Текст книги "Хроніки Південного"

Автор книги: Автор Тестовый Удалить

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

23

А Бог все одно є. Щодо цього в мене навіть не було сумнівів. Недарма я Біблію читав. Бог не лише є, а ще й допомагає різні справи налагоджувати.

Зустрічаю якось я Марюсика – він колись разом зі мною намагався ходити на дзюдо. З того часу майже не змінився, хіба що тепер – очкарик. Він каже: так і так, може, ти підробітку шукаєш? Та було б не погано, що-небудь нескладне. Дивись, каже Марюсик, – робота дуже конкретна – охоронцем у «Конюшні».

Хтось, мабуть, розгледів у мені світлі перспективи. Та добре, врешті-решт не сам там буду наводити порядок. До того ж на танці всі приходять вже підігріті, та з п’яними скільки там тих проблем.

Пересидиш свої години, і все. Не потрібно ламати голову, де що купити і куди шо зіпхнути. Матері кажу, що йду на танці, оскільки тепер я маю дівчину, то для неї, типу, зрозуміло.

Платили тридцятку за вечір. Це на початках. Коли в їхній касі багато і біля дверей спокійно, то може бути і полтос. Це зовсім не погано. Танці відбуваються цілий тиждень, окрім понеділка і вівторка. Якщо піднапрягтися цілий тиждень, то дивись, можна отримати біля двохсот літів. А за місяць і зовсім пристойно. Якби бабло спускати лише на готель з Монікою, то в неї, можливо, стільки вільного часу не знайдеться. Якби я стільки працював, то в мене не було б коли з нею піти в той готель, бо весь час біля дверей «Конюшні» прийдеться стовбичити.

Почав працювати в середу – найспокійніший день для розігріву. Повний спокій, хоча народу й позбиралося. Після закінчення нам кажуть, що треба трошки допомогти прибрати у залі. Та гаразд, без проблем. Я заходжу до зали, а там на повну увімкнене світло і – повний пипець! Тепер я зрозумів, чому цю діру «Конюшнею» називають – навіть у хліві не буває так засрано. Повсюди валялися пляшки від пива «Ширвянос», «Балтії», «Губернії», «Шведе», деінде пляшки від «Старки» та шампусіка «Аліта», та ще й розбиті. Там-сям по кутках хтось наригав. Навіть саме приміщення мало вигляд, мов після війни. Стеля й стіни облуплені, стільці й крісла обдерті, проколоті, обливані та потріскані так, що важко навіть думати про різну рідину, яка могла там бути. Хоч я сам і не із суперчутливих, проте коли побачиш раптом таке, наче все догори дриґом перевертається, тіпаєшся від огиди. Щойно тут грала музика, лупило світло, виблискували кульчики дівок, все здавалось, наче в казці. Так, ніби підчепив афігєнно класну діваху, затягнув її полизатися, а вона посміхнулася тобі гнилими зубами. Так, ніби в тому мультику, де б’є дванадцята і карета перетворюється на гарбуз, а коні – на мишей. І тут так само – настала друга година ночі, бал скінчився, курви додому. І все, що залишилось з тої казки. Як виявилось, у мультиках показана вся життєва правда, але все доходить трохи з часом. Я так і не зміг збагнути, хто тут може стільки випити, бо ми зазвичай оформлювались ще до танців. Або на місці хтось щось добирав. І хто на танцях п’є пиво?! Ніхто пива не п’є, тільки шнапс.

Якогось вечора пригнало шестеро юніорів з команди «Жальгіріс». Всі задоволені, бо команду Паневежис розбили і тепер перемогу святкують. Є що святкувати. Байдуже, що Паневежис завжди на третьому місці, і за третє місце він рубається зазвичай з командами не з Шяуляя, а з Каунаса, Маріямполя, Плунге чи з Вільнюса. Вигляд мали такий, ніби після змагань навіть додому не забігали, не милися, а одразу почали бухати. Ну, стоїть тепер навпроти мене шість кнурів: чотири з них із сутички, десятий і п’ятнадцятий. Очкарик з каси каже: я не пускатиму до зали чуваків у трєніках. Та хто тебе питатиме, якщо не хочеш, щоб ми заплатили, то дякуємо, і ми йдемо просто так, будемо вважати, що ми із запрошеннями. А я вже закипаю, придивляюсь, котрого когута рубатиму першим. Уперше маю легальну нагоду натовкти пику представникам команди «Жальгіріс». Може, й не зовсім легальну, оскільки не знаю, хто тут працює легально, та все одно моя позиція більш легальна, ніж їхня. Правила є правила, це так, як у регбі. Сюди у трєніках не можна, сказано ясно. Але їх шестеро, а ми біля дверей втрьох. Очкарик не рахується, йому головне дбати про кенгурушку, бо в ній всі бабки і наша зарплатня теж. Ми вишикувалися в чергу, стоїмо з голими руками, без жодного газового балончика в кишені, без нічого. Вони підходять впритул до нас. Один з нас мєнт, другий каратист, ну, і я. Зазвичай вистачало шкафа-каратиста і незворушного погляду мєнта, щоб побазарити і все порішати.

– То ми увесь час з тобою зустрічаємось, – говорить мені один мудило. – Чи не надто часто?

– Ну, побачимо, – кажу.

– Та що тут дивитись…

І валять вони на нас всі разом. Ми їх відштовхуємо, а їм тільки цього й треба. Одразу починається махач. Бац-бац! І я навіть не помічаю, як за їхніми спинами з’являються справжні мєнти у формах. Вони час від часу заходять сюди увечері кавусі попити, бо впадло їм весь час патрулювати на вулиці Вишинського, треба розвіятися, зігрітися, а наші шефи намагалися підтримувати добрі стосунки з мєнтами, пригостити їх халявною кавою.

– Що, спортом займаєтеся? Це недобре для здоров’я, уночі погано спатимете, – регочуть мєнти.

Ось я й кажу, що Бог насправді є. Чуваки опустили крила і попленталися до мєнтовозки. Звичайно, дорогою вони ще попизділи, все як мало бути, але вже не буянили. Все як завжди: «Ми ще повернемось з компанією», «А вам відомо, хто мій батько?» та й таке. Я так і не зрозумів, хто кому там заїхав. Просто у всіх кипіла кров.

Серйозно позайматися спортом вдалося лише раз. Стоїмо ми напередодні самого Різдва у святковому одязі на вході. Нам винайняли костюми Дідів Морозів. Бо треба створювати святковий настрій. Завалює один пацан, репетує, що на нього напали, до нього дівки чіпляються, гроші забрати хочуть… Ми своїх клієнтів захищаємо. Вслід за ним пригнали втрьох, тому ми взялися за них від щирого серця. Вони майже не чинили супротиву, так, ніби для них був сюрприз, що охорона лупцює тих, хто чинить безлад. Ми відпрацювали щодуху із святковим запалом, можна було це в якому-небудь фільмі показувати сповільненою сценою під легку музику, як від ударів розлітаються поли наших костюмів Дідів Морозів, кружляють кругами помпони на довгих ковпаках.

Усе відбувалося так, ніби тут одночасно зібрались герої зі всіх плакатів: якісь придурки, мов у комедії з Джимом Керрі, а під плащами Дідів Морозів: Ван Дам, Сталлоне і Джекі Чан. Такий собі святковий дрім-тім. Потім, за сценарієм, із‑за рогу мали би з’явитися три довгоногі переможниці конкурсу «Міс Всесвіт». Але з-за рогу час від часу висовувалась лише голова того бідаки, якого ми так сумлінно захищали. Я точно працював від щирого серця, і не лише тому, що така робота, але й тому, що приємно було трошки розім’ятися. До того ж ентузіазму додавала якась хмара в голові. Нещодавно я відправив у політ всі свої касети з Ace of Base та схожим музоном, зверху на них звалив ще й Scooter, Westbam, Marusha, Kid Paul… А тут в «Конюшні» все ще пускали 2 Unlimited й різні «Лейли». Я відчув легальну можливість віддубасити так, щоб вся та попса з них вилізла носом разом з кров’якою. У пах за Mr. Vain, в живіт за Cappella, з ліктя по хребту за Ace of Base. Правду кажучи, я рубався майже з сорому за той тупий музон, без якого нещодавно ще не уявляв свого подальшого чудового життя.

– Старий, а, старий, за що? Ти за що мене дубасиш? – врешті-решт вимовила моя груша.

– Це так, з Різдвом тебе!

– Та з яким тут Різдвом?! Що ми такого зробили?

– Тут ніхто ніколи нічого не робить…

Можливо, ми так і продовжували б цю змістовну бесіду, але той чувак із‑за рогу таким приглушеним голоском заспівав: та це не вони, а-а-а, це не ті, давайте закінчуйте.

– Та чого ти відразу нам не сказав?

Але він вже зробив ноги. Мабуть, хотів справжнім кривдникам показати, у якій ми формі, щоб ті відчепилися від нього. Якби він нас зупинив на початку і показав тих, кого треба, у другому раунді наш ентузіазм був би значно меншим.

Я відчув себе, як у новелі «Влучив» Білюнаса[17]17
  Йонас Білюнас (лит. Jonas Biliūnas, 1879–1907) – литовський письменник.


[Закрыть]. Хоча свою роботу виконав сумлінно, не байдикував, але почувався, як у тій новелі – таке відчуття, що ми відлупцювали невинних кошенят. Хоча такі історії мають і другий бік медалі. Після таких пригод почуваєшся ніби свояком у компанії, і тобі починають довіряти. Тоді настає твоя черга ночувати в залі замість сигналізації. Ми трошки наводили там порядки, але мусили дочекатися ранку, поки прийде прибиральниця. Тому наші пацани залишалися по черзі в «Конюшні» уночі працювати замість сигналізації. Трояк за ніч – стільки, скільки коштує таксі додому. Але на таксі ти би стратив, а тут заробиш. Тому в сумі виходить ніби шість. Я тут прикинув – навіщо гроші викидати на готель, можемо з Монікою тут побути вночі разом. Однак я не врахував, що, не дивлячись на любов Моніки до коней, вона може до «Конюшні» поставитися зовсім не схвально. Та можна трошки прибрати, і буде все гаразд.

Однак гаразд не було. Моніка роззиралася навколо з надією, що ми підемо у якусь чисту кімнатку чи ще кудись. Коли я сказав: «Ось тут ми й будемо на цьому диванчику», – вона просто оскаженіла: «Людей у цьому гадюшнику взагалі не мало би бути, я тут навіть коней не тримала б. Якесь щурине кубло!». Вона завелася і розвернулась іти геть. Я намагався її зупинити: ну, в тебе ж зі собою є простирадло! Однак вона мене вже не чула. Бігти за нею я не міг, не залишиш все тут відкритим на ніч.

Цього разу запасного варіанта в мене не було. Лоханувся я конкретно. Яким чином я би не рахував, тут діють не лише математичні формули, але ще й якась хімічна хмарка у дужках. До мене часом багато що доходить чомусь запізно. Якщо їй подобаються коні, зовсім не варіант, що має сподобатися «Конюшня». Це, мабуть, тому, що їй не коні, а скакуни подобаються. Ось у чому справа!

Що тепер мені залишалося? Я поставив першу, що трапила під руку, касету, знайшов пляшку «Старки» і завалився на диван посеред всього цього бардаку. Завтра куплю в крамниці ту пляшку і поверну її бармену. Незвично було самому бухати, раніше ніколи цього не робив. Навіть виникало бажання оглянутися, чи ніхто мене не бачить. Коли пару ковтків хильнув, почав усе обмірковувати: якщо дивитися просто, то дивне відчуття з’являється у зв’язку зі ставленням інших до питання пиття наодинці. Проблема не в тому, що несмачно, чи щось не так, а в тому, що на тих, хто п’є наодинці, дивляться з підозрою. Кажуть, якщо ти п’єш сам, у тебе – проблеми. Можна подумати, коли п’єш у компанії, то в тебе нема проблем? Якщо навіть і нема, то коли надерешся, стопудово їх наробиш. А сам не наробиш, та коли ще й не можеш вийти на вулицю. Звичайно, дивне відчуття не зникне, бо інші так не сиділи і так не роздумували. Вони все одно будуть товкмачити тобі, що пити одному означає, що в тебе – проблеми. Але тепер це вже їхні проблеми.

А на касеті були записані хіти минулого літа. Може, й позаминулого, я вже не пригадую, але суть у тому, що більшість хітів чим далі, тим більше здавались облущеними – у тому сенсі, що вони від мене вже відскочили, тому здавалися дуже кумедними. Ймовірно, що весь той час – усе, що було рік чи два тому – ніби відлущився від мене і відскочив. Було відчуття, що та музика і тодішній я зі мною далі не підуть. А коли не підуть, треба якомога швидше з тим усім розпрощатися і остаточно покласти на тому хрест. Одні пісні дратують, як і колись, скажімо, такий U.S.U.R.A’s «Open your mind» або Apache Indian «Boom Shack-A – Lak». Чи той чувак з 2 Unlimited. Він здається таким крутим, скаче, мов якийсь клоун, якби стукнути його ногою, відлетів би, мов грибочок. Серйозні пацани зазвичай не ходять, раму викинувши, вони бувають простішими. А тут ті, що тренуються якихось кілька місяців, виставляються крутішими за самого Брюса Лі. Доки не натраплять на когось по-справжньому серйозного. А в тєліку всі можуть подриґатися.

Хоча коли грає Мерк’юрі, наприклад «Living on my own», зовсім класно, таке може грати й далі. Коли почалось «One night in heaven», я подумав: ось, одна ніч у «Конюшні», задля якої я тут пахав цілий місяць. Сиджу і міркую: бабки є, вільна площа є, а дівки нема. За всіма законами, ці речі мали б зійтися, а в мене – навпаки. Ну, де ти бачив, щоб у пацана були бабки, а дівка від нього втекла. І що я роблю не так? І нехай вона мені не розповідає, що бабло – то не важливо. Якщо не важливо, то чому я тут втикаю. Заради бабок, які потрібні нам обом. В іншому випадку я би міг сидіти з Мінде на індуському концерті і балдіти від того, як їхня музика зносить дах.

Не знаю, як в інших, але в мене чомусь розходяться бабки з дівками. Або одне, або друге. І чому так: або – або. Хтозна, може, це якась моя індивідуальна закономірність, моя особлива формула, проти якої не попреш. Колись я чув проповідь, де пояснювали, що не можна одночасно служити Богу і Мамоні, тобто – одночасно мати бабло і бути добрим. Можливо, що й у мене щось схоже. Може, для інших це правило не діє, тільки для мене. Ще казали, що треба дивитися на птахів – вони не сіють і не жнуть, але з ними все добре. Може, їм і добре, але мені – ні. Птахи, звичайно, це гарно, колись я уявляв, що саме так і треба грати в регбі, як той Джонатан Чайка гасав. Проте у реальному житті я б подивився, скільки ті ксьондзи протягнули б, як птахи, якби набожні жіночки не скидалися щонеділі їм по літу, а хтось і більше. Головне ж любов, чи не так? Любиш і ні про що не думаєш.

Між іншим, не закінчилась та касета без питання Хаддавея «What is love?». Я на це міг відповісти фантиками від жуйок Love is…, бо своєї відповіді ще не придумав. Однак від цієї речі вже просто нудило. Нагадувало ефект «Конюшні» – вимкни спецосвітлення, увімкни світло і побачиш, як тут насправді. Так і тут, слухаєш і не можеш зрозуміти – і як могло воно тобі ще зовсім недавно подобатися? Жодного толку з цього його волання «What is love?». Відповіді ж нема, або я зовсім його не розумію.

Касета скінчилась, і магнітофон вимкнувся. Дуже вчасно.

Окрім музону, треба навести порядок у своїй голові. Далі буде так: з цією роботою зав’язую, бо ніякого від неї толку. Моніка звідси вилетіла кулею. Якщо продовжувати тут працювати, не залишиться часу зустрічатися ввечері з Монікою. Якось протягнемо до весни. Бо коли робиш те, у що не віриш, таке й трапляється. Коли ми ганяли до Риги, було веселіше. А зараз все це лише заради бабла. Працюєш заради бабок і для того, щоб інші вважали, що так і треба. А тобі зовсім не кльово, в тебе весь час банкрут. Можливо, тобі й бабки не потрібні, проте не було часу про це подумати. Як подумати, то Моніка за чистотою дивиться, але коли ми з нею никалися по різних парках, то вона нічого не казала, а там теж, якщо добре обдумати, могла мені не дозволяти всюди засовувати свої немиті руки. Але дозволила. Значить – кохає. Але кохання має межі, і ця межа – «Конюшня».

Головне – все, від сьогодні не потрібно дивитися на інших. І це суворо. П’єш сам «Старку» і пий, якщо тобі від цього стане краще. Інші нехай вирішують власні проблеми. А я стільки часу вважав, що всі проблеми зникнуть, якщо мати нормальний спортивний костюмчик, як в інших. Роздумував і страждав через це, а тепер зрозумів, якою дурістю це все було. Або коли ми віддубасили тих пацанів, які були не в темі, хотілося сказати: «Народ, ми тут гівна наколотили, може, вибачимося?». Але не сказав. Бо для всіх все одно це було нормально. Кому не трапляються на роботі помилки? Але мені в принципі тут щось не так – нечесно. Візьмемо, для прикладу, регбі чи дзюдо – не скажеш, що вони там б’ються. Вони навіть і не брутальні. Усе відбувається відповідно до правил і чесно. Ніхто не хитріший за іншого чи в кращій позиції. А тут ми були хитрішими. І так вже є, чомусь, коли я у щось не вірю або роблю лише заради інших, бо так треба робити, я завжди втрачаю те, що для мене головне. Для мене, а не для інших.

Коли добре поміркувати, чого я хочу? Бути спокійним. Уже майже був, оскільки з Монікою мені спокійно. Може, все-таки треба було вчитися на столяра? Чим погано? Йосиф, батько Христа, теж був теслею. Ну, нехай не батько, а вітчим. Робив би я тепер домовини для мафіозі. Стріляються, ріжуться, зриваються – роботи доста. Заробиш і будеш собі спокійно жити. Сам збудуєш собі будиночок. І все.

А що тепер? Якесь суцільне роздратування. Але досить вже цього, слід іти спати. Нічого цими головоломками вже не зміниш. На добраніч всім.

24

Коли я вийшов на двір, не одразу почав телефонувати Моніці. У моїй голові – повна каша, боки мов зім’яті. Важко сказати, чи це від тої «Старки», чи від сну, що я бачив. Мені снився якийсь незрозумілий сон, я так почувався, ніби той сон на мене навалився й тисне. Уві сні я йшов лісом, потім почався пісок, і я не те що в нього провалювався, а сам почав розсипатися. Так, наче наступив на якусь решітку і почав крізь неї кудись сипатися. А коли розсипався, погнав далі до невідомого будинку, там трухлявими сходами піднявся догори, де стояла дівчина і дивилася через вікно. Я підійшов до неї, а вона розвіялась, і не так, як імла, а розсипалася на кавалки, немов кубик Рубіка розпався на дрібні частинки. Підходжу туди, де вона стояла, а там звивається купа рожевих і білих хробаків. Мені робиться геть хуйово і моторошно, так, що від цього я й прокинувся. А чого хотіти – на столику стоїть пуста пляшка від «Старки». Треба повзти до хати. Дорогою додому купую мінералку, а з автостанції дзвоню з телефонної будки Моніці, бо не хочу вдома починати нічого пояснювати при своїх батьках, чую, що прийдеться з’ясовувати щодо вчорашнього вечора. На картці таксофона з п’ятдесяти кредитів залишилася десь половина. Треба буде спробувати за допомогою клею вирівняти ті рисочки, може, пройде як нова. Чомусь ті кредити дуже скоро закінчуються.

Телефоную до Моніки, відповідає її мати, я кладу слухавку. Ну ось, ще два кредити в жопу. Важко мені сьогодні тоненьким язичком щебетати.

Від нічого робити повзу до кінотеатру «Дайну» – тепер там кіно нікого не цікавить, понаставляли гральних автоматів, різних комп’ютерних ігор. Ось там і пропадає Мінде. Він грає сміливо, бо нещодавно повернувся з москаляндії, їздив уперше трохи допомогти штуки баксів пропихати, тому тепер у нього з бабками все гаразд.

– Як справи? – запитую.

– Нічого, поки що виходить. Але одному чуваку були страшенно потрібні бабки, то він годинничок «Монтана» майже задурно, за пару літів здав, а на Гарюнайському базарі можна взяти пару баксів.

– Це той, що з мелодіями?

– Та, аж шістнадцять.

– Ну, круто.

Мінде почав любити математику. Від Ван Дама до математики – практично один крок, пояснює він мені.

– А пам’ятаєш теорему Піфагора? То во, Піфагор був боксером. За допомогою математики можна все вирахувати. І гральні автомати теж.

– Ну-ну, – кажу.

Він удома за допомогою дитячої гри в рулетку намагається вирахувати та збагнути, як виграти гроші. Вивчає теорію ймовірності. Треба лише стирчати цілий день біля автоматів і спостерігати, коли який із них і скільки викидає, з яким інтервалом. Йому в москаляндії не сподобалось – забагато адреналіну. Погнали вони туди бусом, набитим доповна штуками. Спиш теж у тому бусі, холод собачий. Рекетири на базарі ходять колійками, не поймеш, де справжні, а де просто якісь безштаньки. Якщо нічого не даєш, намагаються забрати куртки, різні светри. Одного разу до їхнього буса домахалися мєнти – або платіть, або перевірятимуть і проводитимуть конфіскацію. В їхніх руках автомати, від цього всього можна й обісратися. Краще спробувати сколотити бабла трохи спокійніше. Як виявилось, навіть у Мінде потреба адреналіну теж має межу.

– Навіщо тобі бабки, якщо індуська музика тобі дах зносить?

– Я хочу податися до Індії, а туди поїхати теж коштує бабла. А там треба буде щось жерти, кудись подорожувати. Усе коштує.

Навіщо йому той годинничок «Монтана» в Індії? – думаю. Але нехай, я не доскіпався, краще піду спробую набрати номер Моніки ще раз.

За годину пробую ще раз. Слухавку бере братко. Кличе її. Я починаю говорити ніби нічого й не сталося, щось розповідаю, щось там базікаю. А що? Не почнеш відразу пояснювати що й як там було. Розповів їй про свій сон.

– Такий дурний сон я бачив, – кажу. – Мені здається, що там була ти. Але мала зовсім іншу подобу, і розсіялась на кавалки, ніби у якомусь мультику.

Про хробаків я нічого не розповів.

– Звідки ти знаєш, що це була я?

– Знаю, бо уві сні якось вдається вловити. Там може бочка стояти, а ти знаєш, що це якась людина стоїть, яку ти знаєш.

– То я для тебе – бочка?

– Ну ні, не бочка, я тут тобі як приклад…

Важко щось пояснювати, щось доводити, бо геть нема здоров’я. Моніка якась роздратована, каже, що нема в неї часу толкувати сни, оскільки багато уроків.

– У якому сенсі? Не кінець триместру ж.

– Ну ні, але потрібно багато тестів з англійської здати.

– А навіщо ті тести?

– Поїду до Англії.

– У якому сенсі? Коли?

– З початку лютого.

– З лютого? На який час?

– До літа.

– До літа?!

– Так.

– З лютого до самого літа?

Пауза. Вона змінює тон, бо все тут прозвучало якось жорстоко, і починає розповідати, що ми обов’язково ще зустрінемося, що вона буде мені писати листи і намагатиметься телефонувати якомога частіше, але пообіцяти нічого не може, оскільки сама ще не знає, як там буде з можливістю дзвонити, скільки це все коштуватиме тощо. А зараз я маю зрозуміти, що вона мусить багато часу приділити англійським тестам, та ще там повно різних паперових справ. «Чекатимеш на мене?» – запитує.

А що я маю їй відповісти? Адже відчуваю, що вчорашній вечір у «Конюшні» начебто й забутий. «Ясно», – кажу, хоча мало уявляю, як це насправді буде: від лютого аж до самого літа. А могла мені про це сказати у «Конюшні». І якщо вона знала про це, що – не могла залишитись? Був би такий собі прощальний вечір. Усе до того було гарно і спокійно, а тепер таке враження, наче все потопає, мов той паром «Естонія».

Ось такий той прийдешній рік свині. Зможу крутити зранку до ночі кавалок BIX’ів «Свиня» і все буде на своїх місцях. Що поробиш, ми мешкаємо у місті, котре німецькі літописці писали як «Сау», а що німецькою означає «сау», мені відомо. Навіть знаю, що це слово вимовляється як «зау» і про сонце мова тут не йде. Хтось хотів у назві нашого міста почути більше світла і оптимізму. Задля краси. Глибокий символізм, але німецькою «сау» – свиня, а Сауле[18]18
  Сауле (Saulė, з лит. «сонце»). Походження назви міста Шяуляй пов’язують із сонцем.


[Закрыть] – пестлива форма, свинка. Тому Шяуляй мають називати Свині, точніше – Свинки. А символом нашого міста мав бути не «Золотий хлопчик», а те порося, що стоїть на бульварі біля м’ясної крамнички.

Щодо Моніки, я здогадуюсь, хто тут свиню підсунув. У них у школі англійську мову викладає вчитель з Шотландії. Тому зубрять вони ту свою англійську до посиніння. В нас, наприклад, німецьку викладає монашка з Австрії, проте криваві сльози ллє вона, а не ми. Ми ніяк не можемо врубатися, що вона нам говорить, тому беремо на глум. От я й кажу, понаїхали сюди різні валянки з-за кордону, ніби нам страшенно потрібна їхня допомога. Я навіть у газеті бачив статтю про того шкота. Там писали, що він у Шотландії не зміг знайти роботи, то приперся сюди. А тут він може тільки навчати англійської мови, не буде ж на базарі торгувати, але вчити – він теж ніколи нікого не вчив. Чуваку стопудово дах трохи поїхав – живе десь біля Лох-Нессу, мабуть, надивився там на Нессі. А по фаху він – менеджер, і йому все тут – гівно, окрім MAX’у. Ми й самі знаємо, що краще за MAX’а у Литві нічого немає. Й не лише у Литві, він казав, що навколо його Лох-Нессу теж таких клубів немає. Отже, він, я так думаю, і організував той конкурс, в якому Моніка перемогла і тепер поїде до Англії. Безсумнівно, я вдячний за допомогу, якби зустрів десь його, то подякував би йому серйозно. Кажуть, до Різдва треба повернути всі борги і подякувати людям за добрі справи.

Скоро Різдво… Та що Різдво, тут все ясно – на Святвечір буду в селі, оселедець, оплаток і вовняні шкарпетки у подарунок від різдвяного Діда Мороза. Ну, тепер від Різдвяного Діда. Потім повернусь у місто і наступний день буду тинятися вдома, оскільки всі інші теж пороз’їжджаються. А коли зустрінеш якусь компашку, всі одне одного запитують, де зустрічатимуть Новий Рік, про Різдво не питають, не згадують жодним словом.

А до Різдва потрібно не лише всі борги повернути, а ще й до сповіді піти. І що я буду тому ксьондзу говорити? Не будеш розповідати йому, що півроку тому гасав на ровері одною рукою тримаючи кермо, а другою на плечі ганебний магнітофон, який нічого не тягнув, і музику практично міг чути лише я сам. Тепер як подумати, то й слава Богу… Хоча той Roxett не був вже такий провальний, але все одно сьогодні за це чомусь соромно. Окрім цього, слухати Roxett – ніякий це не гріх. Прийдеться розповідати все про Моніку. Це все вміщається в одне твердження. «Кохався», – кажу надламленим голосом. «Скільки разів?» – запитує ксьондз. «Не знаю, чимало». «Чи з одною?» «Так». «Що ще?» І починаєш перераховувати все, що було написано у катехизмі: не слухав батьків, лаявся, не ходив до церкви щонеділі…

Головне, що коли починаєш так перераховувати, находить якийсь незрозумілий сум, починаєш розмірковувати, що, мабуть, неправильно живеш, міг би бути кращим. Можна бути й кращим, але насправді ти не є таким уже й поганим, нічого справді поганого не робиш. Однак десь на потилиці зміїться розуміння того, що пообіцяв більше не робити, прочитав десять «Богородице Діво, радуйся» і все одно будеш робити те саме, і коли причепиться якийсь мудак, я не підставлю другу щоку, все одно буду робити так, як хочу сам, а не батьки, і до церкви не почну навідуватися щонеділі.

По правді, соромно тобі було не лише за Roxett, а ще за дурацьке передріздвяне побиття невинних… Сам ти ніби й невинний, але з ксьондзом не почнеш вникати у подробиці, тому кажу: «Бився», – і все. І від розкаяння б’єшся в груди. Бо так потрібно. І навіть не заради мами, як заради баби. Коли поїду на Святвечір на село, вона запитає, чи ходив до сповіді, і я не зміг би їй казати, що був, якби це була неправда. Для мене баба набагато важливіша за ксьондза.

Ні про що більше не міг думати: мені здавалось, що Моніка моя, а тепер вона кудись поїде. Я сам тут ні до чого, нічого не міг вдіяти, нічого змінити. Моє бажання чи мої почуття нічого не змінять, вона все одно поїде. Я почувався просто шматом лайна. Лише тепер усвідомив, що за цей час я до неї звик. Досить було подумати про Моніку, про зустріч з нею, як у моїй голові починали крутитися спогади про її запах: її парфумів, шкіри, волосся. Від цих спогадів не лише голова крутилась, навіть слина в роті починала текти. Я ще ніколи ні до кого так не звикав. Це навіть не те слово – коли я думав про Моніку, я починав мліти. Загалом я не почувався слабим, хіба під час серйозної хвороби. Моніка й була моєю хворобою. Хворобою, від якої я не бажав одужувати.

Сумувати мені допоміг гурт «Кіно», особливо та річ, де співають: «Когда твоя девушка больна-ааа». Вони співали якось по-справжньому – і це допомагало. Допомогти мені ніхто тут не міг, але ставало трохи легше. Колись цю касету я переписав у старшого брата моєї однокласниці, бігав туди, лише щоб там побути і язиком помолоти, однак коли повернувся додому, якраз «Кіно» й не стер. Щось у ньому було, щось притягувало, здавалося, що треба трохи зачекати, і музика обов’язково щось підкаже. Дуже прошу, і сказала: «Твоя девушка больна, і ти сам».

Але ми не розлучаємося з Монікою, просто вона їде. Їде аж до літа. Чи в мене є дівчина? «Звичайно», – відповів би я, якби хтось спитав. «А чому ти без неї?» – «Вона трохи поїхала» – «Куди?» – «Ай, до Лох-Нессу». – «І що вона там робить?» – «Вчиться». – «А чого вчиться у Лох-Нессі?» – «Того самого, що й тут. Тільки все на рівні С».

Словом, я в підвішеному стані. Така сама ситуація і в міжсвятковий час. Тепер ми маємо міжсвяткові дні між Різдвом і Новим Роком, коли не ясно, до чого вчепитися, бо ніхто точно не працює, всі носяться по магазинах і по базарах.

Колись був тільки Новий рік. Тому й кажу, добра та незалежність, ось скільки тепер у нас свят. А потім ще Трьох Королів будемо святкувати. І не потрібно ніяких прапорів на свята носити. Але мій міжсвятковий час продовжиться ще довше. Аж до самого літа. Тому до літа я буду в підвішеному стані.

Тут я згадав про Ремігу. У кінотеатрі «Дайну» він підійшов до нас з Мінде, йому, бач, вдома свого компа не вистачає, він ще й тут крутиться. Підходить і каже, мовляв, так і так, де ви Новий рік святкуєте? Ми плечима знизуємо. Він каже, що є вільна площа і компанія збереться файна, якщо хочете – підвалюйте. А ще говорить, що там будуть обмінюватися дрібними подарунками, просто так, щоб веселіше було. Подарунки незначні, до трьох літів.

«Гаразд, – кажу, – щось придумаю». Нема чого тут багато роздумувати. Ще до свят купив Моніці подарунок – італійські трусики, запаковані по три. Взагалі би не купляв, але була така реклама, ніби зверталися просто до тебе – пані й панянки – зрозумій так, що це не просто труси, а панські, а панські речі купляти й дарувати зовсім не ганебно. І справді, вони були з мереживом, гарні. Якщо судити по ціні, то мали би бути справжніми італійськими. Самі прикиньте – коштували двадцять один літ. Але тепер я не мав настрою дарувати їх Моніці. Навіщо їй італійські труси там біля Лох-Нессу? А коли якась діваха витягне їх на новорічній вечірці, зрадіє. А якщо хлоп? Ну, буде жарт. Самі казали – щоб було веселіше. Сумніваюсь, що мені там буде веселіше, але піду.

І що той Новий рік? Я мало що пам’ятаю. Початок був гарний. Ми приперлися разом з Мінде туди, де було сказано: звичайна хата у дев’ятиповерхівці, чотири кімнати. Ми вже не перші гості, народ позбирався, аж важко порахувати всі пики. Один до одного: «ну, то будьмо». Як тільки ми увійшли, замість «Привіт!» – «Давайте по першій і одразу по другій, щоб нас наздогнати». Зі знайомих там майже нікого не було, лише кількох людей я десь бачив. Реміга нас представив: «Це Рімас, він не просто так раму викинув, він міцний регбіст, а це Мінде, такий собі дивак, як треба – стане або монахом в Індії, або рокфеллером».

Одного чувака нам теж представили – якийсь дизайнер, а другий був ніби байкер – не байкер, металіст – не металіст, а ще була рейверка з Тельшяя, котра своєї кепки із зігнутим козирком цілий вечір не знімала. Кепку, певно, можна у Тельшяї дістати, та звідки там рейв? Ще була якась мисткиня Юрґа в обвислому светрі – висока, довгонога, навіть вища за мене. Можливо, тому светр в неї такий розтягнутий. Але ця нічого така, бо бувають дівки не лише вищі, а ще й крупніші, так здається, що навіть плечі в них ширші, ніж твої. І як тоді має почуватися нормальний регбіст?