Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

31

Після такої професійної підготовки екзамени були просто дитячою забавою. З усіх предметів отримав дев’ять, десять. Не на рівні «С», але все одно добре, і тепер вже має бути розслабон.

Як на замовлення, під руку підвернулася халтурка, сказав батькам, що хочу заробити, а не вилами махати на селі. Мабуть, багато не зароблю, але залишусь у Шяуляї і зможу інколи бачитися з Монікою. Мінде влаштувався до «Концертини» уночі продавати квіти, бо це спокійніше, ніж пхати ті штуки баксів.

Всередині є такий квітковий куточок, який не зачиняють на ніч, тому необхідно комусь посидіти до ранку і доглянути за тим всім. Робота непильна: приходиш туди ввечері на восьму, не кваплячись підрізаєш квітам стебла, замінюєш воду, газетою «Експрес-контакт» торгуєш. Особливо й торгувати не потрібно – змітали, як гарячі пиріжки. Ось так і стоїш поміж заздалегідь скомпонованих букетів, очікуючи романтиків, які собі не дозволяють з’явитися вночі до коханої без квітів.

Інколи мене навідувала Моніка. Батькам казала, що йде в магазин або згадала про якусь річ, що не повернула подружці, а завтра їй цього до смерті треба. Добре, що батько не пропонував підкинути її машиною. Моніка тепер вчиться не менш як до іспитів. Бо попереду вступні екзамени. Найняли якогось професора математики, який приходить додому, а батьки наказують йому давати Моніці задачі чим поважче. Звичайно, таких задач не буде на іспитах, оскільки в школі ми цього не вчили, але все одно батьки змушують її вчитися. Мабуть, намагаються показати, що вона нічого не вміє, і треба ще вчитися й вчитися. Тобто ціле життя. Про це ще Ленін казав, і її батьки теж повторюють, бо Ленін дурниць не вчить. Якщо вона не буде вчитися, то нікуди не вступить, а коли не вступить, то… Ну, мабуть, тоді – кінець світу. А коли вона все зробить, і залишається трошки вільного часу від навчання, і вона каже, що хоче піти у кіно з подружкою чи кудись іще, вони одразу починають заперечувати: типу, коли в тебе залишається так багато часу на кіно, то ось – пери свій одяг, прасуй. Вона увесь час під їхнім пильним наглядом. Здається, що вони трясуться, щоб нічого з нею не сталося до іспитів, якби могли, чергували би біля неї, підмінюючи одне одного, як біля місячного немовляти.

Колись братко їй заздрив, бо вона була маленька, і практично всю увагу батьки приділяли їй, а тепер він задоволений, що батькам по барабану, як він живе. Батьки перетворили Моніку з балуваної донечки ледь не на песика, якого бажали видресирувати на свій манір, – так вона мені розповідала. Одного разу від цього всього стався перебір. Моніка зібралася піти поїздити на конях, а вони не пускають, вона гупнула дверима і пішла. А коли поїздила, то в її голові якось думки уклались. Моніка каже, що інколи не можеш нікому, крім коня, відкритися, тільки він один її зрозуміє. Вона налаштувалася ще раз поговорити з батьками про все, щось пояснити, але наступного дня дізналась, що вони вже подзвонили до адміністрації і заявили, що вона більше не буде відвідувати заняття з верхової їзди. Батькам примарилось, що їзда на конях – це погано для ніг, а ще, не дай боже, впаде, струс мозку дістане напередодні екзаменів. То нехай надягнуть Моніці шолом, бо раптом цегла впаде. Крім того, Моніка розповідала, що заняття з їзди верхи означає, що треба теж дбати про свого скакуна, вони прив’язуються до людей майже як песики. А тепер батьки від неї і його забрали. І це сильніше потрясіння, ніж впасти з коня.

А ще більший прикол, що братко почав їй натякати і розпитувати, чого вона ходить у поліклініку до бабського лікаря. Він не стежив, але звідкись дізнався. І як тільки щось йому не до вподоби, тут одразу: «Може, хочеш, щоб батьки поцікавились і допомогли уладнати твої проблеми?». «Що за маячня, – відповідає Моніка, – мені труси натерли, ти на тому городі пополов би цілими днями, ще б не те поналазило». Але братко гонить своє. Думаю, це справа рук Едити, іншого варіанта немає. Бо Моніка про це нікому ні слова, проте якось зустріла Едиту в поліклініці і страшенно розгубилась. Можливо, та подивилась на її талончик чи бачила, з якого кабінету Моніка вийшла, або мала знайомих, яких розпитала. Але іншого варіанта нема. Для мене теж цей варіант реальний, хоча я й утримався від коментарів. Вочевидь, Едита прагне Моніку загнати в кут, а потім прийти мене втішати. Діваха, що ходить з вічним дашком на голові, могла до такого додуматися. Спершу лист мені написала, потім братку настукала. Напряму батькам подзвонити, мабуть, не наважилась. Але бідолаха, вона навіть не знає, що в неї жодного шансу. А можливо, знає, тому й намагається помститися. Однак я не маю що сказати ні їй, ні братку Моніки. Чим їх настрашу?

Словом, тепер Моніці світить проводити цілі дні на дачі. А там роботи не бракує. Для неї та дача – жесть, але батьків не вибирають. Від них можна тільки втекти. Це теж варіант. Бо мені здається, що її батьки такі психи, котрі придумають, як і у Вільнюсі тримати її на повідку теж. Не знаю як, можливо, братка відправлять жити разом з нею, чи ще щось. Але куди ти втечеш, коли ні роботи, ні бабла не маєш? Так питає мене Моніка, бо батьки їй дають гроші лише на необхідні витрати: на шкільний обід і зошити. У мене потроху народжується план. Може, це ще не план, але вже варіант. Якщо справи так триватимуть і далі, то варіант – зовсім реальний. Я прикинув, що можна заробити по стольнику щоночі, гаразд – не щоночі, а через ніч або через дві, а через місяць буде півтори штуки, а через два місяці – три. Звідки таке бабло, коли торгуєш квіточками? Ясно, що не від тих, котрі приходять і кажуть: «Зроби букет». Ти відповідаєш: «Дивись, скільки нароблено, вибирай». «Ні, – кажуть, – то недобрі, зроби ти». «Я ж не вмію», – пояснюєш. «Що ти мені тут крутиш, я ж знаю, давай-но, уперед». Ай, думаєш, яка різниця, і робиш, бо вдень кидав оком, як флористки працюють. Клієнт виходить задоволений і залишає чайові. Ні, від таких щоночі по стольнику не навариш. Але треба знати, як тут все у тому квітнику склалося. Тепер у нашому місті залишився лише один нічний бар – «Концертина». І в тому єдиному нічнику – єдиний обмінник валют. Просто навпроти наших квітів. У тому єдиному обміннику ближче до ночі закінчувалися літи. І так щовечора. А зараз без літів ніхто нічого тобі не продасть. Повертається компашка уночі з Польщі, хоче пожерти – потрібні літи. Або прийде тип у костюмчику, на рукаві піджака ще етикетка залишилась, але це нічого, так навіть крутіше, бо він наносить вечірній візит дамі, отже, треба дещо купити – потрібні літи, мабуть, свої залишив у дружини… Підходить такий до віконця обмінника, а там пані обмінниця бачить солодкі сни. Нам не складно прикинути, скільки тих літів треба. Загалом немало, ну, хоч би дві сотні баксів купити. Тому поназичали у всіх і почали серйозну справу. Ми різали грубо, проте чуваки спочатку м’ялися, а потім залишали нам свої бакси. Зрозуміло, що коли підвалював до нас хтось із шяуляйської братви, ми так вважали, що він саме з тої банди, то обмінювали по курсу, який написаний в обміннику, і ще люб’язно усміхалися. А вони не десять зелених обмінювали. Завалює один такий, і вся ніч похована – обміняв двісті баксів – і бувайте здорові. А коли все гладко, без ускладнень, і вночі заходять лише ті бідолахи, яких без жодного жалю облуплюєш, після такої ночі обмінюєш в банку бакси назад на літи, ділиш навар і залишається по стольнику на носа. Зовсім не зле, правда?

Моніка слухала й все розпитувала: «А тобі не страшно, що спалишся?», «Як борги будеш віддавати, коли щось трапиться?». Я розумів, що за її питаннями стоїть не стільки турбота, як роздуми «Я так би не змогла», «Я би боялась» і (ледь-ледь чутно) «Молодець, вмієш крутитися!».

Бізнес з валютою був немов громовиця з ясного неба. Ми вважали, що пограємося з тими квітами впродовж літа, нікуди влізати не будемо, трошки заробимо, щоб час даремно не гаяти. Працюємо уночі, тому залишається ще день. Найкращі речі завжди якось з’являються самі собою… Найкращих речей не сплануєш, не вирахуєш і не вигадаєш сам. Я раптом усвідомив, що найкращі речі трапляються, коли нічого не робиш і не докладаєш зусиль. Щось падає тобі під ніс, а тобі треба тільки не проґавити можливості. Так, як із тими плакатами. Ти ж не міг, сидячи у Шяуляї, подумати – поїдемо до Риги, я чув, там хороші плакати бувають, понакупляємо, привеземо сюди і добре проштовхнемо… Так не може бути добре, бо коли ти вже про це знаєш, значить, ти не перший, а коли ти не перший, то добре вже не може бути, бо не оригінально. Коли тягали туди чорний хліб, зле не було, але ти був один з тисячі і знав, що справа скоро загнеться. Ще кілька років тому була така забава – купуєш якісь листки, потім їх висилаєш, чекаєш, поки тобі теж пришлють… Дочекалися тільки перші.

Коли ти перший, опановує почуття, ніби відкрив безлюдний острів. Поки інші туди дістануться, ти вже напихаєшся бананами й ананасами так, що зможеш без хвилювань спостерігати, як інші рубаються за рештки. Якщо згадати, як я вперше потрапив на тренування з регбі, теж пішов туди просто так, щоб спробувати. Я нічого не хотів, не напружувався, нічого не планував. Ми грали, а я цілу зграю гравців м’ячем тягну за собою. Тягну, а вся зграя слідом. А я все тягну і тягну. Тренер зупинив гру і каже мені: «Дивись, ти вже через півполя відтягнув всіх за собою, але на свій бік. А треба якомога далі добратися на бік супротивника, тому потрібно не тягнути, а штовхати». Це був головний урок. Більше мені нічого майже й не потрібно було пояснювати. Немов якомусь жереб’ятку – воно, коли народжується, стає на ноги – і все. Більше ніхто нічого йому не пояснює, що і як робити.

А ще я згадав ту книжку «Поезія Стародавнього Сходу». У ній хоку теж такі – здається, що нічого не відбувається, але щось трапляється. Схоже й з Монікою: я подзвонив, погнав до неї, і все було просто й ясно. А скільки часу я мастив собі голову: які лашки надіти, як підійти, що сказати. А коли казав те, що заздалегідь придумав, то це бувало зовсім не в тему.

Тепер був найкращий час. Ні думати багато не треба, ні щось робити – гроші самі собою пливуть до тебе. Бабло, літо, а попереду – щось невідоме, ще небувале, скоріш за все – життя у Вільнюсі, життя разом з Монікою.

Оскільки вночі не дуже є чим зайнятися, то сидиш і пускаєш до голови спогади, які там спокійно пасуться, мов вівці. Це схоже на дитинство, коли зайнятий різними дурницями, які здаються неймовірно важливими. Наприклад, дивитися, як пливуть по небу хмари, складати з камінців башту, сидіти на березі річки і ні про що не думати, вглядатися у воду, але нічого не бачити. Коли ти так занятий, тебе можуть кликати додому їсти, можуть що завгодно робити, ти ніби й чуєш, але це тебе не торкається. Якось моя баба почала гукати аж у криницю, потім побігла до ставка, не могла мене знайти і сильно перестрашилась, а я лежу в клуні, все чую, але чомусь не розумію, здається, що це не мене кличуть, а якогось іншого мене, котрий таким і є – робить все, що наказали, а не того, який живе деінде.

Я мав де жити, десь в іншому місці, мав сам бавитися і якось проводити день. Проте гра залишалася просто грою, не зважаючи на те, що я сам придумував правила і весь довколишній світ. Найчастіше моїх два «я» розділялись, коли споглядав небо й хмари.

Тепер я часто-густо споглядав з лави запасних, як моя команда грає без мене. Інколи трошки ще бігав, але зазвичай сидів у формі, але на поле майже не вибігав. Узимку на міжшкільних змаганнях я не грав навіть за свою школу. Перемогли й без мене, я тільки навчив їх різних фінтів. Чемпіонат юніорів ми теж перемогли, і я отримав медаль, однак відчував, як неминуче все віддаляється. Сидячи на лавці запасних, я чітко усвідомив, що більше не гратиму регбі. То велике й чисте регбі було десь далеко. Воно може залишатися й за межами поля. Я можу залишитися регбістом повсюди, і для цього нема необхідності грати. А в нашій грі мене й раніше дещо дратувало, дехто з нашої команди. Наприклад ті, що глузували з дівок. І про що з ними говорити, коли вони хоку не те що не розуміють, але ніхто й не чув про таке. А колись ще вагався: Моніка чи регбі, якби треба було вибирати. Скажімо, якби треба було поїхати вчитися у Вільнюс, бо Моніка точно буде там вступати. І що тоді? Я що, мусив би грати за їхню команду «Залізний вовк»? Суцільна нісенітниця. Адже тепер здається, що хтось зробив вибір за мене. І більше дилеми не виникне. Я зможу не паритися і поїхати у Вільнюс услід за Монікою.

Зараз запарок все менше й менше: іспити здав нормально, халтурка чиста. Ну, майже. Але все одно великий кайф, коли вранці тебе будить напарник, який уже збігав до банку, обміняв бакси назад на літи, а ти маєш новий стольник, який ще пахне фарбою. Не треба ні кави, ні зарядки, день умить починається з правильної ноти. По правді, мене більш хвилювали бакси, які ми колись брали. Байдуже, скільки там ми їх привозили з Риги – п’ять, вісім чи двадцять – вони завжди мали пошарпаний вигляд, втім, вони мали ще якусь додаткову вартість, окрім тої, яку показував курс обмінника. Це як Coca-Cola – не просто лимонад, Adidas – не просто спортивний костюм, а Chicago Bulls – не тільки спортивна команда, як і бакси – не просто бабло. Елементарні команди – це «Мілуокі Бакс» або «АСК Алмати». Вловили, про що я? Бакси – це Америка, бакси – зелене світло: з ними можеш отримати все, робити справи, вирішувати проблеми, перетинати кордони. Бакси – це свобода. Вони – втілення справжнього, нічого оригінальнішого за них і бути не могло. Тому рахуєш їх і знов перераховуєш. У того дідуся в перуці, який на одному баксі, очі кращі, ніж у Діда Мороза, одразу з’являється довіра, з’являється відчуття польоту. А коли перевертаєш купюру на інший бік, то кожному довбню зрозуміло: IN GOD WE TRUST. І ще написано: ONE. Отож ті американці вірять в Бога. Не так, як у Леніна, чиї голови у Ганновері нікого не цікавили. Бакси завжди цікаві, бо вони вічні. Це майже поезія. Ми віримо у Бога. Одного. Але котрого? У того, що на небі, чи того одного, який у твоїй руці? Він теж бог. Але, мабуть, це одне одному не суперечить, а якраз доповнює. Ось тому й складалося враження, що можна рахувати ті свої вісім баксів хоч півдня. Такою силою може володіти тільки справжня оригінальна річ. Бог створив людину на свій образ, тому людина – його копія. А тут інакше – тут сам бог у твоїй руці. Тому хочеться стискати, притуляти ближче до себе й ніколи не відпускати.

І нема нічого більш гидотного за підроблені бакси. Можна носити підробку адідасів, можна слухати спертих і переписаних депешів, проте коли в тебе з’являються підроблені бакси – все. Звісно, можна спробувати спихнути десь на базарі, але тепер вже не ті часи, всі звикли до літів. Бакси потрібно нести до банку, але підробку краще не нести. Можна поставити в рамку, але в підробці не буде сили оригіналу.

А з Мінде трапилась ось така історія.

Йому було мало обмінювати валюту, він – крутий математик – вирішив ще пограти на автоматах. Унизу, в горілчаному відділі, стояли гральні автомати, і він все бігав дивитися, скільки чого в який запхають і коли хто від них відійде. Піфагор, бля, вирішив все вирахувати. Продавці алкоголю поміж собою домовилися, що не будуть пальці пхати до тих автоматів. Мінде все гонить донизу дивитися, яка там ситуація, хто біля якого стоїть, чи довго вже стоїть, чи автомат щось виплюнув йому, він очікує, щоб хтось зламався чекати або все своє бабло вже згодував автомату. Його логіка була проста: спостерігаєш за автоматами, очікуєш, доки хтось їх загрузить і зламається, тоді підходиш, кидаєш кілька жетонів – і автомат вже готовий викинути більшу суму. Однак усе це було надто просто. Окрім цього, я вже знав, що найкращі речі неможливо розрахувати чи спланувати.

Чесно кажучи, я теж намагався підрахувати. Але мій план був набагато простіший. Я почав грати у «Кено-лото». Задум простий: щотижня ставити на ті самі цифри по п’ятдесят центів. Ці цифри мусять коли-небудь випасти. Поки вони випадуть, ти можеш вигравати менші суми, які отримаєш, коли вгадаєш менше за десять цифр. Оскільки той час, доки ті цифри випадуть, все наближався, можна буде збільшити суму, поставити літ або два. Що довше ставиш, то ближче той час. Усе було так ясно і просто, що Моніку теж затягнуло. Я це робив вже протягом тривалого часу, але лише зараз подумав, що моя комбінація цифр могла вже випасти до того, як я почав на неї ставити. Я подумав, але Моніці нічого не сказав, подивимося, чим усе це скінчиться. То ось, Мінде почав трошки грузнути в ту справу з автоматами. Він же не чує, коли інші йому про гроші говорять, особливо, коли радять зав’язати. На нього якась блокада находить. Я навіть злегка злякався, кажу, заспокойся ти нарешті, просреш усе бабло, і моє теж. Чи тобі замало того, що ми заробляємо на валюті? І не треба ніяких Індій – ти що, не можеш тут жити, як той йог? Всюди можна нічого не робити й медитувати. Я ще не чув, щоб хтось на гральних автоматах собі багатство здобув. І те, що йоги в Індії накопичували якісь скарби, теж не чув. Однак Мінде мене не слухав. Він робив усе на свій розсуд. Типу, не може так бути, щоб не відігратися, він найкраще знає ситуацію, бо ночами тут працює, а вдень час проводить. Проте автомати вважали по-іншому. Вони вважали, що здіймаєшся до двадцяти літів – і досить з тебе. І на них встановлений процентик, і крапка. Грай, скільки хочеш, вище не піднімешся.

Ось ті автомати потихеньку й забрали все його бабло, а ще забрали все позичене бабло. А тоді вночі заявилися діячі у шкірянках металістів і нагадали йому про декілька коробочок з чаєм по сорок літів. Мінде був змушений спустошити всю касу майже без базару, позаяк чуваки – не лише бородаті амбали, але в одного з кишені ще й ланцюг звисав.

«Втім, у цьому світі має бути якийсь баланс, – подумав Мінде, коли кілька днів по тому до нього прийшов якийсь вождь і попросив обміняти двісті баксів, – тепер відіграюсь». Неможливо бути нечутливим до оригінального – і Мінде не подобаються ті банкноти. Він будить тітку, яка сопе в обміннику валюти, каже: «Дивись, чи ти би брала такі? Чи все тут нормально?». «Брала би», – каже тітка і, зачинившись, знов завалюється спати. Ось Мінде і взяв, бо несамовито хотів швидше вилізти з тої бочки лайна. А зранку в банку ледь поліцію не викликали, але йому якось вдалось винести звідти ноги та ще й купюри забрати. Мінде повернувся і говорить тітці, сплячій красуні, що валюту обмінює, добрий ранок, ось прошу, беріть, поки ви рахуватимете, я вам кавусі принесу. Та продерла очі і каже – ні, не братиму. Мінде так розбушувався, що мужики знизу мусили піднятися його заспокоювати. Та як тут заспокоїти – повна бочка лайна. Окрім боргів, ще й двісті намальованих зелених.

А братва чекати не буде.

То ось, прощавай, Індіє! Батько Мінде мусив спустити офігенний тєлік Gold Star, котрий щойно купив. А Мінде? Ну, він спустив всю свою колекцію пивник банок, годинник «Монтана» теж мусив продати. Хоча, що тут допоможуть кілька літів, тим не менш спускав все без розбору, бо для батька це було ділом принципу. Віддав останні труси. Але Мінде і так полюбляв без них ходити.

Таким чином спокійне літо обернулось догори дриґом. От тому я й кажу: нема нічого важливішого, ніж відрізнити оригінальну річ від підробок.

32

Після всього цього кіпішу внаслідок бушування Мінде про всі наші оборудки дізнався наш квітковий шеф і люб’язно попрощався, бажаючи нам успіху на вступних екзаменах. Вступні справді були не за горами, і я читав далі. Хочу спробувати вступати на литовську мову, навчання схоже, як і на журналістиці, але бігати з мікрофоном не треба. Сидиш, читаєш книжки. Розслабон. Можливо, вдасться мені щось у цьому житті вловити, то ж не ідіоти пишуть книжки. З оглядом на те, що бабла для нашої втечі вже не зароблю, восени прийдеться терпіти виєбони батьків Моніки.

Того червневого ранку ми разом з Мінде нічого конкретного не збиралися робити – подивимось якийсь фільм, послухаємо музику. Я з книжкової полиці Мінде відбирав собі книги – не менше ста моїх баксів теж втопилися через оборудки Мінде. На таку суму багато не набереш, але різні енциклопедії, що він накупував, може, й згодяться. Ось тепер мене попустило стосовно тої сумнозвісної історії, коли ми з ним напоролися на мєнтів з ковбасами в Ризі. Типу, ми тоді із‑за мене стояли під тим мостом. То ось, я не раз говорив Мінде, щоб не пхав пальці до тих автоматів. Тепер можна вважати, що ми з ним обмінялися цінними порадами.

Радіостанція M–1 безперервно крутить концерт «Фойє» в клубі «Анапіліс» у Паланзі. Спочатку на це ми не звертали уваги, бо нас це ніби й не стосується, оскільки все, що цікаве, відбувається не в нас. А потім Мінде каже: давай, їдемо! І щось клацнуло в голові – авжеж, чом би й ні? А як? Бабла то нема. В тому розумінні, що я трішечки ще маю, але Мінде конкретно з голою сракою. Втім, ясно, що подорожувати, коли не маєш бабла, – значно крутіше. Все одно платити за автобусний квиток – повний абсурд. По MTV показують кліпи, і там теж усі ті, що вільні й незалежні, їздять автостопом, ніхто квитків не купує. Тому – вперед автостопом. Ми подивилися «Тупий і ще тупіший», тому абсолютно зрозуміло, що подорожувати автостопом буде бомбезно весело. Моніка саме поїхала з батьками в Палангу, казала, що зупинилися начебто на вулиці Вітовта, будинок номер п’ятдесят п’ять. Є шанс зустрітися…

На початку подорожі здавалося, що справді скоро побачимося. Від Куршєнського переїзду нас підібрав такий мовчазний діяч на «Опелі Аскона». Зупинився, пообіцяв підкинути нас до Куршєнаю. Підкинув. Здавалося, що в нього така робота – збирати по узбіччях різних там безталанних, бо він усе робив дуже серйозно і дорогою нісенітниць не плів. Але біля Куршєнай ми застрягли. Спочатку ми стрибали, рисувалися по-всякому, проте ніщо не допомагало. Мабуть, ще й зіпсувало справу, бо всі тільки газу добавляли. Ми заспокоїлися і стояли мовчки.

– Про що думаєш? – запитує Мінде.

– Не знаю, сильно спекотно. Яйця паряться.

– Ти дурний, я в таку погоду весь час без трусів.

– І як?

– Ну, кльово.

Ми починаємо верзти різну маячню, головне, щоб римувалося:

Я: Яйця парить біля Куршєнаю

Мінде: Це нічого, буде сіно

Я: до Паланги відвезіть

Мінде: у «Анапіліс» ведіть

Мінде: Давай, зробимо плакат: МИ БЕЗ ТРУСІВ!

Ми нареготались, і час пролетів непомітно. Вже вирішили плентатися додому, як раптом зупинилась якась жіночка, і після обіду ми вже були у Паланзі. Навішали їй лапші, що ми – студенти. Самі не знали, чому так сказали, може, щоб у неї не виникало зайвих питань. Студенти вічно без бабла і можуть їздити автостопом, а школярі – хтозна – може, з дому втікають?

У крамниці біля пошти купили поїсти: кефір з батоном – це добре, щоб шлунок напхати. Вирішили піти пошукати, де Моніка зупинилась. Її будинок мав бути поруч з головною поштою. Але не схоже на те, що тут хтось здає кімнати відпочивальникам. Вона ніби говорила про приватний будинок. У мене в голові крутиться – вулиця Вітовта п’ятдесят п’ять, і нічого тут не зміниш. А в такому натовпі народу все одно нічого не побачиш, навіть якби вони тут і мешкали. Дзвоню з головної пошти в Шяуляї, може, її братко скаже, де батьки зупинились. Оператор кілька разів намагається з’єднати, проте на тому кінці ніхто не відповідає. Ясно – братко сам удома сидіти не буде, а коли й буде, то точно не сам, тому слухавку навряд чи візьме. Ми подзвонили нашим батькам, переказали вітання від моря, а вони так і залишились з відпалими щелепами. Ми ще трохи потинялися на місці і погнали шукати того «Анапіліса».

Я не переконаний на сто відсотків, що добре запам’ятав адресу. Мабуть, знову наплутав, але щось мені тут не подобається. Хтось тут щось накрутив – або Моніка, або її батьки. Хтось явно мене дурить, і я чогось тут не вловлюю. Чомусь це майже вже не дивує мене, я й до цього зауважив, що в житті хтось інший за мене робить вибір і таким чином звільняє від головоломок. Одначе їх не меншає.

Коли добралися до «Анапіліса», зрозуміли, що хоч тут нам несамовито поталанило. Про купівлю квитків навіть не йшлося, той клуб – дерев’яна хатинка на курячих ніжках. Якщо тут почне грати «Фойє», все буде чутно наскрізь, а надворі ще й краще, не треба паритися всередині. А насамкінець, коли про квитки ніхто не питатиме, можна зайти туди, зблизька подивитися на Мамонтоваса. Тоді сміливо можна вважати, що ми були на концерті.

Отже, невідомо, де було більше людей – всередині чи назовні. Спочатку всі сиділи, схрестивши ноги на рюкзаках, згодом розрухалися, почали стрибати, випендрюватися, як хто міг. Дівки просто поїхали дахом. Вони на нас не звертали жодної уваги. Здавалося, що всі втюрилися в Мамонтоваса. Не просто втюрилися, як у якогось там Брайнадамса чи Джорджмайкла, які закордоном і до них не дістанешся, але так, ніби вони всі через місяць за нього заміж зібралися, і тому тепер звертатимуть ще на когось увагу, що б ти там не робив.

Концерт завершився, всі ще погукали: «Фойє! Фойє!». Мамонтовас помахав ручкою через віконце – і всі розійшлися. Хто додому, хто до кабака святкувати далі. А ми що? Ми ще погнали на центральну вулицю Басанавічюса, але там стояв суцільний бумчик зі всіх кав’ярень одночасно. Кинули око, що можна купити перекусити, проте там паршивий хот-дог – п’ять літів. Ну, ні! Хто тут купуватиме?

Словом, нічого цікавого на вулиці Басанавічюса немає, а за нею взагалі нічого немає. Пройшлися морським узбережжям, а там тільки-но й дивись, щоб не наступити на парочки, які тискалися в дюнах. Нам теж, мабуть, треба десь вмоститися і спробувати поспати. Знайшли в дюнах трохи віддалене місце, щоб вітер з моря не задував, і намагаємось подрімати. А навколо – і ближче, і далі – чортзна-хто покрикує, ходить, і нам здається, що зараз прийдуть мєнти і нас пов’яжуть. Може, й не найгірший варіант – спали б у відділку, може, й нічого. Судячи по голосах, мєнтів тут нема. Фанів «Фойє» теж. Здригаємося від волання налиганих морозів: дух, ідеш сюдииии! Мені, бля, по*уй… Лежу й міркую, як швидко все перевернулося. Зовсім недавно я й сам міг погорланити разом з ними, а тепер лежу й тіпаюся. Правда, вони п’яні, мало що могли б нам зробити, однак все одно домахалися б. Бо в нас вигляд не той, бо лежимо тут, бо, бля, на*уй, що тут таке, а?! Лежу, складаю в думках базар, послідовність ударів: ніжка, кулак, коліно, вертушка не гірше, ніж у Ван Дама. Як підскочу, як ногою вмажу прямо у щелепу. Непомітно втомившись у роздумах, засинаю. Але лайно! Поспати не вийде – холодно, а п’яних морозів замінюють пташки, які щебечуть, як оскаженілі. Та чого тут хотіти, їм, мабуть, теж холодно. Світанок. Далі лежати нема жодного сенсу, краще піти, хоч зігріємося. Тому підводимося й прямуємо у шяуляйському напрямку, туди, де будемо «стопати» автівки. Я роздумую про те, що десь тут неподалік спить Моніка, майже відчуваю її тепло.

– Ну, і як тобі без трусів? – запитую в Мінде.

– Нормально.

– Колючок не налізло?

– Колючки можуть налізти тільки в труси, а коли ти без трусів, то все випадає.

– Ні, ну тобі точно треба до Індії. Уяви, стоїш ти собі десь в автобусі і тільки чуєш, що твої яйця якийсь дід мне. А ти без трусів.

– Як вмазав би в пику.

– Ага, мазальник знайшовся.

– Їй-богу.

– Ну, ну.

– А чого ти тут про яйця з самого ранку?

– Хтозна на кого нарвемося. Ніколи не знаєш, на кого нарвешся – на підара, фальшиві бакси чи ще щось.

– Тільки не починай.

– Та добре, але одна річ мене завжди дивувала. Бабла тобі не бракує, а ти задля нього стільки чудиш і маєш клопіт.

– Розумієш, я нічого не можу зі собою зробити. Все одно мені бракує того бабла.

– А навіщо тобі бабло? В тебе майже все є. Батьки не тиснуть, весь час підкидають на дрібні витрати.

– Ну, ясно, що так. Однак клептомани крадуть теж не від злиднів, чи не так? Вони просто не можуть стриматися, щоб чогось не стирити. Зі мною теж щось схоже, тільки я не краду. Якщо не брати до уваги металу з гірки Салдуве, точніше з того, що залишилось від пам’ятника армії-визволительці. Але це можна вважати майже патріотичною діяльністю – допомагаєш демонтувати пам’ятник окупаційної влади і штовхаєш метал на благо побудови нової Литви. Загалом, коли я щось одержу, воно мене більше не цікавить. Отримав магнітофон, комп, подивився, потицяв – все, треба чогось іншого. Думаєш, якщо це матимеш, усе зміниться, втім, нічого не змінюється. Згодом починають снуватися думки, що треба ще чогось, і тоді вже все буде чікі-пікі. І не допомагають жодні медитації, думки лізуть все одно. Не знаю, важко сказати, навіщо мені бабло. Я можу його й не витрачати, головне, щоб було і текло між моїми пальцями, як вода.

– Не кажи, Юрґу, мабуть, побалував, чи твій портрет вона намалювала задарма?

Мінде мовчить, явно роздратований.

– І що ти хочеш тим сказати?

– Та нічого, а де Юрґа тепер?

– Вона поїхала. Казала, що спочатку до Берліна, там рейв Love Parade.

– То натанцюється і повернеться?

– Казала, що підвернулась якась робітка манекенниці.

– Зрозуміло. Все-таки вона космос. А нам тепер світять мелодії самотніх чоловіків.

Чомусь втечу Юрґи на ті покази я пов’язував з бочкою лайна Мінде. Однак, то не моя справа.

– Ти читав Акселя Мунте? – запитую я згодом.

– Ні.

– «Все, чого насправді потребує людина, не коштує багато. Тільки надлишок багато коштує». Це його слова.

– Ааа…

До шосе дістаємося мовчки. Там вирішуємо, що краще ловити автівки поодинці. Один пацан – це нічого, але двоє пацанів, що над ранок подорожують автостопом, можуть зацікавити лише маніяків. Я, як ширший у плечах, відпочиваю в рову, а Мінде вдається протягом двадцяти хвилин когось зупинити. Я висовую з рову голову – ні, не їде, показує він мені. Не встигаю вникнути у питання, як я тепер маю почуватися, коли вчора не зміг Моніці ні додзвонитися, ні знайти її, і все якось незрозуміло, а Мінде вже махає мені – yes! Везуть! Та ще й крутою тачкою!

Значок на кермі давав зрозуміти, що ми летимо «Ягуаром». Я завалився на заднє шкіряне сидіння, машина нас закачує, мов немовлят у люльці, чувак виявився зовсім нормальним, закинув новенький компакт-диск Fugees «Ready Or Not». Що за питання, ясно, що ready… Можна так їхати і їхати без кінця. Так можна почати мріяти про права. А коли дивлюсь на батьківський «Форд Ескорт», думка про права навіть не виникає. А тепер здається, щойно сіли, а ми вже на автостраді Клайпеда – Вільнюс. Швидкість така, що не виникає бажання подивитися на спідометр. Таким чином не встигнемо оглянутися, як будемо вдома. Можливо, батьки ще спатимуть.