Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

– А ти думаєш, мені не свербить? Тепер, коли викроїла трохи часу з тобою зустрітися, змушена до лікаря ходити. Ну, пішла, доктор підозрює, що це від нечистоти. Добре, що хоч не зараза від якої-небудь дівки.

– Або від якого-небудь чувака…

– Гаразд, але нам слід за собою пильнувати, якщо батьки пов’яжуть мене з такими проблемами, я – мертва. І так все несолодко, а ще тут якась фігня.

«Нам слід за собою пильнувати». І як ти тут будеш пильнуватися десь у парку чи біля озера? Коли почитати «Ім’ям кохання», там пишуть, що слід підмитися до кожного конгресу і після нього. Коли логічно подумати, то всі би тут хворіли, бо важко повірити, що всі бігають до ванни до того і після того. У фільмах теж не показують такого ритуалу. Втім, слід визнати, що тепер це свербіння і невідомі виділення, ледь не гнійні, наводили на мене просто жах. А якщо все зіпсуєш і конгресувати більше не зможеш? Але я без зайвих пояснень і доводів обіцяю Моніці попильнуватися у майбутньому. Не треба розпалювати її істерії з приводу гігієни.

Словом, мій шлях письменника на фронті стосунків з Монікою нічого доброго не дав. Але те, що тепер все стало набагато цікавішим, це – факт. Однак невідомо, чим це все цікаве скінчиться. Бо тепер вже бігав я, і не з головою у торбешці, а до лікарів. І треба ж такому трапитися, що після вельми успішного дебюту літератора, окрім того свербіння, в мене коліна здали, а ще й серце кололо. Мене послали до офігенного спеца, котрий ставить на ноги шяуляйських баскетболістів, вони досліджували, дивилися мене на різних апаратах – нічого не побачили. Кажуть, тут нічого такого, нам нічого не показує. Їм, може, й не показує, а мені – поколює і ниє. Ниє не лише серце, а й все навколо нього. І чим більше роздумую про те, що тут може бути, тим сильніше ниє.

30

Моніка бігає до репетиторів, іноді дзвонить мені, і ми разом нервуємося, бо треба ходити до лікарів, пити ліки, мазюкатися, а ще й приховувати все від батьків. Для самозаспокоєння пописую і читаю. «Краса і мистецтво» розтлумачує все про стародавню японську і китайську поезію. Хоч тут хтось може пояснити щось у цьому житті. Підкреслюю лінійкою цікаві місця, оскільки тут багато що треба вивчити напам’ять. Я не пошкодував за цю цеглину, ви добре почули – п’ятдесятки! Твір капітальний. Що ще роблю? Гортаю сторінки альбому Далі, що подарувала Моніка. Почав олівцем перемальовувати, розуміється, не через кальку. На початку рука не слухалась, згодом так нічого, навіть не міг би подумати, що можу так намалювати. Класна справа – малювання, краще за будь-які медитації Казлаускаса. Одразу заспокоюєшся щодо різних дурниць, особливо Моніки, яка безперестанку говорить про своїх батьків. Коли малюєш, так втягуєшся, що серце починає скоріше битися, і даю зуб – якщо просто дивитися на картину, не розгледиш стільки всього, скільки побачиш, коли намагаєшся перемалювати.

Таке моє зосередження добре для навчання. Я прикидую, що Моніка стопудово вступить кудись у Вільнюсі. Тому якщо я сяду на лід, як тоді бути? Це рівняння IF… THEN… повинно мати одну відповідь: IF Моніка у Вільнюсі, THEN я туди теж. Інших варіантів не може бути.

Проте інші рівняння мали більше невідомих величин. Ще раз перевірив коліна і серце, результат той самий – нічого не бачимо. Для них нічого немає, а для мене є. І тому, що мені є, треба потрохи забути всі Англії, а можливо, й регбі. Ця думка поки що клубочилась десь глибоко на дні, а я бігав по докторах і все надіявся, що зараз на когось із них зійде осяяня, що це таке, поп’ю кілька тижнів таблетки, і все – буду гасати, як і доти. Хоча часто вже позичав іншим свої шкіряні бутси, здавалось, все налагодиться, оскільки не може бути інакше, бо ти найкращий гравець і тебе не зупинять різні травми. Навіть не травми, бо їх не було, а біль, який тільки тобі одному відомий, а інші цього не відчувають і нічого не бачать. Задовбує неймовірно ця невідомість. Якби була травма, лежав би вдома, і всім всьо ясно, а тепер – якийсь химерний біль, якого жодні специ не бачать. А ще той лист Едити – звідки вона могла знати, що мені болить, коли б сама все вигадала? Це й дістає – хтось сказав якусь дурню, і хоча ти не віриш, все одно вона крутиться у твоїй голові, і вилазить одразу, як тільки всі інші відповіді закінчуються.

А ще більше мене бісять батьки Моніки. Ну що за гівно – спочатку батьки її гнали до музикалки, тепер роблять з неї щось між міністром економіки і набожною дівою, а в цій комбінації місця для мене небагато. Ідей виховання в них по горло. Ще кажуть, що підлітки непрогнозовані. А такі батьки – прогнозовані? І які в цьому випадку могли би бути ваші прогнози? Будуть тиснути на Моніку, поки не витиснуть з неї всі соки? Коли вони знають, як краще, чому тільки вони це знають, а нам не пояснюють? Чи ми такі дурні, що не зрозуміємо? Абсурд якийсь, тільки не смішно. Тут не Ерліцкас, тут сране реальне життя. Нудило, коли слухав ці нісенітниці, тому й малював. Якби я писав, то, мабуть, лише трактати про слабоумних батьків, яких слід би зачинити у спеціальний інтернат. Я перемалював ще й портрет Гемінґвея. Дуже добре вийшов. Хотів би писати, як він, але я не маю про що розповідати. Тому й пописую, як той Ерліцкас, всілякі анекдоти, котрі смішні лише мені самому.

Зате всіх цікавили танці в нашій школі. Придумали, що треба зробити вечір лише з речей «Фойє». Чому «Фойє»? Бо вони драйвові. Це схоже на те, щоб спитати – чому всі ходять у пуховиках? А чому дівки в обтяжках? Чому Chicago Bulls?

Наробили копій плакатів на листках A4, розклеїли в школах, у місті, повсюди. Наклеїли також менших листівок, де намалювали логотипи «Фойє», написали пером місце й час. І ось назбирався повний зал. Ми не могли повірити, що це зробили ми самі – шістнадцята школа. Ні, не чотирнадцята, не тринадцята, але якась там шістнадцята, яка вічно від всіх відстає. В одній вчилися художники, в іншій – спортсмени, третя мала басейн, четверта ще щось, а ми в Південному були зовсім ніякі. Гірша за нас була, можливо, тільки одинадцята. Вона була неподалік мого дому, але я ніколи до неї не підходив навіть близько і нікого там не знав. Може, тої одинадцятої і не було? А в нас у шістнадцятій дуже прошу – дискотека, куди позбирався народ з усього міста. Та який народ! Чую, що половина з них тут, на Південному, взагалі вперше. Половина пацанів з довгими хаєрами, вдягнуті в чорне, а їхні шмотки невідомо звідки – точно не з базару і не з ярмарок. Все з секондів або з бабусиної шафи. Всі з перекинутими через плече сумками, обвішаними різними значкам і аґрафками. Один чувак крутився в шкірянці металістів.

Я сам наніс на чорній футболці біле лого «Фойє». А шкірянка дідуся взагалі в тему. Струсив з неї кострицю, трохи почистив, а те, що зсередини підкладки майже нема, ніхто не бачить. А що зверху – бачать всі і розпитують, звідки таку шкірянку зняв. Тому всім і розповідаю, що у часи Смятони[29]29
  Антанас Смятона (лит. Antanas Smetona) – перший і четвертий президент Литви (1919–1920, 1926–1940).


[Закрыть] мій дідусь льотчиком був. Коли прийшли німці, він з кількома хлопцями не полетів до Росії на завдання. І не тому, що москалів не любив, а тому, що нічого хорошого від тих нациків не чекав. А коли німці зникли, він намагався допомогти братам лісовим. У нього був кукурудзник, який здіймався просто з поля. Та москалі швидко виловили таких, і він першим рейсом відправився до білих ведмедів. Залишилась тільки куртка.

Незважаючи на те, що Моніка ніколи не чула про литовських партизанів, які літали на кукурудзниках, історія і шкірянка їй сподобались.

І зовсім не шмотки тут головне, а атмосфера. Всі танцювали як завгодно – по одному, парами, і по троє. Швидко, і повільно. Скакали, кружляли, дуріли. Хтось із закритими очима, хтось вишкіряючись, закинувши голову назад. І всі задоволені, всім добре, бо тут – наш музон і наша свобода.

Я серйозно. «Фойє» було краще за депешів та «Нірвану». І музика хороша, і слова розумієш. Можна разом співати й сумувати. Тексти «Фойє» були одночасно й зрозумілі, і мутні, але міг щось з них взяти для себе, щось у них пасувало до твого власного життя. «Я тікав подалі від тебе, щоб бути ближче», – співала Моніка, дивлячись мені в очі. Коли хтось тобі так дивиться прямо в очі, співаючи таке, здається, що ти все розумієш. Ви дивитесь в очі, і з’являється почуття, що ви не просто порозумілися без слів, але вам майже й не потрібно для цього слів, бо пісня – це не слова, а поезія. Я вважав, що Моніка співає мені про Шотландію. Я для неї співав те саме, немов вибачаючись за свої походеньки з Юрґою, хоч про це їй нічого не розповідав. А який сенс з того Скутера «Move Your Ass»? Під Offspringus, Beastie boys, Prodigy хоч можна добре подуріти, витиснути з себе все, що маєш. Але більше з плоті, а «Фойє» витискало більшою мірою з голови і з серця, а ще просвердлювало у голові такі отвори, крізь які текли барви і світло іншого світу разом із жахами і ностальгією дитинства. А викаблучуватися, коли коліна здали, теж не сильно виходить, та й який сенс.

Разом із Мамонтовим[30]30
  Андрюс Мамонтовас (лит. Andrius Mamontovas) – литовський рок-музикант, фронтмен культового гурту «Фойє» (лит. Foje), продюсер та актор.


[Закрыть] ми репетували: «Гей, гей, гей! Ми мусимо змінити цей світ!». Хоча нічого змінювати ми не збиралися. Цілого світу – тим паче. Світ і без нас мінявся, і треба сказати – не в гірший бік. Ми тільки подивилися по тєліку, як підіймали литовський триколірний, і нам це сподобалось. Ми причепили собі значки Саюдісу, помахали прапорцями… А що ще ми могли зробити? Потяг рушив, і машиністами були не ми. Ми лише застрибнули у вагони, і було зовсім добре, а коли чогось бракувало, самі це робили, на кшталт сьогоднішньої дискотеки «Фойє». У нас нарешті з’явилась можливість вибору. Ми могли піти до MAX’у, але ми вже не хочемо, тому що самі робимо краще. Хоча дівки туди ходять. Вони штукатурки накладуть і проходять за старших, однак, на мою думку, їх туди пускають зовсім не тому, що вони старші на вигляд, але це не моя справа. Мені більше нічого не треба, тільки танцювати з Монікою, і тоді здається, що «Фойє» і є саме тим, у чому ми з нею найбільше схожі.

 – О, привіт, – чую я за спиною.

Я обертаюсь. За мною стоїть Юрґа, а за нею – Мінде. Весь вишкіряється, у шкірянці металургів, а Юрґа – в шкіряних чоботях аж до колін. Чую, що Мінде знову зганяв до москаляндії і нічого мені не сказав.

– Привіт, привіт, – кажу. – Як ти тут опинилася?

– Ну, мені Мінде сказав.

– A.

– Класно ви надумали з «Фойє».

– Ну, так.

Мені однозначно не подобається, що Юрґа з Мінде. Я сам з того аж здивувався, що це мені так не сподобалося. У мене тепер з Монікою все більш-менш чікі. Останнього тижня вона ніби зірвалась – почала плести батькам, що їй потрібно до одної чи іншої вчительки. Ну ось, ми й вчимося, багато базаримо про книги, про музику. Позаяк вона бачить по-іншому, явно, що музикалка дала своє. Отож є про що посперечатися.

Можна сказати, майже ідилія. Однак коли побачив Юрґу з Мінде, чомусь збісився. Може, й не страшно, але ж пропав мій запасний варіант. По правді, мені цього запасного варіанта не треба, і взагалі це не варіант, бо і я для неї теж запасним міг бути. Я про це майже й не думав, але вистачило побачити, як одразу щось здійнялось усередині. Чомусь пропало бажання танцювати.

– Моніко, як тобі в костелі щонеділі? – підкидую я запитання без остраху черговий раз її роздратувати.

– Чудово, скоро зможу до семінарії вступати, – не моргнувши, відповідає вона.

– А я збираюся поїхати до Вільнюса, на день відкритих дверей. Подивлюсь, що там розповідатимуть про журналістику.

Ми їдемо з нею разом до Вільнюса. Моніка наплела батькам, що там якісь підготовчі курси до олімпіади, якщо їх не відвідувати, то нема жодних шансів перемогти. А коли переможеш, дають додатковий бал, з яким легше вступити. Ймовірно, що Моніка теж подумує про журналістику. А чому ні? Поки що в її голові коні, але ж не будеш навчатися їздити на конях. А журналісти мусять правду писати, тому це схоже на юридичний.

А вона хоче співати і їздити на конях. Вона прагне свободи, як і всі ми, однак її свобода дуже серйозна. Точніше – відповідальна.

Вона розуміє, що коли їздиш на конях, то присутній ще й кінь, про якого необхідно подбати. Вона каже, що бажає так поводитися, як їй серце велить. Звичайно, говорю я і погладжую її волосся. Як серце хоче… Вагон майже порожній. Я точно знаю, чого хоче моє серце.

– А що, коли прийде провідниця? – запитує Моніка лише щоб запитати.

На такі запитання ніхто не відповідає. Що тут можна відповісти, крім «не прийде».

За вікном нема пейзажів, просто темрява. Здається, що ніхто не може нас бачити. Не потрібно роздягатися, пальці самі так відсовують одяг, що шлях вільний. Довгий светр все затуляє, тому здається що Моніка просто сидить в мене на колінах. І хоч пальці знають, що там знайдуть, але це ще більше спонукає шукати. Коли знаєш, що на тебе чекає, тобою опановує тиха радість. Як у наших класиків:

Поглянеш – чисте все, зелене та уроче, понюхаєш – аж ніздрі залоскоче.

Прислухаєшся – шум, перегуки, гудіння, у серці відчуття солодкого тремтіння.

Он постіллю мохи приваблюють пухкою, лиш доторкнись до них – тріпочуть під рукою. [31]31
   Антанас Баранаускас, «Анікщайській бір», переклад Дмитра Білоуса.


[Закрыть]

Крісла в загальному вагоні – не перина з моху, та все одно непогано. Високі спинки крісел все затуляють. А й справді, класиків треба вчити напам’ять. Все там у них є. Все переплелося – погляди, запахи, звуки, і клубок щастя й тепла, що звився з цього всього. Все чудово, якби не легке свербіння, що трохи мулить. Вона сидить до мене спиною. Мені здається, що чую її зсередини. Якби охопити який-небудь інструмент, ну, скажімо, віолончель, і провести рукою по струнах, можна відчути, як вона вся вібрує. Носом воджу по її шиї, не важливо, що вона напарфумлена, – все одно відчуваю запах її шкіри, за яким би слідував, як той собака.

Коли їдеш у поїзді з таким своїм теплим, усередині вібруючим інструментом, коли довкола темрява, розумієш, що ви разом на колії, і що немає жодних рівнянь IF… THEN… бо існує лише одна колія. Нема більше вибору, жодного запасного варіанта, та й не потрібно. Нічого більше не треба. Можливо, трошки більше свободи. А ми тепер рухаємось в сторону свободи. Треба тільки мати терпіння.

Дивно, але більше немає бажання розповідати і вихвалятися тим, як і скільки разів брав участь у конгресі. І більше не думаєш про інших дівок, не порівнюєш, не думаєш, яка з них крутіша, котра з них більш подобається, оскільки з нею будеш виглядати крутішим.

Тут усе по-іншому, тут все щось серйозне і правдиве. І тоді розумієш, що навіть ЯКЩО не зможеш грати в регбі, ТОДІ все одно буде Моніка. Здається, що не було такого рівняння – Моніка чи регбі. Якби треба було вибирати, було б неймовірно важко, а тепер так здається, що хтось за мене робить вибір. Звільняє від головоломок. Як звільнили від співу в хорі. І хоча нема бажання нічого розповідати, все одно відчуваєш, що думаєш про Моніку. І нікому з команди регбі нічого про неї не міг би розповісти, бо вони всі про дівок говорять зі стьобом. А про поезію там ніхто не говорить. Ймовірно, що все у цьому житті відбувається саме собою. Все саме відсіюється, відпадає. Якось виростаєш. Як та змія, зі шкіри вилазиш, або змінюються клітини. Я сім років грав у регбі… Можливо, що я заслабий, щоб вибирати, і тому комусь стало трошки шкода мене?

А ще стало байдуже, що Моніка не все любить з того, що я роблю, або що ми не в усьому однодумці. Вона мене діставала зі своєю соул-музикою, я не міг цього терпіти, просто діяла на нерви, а я дратував її рейвом або роком. А ще митцями, які, за словами Моніки, були справжніми покидьками. Коли Юрґа розповідала мені про постмодернізм або тлумачила різні фотографії, воно не укладалось у моїй голові. А те, чого я не розумію до кінця, мені здається якоюсь абракадаброю, і тому трошки лякає. Я вважав, що всі митці диваки, тому що знають набагато більше про те, чого я не можу збагнути. Однак Моніка навіть більше за мене самого вірить, що я вступлю, і якщо не на журналістику, то на філологію точно. «Тебе так захоплює читання, – каже вона, – що мені перед очима досі стоять образи твоїх розповідей про те, як ти з Мишкіним сидів на лавці, або гуляв з Мачернісом по узбережжю Дубіси, чи перетворив регбістів на чайок».

Моніка скрутилась, мов кішка, мені на колінах, я погладжую її голову. Так би хотів щодня. Все життя.

– Пообіцяй, що не покинеш мене, – ні з того ні з сього каже вона.

Її очі серйозні, без жодних підозрілих поблискувань. Очевидно, тут я мав би теж відповісти щось серйозне. Немов у якомусь фільмі, або як у Гемінґвея. Проте мій язик видав одне-єдине слово «звичайно». І те саме я сказав чомусь дуже тихо.

Тихо, але переконано. Не будеш кричати на весь вагон: «Звичайно, що я тебе не покину!». Не почнеш говорити, що «я, крім тебе, нікого іншого не маю», що «мені безмірно добре з тобою», що «я би хотів з тобою кудись на край світу, там хатинку побудувати і дітей ростити». Я погладжую її, а вона муркоче, як кішка, і нема чого тут багато говорити. Погладжую її так, щоб вона відчувала, що це неспроста, важливо. Що все не лише зрозуміло, а навіть більше, і всі розмови тільки псують справу. У своєму гаманці я ношу її фотографію, іноді дарую їй квіти. Ми тремося носами, і нема тут про що багато балакати.

І справді, якось без сенсу пояснювати, що я відчуваю або яка вона мені важлива. Це буде звучати як дешева поезія. А нормальна поезія – це всілякі нісенітниці. Скажімо, такі, як ми в суботу грали виставу – «Історії Рудоносика»[32]32
  «Історії Рудоносика» (1993) – збірка казок для дітей Вітаутаса В. Ландсбергіса – литовського дитячого письменника.


[Закрыть]. Вірші просто суперові. Я читав їх мов свої, і все здавалось справжнім, хоча був повний абсурд. Я увесь час товкся на сцені, протягом цілої вистави ні разу не був за лаштунками. Багато грати не було потреби, оскільки я сам почувався, мов той Рудоносик, що пописує віршики та говорить всілякі дурниці. Вірші були такими, що я без вагань підписався б під ними.

 
Корова
Лежить, хвостом махає,
Дивиться й гадає:
«Яка ж я корова!»
А довкола лине смердота.
 

А ще такий:

 
Будьмо пильними
Гей, ви, жаби на болотах!
Буде бійка на патиках.
Вже два бузьки на узліссі
Приглядаються до нас.
 

Один вірш був присвячений Моніці:

 
Моніці
Чому ти, Моніко, лягла,
Чи роботи вже нема?
Де твій хлопець подівався?
Нісенітниць нахапався.
 

Правда, читати таке Моніці було б не смішно. Це вже я збагнути можу. Тому включив плеєр, засунув один навушник Моніці до вуха, інший собі. Думаю, Моніка все-таки зробила щось з мене. Часом я не знав, як з нею говорити і що вона хоче від мене. І коню ясно, що Моніка не Едита, не Мігле зі сусіднього під’їзду, не така, як ті, на яких можна справити враження базарними розмовами, перемогами у вуличних бійках чи хитромудрими оборудками. Їй потрібно щось інше, проте ніколи точно не дізнаєшся, що саме. Навіть моє віршування сильних емоцій у неї не викликало. Проте необхідно було весь час чогось шукати, щось вигадувати, як з нею говорити, як поводитися, чим здивувати. Я іноді дарував їй квіти. В тому нічого оригінального не було, але їй подобалось. Своєю музикою її не томив, вистачало того, що нам обом подобалось «Фойє». Ось тепер у вухо Мамонтовас реве: «Я хочу бути вільним». Кричить так, що й тобі хочеться кричати. І кричиш. Але в серці. Все головне – у серці. Потім починаєш роздумувати: а що, Мамонтовас не вільний? Чого він тут репетує? Співає собі, записує альбоми, збирає цілі стадіони народу. Може, йому батьки пояснюють, як потрібно жити?

Тепер батьків немає, і я, засунувши руку їй за пазуху, пасу тих двох сарн. Майже Пісня Пісень. Моніці подобається. Мене це злегка дивує. Часом здається, що в цих питаннях те, що подобається пацанам, дівкам не дуже. Вони полюбляють різні пестощі, обіймашки, а пацани набагато простіші – бац, і спати. А тут подобається нам обом. Можливо, лише тому, що для нас обох це означає свободу?

– Ти читав Акселя Мунте? – запитує Моніка.

– Ні.

– «Все, чого насправді потребує людина, не коштує багато. Тільки надлишок багато коштує». Це його слова.

Слова зовсім непогані, але говорити з Монікою про гроші важко.

Вона розповіла, що тепер більше грає на гітарі братка, ніж на флейті. Ні, не бітлів, я не вгадав – «Нірвану». Щоб батьків подражнити. Ясно, що вони непокояться, куди зникли бітли і що тут коїться. А ще вона іноді який-небудь англійський тест навмисно гірше напише, тільки вважає, щоб оцінки триместру не зіпсувати. А ще батьки нервуються, бо щось трапилося з баблом у банках – заморозили, зникли – тому тепер про платне місце немає мови, треба вступати на бюджетне, і з кращими балами, щоб більшу стипендію отримати. Сьогодні батько її не відвозив до Вільнюса лише тому, що мав піти на збори потерпілих вкладників, але до потяга все таки відпровадив. Я свій квиток купив ще звечора, щоб зненацька не зустрітися біля кас. Я зачекав, поки він нарешті піде, потім уже на ходу вскочив у майже останній вагон поїзда. Я підбіг до іншого вагона, ну, наче запізнююсь, провідниця мене впустила, а потім перейшов до Моніки.

У Вільнюсі мені не сподобалось. Про журналістику я зрозумів лише те, що бігаєш з мікрофоном цілими днями, висолопивши язика. Коли б я хотів вступати на спорт, пішов би до Інституту фізичної культури. Велике, брудне, метушливе місто той Вільнюс. Але одне місце скрутило голову. Зайшов я в крамницю «Зараза», де можна було купити дофіга класних касет різних стилів: Radiohead, Beastie boys, Massive Attack, Orbital, Orbus, Aphex Twin, Underworld і ще багато невідомих виконавців. Якщо тут стільки потужної музики, все інше, що я не чув, теж має бути офігєнно. У Шяуляї рідко можна знайти щось із нової музики, а якщо й знайдеш, то коли попросиш послухати, розумієш, що не шкода, що досі не чув, і одразу забуваєш її назву. Якщо хочеш, можна замовити: вибираєш по обкладинці, і тобі пришлють компакт-диск, який коштує шістдесят-вісімдесят літів. Але що замовив, дізнаєшся тільки після того, як заплатиш ту нереальну суму. Того тут я засумнівався, чи все, чого насправді потребуєш, небагато коштує. Тому я взяв тільки касету Us3 та альбом «Snivilisation» Orbital. Як казав один мій знайомий з тих «Ярославельських сирів», техномузика – це філософія, транс, а не музика. Варто було б купити все, що хочу. Так вже буває з мудрими думками: коли прочитаєш – гарно, а у житті не працює.

Після повернення додому я замислився про екзамени. Ні, мій вибір не журналістика, але в будь-якому випадку щось із гуманітарних наук. І для цього необхідно здати екзамен з історії. Мені здавалось неймовірним зазубрити стільки дат, всіх героїв на конях, місця різних подій. До того ж потрібно було вірити, що все це має сенс. А різні історії, які не торкали, для мене не мали значення, для мене важливіша моя власна історія, хоча вона висмоктана з пальця, як, наприклад, про мого діда. А чого вчили нас? Загалом десь так: вечері 28 березня 1993 року в мікрорайоні Дайну Дарюсик дістав у ніс від Марюсика; наступного дня того ж самого року Дарюсик вмовив Томека і той віддубасив Марюсика, мов опудало; якраз 4 квітня 1993 року повернувся з буцегарні братанець Марюсика, і звичайно, що Томеку з Дарюсиком того ж самого 5 квітня після танців у чотирнадцятій школі увечері під час сльоту було хана; проте сестра Томека знала одного мєнта, той скоренько поклопотався і зорганізував, щоб за пару тижнів, тобто 21 квітня 1993 року, братанець Марюсика знову опинився в буцегарні. І так можна продовжувати безкінечно, але який у тому сенс? А такий, що всі тут дебіли і будуть битися, доводячи свою крутизну, доки всі виб’ються, а потім підросте нове покоління дебілів, і вони знову виб’ються, тільки вже по інших звичаях.

Арматуру з огорожі замінили на ланцюги і кастети, потім у хід пішли бейсбольні біти, а тоді ще щось. Людство не стоїть на місці, людство прогресує, я в цьому сенсі. І нема чого тут ржати, я серйозно так думаю, нам це розповідали на уроках історії, тільки там брало участь більше народу, було більше бабла і більше трупів. А підхід до справи той самий. Тому я не бачив толку цю всю маячню вчити, втім, потрібно здати екзамен, бо я зібрався вступати на гуманітарний напрямок… Мені така історія здавалась якраз антигуманітарною, але не буду заглиблюватися.

Батько Мінде звідкись дістав комп і принтер, тому я сидів у нього дома і набирав конспекти білетів у ворді. Я підготував скорочені версії, випробував найдрібніший читабельний шрифт, ну, можна сказати, ніби й підготувався до екзамену. Треба сказати, що під час конспектування тої історії у моїй башці щось та й залишилось. Ще й навчився набирати у ворді текст, запускати та вимикати комп, а це дало більше, ніж весь курс інформатики у школі без компів, та наші зошити, повні речень без кінця IF… THEN… Однак з екзаменом з історії не могло бути жодного IF… Я мушу отримати 10 або хоча б 9.