Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

26

Мінде далі марить Індією, але знайшлися ще інші диваки – якісь Geronimo та Вангеліс. Мінде каже: підемо на концерт, там буде співати Сауле, «Риби» і ще різні такого плану. Тут, у нас, у виставковому центрі, що біля «Буратіно». Після Нового року в нас усе частіше звучала Nirvana, Green Day, Prodigy – музика, котра виїдала зсередини і пасувала до стану очікування Моніки.

Ми потусували туди. Все почалось з презентації картин, художник розповідав, що і як він робить, пояснював, як під час малювання приходить досвід, потрібно поєднати знання із досвідом, тоді розкривається інакший світ. Необхідно весь час тужити за якою-небудь далекою недосяжною штукою і бажати все по-новому і по-новому її відобразити. Ця саме для мене, думаю я.

Тоді увімкнули відик, фільми не зі Шварцом, а такі, що нічого не зрозуміти – картинки повзли одна на одну, дивишся, а твоя голова розвалюється від цього, але тут і мало бути так.

Були тут і дівчата в міні та туфлях-човниках, але вони почувалися на рівних, ніхто на них не косився. Якби потрапити одягнутим в картату сорочку і з порваними джинсами на танці гопників, що танцюють у трєніках, не тільки би косо на тебе подивились, а ще й спитали б, котра тепер година, і про «закурити». Усі чудово знають, про що йдеться.

Потім на сцену вийшли BIX’и. Почали з Pressure, тому всі помітно пожвавилися. Народ тащився від душі, всі трусили хаєрами, бились об підлогу і дуріли на повну. Різні панки в обідраних джинсах та в кожухах і старші – різні очкарики у піджаках з латками на ліктях, а ще була компашка, – наче пригнала прямо з Прудяляйського пляжу.

Народ танцював під BIX’ів десь півгодини, потім дозволили всім відпочити, знов запустили відик, та ще й манекенниць – влаштували показ мод. Моди були такі, що навіть найбільші сміливці цього вечора не посміли би в тому вийти на вулицю – надто велика ймовірність не повернутися назад навіть голому. А один там і був ледь не голий – весь задутий у бронзу і розмальований в орнаменти та з лавровим вінком на голові. Такий собі античний божок, тільки що його кінчик був захований в труси, обвішані квітами. А все решта на тому показі – лахміття в дзюрах, переплетене дротами, і повсюди натикано помпончиків, ну корочє…

Як для одного вечора, то нема проблем. Ми сиділи, спершись об стіну, на повному розслабоні дивились на весь той кравецький балаган, і сьорбали пиво. Про зростання кількості пляшок якимось чином довідались діти з вулиці, які нишпорили, збираючи тару поміж людом, що похитувався в ритм музики, курив і дудлив пиво. Дитячі оченята аж поблискували, діти лазили повсюди із задоволеними усмішками, і дим не гриз очей, хоча всі курили, як у себе вдома. Важко навіть повірити, як таке приміщення вдалося так задимити. Мінде штовхає мене ліктем, каже – дивись, чи тут не та сама мисткиня, що була на новорічній вечірці? Дивлюсь – справді Юрґа! З таким балаганом на голові важко її пізнати, та ще й у гримі, але стопудово це Юрґа! Остаточно я переконався у цьому, коли вона повернулась спиною, і я побачив, як просвічувалось мереживо від італійських трусів. Я вже й забув. А тільки-но побачив, одразу пригадав – вони! Це Юрґа!

Відразу після показу мод заспівала Сауле і почали грати «Риби». Сауле співала бозна-якою мовою, ймовірно, індуською, і в ритмі бубна виспівувала всі свої думки, що кружляли в її творчій голові. А ось мої полізли до роздягальні за Юрґою. Моє несподіване хвилювання від зустрічі з Юрґою аж мене самого здивувало, проте трошки й розвеселило. Щось усередині загуділо і почало закипати.

Барабанщик з перев’язаним стрічкою довгим волоссям тарахкав далі щосили, одна діваха підскочила і ткнула за ту стрічку йому квітку. І раптом мені все проявилось у новому світлі – та тут всі вони свояки! Тут зовсім не так, як по тєліку показують, коли чужі виконавці високо на сцені, і ти не можеш підійти до них. Тут усе на місці і всі свої. І я усвідомив, що для міста Шяуляя зараз важлива не стільки та битва при Сауле[22]22
  Битва при Сауле (нім. Schlacht von Schaulen; лит. Saulės mūšis) – битва, що відбулася 22 вересня 1236 року в місцевості Сауле (Шауле) між литовськими й латвійськими язичниками та християнськими силами під проводом Ордену мечоносців, яка закінчилася розгромом мечоносців. Звідси походить назва міста Шяуляй.


[Закрыть], скільки голос цієї співачки Сауле. Для того, щоб усвідомити і відчути щось. Але я майже не можу висловитися, бо не шарю в такій музиці. Однак коли слухаєш співачку з власною бандою, яка лабає не гірше, ніж Enigma чи Deep Forest, і все бачиш вживу, не по MTV, і знаєш, що це в нашому Шяуляї та всі вони з Шяуляя, то здається, що справді небо разом із сонцем опустилися на землю.

Я говорю Мінде, що нема чого їхати в ту Індію, тут у нас на місці музика буває навіть краща, яка й без вправ на підлозі відносить кудись в інші світи.

А тоді до нас підійшла Юрґа, вже без гриму. Привіталась. Вона не здивувалася, побачивши нас тут, і це мені сподобалося. Якби вона спитала: «А ви що тут робите?» – було б зрозуміло, що ми тут якісь чужі, не в тему. Вона каже: знаєш, у мене в рюкзаку ще лежить твій шалик. Добре, що вона сама так почала, бо я відчував, що моя либа вже некерована. Нехай вважає, що я про той шалик гадав день і ніч.

Далі грала група «Рівний дощ», співала Аріна, Руокіс з Gin’Gas, а наприкінці вибухнув у повітрі Winchester rap – весь цей мікс разом, такий собі масаж мозку. Потім лабала група «Байдуже», важко було врубатися, про що вони там співали, але байдуже – всі від них кайфували, здавалося, що краще й не буває. Я не відставав від них, мені не хотілося виділятися, бажав бути, як вони – ніби мені дах поїхав. Іноді я відчував, як помітно з боку, що я не такий, як вони всі, і не розумію ні слів, ні музики, але мене заспокоював щоденник Далі, де художник писав, що іноді він сам роздумував над тим, чи його картини мають якийсь сенс. Головне, щоб усі інші вважали, що все тут дуже складно і має глибокий сенс, і для пересічного сприйняття нема жодних шансів. Тому звідки знати, де тут є сенс, а де нема? Не почнеш розпитувати Юрґу: слухай, а про що вони співають? Ганьба якась.

Юрґа на мене дивилась люб’язно, мені здалось, вона радіє, що зустріла мене тут. Тусили далі з нею разом, поруч, і я потрохи забув, що тут маю виглядати якось по-іншому, несподівано для себе подумав, що почуваюся зовсім вільним. Час від часу почали траплятися провали – немов перервана плівка, здавалося, що не ти танцюєш, а всередині тебе хтось дриґається і твоїми кістками вимахує. Тут тобі не стіни підпирати на шкільних дискотеках в очікуванні, коли все нарешті почнеться, а потім боятися, щоб не почалась ламбада, і впадати в паніку від Scorpions «Wind of Change». Тут нема медляків, кожен танцює сам по собі. Ми танцювали з Юрґою поруч, я б не сказав, що кожен сам по собі. Ми переглядались, і наші погляди говорили все про музику, наше самопочуття і про решту. Про все, що хотів би почути. Іноді ми бралися за руки і танцювали разом, хоча ніби і окремо. Нарешті головний діяч сьогоднішнього дійства отримав букет риб замість квітів, і всі почали розходитися.

Коли ми вийшли, була вже майже дванадцята.

– Чимало народу тут зібралось, – кажу Юрзі, і думаю, що таку кількість чуваків в обірваних джинсах я бачив уперше.

– Багацько, хоча на концерти металу збирається, мабуть, ще більше народу.

– А.

– Тож Шяуляй – литовський Манчестер.

– А… У цьому сенсі.

– Ну, так.

– Отож у Манчестері теж багато різних груп, які зносять дах: Bee Gees, Oasis, Joy Division, New Order, Simply Red. А де ще різні музеї, театри…

– Якби ще шяуляйський «Сакалас» грав, як «Манчестер Юнайтед», – поспішаю я вставити свої п’ять копійок, бо раптом пригадав, що й я щось знаю про Манчестер.

– Так, але «Сакаласу» до «Юнайтед» ще далеко, а BIX’ів вже показували по MTV, та по VIVA. А я так бачу, що тобі книжки теж подобаються, не лише спорт? Я тут збиралась на вихідних дзвонити по оголошеннях, походити, подивитися. Хочеш разом?

– Звичайно.

Юрґа зникає десь за рогом, вона мешкає десь тут.

– А ти куди подівся? – запитую я в Мінде іншого дня.

А той фрукт у той час умудрився створити в очах двох лохів вигляд потужної акції перекупки трави. Невідомий чувак тинявся по залу з торбешкою конопель, і ті лохи вже налаштувалися купляти в нього ту коноплю. Але підвалила серйозніша компанія і почала насміхатися, оскільки в нього в торбі була звичайнісінька конопля з бабусиного городу, яку можна курити з таким самим успіхом, як і кропиву чи будь-який інший польовий бур’ян. Тут Мінде прикинув, що ті лохи зовсім зелені, загрузив їх розмовами про Індію, розповів, що вони там курять, а ті запитують: чи можеш дістати нам травички? «Розуміється, – відповідає Мінде, – без проблем». Він десь чув, що коробок зілля коштує біля сорока літів. Байдуже, що ніхто з нас того ніколи не курив і навіть косяка не вміє скрутити. Але покупці теж не мудріші. Тому Мінде прудко підскочив кудись недалеко до свого друзяки, який палив, напхав повний коробок тютюну, натер туди різних лікарських трав, чаїв, що вони знайшли на кухонній полиці у його матері, і так почалась дилерська кар’єра Мінде. Він приніс їм товар і пояснив, що вони мали би відчувати, ті скрутили самокрутку і за пару затяжок відчули все, що треба. А Мінде забрав свої сорок літів і тихесенько змився. Тепер сидить і обмірковує бізнес: якщо пощастить знайти ще кілька лохів, то на Індію можна швидше наскладати. Звичайно, коли не спустить все бабло на книжки, бо, як виявилось, книжки у книгарнях, як і в бабусі на центральній алеї, – достатньо дорогі. Але люди часто успадковують старі квартири і намагаються позбутися макулатури, тому дають оголошення в газету, тоді їдеш туди й звідтам забираєш все майже задурно. А вони тішаться, що взагалі забираєш. Мінде не купує нічого, крім енциклопедій і довідників, бо має нову ідею-фікс, що необхідно поглибити знання не лише у хімії та математиці, але й в усіх інших сферах. Мабуть, хоче щось більше дізнатися про Індію та різновиди наркоти.

Таким чином в одній квартирі я забрав половину творів Достоєвського за трояк, дістав Мачерніса – тепер матиму власного. Найдивнішою була книга Сіґітаса Ґяди[23]23
  Сіґітас Ґяда (лит. Sigitas Geda, 1943–2008) – литовський поет, драматург, есеїст.


[Закрыть] «Намисто зеленого бурштину». Там вірші, повно малюнків, були намальовані сам поет та його батько. Все на купу – поет, якісь мамонти, князі, боги. Читаю – і нічого не можу збагнути, але читаю далі, чомусь не кидаю. Таке відчуття, що весь хаос у книжці не просто так, що в ньому є певний сенс, втім, зараз я його не можу вловити. Іноді буває так, що читаєш нісенітниці і чітко розумієш, що це – нісенітниці, і це – не питання твого інтелекту. Між іншим, у тій книзі я знайшов, що можна підкреслити для себе, наприклад: «Литва – це тимчасове місце реінкарнації для кочівних проявів буття світу сього – до нього приходять і з нього йдуть далі. Змінюються параметри часу і місця. Все відбувається одночасно у багатьох місцях». Це про реінкарнацію. Як виявилось, про неї не лише тепер газети пишуть, а поети теж писали, і набагато раніше. Якщо вчителька запитає мене, про що ця книга, казатиму, що про реінкарнацію, оскільки у всіх віршах все відбувається одночасно у багатьох місцях. Всі віки засунуті в один вірш, мов до центрифуги. Ситуація цікава, бо коли не розумієш музики, можна це приховати, а з книжками по-іншому, про них треба щось сказати. Тому коли знаходиш, що там підкреслити, можна вважати, що вже зрозумів.

Зазвичай ми з Юрґою починали гуляти містом, коли вирішували, що сьогодні уроки нудні. Ходили у «Галерею під сходами», Музей фотографії. Вона колись по тєліку бачила передачу про постмодернізм, тому жалкувала, що я пропустив фотовиставку одного бельгійця з назвою «Єва». Каже, що там були такі жестякові жіночі акти. Усе було наче порнуха, але не порнуха. Всі знімки зроблені без жодних табу, однак в результаті так, ніби глузували з порнухи. Скажімо, на одній фотці тигр в туалеті заліз на дівку. А ще вона розмовляла зі мною так, ніби я розумів все це так, як і вона. Часом я сперечався з нею, особливо щодо різних там педиків. Якось зайшла про це мова, бо нещодавно надрукували фотку, де цілувалися Елтон Джон і Джордж Майкл. Але фотка – це фотка, це зовсім не те, коли у мєнтярні мєнт лізе до твоїх яєць, і тебе від цього кидає у холодний піт. Це вже зовсім інша пісня. Однак я не почав Юрзі розповідати цієї історії. Навіть після недовгого часу відтоді мені здавалось, що це сталось не зі мною, і що цього майже не могло бути насправді. Довкола ніхто не говорив про різних педиків. Про НЛО говорили багато, а все одно не вірили, що вони існують, а про педиків ніхто й не говорить та анекдотів не розповідає. Є одна річ групи XXL, називається «Дай в морду», про такого Марюсика у зеленому светрику, котрого всі голубим називали, але сама річ була не про те, касета чітко анонсувала: «Пісня аналізує (і доволі успішно) проблему спілкування молоді». Але не треба забувати, що XXL були з Клайпеди, а там порт, тому туди привозять що завгодно. Різні суперечки не створювали проблем для нас з Юрґою, навіть навпаки. З нею бувало цікаво гуляти. Усе навколо було як зазвичай, але я почав бачити все по-іншому. Ті самі кіоски, ярмарки, де повно різного мотлоху, але зовсім поруч поміж того всього ти знаходив вхід до іншого світу. Немов та Аліса, але у віршах Сіґітаса Ґяди. Ті двері якось спробувала відчинити лише вчителька малювання, коли привела нас подивитися виставку графіки, але тоді було нудно. Згодом я почав помічати, що ці двері не були єдиними, що в кіосках на базарі чи на вулиці також є різні цікавинки, яких я досі не зауважував або просто не знав про них. Навіть на тому кіоску, що продавав касети на вулиці, можна було знайти не лише «Вікторію» і «Вітраж», «Алюкай», гумориста Закараускаса, Пугачову та Леонтьєва, а також «Нірвану», Green Day, Prodigy, Red Hot Chil Peppers, Pearl Jam, Soundgarden, Spin Doctors тощо. Треба просто знати, чого хочеш і що шукаєш. Підеш на секонд-хенд, і там можна нарити дивовижні лахи: це мені вже Юрґа показала. А тоді ми вже разом з Мінде там накупляли таких шмоток… а потім те все краяли, перешивали. Може, вийшло не так і багато, але я на джинсовку нашив китиці, зроблені з інших джинсів, і вона стала просто афігєнною. Зрозуміло, коли виходив у тому на вулицю, всі дивилися так, ніби нам потрібно перед ними звітувати. Як виховательці в школі. З часом я вдягався відповідно: червоні джинси, батикова сорочка, а найбільший прикол – червона шапка-гандонка із значком NIKE з нашитими на маківці різнобарвними помпончиками. Це подарунок Юрґи. Ми зробили собі рюкзаки, точніше – купили однакові, але ж не будеш ходити з рюкзаками, з якими півміста ходить, тому ми їх розпороли і обшили – Мінде білим полотном, а я покопирсався у шухляді матері і знайшов там тканину в горошок…

«Де ти, дівчинко моя, де ти є, Юрґа, Юрґіта?» – співаю я собі під носа, чекаючи на неї біля амфітеатру так, ніби вона була моєю дівчиною. Але між нами нічого такого нема, і я нічого не роблю для того, щоб було щось. А думати може хто що хоче. Хоча роздумами, мабуть, тут усе не закінчиться. Зустрів якось у дворі Едиту, поговорили трохи про Моніку, як у неї справи, а потім вона каже мені: «Я бачу, що ти кожного дня гуляєш з крутою дівкою, і стиль свій змінив… Щоб не сталося, як із тою Міглею». Ах, вже та надмірна жіноча цікавість. Але коли я через неї ще не дістав по голові від якого-небудь Брюса Лі, то, можливо, все тут не серйозно і не так підозріло.

Бачу здалека, як Юрґа йде. Сарафан вище колін, а коли робить крок, то мов пружинить… Вся аж сяє. Чесно кажучи, мені трошечки шкода, що між нами нічого такого немає. Але я ніяких зусиль для цього не докладаю. Поки що прикидаємося, що нам і так класно.

Йдемо з нею бульваром попри залізну змію, що поруч з аптекою. Щойно лив дощ, повсюди калюжі. Калюжі – це нічого, можна перескочити чи обійти, але не можеш ніяк вгадати, де на тебе чекає розхитана відбита тротуарна плитка, мов пастка безжалісного мисливця. Стаєш на таку, а з-під неї вода тобі прямо у кросівок – хлюп! Важко навіть уявити, як це може роздратувати! Але лише заспіваєш Beck’a «I’m a loser, baby!» і стрибаєш далі. Крокуєш з мокрою ногою, мов той лох, у кросівку хлюпає не лише вода, але й якась багнюка. Та нічого тут не вдієш, бо запасних шкарпеток зі собою у кишені не носиш.

Ми проходимо весь піший бульвар і повертаємо на алею Каштанів, до ковзанки. Правда, ковзанка тільки взимку працює, але там на розі – кав’ярня. Сидиш собі з горнятками чаю та хавчиком, аж поки вже можна починати грати у шашки, ніхто нас на вулицю не жене, людей майже нема, а барменша іноді тобі заливає кип’яток вдруге на той самий пакетик чаю. Дивовижно, але хтось надумав тут на стінах розвішати репродукції картин Далі.

– Тобі подобається Далі? – запитує мене Юрґа, розглядаючи репродукції.

– Ну, подобається, – кажу, перебираючи пальцями ніг у промоклому кросівку, бо коли ними не ворушити, вони мерзнуть. А коли рухаю, то з’являється таке мерзотне почуття, що картини Далі виглядають цілком милими. Певно, та нога скоро не висохне.

– Чому?

– Не знаю, мабуть, тому, що там нема змісту.

– Як так – нема?

– Не знаю, дивлюсь на них, а роздумую про себе, про свій сон або ще щось. Тепер я глянув на тих павуконогих слонів і чомусь подумав, що ти зі своїм зростом мала би грати у баскетбол.

– Ні. Я колись ходила на хокей на траві. Але недовго.

– Справді? Нічого собі. Там класні ключки.

– Тому й ходила. Набагато спокійніше з ключкою по місту гуляти.

– А. Це так, як у мене з картинами Далі, – головне побічний ефект.

Юрґа каже, що про її ноги є інша історія. Каже, що розповість, якщо домовимось, що я теж розповім їй якусь свою історію, якої соромлюсь і нікому не хочу розповідати. Такі історії допомагають краще пізнати одне одного.

І вона розповідає про конкурс найчарівніших ніг.

– Ну, й перемогла?

– Ну, й перемогла.

– Ну, то вітаю.

– Але грошей не отримала.

– Як це?

– За друге місце давали чотириста літів, а мені – цінні подарунки спонсорів. «Шяуляйська шкіра» подарувала шкіряну куртку і штани. Штани ще можуть бути, але куртки шиє моя власна мати. А салон ювелірних виробів «Смарагд» подарував браслет. І що мені з того, що він штуку літів коштує. Дали б краще ту штуку або хоч половину. Та нехай, насрати мені на них.

– А що було в тому ганебного?

– Як це – що? Показувала всім свої ноги, мов та корова. У воді поплюскалися, у всіляких накидках походили, потім без накидок, тільки у бікіні, повільно, швидко, по-різному. Мов на виставці собак. Так потім і почуваєшся, як сука. Сука з власного бажання, за бабки.

– Ааа, ну, можливо. Я не подумав.

– Гаразд, тепер ти подумай і розкажи мені свою історію. А поки ти розповідатимеш, я намалюю твій портрет.

Вона дістала аркуш паперу, олівець, порадила мені, як краще сісти, і почала. Яку я міг розповісти їй свою ганебну історію? Я ж не буду розповідати їй про Roxett. Несерйозно. Проте не можу я їй сказати: знаєш, мені найбільш соромно навіть не за тих чуваків, яких ми віддубасили біля «Конюшні», і навіть не за Тринадцяте січня[24]24
  Тринадцяте січня – Січневі події у Вільнюсі, або Штурм Вільнюської телевежі – події 8–13 січня 1991 року в столиці Литви Вільнюсі; спроба вищого радянського керівництва воєнними методами повернути Литву, яка ще в березні 1990 року вийшла зі складу СРСР, проголосивши свою незалежність. Кульмінацією протистояння став штурм радянськими військами та спецпризначенцями вільнюського телецентру, під час якого загинуло 15 людей.


[Закрыть], коли вночі якась баба на все горло верещала: «Людоньки! Їдемо до Вільнюса захищати Литву!» – а я збісився і від злості, що вона вночі волає, думав цеглою в нею запустити… а вдень пішов до півбратка покачатися і по тєліку побачив, що насправді відбувалося, – аж моторошно стало, і хоча цеглою не запустив, проте все одно сильно соромно було… Не міг я їй сказати: «Знаєш, найбільш мені паршиво від того, що я тепер з тобою гуляю, а Моніці листи пишу, і мені перед очима постійно стоїть картинка з нашої з нею останньої зустрічі, коли вона грала на флейті, і ми стояли обійнявшись, і ревіли обоє, а я часом думаю про твої італійські труси і про те, що ти могла би бути моїм запасним варіантом».

– Чого мовчиш?

– Ще роздумую.

Не почну ж я їй розповідати, що вчора я нарешті отримав листа від Моніки. Все в неї добре, написала, що робить у школі, а наприкінці листа запитує, що зі мною, бо коли вона дзвонила, то так тихенько їй сказав «я тебе кохаю»? Може, щось трапилось? Може, вже не кохаю? Я мав щось придумати, втім, що? Не можу сказати, що більше не кохаю, це не так. Але чому я так тихо сказав? Хоча мені так не здавалося, мабуть, у мене голос такий. Не буду ж посеред ночі кричати, як верещав тоді у мусарні: «Пишіть адресу! Пишіть адресу!». Може, треба було сказати таким самим голосом і тоном як новину якусь, знаєш, пішов сьогодні на базар за огірками… Чого, чого? Ну, скажімо, приглушеним голосом я хотів показати, що для мене це важливо і про це я говорю по-іншому. Чи мені соромно? Ні, не соромно, але я не збираюсь про це розвішувати оголошення по всьому Південному. Та добре, не вмію я казати «я тебе кохаю», а де міг навчитися? Може, слухаючи Salt’N’Pepa по MTV, або «Let’s Talk About Sex», але про секс говорити ще важче. Хіба би з друзяками, але у цьому випадку це вже буде майже таким самим, як рибалки розповідають про свій улов. Усе-таки, суть не в словах. Що можуть сказати слова? Нічого. Не слова головне. Тому я й не говорю, бо про що тут говорити. Я мов той кінь – мої очі про все говорять.

Начиталися тепер всі дівахи різних журналів, надивились Beverly Hills, а ти тепер їм розповідай, що і як відчуваєш. Але зараз Юрґа малює, ми мовчимо, нічого нам не бракує. Можу тепер серйозно запитати себе самого – чому я весь час гуляю з Юрґою? Можливо, мені до вподоби її розповіді про постмодернізм? Ну, гаразд, Далі – зовсім непогано. Далі мені нагадує сни, котрі після себе залишають депресивний настрій. Як після того, що мені наснився у «Конюшні», в якому Моніка розсіялась. От просто розсіялась. Але ті сни здаються такими справжніми. І Далі теж. Огидними і справжніми. А може, я тут з нею через її ноги? Я навіть сам собі не можу просто так зізнатися, що вона – мій запасний варіант. Не від хорошого життя – Моніка пише нечасто, зазвичай вибачається, що не має часу листи писати, а я звик мати план Б.

Якби бути зовсім відвертим і зізнатися тільки собі, я злегка розгубився, можливо, саме тому з тим освідченням у коханні тоді все застрягло. Все це нісенітниці, але що поробиш, коли нісенітниці забивають твою голову? Як із ними боротися? А нещодавно я отримав від Едити такого листа:

«Привіт, Рімасе, тоді у дворі ми говорили про Моніку, і я зрозуміла, що ти нічого не знаєш і не помічаєш. Не ображайся, але я вважаю, що правду необхідно знати. Але почну здалека, хоча не знаю, чи все тут буде здаватись переконливим.

Моніка почала з тобою зустрічатися задля того, щоб подражнити і полякати своїх батьків. Ясно, що її батьки не бажали нічого чути про ніякого регбіста, у них це викликало жах. А вона прагнула показати батькам, що не все може складатися згідно з їхніми планами, коли вона того захоче. Тоді на моєму дні народженні вона побачила, що для її задуму регбіст дуже годиться. Пізніше, можливо, ти сподобався їй сильніше, бо вона з тобою почувалася безпечно, але в її життєвий план ти все одно не вписуєшся.

Нікому не відомо, що вона поїхала зовсім не на курси англійської мови, а на такий собі семінар відьом. На уроки флейти в музичній школі вона вже давно не ходила. Вона відвідувала якийсь клуб відьом на Південному. Вчителька флейти розмовляла з її батьками, вони вимагали, щоб вона закінчила музичну школу, але Моніка впала в істерику, що вони втручаються в її особисте життя, що вони хочуть зробити з неї те, ким самі не стали. Її батьки, звичайно, вважали, що це ти винен у тому, що вона кинула флейту.

Знаю, ти не повіриш. Але чи не дивує тебе той факт, що лікарі нічого поганого не знайшли, хоча твої ноги боліли і болять далі. І серце, мабуть, іноді також? Повір мені, вона справді чогось там навчилась і тепер поїхала удосконалити свої знання. Вона бажає, щоб ти був з нею, а не на тренуваннях. Моніка прагне вирватися з-під опіки батьків, з життєвого шляху, котрий вони вибрали для неї. Вона хоче володіти тобою повністю…»

Я відклав той лист вбік, бо серце й так колотилося. Я не вірив жодному слову. Як я можу вірити дівці, в якої дашок не змінюється з того часу, як її знаю. Але те, що Моніка кинула музикалку, тільки нікому про це не казала, могло бути правдою. Коли ми дивилися змагання з регбі тоді в Мантаса, вона ж казала, що флейта тепер трохи відпочиває. Тоді я пропустив це повз вуха і вирішив, що її флейта відпочиває через мене.

Ну нехай, розповідала вона щось там про різні відвари, настоянки тощо. Можливо, й відвідувала якийсь клуб… Але вони там гороскопи обговорювали, базікали про реінкарнацію. А ще той її бурштинчик у готелі… А хто з нас різними дурницями не займався? Брали голку з ниткою, писали букви на аркуші паперу, запалювали свічку й викликали різних мерців. А ті з’являлися швидше за якесь таксі. І давали відповіді на все, про що їх запитували. Але через це я себе чарівником не вважаю.

Але щодо цього листа мені тільки не зрозуміло, як вона вгадала про мої травми і про серце?

Однак я не мав жодного наміру це все обговорювати з Юрґою. Розповів їй історію про езотериків, до яких ми з Мінде ходили. Ще доклав від себе, як потім там ледь не оргія почалась, бо нещодавно я прочитав статтю, в якій одна баба скаржилась, що вона познайомилась з якимось хахалем, а той її повів до якогось таджика чи казаха, чи туркмена, і каже, що тут збираються однодумці. А там усі почали лизатися, мацатися, а потім всі трахалися, як кролики. Ті «однодумці» вірили, що секс – найкраща медитація. А баба у статті ще запитувала, чи все тут нормально?

Ми обоє добре нареготалися з моєї казки, Юрґа явно не повірила, що це моя найганебніша історія. Я теж не повірив щодо її конкурсу ніг. Я взяв свій портрет, на портреті моя «цегла» рівніша ніж у реальному житті, гольф, біла сорочка, все як має бути. Ясно, що в книзі Ґяди намальовано краще: там на рудому фоні намальовані портрети в декількох кольорах. Дивлюсь і якось дивно – ніби я такий самий, але інший. Хтось довго на тебе дивився, обводив рукою всі твої лінії, немов пестив.

Ось так і минула та весна: в прогулянках та розмовах з Юрґою, слуханні «Нірвани» та Prodigy, в роздумах про те, як далі будуть йти справи з Монікою, а часом – про ті труси з мереживом, що під джинсами Юрґи.