Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

– Мені однокласник дав поносити.

– Дав поносити? Який однокласник?

– Реміга.

– Я зараз подзвоню його мамі.

– Ну, гаразд, я не позичав, виміняв на плакати.

– А звідки ти плакати дістав? Так і не сказав мені.

– Я ж казав, що дали мені на продаж. З кожного плакату залишається по двадцять центів.

– Тобі дали на продаж, а ти їх обміняв на куртку? І як ти тепер будеш гроші віддавати?

– Я тих плакатів вже багато продав, так і віддам. Наші філателісти аж перестали марки купувати, всі купують лише плакати.

Але, як і на кожній митниці, такою маячнею нікого не переконаєш. А різниця між справжньою та домашньою митницями в тім, що вдома хабара всунути не вдасться. Мама справді подзвонила до матері Реміги, а та пригнала до нас і забрала куртку. А я повернувся на попередній рівень, та навіть і на нижчий, бо мав вислуховувати моралі матері, що вона припинить всі мої діла з плакатами тощо. На деякий час мої справи ще більше накрилися, і домашній режим став ще більш суворим. Проте я мовчав і нікому не казав, як отримав ту куртку від Реміги.

Тойво, режим латиських митників став зовсім звірським, тому весь бізнес на цьому етапі й накрився. Треба крутити справи на місці. Але вже без паніки – з продажу кульчиків повернулось хоча б те, що було в них вкладено, Magic Crystal чуда не створив, але мою дупу з дна бочки відірвав.

Неймовірно, але чудо сотворив наш тренер! Він організував турнір. Не вдома, і не в Ризі, не в Україні. І навіть не в Польщі! А в Німеччині! І не в колишній Східній Німеччині, а у Західній! Народ, ми валимо у Ганновер!!! Отож-бо.

8

ГАННОВЕР!

Ні, зачекай, навіть не так.

Ми виходимо в Ганновері. Я вивалююсь і стою. У Ганновері! Народ, ви чуєте – я в Ганновері! Давайте всі разом: ГА-А-ННО-О-ВЕ-ЕР! ГА-А-ННО-О-ВЕ-ЕР!

Ви просікли тєму?! Я і Ганновер!

Ноги підкошуються в колінах, і голова йде обертом. Побачили б зараз мене у Ганновері наші пацани – від заздрості повсиралися б. Я, звичайно, коли повернусь додому, скорчу гримасу, типу: а що тут такого – ну, був я в тому Ганновері, і шо? Ну, звісно, файно, авжеж. Шкода, звичайно, що навчальний рік вже закінчився, і тепер до школи потраплю лише у вересні. Усі будуть базікати про різні там табори біля озера, нести різну пургу, а я от скажу, що їздив у Ганновер.

Мешкатимемо ми за стадіоном на такій галявині. Поки поставили намети, поки шмотки поскидали, поки ще щось, дивимося – а наші тренери змилися. В автобусі їхали всі тренери, які тільки в нас були, всіх вікових груп, хоча ми – гравці – були лише з двох. Усі тренери на першій же зупинці накупили собі різних журналів з автівками на обкладинках і цілу дорогу не випускали їх із рук аж до самого Ганновера. Здавалося, що всі вони – аси в німецькій. Але потім ми доперли, що не художню літературу вони читають, а набагато простіші речі: марка машини, рік її випуску, дизель/бензин, ціна, місто, номер телефону.

Лише один тренер із нами залишився. Каже, зараз будемо тренуватися. Якраз скінчилися змагання. Ну, ми переодягнулись і вперед. Нам видають м’ячі. Усі м’ячі новесенькі, немов з льоду, аж до долоні липнуть. У нас такий, може, один десь і є, але ним лише на змаганнях дорослі грають, а всі інші – обшарпані, подерті й слизькі, ніби жаби. Кидаємо один одному м’яча і бачимо, як у всіх писки в либах розпливаються. І тут уже нічого не поробиш – либишся, як придурок, бо від тих м’ячиків такий кайф, а коли ступаємо на їхній газон, то взагалі починаємо верещати на радощах.

– Та тут м’якше, ніж на цицьках моєї дівки! – кричить Саулюня.

– Дивись, тільки стояка не відламай собі! – радить хтось йому. Тут травичка – немов свіжопофарбована, рівнесенька і мов якась перина: падаєш – і нічогісінько не відчуваєш. Ми починаємо штовхати один одного і падати на землю. Ніхто того тренера не слухає. Він: «давай, давай», а ми, типу, «що давай, давай», всі тренери кудись звалили, залишили нас з чуваком, на пару років старшим, а він ще тут нам «давай». У нас удома на стадіоні, де регбістам дозволяють грати, взагалі трава росте лише по краях вздовж поля, а посередині гола земля, іноді якийсь там щебінь, а якщо після дощу, то конкретно – каша. І коли падаєш колінами просто на щебінь, то згадуєш маму, бабу і цілу свою родину.

Отже, поганяли собі по газону, повторили різні комбінації, та й на тому край. А їсти ніхто нам так і не дав! Усі свої запаси ми з’їли ще дорогою, бо далеко було їхати до того Ганновера. Ми починаємо нарікати про хавчик. Але бачимо – йде до нас такий чувачок з підносом, а на ньому якісь булочки. Ну, гаразд, хапаємо ті булочки, але бачимо, що вони фаршем перемащені. Саме так – сирим фаршем. Переглядаємось і починаємо порскати. Ми зрозуміли, що вони нам пояснюють – це, типу, корисно, багато енергії після тренування. Але шо робити? Жерти то хочемо як звірі, а ніхто вже нічого їстівного у своїх мішках немає. Аякже, беремо й обережно відкушуємо шматочок, треба покуштувати. Жуєш і думаєш, як би не виблювати. Подивишся на інших – так і хочеться поглумитися. Ото лошара, жує сирий фарш! Але й сам їси, а потім і за другою булочкою руку тягнеш. Начебто й нічого так. Ніхто не вирвав і до клозету не гасав.

Пожерли і рушаємо на місто подивитися. Всі вивіски німецькою. Ще б пак, а якою ще мовою мали би бути? Але думати чи знати, що в Німеччині всі написи будуть німецькою, – одна справа, а зовсім інша – реально бачити й читати їх та перебувати у їхньому світлі. Бути освітленим вивісками – це ніби якесь чудо. Коли ми їздили до Польщі, теж усе здавалось незвичним – вивіски не литовською, не російською, а польською. Але там ми хоч щось розуміли, а тут майже ніц. А коли не розумієш нічого, то чудо здається ще більшим.

Потинялись там і сям, подивились що до чого. Цікаво, де тут базар? Перевірили автомати на вулиці, в які кинеш монетку – і маєш жвачку. Перевіряли – це так, до слова, ми трошки постукали, раптом виплюне щось.

Ще б пак, Німеччина – це вам не Польща і не Латвія, і ми не знали, що сюди брати. Те, що звідси машини привозять, усім відомо, але що сюди везуть? Хтось підказав, що можна залізні рублі з головою Леніна добре продати. Але де тут продавати? Бачимо An und Verkauf – крамниці, де повно різного мотлоху навалено, заходимо туди, показуємо свої рублі. Ні, не цікавлять. Ми трішки розгублені – як це Ленін може бути нецікавим? Бозна-як знаходимо базар і бачимо, що ми не перші тут зі своїми ленінами. Це тобі не до індіанців припертися і цяцьками помахати. А скільки часу страчено у пошуку тих іллічів, скільки родичів обійшли, намагаючись рублі купити, та скільки часу страчено у роздумах про те, яку кількість дойчмарок відстебнуть ті спраглі екзотики німці. А за ті дойчмарки… За них у комерційних магазинах міг купувати так, як і за валюту. У комерційних крамницях було все: магнітофони, лахи, шузи, жвачка – і все оригінальне, не підробка. Може, з іллічами треба було крутитися тут? Коли той Ленін ще стояв у центрі Шяуляя навпроти політехнічного.

Ну що, залишаються цигарки. Кожен взяв з дому по блоку цигарок, більше нічого не надумали. Лише цигарки і леніни. Тут пачка – п’ять марок! Ти отримай за неї дві, і будеш мати сорок марок за той блок! Але цигарок вони теж не купують. Інші ще й огризаються, верзуть щось на кшталт «поліцай»… ну, повний пипець! Пропонуєш їм удвічі дешевше, а вони не беруть. Не врубаєшся в ту німоту!

Тиняючись по місту, підійшли до однієї крамниці. Здалека бачу, що двері зі скла, це добре, але ручок то не видно. Йдемо ближче, ну, нема тих ручок. І як увійти всередину? Ступаю ще крок уперед – і двері самі відчиняються. Ніфіга собі! Ми відходимо. Ні, ну то ващє… Двері – як у тому мультику – сезаме, відчинись. Проте без жодного чарівного слова. Стою і дивлюсь, і так, і сяк, інші заходять усередину. Там, здається, все нормально, ходять люди, продавчині навколо крутяться. Але я сюди не піду, бо коли доведеться виходити, ще якась лажа трапиться, не будеш знати як, і не вийдеш звідти. Не врубаєшся в ту німоту!

А коли настав вечір, усі вивіски запалали. Дивишся у темряву – і здається, що ціла вулиця наче салютами мерехтить. Де я бачив стільки кольорів? А може, ніде? В моєму тєліку таких геть немає. І здається, що все воно тут блищить для тебе. Все це лише для тебе. Раптом до нас підходять якісь чи то дівулі, чи баби і щось кажуть, і знову все це для тебе. А коли вони розуміють, що ти нічого не тямиш, то хапають за руку і тягнуть кудись. Тоді стає ясно, що це курви, і що? Пфф… нема питань, пішов би, однак куди підеш, коли у твоїй кишені самі голови Леніна, а дойчмарки – у кишенях німчуків. Німецький тренер відстібнув для своїх жменю марок і велів їм узяти нас у місто і провести час разом. Та ще й на мене показав – отой розуміє німецьку. Авжеж, у школі німецьку я вчив. Коли до нашої школи приїздила екскурсія з якоїсь школи з Німеччини, я зміг навіть порозумітися з ними. Ну, мені так здавалося, що я зміг з ними порозумітися.

Ну ось, ті німчаки нас увечері водили по місту. Вони всі йшли попереду, а ми пленталися позаду. Ми тільки-но й дивилися, щоб не відстати від них, бо людей дофіга і все довкола мерехтить. Заходимо до одного кабака – місць немає, потім вони ринуть першими в інший і зникають кудись. Ми очікуємо, товчемося біля дверей, а їх усе нема. Навколо нас знову почали збиратися курви, ні сказати їм що-небудь, ні ще щось. Та я й так з ними нікуди б не пішов, боявся б. Я навіть того старого, що грошей клянчить, боюсь. Тут, у цьому чужому місті фіг щось зрозумієш посеред ночі. А той старий зовсім оборзів. Ні, ну нехай погляне, який в нього вигляд і який – у нас. Може, хочеш курточками помінятися з нами чи що? Ще й грошей в мене просить. Але, що йому скажеш… старий і сам йде собі геть, збагнувши, що ми нічого йому не дамо і не скажемо.

А народ в нетерплячці посилає мене всередину. Вриваюся в той кабак, спускаюся сходами кудись у підвал і там знаходжу їх. Сидять вони собі на розслабоні, вже по другому кухлю пшеничного хлепчуть. Підходжу я до їхнього столика і думаю – бля… зараз як почну матюкатися… Але раптом усвідомлюю, що лаятися німецькою я не вмію. Починаю якусь пургу нести їм: «Bus… Nach Hause… Bus…». Вони мені щось відповідають: «Ja…ja». Виходжу геть, а в моїй кишені в ногу вдаряються леніни, такі важкі, б’ються так глухо, що зовсім ніхто не чує.

Наші німчаки, як і обіцяли, після пари гальб вилазять назовні і розходяться, хто в один бік, хто – в інший. Ми дивимося, що зараз залишимось стояти вночі поміж тих курв самі, скоренько підбігаємо до одного з них і кажемо чітко йому: «Nachhauzefahren, nachhauzefahren, nachhauze… na…». Той комизиться незадоволено, але потім відводить нас до трамваю і якось пробує пояснити, де нам виходити.

Повертаємося на базу, лежу я в наметі, а їсти хочеться – нема слів, але ще більше хочу додому, у Шяуляй.

А на ранок перші змагання.

Ну, і як тут грати, коли ти у Ганновері?

І як ти будеш грати, коли навпроти тебе стоїть чорномазий? Справжнісінький. Не з MTV і не з плаката.

І як ти будеш грати, коли вчора стояв як вкопаний навпроти НЛО – дверей, які самі відчинялися.

Зовсім очевидно, що на полі – повний бардак. Усі виробляють бозна-що і зовсім не те, що вчора пробували зробити тут на тренуванні.

– Ну куди ти біжиш? Куди біжиш?! – волає тренер.

Чого ти тут, блін, репетуєш? А тобі самому коли-небудь доводилося стояти навпроти негра? І взагалі, приперлись тренери сюди, лише оголошення про продаж машин читають, вчора невідомо куди зникли, нас самих тут покинули, опинилися ми немов на льоду. На тренуваннях його нема, та ще й репетує тут: «Ну, куди біжиш, куди біжиш!».

Однак, по правді сказати, запитання слушне. Я й сам міг би про це запитати себе. Біжиш, бо бігти вигідніше – бігти і чекати на удар, а потім лежати собі на м’якій траві і чекати, коли все це нарешті завершиться. Бо часом так уже буває, що фіг второпаєш, що тут відбувається. Мабуть, іноді краще й не знати цього, а просто дочекатися кінця. Копаєш м’яч в аут, робиш якісь там дурниці, щоб тільки лямку довше потягнути…

Наприкінці гри тренер випустив на поле Артурчика, насправді він зі старшої групи, але на вигляд молодший. Тому з ним разом вдалось пару заносів зробити, і все вже не виглядало так безнадійно. Ну, дістали ми в кістку, це точно дістали. Тепер ходимо мов лайном облиті.

– Але ті негри то таки смердять, – каже мені Саулюня у роздягалці.

– Ти краще себе обнюхай! Може, тебе від того смороду припадок схопив, що ти не зміг м’яча втримати і на траві валявся. Аякже, травичка м’якенька, можна і повалятися…

Але в цілому ми більше мовчали. Зрозуміло, що ті негри штиняли, мені теж вони смерділи. Ну, якось так. І до цього всі казали, що від негрів тхне. Колись клуб Статіба приїздив у Шяуляй, то зі собою чорного привезли: ніжки в нього тонесенькі, як сірники. Звичайно, з такої відстані не обнюхаєш його, але народ просто так не скандував би «Niger go home!». Та хто б міг подумати, що в Німеччині доведеться з неграми грати? Тут же не Африка! Я вважаю, що всім нашим ті чорні потьмарили розум. Ну, самі подумайте. Ми всі виросли з написами RED ARMY GO HOME! Однак в тих краях, куди вони нарешті звалили, нам усе набагато ближче і зрозуміліше. Разом з ними пішла і єдина іноземна мова, яку ми знали, хоча, коли нас навчали, вона не вважалась іноземною. Тепер ми премось у протилежний бік, туди, де нічого не зрозуміло, все блищить і рябить різними барвами. Але кольорові люди нам чомусь заважають. Я вважаю, що треба сісти собі і спокійно навести порядок у голові.

Може, комусь ті негри і смердять, але ми теж придурки, ще й які – ледь самі не заштинялись після тих змагань. Побазарили, ну, а потім треба помитися. Ось, і душ є. Душ то є, а де тут кран? Збіглися всі у душ, хто в одязі, а хто голяка – бля… а де тут крани? І як тут митися? Вони що, за лохів нас мають? Поки ми тут крутилися біля душів, з одного як вальнуло на голову Дарюсику, а той ще у формі був, мов ведмежатко. Ми як почали ржати. Ні, це прикольно, але все одно не второпали відразу, як усе тут діє. Треба постояти під тим душем, і вода сама починає текти. Оце так клас! Такої заманухи навіть по ящику не бачили. А як виставити гарячу чи холодну? Але нічого, тече така літня водичка, і на тому спасибі.

Після душу настрій відразу піднявся, і гра не здавалася вже повним провалом. Хоч буде про що розповісти вдома: душ сам вмикається, двері крамниці самі відчиняються, а в деяких місцях сходи самі тебе везуть на інший поверх, без ліфта.

Наступного ранку на сніданок знов отримали фарш. Поклали на стіл цілу миску. Ще дали нам булочки, хліба, масла і сиру. Але я вже сміливо брав той фарш – якщо поклали на стіл, то не отруїшся ж. Якщо сказати по правді, то зовсім й нічого. Але наприкінці сніданку мені той фарш чомусь нагадав про вечір з Едитою в мене удома. Одразу почало піднуджувати, але я залив в себе два горнятка кави із цукром, і все стало добре. Потрібно було думати про змагання.

Спочатку дали нам поляків. Ми вже з ними колись грали, тому пройшлися по полю ніби вітер. Звикли до стадіону, до травички, а коли не боїшся впасти, починаєш ледь не літати. Ще колись ми у Гданську тих поляків обіграли. Щодо шведів, то взагалі мови не було…

А ось наступного дня прийшла черга тих засранців, які в пивбарі пиво хлебтали у той час, як ми, немов гарбузи на дворі, стирчали без діла. Ох, як ми їх відмахали, по-справжньому. Здавалося, що боротьба була така, що можна було відтиснути їх хоч до самого того пивбару. У сутичках ми забрали всі м’ячі. Ну, корочє, після гри приходить до нас у роздягалку їхній тренер і щось нам каже. Я розумію, що він говорить, типу: «Добре граєте, фантастично. З вашої команди може залишитися тут хто хоче. Знайдемо вам роботу, трошки за гру будемо платити. Можете залишатися».

Народ переглядається, тренери щось поміж собою переговорюються. Я думаю, що ні, нічого не вийде, школу потрібно закінчити. Я, типу, розумний такий, серйозно до життя ставлюся.

До Литви повернулись майже всі. Правда, тренери разом з нами не вертались, вони на власних гольфах педалі тисли. А свої цигарки, хто ще їх не проштовхав, ми продали на заправках водіям фур. І повернулися додому щасливі і круті, ще крутіші, ніж доти. Бо стояли осяяні неоновим світлом, і курви зі всіх сторін хапали нас за руки. Всі ми додому верталися одягнені у футболки з написом HANOVER RUGBY. Вийду я на вулицю у такій футболці – і вгадайте, яке запитання буде першим?

9

Над головами папороть, довкола запах хвої і мряка. Але головне, що поміж папороті я з дівулею. Не розпочну я тут пейзажі описувати, навіть коли у школі читаю про таке, завжди пропускаю. Не пейзажі зараз у моїй голові. Це ж треба, щоб піти на танці подалі від своєї школи і так результативно скочити у густе зілля разом з дівахою, такого ще ніколи не було. У нашій школі або під час ночівлі з наметами – це ясно. Але якщо підеш на танці в іншу школу, особливо в центрі міста, то дивись, ще й по голові можна дістати – яке там уже зілля. А щодо результативності, то не треба поспішати. Лежимо ми поміж папороті, і, як кажуть, все зовсім непогано. Здається, що я навіть вмію лизатися. То ж не вперше. Дістають лише всілякі травинки, стеблинки, які залазять під одяг, але це нічого, можна й потерпіти. Проте виникає хороше питання – як тут до чогось більшого перейти? Довкола повно народу, а ще час від часу до нас підходять її подружки. Я так думаю, що вони домовились таким чином: якщо раптом щось, то вони будуть десь поруч. І ситуацію проконтролюють.

Передчуваю, якби вони знайшли яких-небудь крутих чуваків, то я міг би залишитися лежати тут сам, і добре, якщо без фінгала під оком.

Однак я не можу в’їхати, як вона чується. Здається, що трошки нудьгує. Я й далі продовжую вдавати зі себе крутого і що все тут дуже класно. Однак все не так, і я відчуваю, що тут щось не клеїться. Я намагаюсь щось базарити, а під час цього базару про пошук цвіту папороті засунути руку під її одяг, втім, справи вперед не просуваються. Хоча я й сам не знаю, як би мусило виглядати таке просування вперед у заростях папороті. Вона трошки старша за мене, і цей факт мене злегка бентежить. Якби вона була мого віку, я міг би хоч зловити, про що вона мовчить. Але коли старша, то не дуже. Ще мене лякає те, що вона чорна. У розумінні того, що в неї чорне волосся. Чорних я бачив лише на MTV, якщо не рахувати негрів у Ганновері. Вона темна і старша за мене, тому зовсім не можу вдуплити, про що вона думає.

Набагато легше говорити про те, що я думаю і чого хочу. Тут не потрібно багато чого перераховувати. Наприклад, хочу спортивний костюм. Тепер я теж у такому костюмчику, але все одно це важливо. Головне мати такий, як треба. А дістати його зовсім не просто, бо весь одяг мені купує мама. Вона якось швидше за мене все купує, а тоді вже не можеш купити собі таку саму річ, оскільки одну таку вже маєш, а інакше буде скандал. Усе з покупками відбувається приблизно так:

– Ну, підемо на базар, я куплю тобі той спортивний костюм, – каже мама.

Вау, нарешті. У суботу ми йдемо на базар, і вже наступного понеділка я буду крутим, і всі це побачать.

Приходимо на базар і дивимось. Такий костюмчик, який потрібен мені, моїй мамі здається занадто дорогим. Ось, дивись, каже, є інакший, теж добрий і не такий дорогий. Що означає інакший? Інакшого не треба. Всі ж знають, який спортивний костюм вважається крутим. Голубий із зеленим, Puma, Nike або Adidas. Такий, що трохи відблискує. Словом, має бути оригінальний, і немає значення, що він з базару.

Тому з базару ми повертаємось з таким чорним костюмчиком у незрозумілих рожевих смужках на грудях. Він навіть трошки поблискує, але що з того. На ньому немає ні Puma, ні Nike, ні Adidas. На такому і не може бути, бо він зовсім не такий, що всі носять. Ще у спортзал в ньому можна піти, але кому потрібен спортивний костюм у спортзалі? Натягнув футболку з шортами і погнав. Такий костюм потрібен зовсім не для фізри, і не тому, що нема чого одягти. Костюмчик потрібний для того, щоб почуватися нормально – таким, як усі. Ні на йоту по-іншому. Не має відрізнятися ні колір, ні модель, ніякі там причандали від того, у чому ходять всі. Я маю на увазі всіх нормальних і крутих пацанів. А мій навіть здалеку не схожий на ті, що у всіх. Тепер я немов біла ворона, і зовсім не важливо, що в чорному спортивному костюмчику. Тут без вибору – або ти маєш нормальний костюмчик, або ти – довбак і тундра, якому не снилося й не мріялося про класних дівчат, і ніхто на такого оком навіть не поведе. Тут вже все, і нема про що більше балакати. А загалом, цікава штука – всі хочуть одягатися лише в оригінальні лахи, але самі бути оригінальними не бажають. Оригінальний костюмчик та джинси підіймають твою марку, але якщо ти сам оригінал – тобто чудак, то рівень твій падає зовсім конкретно.

По суті, що таке спортивний костюм? Це твоя броня. Коли хтось здалека бачить правильний спортик, йому відразу все зрозуміло, і лізти до тебе він не буде. Зате ти сам можеш сміливо до будь-кого підрулювати і діла вирішувати. Можна одразу відчути, коли на тебе дивляться як на рівного. Усі пацани і дівахи розуміють усе без слів. Почуваєшся спокійним, як у броні, можеш роздумувати про що завгодно там, усередині панцира. Усі вважають, що розуміють, про що ти думаєш, оскільки правильний костюм показує твій погляд на сучасне метушливе життя. Це так хтось висловився у чоловічій роздягалці, а мені запам’яталось. Подумав, що – в точку, бо я завжди відчував, що спортивка – це не тільки одежа, але сам не міг висловитися.

Мою ситуацію трохи рятували кроси. Купив я їх у Львові, коли ми приїжджали на турнір. Вони чорні, з дерматину, якраз до трєніків. Нам тоді видали кошти на харчування, я їх і взяв. Навіть не здалося, що дорого. А шкарпетки мають бути, звичайно, що білі. Хоча все це без нормального спортивного костюма вважається так собі, на межі.

І вона мала це розуміти. Мабуть, зрозуміла, але нічого не казала. Мені навіть дивно, що тепер ми йдемо з тою Мяйле додому. Вона сказала, що її звати Мяйле. Я накинув їй на плечі олімпійку від спортивки, тримаю однією рукою за талію. Ясно, що так іти пару кілометрів не дуже зручно, але не для зручності ми тут взагалі ходимо. Ми святкували Яна Купала, хоча сутності цього свята я ніфіга не вдуплив. Я вперше святкував Купала, уперше поїхав до Реківського озера. Можливо, комусь це звучить по-дурному, але чого мені туди пертися? В мене щодня тренування, на вихідних тєлік або якась тусня з компанією, баскетбол чи ще щось. Літо я проводжу в селі. Я живу у своєму районі і в моєму селі. Моя територія – два кілометри радіусом від дому, все там більш-менш зрозуміло і цього вистачає. А коли вперше я почув пісню «Тут мій двір» гурту SEL, мені просто щелепа відпала. Важко навіть збагнути, як вони вловили все, про що ти думаєш і як розумієш. Я зі свого двору носа далеко не висовував, лише іноді, коли ганяв на базар. І про свято Купала знав лише те, що шукають цвіт папороті та стрибають через багаття. Щодо першої справи я промовчу, а щодо другої – не стрибати через багаття я туди йшов. Я так думаю, що там ніхто так і не стрибав. Я його взагалі навіть і не бачив.

Але що будеш робити? Я підходжу до дівулі, яка на вигляд зовсім нічого, і кажу, намагаючись говорити крутим голосом: «Може, потанцюємо?». А вона мовчки погоджується. Я розумію, що вона погодилась, і ми з нею танцюємо. Я приглядаюсь і бачу, що вона не просто так, а навіть дуже нічого така.

Від спортивної куртки теж не відмовилась, типу, що ти мені тут даєш. Тому трошки легше. Може, й добра для неї та куртка. Її чорняве волосся на моїй блискучій чорній куртці спортивки теж непогано дивиться. По дорозі до її дому я вже розповів їй про обидві мої подорожі закордон, прокоментував тамтешні ціни і всілякі дива, а також про те, як лохи з центру міста замахують мене, що хорошого на базарі у Ризі і які там ціни. Та й усе. А що ще я можу їй розповісти?

– Може, телефончик свій напишеш? – питаюся біля її під’їзду. Можна подумати, що по телефону я маю що їй розповісти.

І вона записала. Так просто, без коментарів, здавалося, що все зрозуміло. Але мені чомусь було зрозуміло, що нічого доброго тут не вийде. Хоча ще роздумував. «Без коментарів» буває різне. Може бути варіант такий, що мовляв, все добре, подзвони, домовимося, коли батьків не буде. Але може бути і такий варіант, що на, бери той телефончик і вали звідси, бо твій костюмчик лівий та ще й не гріє. Однак якщо вже дала той телефон, то як тут не подзвониш? Треба буде дзвонити.

Наступного дня поправив на голові свою «цеглу», прикинув, чим можна зайнятися, якщо вона одразу не покличе мене додому.

Дзвоню.

Слухавку підіймає вона.

– Привіт, це Рімас.

– Хто?

– Рімас. Ми разом з Купала повертались.

– А…

Що за «а», роздумую я. Добре, що пам’ятає мене, але погано, що ті спогади лише «а». Треба чіплятися за те, що є, і рухатися далі.

– Що робиш?

– Нічого.

– То, може, щось зробимо разом?

– І що?

Певно, якщо я нічого не запропоную, то й не зустрінемося. Добре, що я заздалегідь обміркував різні варіанти.

– Тут у парку відбувається свято повітряних зміїв, – пропоную найдешевший варіант, – можна сходити, а?

– Може, ні.

– Або на якийсь концерт…

– На який?

– Наприклад, концерт Джордани у будинку культури.

– Гаразд.

З її відповідей нічого не розбереш. Речення з одного чи двох слів інформації багато не дають. Втім, я відчув, як вона зачепилась за пропозицію щодо Джордани, і голос її одразу пожвавився. Думаю, якби я запропонував піти на концерт якого-небуть Аугуліса, місцевих гуртів «Неділя» чи «Комбо», мабуть, знов знайшла б якусь відмазку, і я б залишився сам, бо кращих варіантів запропонувати дівасі не міг.

Я йшов на зустріч і відчував, що ноги якось неприродно рухались, таке відчуття, ніби від ніг аж до кінчиків пальців тече струм. Здавалось, усередині щось закипає, мов казанок, і було моторошно, щоб не вибухнуло. Звідкіля мені знати, як там буває, коли йдеш на побачення, що там закипає і коли вибухає. Дотепер якщо я й бігав до котроїсь з однокашниць, то лише під приводом якоїсь дурні – ну, наприклад, почуєш, що її братко має багато касет, тому кажеш: «Я прийду до тебе, щось перепишу собі». – «Ну, приходь». Приходиш туди, а її батьки тільки оченятами впинаються і чомусь дурнувато посміхаються – мов, зятьок приперся… Всі старші брати слухали «Кіно», «Машину времені» та різний рок у збірниках під назвами Rock ballads, Rock power та схоже. Але я переписував, бо хотів довше там посидіти. Трохи побазариш, одну-другу річ перепишеш, а тоді вже кажуть тобі, що можеш взяти додому переписати, якщо знайдеш щось цікаве. Батьки весь час крутяться вдома, отже, береш ті касети і валиш геть. Ось так і завершується дружній візит.

А цього разу – справжнє побачення.

Майже всю дорогу до будинку культури в автобусі вона мовчала, а я все їй вже розповів. Та й навіщо мені весь час молоти язиком, немов дурнику? Намагався щось про неї дізнатися: де вчиться, чим займається, яку музику слухає. Від таких питань розумнішим виглядати не став, але вона хоч рота відкрила. Сором’язливою вона не була, якщо судити з вигляду – скоріш навпаки, однак я відчував, що я її не надто цікавлю. Мені аж самому стало цікаво, чому вона зі мною зустрілась. Звичайно, що в автобусі їдемо за мої талончики. Нема значення, що я їх праскою випрасував і вже втретє компостую. Ще жодного разу не зловили. Але вони все одно мої. Мяйле не відмовилась, що я за неї талончик пробив.

Ми тиняємось у фойє будинку культури і чекаємо, поки прийде моя тітка, щоб нас провести у зал.

– Ти що, квитків на концерт не маєш?

Ну, нарешті її щось зацікавило, і вона має про що мене спитати!

– Ні, не маю. Тут моя тітка працює, тому вона проведе нас у зал, – відповідаю з такою міною на обличчі, щоб вона зрозуміла, як це круто, коли можеш щось дістати не за гроші, а за допомогою зв’язків або якось інакше. Головне, щоб не платити за все грошима, якими з тобою розрахувались за сумлінно відпрацьовані години.

– А… – каже вона, хоча вжити слово «каже» для цього руху вуст трошки занадто. Втім, і цього вистачає, щоб відчути, як усе вислизає з рук.

Я витягую з кишені «Снікерс», пропоную їй, і вперше за весь час бачу її стриману усмішку. «Дорого мені коштувала ця усмішка», – думаю я і не можу дочекатися, коли прийде моя тітка, бо людей повно, ще потім скаже біля дверей, що місць у залі не залишилось, навіть стоячих, і що вона нічим більше не може допомогти. Тоді точно буде повний провал, і ніякий «Снікерс» не врятує.

Але ледь встигає Мяйле дожувати снікерса, як до нас підходить моя тітка. «Йдемо, дітки», – кличе нас за собою, і я випадаю в осад. Ну ні, кращого звертання у цій ситуації просто не знайти. Вдаю, що не почув, і йду за нею такою ходою, що вона негайно б забула про якихось там діток.

Дали нам непогані місця, не біля самого краю. Мабуть, хтось зі своїх не прийшов, і нас по шурику посадили на ті місця. Якщо з’являться пізніше, то самі винні, у залі буде темно і ніхто не почне з’ясовувати, де чиї місця. Мені ці ряди і крісла в них нагадували заходи у нашій школі. На початку, поки атмосфера розігрівається, може, це все й нічого, але потім хотілось би порухатися. Джордана в емоціях тисне на повну, а ти сидиш на своєму кріслі, бо тут всі так сидять і нема де потанцювати. У школі під час дешевого заходу можна вмоститися в крісло і позіхати до самого кінця. А тут зівота не бере, але доводиться теж сидіти у кріслі. Іноді плескаєш, піднявши руки вгору, а в кульмінаційний момент, коли вона починає співати «Я не кохала тебе» чи «День народження», вся гальорка встає і тупцює. А коли мєдляк який, час від часу цілий ряд намагається триматися за руки і хитатися в ритм. Ось тут уже повна лотерея, бо якщо поруч з тобою стоїть нормальна діваха, то зовсім весело, а якщо мимра? А якщо чувак? Тоді хитаєшся, немов дерево, і весь час думаєш про його спітнілу руку, якою він перед початком концерту в туалеті тримав свій банан.

Цього разу не було ніякої лотереї. Коли верталися назад, ми з нею вже трималися за руки. Думаю, що, зважаючи на її мовчазливість, якби мені вдалось серйозніше її притиснути, вона б не лежала, мов бліда колода. Біля дому я її обняв, і вона не почала видиратися з обіймів, як ті однокласниці за шафою. Я нахилився і поцілував її просто в губи. У мене під серцем щось загуділо, ніби якийсь пропелер запустився. Той пропелер так гудів, що я навіть не зорієнтувався, як вона сказала «на добраніч» і зникла у брамі. Піти за нею думки не було.

Я летів додому, мов той Карлсон, з пропелером під серцем. У мене є дівчина! Не з нашого класу і навіть не з нашої школи! Волосся її, як смола, і з моїми кульчиками та смола буде ще сильніше блистіти. Коли мене побачать з нею, всі від заздрощів накладуть в штани. І в них усіх на чолі буде написано: «Де таку поклеїв?».