Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)

Рімантас Кміта
ХРОНІКИ ПІВДЕННОГО

Ця книга – роман.

Тому жодних збігів з реальністю бути не може.

Хіба що ви – персонаж.

1

«Чьи это сумки?» – третій раз на весь вагон волає латвійський митник.

Ми мовчки сидимо за декілька купе і навіть не дихаємо. Час від часу мацаємо кишені: чи наші документи там, бо якщо б вони зникли, було б набагато гірше, ніж можливі проблеми з тими двома пакетами буханок хліба. Тут уже не почнеш, мов якийсь лох, підстрибувати та казати: це наші, пане митнику! Ай-ай, чому тут так багато хліба? А що, невже не можна? Ой-ой, а ми цього не знали, та ми вперше, вперше їдемо, тому й не знали.

Та й кому потрібна ця вистава. Захоче – то й так усе забере, а якщо буде не в гуморі, то може ще й у документах штамп вліпити, тоді не в’їдеш більше у Латвію. Та не для цього ми купували дорожчі квитки на потяг Мінськ – Таллінн, щоб тепер митники нас так холоднокровно упакували. Це – міжнародний потяг, тому на кордоні він довго стовбичити не зможе.

Проте Мінде тіпається більше, ніж я. Як на мене, головне, щоб не було проблем з мєнтами – повернешся додому без багажу, то без багажу, а ось Мінде чомусь наклав у штани. Я щось так і не зрозумів його. Він завжди вибирає ризикованіший варіант – щоб товару побільше, щоб тільки бариш пожирніший. Але це все продати важче, а вляпатися можна запросто. Це ж зрозуміло. Але саме через цей можливий головняк він тепер і наклав у штани. Щодо мене, то краще виторгу менше, але щоб спокійніше і стопудово.

Отже, іноді я ніяк не міг зрозуміти його. Він був трошки інший, ніж усі, із запущеними патлами, але загалом нормальний. Батьки його мали бабки, але він зі мною товкся по базарах – я так і не збагнув навіщо. Бабла ніби йому вистачало, і шкірянка в нього вже була. А мені хіба що мріяти про неї, я навіть нормальних трєніків не мав. Мабуть, для нього все це – романтика подорожей, може, йому адреналіну бракувало. А мені що – мені навіть веселіше, що не сам. Іноді могли разом пореготати з різних діячів, начудити всілякого. Він напівсерйозно, напівжартома розповідав різні нісенітниці. Ось, каже, читав я про одного полтергейста, там усе так загадково написано. Жив собі один старий, який ходив по ночах посцяти, то полтергейст запускав у нього рулоном туалетного паперу, а якось по голові так тарахнув милом, що розсік йому башку. Лізе той старий уночі до холодильника, а полтергейст ополоником по довбешці його як бабахне. Якщо увечері до нього приходила якась баба, то полтергейст відразу їй задирав спідницю або светр. То що старому залишалося – лише порнухою рятуватися, але щойно він нахилявся під ліжко, як порножурнали розліталися по всій кімнаті. Мусив той старий ксьондза кликати, хату посвятити й пожертву на костел давати, однак той полтергейст час від часу все одно буянив.

– А я чув, екстрасенси навіть злочинців ловлять. Усе розповідають мєнтам, а тоді їм залишається лише піти й спакувати тих.

– Ну якби митники сюди привели екстрасенсів, то всім би був гаплик!

Але цього разу жодних екстрасенсів на кордоні не було, і ми, немов якісь кашпіровські, все передбачили правильно. Митник трошки попінився, погорланив і зник – не може він із кожним пакетом хліба стільки возитися. Ми залишили свої сумки людям, що їхали поруч. Зайшли до них у купе і кажемо, гм… у нашому купе трошки місця бракує, чи можна тут у вас залишити свій багаж? (Ага, саме так і сказали – багаж, то Мінде це слово згадав.) А в них купа вільного місця. Ну, залишайте, кажуть. То ми й залишили. А потім – вже як буде. Якщо митник той багаж забере, то забере, а ми ніби не при ділах. Уявляю, як мусять бісити такі люди, що сидять на торбах з хлібом і, дивлячись митнику прямо в очі, кажуть: це не наші, це хтось інший залишив.

Та якби митник і забрав ті торби, не така вже й велика втрата, хоча треба було добряче набігатися, щоб того хліба накупити. А тепер ще й видали постанову, що можна купувати лише по дві буханки й по два батони на руки. Тому є що робити, поки все скупиш. Ще й черги скрізь і повсюди.

А стояти в черзі – значить, вчитися життю. Мені пощастило – отримав більш ніж дві буханки, бо продавчиню вже довели до межі істерії, і по барабану їй були ті закони. Ну, ви самі прикиньте: стоїш цілий день, усі нервові, всі щось пояснюють, кричать на тебе. Наприклад, прийшла баба зі сльозами на очах і просить: «Троє діток з голоду вмирають вдома…» Ну добре, дала їй чотири буханки, тоді пенсіонерка, що за нею стояла, одразу починає кіпішувати – чому це отій жінці дали чотири, та нехай приведе сюди тих своїх голодних дітей, чи вони так вже заслабли, що з ліжка не встають? За пенсіонеркою у черзі знов багатодітна мати, суне під ніс якесь посвідчення і бере теж чотири буханки. А тоді нахабно всі чотири кидає до торби якомусь хлопу, що стоїть поруч. Ще трошки і його торба буде повною. «Що? Спекулянтам продаєте, а бідній людині не даєте», – одразу декілька бабів здіймають галас. А потім ще такий амбал на продавчиню починає рипіти: «Що, бля, за закон такий, ти що, замало за прилавком баришу маєш? Чого тут наїжджаєш, жертва ти?! А може, тебе з роботи додому відпровадити? Може, ти давно вікна міняла?! Давай, тільки бігом, п’ять буханок!» Усі стоять мов скаменіли, жодна бабка й не пікає. А переді мною стоїть такий порядний чоловік похилого віку, можливо, вчитель, чи ще хтось. Коли підходить його черга, він запитує продавчиню: «А чого ви не усміхаєтесь?». Ви би бачили її міну! Мода зараз така пішла, що продавці мають усміхатися – це з закордону привезли. Приїжджає до нас іноземець і починає скаржитися, що наші продавці похмурі, пихаті тощо. Ти, бовдур, за прилавком сам постій – і тоді усміхайся. А в нас тут свобода – хто хоче, той і усміхається, зрозуміло?

А коли підходить моя черга, я спокійно кажу: «Мені чотири». Продавчиня спочатку стоїть, як і стояла. «Ми тут удвох», – киваю головою кудись, де нікого нема. Вона вже така затуркана, що нічого більше не пояснює. Здається, не чує нічого довкола.

Корочє, тепер потрібен час на те, щоб скупити все. Тому й гасаємо цілісінький день, не до школи ж ходити. Навіщо мені та хімія? Вона для мене наче темний ліс, з якого жодна стезя не виводить. Чого б то я вчив інформатику, коли ми там сидимо й пишемо у зошит IF… THEN…, а комп я бачив лише у Реміги, бо в його братана є багато комп’ютерних ігор, то іноді я ходжу до нього пограти. Але й там, поки все завантажується, то вже й додому пора рушати. І що я там буду малювати до уроку з малювання, якщо ми з нього все одно втечемо? Чого б то я вчив литовську мову? І взагалі, навіщо вчитися? Відкриваєш підручник, і, коли вчителька відвертається, списуєш декілька речень, і все! Невже ви вважаєте, що я сидітиму в школі? Навіщо? І який з цього зиск?! Ви самі погляньте, хто тепер найбільше бабло гребе? Ну, поглянули? І як вам це? Взагалі не зрозуміло, чи вміють вони писати… скоріш за все, що ні. Вони розписують усім пики кастетами. Ці письмена кожному зрозумілі. А якщо потрібно комусь щось докладніше роз’яснити, то банда негайно поставить всі коми і всі крапки. Якщо чувак після цього ще зведеться в лікарні на ноги, то його життя стане набагато простішим. Ви вважаєте, що потім вони будуть якісь папери підписувати? У наш час все відбувається просто, серйозні папери лише ті, що з водяними знаками. А що там та школа? Вчишся, вчишся – і що? Що потім робити з тою наукою? Може, вчителем працювати? Ви вже регочете, звичайно. А якщо вчителями працювати не хочете, то навіщо вчитися?

Ви не думайте, газети я почитую. Вам відомо, скільки заробляє вчитель? Два вдалі рейси через кордон до Латвії – ось тобі його місячна зарплата. Математику я ще не забув. Це трапилось лише зараз – прийшла така старушенція, викликала мене до дошки і так намутила, що я зовсім нічого не зрозумів. «Так, так, Рімантасе, сідай, цього разу – шість». Стоїть і шкіриться, вся така задоволена. До її приходу математика і алгебра для мене були байками, а ця підсовує мені такі задачі, що… я їх розв’язую, але вона каже, що не так, як слід. Каже, що я не знаю формул, з якими можна це все набагато легше розв’язати. Яка різниця, яким чином ти їх розв’язуєш, поясніть мені? Та нехай вона сховається під минулорічним листям, бо що‑що, а рахувати я вмію. І коли підраховую, хто скільки заробляє, то бачу, що є величезна різниця між тим, скільки і яким чином ти зароблятимеш. Якщо я за два-три рейси можу заробити місячний оклад вчителя, то скажіть мені, хто з нас не знає, як правильно заробляти гроші – я чи вона? Ось вам і рівняння, і формули. Саме тому нема чого витрачати свій час на школу. Приносиш туди липову записку від батьків, і все – жодного уроку без поважної причини не пропустив. А в мене вже рука набита на підроблянні тих записок. Спочатку я взяв записку, яку підписала мама, та чистий аркуш, тоді притулив до вікна проти світла і скопіював її підпис. Потім ще потренувався і вловив, як підписуватися та й взагалі її почерк. Так що спокуха.

Однак вийшовши з потяга в Ризі, ми вже не почувалися так упевнено. І не тому, що там холодно, мряка та багнюка. Пейзаж і погода нас не гребли. Незважаючи на те, що різнокольорові вивіски посіріли, нам здавалося, що там усе просто сяяло. За тим усім ніби випромінювалось світло і благословення, майже як у тому тунелі, по якому душі прямують після смерті. Тепер про це пише безліч газет. Тільки в кінці нашого тунелю світило не вічне життя, а гроші, що ось-ось у декілька разів примножаться в латвійських рублях. Але згодом ми прочухались і зрозуміли, що не час іще розслаблятися, бо основна частина роботи лише почалася і тепер головне – щоб нас не загребли, оскільки ніякого дозволу на торгівлю ми не мали і навіть не збиралися нікуди за ним звертатися.

Далі схема така: виходиш з потяга і прямуєш за тими дозволами та перевіркою якості товару… А в той час інші спокійно гендлюватимуть і через кілька годин вирушать додому, а ти навіть черги до кінця не достоїш. А той дозвіл ще й грошей коштує. Аніякої користі. Тому нікуди не йдучи, просто стаєш, розкидаєш свої торби, розкриваєш – і покупці самі, одне по одному, починають збиратися, запитувати. Стати в Ризі біля Центрального ринку – це те ж саме, що рибалити в час терла. Однак тут на торгівлю потрібен дозвіл, а в інших місцях – ні. І як ти встоїш перед бажанням швиденько все підігнати та спокійно повернутися додому? Тому ми стаємо біля Центрального ринку. Не встигаємо навіть свої торби порозкривати, як навколо люди починають запитувати, по чому хліб. Наголошуєш їм, що це литовські продукти, а не якісь там чорнобильські, говориш, немов наживку кидаючи.

Береш у покупців рублі, і ніяк не можеш повірити, що люди згодні купувати за такими дурними цінами. Ти щойно скупився, пригнав сюди і торгуєш, загнувши вчетверо ціну, а вони задоволено все розбирають. Немов у кіно. Головне – на радощах не розкисати і не почати спускати ціни, коли продаж уповільнюється. Можна вирішити, що потрійна ціна теж буде доброю – що, хіба втричі погано? Звичайно, що погано, бо поїздка до Риги – це вам не якась екскурсія, тому мусить бути нормальний бариш. А на радощах не треба забувати роззиратися довкола, чи не наближаються мєнти.

Словом, якщо ти не піддався миттєвій слабкості й не спустив ціни, аби якнайшвидше все сплавити, якщо тебе на кордоні не обскубав латвійський митник, якщо ніхто у потязі не стирив їхніх торб, якщо все розпродав, і тебе на базарі не спакували латвійські мєнти, якщо всю виручку не обміняв на фальшиві долари, якщо не було такого грьобаного холоду, що мусив купувати горілку і пити, якщо підфартило провезти назад через кордон спирт Royal і тут продати його без всіляких непорозумінь, то врешті-решт бізнес буде вдалим. Вважай, що десять-п’ятнадцять баксів маєш.

Однак того разу ми зробили інакше.

Сунули ми одним підземним переходом, розмірковуючи, що краще робити з тими латвійськими рублями: скинутися докупи і взяти на всю суму найкрупніші доларові купюри, бо так курс був би кращим, і долар можна купити за 180 латвійських рублів, а після повернення продати за 400. Або можна на весь виторг затаритися спиртом Royal, але його потім ще продати треба, а до того – провезти через литовську митницю, на щастя, на виїзді латвійці вже не перевіряють. Але з литовцями було б простіше – всунеш їм долар чи два, і вже по всьому.

Проте у підземному переході ми побачили у продажу плакати і зупинились – аж щелепи повідвисали: Сталлоне, Ван Дам, Шварц з другого Термінатора, Чак Норіс, Джим Керрі, Шерон Стоун, 2 Unlimited, Джексон, Мадонна, «Нірвана»… і так можна продовжувати безкінечно. Загалом плакати можна знайти й у Шяуляї, але ці були просто бомбезного розміру. Майже всі в повний зріст людини. І кольори такі, що здавалось – зараз вони до тебе заговорять. Навіть справжніші, ніж по тєліку. Порівняно з тими плакатами, зображення в тєліку здавалось таким, ніби дивишся крізь вікно, обісране мухами. Всі плакати, які можна було купити в нас, майже не відрізнялися від тих, що надруковані на сторінках журналів Bravo, Popcorn чи ще десь.

Але в нас купують ті, що є, бо зовсім нещодавно всі плакати були лише з журналу «Ряди молоді»[1]1
  «Ряди молоді» (лит. «Jaunimo gretos») – щомісячний журнал для молоді литовською мовою (1944–1995 рр.), який видавав Центральний комітет Литовської комуністичної спілки молоді.


[Закрыть]. А ще можна було купити перефоткані знімки Брюса Лі чи Ван Дама розміром з аркуш зошита. І нема чого тут багато розмірковувати.

Ми переглядаємось – і відразу розуміємо: плакати підуть. Почуваємося, ніби Гамерику відкрили. Ви уявляєте те почуття, коли знаходиш щось, чого ніхто досі не знаходив, і ти будеш першим. І не лише бабла заробиш, а ще на тебе будуть дивитися й запитувати, звідки ти це дістав, скільки заплатив і всяке-різне. А тоді ти відчуваєш, що не просто бабки заробляєш, а по-справжньому заслужив їх, бо ти такий крутий, що це все знайшов і зрозумів те, чого інші не знаходять і не розуміють.

Ще б пак! Не часто почуваєшся таким крутим. Зрозуміло, що бариш з тих плакатів не буде вражаючим – удвічі, ну, максимум утричі. Але ж набагато приємніше щось зробити і для душі, а не лише заради бабла. Бабки – це добре, але коли від цього ще й кайф отримуєш, то й часу на штовхання товару не шкода, і більше з’являється ідей, куди той товар спихнути, та й інших легше переконати в тому, що без цього плаката їхня хата – просто конура.

Тож їхали додому на розслабоні – на кордоні ніхто не буде домахуватися. Зиркали на інших навіть з легкою зневагою, десь так: ну, ви тремтіть, тремтіть, якщо слабó мізками порозкидувати, якщо все робите разом з табуном. Та ніде гріха діти, ми вважали цей табун цілковито прийнятним. Усі довкола були нам наче родичі – вони жили й дихали тою самою справою: щось шили, в’язали, кудись возили, міняли, купували та продавали. Як у кожній родині – всі бажали бути крутішими за інших. А така конкуренція корисна. Тому, як на всіх родинних зборах, так і в цьому потязі, всі розповідають ті самі історії: про перетин кордону, хто, що й по скільки штовхає тощо. Ми везли товар потягом, а скільки ти тут зможеш потягнути чи повезти, втім, були й серйозніше налаштовані люди. Наприклад, напакує він цілісіньку автівку товаром і просить тракториста переволочити через кордон у такому місці, де суцільна трясовина, і жоден митник там сидіти не буде. Місцеві, що мешкають вздовж кордону, працюють інформаторами і повідомляють, чи немає поблизу прикордонників. Тоді з боку Латвії приходять потрібні люди і забирають захований у кущах товар. А інші тягають товар на конях: коні перестрибнуть меліораційні рови – і лови вітра в полі.

Таких не зловиш. А я ще довго роздумував про провідниць, все думав і ніяк не міг збагнути, чому тепер усі газети повні оголошень десь такого змісту: «Лише в нас найчарівніші, наймиліші гіди-провідниці, які покращать ваш похмурий настрій, супроводжуватимуть вас повсюди і весь час». Чому їх називають гідами і провідницями, та ще й пишуть через дефіс? Біля одного оголошення були намальовані два силуети – чоловіка і жінки. Жінка тримала його під руку, і була добряче вища за нього. Ну, типу, вона ж гід, тому знає куди іти, а її великий зріст мав би показувати, що тут саме вона керує ситуацією? Нісенітниця якась. І до чого тут провідниці потяга?

Однак довго я такими дурницями не мучився, і цього разу ми повернулися додому без зайвих нервів. Уже й Шяуляй скоро. Кажуть, що це місто вєліків. Може, і було колись. Незважаючи на те, що тепер ціна на бензин захмарна, вєліків чомусь не побільшало. Нові, що німці виготовляють, їдуть закордон, бо для нас їхні ціни трохи смішні – за таку ціну можна й тачку непогану знайти. Часи «Орльонків» і «Ласточьок» давно минули. Кращі лісопедисти тепер звідки завгодно – з Клайпеди, з Паневежиса, але не з Шяуляя. Інші ще називають Шяуляй містом Сонця. Але сонця могло би бути й більше. Втім, якщо говорити, як є, то Шяуляй є містом в’язальниць, спекулянтів, регбістів і хокеїсток на траві. А ще – ван дамів, шварців, бо качалки тут на кожному куті, і в кожній на стінах висять плакати з їхнім зображенням. Тому кожен, хто звідти виходить, уявляє, що живе у фільмі й грає головну роль.

В’їжджаємо на вокзал. Ну, що наші сталлоне і ван дами, дивіться, ось вам – Шяуляй! Ось тут і має відбуватися дія ваших фільмів. Знаєте, почуваюся так, ніби я привіз вас на батьківщину. Нашорошуйте вуха! Це – Шяулінський вокзал. Чуєте, що кажу? Чи ні? Повторюю ще раз – Шаолінський! Отож-бо й воно, що саме тут ви немов свої, тому будьте як удома.

2

Спочатку вирішили втулити плакати всім знайомим. Подивимось, як підуть, скільки погодяться за них заплатити і що взагалі казатимуть. Ми заламали ціну конкретну, однак ніхто й не сперечався. Таких плакатів не те що ні в кого не було, але ніхто їх навіть і не бачив. Ну, ти сам уяви – заходиш до кімнати, а там на півстіни – Ван Дам. Зовсім інший рівень, ніж повсюди, де на стінах пришпилені плакатики розміром з аркуш із зошита. Мій братко, з яким разом штангу тягали, забрав декілька з ходу. Його качалка вмить змінилася, бардак на стінах став непомітний: чисто, а на всю стінку – яскрава стопудова крутизна. І тоді можна усвідомити, що ти тягаєш залізо не просто задля дівок, не для того, щоб показати всім, що ти найкрутіший, а тому, що й сам не проти потрапити на такий плакат.

З вуст в уста братва розповіла про наші плакати, інші побачили їх у друзів вдома, тому перша партія розходилася скоро. Якось у суботу ми заскочили до клубу філателістів. Туди народ приходить з усілякими значками, марками, хтось приносить старі журнали, продає моделі літаків та ще всілякий мотлох. Ми зі своїм яскравим товаром там довго не затрималися – народ змів наші залишки плакатів, і ми поверталися додому вже тільки з грошима в кишенях, роздумуючи про те, що більше чекати нічого, треба скоріше знов до Риги погнати, бо гроші в наших кишенях на радощах довго не затримуються, і якщо та радість триватиме й далі, то скоро ми знову опинимося на нулі.

До того ж наш гороскоп був вдалим. Я, звісно, гороскопам не вірю, однак почитую. Чому б не підняти собі настрій? Нещодавно писали про тих, хто народився у хуртовину, якась там Анґеліна Залвторєне понаписувала: «Ти народився, тому ти потрібний, просто необхідний у цьому світі. Живи, радій та поквапся на своїй хвилі…». А це просто немов у десятку. Хоча й без гороскопів зрозуміло, що нема чого тягти час, потрібно ловити хвилю.

Нам зірки усміхалися, тому в Ригу ми змоталися без жодних проблем. Нічого туди не везли, їхали, мов якісь туристи, усмішка від вуха до вуха, навіть дивно було нічого не боятися, ні над чим не труситися. Коли хтось просив торбу з хлібом видати за свою, ми відповідали, що теж маємо свої і не ваша це справа, куди ми їх поклали. Найприємніше було роздумувати про те, що я вже трошки бабла навідкладав, а якщо й далі все так добре піде, то, дивись, незабаром буду мати якусь шкірянку.

Немає нічого кращого за шкірянку. А що може бути краще? Шкірянка – це солідно, по-багатому, відразу видно, що ти – серйозна людина. У фільмах агенти і різні детективи – всі у шкірянках. І певно, що не в дерматинових. Дерматинові можеш поставити й ті будуть стояти, а ще небезпечно, щоб їх не зламати чи подерти.

А які ще можуть бути куртки? Може, болонієві дощовики? Бувають ще пуховики, а ще аляски, але що там казати – мода на них майже минула. Зі шкірянкою можуть конкурувати хіба що курточки з написом Chicago Bulls або ще Los Angeles Kings. Але зараз і такі вже не рідкість, і вони – просто писк моди. А шкірянки є справжніми і вічними, і це мені подобається. Носи – ніяк не зносиш, хіба би хтось порізав. А ще шкірянка – єдина з курток, яка має свій запах, такий дикий, від якого аж голова паморочиться. А коли знаєш, що на тобі не дерматин, а справжня шкіра тварини, то й сам почуваєшся, ніби мисливець. По правді, в нас здебільшого носять свинячу шкіру, та й нехай. Кажуть, свиня – найрозумніша тварина, тому нема чого тут носом крутити. Та ніхто й не крутить, бо тут усі у свинячій шкірі ходять, мало хто кращу може собі дозволити. Якщо добре її не помацаєш, то не одразу й розрізниш.

Наступної суботи ми пішли до клубу філателістів, однак вирішили, що там якась ліва тусовка зібралась, проте коли й через тиждень повернулись додому, нічого не сторгувавши, зрозуміли, що в тому клубі наших плакатів вже по горло, і нічого не поробиш – треба переходити у найвищу лігу. Тому ми постелити біля базарної брами звичайну картонку і кинули всі плакати на неї, щоб не змокли. Не було в нас ні столика, ні ще чогось схожого. Спочатку важко йшло – хтось підійде, ціну запитає і зникне геть. Якщо біля тебе юрба людей не збереться, то всі проходять повз – наче ти порожнє місце. А як тільки починають юрбитися, натовп зівак усе збільшується, ніби хтось снігову кулю з гори пустив. Але здається, що ціни народу не до душі – за три години ми спихнули лише два плакати. Проте можна було радіти, що ніхто до нас не чіпався. Мабуть, побачили, що стоять тут якісь нетямущі – ну нехай, потопчуться – й підуть собі. А ті чуваки, що поруч, були тут старожилами: скільки я не заходив на базар, завжди їх бачив. Вони могли б нам сказати: забирайте свої папірці й валіть звідси. По правді, це вони торгували папірцями – плакатиками завбільшки з подвійний аркуш зошита. Ціни, звісно, теж набагато нижчі, але нічого класного вони не мали. Але люди все одно біля них юрбились, бо під тими плакатиками вони ховали знімки голих баб.

Я залишив свій товар Мінде і погнав до їхніх столиків поглянути через плече, що там вони, витягаючи з кишень, показують. А в них теж роботи фотомайстрів – по декілька разів перефоткані карти, за які вони просили ціну в рази вищу, ніж ми за свої плакати. Але ті карти були такими, що я б не наважився їх взяти до рук, а вже про те, щоб купити, то взагалі мова не йшла – де б я таке заховав від батьків?

Усі тут навколо тільки й тріпалися про порнуху, але досі мені не траплялось нічого такого бачити, ніхто мене не кликав вночі подивитися відік, тому мені здавалося, що всі тут трошки схожі на рибалок, які балакають про свій улов, якого самі ніколи не бачили. Може бути, що це тільки мені так не поталанило. Бо якщо хочеш на справжню живу голу бабу поглянути, треба на вихідних пертися до бараків, де багато бабів душ приймають, і намагатися якось проскочити всередину. Корочє, не фартило мені. Цікаво – хоча на тих картах баби дивилися тобі прямо в очі, і здавалось, що пальцем кличуть просто до себе, але чомусь вони були страшненькими й мали якийсь штучний вигляд. Мені не вірилось, що вони можуть бути такими по-справжньому. Навіть ті, що іноді показували по RTL чи SAT1, і то здавалися справжнішими.

Як не крути, коли я розглядав ті карти, зрозумів, що тискання однокласниць за шафою на перервах – уже пройдений етап, хоча він і навіював чимало сентиментів.

Були часи, коли у класі тискались за шафою щоперерви. Частенько п’ять пар одночасно. А наступну перерву парами мінялися. Ми знайомилися з особливостями жіночої нижньої білизни, кров у нас майже закипала, тонус м’язів покращувався, бо всі дівахи билися, як риби в неводі. Вони теж мали тренуватися, як утекти від таких, які, тримаючи в обіймах, сунуть свою пику цілуватися та верзуть різні нісенітниці. Тут все відбувалось немовби особливий підвид спортивної боротьби зі своїми правилами і власною системою підрахунку очок. Пацани по своїй вигаданій системі отримували умовні очки за те, що цілою долонею залізли до грудей, попи, стегон, кудись під одяг ближче до шкіри, ну і, певно що, за поцілунок. Дівки теж вели свій підрахунок у головах, але там була така система, яку складно пояснити. Зрозуміло, що найбільше очок, майже як нокдаун у боксі, нараховували, коли вони викручувались і тікали з-за шафи до класу. А інші очки нараховувалися залежно від стратегії і мети, яку мала діваха: поламатися і дозволити потискати себе, поламатися і втекти чи просто викрутитися і втекти якомога швидше. Тому очки тут потрібно було нараховувати за витриманий час + надану надію та управління емоціями пацана, а також тверезу оцінку ситуації.

Коли я ще ходив на дзюдо в бурсу біля моєї хати, тренер іноді влаштовував нам тренування зі старшими дівчатами, щоб вони могли не лише між собою боротися, але й на пацанах свої сили спробувати. Ось там і було перше серйозніше знайомство з жіночими грудьми. Без боротьби до дівчини не підступишся – це зрозуміло, тому ми вчіплювалися одне одному в кімоно. Втім, не встигнеш добре прилаштуватися, щоб не відпустити її, як уже летиш через стегно. А потім вона навалюється на тебе і притискає собою. Хоч і задихаєшся, але кожна така мить теплом віддає, так би й хотів, щоб вона ще тривала і тривала. Ми опинялися у цікавій ситуації. Не будеш же хапати її зі всіх сил за цицьки і валити на татам. Однак знаєш, що коли завалиш, зможеш сам контролювати ситуацію і час, за який даси собі раду з тою, не зовсім зрозумілою, желеподібною масою, яку під кімоно підтримувала ще біла футболка. Отже, азарт і спрага пізнання вела нас уперед, і не було жодних сумнівів, що перед твоїми очима – скарб.

Але ті дзюдоїстки та крутіші однокласниці дивились на нас просто як на партнерів по спарингу – потренуються, ще подражнять, але серйозніше ставляться тільки до старшаків. Із наших пацанів ніхто ще жодної дівчини не мав. Ніхто ніколи не мав, так що навіть і не намагався триндіти про це. Тому треба було це питання якось вирішувати, не було чого лямку тягнути. Тренування – це добре, базар – теж добре, але без дівчини нема шансів бути крутим. Без власної дівахи ти – просто дитина, хоча в тебе вже й борода росте.

Адже борода росте, а решта – лише туфта: лизатися і все таке. Коли я на базарі розглядав ті цікаві карти, то чітко усвідомив, що в цьому житті я ще чогось, по суті, не тямлю. І без цього толком нічого не буде. Хоча, по правді, трошки було лячно. З книжки «Ім’ям кохання»[2]2
  «Ім’ям кохання» – книга латиського сексолога-психотерапевта Яніса Залітіса про сексуальне виховання молодої сім’ї, цілі і методи. 1981 рік.


[Закрыть], яку батьки заховали так, що я випадково міг би знайти без труднощів, я зрозумів, що тут усе серйозно і непросто, і навіть святобливо. Хоча в книжці були цитати з «Маніфесту комуністичної партії», все одно там і без Бога були святі речі. Там усе було зовсім по-іншому, ніж у картах. У них усе виглядало хоч і непросто, але розклади були дорослі. А книжка писала, що дівчина, яка була зваблена і занадто рано почала стосунки, потім може потрапити під вплив випадкових чоловіків, а часта зміна партнерів, може призвести до виникнення раку шийки матки.

Втім, у мене матки не було, і в моїй голові крутились думки про те, яким чином штурмувати цю фортецю, немовби середньовічному лицарю. Якщо добре подумати, то ми наразі справді були схожими на тих середньовічних лицарів – сильні, спритні, відважні, але дівахи – лише в уяві, а не в ліжку.

Я йшов додому з плакатами в руках і колодою карт у голові. Раптом у дворі побачив Едиту. Вона начебто додому прямувала, але, побачивши мене, зупинилась. Я збагнув, що потрібно щось сказати.

– Привіт, – кажу.

– Привіт.

– Пам’ятаєш, на день народження ти мені подарувала свою фотку. То во, я теж нарешті зібрався сходити до фотоательє. То, може, до мене зайдеш, я б підписав?

Зморозив якусь нісенітницю, але яка різниця. Вона усміхалась і здавалось, що погодилас би, навіть якщо я б її запросив почаклувати над свічкою і чиюсь мертву душу викликати.

Едита вчилась у бурсі, і час від часу ми базарили з нею. Ну, по правді, не так уже й час від часу, а коли наставали сутінки, – не лише базарили. Я відчував, що вона майже запала на мене. Однак до прекрасної дами, оспіваної лицарями, вона не дотягувала. Я б навіть сказав, що вона була трохи стрьомна, і це сильно все гальмувало. Тобто, фігурка її була зовсім нічого, але вже голова… Вибілене перекисом волосся «шапочкою», тонкі вуста, підкреслені якоюсь блякло-рожевою помадою. І весь час з кислою міною на обличчі. Навіть коли все інше, як і в решти, але пика не дуже, то нічого тут не вдієш. Далеко їй до тих, яких хотілось би, – таких, що по RTL показують або на плакатах. У реальному житті такі дівчата під ногами не валяються, а якщо і трапляться випадково, то починаєш усвідомлювати, що вони не для тебе, і тобі нічого не світить. Тому почуваєшся, немов перед тобою з’явився непрохідний рів. Утім, змиритися з тим, що реальне життя зовсім не таке, як на MTV, було геть непросто.

Перед приходом Едити я ще сів почитати ту книжку «Ім’ям кохання». Гірше не буде. Хотілось чітко знати, що і як робити. Але визначеної чіткості у книжці бракувало. Ну, ви тільки послухайте: «Стосовно піхви, яка на малюнку, що зображує ерогенні зони, не позначена, треба зазначити, що найчастіше чутливою ділянкою є її нижня частина, особливо нижня третина (її властивості такі, як і в клітора). Згідно з даними радянського вченого А.Свядоща, у 19 % жінок особливо чутливою є верхня частина піхви. До еротичного збудження цих жінок може привести ритмічне натискання заднього склепіння піхви». Скажіть мені, що там за склепіння? Та ще й без малюнка. Мені все це скоро нагадуватиме церкву. Та ще й про музон почитайте, що написано: «Еротичні відчуття може також викликати і ритмічна музика, наприклад «Болеро» Равеля, «Весна священна» Стравінського, музика до балету «Кармен» Бізе-Щедріна і т.д. Бувають жінки, в яких еротичні відчуття викликає лише дуже мелодійна, ніжна романтична музика. На молодь, особливо підлітків, сильну еротичну дію мають ритми сучасної музики. Однак лише симфонічна музика, ритм якої завжди підвладний переповненій почуттями мелодії, має позитивний вплив і на чоловіків, і на жінок, оскільки викликає облагороджений почуттями еротизм, інакше кажучи – гармонійне кохання». Був би під рукою тепер, я запустив би вам той музон. Класику я люблю, особливо, коли в ній справді є ритм – маю такий збірник Hooked on classic. Втім, я вважаю: якщо хочеш налякати дівку або поглумитися над нею, то можеш запускати оту «Весну священну». Святими почуттями викликаний момент злиття, як пише книжка, певно, може відбуватися лише під склепінням храму і звуки «Весни священної».