Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

17

Покликав я Мінде надвір, щоб повернути йому плеєр та розповісти, що в мене є дівчина. Сидимо на лавці, він розповідає про свій черговий план, як бабок підзаробити. Приблизно таке: в мене хороша апаратура, можна касети переписувати. Він когось знає на місцевому радіо, дістав би там компакт-диски. На компі можна надрукувати список треків. Тепер почали писати про авторські права, всі фірми попереджені, що зможуть розповсюджувати лише оригінальні касети. Треба буде трошки постирчати на базарі, зібрати своє коло клієнтів – і вперед. Якщо залишаться тільки оригінальні касети, повір, коштуватимуть вони чималі гроші. Ніхто ще не казав, скільки, але коли про це говорять, то дають зрозуміти, що литовцям ціна буде не по зубах. Різні фірми накриються, тому можна буде музон діставати лише через знайомих.

– Я там знаю, можливо, що так й буде. Але де ти ту «Енігму» відкопав?

– Саме в того чувака, що на радіо.

– У тому сенсі – відколи ти такий музон слухаєш?

– А що?

– Ну нічого, цікавий.

– Це так. Ми давно з тобою не бачились. Я в одному журналі надибав, що Брюс Лі вірші писав. А ще – медитував. Второпав? Саме вірші та медитація допомогли йому стати каратистом. Тому я теж почав цікавитися, що це за вірші й що за медитації. Начитався дивних речей, типу того, що треба бути схожим на воду, бо вода ніби найслабша, однак ніхто не може її подолати. А для медитацій музончик потрібен, тому й подумав, що Enigma буде добре, поки щось кращого не знайду…

Я згадав нашу розмову з Монікою про флейту, відтворення звуків води і вітру, і подумав, що, ймовірно, не тільки воду не подолати, ще й вітер ніхто не спіймає. Але Моніка уявляла регбі, як і всі, хто його не бачив, – небезпечною для здоров’я грою. Вона казала мені: «Треба бути м’яким, динозаври були великими й сильними. І де вони зараз? А звідки взялися блохи і миші? Може, вони розумні?» – товкмачила Моніка. На мою репліку, що не миші та блохи динозаврів вирізали, вона казала – байдуже хто і як тих динозаврів вирізав.

Не встиг я уточнити в Мінде, про що Брюс Лі вірші писав, як бачу – із‑за рогу будинку іде той каратист. Суне просто на нас. Чогось моя дупа передчуває щось недобре. Ми з ним не спілкуємося і справ не маємо. І мало схоже на те, що в нього раптово виникло бажання познайомитися. Акурат – він не просто крокував в наш бік, а прямо до нас. Підходить і простягає мені руку. Ну, думаю, він має щось сказати. Простягаю йому руку і підвожусь з лавки. Він бере мою руку і як лупане мене своїм лобом просто в ніс. Я плюхнувся назад на лавку і сиджу. Мабуть, він висказав все, що хотів, мені все доперло з першого разу, другий повторювати не потрібно, може, час уже й додому. Я підскочив, мов заєць, і пустився тікати щодуху. Не знаю, чи за мною гналися, але я тікав від нього і від тої ганьби, для як я ще не придумав назви. Платівку заїло на кількох думках: півень, дебіл, підар, довбень, півень, дебіл, підар, довбень, я позбираю шайку, відтовчемо його, мов останнього волоцюгу, накóпаємо йому зад.

А що можна ще придумати, коли ти увесь час був найкрутішим. Чому, не знаю, але всі вважали мене найкрутішим. Колись я брав участь у міському конкурсі богатирів і зайняв друге місце. Крутий не тому, що граю регбі, а тому, що всі знають – там я теж крутий. Навіть у газеті написали, що я – безстрашний боєць. Серйозно, я вивчив це речення напам’ять: «…фізично міцний безстрашний боєць, найкращий гравець минулого сезону з команди юніорів Литви». Якось хтось мені навіть бабки запропонував, щоб я віддубасив одного здорованя: давай, віддубась того Гарбуза з чотирнадцятої школи, ми тобі заплатимо. Запропонували десять баксів, а я ставку підняв до п’ятнадцяти. Недаремно в нього кличка така була, а останнім часом він ще й сильно качався. Наближається завершення школи, тоді треба буде виходити в люди. Байдуже, що я жодного разу такими справами не займався, а він на пару років старший. Якщо вже до мене звернулися, значить поважають. Відчув я себе не гіршим за Рембо, бо ніхто в якогось там духа про таку послугу просити не буде. Втім, згодом замислився, чому вони самі не можуть дати раду з тим Гарбузом, якщо він такий сцикун і слабак. Він тут місцевий, якби був з центру чи району Прудяляй, куди можна піти, зробити справу і повернутися. А тут треба буде щодня розминатися з ним, і це все нічого доброго не обіцяє. Тому я дав відхідного. Подумав, коли братися за такі справи, треба почати з більш зрозумілого варіанта. Однак тішило розуміння, що я схожий на такого, котрий за бабки міг віддубасити кого хоч. Тішило, коли це розумів, і тішило, що я вирішив почекати кращих пропозицій.

А тут тобі трась прямо в ніс – і біжиш весь у крові, дороги не розбираючи. Тікаючи, заплутався у чиїхось розвішаних простирадлах, зірвав їх і біг далі, біг розмахуючи ними, мов той Карлсон, що вдавав привида. То ж треба – дістати просто в ніс посеред білого дня і у власному дворі! Краще туди більше не повертатися! Нісся подалі, щоб не наздогнав мене ні він, ні вся ця історія, ні ганьба. Біг, поки мене не зупинили гілки, що дряпали мій писок. Отямився посеред кущів у якомусь сквері. Гаразд, у кущах не потрібно нікуди втікати. Падаю ниць, а голова просто гуде.

Я біг від ганьби, а також від люті, бо посеред дня на рівному місці дістав по голові, та ще й ні за що. Комусь здалося, що я лізу до Мігле. Вона – дівка того каратиста. А він прийшов, тріснув мене, і я погнав весь у кровищі. Усім усе зрозуміло, тільки не мені. Мені не зрозуміло, чи та Мігле взагалі чиясь дівчина, вона швендяла зі всіма по черзі. Може, й нічого така тьолка, але затаскана. Це по-перше. А по-друге, я до неї й не думав лізти. Коли в школі говориш з очкаричкою і просиш у неї списати домашку, поводишся інакше, ніж коли балакаєш з тьолкою з симпатичною мордяшкою, яку всі тискають. Про неї так казали, і вона сама дає зрозуміти, що бере участь у таких справах. Тому це майже справа честі – під час розмови з нею засунути хоча б долоню їй за трєніки, або провести рукою по дупці. Не будеш же стояти, наче проковтнув кілка, і балакати з нею. Та з нею й говорити нема про що без цього поплескування. Корочє, з різними людьми говориш по-різному, та й все. Я, може, й говорив з нею пару разів, але не чіпав. Якщо мешкаємо в тому самому дворі, то як не поговориш? Особливо коли всі трошки піддаті. Неввічливо не спілкуватися. Інші ще сказали, що я гнав на її каратиста, бо він, старий хрін, бути каратистом – повне безглуздя: надивилися Брюса Лі й махають ногами, та й усе. Але сам я не пам’ятаю такого. Цього пацана я знав давно, всі про нього говорили, що він каратист, і з повагою його обминали. Ймовірно, що колись він обробив якогось спритного хлопа. У нас це ніби отримати пояс чемпіона з боксу, і, доки не надають тобі по голові, всі на тобі бачать той пояс.

Якби та Мігле була би хоч з таких, коли відразу стає зрозуміло, чому каратист з нею ходить. Наприклад, переможниця шкільних конкурсів міс. Тоді все зрозуміло. А то – маленька, скручена, єдине, що нахабна. Якби отримав в писок через нормальну діваху, хоча її й не чіпав, але всі б думали, що я це робив, то було б зрозуміло, чому я її чіпав і за що дістав. Тепер іншим зрозумілий хоча б другий пункт, але мені – ні.

Та й звідкіля може бути ясність відносно тої Мігле. Я просто шаленію від люті, мурахи по спині бігають, аж всього тіпає: тремтять руки, ноги, м’язи, нутрощі, навіть кістки. Звичайно, зуби теж. Хоча зуби на деякий час заніміли, доки мій язик не дав знати, що з ними щось не те. Я ще раз проводжу язиком по передніх зубах, мацаю пальцями. Бля, на..! Немає половини зуба! Окрім ганьби і розбитого носа, тепер в мене вже конкретні проблеми. І все на рівному місці! І за що! Скажіть, де тут правда?

Правди нема, а я ще змушений щось матері сказати. Я повернуся з вулиці, а пика вся подряпана, ніс розтовчений, півзуба немає. Що робив? Літачки пускав! Тепер прийдеться казати, що я на тренуванні розбився, тому нічого страшного, ненавмисно. «Що значить – нічого страшного? Що значить – на тренуванні? Ти ж не ходиш на тренування!»

Не почнеш казати, що тренування відвідуєш та ще й береш участь у змаганнях, бо підробив для тренера записку, в якій мама погоджується, щоб її неповнолітній син грав у команді з дорослими чоловіками. Тепер вона замкне мене вдома і більше нікуди не випустить. Я, звичайно, скажу, що ходжу на тренування разом з групою свого віку, але якщо вона надумає піти до тренера і почне: так і так, зуб вибили, хто буде тепер платити, і все таке. Мій зуб вона точно побачить. Можна приховати ненадовго, але треба йти до стоматолога і зробити, а як я зроблю, якщо мєнти мене спакували, грошей більше нема, дістав по голові із‑за дівки, якої навіть не чіпав, скоро регбі накриється, буде соромно вийти на вулицю, бо навіть першокласники почнуть з мене насміхатися. І що тоді робити? Дивитися тєлік? Жодного толку, бо баскетбол дивлюсь не тому, що спортом цікавлюсь. Спортом цікавитися – повна дурня. Баскетбол дивлюсь для того, щоб зробити так само або ще краще. Щоби знати, як треба грати, щоби було круто. Щоби піти потім у двір і годинами відпрацьовувати якій-небудь кидок. А цього разу йти у двір сильного бажання немає.

MTV дивишся теж не тому, що музика цікавить. Музика – теж актуально, але набагато важливіше те, що стоїть за нею, – які там лахи, як круто хтось ходить, яку міну можна скорчити, коли діваху кадриш, та ще багато важливих у житті речей. Але з цим теж, мабуть, треба пригальмувати.

Якщо почнуть ходити чутки, що я дістав по голові, бо до дівки чіплявся, може дізнатися Моніка, і що вона подумає? Якщо побили, значить є за що, нема про що запитувати. Тут усе зрозуміло і ясно.

Життя – повний дебілізм: дає по зубах і не дивиться, тому чи ні, хто тут винуватий, зробив ти щось чи ні. Який сенс тоді самому бути правильним? Я в цілому нікому нічого поганого не роблю. Якщо хтось лізе до мене, ставлю його на місце. Звичайно, якщо це не про випадок у мєнтурі, де тебе за яйця мацають. Я справедливий, мов якийсь Робін Гуд. Подобається він мені. Кожного разу, як показували по ящику фільм про нього, я на селі робив з ліщини лук і стріляв через дах стодоли.

Правду кажучи, було пару спроб щось поцупити, але це дурниці – цигарки у Польщі та ровер, що лежав без діла. Тут усе зрозуміло, бо пару дрібних крадіжок – природно для кожної нормальної людини. Щоб спробувати і знати, як почуваєшся. Людина має не тільки посадити дерево, збудувати будинок і виховати дитину, нормальна людина має теж стирити ровер, підстрелити з лука кота та спалити яку-небудь халупу. Просто так, для забави, щоб подивитися, чи гарно палає. А ще кажуть, що кожна нормальна людина колись думала про самогубство. Я ще не думав, втім, здається, буде нагода.

Іноді я теж ходжу в церкву. Тихо йду туди, але так здається, що все не має сенсу і зв’язку. Тобто нікого не цікавить, добрий ти чи поганий, чи такий, як усі, ходиш ти до церкви чи ні. Бо каратист є каратистом, і Бог тобі не допоможе, якщо той підходить до тебе, дає руку і лупить своєю башкою просто тобі в ніс. Тому що він вважає, що ти чіпаєш його дівку і хтось йому наговорив чогось. А ти сидиш в кущах і не те що Бог, а взагалі ніхто тебе не втішить. А якби й хотів втішити, що йому сказати чи пояснити?

Роздумуючи, згадав, що я так і сиджу в кущах. «Лізь у кущі», – кричали ми всякій нендзі, а тепер я сам там сиджу. Цікаво, а де Мінде? Випарувався, мов вода, я навіть не встиг зауважити, куди він подався, хоча ніхто до нього не ліз, здається, в його бік і не глянули. Скоро він ті медитації від Брюса Лі засвоїв. Можливо, таки краще змитися і випаруватися, ніж потім у кущах відсиджуватися. Хоча тут в мене вибору не було. Пригадав я Мінде і його мульку з нашої поїздки в Ригу про кров на простирадлах після першого разу. Ну, ось вам. Вперше дістав в ніс і вперше закровив простирадла.

Уже сутеніє, мабуть? Банда на майданчику вже не кóпає м’яча, всі розійшлися, треба мені теж іти додому. Нещодавно у школі задали оповідання прочитати, типу того, що на селі відчувають, коли вночі будуть приморозки, а в місті нічого не відчуєш. Я нічого не зрозумів. Все тут у місті можна відчути. Я, наприклад, чудово відчуваю, що цього вечора буде повний пипець. Стопудово. Але для вчительки так не напишеш – негарно буде. Та й нікого не цікавить, що ти там думаєш, відчуваєш, що ти зробив і як там було насправді – отримав одиницю чи в ніс, чи зад накóпали, і сиди собі в кущах. Тому все отримав і сидиш вдома весь такий багатий, втупившись у стіну, і ні про що не хочеш більше думати. Однак відчуваєш, що цієї ночі і наступних пару тижнів буде повно гівна. Хотілось би все відмотати назад, немов у тому кліпі Enigma, сказати, що, типу, нічого не було. Але знаєш, що більше не буде так, як досі.

18

Учора я повернувся додому навшпиньках, сам навіть не почув, як двері відчинив ключем і як увійшов. Однак зранку мати прочитала мораль – де вештався, мов волоцюга, чи хати в тебе немає, уже другий вечір невідомо коли приходиш, ну, і так далі.

– А що з твоїм обличчям?

– А що?

– Де так подряпався?

Я не міг сказати правду, бо почнеться дізнання, що було і як, тоді вона піде до інших батьків, а ще може звернутися у поліцію, а тоді гаплик, носом не відкупитися – прийдеться ребрами пожертвувати. Але відповіді я заздалегідь не підготував.

– Та де можна подряпатися? У кущах – а де ще?

– У яких кущах? Що ти там робив?

– Шукав… Шукав гаманця.

– Якого гаманця?

– Свого.

– І як той гаманець там опинився?

– Та один козел в мене відібрав і жбурнув туди.

– Хто такий?

– Не знаю, сам його вперше бачив. Якась шайка була.

– А гроші забрав?

– Які там гроші, гаманець був пустий. Але все одно – посвідчення, талончики. Треба було знайти. Тому й повернувся пізно.

– Зачекай, а чого ніс запухлий?

Уже хотів сказати, що на тренуванні. Але тоді був би капець. Вона піде до тренера виясняти, тоді вилізе правда, що я граю з липовою згодою батьків, а тоді вже хана всьому.

– Та це на фізкультурі. Грали баскетбол, один кретин м’ячем влучив.

– Хто такий?

– Ну, мааа…

Очевидно, що я проколовся. Якщо мова про знайомих, мати може почати з’ясовувати.

– Ну. Він ненавмисно влучив, я навіть добре не побачив, хто такий. Що вже тепер…

– А те, що мені не подобається, коли ти повертаєшся додому бозна-коли з побитим носом і подряпаним обличчям.

– Ну, гаразд. Я розумію, та іноді трапляється таке. Але нічого такого не сталося, загоїться і все.

– Гаразд. Дивись, щоб я знала, де ти є і що робиш.

– Та добре, добре.

Тепер потрібно негайно відремонтувати зуб, поки він остаточно не зіпсував справ з матір’ю, а можливо, що й з Монікою. Колишні методи здобуття грошей, коли кілька років тому я брав з гаманця батьків трошки дрібних, зовсім небагато, щоб вони не зауважили, тут не проканають. Гроші потрібні вже, і зовсім не дрібні. З копійками до дантиста не прийдеш.

Я оббігав усі комерційні крамниці, де ще торгували моїми кульчиками, однак дарма витратив пару годин. Тоді я попрямував до поліклініки. Зовсім дах поїхав – з цього й треба було почати. Але там запис до дантиста аж місяць наперед. Мені тут взагалі дуже пощастило, бо хтось щойно відкликав свій візит. Щиро вдячний за таку оперативність. Можу уявити, як я з’явлюсь до Моніки через місяць: «Де пропадав?» – «Та я уроки робив…»

Утім, я теж лох: можливо, у першу чергу треба було до Мінде зайти? Я так і не запитав, куди він так раптово змився, після того, як від удару того каратиста я шльопнувся на лавку. Я одразу про справу: слухай, маєш позичити п’ятдесятку? Не знаю, може, стільки й не потрібно, але страшенно до дантиста треба піти. Потім я ще мав викласти, чому не можу попросити грошей у батьків, вислухати його новий бізнес-план, у якому і для мене є місце. Не те що місце для мене, але я би мав трошки допомогти, якщо хочу тої п’ятдесятки. Я сильно не заглиблювався, оскільки він теж не вникав у мої пояснення щодо втоми у бізнесі і того, що тепер для мене важливі лише регбі й дівчина. Я тобі ще не казав, що маю дівчину. Здається, що на неї багато бабок не потрібно, вона любить коней, а танцювати не вміє, тому не треба її водити по різних дискотеках. Однак Мінде це не надто хвилювало, тому п’ятдесятки він мені не давав, поки я не пообіцяв допомогти йому виварювати джинси у якомусь гаражі, вантажити чортзна-які светри у бусики, а ще хтозна-де постояти на шухері. Кажуть, що рекет тепер завалює просто в хату, де джинси виварюють, тому треба, щоб господарі встигли схопити мисливські пушки і тих півнів відігнати геть. Лізуть вони повсюди, як таргани.

Коли Мінде говорить про гроші, здається, що він мене не чує, інші люди довкола для нього не існують. Усе має відбуватися за його планом, саме так, як він надумав, і байдуже, що інші кажуть, бо він придумав план і всі мають рухатися за ним, як шахи на дошці. А я б не сказав, що він добрий шахіст – скільки ми з ним грали, він завжди програвав мені.

Я повертаюсь додому, гортаю сторінки газет, шукаю якогось дантиста. А мати знов мене викликає на килимок. Вона подзвонила у школу і з’ясувала, що на фізкультурі нічого зі мною не трапилось. Тоді якимось чином знайшла телефон тренера, подзвонила і дізналась від нього, що на тренуванні зі мною теж нічого не сталося. Втім, це була чудова нагода повернутися до питання моєї гри в команді з дорослими з підробним дозволом батьків, і цього разу я вже не міг тріснути дверима й піти собі. Що мені залишалось – треба всю провину з носом звалити на ту саму банду, що ніби забрала в мене гаманець. Я навіть не мав відчуття, що брешу. І яка різниця, як той зуб відбився і що з моїм носом трапилось, я мушу залагодити цю справу, і все. Таких нісенітниць на сповіді навіть згадувати не буду.

Стосовно дозволу батьків, тут потрібно серйозніше поговорити. Не зміг більше ховати своїх аргументів. Тепер тренер точно не допустить мене до гри, поки моя мати не погодиться. Тому необхідно переконати її дати той дозвіл. Починаю пояснювати, що регбі – нормальна гра, як і всі інші, і там не тлумляться. Я й не вмію битися, сама ж бачила, як я повернувся з розбитим носом, коли алкаші мені вгатили. Краще я б умів битися. Коли б там усі билися, хіба в Англії грали б у регбі у всіх школах на фізкультурі, як у нас у баскетбол? Насправді я не мав зеленого уявлення, що коїться в їхніх школах на уроках фізкультури, але хто б це перевіряв. Ще раз повторив свою історію про травми і про те, що баскетболісти, футболісти і навіть танцюристи більше травмуються. Ймовірно, шахи – єдиний безпечний спорт. А Сабоніс[15]15
  Арвідас Ромас Сабоніс (лит. Arvydas Romas Sabonis; нар. 1964 року в Каунасі, Литовська РСР) – знаменитий радянський та литовський професійний баскетболіст, олімпійський чемпіон, чемпіон світу та Європи у складі національної збірної СРСР. Один із найсильніших центрових світу у 1980–1990 рр.


[Закрыть]? Ось Сабоніс мені тут вчасно у голову прийшов, дякую, Сабас! А Сабоніс почав грати за баскетбольну команду «Жальгіріс», коли йому було сімнадцять, і лише завдяки йому команда перемогла команду ЦСКА. Пам’ятаєш, як тоді вся Литва на радощах верещала біля тєліків. А тепер уявіть, якби батьки йому говорили: ти що, з дорослими чоловіками будеш грати? Мабуть, збожеволів?! Тобі ще зарано. А грати з Ткаченком навіть і не думай, сам подивися, який він здоровий. Ми ж не хочемо ростити сімнадцятирічного сина в інвалідному візочку. А «Жальгіріс» міг би лише помріяти про фінал, і ніхто б не скандував «Литва, Литва!». Ніхто б тоді не відчув, що ми перемогли москалів, і ніхто б не говорив, що Саюдіс почався під час змагань «Жальгіріс» проти ЦСКА. Я, звичайно, не Сабоніс, але якщо далі гратиму лише у команді юніорів, то ніколи ним і не стану, а в спорті пару років – дуже багато, і під час кожного тренування з дорослими я навчаюсь чогось нового. Звичайно, нас не показуватимуть по тєліку і ніхто не скандуватиме «Литва! Литва!», але чи тому я не маю права грати в регбі? Не маю права навчатися грати краще? Я ж хочу не просто чимось займатися, щоб час вбити для того, аби батьки були спокійні, що їхня дитина кудись ходить і зайнята чимось корисним. Я граю, бо хочу грати для того, щоб чогось досягнути, а не просто час провести. У тому вся різниця.

Здавалось, що ця промова мою матір трошки схвилювала. Про Сабоніса вона зрозуміла і подумала не лише про себе, але й про мене. Однак врешті-решт все завершилось тим, що вона дозволила ходити на тренування з командою юніорів, і подала це як велику милість. До першої травми. І щоб із навчанням у школі все було чітко. Ну що ж, поки й так добре. Я зачекаю, поки все заспокоїться, а тоді якось повернуся до команди дорослих.

Добре, що всі знають про баскетбол. Хоч у тому його користь. Моя мати колись принесла бозна-звідки оригінальні фотки «Жальгіріса», – якщо фотки взагалі можуть бути оригінальними. Під час перерви сидять Хомічюс, Куртинайтіс, піт втирають, а тренер Гарастас щось їм там пояснює. Знімки зроблені не мильницею, а професійним фотиком, здається, навіть відчуваєш запах їхнього поту, а якби торкнувся до їхнього плеча, вони обернулися би. Але ти б не торкався до них, навіть коли б і був там, бо тоді як подивишся Господу в очі? Не знаю, звідкіля мати ці фотки дістала, але вони були священною реліквією. Це не перезнімковані фотки Брюса Лі чи Ван Дама, ці були справжніми.

Дзвоню увечері Моніці і говорю: було б добре зустрітися. А вона каже: звичайно. Та я оправдовуюсь, що в мене тепер тренування щовечора, тому не можу. Вона каже: прибігай після тренувань. Ніби й логічно. Аякже, зараз припруся з подертою мордякою: привіт, а я тут через одну діваху трошки побився. Спонтанне і переконливе вішання лапші комусь на вуха ніколи не було моєю сильною стороною. Тому лепечу, що в мене багато уроків, які роблю після тренувань, – жорстко так багато, ти ж знаєш сама, а я тепер хочу трошки підняти оцінки з литовської мови, отже, багато читаю. Ось зараз Достоєвського почав, а ще дістав «Відьму і дощ»… Звідки? Та було у батьків однокласника, сховали від нього, але він знайшов, бо вони так добре сховали і самі забули, що та книжка в них є. Він прочитав і мені дав теж… Коли зустрінемось, буде про що поговорити. Але зможу лише за декілька днів і буду цього з нетерпінням чекати. Бувай!

Під час вечері до мене доходить, що більше нема причин ховати зуб і я зможу повернути гроші Мінде. Моя мати все на регбі не зможе звалити, а я продовжу тему і все звалю на тих, які нібито мій гаманець забрали та ще й зуб відбили. Після їжі я починаю язиком проводити по зубах, так, щоб верхня губа піднялась. Усе відбувається так, як я й розраховував.

– Та ще й зуб відбитий!!!

– Ну, так.

– Де це?

– Та це ті ж самі, що гаманець забрали.

Мама майже заслабла, а я далі продовжую плести:

– Тепер навіть не знаю, що робити. Наша вчителька з позакласних занять казала, що вони будуть організовувати конкурс кращих учнів, там потрібно танцювати, грати різні ролі. У нас ніхто не вміє танцювати краще за мене, тому хочуть послати мене взяти участь. Проте зараз з таким зубом… Як мені тепер щось на сцені грати? Якщо не братиму участі, то оцінок ніяк не підніму. Наша класна керівничка точно поставила би десятку за той конкурс…

Мені самому все це звучало безглуздо, проте не знаю, чи моя мама повірила, чи їй просто стало шкода мене, але до дантиста записала.

Почувався по-дурному, не те слово. Та, може, вже настав час для «Ідіота» Достоєвського.