоктати, гризти – не пасує. Лизати – можливо. Я декілька хвилин цим вже займаюсь, а різницю лише тепер збагнув. Нарешті джойстиком я досяг найвищого рівня, коли все вимикається, і залишаються лише салюти в голові. Запахи тут теж інші. Не груші, не бананів і не ананасів, але й не риби чи грибів, про що дворова компанія патякала, не знаю, з чим це порівняти, проте я тут не порівняльним аналізом зібрався займатися. Зрозуміло тільки, що всі ці запахи і є справжній КОСМОС.

Оскільки Моніка дивилася на життя серйозно, я дістав з кишені джинсів підготовлений дюрекс. З ним все чітко – недаремно тренувався, ніби на військовій підготовці зібрати гвинтівку із закритими очима.

І можу вам сказати, що насправді все тут інакше, ніж ми собі уявляємо. А що взагалі можна собі уявляти про КОСМОС?

Зовсім не так, як показують по RTL. Якось все просто і несподівано коротко. Я пару разів потикав кудись біля цілі, а вона рукою сама спрямувала… Вже не вперше та рука допомагає.

Я там довго не затримався. Все було несподівано, майже шок. Взагалі різних шоків протягом останньої півгодини чимало було. Я потрапив у вологий поглинаючий підземний світ, з тою різницею, що підземелля буває холодним, а тут гаряче. Коли поміркувати, що це вона – та сама Моніка, але чомусь не сходяться кінці. Можливо, я надто довго роздумував, та всюди писали, що треба думати про щось інше, щоб довше протриматися, тільки не наводили прикладів. А про що я міг у такій ситуації думати? Може, про пакетики зі смальцем? Чи про вірші Мачерніса? Або про німців, які за наші марки хлептали пиво в кабаку? Тому я нічого не зміг втримати. Моніці не треба було шукати ніяких моїх джойстиків, зі мною все набагато простіше, бо я звичайний пацан, і мій джойстик зрозумілий. Хоча вона все одно ще пару додаткових кнопок знайшла – поклала руки мені на задницю, і я бац-бац, і все.

Я ще хотів щось сказати, але вона тільки усміхнулась, міцно обійняла мене, і я зрозумів, що не потрібно нічого говорити, що все тут чіки-піки.

О, Каролайна!

Але не будеш лежати з гумкою. Зняв її і роздумував, що тут з нею робити. Про це ніде не показували й порад з цього приводу не давали. Простягаю руку і пускаю на землю біля ліжка – плюх.

Лежали ще довго мовчки, погладжуючи одне одного, обнюхуючи. Чому цього ніхто не показував по тєліку? По RTL? Чому ніхто не казав, що насправді найкласніше? Лежиш так, вдихаєш запах її шкіри, погладжуєш її спину, грієш їй пальці ніг і відчуваєш, як вона тане. Сам теж – не поліно. Чомусь з екрана показують тільки дишла й піськи, але ніколи – як водиш носом по краю її вуха, по щоці, вустах і бровах, як ми тремося носами, немов двоє ведмежат. Та й усе, більше може нічого й не бути. Взагалі більше нічого й не треба. Мені було зовсім байдуже, що наш оргазм не відбувся разом з громовицею, хоча коли я читав «Відьму і дощ», думав, що так було б класно. Але він не тільки не збігався з громовицею, але в нас теж – ні. Якщо, звичайно, вона взагалі відчула його. Тепер це все зовсім байдуже і здається дрібницями.

А ще зовсім байдуже, який мав вигляд мій кінчик під холодним душем. Цього вечора він був на місці і жодних його недоліків я не помітив. Вона погладжувала мені шию і спину, а я дивився на її фотку з конем і почувався справжнім жеребцем. Не треба все оцінювати по тому холодному душу, а ще, коли гортав сторінки підручника історії, подумав, що всі античні герої та напівбоги теж мали не конячі розміри. Ясно, що позувати якомусь скульптору не набагато краще, ніж стояти під холодним душем. Там в них хоча й тепло, але незатишно. Я ще в дитинстві, коли бачив картинки з античними чоловічими скульптурами, цю обставину помічав. Більше такого ніде не міг побачити. А порнографічних карт з чоловіками навіть не уявляв. Та й хто їх розглядав би? Зате античні скульптури роздивлялися всі, але так, ніби нічого не зауважували, ніби вони були в одязі. І для чого тим грекам треба було скидати всю свою одежу? Наприклад, єгиптяни всі у пов’язках, накидках, все в них порядно, а тут – паф, і нічого нема. А в підручниках з історії про них писали так, ніби не зауважували, що вони зовсім оголені. А всі то бачать. І як це було б тепер, коли б чуваки з голими кулями гуляли? Мєнти б зупиняли, а ті кажуть – тут такий ідеал краси, і сунуть під ніс підручник та питають: ти скільки класів закінчив, а? У тих підручниках так і було написано: ідеал краси. Без жодних запитань чи коментарів. Ідеал краси і крапка. Усі це бачать і нічого. Як і кондоми – ніхто про них багато не говорить. А щоб поговорити про них більше, тепер надумали називати їх охоронцями. А ще святкувати день презерватива!

В одному підручнику, пам’ятаю, писали про античні скульптури так: «Вони відтворюють людину задля неї самої, тіло передає вібрації душі». Тоді й мій кінчик – ідеал краси і передає вібрації душі. Мов якась антенка. Я без жартів – хто б казав, що він не передає вібрації душі?

Бодай і зараз – я повертався додому, весь тремтячи від збудження, попри нічні 6 o, крізь березняк, де прокладені траси BMX. Очевидно, після цього конгресу світ більше не буде таким, як досі. Я на все дивився іншими очима, здавалось, наче з них якась пелена впала. Так ніби всі, кого я зустрів, це бачили. Втім, мені вдалося зустріти лише пару тих, що собак вигулювали після полуночі. Але все одно вони розуміли, що зі мною трапилося, і їхні собаки теж.

Я йшов додому, і мене зігрівала уява, як Моніка тепер приймає душ, і в моїй голові крутився й крутився той фільм. І знов усе спочатку, і кожного разу все ставало ще кращим. Було бажання йти ще кудись далі, ніж ті два кілометри додому. Все сяяло, хоча була ніч, а навколо густі чагарники, сірі багатоповерхівки та зачинені на ніч кіоски. Однак той фільм заїдав на одному кадрі, на одному моменті, що мене неймовірно дратував, – на тому «плюх».

Перед очима стоїть Христос у довгій сорочці, моя сива баба і вся Свята Трійця. «Що сталося? Що не так?» – думаю. Ти сам чудово знаєш, що не так – відповідають, Христос, баба і Свята Трійця. Зі всіма заповідями мені все зрозуміло. Не вбивай, не кради, шануй батька і матір, не бреши. Без цих заповідей у світі був би повний хаос. Але що я поганого роблю, якщо нам обом добре? Так добре, що я не знаю, коли ще в житті було краще? Не чини перелюбу! А якщо ця дівчина мені не чужа? Я її знаю і вона мене теж. Не дивися із пожадливістю. Як вони це уявляють? Я оглядаюсь, бачу дівок. Бачу, але нічого не хочу. Не хочу і навіть не думаю про щось таке. Тоді надумую, що пора женитися. Дивлюсь і не бажаю. Просто настало нестримне бажання женитися. Бажати можна тільки після весілля, бо тоді, бац, і ми – одне тіло. Ну, саме так кажуть у церкві. Можеш бажати сам себе. А як можна бажати себе? Дрочити теж не дозволено. Я щось не можу в це все врубатися. Ще міг би зрозуміти, якби виникали проблеми з контрацепцією. А тепер що? Ай, контрацепцію церква теж не дозволяє.