Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

19

Ми зустрічаємось з Монікою і гуляємо містом. Усе чудово, оскільки я полікував зуб і прочитав «Ідіота».

Коли ми гуляємо, вона переконує батьків, що піде після уроків до подружки робити домашнє завдання або посидіти в бібліотеці Вишинського, оскільки там є книги, які дають читати тільки у читальному залі. Батьки знають, коли приїжджає її автобус після шостого та після сьомого уроку.

Зазвичай ми з нею зустрічаємось у центрі біля першої школи або біля годинника з назвою «Півень», потім гуляємо. У нас на Південному гуляти ніде. Часом заходили у кафе, але скільки там можна сидіти. Якось у «Фронті», що біля меблевого на вулиці Айдо, я замовив коктейль. Моніка його захотіла, і я замовив без алкоголю для неї. Уявіть, коктейль без алкоголю на Південному. Бармен, мабуть, подумав, що добре не розчув, чи я сам надто тихо сказав, що без алкоголю. Приніс Моніці, а вона питає: «Що ти тут приніс?». «Що ти тут зробив?» – питаю я у бармена. «Коктейль, – відповідає він, – з алкоголем краще». Я думаю, що він просто не вміє робити молочного коктейлю і навіть не має з чого. Але я мав для неї взяти щось інше, та не було що, тому взяв сік. Я мусив випити своє пиво та її коктейль і виглядати в її очах мов якийсь алкаш. Чи варто уточнювати, що все було за мій кошт? За мій фінансовий і моральний кошт. І яке задоволення від такої випивки, коли п’єш і картаєш себе думками, чому ти не можеш сказати бармену: пий сам свій коктейль, і піти з тієї наливайки. Однак ні, я не міг так сказати, бо вважав, що програю Моніці. А Моніка знає, чого вона хоче і чого ні. Ось так.

Ми зустрічаємось у центрі й нарізаємо круги по бульвару. Бо на Південному… та що там може бути доброго на тому Південному – кабаки нудотні, а вся романтика – гул швейних машинок з вікон багатоповерхівок. Зі всіх сторін чути двоконтурну в’язальну машину «Нєву». Колись у телепрограмі «Тангоманія» Самас кинув жарт: «Литовцями ми є у нашому в’язанні». Точніше й не скажеш. Хіба ще можна додати, що нестямно любимо свою батьківщину, бо тут усі в’яжуть, і все гуде, немов у вулику. Шум і гам страшенний, але нічого – всі розуміють і ніхто ніколи на це не скаржиться. У нас на Південному весь час звучить така симфонія в’язальних машин – швух-швух, швух-швух.

Коли ми з Монікою проходили попри кав’ярню «Арка», я завжди загадував те саме бажання, ще брав Моніку за руку і стискав її долоню. Мені здавалось, що все більше і більше її рука прилипала до моєї, що я знаю напам’ять всі випуклості і вигини її долоні, форму кожного пальця. А часом відчував цю долоню, коли залишався сам.

Донині піший бульвар для мене був просто трасою від базару до центру міста, якою поки пройдеш, можеш обдивитися всі новинки на ярмарках або в магазинах, потім сісти в автобус – і додому. Моніка змусила мене трошки оглянутися навколо. Вона розповіла, що Шяуляйський бульвар був одним з найстаріших бульварів у Європі. Наприклад, алея Лайсвес у Каунасі та Арбат у Москві з’явились пізніше. Кажуть, що він третій по віку в Європі, однак що за два інших, старіших за наш, – невідомо. Та добре, людина не може знати все. Я лише тепер підняв голову і побачив, скільки тут старих будинків. І всі ті поросятка, пелікани, зміюки та гномики, що стояли на бульварі, – зовсім нічого такі. Я бачив їх і раніше, але ніколи не придивлявся. А ще чорні коти на аптеці «Валеріана» – скільки разів проходив попри них і ніколи не зауважував… Мені це все було по барабану, навіть не думав, що це може бути гарно. Я вдивлявся лише у вітрини і те, що за ними.

Моніка була іншою, ніж усі. Зовсім інакша, ніж Мяйле чи та куниця Мігле. Саме тому мені здавалось, що я мушу розмовляти і поводитися з нею по-іншому. Навіть не тому, що мушу, а тому, що я так хочу. Я відчув, що вона любить, коли часом ми розмовляємо про книги. Мабуть, вона не могла повірити, що регбіст читає книжки. І, щоб здивувати самого себе, я нахиляюсь і шепочу їй у вухо:

– Я гуляю алеєю по набережній…

– Може, Каштановою алеєю? – перепитує вона.

– Тече велика ріка. Я гуляю алеєю по набережній.

У недільний полудень вся молодь зібралась біля води.

– Що це?

– Вода відлунює їхню розмову і сміх.

Та я зовсім самотній. Я хотів би бути разом з ними біля води,

Та ніхто не знає мене в цьому краю.

Я дивлюсь на верби на березі ріки, їхнє гілля звисає у воду.

Мені сумно, бо річка так схожа на наше життя:

Там багато води, що вічно тече.

Я намагаюсь думати, та думи мої нестримно течуть.

Хвилі ріки невеличкі, і віє ніжний вітер.

Якби вони не спливали, я б так не сумував.

Як добре бавитися та кохати…

Юність – це час, коли не зауважують, як річка тече.

– Це перший вірш, який я вивчив напам’ять, – кажу.

Я не закінчив читати вірш, оскільки там ще написано про дівчат – вони такі наївні, але насправді там – дурепи. Я не бажав ув’язуватися у зайву дискусію. Я запитав вчительку, що можна ще почитати, вона порадила: «Почитай Мачерніса[16]16
  Вітаутас Мачерніс (лит. Vytautas Mačernis, 1921–1944) – литовський поет-екзистенціаліст.


[Закрыть]». Я почав і якось зачепився. Хоча у школі більше ніж від поезії, мене тіпає, мабуть, тільки від хімії. Що я можу сказати, коли дивлюсь на вірш? Чимало. Можна сказати, скільки там рядків і стовпчиків, чи він римований, а більше – що там зрозумієш. Комусь сумно, бо він любить батьківщину. Та й усе.

Але з Мачернісом сталося інакше. Читаю, читаю і так здається, що не текст я читаю, а знаходжусь на селі у своєї баби. Бачу її оселю, фіраночки, сонце падає на них так само, як у моєму селі, і баба моя така сама, і річка, поля, і все довкола. Усе відповідає реальності, а село – ще гарніше, ніж під час мого перебування там. Просто диво якесь. Річка Дубіса. Ясно, що на її березі немає ніякої алеї, і набережною погуляти не дуже вдасться, але я гуляв. Я гуляв подумки. Було так сумно, що від тої туги аж мурашки по спині. Особливо коли я слухав у Музичній читальні платівки, де актор Масальскіс читав ті вірші. На вулиці – спека, як улітку, а я слухав голос Масальскіса і від нього під час літніх образів я відчував тепло, під час осінніх – холод, здавалось, що в мене ноги вологі. Та кому це розповіси? Типу, слухав голос Масальскіса, а той на мене пускав різні повітряні хвилі. Комусь таке розповіси, буде схоже на сеанс Кашпіровського. Я вийшов з бібліотеки, мов мішком прибитий. Так і не збагнув, як таке може бути. Щось сталося, а розповісти про це нічого не можеш. Не почнеш же відповідати, коли вчителька запитує: «Тут все, як в мене на селі». Тому я нічого не казав, а коли задають вивчити напам’ять вірші, я вчу декілька, за власним бажанням.

Моніка слухала мене уважно, однак нічого не говорила. Потім мене обійняла, притулилась, і ми крокували разом, поки мені від тої доброти прийшла думка завітати у піцерію. Вирішив побенкетувати на гроші, що залишились після дантиста. На бульварі відкрили нову справжню італійську піцерію. Bella Italia. Вона не тільки нова, по правді, вона – перша і єдина, справжня.

Перегортаю меню, і майже нічого не розумію там. Там мідії, анчоуси, маслини, паприка, різні сири, а ще, язик не повертається вимовити – артишоки. Серйозно, якісь там арт-шоки. Сидиш і радієш, тепер буде класно, тепер як замовимо… Головне, що я сюди її запросив і я мушу замовляти, чи не так? Можливо, що й ні, не знаю. Моніка теж не дуже кумекає, що це за штуки. Каже – ти привів сюди, сам і вибирай. Хоча з іншого боку, великого вибору не було: лише дві-три найдешевші піци, ціна яких починається з п’яти літів. Ви вважаєте, що там було тісто, кетчуп і кавальчики ковбаски, посипані сиром?

Ні. Там було щось… таке, що я мусив у меню поглянути ще раз.

Там були анчоуси. Виявилось, що це зовсім не схоже ні на качку, ні на те, що ми уявляли. Це – такі рибки.

Піца з рибками – щось абсолютно незвичне в моєму житті, але я вдаю, що все нормально. І навіть той, солоний, гострий, стягуючий рот смак – теж абсолютно нормально: це ж італійська піца. Хто тут не знає, які мають бути справжні італійські піци з анчоусами? Я її замовив, щоб Моніка спробувала нові смаки. Тільки коли ми вийшли звідти, тоді потрохи несміливо почали визнавати, що нам ці піци смакували не дуже.

Дивна піцерія, вона була геть справжньою, а до справжнього ми якось не звикли. Ми навіть не бажаємо визнати, що зазвичай в наших руках бувають підробки. В нас не лише піци шяуляйські, але й всі шмотки з дошитими етикетками, касети всі переписані, а ми вдаємо, що все тут гаразд. Немов діти; беремо палицю – і це може бути й мечем, і конем, і чарівною паличкою. Ми чарівники. А Моніка взагалі каже, що все тут несправжнє, а справжнє те, чого ми не бачимо. Я чомусь подумав, що це схоже на «Ідіота» Достоєвського. Читаю, читаю, може, й нічого. Здається, що той князь Мишкін поруч з іншими виглядає диваком, а навколо нього, як і в нас тут: різні інтриги, бардак, скандали. Він один говорить те, що думає, він не бреше, хоча решті важко повірити в це, так само як і мені. Корочє, він настільки справжній, як я й казав – ми до такого не звикли. Та є одна річ: мені здається, для того щоб казати те, що думаєш, і бути собою, треба бути страшенно зрілим, знати, чого хочеш від життя, що можеш, а чого ні, і треба мати самовпевненість.

Та коли ти втрапляєш кудись уперше, звідки візьметься та самовпевненість… З першого погляду здавалось, що бути таким простим – зовсім просто, а насправді – ніфіга. Треба бути страшенно крутим, щоб могти говорити правду. Я вважаю, що той Мишкін – справжній молодець, спочатку він бабок не мав, у справах не тямив, та, по суті, він все розумів правильно, і всі почали йому вірити. Я тепер почуваюсь схоже – грошей нема, а дівчина є, і мені здається, що багато витрат тут не потрібно.

Однак найбільший прикол, коли я читав цю книгу, якби це сказати: читаю-читаю, і тут бах – починається кіно. Серйозно, таке почуття, що вже не читаю, навіть не відчуваю, як гортаю сторінки, просто дивлюсь кіно. Здається, що сиджу на лавці поруч з тим Мишкіним, усе чую і все бачу. Я зовсім загубився у часі, начебто відключився від реального життя. Там, у тому XIX столітті, було дуже класно. Я серйозно. «А пам’ятаєш, Моніко, як вони там сиділи на лавці і з’ясовували, хто кого кохає по-справжньому, а хто – з жалю». «Пам’ятаю», – відповідає Моніка, і ми одне за одним починаємо розкручувати тему про те, котру той Мишкін кохає більше? Імовірно, обох, але по-різному? Може, й інакше, але котру більш правдиво або сильніше? Він, мабуть, Настю пошкодував, але шкода було й Аглаї. Можливо, кохав усіх однаково – зі всієї сили. Він не може інакше – кохати одну більше, а іншу менше. Для нього всі люди добрі, але нещасні. А може, він жодної не кохав, якщо всіх – однаково? Може, й не однаково, одну кохав як жінку, а другу – як наївне дівча? Або сам кохав не як чоловік, а як дитина або як мученик.

Та добре, уже досить цього дослідження. Усе це – фігня. Коли б ти повернувся і отримав афігєнний спадок, тоді можна розводити соплі, крутити навкруги пальця і філософствувати про це. Моніка вважає, що гроші – не головне. Та звичайно, коли їх не бракує, тоді ясно – це неважливо. Тільки чому вона планує вступати в університет на юридичний? Так любить правду? Кому б не сподобалося, коли за всі правові роз’яснення потрібно платити. Однак я змовчав. Нема чого весь час тут, мов тому Тадасу Блінді чи Робін Гуду, своєю правдою махати. Я про це все мовчав і говорив, що з тим коханням Мишкіна можна голову собі скрутити, а я не хочу її скрутити, бо мені й так добре.

– Чому тобі добре? – запитує Моніка.

– Бо я кохаю просто так, а не із жалості.

– Невже? А кого ти кохаєш?

– Мабуть, Достоєвського… Та ясно, що тебе.

Я більше не мав що додати. Та й не треба було. Я так вважав. А Моніка зовсім прифігіла від тої історії. Ще більше, ніж від італійської піци.

– А ти здібний, – сказала вона.

Здібний? У якому розумінні? Однак вона багато не пояснює.

– Здібний, якщо здатний так глибоко зануритися в книжку, що не можеш від неї відірватися. Достоєвський тебе переносить до XIX століття, а Мачерніс – на село до баби.

– Там теж те саме XIX століття, тільки живуть самі мужики.

– Мабуть, ти у минулому житті жив у XIX столітті.

– Можливо, – кажу, не бажаючи знову влазити у тупикові роздуми та філософствування. – А щодо читання, то тут нічого не потрібно вміти. Читаєш. А воно тебе підхоплює і відносить.

Проте Моніка сама до себе усміхається і нічого не каже, десь так: не все тут так просто. Мені кортіло дізнатися, про що вона міркує, усміхаючись і обійнявши мене, та зовсім не хотілося від неї відриватися. Хоча дивно, що такі історії їй більш до вподоби ніж, скажімо, перемога у конкурсі на найкращого учня. А я мусив взяти участь – я ж про це своїй матері наплів. Однак все робив на розслабоні. У тому, що я переможу в нашій школі, питань не було, але в місті перемогти важче. Утім, я вмію танцювати, заримую їм різні байки, частушок наламаю. Чи щось більше треба? Ось я і взяв друге місце. Однак Моніці від цього ні холодно, ні жарко. Для неї книги, що я прочитав, цікавіші.

Ми з нею гуляли, рухалися, не могли ніяк заспокоїтися, ніби хтось гнав нас. Ходили алеями, парками, набережною. Пішли подивитися на «Золотого хлопчика», та особливо нема на що дивитися, тоді ідемо до озера Талша, змучились, треба відпочити. Спочатку той відпочинок відбувався гладко. Вона навіть не ламалась, як ті наші однокласниці за шафою. Я б сказав більше – її рухи були не від себе, а до себе. Проте не хотілось тиснути на неї. Якщо почнеш тиснути, всі починають кудахкати, мов курки: тобі лише цього треба, тобі лише цього…

Вона для мене не була куркою. Коли я казав, що кохаю, це не був жарт. Думаю, що цього буде замало – один раз сказати. Це найбільше й дістає. Дівка гарна, ти її кохаєш. Але цього не вистачає. Не можеш же сказати: «Чуєш, ти гарна», – та ще додати: «Чи хтось тобі вже казав про це?». Не будеш просто казати «Я тебе кохаю». Треба ще язиком помолоти, треба її переконати іншими словами, хоча ті слова будуть мати найменше значення з усіх можливих. Це майже те саме, як сказати вчительці про вірші Мачерніса: «Тут усе, як у моєму селі». І байдуже, що ти так вважаєш, і нічого більше не можеш висловити, оскільки коли щось тобі подобається по-справжньому, то зазвичай майже втрачаєш мову. А всі очікують, коли ти щось скажеш. Нібито, якщо не маєш що сказати, значить – брешеш. Навіть у книжці «Ім’ям кохання» було написано: «Молодий мужчина має знати, що для сексуального збудження його супутниці життя пестощів, любовних прелюдій та любові, проявленої словами, потрібно набагато більше, ніж йому». Та що ще їй сказати? І та книжка не дає жодних прикладів чи ідей. Сам я нічого мудрого не придумав, тому почав шукати, де б почитати. Окрім різних практичних порад, як заламати діваху, знайшов таку – «Пісню Пісень» – найліпше, що може бути сказано про кохання. Хто б міг подумати, що цю книгу знайду вдома у темно-коричневому збірнику всесвітньої літератури, якого ніхто ніколи не гортає. Це – Старий Заповіт. Що я можу сказати про ту «Пісню Пісень». Все так нічого, але дуже нестандартно і важко у житті застосувати. «Твої очі немов голубині…» І до чого тут голуби – брудні птахи з оченятами, як макові зернята? У щурів очі й те більші. Якби порівнювали із зірками чи перлами, я б міг ще зрозуміти, а зараз все, мов та лірика, яку ми у школі декламуємо: «Твої очі, як фари трактора, зуби – як оргáн у селі…» Про зуби там теж пишуть, що вони немов та отара овець обстрижених. А ви коли-небудь нюхали їхню вовну? Я б сказав, що вона смердить. Тому це те саме, що сказати дівасі: ти файна, тобі з рота тхне… І хто взагалі каже компліменти зубам? Хіба дилери зубної пасти. Там ще є про вуста, що немов якась там нитка, щоки, мов частина гранатного яблука, а шия, немов та Давидова башта. Це все не підходить. Навіть її груди як сарни. Краще б сказали – як гори, а мої руки, мов ягнята, що скубають гірську траву. Корочє, тут треба самому виплутуватися, тому і кумекаю: маю дівчину, але інструкції до неї ніхто не додав. Вона гарненька, шалено гарна, та як це сказати?

Якось після прогулянки верхи на станції юних натуралістів вона підійшла до мене, і від неї повіяв дивний запах. Запах коней і осені мені нагадав село. Я сказав, що її волосся пахне. Як? «Свіжістю», – кажу. І додав, що можу дивитися – не надивитися на неї, коли вона їздить верхи. «А про що думаєш?» – запитує.

«Не знаю, мабуть, ні про що, гарно та й усе». Цього разу ми знову попрямували до озера, і я, вдивляючись у воду, майже ненавмисно відвалив ще один комплімент: твої очі набагато глибші за це озеро. Я відчув як вона пом’якшала, а коли ми цілувалися, зовсім розпливлась. Мої долоні ознайомились не лише з частинами тіла, які оспівує «Пісня Пісень», але й з тими, про які мій язик співати не осмілився б. І нарешті мені стало ясно, де той клітор, і як тут все спрацьовує. Може, не зовсім до кінця, бо так щоб бачити, я його не бачив, але у світі є багато речей, яких ніколи не бачив, але вони є, і все працює. Наприклад – радіохвилі, вірус грипу чи бактерії, або твоє серце. Воно є, ти його відчуваєш, але не бачив і не побачиш. Моніка теж каже, що справжнє лише те, чого не видно. Вираз «стало ясно» тут не зовсім точний, оскільки не було так, що я сидів, і мені прийшло в голову. Тут пізнання через дію. Правду кажучи, вона сама схопила мою руку, що блукала десь там довкола і спрямували у правильному напрямку… Звичайно, не казала – познайомтеся, тут клітор, вона вже нічого не говорила, а скоро і зовсім розмовляти не могла. Але все гаразд, я не розгубився, бачив таке по тєліку, що так і має бути. Та все одно, скільки тєлік не дивись, коли таке стається у житті, це просто – бомба.

Втім, чому вона більше не кличе мене до себе? Цікаво, чому, а?

20

– І чому вона більше не кличе мене до себе? – запитую я в Мінде після того, як розповів йому що до чого.

– Мабуть, її батьки не хочуть допускати до неї пацанів в цілому, або їм не підходять конкретно такі, як ти. Інших варіантів нема.

Бізнес в Мінде призупинився. Він обмірковував можливість перейти до оборудок з контрабандними цигарками, бо від кислоти, якою випарюють джинси, нічого доброго. Однак з цигарками не так усе просто – всі хочуть отримати свою долю, поки кожному мусору щось відстібнеш, сам опинишся в мінусі. Мінде знову хоче бути каратистом. Одночасно Брюсом Лі й Ван Дамом. Я маю підозру – той удар у мій ніс справив на нього сильне враження.

Приходжу я до кінотеатру «Саулес», чекаю там після уроків на Моніку, маю намір прямо в неї про це спитати, а не в Мінде. Чому вона мене не кличе більше до себе? Чого вона ухиляється або хоче щось приховати? Я ж хочу показати її всім, хочу з нею піти на танці до нашої школи, а вона гуляє зі мною лише в парку і додому більше не кличе. Хіба коли немає батьків і брата. Буцімто на танцях їй не подобається музика, і вона не любить танцювати. Можна подумати, що там збираються лише ті, кому подобається танцювати…

– Ну, то розповідай, де стільки часу пропадав? – запитує вона мене.

Я замість того, щоб викручуватися, весь час дивлюся на її кулон, і безперервно до голови лізуть різні думки про той дивний кулон. Нічого не розумію. Знаю, що схожі речі носять різні альтернативні неформали – літера А в колі, а тут якась зірка. У принципі, мені байдуже, але чомусь я не можу зосередитися і почати викручуватися з ситуації.

– Де пропадав? Я ж казав: багато вчився, читав, тренувань теж було багато. Прочитав «Відьму і дощ».

– І як?

– Ну, нічого. Хоча сексу могло бути й більше, – намагаюся жартувати.

– Ти зі свого досвіду говориш? У реальному житті набагато більше сексу, закривавлених простирадл…

– Що це за натяки?

– А може, це й не натяки, коли ти так захвилювався?

– Тобі Едита вже чогось нащебетала?

– Ти мені тут допит не влаштовуй, ти сам скажи, що і як було в тебе з тою Міглею?

Ну, ні. До мене скаче каратист-недоробок, б’є мене в пику ні за що, а я ще й маю виправдовуватися. Виправдовуватися перед тобою, перед батьками. А щоб ви повірили, маю вигадувати різні історії, тому що тут нічого не було, але ніхто ж не повірить у те, що нічого не було, бо за нічого просто так пику не товчуть, зубів за ніщо не вибивають. Той каратист не мусить перед кимось оправдовуватися, та й Мігле – теж ні, тільки я мушу. Мушу пояснювати, ремонтувати негайно зуб і у власному дворі вислуховувати насмішки малолітків. Різних історій вигадувати я не вмію, та й що тут вигадаєш, коли всі бачили, що він мене тріснув із‑за тої Мігле, всі це знають, то навіщо ще розпитувати, нащо? Що я мав би відповісти? Ну, авжеж, я намагався лізти до дівки каратиста, дістав по голові, тому лежав тут пару днів і читав роман. Або мушу тут пускати мильні бульки, що нічого не було, а тоді ти будеш мене догризати, бо будеш бачити, що це все – мильна піна. Корочє, ти собі думай, як хочеш. Можеш вважати, що я, маючи таку дівчину, через яку мені заздрять всі знайомі пацани, хоча й не всі це хочуть визнавати, у власному дворі тискаю якусь затаскану куницю. Ти мені відповідай – що я маю казати, коли тобі Едита вже запудрила мізки. Усі у нашому дворі гадають так, як їм цікавіше. І ти ніколи не дізнаєшся, як там насправді було, просто вибирай, кому з нас повірити.

Я справді не вмію вигадувати історій, але на базарі навчився плести будь-що, головне – натхненно, щоб повірили. Тут, звичайно, я не зовсім будь-що говорив, проте було помітно, шо мій монолог справив враження, тому я далі продовжував, уявляючи собі грандіозну сцену кохання, оскільки ми стояли біля кінотеатру «Саулес», а в нас за спинами висів намальований плакат «Фореста Гампа», а коли говориш безперестанку, імовірно подумають, що говориш правду.

– Може, ти хочеш, як наша вчителька литовської, перевірити, які книжки я читав в ті дні? Так ось – «Відьму і дощ», «Ідіота» і «Поезію Стародавнього Сходу».

– Поезію Стародавнього Сходу? Чи бойові мистецтва Стародавнього Сходу?

– Але ти мені все одно не віриш. Тепер весь час будеш докоряти з тим каратистом? Це те ж саме, якби на вулиці на тебе напали, пограбували, а потім ти маєш оправдовуватися, чому тебе пограбували.

– Та гаразд, уже завершуємо. З яких це пір ти читаєш поезію?

– З яких? Віднедавна, але не в тому суть. Суть у тому, що Брюс Лі не тільки читав поезію, але й писав.

– І Брюс Лі написав ту «Поезію Стародавнього Сходу»?

– Треба ж, ти тут бавишся у Шерлока Холмса? Ти ж питала, з якого часу я читаю поезію. Ось коли я дізнався, що Брюс Лі писав поезію.

Зрадівши, що мова нарешті пішла далі від дворових справ, й я був готовий якнайскоріше віднести її до світу поезії.

– Я розглядав, що можна тут прочитати ще для вчительки литовської мови, і знайшов книжку на полиці у батьків, де стоїть черга коричневих книг з позолоченими буквами – Бібліотека всесвітньої літератури. У всіх такі книжки стоять, проте в руках своїх батьків цих книжок я ніколи не бачив. Але красиво, коли подивишся: стінка коричнева, книжки теж коричневого кольору іншого відтінку із золотими літерами. Стіни теж кремового кольору. Усе в один тон. Там і взяв «Поезію Стародавнього Сходу». Подивився, що це не проза, можна прочитати швидше. І почав читати. Там були такі вірші – майже як проза – китайські. Довгі розповіді, тільки написані рядками. Ні про що. На кшталт, виходить чувак в гори з жінкою і дітьми і повертається назад. І більше нічого, тільки те, що йому там добре, і все. Ось так, а зараз увага, я зовсім не хотів цього розповідати, бо ще подумаєш, що в мене не всі вдома, та якщо вже пішла така відверта розмова, я розповім. Мені зовсім дах знесли японці. У них є такі хоку. Між іншим, Брюс Лі теж схожі вірші писав, ті, що Мінде нарешті мені показав. Колись, мабуть, я б подумав, що це якийсь жарт, а не вірші. Але ж вони всі знаходяться у тому збірнику віршів! Якщо показати нашій вчительці, підозрюю, що вона б не повірила, що це поезія. Наприклад, ось такий:

Старий ставок,

Жабка стрибне – сплеск пролунає.

Як вам таке? А мені це – щось таке. Сидячи тут, у Шяуляї, читаєш, що один японець написав сто років тому, потім один литовець це переклав з російської литовською мовою, а так здається, ніби сидиш на селі біля того самого ставка і чуєш, як ті жабки стрибають у воду. У принципі, мені зовсім байдуже, як там жаби у ставку стрибають у воду. Але тут я прочитав, все згадав – і мурахи по спині побігли. Тільки не виходить цього розповісти так, щоб пояснити.

Я все у цьому дусі розповів Моніці, а вона каже, що все тут, може, й гарно, по-справжньому, але потрібно вдивлятися глибше, не лише на поверхню води, а туди, де глибше.

– А що там може бути глибше? Водорості, жаби і риби… А ще п’явки, багато п’явок.

Тоді вона починає пояснювати, що не все тут просто й ясно. Світ довкола – дуже загадковий, все, що справжнє – зазвичай невидиме. Візьмемо якесь звичайне яблуко, що не тільки яблуко, а ще й символ. Воно може вказувати ще на щось інше, наприклад – спокусу Єви.

– Ти ж знаєш, що Єва спокусила Адама, так?

– Ясно, що знаю.

– Ну ось, якщо його спокусила Єва, то й інші жінки можуть спокусити.

– Що, яблуками? Ти серйозно? Чи не надто старомодна техніка?

– Це не техніка, а магія. Є речі, які володіють великою енергією і потужністю. Треба лише вміти це використати.

– А ти це вмієш, я так здогадуюсь, хіба ні? Коли я пригнав до тебе вперше, ти не спроста спекла яблучний пляцок. Пустила у справу півкошика яблук. Ось й спрацювало.

– Ну так, а тобі головне все спотворити і зі всього поглузувати?!

Я насправді думав, але нічого не казав. Після того, як прочитав «Відьму і дощ», мені її балачки не здавались нісенітницями, та хотілось показати, що сумніваєшся у всьому, що все це – дурниці, бо тоді будеш здаватися дуже розумним. Зрештою, все потрібно обміркувати, обдивитися зі всіх сторін. Скажімо, якби я з’їв яблуко й залишив качан. То це – теж символ? Вказівка на колишнє яблуко? Чи на голодного чоловіка?

– Та ні. Ясно, що не весь час я кепкую. Однак хочу більше переконатися. Знаєш, я читав Біблію, якраз нещодавно, тому знаю не лише про яблука, але й про Хому, який не вірив, що Ісус воскрес, поки пальця у проколотий бік не засунув. А коли вже засунув, то все гаразд.

– Аякже, звичайно, що коли засунеш, тоді вже все гаразд.

Моніка могла несподівано перетворитися із сентиментальної і цнотливої дівчини на зміючку, що роздає іронічні цілунки.

Ми регочемо. І я відчув, як зустрілися плюс з мінусом і заіскрилися. Більшої магії мені не потрібно.

– Мене батьки сильно змушують до навчання. Хочуть, щоб я кудись вступила в хороше місце. Усе гаразд, мені все подобається, але мене тягне до речей, про які не розповідають на уроках.

– Та достатньо вчать нас на тих уроках, могли б і менше, бо половини з цього все одно не буде потім потрібно.

– Звичайно, що навантаження велике, проте ніхто не говорить про такі речі, як у «Відьмі і дощі».

– Авжеж, про секс могли б і більше говорити.

– Ні, припини тут кривлятися. Я серйозно.

Я намагався знову пожартувати, щоб між нами знову заіскрило. Я говорив всі фрази з ледь помітною в кутиках вуст усмішкою, щоб можна було подумати, що це жарт, але у той час могло бути й повністю серйозно. Я міг цілком повірити, що існує геть незрозумілий світ, де діє магія, де птахи розуміють людей і навпаки, чому б ні. Коли на селі після розкидання повного возу сіна я ходив у сутінках купатися сам в озеро, почувався зовсім незатишно. Немає значення, що ти добре плаваєш, все одно здавалось, що там у глибині хтось є. Хтось незрозумілий і непередбачуваний, з ким краще не мати справ. Тому я швидко стрибав у воду і прудко назад. Я зовсім не мав бажання вдивлятися, хто там ще є у глибині, крім водоростей, жаб і п’явок.

– Якби мої батьки знали, що я цікавлюсь такими речами, не знаю, що б зробили.

 – А наскільки серйозно ти цим цікавишся?

– О! Уже Мантас до нас іде!

І я побачив, як до нас прямує не просто якийсь там Мантас, а чувак з команди суперників, який грає на моїй позиції, і я з ним стикаюся на кожних змаганнях проти команди «Жальгіріс». Мені аж щелепа впала. Ну, ні. Звідки він тут, як це так, і до чого тут Моніка…

– Ти його знаєш?

– Ще б пак, він мій однокласник.

Може, їй і ясно. А я стою, мов мішком прибитий, і нічого не розумію. Може, я намагаюсь щось глибше вгледіти, хоча тут, мабуть, ніякої глибини й немає, якщо вони – однокласники. Мало того, Мантас пропонує піти до нього. «Ні» – я кидаю так, немов припік пальці на вогні. Однак я ще не встиг пояснити, що ні, бо в мене справи, коли він, ніби між іншим, ніби й не мені, каже: «Можемо подивитися світовий фінал чемпіонату регбі, батько якраз касету притягнув». Очевидно, що після такої пропозиції я чемно волочуся слідом, підібгавши хвіст, немов той цуцик. Цуцик, якому показали кусень м’яса – і він вмить зм’як і волочиться позаду, втрачаючи останню лють. Щойно я хотів йому горло перегризти, а тут плентаюсь слідом. Утім, мені запропонували здоровий кусень – фінальну гру всесвітнього чемпіонату з регбі. Я по відику дивився лише «Рембо», Ван Дама і Шварца, ніколи не думав, що можна на касету записувати такі змагання. І коли я матиму міцні принципи і зможу твердо відповісти «ні»?

Минаємо двори багатоповерхівок і в центральній частині міста прямуємо до приватного будинку. Усередині мені щось пропонують – чи чаю, чи пива, я не перебираю, нічого не шукаю, даю зрозуміти, що, окрім регбі, мене тут нічого більше не цікавить. Уся ваша розкіш мені до дупи. Я навіть почав звертати менше уваги на Моніку, вона раптом стала наче більшою мірою його подружкою, ніж моєю. Утім, не скажеш, Моніко, давай, линяємо звідси. Ще запитають, що трапилось? Щось не гаразд? Не почну ж казати, ніби я подумав, що ти більшою мірою подружка його, ніж моя, так не скажеш, бо звучить по-дурному, тому затикаюся і мовчу. Коли запускають касету, чую, що там усе англійською мовою, а вони обидва лущать ту англійську, як сємкі. А я сиджу зовсім самотній, наче чужинець, якийсь випадковий приблуда з вулиці.

Скоро англійська патяканина завершується і починається новозеландське мавпячество – гака. Зеландці весь час перед змаганнями танцюють цей ритуальний бойовий танок. Я знав про це, але коли побачив, вітром здуло всі питання: дивлюсь – і мороз по шкірі від їхніх голосів, страхітливих рухів, міміки. Такі собі жахливі воїни маорі, а поміж ними білошкірі гравці здавались вихідцями з потойбічного світу, ніби в них переселилися злі духи, оскільки ніхто, окрім акторів, не зможе проявити такої ненаграної скаженої люті, і цілком імовірно, що жоден актор тим паче не зміг би цього. Вони не лише танцювали, наближаючись, вони вдивлялися прямо тобі в очі і кричали, що тепер тобі просто хана. А Лому цей танок закінчив стрибком перед самою пикою африканського гравця на відстані двох сантиметрів від нього. Бля, думаю, якби наші шяуляйські гопники опинилися на місці тих африканців, одразу би склали свої рами і під собою залишили калюжку. Ось тут немає сенсу вдивлятися глибше, дивишся – і розумієш, що ті маорі чудово з невідомим потойбічним світом спілкуються.