Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)

14

Я вирвався з села до вересня! Сказав, що неймовірно важливий турнір, і всі повчання типу «обійдуться й без тебе» не спрацювали.

Коли повернувся, зустрів у дворі Едиту.

– Приходь до мене післязавтра на день народження…

– У мене завтра змагання, тому якщо буду живим, – відповів я, щоб вона скоріше відчепилась.

Змагання були, як і все після літніх канікул. Тримав м’яч в руках ніби уперше, рухи у всіх, мов у робокопів. Ніхто серйозно ці змагання не сприймав. Ми грали з командою з міста Плунге. Та звідки там можуть бути регбісти, якщо їхній майданчик схожий на луку, на якому ми сіно косимо – відразу за воротами крутий схил, мов для пасовища гірських кіз.

Усім відомо, що влітку ніхто не тренується. Тому різні невдахи намагаються натиснути і забрати корону в лідерів. Усе виглядало кумедно. Ми заробили 60 очок, і ніхто з наших не зробив більше одного заносу, окрім мене. А про що говорить ця статистика? А про те, що хто не лінувався, той тепер біжить у залікову зону команди Плунге. А що статистика каже про мене, якщо я туди біжу, і не вперше. А те, що гра з Плунге була для мене доброю нагодою показати, що я можу грати у команді дорослих чоловіків, і сам уже не дитина. І не даремно я ціле літо носився з обшарпаним м’ячем.

На початку змагань здалося, наче нас щойно підняли, але ще не розбудили. Тому мій перший запуск м’яча, нібито знову над дахом стодоли, змусив усіх витріщити очі. М’яч повисів над спинами всіх гравців, проте коли я підбіг до місця його приземлення, він уже опинився в руках захисника. На селі я сам був тим захисником, однак тут гра відбувалась реально, а не в моїй голові. Хоча багато хто саме так і подумав. Питання тренера: «Що ти тут виробляєш?» – прозвучало переконливо, і всі отримали можливість поміркувати над тим, що ми зібралися сюди не на пікнік з нагоди проводів літа.

Для наступного такого запуску м’яча я дочекався кращої нагоди. Ми набрали вже майже тридцять очок. Я отримав м’яч не тому, що був у хорошій позиції, а тільки через те, що ніхто не мав жодної ідеї, як далі з ним поводитися. Команда Плунге в захисті паше старанно, але на любительському рівні. Тепер вони намагалися подвоїти захист, проте за їхніми спинами могли безтурботно пастися корови. Ось туди я й «завішав» м’яча. Більшість встигла лише обернутися і з піднятими бровами провести мене поглядом. Наші спочатку теж завмерли, але коли м’яч приземлився просто до моїх рук, і мені відкрився вільний шлях до залікового поля, всі одночасно вишкірилися.

Очевидно, що ми грали на розслабоні, журналісти це називають індивідуальними діями. А хто би краще грав після канікул, та ще й проти дворової команди.

Корочє, тренер побурчав, але що тут скажеш, коли перемогли з таким результатом? Тому ми їдемо до міста Пакруоїс на фінал – грати з паневежською командою.

Ми перемогли з рахунком 60: 6, а місцева газета написала статтю «Чи отримає «Вайрас» десятий раз переможний кубок?». Для газети чомусь це було не очевидно. Вони написали, що наш захист поганий, хоча Плунге не зробили жодного заносу, тільки влучили пару штрафних ударів. Журналіст пише: «Залишилось декілька днів до фінальної гри з паневєжськими «Гілєнай». Чи зможе «Вайрас» 10-й раз виграти кубок?». Немовби кубок нам треба отримати за ті декілька днів ще до фіналу. А що тоді будемо робити у фіналі? Але головне – там було чітко написано «Добре грав наймолодший гравець команди «Вайрас» Р.Кміта», також зазначили ще двох чуваків. Але фотка була їхня, а не моя. А я не тільки грав краще за всіх, але й найбільшу кількість очок набрав. І де моя фотка? Репортер не зробив фотки, бо думав, що якийсь там чудик просто так кóпає того м’яча аж до хмар. Ну, корочє…

Наступного дня я з тою газетою погнав до Едити на день народження. Підсуну їй під ніс, нехай знає, що про мене газети пишуть, і цього цілком достатньо, щоб збагнути – я не для неї. Прийшов на годину пізніше, щоб не подумала, що я скучив. А ще дістає чекати, поки всі позбираються: сидиш, дивишся на салат олів’є, оселедець під шубою, рулети і чекаєш. Краще нехай вони мене почекають.

Подарунка ніякого не купив, подарую ті кульчики, бо маю ще досі. Але щоб вона не подумала, що це може щось значити, підпишу листівку, схожу на жарт. Вона завжди мені дарує листівки, типу зі змістовними словами. На кшталт: «Бажаю радіти маленьким речам, оскільки одного дня подивишся назад і зрозумієш, що це все були великі справи. З днем народження, Рімантасе!» І як вона це уявляла конкретно? Просинаєшся, підтягаєшся в ліжку – ах, як добре я підтягнувся – ура! Встаєш, чистиш зуби – ура! Поп’єш чаю – ура! І так цілий день, а потім ще треба якось все це згадати, щоб здавалось великими справами…

У мене валялась листівка з котиком, який спить. Взяв її і написав перше, що стрелило в голову: «Від мого цілунку нехай ти заснеш…». Подумав, що так буде добре. Слова не мої, це такий хіт Вікторії, а з пісні слів не викинеш. І для чого викидати, якщо кавалок хороший. Треба не викидати, а записати, чи не так? «Вітаю. Це тобі», – так і сказав, коли подав. Вона нахилилась поцьомати, я спочатку ніби теж схилився, але раптом зігнувся, щоб дістати мешти – розв’язати і роззутися. Я мав чіткий намір спаскудити їй вечір. Вона хотіла посадити мене поруч, а я, ніби оглядаючи стіл, обійшов його довкола і коментував усе: «Ну, і що ми тут маємо? О, салат олів’є! Сто років не жер салату олів’є! Але ні, краще я сяду біля тортика, треба після змагань закинути собі трохи калорій».

Подружки Едити були одна за іншу похмуріші. Всі у сіреньких светрах з рудими відтінками. Одна у мохеровому. Всі з начесаними чубами на чолі. Той салат олів’є і то мав привабливіший вигляд. Деякі з них намагалися справу виправити короткими спідницями. Ну добре, але навіщо ті блискучі панчохи, немов новорічна ялинка? Ноги в них схожі на колоду.

Втім, була одна дівуля, яку я досі не бачив, і зовсім не така похмура, як усі. Вона прийшла у шкірянці, на вигляд тоненькій і не схожій на базарну штамповку. Вдягнена була у джинсовий комбінезон і взута у білі кеди. Викинула свою усмішку, віталася з усіма, балакала про щось, навіть тим мимрам мала що сказати. Я біля неї і вмостився. Думаю, не треба палку перегинати зі своїми тупими заявками, ця діваха зовсім нічого така, потім вона вирішить, що я повний псих. Не знав куди покласти ту газету, тому поклав її на стіл поруч зі собою, відкрив так, щоб статтю з фоткою було видно.

– Будеш читати газету? – запитала та в комбінезоні.

– Ну, буде видно, – кажу. – Сподіваюсь, що знайдемо що робити і без газети.

З усієї компанії той факт, що я граю регбі, знала лише Едита, тому вона й схопила газету.

– Може, це про тебе?

– Нууу, про мене теж… – спробував говорити з такою інтонацією, щоб здавалось – це для мене не має ніякого значення, а газети пишуть про мене через день.

– Ви перемогли! – намагалася радіти Едита.

– Там не було проти кого грати.

– О! найбільше очок набрав Р.Кміта.

– Чи не час познайомитися, – втрутилася моя сусідка у комбінезоні.

– Добре, будемо по колу, – Едита почала керувати парадом. – Вітаєте сусіда, той каже своє ім’я, а ви це ім’я повторюєте і додаєте яку-небудь характеристику з літери, з котрої ім’я починається.

Я й не намагався запам’ятати всі їхні імена. Цікавило лише одне. Коли привітав свою сусідку, у відповідь почув – Моніка.

– Моніка, – повторив я, їй просто в очі й додав: – Мило, дуже мило.

Перехилив стопку і ледь не порскнув все назад – настоянка «Малунінінкай». Не знаю, але ніколи у житті такого ще не пив. Я думав, що це буде солодкий дівочий лікерчик. А тут жахливий смак, зовсім не зрозуміло на що схожий. Градуси б’ють в очі, потім той смак чуєш в роті, а в голову вдаряє вже згодом. Запах теж відлякує. Коли п’єш таке пойло, тоді найближче майбутнє здається непередбачуваним і швидше всього неприємним, а точніше – зовсім страшним.

Зате Моніка здавалась мені навіть дуже-дуже. Важко сказати, що особливого було в тій брюнетці. Її фігуру в комбінезоні можна було розгледіти лише в загальних обрисах, бо що там у тому мішку можна розгледіти. Вона була гнучка, спортивна, словом – немов кішка, але в мішку. Я б не проти витягнути її з того мішка. А ще, дивлячись на всю компанію, зрозумів, що можуть робити очі. З її очей видно, як вона вся аж шкварчала всередині, просто переповнена енергією, очі її сяяли яскравіше за нейлонові панчохи інших. А коли вона дивилася на тебе, здавалось, що для неї важливо щось там розгледіти, і ти для неї цікавий. Можливо, що комбінезон не є моїм улюбленим одягом, однак порівняно з тими безнадійними светрами вона мала сміливий вигляд. Хоча стільки тут тої сміливості, тепер така мода прийшла – дівки вдягаються у комбінезони, але в будь-якому випадку, щоб одягнути комбінезон на день народження, де всі намагаються повипендрюватися, потрібно трошки зухвалості. Мені це сподобалось, бо цього вечора я теж хотів бути зухвалим.

У цій ситуації теж потрібно тренуватися. Ми почали грати в іншу гру. Треба було на різних клаптиках паперу написати ім’я, якусь частину тіла і дію – ну, наприклад: поцілувати, погладити і таке різне. Ясно, що я написав «Моніка», але написати частини тіла, до якої я би хотів притулитися, не посмів. Тому треба було притулятися до вуха і лаятися. Тихо, звичайно. Я міг написати наприклад «вкусити», але хто міг знати, чиє ім’я я витягну. «Гудить, наче мушля з моря», – головне – сказати якийсь жарт, все одно хтось буде реготати, а якщо хтось зарегоче, то й іншим здається, що кумедно, тільки жарту він не може вловити. Головне – не розслаблятися і не втрачати хвилі, і завжди залишатися в центрі уваги.

Моніка вирішила почати іншу гру. Взяла газету зі статтею про мене – ось іще одна гра. Ми встали парами, підстелили аркуш газети. Завдання було згинати аркуш навпіл, а парі – якомога довше втриматися на тому аркуші. Вона підходить до мене і починає показувати. Ми так і залишаємось удвох, починаємо гру. Едита вся нахмурилась, майже тремтить від злості, а Моніка все робить легко, майже як дитина, але чітко і впевнено. Мені трошки шкода газети – де я завтра зможу купити іншу вчорашню? По правді, мені тої газети страшенно було шкода, але я стою, обійнявши Моніку, і зараз це здається набагато важливішим. Ми потрохи згинали ту газету, намагаючись балансувати на одній нозі, кожний раз з вереском репетуючи. Моніка трималася за мене так міцно, ніби ми з нею знайомі зі самого дитинства. Раптом збагнув, що, мабуть, я надто усміхнений і задоволений. І справді, поруч у тому мішку я відчував тіло кішки. А коли треба було стояти на одній нозі, вона легко стрибнула мені на руки. Тримав її, напруживши всі м’язи, щоб вона відчувала мов за дуб тримається, а вона була розслаблена, але не охляла.

Так відчув, що більше не можу стримувати своєї либи. Тримати дівчину було легко і зовсім не хотілось її відпускати. Усі інші випали з гри, а я залишився стояти з нею на руках на пальцях однієї ноги. Коли я відпустив її, вона скликнула ух! І поглянула мені в очі. Я все ще дурнувато вишкірявся, але її це не хвилювало.

– Може, пора вже каву пити?

Едита намагається зробити перерву забавам. Поки носять торти і каву, Моніка розглядає книжкову полицю Едити.

– Тут є «Чайка» Баха! Тобі вона подобається, Едито? Мені – страшенно. Здається, що проста, але багато про що говорить. Я могла б читати і читати знов. А ось «Ідіот» Достоєвського складніший, чи не так?

Назви книжок мені мало що казали, тому я рився у колекції платівок Едити. Платівки такі, як і в усіх. Коли маєш патефон, то купляєш не те, що тобі подобається, а те, що є у продажу. Тому в усіх було декілька платівок литовських народних казок для дітей, трошки музону для батьків, типу литовської естради, Пугачова і який-небудь Леонтьєв. А ще декілька литовських гуртів. Едита мала пластинку «Фойє» і BIX. Побачивши такий музон в неї, з несподіванки я підвів брову, але думаю – гаразд, хороша нагода повеселитися.

– І що тут маємо? О! BIX! Увага, увага – танці!

Я запустив річ «Сліпі воїни», хтось із дівчат нявкнув: «Ну, ні!» – але я вже почав дриґатися. Зняв зі стіни штучну квітку, прикусив її зубами і махав руками, мов крилами. Точно як Самас, коли співав «Я так хочу полетііііти». А я ще додав: «Як чайка!» Компанія тут зібралась культурна, не будуть же переривати мій хореографічний номер, але самі не танцювали, бо як тут танцюватимеш?

А мене чим далі, тим більше понесло на дриґання. Певно, якби не «Малунінінкай», я би так не скаженів. Шаленів я зі злістю – очевидно, тут і починалось те незрозуміле та некероване майбутнє, яке обіцяв стрьомний смак того пойла. Однак я б не сказав, що було так аж дуже неприємно або тільки неприємно. Я повністю керував ситуацією, все залежало від мене. Усі стояли попри стіни і, похитуючись в ритм, чекали, поки я закінчу свій виступ. Здавалось, що в подружки Едіти мохеровий ворс став дибки на светрі. А я веселився. Потім вони зможуть запитувати в Едити – а хто це такий був? Я пару разів почув дзвінкий сміх Моніки, і мене вже ніхто не міг зупинити. А Моніка, хоча здавалась простою, але з кожного жарту не реготала. Тому я почувався, мов отримав виграш у Німанській лотереї, і навіть сам себе здивував.

Не було чого тут тягнути кота за хвіст: кави попили, торт з’їли, тому я розлив залишки третьої пляшки «Малунінінкай».

– Ну, піднімемо ще тост. Не будемо ж сидіти тихо за столом, і можемо келихи налити по вінця. І вип’ємо за тих, кого кохаємо. І за тих, кого колись кохали!

Дивлюся на Едиту, а вона вся розгублена, з оскаженілим обличчям. Мені навіть стало її шкода. Але як згадую, що вона лежала нерухома в мене на дивані, коли мої батьки повернулися, мої вибрики порівняно з цим здаються просто квіточками. Додому пішли удекількох, і я причепився до Моніки, щоб її відпровадити.

– Де так навчився танцювати? – запитує Моніка і посміхається так, що здається, ніби вона з мене глузує.

– А що? Щось не подобається? Я на уроки танців ходив, – кажу напівсерйозно-напівжартома.

– Та все гаразд. Тільки я таких танців ніде не бачила, куди можна на них записатися?

– То я й сам можу тебе відвідати і повчити.

– Невже?

– А то ні. Звичайно, що так.

– А ти й «Чайку Джонатан Лівінгстон» читав, бо співав, коли танцював.

– А то ні. Звичайно, що так.

Усміхаючись, вона записує мені свій номер телефону. Усміхаючись! Свій номер телефону! Вона мені усміхається! А ще перед тим, як піти, кидає у мій бік:

– Було весело!

Певно, що весело, але мені тепер ще веселіше. Однак якось дивно виходить: я уперше так випендрювався, думав, що начудив, а вона каже – було весело. Можливо, що й начудив для інших, але головне, що їй було весело. Хоча, що я там начудив? Коли подивишся MTV, там всі ще не так чудять. MTV дивляться всі, хто має можливість, і всім подобається, але самі танцюють все одно як стовпи. Пообклеювали свої кімнати різними модними плакатами, а живуть за правилами села, а не MTV. Звичайно, що і я – теж. Але чому саме так? Цього я вловити не можу.

Зараз головне, щоб їй було весело. Нічого більше й не потрібно. Треба так і далі рухатися, щоб було весело. Мені і їй.

Адже, які там книжки вона згадувала? Ті, що нібито подобаються. Якась там «Чайка», а ще якийсь «Ідіот». Звучить нормально – Ідіот і Чайка. Можливо, треба подивитися? У гіршому випадку будуть у списку для вчительки, а якщо нічого такі, то буде про що побалакати. Побалакаємо про ідіотів.

15

– Чи є у вас книжки «Ідіот» і «Чайка»? – запитую я в бібліотеці Вишинського, оскільки у шкільній хтось вже забрав.

– Достоєвського «Ідіот» і Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон»?

– Так.

Для чого ці довгі літанії, думаю я, все і так зрозуміло – чи багато тут книжок про ідіотів і чайок?

Бібліотекарка зникає десь поміж стелажами. Якби ви знали, скільки тут різної метушні. Краще було би через все місто попертися і взяти книги у Едити… Бо приходиш, там гардероб, тоді треба виготовити собі читацький квиток, потім парити собі голову щодо різних їхніх понять: «абонемент», «читальний зал»…

– Гаразд, – кажу, – мені потрібні книжки «Ідіот» і «Чайка».

За декілька хвилин бібліотекарка виринає з книжками в руках. Потім треба ще підписатися та вислухати довжелезну нуднячу лекцію про те, коли необхідно їх повернути і що буде, якщо я не поверну їх вчасно. Подумати лишень, скільки часу потрібно потратити, поки візьмеш ті книжки, а всі так прагнуть, щоб ми більше читали. То, може, додому могли би нам книги приносити, як на те вже пішло.

Почав я з «Чайки». Вона тоненька, буде легше дати раду. Взяв її зі собою до автобуса, якраз їхали до Пакруоїс грати фінал кубка. Виявилось, що це якась казка. Одна чайка дуже любила літати, а всі їй товкмачили, що вона мусить дбати про хавчик, видзьобували їй мозок, але все одно вона намагалася літати, якомога швидше, та ще й різні викрутаси виробляти.

Ну гаразд, думаю я, ну літай і не жри, чайко. Мама теж мені забороняє грати у команді з дорослими чоловіками, їй взагалі не подобається, що я граю в регбі, вона каже, що з цієї гри ніякої користі, на хліб нею не заробиш. А мені здається, якби пробитися у закордонний клуб, то там можна і на хліб заробити. Звичайно, ніхто цьому не вірить. Якби я й далі займався танцями, можливо, всім було б краще. Ну, типу, гарно. Нікому не приходить у голову порівнювати регбі ні з танцями, ні з чайками, хоча це – гра джентльменів. Але ми граємо задля… А чому ми граємо? А чому чайка любить літати? Та звідки я знаю, ми граємо, бо це класно. Тут не баскетбол, і ми ніколи не станемо зірками, від яких дівки мліють. Ми ніколи не дізнаємося, як це – грати на стадіонах, повних глядачів з прапорами ти кричалками. Ніколи не будемо представляти Литву, бо наша збірна не гратиме, не будемо стояти на олімпіаді, оскільки регбі – не олімпійський вид спорту. Ми не будемо співати гімн Литви, бо ніхто не відправить нас на жодні міжнародні змагання. По правді, немає ніякої збірної: стихійно збираємось на дружні змагання з латвійцями, і все. У нас навіть немає стадіонів для регбі, і звідусюди нас женуть геть. Ніхто нас не те що джентльменами не вважає, радше кабанами, які здатні лише псувати газони на стадіоні. Але хто ті джентльмени, які ці правила встановили? Я в Шяуляї жодного джентльмена не знаю, можливо, окрім того, що стоїть перед драматичним театром і єдиний у місті всім усміхається. Його прізвисько – Читач, але хтось у нього окуляри стирив – знайшлися мисливці за міддю, та він все одно усміхається, ніби нічого й не сталося. Тому я й кажу – джентльмен. А ще є порося на бульварі перед м’ясною крамницею, проте воно тільки усміхається, тому назвати його джентльменом, мабуть, буде перебільшенням.

На стадіони, де граємо ми, ніхто не приходить, там навіть нормальних крісел немає. Ми витягуємо біля стадіону Талша з кущів свої ворота, які бозна-хто зварив, і прив’язуємо до футбольних воріт. Садиш собі на плечі чувака, що полегше, щоб він дотягнувся і прив’язав. Потрапити на стадіон можна через закинутий парк, в якому стоять всіма забуті каруселі, машинки та оглядове колесо.

У нас навіть футболок з прізвищем на спині не буде, бо на кожні змагання приходитимуть все інші гравці, які в той день можуть прийти після роботи, і всі гратимуть у тих самих футболках. Та й узагалі, нікому не цікаво, хто ми такі і що тут робимо, оскільки для одних ми будемо хуліганами, а інші скажуть – та я знаю, що таке регбі, бачив у фільмі. Вони подивились американське кіно, де грали американський футбол і, бач, вони знають. Хоча у Шяуляї є кілька клубів регбі, і навіть по кілька команд у різних вікових групах, і всі беруть призові місця у всіх чемпіонатах, але все одно кожному ослу мусиш розкласти, що це за гра регбі. На першостях Литви насправді відбувається такий собі відкритий Шяуляйський чемпіонат, бо більше нема з ким змагатися. Тепер грають навіть дівки, такі негарні, і в їхній грі теж ніхто нічого гарного не бачить. Виск, і нічого більше. Наче чайки. А якщо серйозно – ми самі, мов ті чайки. Ніколи б сам не додумався до цього. Тепер якщо у школі треба буде писати якийсь твір, напишу, що граю в регбі задля регбі і тому я – як та чайка Джонатан. І буду як Джон Лому. Утім, на відміну від чайки, ніхто з нас не думає тепер не дбати про бабки і грати зранку до ночі.

Можна помріяти про Англію чи Францію, але тобі не світить… Як туди поїхати і до іноземного клубу потрапити? Ну, скажімо, назбирав грошенят на квиток, припустимо, навіть візу отримав. І що? Доброго дня всім, я приїхав, прийміть мене до клубу і платіть зарплатню? Зрозуміло, що в нас іноземці підшукують добрих баскетболістів, але хто в Литві буде шукати регбістів? І не має значення, наскільки добре ти граєш. Це важливо тільки тобі самому. «…ти маєш право бути самим собою, справжнім Я, тут і тепер, і ніхто не може тобі перешкодити», – читаю я, сидячи в автобусі сам-один на два сидіння. То беру книжку, то кладу її, бо не хочу, щоб хтось бачив, що я там читаю, щоб не почали розпитувати і підсміхатися. Читають тільки баби, а мужики якщо й читають, то лише газети. Я вважав, що під час гри в регбі я був тим справжнім собою, але чому тоді, їдучи разом з товаришами команди, не хотів, щоб вони бачили, про що я читаю?

Та добре, не все в регбі так, як у тих чайок. Наприклад, приходить якась діваха на стадіон – окрім дівок самих регбістів, інші тьолочки сюди не ходять – одразу отримає тонну різних коментарів: встановлюють її ринкову вартість і згадують всі анекдоти про блондинок. Я зазвичай мовчу або похитую головою у такт. Тільки щоб не відрізнятися від інших. Регбі для мене існувало не лише на полі гри, але й за ним. Скоро я збагнув: те, що робиш на полі, може дуже допомогти у житті. Загалом правила не сильно відрізняються. Тому різні анекдоти та патякання для мене були пустопорожнім тріпанням язиком. На полі гри всі балачки втрачали сенс. Існувало лише те, що і як ти зробиш. Трьоп на тему дівок мені здавався якимось театром: якщо всі баби такі дурні, то чому всі пацани ними так марять? Цього так й я не збагнув – як ти гулятимеш з дурою, хоч би й крутою? Здавалося, якщо маєш дуру в модних шмотках, з нормальною дупою і цицьками, з начосом і правильною штукатуркою, то ти – крутий. Щось тут не сходиться. Однак не було бажання про це дискутувати, щоб не псути собі нерви, бо команді це не допоможе.

Регбі допомагало навести лад у голові. Мусиш не втратити концентрацію до самого кінця, незалежно від результату. Не можна кіпішувати, треба спокійно робити свою справу, а ще намагатися, щоб усе йшло рівно, наскільки це можливо. Наш тренер говорив, що регбі зробить з нас людей. Не знаю, як там буде, але те, що не зіпсує, це факт.

Корочє, цікаво виходить – читаю я книжку-казку, яку хтось написав про чайку, а роздумую про себе: що я роблю і для чого мені це регбі? Для чого бігаю кроси у спеку і для чого товчемося в болоті під час дощу? Для чого отримуємо удари і струси? Біжиш щосили і навіть не бачиш, як хтось вже тебе схопив за ноги. Бахаєшся так, що земля стрясається. Підводишся і біжиш далі. На тебе з м’ячем навалюються десь семеро по сто кіло, але ти підводишся і біжиш далі. Біжиш, штовхаєш, падаєш, біжиш, штовхаєш, падаєш… У твоєму роті земля і кров, а біль – це твій двигун…

Але якби це було лише стільки тої радості, регбі був би спортом мудаків. Тут справа не лише у силі та швидкості. Наприклад, якийсь спритний тип може так вдало вивертатися поміж амбалами, що не збагнеш, що це за гном пірнає поміж ногами. Коли кидаєш аут, тут важливий зріст та стрибучість. Треба відшліфувати удар ногою по м’ячу, кидок, як його зловити, штовхати у різних позиціях, приземлення, передавання, оскільки м’яч має летіти, мов куля, обертаючись довкола своєї осі. А самому треба падати так, щоб м’яч залишався на боці твоєї команди. А у стандартних ситуаціях, які практично відігруються одна за одною, треба теж мати і мізки, і стратегічну думку, треба вміти оцінювати майданчик і стан, настрій та втому суперників.

У командах були хлопці, схожі на гори – важили по сто п’ятдесят кіло, животи, як бочки – навіть важко повірити, що він ще й рухатися може. Подивишся на такого монстра – і розумієш, що важко йому свою вагу нести, а тут він бігає. Не швидко, але впевнено. І щоб таку махіну зупинити, треба аж декілька мальків, бо він такої ширини, що не обіймеш його ні за плечі, ні за живіт чи ноги.

Словом, у регбі в нас грали різні фрукти. Тут потрібні різні навички: і дзюдо, і стрибки у висоту, і волейбол, і футбол. А ще треба, щоб усе красиво було. І в нас було красиво. Важко в це повірити, але три наші основні гравці – десятий, дванадцятий і тринадцятий – ходили на гурток народних танців. Тому, коли кóпали м’яча, вони так викидали ніжку, що видовище було краще, ніж у балеті. Правду кажучи, балету я не бачив, але можу собі уявити. А навесні, коли приходив час заключних змагань, вони – на тобі, й кажуть: у нас концерт, маємо виступ. Усі на них скалилися, але вони все одно гонили чесати свою польку з капелюхами.

І для чого нам це все потрібно? Передаєш гарний пас – і задоволений, обходиш суперника – здається, що хтось в тебе підливає відро палива, біжиш іще швидше, так ніби зараз злетиш.

Приїхали ми до Пакруоїса на показові змагання з командою Паневежиса. Навіть глядачів зібралося немало. Дощило і дув скажений вітер. Коли читав «Чайку», думав, що і я так літатиму, мов на крилах. Але у такий собачий холод всі чайки сидять десь зграєю разом. А нам треба було грати. Я так думаю, хоча ми й думали про харчі і бабло, але ідеалізму нам не бракувало. За гру нікому не платили. На вихідних мужики залишали свої сім’ї й збиралися грати. А ще після роботи ходили на тренування. Ніхто їх туди не гнав, вони з того теж нічого мали, крім, звичайно, самого регбі. Кажуть, що пацани на гітарах грають, щоб дівкам подобатися. Тут навіть дівок не було, тому цей варіант теж відпадає.

Перед змаганнями тренер підійшов і дав мені бутси. Майже нові. «Дощить», – каже. Я спитав, чи можу їх залишити собі назовсім. «Подивимося, як будеш грати», – відповідає він. Але я розумів, що бутси – вже мої. Взув їх, біжиш по бетону, а вони цокають, немовби підковане лоша скаче. Хоча невідомо, чи їх підковують. Здавалось, що й холоду не відчуваю, хоча волоски на моїх руках і ногах стали дибки, як на мохеровому светрі.

Я зовсім задубів, очікуючи пас на краю майданчика, та сподівався на можливість побігати у тих бутсах, а в голову весь час лізли думки про ту «Чайку». Це дратувало. Дратувало, бо там у них було тепло. У Джонатана був учитель і різні виклики, а ми грали у місті Пакруоїс проти команди Паневежиса, а перед нами ні серйозних суперників, ні ідеалів, лише регбі – гра, в яку ти можеш грати ще краще. Хоча рівнятися нема на кого. Лому і той грає десь у теплих краях – Нова Зеландія, Південна Африка. А тут тобі Пакруоїс, де страшенно холодно. Якби не треба було думати про бабки і ми могли би грати зранку до вечора, стопудово стали би такими варварами регбі з Півночі. Зібралися би всі у якусь Північну збірну і пішли рубатися з Лому. А тепер я, мов те лоша у нових бутсах, задубію тут скраю майданчика. Я лізу всередину, щоб на нервах поштовхатися і зігрітися, бо бачу, що ніхто й не збирається передавати м’яч у кінець віяла. Коли м’яч мокрий і слизький, все вирішується в сутичках. Крім цього, в команди Паневежиса непогані краї, тому нам нема чого грати на краях. М’яч випадає із сутички, і знову б’єш, відборюєш пару метрів, і так хвилями вовтузишся і сунешся уперед. Я спробував пару нових фінтів: біжиш з м’ячем, на тебе чекають вже схилені для нападу суперники, зараз хапатимуть за ноги, а ти теж схиляєшся якомога нижче. Вигляд дурний, але іноді захисники розгублюються. А коли підбігаєш, вдаряєш плечем його знизу догори так, що неважкий захисник відлітає у бік. А тому, що летить, будь-хто може натиснути на спину, і він уже лежить. Інший фінт, що я вигадав, був трошки кращим: розганяєшся і перед самим захисником, який намагається тебе обійняти і повалити, раптово нахиляєшся вперед, щоб окрім швидкості, ще додалась сила нахилу. Якщо захисник падає, головне потім самому на ногах встояти. Але крізь сутичку я все одно не прорубався.

Найкраще сталося наприкінці гри. У нас уже було двадцять п’ять очок, і результат ніби зрозумілий. Нарешті я отримав м’яч у край майданчика. Коли вся гра була розрахована на сутички, ніхто навіть не вірив, що м’яч потрапить до моїх рук. Я зловив м’яч і жену попри самий край. Прямо на мене пре один гравець з краю суперників, міг би знести мене в аут як кульку, але він трошки не розрахував своєї швидкості і розпластався просто переді мною. Я перестрибнув через нього, але він своєю рукою схопився за мій бутс. Я звалився, але мені якимось чином вдалося зробити перекид через голову і, підскочивши, знову бігти прямо у залікову зону. Нові бутси були бомбезні, бо з гумовими я би ще довго дряпався на місці. Я уявляв, що роблю це все задля Моніки і вона якось це може бачити.

Наступного дня газети розмістили фотки. З наших змагань нічого видно не було, оскільки знімки зробили вже опісля. На чорно-білій фотці ми стояли зі суворим видом, всі мокрі, брудні – чемпіони. Ніхто з нас не усміхався, оскільки всі були виснажені. Немає значення, з ким граєш, але в таку погоду все одно втомлюєшся, та й настрій був не особливо радісним. Окрім цього, ще невідомо, чи в цьому Пакруоїсі буде нормальний душ, щоб помитися, чи треба буде стрибати в автобус і гнати, як кнуру брудному, до самого дому.

Відкрився сезон, і тепер усе тільки розпочнеться. А в мене нові бутси, які були моїм найбільшим призом. Що таке кубок чи медаль? Усі називають – золота медаль, але там золота – рівно стільки, скільки у дослідах алхіміка Мінде. А кубок можна було купити в будь-яких спорттоварах. А тут Adidas і три смужки. Оригінал. Вони зі справжньої шкіри і кістки. Тільки шкода, що на вулицю не вийдеш. У тих бутсах можна було думати вже про серйозні досягнення.

Автобус якраз зупинився в центрі на площі поруч з проектним інститутом. У такому настрої мені зовсім не хотілося йти додому, хотілося з ким-небудь поговорити. Моніки поруч не було, з компанією дорослих у команді я теж близько не товаришував, тому оглянувся і попрямував з величезною торбою до костелу Петра й Павла. Костел був великим і білим, він виділявся на сірому замурзаному тлі. Коли ми відвідували костел, ходили у цей, а не до Св. Юрія, нашого парафіяльного. Тепер навіть на нашому Південному в незавершеній будівлі будинку культури буде якийсь новий костел. Але хто туди ходитиме? Мене завжди мучило сумління, що я нечасто відвідую костел. Коли моя баба навчила мене молитов і привела до Першого причастя, я тоді дав обіцянку приходити до костелу щонеділі. Я страшенно ненавиджу, коли хтось не тримає свого слова. А ще мені завжди здавалось, що образи святих дивляться на мене з докором не лише в селі, але і в спальні батьків. Я не міг позбутися думки, що вони насправді бачать мене, немов би оцінюють.