Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

28

На село я поїхав майже з власного бажання. Тепер я точно не бажав нікого бачити. Я навіть м’яча не взяв з собою. Необхідно трохи відпочити, вичухатися. Зате я набрав цілу торбу книг і попросив у Діви Марії якомога більше поганої погоди. Мені байдуже до сіна, хочу почитати, дізнатися, як там люд живе без Моніки і без сіна. Розлучилися ми з нею ні так, ні сяк. Після її повернення було ще декілька вільних днів. Я гадав, що ми проведемо їх разом. Однак Моніка то там, то сям – то в одних родичів, то в інших. Я не переймався тим надто, але вважав, що я для неї важливіший, і до своїх родичів вона могла би поїхати, коли я вже буду на селі. А зараз зрозуміло, що я в її житті далеко не головний. Вона, мабуть, сказала б, що все не так, як я думаю, але все не так просто, пояснювала би, що для неї саме я головний, проте існують інші, і мені не слід думати тільки про себе… Можливо, вона б і не говорила того, що мені і так відомо. Знаю тільки одне: мені це не сподобалось. І не подобається. Осіло це все, мов мул, кудись глибоко на дно, а коли починаю про це думати, все у тій каші стрягне, бовтається, грузне. Починаю думати, що я нічого не розумію, отож чекаю зустрічі з Монікою восени з сум’яттям… Мені не до душі те, що я намагаюся говорити так, щоб Моніка не дратувалась. Чому я мушу казати, що рейв мені не до вподоби, а металісти – зовсім зле. Я не маю нічого проти металістів, а Metallica – це взагалі класно. Їхній плакатик висить у моїй кімнаті і навіть дуже заспокоює мене. Я не можу збагнути, чи я сам собі не подобаюсь, коли так говорю, чи Моніка, задля якої я так говорю. Тому й кажу, що починаю про це роздумувати і в голові – суцільна каша.

Того намагаюся більше читати і не думати про осінь. Або думати про осінь в плані того, що отримаю за прочитані книги декілька десяток, і в першому триместрі оцінки будуть непогані. Цього разу я взяв з собою не лише брошури, а ще й нормальні книги. Так бачу, наша вчителька пропонує читати зовсім не дурні книжки.

Почав я з двох романів Гессе – «Степовий вовк» і «Гра в бісер». Касталія виявилась неймовірно схожою на рідне село, тож не виникало жодних запитань, чому ця книга справжня і має велику глибину. Там не просто намутили, щоб створити видимість глибини, як часом буває у картинах Далі або з текстами різних пісень. Тут читаєш – і відчуваєш, шо глибина є. І крапка. Як я її відчуваю? Ну, здається, що хтось закинув у тебе вудочку, і там, десь глибоко, починає клювати риба. Ти можеш відчути, як вона клює і як її намагаються витягти. Ця боротьба триває крізь найкращі сторінки книги, а коли її закриваєш, ходиш весь схвильований, а всередині все крутиться коловоротами. Читаючи, ти витягуєш цю рибу.

Колись так було з книгою «Народжена вільною», котру я вперше у житті прочитав самостійно, незважаючи на її товщину та не зовсім дитячий зміст. У ній розповідалося про левів у Кенії. Я не знав, як виглядає та Кенія – ймовірно, в книжці були картинки, – але потім у моїй голові леви стрибали через рови, які ми косили, пили воду з нашої річечки Дретвініс і ночували десь у вільхових заростях. І можна сказати, що ті книжки поглиблюють все, що бачиш навколо. Ти створюєш для всіх тих ровів і хащів друге, трете життя, а коли починаєш бачити це все, робиться весело. І треба ж стільки років не любити села, щоб врешті-решт воно навчило тебе дивитися на життя зовсім інакше. Це схоже на тюрму, коли тебе примусово відгороджують, доки ти не починаєш міркувати: та й добре, ну і не треба мені того міста, людей. Тоді розслабляєшся і намагаєшся побачити, що тут навколо тебе, розглядаєш не як тюрму, а як місце, де з тобою все гаразд. Звичайно, якщо не зважати на комарів та мух.

Коли б не ті комарі та мухи, то можна вважати, що практично Касталія. Що таке село Скіручяй? Це справжня педагогічна провінція – працюєш, роздумуєш, читаєш книги. Я розмірковував про регбі та останню поразку. Скоріш навіть не розмірковував, бо про що там розмірковувати, а просто згадував гру, і всередині здіймалася лють. І кожного разу так, і весь час все заново.

Сіножать. Вилами береш сіно, перекидаєш, уявляєш, як передаєш м’яча. Треба передавати чисто. Береш вилами сіно, піднімаєш над головою, несеш і думаєш, що рознесеш всіх суперників на тріски. Однак потрохи відчуваю, що та лють мені не допомагає і вона мені не до вподоби, але що робити – невідомо. Іноді вдавалося про все забути. Стоїш біля корови, ганяєш ґедзів і замість того, щоб дратуватися, почуваєшся сам тим бидлом, яке гризуть ґедзі. Та нічого, ґедзі для того і є, щоб гризти, а ти – для того, щоб кров давати. А що кращого ти дав цьому світу? Все тільки береш або прагнеш взяти. Подавай тобі правильний спортивний костюмчик, крутих дівах і золоті медалі… Навіть не береш, а крадеш, часом цього сам не помічаючи. Бо дуже треба. Чим більше з’являється крамниць самообслуговування, тим частіше виникає бажання засунути якусь машинку під пахву, заплатити тільки за кефір, а вдома пояснювати, що товариш віддав. Ні, телефону вони не мають…

Тепер залазиш на горище, і світ тобі дарує скарби: різне старе начиння, купу газет та журналів, вперемішку зі старою одежею. Все добре припорошено кострицею. Почуваєшся так, ніби втік від усіх. Спершу ніхто й не додумався там мене шукати, щоб попросити якоїсь дрібниці, наприклад, принести води, доки не побачили, як я звідти спускався донизу. То ось, струшую кострицю з тих скарбів і розглядаю. Почуваюсь наче якийсь археолог. А як ще можна почуватися, коли знаходиш, що й колись, більш ніж двадцять років тому, учениці до школи бігали у коротеньких спідничках. Імовірно, навіть у коротших, ніж нині, але їхні спіднички були трішечки прадавні, і всі вони здавалися мені старшими за наших однокласниць.

Найуважніше я переглядав сторінки журналу «Нямунас»[25]25
  «Нямунас» – щомісячний ілюстрований журнал Спілки письменників Литви. Видається з 1967 року.


[Закрыть]. Там писали про різні закордонні гурти, в кінці був гумористичний розділ. Але головне – фотки, бо фотки з журналу просто зігрівали. Декілька років тому я цими фотками цікавився активніше, бо знаходив пожадливо видерті сторінки. Тоді вони мене не торкали мистецькою стороною, проте в той час побачити голих баб ще десь, окрім журналу, не часто траплялася нагода; тільки розгорнеш сторінки – кров одразу закипає. А побачити художню сторону можна, коли вже бачиш таке не вперше, тоді можна помилуватися й водою, і зіллям, яке прикриває все, що необхідно трохи прикрити. Але спочатку це тільки заважає.

Здавалось би, струшуєш кострицю, і що там знайдеш? Старий мотлох. Втім, одна «старожитність» мене сильно потішила. Поміж старого дрантя я знайшов коричневу шкірянку, таку стару, що всі застібки вже поржавіли. Я приміряв – якраз на мене. Вона була вже майже без підкладки, але зовні мала класний вигляд – трохи потерта, з грубої шкіри, з крупним зіпером посередині. Однозначно візьму її собі в Шяуляй, бо ні в кого такої більше не буде. Як з’ясувалося, це була куртка льотчика. Її носив мій дід, якого я ніколи не бачив. Тепер носитиму на собі не лише грубу шкіру, але ще з історією. Практично якась реінкарнація. Я не стану ні пілотом літака, ні чайкою, однак та історія, що тепер на мені, мабуть, важливіша. Однак цю історію потрібно ще створити, оскільки ніхто багато не розповідав про минуле, та й тепер не розповідають, так, ніби не залишилося слів для спогадів, а що можна згадати, коли ніколи про це не розмовляли. Не розмовляли про льотчиків, про заслання у Сибір, ні про що.

А ще поміж мотлоху в костриці я знайшов книжку віршів Кайокаса[26]26
  Дональдас Кайокас – сучасний литовський поет і прозаїк.


[Закрыть] «Листопад у дзеркалі». Я її погортав, однак мало що зрозумів. І по правді, такі трохи дратують – надто хитромудро пишуть, хоча окремі слова чіпають. Скажімо:

 
Немов хтось грає на флейті,
Твої коралі розсипались,
Коли тікала ти крізь праліс…
 

Іноді вистачає одного слова, і воно відносить тебе своїми шляхами. У костриці знайдена стара річ змушує знову думати про Моніку. У цьому весь фінт: читаєш – і трапляються там слова, котрі відносять тебе бозна-куди. Наприклад, нещодавно я прочитав сучасну книгу про старовину, це теж так ніби струсити кострицю. Називається «Світ Софії» – її теж наша вчителька порадила. Читаєш про те, як люди мислили у давні часи, але усвідомлюєш, що сам колись так думав, проте не міг чітко висловитися: «Стоїки підкреслювали, що всі природні явища, наприклад, хвороба і смерть, відбуваються відповідно до строгих законів природи. Тому людина мусить змиритися зі своєю долею. На їхню думку, ніщо не відбувається випадково. Усі події невідворотні, тому немає сенсу нарікати на злидні, коли доля стукає у твої двері. Щасливі життєві події людина також мусить сприймати з глибоким спокоєм. У цьому місці розкривається спільність з кініками, які стверджували, що все навколо не має сенсу. Донині прийнято говорити про стоїчний спокій людини, яка не піддається почуттям».

Було дивно читати думки людей… та хто б міг би подумати, що люди, які жили десь п’ять тисяч років тому, були такими ж, як і ми? Вони щонайменше персонажі шкільної програми. То ось, коли читаєш їхні думки, все здається правильним. Злегка дивакувато, якось по-старому, проте правильно. Одна справа прочитати і подумати, що все правильно написано, інша – зробити так у житті, бути врівноваженим і не нервувати з жодного приводу. Нічого не боятися. Здавалося, що я зовсім спокійний. Ось – плаваю я на човнику в ставку, а той човник зробив мій дядько. Він привіз з Шяуляйського летовища капот літака з алюмінію, склепав, і прошу – човен. Правда, треба накладати туди глину, щоб додати ваги, в іншому випадку човен не тримається на воді – дно кругле, тому необхідно пильнувати, щоб не перевернутися. Але ні, я плаваю, не думаю ні про що і відчуваю, як щось відбувається і без моїх роздумів. Довкола так тихо, навіть місяць не потрібен, все як в одному вірші Кайокаса – там місяць, дюни: так місця багато для цього видовища. В мені. Інколи здається, що все проникає всередину. Вода, дерева, цвіркуни, запах землі. Інколи здається, наче все довкола намагається тобі розповісти, що за стінами цієї Касталії ніщо не має значення. Сюди майже ніхто не приїздить. Кілька машин на день проїжджають повз. Якби не було тут радіо і тєліка, не здогадався б навіть, у якому столітті живеш. Втім, і вдень відчутно, як там у ставку глибоко під водою хтось є. Вдень не так сильно, але коли треба увечері піти до ставка, щоб покупатися після возу сіна, тоді це відчуваєш реально.

Над водою здіймається імла. Чого ти боїшся? Чомусь вважаєш по-дитячому, що хтось тебе затягне вглиб. І тоді, та звідки тоді взяти той спокій? Лякає не страх втопитися, хоча ноги шпортаються у водоростях, а те, що хтось затягне тебе вглиб. А хто там? Та звідки знати – хтось із казок дитинства. Або мов з того мультика про їжачка в тумані. З боку річки плине чийсь спокійний голос, а тут, у ставку, чуєш, що понесе тебе не до берега, а затягне вглиб. І тут тобі – гаплик, і це буде не так, як тоді, коли провалився з тими ковбасами, не так, як коли мєнти спакували, і навіть не так, коли програли фінальну гру, хоча тоді здавалось, що це все – гірше бути не може. А тут відчуваєш, як тебе затягне вглиб таке лихо, що навіть смерть порівняно не настільки страшна, як це засмоктуюче лихо, що годі описати. Опускаєш углиб ставка ноги, а там вода крижана. Це вам не глибина романів Гессе, де відчуваєш вир, але знаєш, що нічого лихого не трапиться. Тут усе реальніше. Однак коли логічно роздумувати, то навпаки – романи Гессе існують, а тут нічого немає, окрім водоростей, риб та імли над водою. Ноги грузнуть у глину чи мул, й найстрашніша річ, котра може жити у ставку, це – п’явки. Втім, усе навколо здається живим, і сам ставок – мов паруюча воляча спина. А найбільш живе місце – там, у глибині. Моторошно, бо там холодно, і в такій холоднечі лише лиха істота може жити. Коли поруч була б якась людина і мене бачила, мій страх би випарувався вмить. А коли нема нікого, то може засмоктати вглиб. Я усвідомлюю, що це все – безглуздя, ніхто не засмокче, проте стрибаю у воду і за мить – назад на берег. І саме тому, що це все – безглуздя, і знаєш, що нічого лихого з тобою не трапиться, саме тому й може щось трапитися, коли ніхто тебе не бачить і жодного свідка нема. Чудовисько Нессі тому й існує, бо ніхто його не бачив.

Дорогою додому я роздумував, що можна багато про це розповідати, та як оповісти, чому боїшся купатися в сутінках у ставку. Тому не зможу, і навіть не намагатимуся. Правда, люди розповідають про те, як бачили НЛО, як зустрічалися уві сні на даху. А тут – лише ставок з жабами та п’явками. Тут нікого нема, але страшно. Боїшся, і не можеш розповісти чому. А головне, що те, чого немає, але боїшся, і є реальнішим за все інше. Реальніше за оригінальні кепки Chicago Bulls, реальніше за Мачерніса, Гессе, і навіть за новозеландську гаку чи Достоєвського. Той холод з глибини реальний.

Коли порівнювати: боїшся дістати ще раз від того каратиста, боїшся останньої пісні на танцях і ламбади, боїшся передати м’яча Барану, боїшся митників на кордоні та мєнтів на базарі, а також курв у Ганновері, та залишитися на ніч у тому місті, хоча в газеті про тебе написали, що ти – безстрашний боєць. Це все – просто гівно, коли порівнювати з тою холоднечею, яка в сутінках підіймається з дна ставка. Незважаючи на те, що в ставку з тобою нічого лихого не може трапитися, боїшся цього зовсім по-іншому, найсерйозніше.

І навпаки: стоїть дуб посеред поля, здається – гора спокою, особливо увечері, коли стелиться серпанок. Бодай піди, обійми і стій, як той чередник Лапінас, коли обіймав свою липу. Хоча розумієш, що кабани з лісу можуть роздерти твою дупу тільки так.

Та що я тут верзу, потрібно змінити тему. Просто літо було довгим, а коли час затягується, зазвичай нема про що розповісти.

29

Коли я повернувся у Шяуляй, довго на місці не топтався, не клеїв дурня і не зображав з себе кота, що сере.

Вирішив зустрітися з Монікою. Це ж не буде страшніше, ніж залізти в сільський ставок у сутінках. Сподіваюся, що вона нарешті набалакалась зі всією своєю родиною вдосталь і пороздавала всі гостинці.

Побачивши мене, Моніка раптом як кинулась на шию, ми відразу опинилися в траві. Нараз я усвідомив, що то значить книжечки ціле літо читати, замість того, щоб спортом займатися. Напевне, я не втримав рівновагу з несподіванки. Все усередині закипіло, і холоднеча ставка здавалась просто жартом, майже вигадкою. Вона тішилась як дитина. Не лишилося жодної думки, шо Моніка не чекала на мене або щось не так. Літо пішло їй на користь, і вона знову набула литовської зовнішності. Можливо, навіть більше, ніж до поїздки у Шотландію. Волосся випрямлене і пофарбоване у якийсь невизначений житній колір. Довга полотняна суконка мала вигляд до кінця не обробленої. На ногах шкіряні сандалі, а на шиї підвіска майже зі свастикою.

– Ти після літа трошки змінилась, – кажу.

– Подобається?

– Ще б пак.

– А мені подобаєшся ти.

– Справді?

– Мені подобаються твої вуста, подобаються твої плечі. Подобається, що ти завжди стриманий. Ну, може, тільки крім того, що граєш регбі.

– Регбі ти так просто не відкидай…

Вона усміхається, і настає дія якоїсь магії. Моя киця повертається до мене. Раптом усе стає таким, ніби нічого й не трапилося. Здається, що тепер все навіть краще, ніж до цього літа, до її поїздки у Шотландію.

Про ставок я їй розповідати не буду. Лише про прочитані книги. Саме про книги, а не про журнали. Відчуваю, як Моніка мені заздрить, що я читаю книжки, які хочу, бо батьки її завалили необхідними книжками, склали графік факультативного навчання, найняли репетиторів – з математики і з литовської. Ще почали співати щось про олімпіаду з англійської, а насамкінець ще й вишеньку на тортик поклали – тягнуть щонеділі її з собою до костелу. Це після того, як кілька років тому Папа Римський у Шяуляй приїздив, саме тоді їм очі й відкрилися. Здавалось, що сам Бог прийшов й помахав їм рукою.

– Слухай, коли ти повернулася з Шотландії, казала, що батьки тобі не дозволяють фарбуватися і все таке. То як це так тепер ти перемалювалась?

– Дозволили, але мусила їм дещо пообіцяти.

– Що?

– Що більше не зустрічатимуся з тобою.

– І що, пообіцяла?

– Авжеж.

– В якому розумінні?

– Бо вони все одно, чи так, чи інак, пасуть мене, і нам в будь-якому випадку треба ламати голову, як і коли зустрічатися. А ще більше пасти вони мене не зможуть. Тому від моєї обіцянки нічого не зміниться.

Проте мені здавалося, що це якась зрада, так, ніби вона відреклася. Але я проковтнув. Можливо, Моніка має рацію, побачимо, чи справді нічого не зміниться. Я не хотів більше її дратувати, бо вона й так була заведена, безперервно пояснювала і пояснювала мені.

Вона не бажає сидіти від гудка до гудка у якомусь там кабінеті і клацати на калькуляторі. Вона не хоче, щоб її обід починався о дванадцятій дня, і так щодня. Все життя. Вона не хоче ходити в костюмчику.

А батьки цього хочуть.

Батьки бажають, щоб вона вибирала розумно. Щоб вона була далекоглядною.

Зараз Моніка хотіла б вступати на психологію, а не на юридичний. Але що буде з її бажанням, якщо зрозуміло, що батьки й слухати про це не хочуть.

У мене в школі все набагато простіше. Всі ми почувались вже дорослими і немов закінчили ту школу. Хоча попереду нас очікували ще три триместри і екзамени. Але всі усміхались, відчувалось, що ми у школі найстарші, що з нами рахуються. І вчителі теж. Десь у шостому класі я так мріяв про те, що колись буду у дванадцятому. Хоча б тому, щоб у сраку не кóпали якісь там десятикласники. І зараз нарешті точно настав спокій, з десятого класу більше нічого не загрожувало.

Одного разу прийшла в наш клас вчителька литовської мови і спитала, чи хтось із нас пише. Ну, в сенсі вірші, оповідання чи драми. Та хто ж тут, у нашому класі, писати буде. Та навіть якби й писав, то сидів би і не світився. Я собі не уявляю, що б сталось на перерві, якби хтось підняв руку і заявив: я тут вірші пишу. Тож всі випали б. А на перерві закозлили б – ну, давай, почитай нам, що там пишеш, що тут мулиш.

Словом, стало мені шкода тої вчительки, бо вона якось нормально спитала, так, ніби питала про те, куди ми збираємось вступати, чи щось таке. Боже, думаю, невже вона насправді думає, що в нашому класі хтось здатен писати? І ще так, що вона могла б це на якийсь там літературний конкурс відправити? Чи не бачить вона, як ми на уроках відповідаємо і як книжки читаємо. Мабуть, має бути зовсім зле, щоб прийти і таке запитати. Як подумаєш, що там ті мої однокласники… По правді, не те що в класі, але в цілому місті Шяуляї я жодного письменника не знаю. Якщо й був би якийсь хороший, то знали б про нього і не цікавлячись. Загалом та вчителька нічого така, ось, мої оцінки покращились. Ставить вона десятку мені за різні прочитані брошури. Загалом вона молодець. І раптом мені в голові – бац, немов якийсь внутрішній Тадас Блінда – давай, давай, треба ж допомогти бідолашній. Хоча б настрій їй підняти. То я й кажу:

– Пані, вчителько, а про що потрібно написати?

Вона витріщилася на мене й не одразу второпала, про що я запитав.

– Як це – про що? Про що хочеш. Тут же література – можеш вірші писати, можеш оповідання або п’єсу. Про що хочеш.

Мені твори на вільну тему найбільше подобались. Насправді якщо бувала вільна тема, то я міг щось там написати, а в іншому випадку – просто труба.

– Тоді гаразд, я напишу, – кажу, – а на коли треба?

Я пообіцяв, а коли повернувся додому, сів і міркую: мабуть, треба було б так понаписувати, щоб вона змогла це віднести на той конкурс, бо якщо вона це віднесе, то я ще одну десятку отримаю. А це ніколи не зайве. Та й часу небагато займе. Вірш зазубрити, мабуть, довше, ніж декілька строф зримувати.

Жодні авторитети на мене не давили, і різними впливами я голову собі не мастив. Потрібно було думати про вчительку, а не про якісь там впливи. Відчував, що я вже майже все прочитав, тож писати вірші не здавалося складним ділом. Тому і почав з теми Ерліцкаса про дощ, який, коли вперше його прочитав, мозок мені покраяв:

По вулиці йшла мама собі і несла парасолю в руці раптом дощ застав її і подітись нема нікуди…

А парасолю ж мала в руці!

Що там не кажи, але, як на мене, звучить непогано. Думаю, що можна таке і на конкурс відправляти сміливо. Понаписував різного по пару строчок, бо добрий початок вийшов, а далі не можу придумати, як наприклад: «А зараз міркую, чи загрозу для світу я створюю». Однак потім дивлюсь, що може, й так нічого, навіть кумедніше звучить. Моя проза теж кумедна. Писав щось без зв’язку, оскільки ніяк не міг пов’язати. Позаяк я тут писав жарти, тому мусить бути нормально. Ось, наприклад:

«Антанас і рекорди

Антанас побив всі рекорди. Він пробіг стометрівку навіть у дощ. Стрибнув у довжину, хоча стелилась імла…

Однак бити когось зовсім не гарно, незважаючи навіть на те, що це – рекорди.

Одної гарної тихої ночі спаплюжили ті рекорди все особисте життя Антанаса. Високо-високо сяяли зірки. Глибоко-глибоко спали рибки».

Понад усе хотілось писати які-небудь мудрі книжки. Бодай як Сакалаускас[27]27
  Томас Сакалаускас (лит. Tomas Sakalauskas, 1932–2015) – литовський журналіст, есеїст, редактор.


[Закрыть] про поета Мачерніса або його «Бенкет премудрих». Хотілося так написати, щоб ті, хто читатиме, зітхали від подиву, і звідки я взявся такий мудрий. «Наближаючись до години здійснення, думка В. Мачерніса все більше і ширше відчиняється для божественності Космосу: з небес приходять більші за нього сили і змінюють його душу. Він мусить сказати правду про них, адже коли він не опише все, що бачить, продовжить брехню. Погодиться зі смертю. Мачерніс переходить від ритуальної релігії до філософії, намагається осягнути Всесвіт. Він наближається до жертви». Ну, ось так. Пише про Мачерніса буцімто про Христа. І як це все вияснити і знайти зв’язок між речами, які в житті не прийшло б у голову пов’язати? Саме тому й були драйвові книги Сакалаускаса...

За участь в тому конкурсі я отримав аж дві десятки! Чесно кажучи, настрочив це я набагато швидше, ніж два десятки книг би прочитав. Вважаю, що вигідно бути письменником, стопудово! Сидиш собі, думаєш і пишеш. Позаяк, крім регбі, я більше не знаю, що можна робити в житті ще, – невже підеш на столяра після дванадцятого класу – тому письменником стати було б непогано. А тоді, дивись, і Моніка почне серйозніше ставитися до мене, для неї я не тільки читатиму, але й сам писатиму. Мої батьки багато не коментували цього, але для них це набагато краще, ніж регбі.

Під час обговорення було нудно. Всі читали, я нічого з того не збагнув: ну, там про ранок, хтось приносить їй росянисту квітку просто в ліжко або йде сніг без кінця і краю, і вона тужить. Наче й зрозуміло, про що тут пишуть, але здається, що всім цим поетесам не вистачає клепки, вони блукають луками, говорять з лісовими мавками, розчісують своє волосся і чогось очікують. А я сам чекав, щоб усе це швидше скінчилось, бо вже декілька днів поспіль відчував, як мій кінчик пече, і ще він вкрився невідомим слизом. А коли чуєш між ногами вогонь, час повзе неймовірно повільно. А ті поетеси читають свої вірші та відчувають, як плине час. А для того, щоб всім було ясно, як плине час, необхідно, щоб ішов дощ. Отже, іде дощ, плине час, а вона розгублена.

Мов пілігрим, блукаєш в дощ, не бажає душа твоя повертатися до земного буття і знов відчути предметів обвал.

І комісія має що сказати про цю лірику! А переможниця конкурсу написала роман про Свидригайла[28]28
  Свидригайло Ольгердович (бл. 1370–1452) – Великий князь Литовський (1430–1432), Великий князь Руський (1432–1440).


[Закрыть]. Читає дівуля уривок, а я міркую: почув би це Свидригайло, дістала би вона добряче батогів. Думаю, саме тому вона й перемогла, що написала цілий роман, бо для роману треба дуже багато сторінок написати, та ще й про Свидригайла. Ну, тут важкий матеріал. Можна подумати, що дощ, рекорди і мама без парасолі, – легше, чи що? Думаєте, легко писати про те, чого не розумієш, та ще коли навіть не вдаєш, що тут є якийсь зв’язок? Для того потрібна відвага. Але цього комісії не зрозуміти, і вони не зрозуміють, я так вважаю. Бо коли я читав, вони посміхалися лише з почуття жалю. Втім, дали мені заохочувальний приз – якісь там книжки, на кшталт того: маєш талант, потрібно працювати.

Усе-таки Моніка мене не надто заохочувала. Ну так, загалом файно, що пишеш, але знаєш…

– Ні, не знаю. Ну, кажи.

Моніка каже, що все тут написано в строфи, ніби весело, але насправді за тим нічого немає.

– Рімасе, подумай, тут нічого немає, жодного змісту.

– Як це немає? А коли пишуть про Свидригайла, тоді є? Той її Свидригайло такий самий, як усі ті мавки у дівчачих віршах.

– Але це – наша історія, традиції, про це можна роздумувати і необхідно дбати…

– Про що там думати? Що там придумати можна? Як Свидригайло думав колись? Звичайно, можна казати, що в моїх текстах немає змісту, але у цьому весь задум. Я саме це й хочу сказати, що іноді все буває безглуздим, може раптом статися якийсь парадокс – і тоді у твоїх думках відчиняється прірва, у яку навіть моторошно поглянути.

– Та це зовсім інше, ніж ти мені читав з Мачерніса. І зовсім не те, що розповідав з «Ідіота».

– А я й не бажаю писати так, як вони. Розумієш? Якої глибини треба ще? Зірки високо, риби глибоко, а ти сам десь поміж ними, без жодного змісту, і ще віддубасений. Це доволі жорстко, я так вважаю.

Моніці в цій історії найбільше сподобалось те, що я намагався допомогти вчительці, і мені ніби й вдалося. Взагалі їй сучасні митці не дуже подобались. Каже, що брудні, п’ють, курять і роблять різні дурниці, вони геть безвідповідальні, і ще раз: брудні, не миються, неохайні, кошлаті. А останній вбивчий її аргумент був, що митці божевільні. Ось влітку тут, у нашій міській галереї, каже Моніка, знайшли голову людини. Відрізану справжню чоловічу голову. Кажуть, що якась мисткиня притягнула її з собою у галерею, фоткала чи малювала, робила зйомки для якоїсь там передачі про смерть, а потім залишила ту голову в кав’ярні галереї, хтось відніс її у підвал, пізніше хтось знайшов, подзвонили в мєнтуру, і такий кіпіш піднявся. Так ось які ті митці. До всього цього, ще й збоченці. Поети і прозаїки теж митці. Хоча прямо в очі вона мені цього не сказала, проте прихований сенс я теж можу іноді прочитати.

Чи можливо, що буває по-іншому? То ж не завжди митець мусить бути неохайним і збоченим. У мене були свої аргументи. Візьмемо, наприклад, Брюса Лі – та хто б міг подумати, що каратист вірші пише. Так само ніхто б не подумав, що регбіст може вірші писати. А вони – не якісь там обірванці-бідолахи! Наприклад, ті, що були у комісії того конкурсу. Хоча прізвищ відомих письменників я там не чув, але всі сиділи нормально, у костюмчиках або хоча б у піджачках, і не в зелених чи червоних, а в сірих чи коричневих, усі вони мали порядний вигляд.

Словом, регбі недобре, бо можна травмуватися, і то спорт агресивних бульдогів, митці – теж погано. А що тоді добре? Може, вчителі? Авжеж, згадую одного фізика в школі: як тільки хтось йому був не до вподоби, хапав того бідолаху, підносив до дверей і кóпав ногою у сраку так, що той вилітав з класу разом з дверима, яких заздалегідь ніхто йому не відчиняв. Правда, довго той фізик не працював, але все одно встиг після уроків показати нам всі шварци і сталлоне по відику, у ті часи ще по рублю з нас позбиравши. А може, ксьондзи, що їздять машинами, купленими на копійчини, які бабулі пожертвували? А може, ще акуратні банкіри у краватках, як у зашморгу. А хто в нас тут всі банки нагнув і залишив усіх голими на льоді без бабла?

А стосовно тої голови, то… може, й моторошно, але нікому нічого поганого не зробили. Я, звичайно, промовчав, що знаю трішки ту «якусь там мисткиню», і колись ми з нею разом гуляли по тій галереї мистецтв. Це Юрґа забрала ту голову з моргу. Все одно її б потримали якийсь час у морзі, а потім би викинули, бо тільки у морзі й тримають голови невпізнаних трупів. Але ніхто ніколи їх не впізнає, і це – факт. Я щось важко можу уявити Юрґу, яка крокує з головою людини у пластиковому кульку, втім, якщо вона вважала, що без голови трупа гарного мистецтва не зробиш, то нехай собі робить що хоче. Так і уявляю Юрґу: на плечі з бітою хокеїстки на траві і з тою головою під пахвою. Уявляю таку сувору картину, намальовану на цілу стіну де-небудь, наприклад, там, де зараз намальована піша алея на міській пішій алеї – і кому це потрібно? Всі й так бачать, що тут – бульвар. А картина могла бути намальована у стилі старого живопису, типу, одна сцена з битви під Сауле з мечоносцями. На уроках історії нам розповідали – у хроніках пишуть, що в битві під Сауле перемогли дерева. Зрозуміло, тоді віддубасили їх, мабуть, дубцями. Будь-чим не віддубасиш мечоносців, які в обладунках.

Адже й першокласнику зрозуміло, що саме з біти починається вся слава Литви. А ще можна сміливо поміркувати над удосконаленням Шяуляйського герба, бо там забагато різних звірів. Треба залишити ведмедя або бика, навіть краще – бика, а замість ведмедя покласти біту.

Колись Юрґа показувала мені різні картини з відтятими головами за мотивами історій з Біблії. І тут я пустив в хід цю аргументацію, тому що не міг пропустити можливості показатися розумним. Ось Іоанну, який Ісуса хрестив, голову відрубали? Не лише відрубали, а ще й Соломія на підносі її принесла. А тут лише у кульку в галерею мистецтв. До того ж ніхто тої голови не рубав, а просто забрав з моргу. Але голова Іоанна нікому не заважає, ніхто не акцентує на тому, що там з головою людини носяться, і не з якою-небудь без ознак ідентифікації, а самого Іоанна Хрестителя!

Або Юдита. Напоїла Олоферна, і тільки мечем по шиї хрясь, ага, голова ще тримається, тоді ще раз хрясь – і по башці, кинула її служниці в торбу та змилися собі молитися, бо бач, так вони звикли. Але це ж Біблія, а всі біблійні історії вважаються нормальними.

– Звісно, бо це лише історії. А на біблійні історії потрібно дивитися набагато глибше, не все там на поверхні. Вони розповідають зовсім інше, ніж здається з першого погляду. Ти як письменник мав би про це краще знати.

– Однак і в цьому випадку не задля потіхи ту голову тягали. Тут теж штуку робили.

– Але у Біблії просто історія. А тут треба було брати голову у свої руки. Мені погано лише від думки, що треба було б голову трупа взяти у руки. Як та мисткиня брала її? З рукавичками чи просто голіруч?

Я все одно не можу второпати, що Юрґа поганого зробила Моніці, і раптом ловлю себе на думці – відчуваю, що мої віршовані жартики Юрзі би сподобались. Тому потрібно завершувати цей базар, який ні до чого путнього не приведе, і побалакати про справи, якщо вже почали.

– Мені без різниці, як вона ту голову брала, головне, що доброго зробила. Мене зараз більш хвилює, що прийдеться пертися до лікаря, бо так свербить, і почухати не виходить. А той лікар буде брати мій кінчик в руки. Або ще краще – його асистентка. А це для мене набагато жахливіше.