Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

Мій батько працював вантажником на м’ясокомбінаті. Якщо хтось вважає, що це гівняна робота, можу сказати лише таке: про роботу він багато не розповідав, але грошей в хаті не бракувало. Саме тоді він раптом взяв і купив автівку, а до цього навіть прав не мав. Навіщо права, якщо колеса купити без шансів. А зараз – дуже прошу. Ось вам і вантажник.

То ось – він для мене з м’ясокомбінату копчених ковбас притягнув, завтра буде страйк вчителів, отже, якраз добра нагода мотнутися до Риги і назад з вагомим капіталом. А якщо вдасться спокійно з’їздити, то все буде чикаго буллз.

6

Цього разу я поїхав з одною торбою, зате добре утрамбованою копченими ковбасами. Це не до порівняння з хлібом. Тягнеш хліба два повних мішки – ні покласти, ні засунути нормально кудись. А бариш хоч і є, але його з ковбасами не зрівняти, бо тут вимальовувався втричі більший. Я прикинув, якщо все буде чікі-пікі, то зароблю на ковбасах десь шістдесят баксів, а з такою сумою вже можна побавитися. Частину її можна покласти у банк, щоб процентик крапав, а іншу – пустити на різні фронти, щоб трошки застрахувати ризики. Зараз у цю справу я втопив всі свої бабки, що мені залишилися після Польщі, а ще мій татусь трохи підкинув.

Їхали ми доволі спокійно. Та хто буде присікуватися до маленької торбинки, коли довкола навалено мішків, повних хліба? Базарили зі всіма про ціни, що й де краще піде. Одна бабця сильно шкодувала українців біля Шяуляйського вокзалу. Тепер там всі начебто будуть до них придиратися. У Ризі все інакше, ніж у Шяуляї. Одного разу представилися нам два чуваки, типу вони з комісаріату Пруделяю. Один показав старе посвідчення дружинника, а інший – чиїсь права. Та звідки українцям знати, які тут посвідчення у мєнтів. Ну, давай, платіть. А один дев’ятнадцятирічний пацан пригнав до них зі справжнім посвідченням того самого комісаріату і заспівав такому Тарасу про тисячу талонів. Той почав шум та гам підіймати, одразу повилазили інші мєнти, вже справжні, і загасили того пацана. Тепер ім’я та прізвище цього діяча з повною адресою надруковано у газеті «Шяуляйський край». Я щось не можу второпати, навіщо вони весь час адреси цих аферюг публікують. Це для того, щоб той Тарас міг піти на вулицю Кримську і нормально віддубасити того чувака? Чи це для тих, хто має власний бізнес-план, щоб забігали до нього позичити форму і мусорське посвідчення?

Корочє, цирк та й годі. Так само і з виборами президента. Мені то що – я ж не буду голосувати, але скільки тем для обговорення, щоб не сумно було їздити в громадському транспорті. Кращий за всіх Вілкайтіс. Він кандидат у президенти від литовського відділення всесвітнього руху їдоків. Гасає повсюди і всім булочки роздає, викрикуючи «хто має, нехай кусає!». Чи це не глум над людьми, каже одна бабця, коли люди не можуть дістати не лише булочок, але й хліба? По тєліку показували, як його заступник – Ерліцкас – відповідає на запитання журналістів. Той рота не розкриває, типу – черевомовець, говорить з живота і щось на пальцях показує, а інший намагається перекладати, що віце-президент говорить. Ми з Мінде хоч нареготалися, бо з балачок інших зовсім жодного толку. Хороший клоун той Вілкайтіс, а Ерліцкас – взагалі молодець. Показували уривки з його вистави, то там вони одчухрали конкретно всіх президентів та різних діячів.

Ближче до Риги Мінде повертається до старої теми:

– Що, підемо до Центрального ринку?

– До якого Центрального ринку? Я ж тобі казав, якщо нас там пов’яжуть, і я сяду на жопу.

– Ще ні разу не пов’язали нас з батонами, то чому зараз мали б? Ми одним ударом все розпродаємо і стрибаємо назад у потяг.

– Завжди щось буває вперше.

– Коли буває вперше, залишаються плями крові на простирадлі. А для нас вже не вперше.

– Що ти тут верзеш? Що за чухня про кров? Буде він тут пояснювати мені про простирадла.

– То нафіга тягатися тут з торбами, якщо не можна взяти найкращий бариш?

– Послухай, якщо хочеш – вали до Центрального ринку. Необов’язково нам ходити, тримаючись за руки. А коли повернешся з капустою, знайди собі діваху, і тоді й побалакаємо про простирадла.

Насправді в Мінде не було дівчини. Я б зауважив, якби він намагався когось підчепити, але дівки його не цікавили, і зовсім не було помітно, що він стурбований з цього приводу. Він трошки клаповухий, але путьовий пацан. Вічно біля нього крутиться зграйка таких дівах, нібито хіпарок, але зуб даю, жодної з них він не трахає. Вони наче просто товаришують, плентаються разом, але щовечора кожен іде спати до себе. Якби було по-іншому, він би давно про це розтриндів. А звідси поставало ось таке питання: якщо він дівки не шукає, то навіщо йому ці бабки? І чого він тут розривається? Звичайно, що бабки потрібні не лише задля дівок, ще на касети і на шмотки… Та все це – теж не що інше, як шлях до дівок. Його батьки мали бомбезний магнітофон – з компактами, лазерами, на дві касети. Повний звук у квартирі пустити не міг, бо зі стелі гіпс повідскакував би, а разом з гіпсом і сусіди б звалились. Я вже мовчу про відик та імпортний тєлік. Але не почнеш розпитувати: «Мінде, навіщо тобі бабки?». Таке питання, певно, суперечить усім граматичним правилам, що діють у Шяуляї. Це те ж саме, що запитати людину: «Чому ти дихаєш?», «А чого в тебе шкіра біла?». Такі питання задають діти, які щойно почали розмовляти, а згодом в них постають й не такі риторичні запитання.

Мінде пішов разом зі мною під міст біля самого вокзалу. Я пожалкував, що він не подався сам до Центрального ринку чи ще кудись, бо який зиск стояти поруч і штовхати той самий товар. Але я вже мовчав, нічого не казав, оскільки не хотів знову почати базар про закривавлені простирадла чи якусь іншу маячню. Та не встигли до нас навіть пару бабів підійти і сказати, що ми забагато просимо за ковбаси, як раптово з’явилися мєнти. Показали хтозна-які посвідчення (мені цікаво, чому всі так показують посвідчення, щоб ти не встиг побачити ні імені, ні фотки). Задля видимості запитали, чи маємо ми дозволи на торгівлю, і наказали йти з ними у відділок поліції. Народу довкола безліч – ні втекти, ні сховатися. Мєнти були без форми, і мене муляла думка, що, може, це все так, як у нас у Шяуляї – лякають нас казна-які мудаки-артисти. Втім, вони нас вели через ринок прямо до відділку, і з кожним кроком зникали сумніви щодо їхньої правдивості, і паніка зростала. Що тепер буде? Чи просто все заберуть, чи ще штраф випишуть? Чи затримають на декілька діб? Якщо я не повернусь сьогодні, моя мати зійде з розуму.

Хтось може мені пояснити, чому саме нас вони обрали зі всього того мурашника? У своєму житі я жодного разу не виграв у лотереї, а тут – раз, і ось – випала наша цифра! Бінго! Тепер прямуємо у студію забрати свій суперприз! І чому я? Чому саме я? Повний базар людей, що торгують без дозволів, але забрали саме нас. Ми взагалі – планктон у цьому всьому морі лайна, але серйозних діячів вони не рухають. У відділку без нас сидить ще пару чуваків, і все. Туди, мабуть, вмістилися б лише ті, що мають папери, а всіх інших можна обнести огорожею, і маєш відділок, повний порушників. А вони цирк влаштували.

Ще більший цирк починається, коли нас відправляють в окрему кімнатку і велять роздягнутися до трусів. Якась тут підарна контора, і що вони хочуть знайти? Можливо, я ковбасу в штани заховав? Там, у кімнатці, ми дьоргаємося, тремтячими руками намагаючись в трусах останню готівку сховати – може, хоч її вдасться зберегти. А Мінде ще виносить мені мозки зі своїм «я ж казав йти до Центрального ринку». Та скільки можна, і що я маю відповісти? Може, вибачитися? Чи я йому не казав – вали сам до Центрального ринку!

– Завжди щось буває вперше, чи не так? – продовжує він мудрувати, засовуючи шкарпетки в свої мешти.

Сидимо голі, босі й без документів. У думках я вже попрощався з бабками, не маю поняття, яким чином батькові повернути борг, а про подальший бізнес нема чого й думати. Тому сів у повну бочку з гівном. У кращому випадку, якщо відпустять і до школи не повідомлять, якщо батьки не дізнаються. Посидіти у карцері в Ризі – ото був би бізнес. Позираю на Мінде – той теж блідий і наклав у штани.

Верземо мєнтам різні нісенітниці. Кажемо, що не знали, що на торгівлю потрібні дозволи. Ми тут узагалі вперше. Моя мати страшно хвора, державне забезпечення ліками урізали, тому потрібно купувати за комерційними цінами, а ті ціни такі, що ледь одної зарплати вистачає. Мінде бреше, що батько в нього алкоголік, і все, що тільки мати заробляє, той безбожно пропиває, все у горлянку, зрозумійте – що ж нам робити? А мєнти нам розповідають про гігієну, санітарію та різну фігню. Довкола всі, як і ми, торгують, але дозволи чомусь потрібні саме нам. Якби і мали ми ті дозволи, то щось інше було б не так. Придерлись би: чому ви без білих фартухів ковбаси продаєте? Якщо захочуть, завжди знайдуть до чого причепитися. Ми знов їм про свої сімейні біди, то один з них, не стерпівши, запитує:

– На що конкретно твоя мати хворіє?

– Конкретно… Не знаю, я не знаю, як це сказати російською.

– Як давно?

– Давно, всі заощадження вже спустили, начальнику, зрозумійте, якби не та хвороба, ми б у школі на уроках сиділи. Треба школу закінчити, треба чогось у житті навчитися…

Набридло їм слухати нашу туфту, тому пригрозили: якщо ще раз нас візьмуть, вліплять штампи у паспорти, і більше ми у Латвію не в’їдемо. А ще краще, щоб ми й без штампів сюди більше не потикалися. І хай мої батьки швидше одужають, а Мінде вони сказали: нехай твоя мати дасть під сраку тому козлу.

Ми виходимо з мєнтури.

– Треба було нам, як тому Ерліцкасу, говорити з живота або прикинутися глухонімими, – каже Мінде.

– Слухай, генію, скажи краще, що тепер робити?

Стирчимо з пустими руками і кишенями, і декілька зелененьких банкнот, засунутих поміж яйцями, зовсім не гріють, а скоріш навіть сльозу витискають. І куди тепер втопити ці декілька зелененьких, щоб вилізти з тої бочки гівна? Ми вже завалили плакатами цілий Шяуляй. Купувати спирт, коли ти щойно вийшов з буцегарні, це ніби смикати долю за вуса. А що ще? Витягуємо з трусів бакси і міркуємо. Купити щось дорожче не вийде, та й що тут купиш за дев’ять баксів. Вирішили, що купувати будемо однаковий товар, бо поки збагнеш, як той товар йде і куди його зіпхати, час проходить, тому краще не рипатися.

Бачу, Мінде вже крутиться біля бабських цяцьок. Підходжу, а він, показуючи пальцем, каже:

– Беремо ці кульчики.

– Кульчики? Та, що ти знаєш про кульчики? Звідки тобі знати, що дівкам подобається?

– Яка різниця, що їм подобається. Золото у всі часи – золото.

– От індіанцям фольга гарніша за золото.

– Це було колись, не тепер. І до чого тут індіанці?

– Нам потрібен товар, який людям необхідний. До Сахари золота ти би не брав, взяв би хліб та воду.

– До чого тут Сахара?! Я тобі про інвестицію втираю. Може, ти будеш інвестувати у буханки хліба?

 – Нема чого тут розводити пари, хотілося б спочатку мати що інвестувати.

– Коли не маєш грошей на золото, інвестуй у речі з позолотою. Якщо на золото є попит, то й на позолочене гівно знайдеться.

Я майже заслаб від цього безглуздя, але може, хоч раз треба зробити так, як каже він? Годі на сьогодні суперечок. Ми беремо кульчики – тепер будемо мати багато дешевих фігнюшок. Ми інвестуємо справжні бакси у позолочені бляшки. Дивлюсь я на свої руки, які віддають гроші, і власним очам не вірю. Тепер стану ювеліром.

У потязі дорогою назад я трохи заспокоївся. Не потрібно було нічого вирішувати, цього разу державний кордон стресу не викликав. Зрештою, все скінчилось не так уже й погано, як могло. Мєнти пореготали з наших історій про батьків і відпустили. А могли й не відпустити. Але я сиджу у повній бочці гівна. Замість шістдесяти баксів я везу додому чортзна-що – якісь позолочені бляшки. Мабуть, ця ситуація гірша, ніж у вчителів, яким видають зарплату задрипаними талонами, але видають таки.

І що тепер робити? Я піду на тренування, а Мінде далі вдаватиме Ван Дама? Але без бабок і найкрутіший пацан – село: накачався він, вилами сіно збираючи, такий собі голий-босий дурник. Таке саме бидло, як Антанас з наших тренувань. Якось він прорвався через захист і жене на занос. А потім ще обертається поглянути, чи ніхто не наздоганяє, і посміхається задоволено. Так біжучи, він як бахнувся головою об штангу, відразу вирубився і лежав без тями декілька секунд. Потім підвівся і далі грає, наче й не було нічого. Тому такі чуваки, яких ломакою не приб’єш, насправді зовсім не круті. Ти можеш бути хоч недоростком, але якщо маєш бабки й свою шайку, всі будуть тебе здалека боятися. Можеш бути хоч Ван Дамом у футболці з написом Chicago Bulls, та що ти вдієш без бабла? Якщо мама не дасть копійок, то навіть на дискотеку не сунешся, а потискати однокласницю вдасться в найкращому випадку тільки в кінці навчального року, коли весь клас поїде на ночівлю з наметами. Уявіть Ван Дама, якому мама дає копійки. А до теми Едіти повертатися мені більше не хотілось. Мав бажання рухатися вперед, а доля повернула ситуацію на дно.

Якщо не маєш бабла і нічого не можеш комбінувати, залишається працювати руками. А що в місті зробиш руками? Тут буряків ніхто не саджає і гній із хліва не викидає. Тут промишляють рекетом, підривають, ганяють машини, купують інвестиційні чеки. Однак це вже інший рівень, а ми лише могли тирити ровери з комірчин, потім на тих роверах зненацька підрулити до бабусь і стягнути з плеча сумочки. Однак баришем з таких ковбойських витівок буде хіба що колекція пенсійних посвідчень та велика ймовірність засвітитися на шпальтах «Шяуляйського краю» з повним іменем, прізвищем та адресою, щоб пенсіонерки там пікет влаштували. Також можна опинитися в колонії для неповнолітніх. Те ж саме й стосовно інших крадіжок – починаючи міддю й закінчуючи курками.

Однак існує інший вид ручної роботи. Колись декілька разів я накóпав зади козлам, хоча робити кар’єру мордоворота мені трошки зарано. Один такий випадок стався, коли після дискотеки кілька пик спробували кулаками почухати Мінде за відстовбурчені вуха. Буцімто він чіплявся до дівки когось із них, але насправді вони просто були у поганому гуморі. Я впав у нерви, і не лише тому, що вони лізли до Мінде. На мене часом находить бзік, мов якомусь Тадасу Блінді[7]7
  Тáдас Блíнда (лит. Tadas Blinda) – литовський народний герой, народний месник ХІХ століття, який став прообразом для книг, п’єс, фільмів. Його часто порівнюють із Робін Гудом.


[Закрыть], коли бачу, як різні піздаболи вимахуються на рівному місці і, гуртом наскочивши на одного чувака, намагаються повеселитися, коли робити нічого. Після короткого базару вони його відвели подалі від школи і заїхали разок просто в губу, так добряче, що кров умить вальнула. Я зненацька заїхав найкрутішому з них, і той з несподіванки впав. Народ навколо заметушився, типу, зараз буде нормальна бійка замість гамселення ногами одного. Зграя нападників трошки охолола, а мене понесло: «Що ви тут, підари, мізки єб*те через своїх чмошниць, забирайте їх й пізд*йте звідси». Волаю що попало, головне, щоб прозвучало як бойовий клич, а я виглядав, мов навіжений псих. У той самий час я без жодного попередження рубанув ногою ще одному баклану просто в голову, поки той не прочухався і не второпав, що тут коїться. Народ розхитується, хвилюється від задоволення, здається, що зараз всі на радощах почнуть тлумитися. Але тоді почулося брязкання ланцюгів, і ми з Мінде драпанули геть, немов після пострілу стартового пістолета. За спинами, крім ланцюгів, ще довго чулися погрози, що вони нас спіймають і віддубасять, що вони знають нас, а ми не знаємо, на кого нарвалися. Та як завжди, це були лише слова саморозради без жодного змісту.

Поїзд тарахкав, всі патякали, як завжди, про справи, та я дивився крізь вікно на сірі поля, а у моїй голові була якась сіра каша. Безперервно крутилась та сама платівка: я сиджу у бочці гівна, як мені віддати борг, що робити з тими кульчиками? Подумки вже склав список дівок, яким спробую втулити їх. Почав з тих, у кого батьки з баблом. Мінде дивився крізь інше вікно, і, здавалося, його думки не дуже відрізнялися від моїх. Чомусь тепер запасний план з кульчиками здавався утопічним.

7

У будь-якому випадку я мусив пояснити батькові, куди зникли ковбаси. Я пробував сказати, що борг йому все одно якось поверну, але він лише махнув рукою. Таким чином я зрозумів, що бабок можу йому не повертати, але він мені більше нічого не дасть. Про кульчики я навіть і не заїкнувся, бо цей задум мені самому здавався безнадійним.

Мінде бозна-звідки приволочив купу журналів Popcorn. Я гортав сторінки і водночас міркував: і як ті кульчики зіпхнути? Прочитав все про Metallica, Guns N’ Roses і решту патлатих.

У нас такі лише у підворіттях крутяться, та у підвалах щось роблять, а в них, дивись-но, яким баблом заправляють. Схоже на те, що навіть наш Баран стільки бабла не зшибає. Якби такі чудики показались на вулицях Шяуляя, то зади їм точно надерли би, без цього не здриснули б! Вирішив, що треба прикрасити власну стінку. Повішав поруч з Рембо SEL, Kris Kross, а ще з дівчатами на пляжі та парою патлатих – Бон Джові та Metallica. Усе це разом так прикольно виглядало, нехай трошки повисять.

Нещодавно дізнався, що Kris Kross не лише мені подобається. Якось на тренуванні я бовкнув, що привіз із Польщі їхню оригінальну касету. Касету Kris Kross можна дістати і в Шяуляї, але неоригінальну, в кращому випадку – перепис на касеті BASF, на якій список пісень надрукований друкарською машинкою. А в мене фірма VOX MAD з кольоровою фоткою на обкладинці, тому все – як має бути – оригінал з базару в Польщі. Дружбан Вайдас як прилип до мене: продай та продай. Слухати реп – круто, а якщо в тебе ще й оригінальна касета, то вмить опинишся в колі найкрутіших. «Не продам, – кажу, – мені самому вона потрібна. Мені Kris Kross також подобається. Я нікому не обіцяв її продати». А він за своє: «Продай, чого ти тут жмотишся, перепишеш собі й будеш мати свій Kris Kross». «Але в мене й так вони є, – кажу, – це ти роздираєшся. В мене є, а в тебе немає». Проте коли мова зайшла за ціну вчетверо, я почав роздумувати. У його батьків бабла як сіна, тому я без жалю ціну заломив, касету продав і жодного разу про це не пошкодував. Анітрохи. Від цього мій настрій покращився, і я взявся за діло.

З того моменту почались мої відчайдушні спроби видертися з тої бочки лайна. З кличем «Хто має, нехай купує!» ми почали вивчати однокласниць та їхніх подруг і тулити їм позолочені бляшки. Кульчики складались з дрібних бляшечок, нанизаних у формі піраміди, внизу якої теліпались ще дві бляшані бурульки. Гоню всім, що це спадок моєї бабусі, в мене лише одна пара, тому вони напевне справжні, тобто – золоті, я так думаю, бо в часи бабусі золото було справжнім. А мені дуже потрібні гроші. «То твоя бабця циганкою була чи як, якщо вона такі довгі кульчики носила?» – запитує якась хитріша діваха. Тому тим, кмітливішим, я намагався не підсовувати. Підходиш до такої прищавої бідолашки, яка боїться на танці ходити. А якщо й приходить туди, то стирчить весь час у кутку і псує собі життя, споглядаючи, як усі танцюють, і мріє про принца на білому коні, який скаче просто до неї… Ось підходиш до такої і починаєш лапшу вішати: недорогі кульчики, в іншому місці набагато дорожчі, а коли я їх дістав, одразу подумав, що спочатку тобі запропоную, бо тобі пасують, ти ніби інша людина у таких кульчиках, сама розумієш, що пацани від таких прикрас просто заслинюються, бо якщо діваха у таких кульчиках, то ясно, що вона крута…

Декілька бляшок вдалось спихнути, але тяжко. Початковий план, що треба почати з тих, у яких батьки мають повно бабла, виявився безглуздим – наші бляшки на них враження не справляли. Ті, що бідніші, взяли б, але їм було задорого. Не почнеш же віддавати менше ніж за два бакси. Коли задуматися, то життя жорстоке.

З однокласницями бізнесу не вийшло. Не будуть же вони всі ходити в однакових кульчиках, вони скоріше позичать одна в одної. А в мене вдома ще ціла купа того добра лежить, тому я запропонував декільком комерційним крамницям. Ну добре, кажуть вони, але потрібний документ, посвідчення школяра не підходить. Треба було привести з собою батька, щоб той дав свій паспорт, та й ціну спустити, щоб вони теж на тому щось заробили.

Мінде ніяких батьків залучати до справи не хотів, тому каже: бери ти мої кульчики за третину ціни. Ну ні, ти бачиш, що вони не підуть, і тобі лінь їх штовхати. Йому, бач, пофіг, що кульчики не зі справжнього золота, а золото він і сам може зробити. Золото – хімічний матеріал, метал, чи не так? Йому з Голландії книгу прислали, де пишуть, як самому виготовити золото. Якщо у старі часи в Єгипті могли зробити, то у XX столітті тим паче. Треба лише трохи посидіти з тим.

– Ну, посидь, посидь трошки. Тільки хто там у Ризі верзякав про інвестиції, вічний попит і якусь там Сахару? Я щось не бачу довкола спраглих, а ти зібрався золото просто виготовляти? Треба було одразу з цього й почати. А ще краще приручити осла, що сере золотом. Годуєш його – і жодних клопотів. А до Риги я й сам скочу…

– Якби ми пішли до Центрального ринку, то, можливо, скоренько все би розпродали, а так – пішли під той міст…

– Добре-добре. Якщо ти такий мудрий, коли виготовиш золото, зможеш пророцтвами зайнятися.

Мені ще залишався базар. Стояти на базарі – не фасон. Щось нема бажання, щоб сусіди чи знайомі бачили мене з тими кульчиками. Але згодом звикаєш. Після того, як я побачив на базарі свою вчительку математики, яка продавала вовняні шкарпетки, все здавалось нормальним. Усе місто Шяуляй тут працює. А та вчителька справді з формулами не дружить, усе чого-небудь не вгадує: яку професію вибирати, чи партію, або чим на базарі торгувати… Які вовняні шкарпетки наприкінці весни? Колись ця вчителька ловила нас на шкільних коридорах і наказувала пов’язувати піонерські галстуки. Нас декілька було таких, хто вже не носив: тиснуло шию, на фізкультурі розв’язуй, а потім знов зав’язуй – ти весь запрів, а ще тою шматою маєш удавитися. Тепер ця вчителька повсюди суне литовський триколор і наказує робити різні заходи про наших великих князів. А ще про Кудірку[8]8
  Кудірка – Вінцас Кудірка (лит. Vincas Kudirka, 1858–1899) – литовський поет та композитор, автор музики та тексту національного гімну Литви.


[Закрыть] та Вежу Гедиміна[9]9
  Вежа Гедиміна – башта зруйнованого Вільнюського замку, що носить ім’я Великого князя Литовського Гедиміна, якого вважають засновником Вільнюса (1323 р.).


[Закрыть]. Чи не надто різкий переворот у її віці? Маю підозру, що до костелу вона теж бігає і сидить там у перших рядах. За кілька років встигли так затягати той наш триколор, що мало різниться від часів лише червоного.

Я був у тому віці, коли Саюдіс[10]10
  Саюдіс (лит. Sąjūdis, тобто рух) – литовський громадсько-політичний рух, який наприкінці 1980-х років визначав процес відновлення незалежності Литви.


[Закрыть] означав для мене нові кольори, нові значки на лацканах піджаків і зовсім новий настрій. Поруч із значком Саюдіса на тому самому лацкані ще був значок перестройки, а на іншому – Сабріна і Столоне. Практично жодної політики. Москалів у нашому дворі не було, тому й чубитися ні з ким. Всім і так було зрозуміло – все має бути литовською мовою. Так здавалось, що завжди все й було литовською, тільки ніхто на цьому не зосереджувався. Так ніби з москалями не доводилось зустрічатися. На різних турнірах ми грали з латвійцями, українцями, поляками, німцями, румунами, але з росіянами – ніколи. Пригадую, коли побачив по тєліку, як у Верховній Раді підіймають новий прапор – гарний триколірний, здавалося, все мусить змінитися на краще – тепер життя стане повноколірним.

Ще б пак! Кольорів багато з’явилося і різних смаків теж. Скрізь навколо банани, «Кока-кола», «Баунті», «Снікерс», «Марс». Але дурний був би, коли такі ненормальні гроші платив би за це? Тепер для мене головне – вилізти з тої бочки гівна. Тому стою і повторюю, немов щоденну «Радуйся, Маріє»: ND, LD, OC та JH… ND, LD, OC, JH… Ось така собі вервиця з серій фальшивих талонів, щоб не потрапити на них. Тепер кольори грошей пояскравішали, на них голову Леніна змінили лісові звірі, бо ліс для справжнього литовця – наче Ленін, церква і всі князі разом взяті, щось схоже на те на уроці говорила вчителька, коли розповідала про «Анікщяйський бір». Ці талони тепер підробляють просто безбожно. Здається, що беруть рулончик туалетного паперу і друкують на ньому. Всі впали у паніку, тому нема дня, щоб газети не писали про виявлені нові випадки підробок. Найбільше підробляють ведмедів, а один ведмідь – вважай, що один бакс. Саме тому номери фальшивих ведмедів мусиш зазубрити напам’ять як отченаш. А коли беру таку купюру, то ще довго кручу навпроти сонця, може, вдасться хоч щось там розгледіти, хоча це такі гроші, що розглядати нічого.

Однак на базарі я одразу збагнув одну річ – цін тут немає. Тут тобі не кафе біля театру, де ціни якимось-то чином викарбувані на металевому меню, яке вже довгий час у руці тримає джентльмен з циліндром на голові. А ціни на базарі – ніби уявні привиди в головах. І коли уявне більш-менш збігається з побаченим, тоді людина купує. Правда, коли торгуєш бульбою чи морквою, то може бути інакше, оскільки цього добра в усіх багато, але якщо маєш товар, якого більше ніхто не має, тоді набагато легше. Говориш голосом досвідченого фахівця ювелірної справи, дивишся на покупця зверхньо, ледь зазнайкувато, бо якщо він спитає, чи це справжнє золото, ти йому одразу можеш пояснити, яким чином відрізнити золото. Усе пояснюєш і показуєш, що твої бляшки таки справжні. Якщо хтось таке питає, значить, можна казати що завгодно, бо він в цьому ні бум-бум. А потім ще, мов між іншим, додати: їздив я до Риги, там тепер такі кульчики вдвічі дорожче продають. І хто може купувати за тамтешні ціни? Але купують і там. Якщо трапляється якась баба, що хотіла б купити, але чомусь мулиться, треба навішати лапші, як вони пасують до кольору її волосся чи до форми її вуха. Мабуть, вона у житті ніколи не думала про форму свого вуха, і жоден мужик про це нічого їй не казав, а тут навпроти неї стоїть такий делікатний продавець, що від його солодких слів вона миттю витягує гаманець.

Інші запитують ціну, а коли почують, зразу кажуть конкретно: «Придурок». Тут не посперечаєшся, та й не потрібно. Але неголосно, щоб чули інші, а він ні, кидаєш навздогін: покажи дешевше справжнє золото, сам шукай дурнів, ну і так далі. Часом трапляються навіть такі, що запитують ціну, витягують гаманець, розраховуються – і до побачення. Їм, мабуть, здається, що ціна не завелика, а замала. Саме це і є найприємніша мить: коли таким чином розминаються уявні привиди в головах, хоча такі миті трапляються зрідка, так рідко, що можна занести у Червону книгу. Ціна тут нічого не значить, оскільки на кожен товар свій покупець. Після того, як викуплять все, що подешевше, почнуть купувати де дорожче. Завжди знайдуться дурні, котрі купуватимуть утридорога. Інші, коли платитимуть більше, будуть думати, що купують кращу річ.

Однак базарні дні бували не щодня і тільки зранку, а ввечері треба було вигадати щось інше. Оскільки пару баксів я вже повернув назад, то, тиняючись по гуртівнях, раптом подумав: візьму-но ящик Magic Crystal, щоб трошки накинути і заробити, у будь-якому випадку в мене все одно буде дешевше, ніж у магазинах. Не бозна-що, але хоч щось. Я знаю декілька вічно спраглих, які не можуть провести вечора без Magic Crystal, а чого їм пертися до нічного магазину, якщо тут прямо у дворі зможуть все отримати та ще й дешевше. Нічого особливого з того діла я не сподівався, але справа пішла так, що мусив ганяти до бази й тягнути цього добра додому стільки, скільки зміг підняти.

Спершу приходили лише знайомі, а згодом навідувалися й геть невідомі клієнти. Коли біля дверей почали вештатися самі бухарики з обісцяними штанами, батьки сказали, що слід зав’язувати з цим бізнесом негайно. Авжеж, у цьому мене довго переконувати не треба. Поки все йшло спокійно, тихенько і помалу, то було добре, а коли бухарі почали тягнутися колійкою, стало стрьомно – так і мєнти можуть наскочити. Та й самому пора визначитися: або вийти з самодіяльності й серйозно цим зайнятися, або зовсім зав’язати. Бариш на цьому невеликий, тому, щоб мати хоч якийсь зиск, треба щодня цілий ящик спихнути. Отже, я вирішив зав’язати з цим, однак ще два тижні спраглий народ видзвонював у двері, обурено кіпішував, чого це я вимахуюсь і не хочу нічого продавати. Пропили мізки і литовською мовою не розуміли. Тоді я їх послав російською, і все стало ясно.

Доки я тут мудохався з позолоченими бляшками та алкашнею, латвійці в себе зовсім оскаженіли: обклали товар митом, почали прочісувати базари та поїзди. Одного разу натравили на поїзд аж двісті прикордонників, наліпили людям у паспорти купу штемпелів, що ті не зможуть більше в’їхати до Латвії. А якщо ще раз сунешся туди зі своїми буханцями хліба, то можеш отримати від трьох до п’яти років. Кожному приїжджому дозволяють ввозити зі собою їжі лише стільки, скільки треба на один день. Трусять вони всіх без винятку, затримують потяг на скільки їм потрібно, все це погоджено між міністерствами, якщо трусять неповнолітніх, то забирають навіть свідоцтва про народження чи студентські посвідчення. Один татусь аж підскочив на захист своєї доньки: а що нам залишається робити, ви кого тут ловите, краще на кордоні фури затримуйте, тут люди з голоду мруть, негайно поверніть документи моєї доньки, їй не можна хвилюватися, в неї епілепсія…

Так цікаво: епілептики возять товар і збувають його на базарі без жодних дозволів, і зовсім не хвилюються, зберігають просто таки олімпійський спокій. Тільки коли документи просирають, тоді в них починається епілепсія. Цирк якийсь та й годі. Що ті документи в наші дні варті? Тому були такі випадки, коли люди, збагнувши, що їм хана, залишали повні торби і свої старі радянські паспорти, бо все одно треба їх замінювати на литовські – і швиденько виносили ноги. Але тих, котрі вже не мають ані старого, ані нового паспорта, на чесному слові, що приймуть литовське громадянство, литовці назад теж не пускають. Треба мати довідку з фоткою і на неї печатку поставити у поліцейському відділку. Латвійці почали серйозніше ставитися до декларування товарів. Коли починаєш міркувати про те, як це зробити та ще й мито сплатити, то справи геть кепські. Я вже мав досвід власної матері, бо в нас удома вона була наче митниця – якщо вдалось щось надибати, теж слід декларувати.

Навесні і восени в нас усі ходили у таких крутих сірих куртках з емблемою на спині Los Angeles Kings. Підозрюю, що ніхто не знав, хто вони такі, бо хокей, та ще й в Америці, всім у нас був глибоко по барабану. Всі плутали їх з баскетбольною командою «Лос-Анджелес Лейкерс», але куртки носили, бо всім байдуже, хто такі «Кінгси», і кожному треба саме таку. Ліньки мені розповідати, як я здобув таку куртку, проте головне – коли я в ній повернувся під ритм репу додому з найкращими почуттями у серці, перше запитання моєї матері було: звідки ти це взяв? Як я розумію – у цьому і є весь сенс декларації. А все, що далі, – це пускання мильних бульок, як і на будь-якій митниці.