Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

10

Запропонував батькові трішечки грошей, що заробив на Magic Crystal та з того, що залишилось від добових з Ганновера. Тут не весь мій борг, але наразі хоч стільки. Він нічого не відповів, але взяв. Наступного дня зайшов до мене у кімнату і каже, що твій братко має ларьок, а нині смалець добре йде, у магазини його не завозять, бо дефіцит. Я міг би тобі ящик зорганізувати. Віднеси до ларька і продай без жодного ризику. Будеш хоч щось на тому мати.

Ось тобі й вантажник.

Мені без різниці.

Тут мають бути безпечні гроші і дуже вчасно. Якраз зараз обзавівся подружкою, а без бабок справи з нею рухатися вперед не будуть. Так відчуваю, що снікерсами її не запхаю, скоро прийдеться повести у кафе.

Тому я почав, і бізнес потроху порухався теж. Головне, що все потихеньку, без жодної паніки. Відчував себе серйозним бізнесменом.

Уявіть собі, виходите на автобусній зупинці, а навпроти – ларьок з великими вітринами. І на всю цю вітрину стоять білі пачки смальцю, складені в піраміду. Виходиш з автобуса, а тут бац – перед очами піраміда зі смальцю. Всюди вітрини ларьків, запхані різною фігнею, так що в очах рябить, а тут лише біленькі сяючі пачки, складені в піраміду. Коли я дивився на цю піраміду, мені ще здалека хапало за серце, бо ці всі пачки – мої.

А ларьок був мого двоюрідного брата. Він там торгував різними овочами. Я без поняття, звідки він те все брав, але мої пачки теж взяв. Ларьок стояв просто поруч із зупинкою, і бабці, що виходили з автобуса, могли відразу купляти той смалець. Звичайно, що смалець танув у вітрині, ніби сніг на весняному сонці. Тому тих пакетів довго там не тримали, оскільки сонце світило і все тануло, та всі й так уже знали, що у цьому ларьку можна смалець купити, бо тут його дофіга.

Я замовляв того смальцю побільше, а таку кількість в одній точці важко було продати, тому ходив по всіх ларьках поспіль і запитував: «Вам смальцю не треба?». Втім, у ларьку виторгом від смальцю треба ділитися, тому я подумав – візьму-но ящичок того смальцю, поставлю біля магазину і нараз спихну. Може, проканає? Тут будь-хто на кожному куті щось продає, то чого мєнти мали б мене чіпати? З огляду на те, що у Ризі я вже виграв у цій лотереї джекпот, то, можливо, що тепер черга когось іншого, навіщо мені одному стільки щастя?

Стою я біля магазину «Ліра», весь такий крутий, бо там у магазині смальцю немає, а в мене є. Кажете – прийшов капіталізм і вільна торгівля, торгуйте чим хочете, якщо тільки дістанете щось. Ось я дістав і продаю. І на цьому крапка. Торгівля йде, я б не сказав, що товар розлітається, але бачу, що тут, біля магазину, за коротший час я пропихаю більше, ніж у декількох ларьках одночасно.

Вирішив, що вже можу дзвонити до Мяйле. Але доти треба пройтися по різних кафешках, оскільки я про них більшою мірою тільки чув. Щоб не потрапити у таке, як «Томас» або «Інґа», бо вийдеш звідти голий-босий, якщо взагалі ще вийдеш.

Мені ніби якась пелена на очі впала, здавалось, що все роблю, як і колись, але в голові лише її чорне волосся. Стою я біля «Ліри» і весь час думаю, що вона мешкає неподалік. Не дуже хотілось, щоб вона мене тут побачила. Оглядаюсь і не можу придумати, що робити, якщо її побачу. Все поскладати й тікати геть?

Але нічого не поробиш, торгівля йде, зараз спихну той ящик і все, а більше мені й не треба. На цьому тижні трошки збільшу оборот, а далі буду тихенько сидіти і слухати, як сипляться копійки у ларьках.

Нахиляюсь взяти для бабці пару пачок, підіймаю голову, а навпроти мене стоїть зелений огірок. Та звідки цей грибочок виріс тут? Я тільки те й робив, що озирався навкруги. Звідси зовсім непогано видно, хто з якого боку наближається. Я не бачу тільки тих, хто виходить через двері магазину. Таке враження, що він щойно виліз з магазину, і тепер язиком шпортає поміж зубами, мабуть, вичищає крихти від щойно зжованої на обід булочки.

– Докумєнтики маєш?

– Які докумєнтики? – запитую, більш здивований зворушливим «докумєнтики», ніж не розуміючи, про що він запитує.

– Дозвіл на торгівлю.

– Ні.

– Тоді пройдемося у відділок.

Бабка стоїть з двома пачками в руках і запитує мене, чи я ще продаю смалець. Ні, кажу, дарую. Та подумала, що це жарт, і кинула обидві пачки назад мені до ящика. Ось вам – дожилися. На Великдень повний костел люду, що вірить у Воскресіння, а в те, що я просто так дарую пару пачок смальцю, бабця повірити не може. Тепер буде тільки більше доказів.

Сиджу я в мусарні вже без своїх білих пачок. Можна сказати, що сам упакований. Ще б пак, весь упакований і побілілий від страху, немов ті мої пачки на вітрині. Але, самі розумієте, що радощів з того нема. Знов мені дупа. І цього разу вже конкретно. Провал від ковбасних оборудок я злегка погасив, трохи боргу мені списав батько. А тепер я знову все набрав в борг, і знову все залишиться у мєнтярні. Якась там кількість смальцю залишилась ще у ларьках, але навряд чи цього вистачить, щоб повернути борг за всі ящики, які він мені приніс.

– То без жодного дозволу і товар без перевірки?

– Ні.

– То, може, свій якийсь докумєнтик маєш?

– Ні.

– Тоді давай хоч познайомимось. Ім’я, прізвище…

– Рімантас Кміта.

– Скільки років?

– Шістнадцять.

– В якій школі вчишся?

– У шістнадцятій.

– Якась магія цифр і то шшшш… весь час повторюється.

Тут я вже не можу врубатися, про що це він і що за чувак мені трапився.

– А ти знаєш, що тут торгувати взагалі заборонено?

– Та звідки мені знати, якщо всі довкола торгують.

– Треба своєю головою думати, а не дивитися на інших. Нехай собі живуть, як їм подобається. Інші тебе тільки намахають, а винним завжди залишишся ти.

Авжеж, думаю я, я живу, як хочеться мені, а інші, і насамперед мєнти, нехай не сунуться у моє життя.

– Ну, то скажи адресу.

– Яку адресу?

– Ну, свою, свою.

– А може, не треба?

– Пранасе, піди перевір справу того Казакевічуса, може, там вже щось нового є?

Його напарник виходить, а він повертається до мене і каже:

– Ну, я не знаю, може, й не треба… Але не можна, не можна так. Що буде, якщо всі почнемо штовхати ящики зі смальцем де попало і як попало.

Чи треба мені щось тут говорити, роздумую.

– А ще такий товар, як смалець. Він скоро топиться на сонці, капає між пальцями, слизький такий… А в кишенях нічого не маєш? Ставай до стінки, треба перевірити. А може, ти не лише смальцем торгуєш? Почали тепер такі, як ти…

Я підвожусь, він розвертає мене обличчям до стінки і починає обмацувати руками згори донизу. Біля кишень штанів він зупиняється надовше, ніж я бачив у фільмах про обшук. Минає декілька секунд, поки я доганяю, що він вже чогось іншого шукає, а коли я це усвідомлюю, мені всі запобіжники вибиває. Слово «підари» для мене завжди було лише масним матюком, що не має жодного відповідника у житті, особливо в моєму. Як тільки я збагнув, що тут коїться, спочатку подумав, що мені сниться. І таке саме почуття, як уві сні – здається, що нічого не можеш вдіяти. Лише серце вискакує, ніби НЛО навпроти мене приземлилось, і з нього вийшов марсіянин. І враження сильніше, ніж після поцілунку з Мяйле.

Я намагаюсь вирватися і пробратися до дверей, але відчуваю, що він заламав мені руку і тепер вже повалив мене руками на стіл. У той час, коли його рука полізла мені за штани, раптом приходить думка: «Чому я не кричу?». Кликати на допомогу в поліції, мабуть, дивно. Можливо, що мене загіпнотизували слова, які він весь час повторював, немов чотки перебираючи: «Заспокійся, розслабся, нічого тут такого», – і я ніяк не міг повірити, що відбувається саме те, про що я думаю. Вільною рукою хапаю його руку і намагаюсь витягти, але він, курва, міцний. І тоді навіть без роздумів з моєї горлянки видається виск, мов різаного поросяти: «Пишіть адресу! Пишіть адресу! Пишіть адресу!». Він відскакує вбік, і двері кабінету відчиняються.

– Може, його психіатру треба показати? – говорить мєнт до свого напарника, сідаючи за стіл, начебто не розуміючи, що тут на мене найшло.

– Зайди до четвертого кабінету, – каже напарник.

– Гаразд, ти вільний, вали звідси, і щоб більше мені не попадався…

Я, похитуючись, вилажу з мєнтярні, а на вулиці повітря таке свіже, здавалось, що я на деякий час навіть дихати забув.

11

«Міські медичні установи також навчилися надавати мешканцям платні послуги. За 1992 рік вони отримали за це доходів у сумі 1 218 236 талонів. У пологових будинках 52 відсотки доходів склала оплата за переривання вагітності, у психоневрологічному диспансері понад 80 відсотків доходів отримано за проведення експертиз на алкоголь у затриманих поліцією нетверезих водіїв…»

Батьки вимкнули тєлік, сіли на диван, а мене всадили у фотель навпроти. Той підар все-таки повідомив. Навмисно. Знайшов по прізвищу.

Ну, тут і почалось.

Довго вони говорили, але я їх не слухав. Що ти тут зміниш і що можна відповісти? Навіщо тобі гроші, запитує мати. Зовсім дурне запитання. В мене таке запитання жодного разу не виникало. Я вважаю, що людина при здоровому глузді таке питати не буде. Бо гроші потрібні. Вони, мов верблюд, принесуть на своєму горбі все решту. Що принесуть? Звідки я знаю, але буде кльово. Це світоч щастя. Скоріш навіть не щастя, а удачі. Мати багато бабла – значить, народитися у сорочці, а це, можливо, навіть краще, ніж бути щасливим. Оскільки щасливий – це такий, що весь розпливається в усмішці на розслабоні, кожен дурень може бути щасливим, що знайшов блискуче брязкальце. А можна взагалі нічого не робити, дивитися, як пливуть хмари, і бути щасливим. У реальному житті, мабуть, таких не дуже багато можна знайти, але на уроках з літератури ми читали про одного. Йде чувак в ліс і реве від зворушення. Я літом живу в селі, але сам не ревів і не бачив нікого ніколи, щоб у лісі ридав від зворушення. Якщо повертаєшся з лісу з порожніми руками, то без сліз, але роздратований, бо дві години обдирав ноги у чагарниках і без толку. А удача означає, що ти щось робиш та можеш сам щось зробити, і саме ти, а не хтось інший. Тому люди заздрять удачі, а не щастю.

– Чого тобі бракує?

Я стенаю плечима. Не буду ж казати «удачі». На їхню думку, щасливим я маю бути в усякому випадку.

– То чого тобі бракує?

– Так багато всього наробив і навіть не знаєш, заради чого?

– Нууу… я не знаю.

– Ти що – голодний чи одежі не маєш?

Мовчу, зітхаю.

– Чого тобі? Магнітофон потрібен?

– Ну так. Магнітофон…

– То забери наш, можеш слухати, скільки завгодно.

– Ага.

Це я так – стисло, а головне – результат. Магнітофон батьків був зовсім не таким, як треба. Що з того, що він грав, але який мав вигляд?! Білий маленький і російський. Авжеж – російський! І звідки вони такий взяли? Ще можна зрозуміти, якби був який-небудь латиський. Але ж ні! Він був російський і без жодного фірмового знаку, без жодної нормальної назви. Не «Елегія», не «Соната», не «Протон», а якась там «Весна М-310 С». Кращий вигляд мала навіть та «Електроніка-302 С» з олімпійськими кільцями, що колись була в нас, ніж цей. Це ще гірше за машини Wartburg, вони теж були білі й нікому не цікаві, одразу приречені для кола пенсіонерів. Але вони хоч були німецькими. Тут не головне, що звук магнітофона не витягував, і, увімкнувши на всю потужність, навіть сусідів не розбудив би. Навіть не так важливо, що він маленький і білий, але він був російський… І це ще не все. Навіть якщо не звертати уваги на його російське походження, ганебний вигляд і величину – про це могли б знати лише найближчі друзяки – все одно магнітофон був однокасетний, в тому розумінні що не переписував. Тому, якщо щось хотів переписати, мав гонити униз до Мінде, підлаштовуватися під нього, підключати дроти, дивитися, чи все добре тощо. А переписувати потрібно десь три рази на тиждень. Словом, навіть якщо погодитись на нульовий вигляд і престиж, з практичної точки зору він був жалюгідний.

Однак я дав батькам зрозуміти, що гаразд. Не будеш же заглиблюватися у технічні тонкощі або заявляти, що це ганьба, а не магнітофон, і залишатися взагалі без нічого.

Сиджу і сам не розумію. Так виходить, що заради магнітофона, якого соромлюсь, я погодився більше не братися за всілякі оборудки, сам позбавив себе можливості що-небудь скомбінувати. Тепер нема ані можливості, ані результату. А що я міг просити? Може, музичний центр, який стоїть в моєї тьоті в Клайпеді? JVC, бля, – це вам не якась там фігня. Це така ніби тумбочка, у якій все разом: магнітофон, патефон, підсилювач, а внизу ще є місця, щоб поставити касети і пластинки. Кожна річ окремо, і всі поскладені в ту тумбочку, яка зачиняється скляними дверцятами. Там тільки ті дверцята чого варті! Їх не просто потягнеш і відчиняєш, а треба лагідно натиснути і вони самі відчиняються… І більше не потрібно жодного тріпання про якість, звук і все інше… Але це все у Клайпеді, а ми мешкаємо у Шяуляї, і я навіть не знаю, чи тут хтось має щось схоже. Я такого більше ніде не бачив.

Та взагалі – що таке зі мною? Досить лише притиснути мені хвіст, і для мене головне – скоро винести ноги, і байдуже що втрачаю, чого це буде коштувати, головне, щоб усе якомога швидше завершилось і було знову спокійно. Якщо так далі піде, то я ніколи у житті нічого не матиму. А коли сидиш голий-босий, то чомусь того спокою все одно немає. Тому що прикро. Той підар мене лапав – а що пише книжка «Ім’ям кохання» про це? Там є цілий розділ про різних збоченців. «Справжніми гомосексуалами вважаються педерасти – це схильні до злочинів, небезпечні для суспільства особи. Гомосексуали небезпечні для хлопців-підлітків, в яких ще належним чином не сформувалась сексуальна орієнтація, тому їх можна легко звабити і зробити нещасними на все життя. Таким чином сексуальна орієнтація хлопчика назавжди скеровується у хибному напрямі, і виправити її майже неможливо». У цій ситуації я вже постраждав, бо на мене напав підар, а я ще маю, опустивши оченята, оправдовуватись. Той підар мене і відвів у відділок не для того, щоб законний порядок наводити. Втім, кому я про це розповідати буду? Ніхто не повірить хоча б тому, щоб не вплутуватися у справу з мєнтами. Ніхто не повірить, бо навіть у книжці написано, шо підарасами зазвичай бувають танцюристи балету або різні митці, але не мєнти. Якби я комусь про це сказав, то подумали б, що намагаюсь вельми оригінально дупу свою рятувати. Хоча у цьому випадку саме її й потрібно було рятувати. Однак правди нема, і нікому вона не цікава. Я пачками смальцю торгуючи, нікому нічого поганого не зробив – хто не хоче, той не купує. А той підар – ясно написано – злочинець і небезпечний для суспільства. Проте винним все одно залишаюсь я.

Ну, гаразд, але своїм батькам я мав пояснити, чого хочу, а не що і як там було. І якщо добре обміркувати – то що я хочу мати? Чому я не сказав батькам, чого хочу? Для чого мені бабки? Дурне питання – бабок хочуть всі. Ну, добре, але для чого ті бабки саме мені? Можу накупити модних шмоток, новий баскетбольний м’яч, щоб потім усі його випрошували і шмугляли у дворі вдень і вночі? Ще накупую касет і буду пускати їх через той ганебний магнітофон? Потім всі будуть їх позичати, а я ходитиму, мов лошара, і проситиму, щоб їх мені повернули. Половину з них повернуть назад покрученими і розірваними…

Злостився на самого себе. Мєнти спакували, бабла більше немає, батьки сповили мене мов немовля, нога болить – так, що навіть у баскетбол надвір пограти не вийдеш. Та й узагалі нічого не хочеться. Зачинився я у своїй кімнаті, а тут зі стін всі шварци, сталлоне, ван дами і брюси лі своїми оченятами в мене вп’ялися. Джим Керрі, і той посміхається своєю кривою посмішкою: ну, що хлопче, дістав у вухо, трошки опустився на землю?! А ще дві азіатки в купальниках на невідомих узбережжях своїми вузькими оченятами теж мене поглядом палять – чурки ви, бля, чого тут витріщаєтесь!

Спокійно міг дивитися тільки на Курта Кобейна і на «Металіку», вони якісь нормальні. Байдуже, що вони зі старих часів, зате – нормальні. А ще наклейки з пінгвінами і написом «Морський музей Литви», Вітіс[11]11
  Герб Литви називають «Вітіс» (укр. «погоня»).


[Закрыть] з мечем, спортивні машини, колись давно наліплені на письмовий стіл, водні наклейки, які в давні часи, коли були малими, ми клеїли повсюди – на ранцях, пеналах, папках… Все, що було зі старих часів, так нічого, якось не дратувало. Ось їх і залишу, а все решта – на х*й.

Я не почав все обдирати, немов якийсь істерик, хоча й хотілося. Було бажання, як у фільмах показують, розтрощити все. Але ні, я познімав все обдумано, шкодуючи: може, ще залишити, може, пізніше жалкуватиму, скажу, що бовдур, психанув, все повикидав, тепер стіни голі замість голих дівок, вони хоча б деколи зігрівали, а на голі стіни я і в коридорі можу дивитися, і вистачило би. Таке моє тупцювання мене теж бісило, але що поробиш – здирав я без істерики, і цього вистачало сповна. Було таке почуття, що немов здираєш добре приліплений пластир, а під ним рана ще не загоїлася, а найбільше не загоїлось не тут, на шкірі, а глибоко, там, де ребра, суглоби, нерви… дереш – і здається, ніби здираєш пластир з легенів, з пахв, з-під нігтів… Словом, не вмію я тут всього передати. Намагався включити радейко, а там грає «Металіка» Nothing Else Matters. Все миттєво згадалось, хоча тоді взагалі нічого не міг врубатися англійською, але давильників і так вистачало, відчув, що тут станеться вже перебір, тому музику вимкнув.

Згодом заспокоївся і почав роздумувати: здається, що з батьками все так і буде, доки я в школі. Доти й сидітиму з їхнім магнітофоном. Треба зав’язувати з тою школою і валити до профучилища. До того найближчого, куди колись я ходив на дзюдо. Аж сентименти постали, ось походив би туди ще, повалявся б на килимку з дівками, тут спеціальності є зовсім нічого, наприклад, столяр – чим погано?

Увечері я наговорив матері, що піду вчитися у профучилище. Нафіг ту школу, кажу, треба про життя думати, чи не так? Навіщо тут вчитися. Всі тільки те й роблять, що по базарах ганяють: до Польщі, Латвії, Росії, а ти, як бовдур, до школи ходиш. Жодного толку, це тільки час гаяти і все. Кажу, ось найближче профучилище, я подивився, там на столяра вчаться, то й добре.

Батьки знову мене садовлять. Вони на дивані, я навпроти, як і минулого разу. Знову починають:

– Це ти серйозно хочеш столяром бути?

– Авжеж, а що? Дерево гарно пахне.

– Але ти ніколи з деревом не працював… Відколи це ти роботу столяра вподобав?

– Давно. Мені на уроках з праці робота з деревом найліпше вдавалась. Ось ту тарелю для печива я ж сам зробив.

Чесно кажучи, окрім цієї тарелі, більше нічого корисного для вжитку зробити мені не вдалося. Мама мовчить. Бачу, що вона вважає, що я тут лапшу на вуха їм вішаю. То я продовжую далі:

– Я люблю дерево. Робота спокійна, деревина пахне. На селі, коли наш вуйко працює, мені подобається і стружка, і все інше. Гарно пахне, дерево таке тепле, і нерви добре заспокоює. На деревах завжди пташки цвірінькають. Все пахне, але я вже про це казав…

– Ти ніколи раніше не говорив про столярів.

– Раніше, як вам вже відомо, я мав інші плани. Я вважаю, що було б все гаразд, якби не ті мєнти.

– Не перебільшуй. Закінчаться колись і ті базари, і той польський гендель. У всьому нормальному світі добре живуть ті люди, які закінчили університети і мають освіту. Такі ніколи не пропадуть. І в нас скоро так буде. Це не так, як ми – як працювали, так і будемо працювати до кінця життя, і нічого не заробимо.

Мені важко сказати, звідки їй відомо про нормальний світ.

– Я вважаю, що працювати столяром непогано. Можна якусь хатинку собі побудувати.

– Поки ти ту хатинку побудуєш… Як чоботар без чобіт, так і столяр без хатинки. Та скільки там тої школи залишилось, пару років і все. Тобі математика добре дається, зможеш на економіку вступати чи ще кудись.

Я мовчу.

– Не будь бовдуром, поміркуй, ще встигнеш напрацюватися.

– Гаразд, я подумаю.

Про що тут розмірковувати. По правді, то я ніколи не планував бути столяром чи кимось ще. Я завжди хотів грати регбі – ціле життя. На початках де-небудь у Німеччині, потім у Франції, а згодом у Англії чи в Південній Африці. Утім, тепер мої мрії стають не дуже серйозними. Ніби все добре, але коліна доходять, серце теж іноді поколює. Потрібно трохи пригальмувати. Невідомо, як далі буде. Літом трошки відпочину, бодай все налагодиться. І якщо я продовжуватиму грати, то без різниці, де ті два роки сидіти – чи у профучилищі, чи в школі.

Тільки почувався я малою дитиною, яку батьки вдруге піддурили. Я хотів бабок, а отримав однокасетний магнітофон, який нічого не витягує. Кажу, що піду до профучилища, а все завершується тим, що далі буду тусуватися в школі. Залишається ще раз так сісти побазарити – і я погоджуся кинути грати регбі.

Після всіх бур і штормів вирішив подзвонити Мяйле. І що їй сказати? Мабуть, слід кудись запросити, але ресторани мають деякий час зачекати. Щоб раз сходити, можливо, й вистачить грошей, а що далі? Нічого прокрутити я вже не встигну, влітку буду сидіти в селі, а там копійки не сипляться. Та коли дівчина спитає, що збираємося робити, необхідно щось запропонувати. Але що? Щоб піти у кабак, трошки бракує грошей. Концертів у будинку культури немає. В якійсь школі має бути концерт гурту «Помпа», тільки кажуть, що на квитки вони ціну загнули… та й сумніваюсь, чи на «Помпу» вона погодиться. Однак, коли зараз не подзвоню, вона може не так зрозуміти і подумати, що щось негаразд, якщо я не дзвоню. І знайде собі іншого. Тому багато варіантів тут нема. Подзвоню і запрошу на танці в школі, скажу, що мені ліньки кудись пертися далі, може, цього разу буде і тут добре. Велика ймовірність, що туди можна і без квитків прослизнути, залежно від того, хто на дверях стоятиме.

– Привіт, це Рімас.

– О.