Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

Мене ці правила чомусь здалися порожняковими. Усе одно мені справжнішим був світ MTV. Тому щоб хоч трішечки до нього наблизитися, я поставив касету, на яку колись з MTV TOP–100 переписав таких романтичних повільних композицій, на кшталт: Вітні Г’юстон з фільму про охоронця, Майкла Болтона – у цього майже будь-що підходить, ще пісня Duran Duran, назву Come Undone, мабуть можна перекласти «Ходи сюди, русалко», потім ще речі того товстяка, що назвався м’ясним буханцем. Усе тут і не перелічити. Касета, звісно, на сто двадцять хвилин, щоб чимдовше грала і не треба було б потім однією рукою переставляти на інший бік.

Як пощастило Дарюсу і Ґірєнасу[3]3
  Литовські льотчики Стяпонас Дарюс і Стасис Ґірєнас 1933 року на експериментальному літаку «Літуаніка» намагалися встановити рекорд дальності польоту. Вилетівши з Нью-Йорка і вдало перелетівши Атлантичний океан, вони розбилися за нез’ясованих обставин, коли до кінця маршруту (Каунаса, тодішньої тимчасової столиці Литви) залишалося менше десятої частини шляху.


[Закрыть] летіти через Атлантику, так і мені з тою Едитою. Батьки пішли на гульки і мали повернутися десь біля дванадцятої. Вона пригнала до мене без жодних умовлянь. Саме з цього моменту все й почало мені не подобатися. Я знав, що вона підпишеться, але коли підписалась, то почало мені не подобатися. Хотілось, щоб трошки поламалась, як ті наші однокласниці або дзюдоїстки. Та ще я відчував, що все це – якась мура, тому й не подобалося. Я тут пускаю музон і, типу, маю якось показувати, що вона мені подобається, а мені в голові застрягло, що я чмошник, бо лише таких дівок, як вона, здатен зняти. І все це відбувається лише тому, що невідомо звідки приходить відчуття, що саме так і має бути, що саме так потрібно робити. Ніби якийсь розігрів. Хоча я не вірив, що ті лицарі, які оспівували вроду неіснуючих дульсиней, самі час від часу не стрибали у кущі зі всякими гіршими дівулями. Лише це й тішило.

Почастував її склянкою соку, а потім вже без зайвих церемоній взявся за справу. Лизатися довго не став, руки почали виконувати роботу гардеробниці. Тут почалось театральне фіґлярство із запитанням: «А коли твої батьки повернуться?». Загалом справа рухалася вперед без зайвих перешкод. Трошки гальмували лосини, бо вони були слизькими і міцно обтягали.

Вона не почала роздягати мене сама, тому я й не дуже старався. Нарешті я розгорнув її всю і, трошки тремтячи, намагався зосередитися і згадати, що читав там колись у різних брошурах про статеве виховання. Чесно кажучи, про брошури у множині говорити, мабуть неправильно, бо про фізіологічний бік цього діла вияснив колись у Енциклопедії домашнього господарства, а про решту – куди цілувати і де стимулювати, як уже казав – з книги «Ім’ям кохання». Ось і всі теоретичні знання, а решту доповнили фантазії та різні історії з журналів «Венера», «Тільки чоловікам» та «20 центів», на яких було написано «читати, купувати і розповсюджувати дозволено лише особам зрілого віку». Та хто би чекав того зрілого віку! Вискочивши зі штанів, я доволі гладко, без труднощів дав раду з кондомом, бо ця думка весь час крутилася в голові. Насамперед – кондом! Бо раптом потім забудеш. Колись тренувався не раз і зіпсував не один. Та в кіосках вони недорого коштували.

Однак коли моя рука добралася до головної цілі, всі технічні описи перетворилися на літературу чистої води, а мої пальці потрапили у щось вологе, немов гаряча калюжа, здавалось, що засунув пальці у… ну, навіть не знаю, ніби у фарш, тільки теплий. «Знайдіть клітор…» Та знайди ти тут його, якщо такий мудрий. А де він конкретно? Усе тут ніби живе м’ясо. І де тут якісь склепіння або третина нижньої частини піхви? І чому ніде не було там написано, що та вологість буде липкою і – будьте обережні! – матиме якийсь зовсім незнайомий і невідомий запах? І звідки мені знати, чи тут все нормально? Чи все саме так і має бути?

Ці всі непередбачувані фокуси мене трохи вибили з колії, а та лежить собі, немов риба, і майже нічого не робить. Мене це збісило, бо відчув, що чогось не вдупляю. Лежить собі чисто як лялька, не ламається, але й не робить нічого. А я то думав, що вона у своїй бурсі хоч трохи якогось досвіду набула і тут справу розрулить. Може, насправді треба було пустити той балет, у книжці писали, що він навіть фригідних баб може розрухати. Там на початку, коли вступає флейта, то можна таким чином контролювати будь-яку кобру, в мультику таке показували.

І так я, мордуючись під музику Бон Джові, раптом почув, як хтось відчиняє двері. Ну, не хтось, тут ніхто інший не міг бути, окрім моїх батьків. Як це так? Чому? Зараз лише по десятій! І що мені робити? Скоро їм все стане зрозуміло й так, але я, не роздумуючи, швидко підскочив, в штани стрибнув і бігцем до дверей кімнати. Закрив їх і тримаю, ногою підпираючи. «Що я роблю, що за дурня, – думаю, але інша моя половина відповідає мені: – А що я, бля… маю робити? Відкрити двері й сказати батькам: «О! Добрий вечір, заходьте-заходьте, дивіться, яку я вам чудову невістку хочу представити!»».

Я двері тримаю, дивлюсь на Едиту і нічого не доганяю. Та собі лежить і зовсім не поспішає одягатися. Та що це з нею? Кричати чи навіть щось сказати їй я не можу, бо не почнеш тут волати при батьках: ану давай, ворушись, одягайся скоріш! А моя мати вже стукає у двері:

– Відчини, хто там у тебе?! Негайно відчини!

– Нікого немає, – не можу видушити з себе більше ні слова.

Я весь трусився і дивився на Едиту. Навіть в цю мить я ледь не відкинув копита, побачивши, яка вона вся бліда. Я сам, звичайно, теж не з Ямайки, мабуть, так само білий, як крейда… А чого я чекав? Хтозна-чого, але коли по тєліку показують, то тіло має якийсь колір, а тут – усе біле. І вона якась надто справжня, зовсім не така, як на плакатах або в журналах, і мені це не подобається. Майже гидко на неї дивитися.

Більше я не міг, як придурок, кричати «Тут нікого немає!» і мусив відпустити двері. Коли батьки ввімкнули у кімнаті світло, вона, дякувати Богу, хоча б у трусах була. Справи це не міняло, але все ж якось легше…

Не знаю, чи є потреба розповідати, що було далі. Мене здивувало, що батьки спочатку бризкали піною на неї, ніби мене тут і не було. Обізвали останньою шльондрою, налякали, що підуть до її батьків, запитували, чи вона має розум, бо старша, а все одно не думає про те, що коїть і чим це все може скінчитися. І так довбали, доки вона не одягнулась і не вискочила за двері.

А тоді вже вони звернули увагу і на мене.

3

На довгі читання моралей було вже запізно, тому базар був конкретним. Вони cказали, що я просто осел, бо, певно, хочу зруйнувати своє життя, але мені чомусь здавалось, що я хочу його почати.

Вони казали, що я, мабуть, хочу стати батьком, і таким чином школи не закінчити, загнатися, виховуючи дитину, на що я спробував щось лепетати про презервативи.

Батьки казали, що я дурний, бо маю справи з такими нікчемними шльондрами. Я намагався пояснити, що вона зовсім не повія й зі всіма не гуляє, принаймні я про таке нічого не чув.

– Вона хотіла сюди прийти чи ти сам її запросив?

– Ну, я сам, а що?

– А те, що хай вона дорогу сюди забуде.

Корочє, все трапилось, наче в якомусь тупому анекдоті. Але я не був жодним персонажем з тих історій – ані коханцем, ані розлюченим чоловіком, – я просто був школярем, якому немов по пиці заїхали мокрою ганчіркою. Сиди вдома й роби уроки. Ось так до вісімнадцяти років і сиджу вдома та роблю уроки. Така моя функція. Я навіть не знав, що відповісти. Оправдовуватися? За що? Що діваху хотів? А це – зло? А що тоді добро? Сидіти над уроками і дрочити?

На другий день погнав я до Мінде. Той, такий весь задоволений, показує мені, як уже може сісти на шпагат. Ще трохи, і буде крутіший за Ван Дама. Особисто мені ті його шпагати здавались кумедними: витягуєшся, ноги задираєш… Можливо, вигляд у нього нічого такий, може, на когось це й справить враження, а якийсь слабак навіть в штани накладе, однак якби такий клоун потрапив у руки нормально накачаному чуваку, то вважай, йому повний капець.

– Молодець, – кажу йому. – Якби ще й з плакатами справи йшли так добре, то було б взагалі зашибісь.

– А до чого тут плакати?

– А до того, що ми тут качаємося, і бабки могли б качатися разом. Пам-пам-пам – м’язи ростуть, і відсотки тільки сипляться…

– Та що з тобою?

– Х*й на буксирі! Та роби ти свої шпагати, а я зараз мушу пригальмувати – погризся з батьками.

– Що трапилось?

– Та застукали мене з Едитою. Повернулися додому раніше, а там вона лежить гола…

– То ти вдома з дівками кувиркаєшся, а мені мозок виносиш, що наші плакати стоять без діла? Тільки на цьому тижні півкласу Томаса у п’ятнадцятій школі наші плакати купили, а ми до цього часу там нічого не продавали…

– Воно то так, тільки все одно здається, що все стоїть на місці без руху…

– Мені здається, щось інше тобі без руху стоїть, а не плакати. Гаразд, проїхали. А що батьки сказали?

Йой, і як мене замахали різні волохаті слабаки, які знаходять можливість повчати тебе не гірше матері, а ти знаходишся у такій жопі, що навіть не здатен нічого відповісти їм.

– Та що казали, що казали… казали, що я дітей нароблю.

– Треба було попросити, щоб навчили.

– Аякже! Сиджу там поруч і дивлюсь, чи правильно все роблю.

– І що тепер?

– Що, що. Виписали піздюлєй, пригрозили різними байками, казали, якщо буду ще чудити, то прикриють все – не дозволять ходити на тренування і взагалі нікуди. Тому тепер потрібно трошки посидіти спокійно.

– Та візьмеш і підеш собі. І що вони тобі зроблять? Не треба тут сцяти у штани.

– Так-то воно так, але, може, не треба з ними йти на ножі. Я ж не можу взяти й сказати батькам: дякую, було приємно – і бувайте. Я ж залежу від їхньої кишені і даху над головою. Тепер потрібно трошки посидіти спокійно. Нехай вважають, що все сталося випадково. Нехай думають, що вона сама до мене напросилась.

– Гаразд. А як тоді наші справи з Ригою?

– А що Рига? В нас ще бабок немає, щоб туди поїхати. Спочатку треба всю виручку за плакати позбирати. А з тими, що ми маємо, можемо з українцями щось замутити.

– Та фіг з тими українцями, що там з ними мутити, – відмахується Мінде.

Але наступного дня ми вже никалися на вокзалі в очікуванні потяга «Львів – Рига». Це навіть не потяг, а така собі торгова ятка на рейках. Українці, що не хочуть до Риги пертися, виходять з потяга, і просто тут, поруч з вокзалом, розкладають свій товар – маргарин, олію, масло. Розкладають усе просто на ящиках, в яких привезли свій товар, і торгують без жодних прилавків. А народ нормально купує в них, і нікого не хвилює радіація чи ще щось. Якщо вони самі це їдять і від того не вмирають, то й нам можна. Тепер на вокзалі ціну на туалет так загнули, бо вони всі там миються, одним словом – бардак розвели.

Ми вирішили зробити, як завжди: українці виходять з потяга, ти підрулюєш до когось із них і кажеш, що береш всю його торбу. Тоді заходиш за ріг, рахуєш, відстібуєш потрібну суму і далі тягнеш торбу зі собою. Тут нещодавно одного підстрелили, то всі тепер врівноважені, галасу не здіймають, можна спокійно побазарити і про ціну домовитися. Тобі теж потрібно хоч якийсь бариш отримати.

Однак цього разу весь вокзал заполонили бабці. Їх було стільки, що ми думали, вони просто сумки з рук нам вирвуть і змиються. Так, ніби в нас тут, у Литві, просто гаплик – всі з голоду конають. Як не крути, але юрба пенсіонерок – це сила. Якось мєнти намагалися щось з тим зробити, бо по гучномовцю безперестанку повторюють, що на вокзалі «тарговля запрєщєна», то коли вони спробували бабкам пояснити, ті як почали волати на них: ідіть ловити рекетирів, а не ганяти тут бідаків. А мєнти теж хороші – дістають тільки тих, хто старший, а молодшим багато не пояснюють. Тепер у мєнтовці тільки такі працівнички й залишились, що здатні ганяти лише пенсіонерів та українців, котрі приїхали на гендель.

Цього разу ми набрали ковбас. Українцям ковбасу важче продати, оскільки люди в нас бояться трихінельозу. Тому скупились ми задешево, щоб далі проштовхнути це без етикеток як литовський товар. Чомусь тут вважають, що куплене в українців буде з Чорнобиля або з трихінельозом, а якщо купив у якомусь кіоску в нас, то все буде нормально. Тому можна проштовхувати цю ковбасу як місцеву за зовсім іншою ціною. Взяли ще у торговців декілька пляшок горілки – знаємо пару вічно спраглих чуваків – і не гаючи часу, продали за пару баксів. Ось і всі наші справи, мілкота, лише задля підтримки форми, щоб знати, що до чого, та тримати руку на пульсі. А чим іще зайнятися? Не по двору ж вештатися – кому тепер потрібні дурниці з тою Едитою. На танці ходити зараз теж не найкращий час. Тому щовечора лежу у своєму ліжку і дивлюсь тєлік, іноді до другої-третьої ночі. Мама просовує голову в двері й каже:

– Що ти тут дивишся?

– Німецький канал.

– Але мені здається, що він для дорослих?

– Таж я не дитина. Я так німецьку мову вчу, так слова краще запам’ятовуються. Наша нова вчителька сильно вимагає.

– Ну, дивись, ти, німцю.

Я так і не зрозумів, від чого мама мене оберігає. Вона прала мою постіль і певно що бачила плями, залишені після того нічного телеперегляду, ну то й що – можу казати «еякуляція», «полюція» чи як там… Але ні! Вона мене питатиме, ніби я їй щось скажу. Для мене було важливіше впорядкувати свої думки «про це» в голові, яка була напхом напхана різною інфою. Я геть не вірив, що від цієї справи рука може вкритися густим волоссям, але те, що може сім’я скінчитися, і тоді, коли стукне тридцятка, уже не допоможуть ні журнали, ні порнуха – це звучало більш резонно. Можливо, справді разом зі спермою можуть витекти мізки, можливо, в мене вже рештки й залишились, бо останнім часом мої справи надто кепські. Але я нічого не міг вдіяти. Намагався хоча б не так часто, ну, пару разів на тиждень, але потім думаю: та яка різниця – два, чотири чи дев’ять разів. До того ж я був переконаний, що після цієї справи прищі зникають, а зараз це для мене набагато важливіше. Нічого на моїй шкірі не змінювалось, але, може, у майбутньому ще зміниться, тож не треба руки опускати. Виходило, мені самому потрібно багато проблем вирішити, і моя мати не була якоюсь там монашкою.

А ось наша вчителька німецької мови була монахинею, яка приїхала з Австрії. І вона з тою німецькою тепер точно скрутить нас у баранячий ріг. Ви тільки уявіть собі – вона нам щось пояснює, а ми нічого не розуміємо, лише окремі слова.

Що з того, що вона хоче нам пояснити плюсквамперфект. А що за плюсквамперфект, ми спочатку зовсім не могли второпати. Вона говорить, говорить, говорить, а потім запитує, чи ми ферштейн? «Найн! Найн!» – кричимо майже хором. Вона намагається говорити простішими словами, але ми все одно не розуміємо. А чого тут хотіти, якщо вона намагається про якийсь там плюсквамперфект нам розтлумачити німецькою мовою. Ми й литовською про це ні бум-бум.

Оговтавшись від першого шоку, ми спробували взяти ініціативу у свої руки. Ну, думали, поїдеш ти скоро додому, до Австрії. І зовсім не тому, що нам якась інша вчителька була до вподоби чи німецьку дуже хотілось би вивчити, але, прикиньте самі – приїжджають всякі іноземці нас вчити, начебто ми якісь там тупаки, а вони тут благодійністю займаються. Тому ми вирішили показати зуби. Ніхто домашку не робив, і на вчительку майже забили. Довели ми ту монахиню до того, що, мабуть, уперше в житті вона на когось кричала. Так верещала, що аж сама злякалась, потім ревіла і до директора погнала. А ми що? Ми винуватими не почувались, бо навіть пояснити нічого не могли, оскільки навіть нормального речення німецькою скласти не вміємо. Але згодом стало трохи її шкода. Вона була справжньою монахинею, по її очах було видно, що незаймана, і сама не розуміла, куди поїхала та як тут усе буде. Якимось дивом нам вдалося врубатися, як ті вправи потрібно робити. Хоча як перекладати ті граматичні конструкції, що вона нам вдовбує, ми не мали жодної уяви. Проте це не так і важливо, бо навіщо та німецька, коли увечері дивишся еротичні програми.

А в нас у школі ще одна нова вчителька – литовської мови. Кумедна така – питає, чи ми вдома читаємо. Ну, я їй кажу, що читаю, а вона питає що.

– Газети, – відповідаю.

А вона усміхається, каже, що газети – це добре, але це – не те. Що тут «не те», я не можу збагнути.

– Книжки треба читати, – каже вона.

– А який зиск з тої читанини? Я що, прочитавши «Анікщяйський бір»[4]4
  «Анікщяйський бір» – поема класика литовської літератури Антанаса Баранаускаса, яка описує красу природи. Написана у 1858–1859 рр.


[Закрыть], дізнаюсь щось корисного? Або чомусь навчусь?

– А яка користь з тих газет? Через рік нічого не згадаєш, – говорить вчителька.

Ну, тут я не погоджуюсь. Образ Джордани[5]5
  Джордана – литовська виконавиця рок– та поп-музики.


[Закрыть] на фотці у місцевій газеті «Шяуляйський край» так закарбувався у голові, що я ще довго її не забуду. Стоїть вона, руки на животі склавши, повернувшись боком, схожа на Сабріну, тільки у тої цицьки більші. На ній – джинси та ліфчик з мереживом, і все. Волосся розпущене, а вуста… Звичайно, що всього цього я вчительці не казав.

– Проте можна дізнатися всі новини, різні звістки, все, що відбувається…

– Читання допомагає людині усвідомити, для чого вона живе, а не лише, що відбувається довкола.

– Вам не зрозуміло? Мені все ясно.

– То для чого?

– Для себе.

Якщо серйозно, то я ніколи цим не мастив собі голову.

– Читання допомагає зрозуміти інших людей, знайти спільну мову з ними.

– Нема проблем, мені з тим все зрозуміло. Я знаходжу з людьми спільну мову.

На повному серйозі, я можу порозумітися і з тими, що з центру, і з різними панками, і з українцями, що товар привозять, і з покупцями на базарі в Ризі. Та й які проблеми – домовились про ціну, та й годі. Я так вважаю.

– Коли читаєш книги, кругозір розширюється, можна там знайти таке і отримати задоволення від такого, про що навіть ніколи не задумувався.

Мені цікаво – від чого ти тут, лохушко, задоволення отримати можеш? Я то знаю, від чого хочу отримати задоволення. Усе MTV, RTL та інші нормальні канали показують.

– Читання може викликати багато сміху і підняти настрій, – далі продовжує вчителька. Говорить як по писаному.

– Це ви про «Анікщяйський бір»? Цікаво, якби я вам розповів, що реготав, коли читав «Анікщяйський бір», то яку оцінку ви мені поставили б?

– Якби зміг пояснити, чому реготав, то поставила б десять. А ще за десять прочитаних книг поставила б. Приносиш мені список, а я можу ще задати декілька запитань про книги зі списку – і ось тобі десять.

Таке мені подобається. Це вже предметна розмова. Може, й непогана угода: набрав собі брошур, погортав їх, та й по всьому.

– Ну, добре, – кажу. – А які книжки можуть настрій підняти?

– А ти Ерліцкаса[6]6
  Юозас Ерліцкас – сучасний литовський поет і прозаїк.


[Закрыть] спробуй почитати, – вона говорить так, ніби між нами існує якась змова.

– Ну добре, погляну.

Загалом я ходив на тренування, тому мастити собі голову багато часу не мав. Мене почали брати в чоловічу команду, тому я грав тепер у трьох вікових групах. Тепер тренувань та змагань – аж по горло. Матері казав, що йду до однокласників робити уроки, німецьку вчити, а сам – на тренування. Для того, щоб грати в групі дорослих, потрібно отримати згоду батьків. Я ту згоду їм приніс. Ясно, що сам написав. Навіть думки не було, щоб просити в них згоди, бо мати точно не підписала б, а до того ж виникла б додаткова увага до моєї позакласної діяльності.

Моя мати ніколи б у житті не погодилась, щоб я грав регбі у команді дорослих. Вона вважає, що регбі – це бійка і більш нічого. Її можна зрозуміти, бо я й сам так думав, поки м’яча в руках не тримав: б’ються, кучкуються, кóпаються, дряпаються, і винести з поля шкуру цілою, здавалось, без шансів. Я так вважав, коли ще дитиною випадково спостерігав з кущів за одним тренуванням на стадіоні «Жалюкай». Сховався, бо звідки я міг знати, чи вони лоха-спостерігача так просто відпустять.

Для моєї матері будь-який синець здавався майже кінцем світу. Тому в початкових класах за її бажанням я ходив на бальні танці. Але все, що зараз можу про той час згадати, – якийсь острах, що не так крок зроблю, що я незграбний і що не ту сорочку на концерт вдягнув. Я навіть не можу згадати жодної партнерки. Якось керівничка дозволила собі вліпити мені ляпас, бо я, бач, пропустив декілька репетицій. Вони влітку до чогось там готувались, а я ціле літо – у селі. Що я, сопляк, міг батькам казати – не поїду в село, бо в мене репетиції? А після того ляпасу мій погляд на різні фінгали змінився.

Спочатку я ще походив на баскетбол, потім пройшовся по всіляких качалках нашого Південного, по різних, облаштованих у підвалах, клубах дзюдо, але згодом все прояснилось і залишились два варіанти – регбі або бокс. Подивитися на бокс я інколи навідувався у той зал, що під віадуком. А мій сусід ходив на тренування з регбі, то і я разом з ним погнав туди. Тренер пояснив правила, ну й уперед. Усі звалилися на купу, шарпаються за той м’яч, а я всіх їх почав тягнути у свій бік. Оскільки була зима, то тренування відбувалось у баскетбольному залі. Я відволік всю купу, що обліпила м’яч, аж через півзалу, а тренер зупиняє й каже: дивись, ти відтягнув всіх на свій бік, а треба було штовхати на бік суперників. Це й було головним правилом. Відтоді я всіх пхав на їхній бік аж до самої лінії залікового поля.

Таким чином пішов я до «гуртка», а потрапив у команду. Ми брали участь у змаганнях, різних турнірах і якимось чином всюди перемагали. Ну, майже всюди. Після того, як я виліз з підвалів з качалками та клубами дзюдо, було таке відчуття, ніби ковтнув добрий ковток свіжого повітря. Навіть у ті часи, коли ходив на баскетбол, не брав участі у стількох змаганнях, а тут не лише грав, а ще здавалося, що я один із головних гравців. Це було цікаве відчуття, бо я відразу второпав, що тут до чого, і почувався так, ніби досі я тільки те й робив, що грав у регбі. Але тут не бувало такого, як під час гри у баскетбол, коли намагаєшся пролетіти під кільцем та запустити м’яч з протилежного боку, немов Джордан, або кинути триочковий, як наш Куртінайтіс.

Я ніколи не бачив по тєліку жодних змагань з регбі, міг подивитися тільки, як грають наші мужики з команди «Вайрас». Тренування проводили на різних стадіонах, більше схожих на кабанячі ферми. Крізь поле були протоптані стежини, і виглядало, наче там хтось іноді пасе худобу. На нормальні стадіони не пускали не лише нас, але й команду дорослих. Може, лише раз вдалось побачити змагання збірної на центральному стадіоні поруч з манежем.

На тренування та гру ми бігали у литовських гумових кедах Інкарас, оскільки нормальні бутси видавали лише старшій команді, і навіть якщо маєш бабла до всирачки, все одно не знайдеш бутсів для регбі в жодних спорттоварах, бо у Литві й самого регбі майже немає. Тільки у Шяуляї. Коли одного разу хтось мені позичив для важливих змагань справжні бутси, то я відчув, що ходжу, мов танк. І зовсім не страшно, що хтось тобі скочить на ногу чи щось інше трапиться, просто пхаєш всіх уперед і не чухаєшся, бо ніхто у тих гумових інкарасіках тебе не зловить. Лише згодом я вивчив правила, а ще пізніше почув таку фразу: «Футбол – це гра джентльменів, в котру грають хулігани, а регбі – гра хуліганів, в яку грають джентльмени». Можливо, до джентльменів нам іще далеко, але було зрозуміло, що прикидатися вмираючим, коли тебе хтось ледве штовхнув, це зовсім не рівень. Це вам не футбол. Однак як це все пояснити моїй матері, коли вона впевнена, що регбі – це щось, де «всі товчуться», та й баста! Я навіть запрошував її прийти подивитися, але вона боїться. Ну, добре, якщо вона боїться, я не буду їй розжовувати, що там насправді відбувається, а її згоду можу й сам підробити, бо той, хто мав ту згоду підписати, не має жодного уявлення, про що взагалі у згоді йдеться. Тому підроблений її підпис мені здавався чесною справою, і я зовсім не почувався винним, що когось обдурив.

Дехто зі старших мав змогу подивитися по тарілці гру в регбі, тому іноді розповідали про змагання англійців із Новою Зеландією. Нещодавно я почув від них прізвище Лому і обіцяв собі, що колись його побачу. Досить дізнатися, що десь хтось грає у регбі, немов бог, і відразу стає зрозуміло, що я мушу побачити це чудо. Я мушу поїхати до Англії і подивитися, як вони там ріжуться, або дочекатися, поки Нова Зеландія припреться кудись до Європи. Я не уявляв, у що мені обійдеться така поїздка, але потрохи слухав реп і намагався щось вивчити англійською. А поки що варто десь порядні бутси дістати, а ще – свій м’яч, щоб міг день і ніч його кóпати на власному подвір’ї… Та, зрештою, про що тут балакати – я не маю не тільки грошей, але й зеленого поняття, де це все можна купити. У спорттоварах в Литві точно такого немає. Доведеться когось просити, щоб привезли з Німеччини.

Хоча джентльменів серед нас і небагато, але нам головне – перемогти власними силами, а не завдяки розводу чи допомозі суддів. Іноді траплялися «хитрюги», котрі намагались у той час, поки суддя не бачить, бутсом наступити на голову лежачому, але наші бутси зазвичай гумовими були, тому це не страшно. Дістати справжні бутси, з кістковою підошвою, було справжнісіньким святом, бо тренер такі привозив бозна-звідки лише для найкращих гравців. Тому треба було пахати, і возитися з нашими плакатами бракувало часу, а ще й продавались вони не надто вражаюче, оскільки у наш час для всіх головне – пожерти та якісь шмотки мати.

А справжнім святом було, коли ми дізналися, що команда дорослих скоро вирушить на турнір до Польщі. Тому треба ганяти і ще більш пахати та менше голову мастити тим, що робити. Після поїздки в Україну це був би перший нормальний наш закордон. Латвія не рахується. Тут була можливість не лише подивитися, але й на базарі щось проштовхнути, трошки фінанси поправити. Ще й для батьків добре – зможуть розповісти своїм друзям, що їхній син – крутий регбіст, їздить за бугор.