Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

– Увага! – наказав я.

Минуло небагато часу, і звідти одірвалася скулена постать і розмірено побігла, навпростець перетинаючи галявину. Я навів на неї підзорну трубу. Одного погляду було досить, щоб по одягу впізнати людину, яка бігла через галявину.

– Іспанець! – повідомив я товаришів.

На наш бік галявини перебіг тільки він один. Якщо там було більше іспанців, то, певно, вони вислали розвідника, який би довідався, що діється в цій частині хащів.

– Треба негайно знищити його! – шепнув я.

– Я! – Мігуель поривчасто нахилився до мене. – Я беру його на себе!

– Чудово! – погодився я. – Але не сам! Ідіть утрьох!

– Добре.

– Пам'ятай, що то їх шпигун. З таким нелегко! Він обережний і добре озброєний!

– Постараємось!

– І не забувайте умови: зробити все тихо!

Вони пішли, а ми залишились на тій самій позиції, уважно пильнуючи, чи не пройде ще хтось через галявину. Ніхто не з'явився.

Здавлене коротке хрипіння сповістило про тиху драму, яка розігралася в глибині кущів. Незабаром повернулися негри; обличчя їх сяяли.

– Вдалося! – пирхнув Мігуель і поклав переді мною на землю добуту рушницю та пістолет, не забуваючи про торбинки з порохом і свинцем.

– Чудово! Спасибі вам!

– А це мені! – сказав і показав гарний двосічний ніж. Я кивнув йому головою на знак згоди.

– Це наш четвертий! – засміявся Вагура і через Манаурі звернувся до Мігуеля. – Але чи ви напевно вбили його?

В цю мить різке гавкання поблизу розірвало повітря, вдаривши нас по нервах. Дві собаки вискочили з гущавини в тому самому місці, де перед тим вийшов іспанець. Але тварини не пішли по його сліду, вони бігли навскіс по галявині, прямо на нас. Мабуть, вони давно вже нас винюхали.

– Стріли! Отруйні стріли! – шепнув Арнак до індійців.

Ми заховалися не на самому краю галявини, а – для більшої безпеки – за кілька або кільканадцять кроків у глибині чагарника. Добігши до перших кущів, собаки одразу ж скажено загавкали, даючи знати, що вони прискочили до дичини. Раптом, вражені багатьма стрілами, вони жалібно заскавучали і попадали, але це сталося трохи запізно: ми були викриті.

Тоді я допустив грубу помилку, першу в цьому поході. Знаючи, що іспанці, які були поблизу, нацькували собак і що тварини точно виказали їм місце нашого перебування, я повинен був наказати негайно відійти. Я не зробив цього. Дозволив кільком індійцям спочатку забрати нишком стріли, вирвавши їх з убитих собак.

– Швидше! – квапив я.

Раптом прямо навпроти нас, з другого боку галявини, сліпучі спалахи роздерли темряву, і повітря струсонув оглушливий вибух кількох пострілів. Їх було вісім, може, десять, і пролунали вони майже одночасно, залпом. Під градом свинцю зашуміли кущі, в яких ми заховалися. Рушниці ворога були заряджені шротом.

Лежачи на землі, я відчув гарячий удар у ліву лопатку. На щастя, куля пішла боком, зачепивши тільки шкіру. Справа і зліва почулися приглушені окрики і стогін поранених товаришів.

Я думав, що після залпу іспанці підуть штурмом. Але, мабуть, вони не були впевнені в своїх силах. З диму, яким затягнуло протилежну частину галявини, ніхто не виходив.

– Чи стріляти в них з рушниць? – запитав Вагура.

– Ні! – рвучко заперечив я. – Не стріляти! Ні в якому разі!.. Всім тихенько відступити на сто кроків від галявини! Здорові нехай заберуть поранених. Швидко!

Виявилося, що, крім мене, поранено ще п'ять чоловік, у тому числі один, поранений в голову, був у безнадійному стані, і коли його відносили в тил, він втратив свідомість.

– Що робити з собаками? – звернувся до мене Арнак. – Мабуть, заберемо їх.

– Так, заберемо.

Я вирішив до кінця дотримуватися свого правила і не залишати за собою ніяких слідів. Іспанці могли догадуватись багато про що, але чим менше знали про нас, тим було краще. До цього часу вони не знали напевно, хто їх противник і яка у нього зброя.

Відійшовши од галявини більш як на сто кроків, ми зупинилися. Виставлені на всі боки дозори повідомляли, що ворога не видно і не чути. Це занепокоїло нас, бо давало підстави припускати, що в цій тиші іспанці задумують щось нове. Я звелів усім зібратись і відійти з цього місця. Тимчасом поранений індієць помер. Поховали його поруч з Райсулі. Трупи іспанців і собак закинули в таку гущавину, що навіть у ясний день їх і чорт не знайшов би. Всіх поранених, у тому числі й самого себе, я сяк-так перев'язав. Одного з них, нездатного до бою, відправили в тил до жінок.

Ми вирушили в напрямі до моря, виславши на кілька десятків кроків уперед розвідників. Нас було шістнадцять чоловік. Зброї ми мали більше, ніж раніше.

Що найбільше тішило мене в цю хвилину, це бойовий запал людей. Поразка не зламала їх духу. Палали бажанням боротьби й помсти. Я пізнавав по цьому природжених воїнів, звиклих до війни.

ЗАПАХ ПОРОХУ І КРОВІ

Підійшовши до моря, ми перебралися на другий бік галявини і краєм її обережно посувалися до місця, де були іспанці, які так успішно обстріляли нас. Але ми вже не застали їх там. У гущавині не було нікого.

– Куди ж би вони могли піти? – нахмурився Арнак.

– Не маю поняття! – буркнув я. Потім покликав до себе негра Мігуеля.

– Ти добре знаєш, як нам пройти до вашого табору? – допитувався я у нього.

– Знаю.

– Але так, щоб по дорозі не зустрітися з іспанцями. Мігуель розмірковував. Я підказав йому:

– А якби прокрастися кущами близько до моря?

– Цей шлях, мабуть, найбезпечніший! – визнав Мігуель.

Ми знову попрямували до узбережжя. Для більшої бойової готовності я доручив двом загонам підкрадатися на відстані кількох десятків кроків один від одного, в той час як третій загін повинен був іти трохи позаду, як резерв.

Незабаром права колона, з якою був і я, натрапила на труп, який лежав серед кущів. Умовним знаком – трикратним сичанням – ми зупинили всі загони. Коли з-за хмар виглянув місяць, ми впізнали негритянку, мабуть, загризену собаками і на додаток порізану чимсь гострим. Поблизу лежали трупи трьох дітей, так само по-звірячому знівечені.

Я здригнувся. Зміг промовити на це тільки одне слово:

– Звірюки!

Поспішно хоронячи в землі забитих, ми всі думали про одне: така доля спіткала б і нас, якби іспанцям вдалося перемогти.

Від галявини до табору було ще добрих півмилі. Ми пройшли вже більше ніж половину цієї відстані, коли побачили попереду якийсь підозрілий рух. Дотримуючись тиші, кілька іспанців ішли в тому самому напрямку, що й ми. Місяць усе ще світив, і їх постаті за якихось сто кроків од нас було добре видно.

– Доженімо їх! – загорівся Вагура.

– Ми дуже близько від табору, – відповів я.

– Швидко їх переб'ємо! Біжім!

– Ні, Вагура! Боротьба в цих умовах не може обійтись без шуму.

– З шумом чи без шуму, а легко з ними справимось!

– Поблизу можуть бути інші, які нападуть на нас із тилу! Не можна!

– Можна!

Певно, жахливий вигляд трупів негритянки і дітей так вразив хлопця, що він не володів собою, бо не хотів слухати. Замішання, яке викликав Вагура, вчасно помітив Манаурі; підійшовши до нас, він довідався, про що йдеться. На щастя, вождь міцно тримав у руках своїх людей. Сказав на вухо Вагурі декілька переконливих слів, і хлопець, не заперечуючи, трошки засоромлений, уступив.

Тимчасом іспанці зникли з очей. Побоюючись якоїсь засідки, я послав за ними двох розвідників, а ми всі пішли далі, трохи іншим, ніж до цього часу, шляхом, ближче до узбережжя. Так ми були повністю прикриті з боку моря, а спереду, з правого боку і ззаду нас захищали патрулі.

Коли я глянув позад себе на схід, небо там уже посіріло, провіщаючи близький світанок, хоча на острові стояла ще густа ніч. Раптом я зрозумів, що протягом наступної години обов'язково мусить вирішитись наша доля і що за кільканадцять чи кількадесят хвилин настане вирішальний бій. Повітря було тихе, без вітру, і хвилі ледве плескались об берег, а місяць, який перейшов уже на захід, посилав на землю скісне проміння.

Якийсь темний предмет на морі впав нам в очі. То не далі, ніж за два-три мушкетних постріли від берега, стояла перед нами на якорі шхуна.

– Стоїть якраз навпроти табору, – буркнув Мігуель. Уже чути було невиразні голоси, які долинали від табору попереду нас.

– Мені здається, – сказав я до негра, – що іспанці розташувалися в тому ж самому місці, що й ви.

– Так! – підтвердив Мігуель.

Незважаючи на напруження, я усміхнувся задоволено. Розсудливість, завдяки якій ми трималися в укритті, давала свої наслідки: ворог усе ще не знав, з ким він має на острові справу, поводився вільно, ніби на звичайному привалі.

Хоча час і підганяв нас і зорі вже блідли на небі, не можна було нам проминути нічого, що б забезпечувало бажаний поворот справи. Насамперед треба було докладно розвідати обстановку, тому, відклавши рушниці, ми вп'ятьох пішли на розвідку: Манаурі, Арнак, Вагура, Мігуель і я.

Місцевість тут теж заросла колючими кущами, але вони рідшали в міру того, як ми підходили до табору. Грунт ставав кам'янистим, і чим ближче до моря, тим дрібнішою була рослинність, яка здіймалася серед численних великих каменів. Тут не було навіть кокосових пальм, невід'ємних прикрас узбережжя в будь-якому іншому місці острова.

На відкритому місці стояв табір Матео. Тут ще виднілися рештки трьох куренів, які збудували негри і які були зруйновані внаслідок подій останньої ночі.

Прикриття не було, і нам не вдалося підійти ближче, ніж на сто кроків. Загін іспанців, який кілька хвилин тому ішов перед нами, саме повернув до табору, й іспанці з помітним збудженням розповідали про те, що вони пережили, кільком своїм товаришам, які вже були тут. Біля розпаленого вогнища готували якусь страву.

– Скільки їх? Лічімо! – обізвався я.

Рахував кожен з нас. Було їх одинадцять або дванадцять.

– То, мабуть, усі! – сказав я. – Четверо загинули, отже, разом шістнадцять. Приблизно стільки ж ми бачили на шхуні.

– А чи не залишили вони вартових на судні? – втрутився Вагура.

– Мабуть, ні. Тим більше можна припускати, що в цю хвилину ноші всі тут перед нами. Більше, напевно, їх нема!

Була це надзвичайно важлива обставина. Все говорило за те, що в лісі за нами немає нікого.

– Собак не видно?

– Ні, собак ми не помітили. Значить, було їх тільки п'ять і всі загинули від наших рук.

Іспанці були надзвичайно збуджені. На жаль, ми стояли надто далеко, щоб Манаурі міг почути, про що вони сперечалися. А втім, з їх жестів неважко було відгадати. Одні, схвильовані, говорили щось про небезпеку, інші не вірили їм.

Нарешті кілька з них встали і відійшли трохи вбік. Ми напружили зір, а серця наші забилися швидше. Там на землі лежали зв'язані люди. Одного з них іспанці піднесли.

– Матео! – здавлено промовив Мігуель. Мігуель помилявся. То був не Матео, а інший негр з його групи.

Іспанці закидали його запитаннями. Не діждавшись відповіді, притягли його ближче до вогнища.

До цього часу сидів там, присівши, молодий чоловік, який вирізнявся багатим одягом, безсумнівно, їх начальник, бо всі зверталися до нього з пошаною. Я глянув на нього через підзорну трубу. Це був юнак, мабуть, років двадцяти, не більше, з тоненькими чорними вусиками, а його обличчя з правильними рисами було таке гарне, що я в першу мить міг подумати, що то вродлива дівчина, якби не вусики.

Юнак підвівся. З вогнища витягнув палаючу головешку. З жорстокою посмішкою, яка зовсім не в'язалася з його красивим обличчям, підійшов до зв'язаного негра і почав припікати йому тіло, тикаючи палаючою головешкою то в обличчя, то в живіт, то під пахву.

Я зрозумів небезпеку, яка нам загрожувала: ворог хотів примусити полоненого розповісти про нас. Якби це вдалося йому, ми були б викриті.

– Не можна гаяти часу! – я рвучко одвів підзорну трубу від ока.

Товариші самі бачили, що діється в таборі, і зрозуміли становище. Не треба було багатьох слів, щоб пояснити план, який виникав сам собою.

– Біжіть по людей і якнайшвидше повертайтесь назад! Оточимо іспанців так, щоб ніхто не пробрався до заростей! Тут, біля мене, буде Арнак із своїм загоном! Там, з правого боку – Вагура, з лівого – Манаурі! Всі одночасно нападемо на них за поданим знаком! Я крикну або стрельну…

– Добре! – зловісно засміявся Вагура.

– І не забудьте моєї рушниці! – кинув їм перед відходом.

Я залишився сам з Мігуелем. Іспанці й далі припалювали тіло нещасного негра, суворо і нахабно щось вигукуючи над ним. Потім молодий чоловік наказав принести другого полоненого і мучив його ще більше: припалював йому все обличчя. У цього було менше витривалості, ніж у першого, і він почав кричати.

Я оглянувся: індійців ще не було! Повітря сіріло; велике каміння перед нами було видно все виразніше, кущі поблизу нас уже набирали властивого їм кольору. Досі я розрізняв на обличчі Мігуеля тільки білки його очей на фоні зовсім чорної плями. Тепер на ньому все виразніше виднілися окремі риси. Світало!

Мігуель мимрив під ніс іспанські слова, сповнені розпачливого нетерпіння. Там, біля вогнища, всі іспанці збитою купою оточили негра, якого допитували. Серед них запанувала тиша: з таким захопленням слухали, що казав полонений.

«Коли б в них зараз вистрелити, – подумав я, – то кількома пострілами можна було б вибити до ноги всю банду».

Негр, якого мучили іспанці, розказав щось цікаве, бо в таборі загуло, немов у вулику. Дехто схопився і побіг до зброї, яка стояла поблизу в козлах. Інші гарячково радилися, що робити. Я аж тремтів при думці, що вони зберуться і підуть у ліс. Тоді не тільки не бачити нам перемоги, але сумнівно, чи зберегли б ми свою шкуру.

Шелест за нами. Арнак. За ним його люди. Камінь спав мені з серця.

– Де Вагура? – видавив я.

– Пішов на своє місце, як ти йому звелів.

– Добре!

– Ось тобі два мушкети і легка рушниця…

Позиція Вагури, призначеного на праве крило, була найдальша, і треба було переждати деякий час, доки він дійде до мети.

Навіть секунди мали тепер значення і могли вирішувати успіх.

О благословенна балакучість іспанців! Стоячи біля вогнища, вони безупинно говорили, вимахуючи руками, а також часто задумувались і поглядали на небо, немов чекаючи, доки більше розвидниться. Вже було настільки видно, що коли я для проби взяв на мушку вродливого молокососа, пестунчик сидів на ній дуже добре.

Якби це були досвідчені мисливці з віргінських кордонів, вони давно б уже із зброєю в руках зайняли оборону або вирушили на ворога. Але іспанці в своїй безмежній бундючності не могли зрозуміти, що, сподіваючись знайти заляканих невільників, вони, замість того, натрапили на острові на організованого, грізного противника. Зволікали.

– Чи дійшов уже Вагура? Як ти думаєш, Арнак? – запитав я.

– Вже давно.

Ці слова прозвучали як вирок для іспанців. Я саме вибирав поглядом ціль для сигнального пострілу, коли в таборі почалося заворушення. Іспанці нарешті щось вирішили, і ті, у кого була вже напоготові зброя, швидко пішли ліворуч від нас, до позиції Манаурі.

– Арнак! – шепнув я. – Крикни на все горло!

Я саме взяв на мушку першого з іспанців, на відстані якихось вісімдесяти кроків од нас. Громовий окрик хлопця затримав їх усіх на хвильку на місці. Цієї миті вистачило, щоб зробити влучний постріл. Перш ніж розвіявся дим, я побачив, що ворог падає.

З трьох боків пролунали постріли і почувся крик індійців. Беручи запасну зброю, мушкет і легку рушницю, я намагався окинути поглядом усе поле.

На жаль, вогонь індійців не дав тих наслідків, яких я сподівався. Чи то вони погано прицілювались, чи, правдоподібніше, віддаль була надто велика, але ніхто з ворогів, крім того, якого я влучив, не впав на місці. Було, можливо, кілька легко поранених, а решта іспанців неушкоджені уникли куль.

Вистріливши, наші люди, мов ураган, кинулися прямо на ворога. Іспанці ледве опам'яталися від першого жаху, вже почали стріляти. Але стріляли перелякані, надто поспішно і невлучно. Та, незважаючи на це, завдали нам шкоди. Два, три індійці впали. Потім іспанці відкинули рушниці, взялися за списи й пістолети.

Разом з іншими із схованки вискочив Арнак. Мов шалений, я мчав за ним, ледве наздогнав його. Поспішно вхопив його за шию.

– Стій! – вигукнув я. – Зостанься тут!

– Чого? – гнівно крикнув у відповідь.

– Зостанься!!!

Зупинився, здивований суворим виразом моїх очей. Не було часу на пояснення. Я подав йому легку рушницю.

– Бери! – гукнув. – Заряджена! Я вказав на поле бою:

– Пильнуй їх здалеку! Щоб який не втік у зарості!

– А-а-а! – крикнув Арнак, зрозумівши.

Невдачу з рушницями індійці виправили, стріляючи з лука. Лук – зброя, яка ніколи їх не підводила. Луки вирішили боротьбу цього дня.

Із несамовитим криком і нестримним запалом кинулись вони до ворогів, з трьох боків оточуючи їх. Не бажаючи наколюватись на їх шпаги, за кільканадцять кроків випустили стріли. Вбивчі стріли: три, чотири іспанці, зойкнувши, впали на землю. Решта, бачачи поразку, подалися назад. Одні тікали до моря, і за ними не можна було гнатися. Інші намагалися пробитись до лісу. Даремно. За ними летіли стріли, доганяли їх воїни. І, догнавши, палицями, ножами, списами били, різали, кололи. То той, то інший з утікачів обертався розлючений, щоб шпагою проколоти переслідувача, але гинув: переможний запал охопив месників, ніщо не могло устояти проти їх завзяття.

Хрипіння вмираючих, стогін поранених, прокльони тих, що билися, клуби диму і куряви, які закривали поле, гострий запах пороху і крові – все це утворювало страшенний хаос. Показний іспанець, непомічений в цьому хаосі, вибрався з натовпу і щосили побіг до гущавини. Був, мабуть, не поранений, мчав стрімголов. Ніхто не догнав його.

– Арнак! – крикнув я до хлопця, вказуючи йому на втікача. – Дивись!

Арнак могутніми стрибками кинувся вперед, перетинаючи іспанцеві дорогу. Був приблизно за сорок кроків од нього. Вистрілив з легкої рушниці. Влучив. Іспанець упав, піднімаючи хмару куряви. Хлопець підбіг до нього. Дав мені здалеку знак, що все в порядку.

Ще один хотів утекти. Але перш ніж я взяв його на мушку, Мігуель рвонувся за ним і, з силою розмахнувшись, кинув спис. Вістря його глибоко застряло в спині втікача. Іспанець упав, мов підкошений.

Радий, що заощадив постріл з мушкета, я негайно помахав Мігуелю рукою, поздоровляючи його з перемогою, але негр не мав часу на відпочинок. Збуджений, він вказував рукою в напрямку моря і кричав:

– Туди втекли! Туди втекли!

Я згадав, що справді кілька іспанців, тікаючи від стріл наступаючих індійців, бігли до узбережжя.

– За ними! – кричав Мігуель. – Не випустити їх!! І перший помчав. Інші бігли за ним. Боротьба в таборі вже закінчилась. На полі не було живих іспанців. Поранених добивали, ніхто не втік до заростей.

Коли поранені індійці перерізали пута зв'язаним неграм, ті з них, хто не постраждав, кинулися до моря. За якихось сто кроків од табору три втікачі-іспанці добігли до човна і з божевільним поспіхом зіпхнули його на воду. Коли ми досягли берега, вони гребли вже так далеко, що кулі наших рушниць не досягли б їх.

Пливли через малу затоку, яка біля моря звужувалась до кількох десятків кроків. З одного боку цієї протоки піднімалися невисокі скелі, а другий бік був плоский і піщаний.

Всі наші люди мчали до скель. Але ж Манаурі швидко оцінив становище і направив частину індійців на протилежний, плоский берег протоки, щоб обстріляти човен з двох боків.

Іспанці трохи випередили нас. Гребли мов навіжені, щоб добратися до протоки раніше за нас. Спочатку здавалося, що це їм удасться. Але довго веслувати з таким шаленим поспіхом вони не могли. Гребці швидко ослабли, і човен посувався вперед усе повільніше.

Коли перші індійці добралися на скелю, іспанці саме минали протоку за якихось п'ятдесят кроків од берега. В повітрі замелькали перші стріли, випущені з луків. Два завзятих індійці скочили у воду, щоб допливти до ворога. На ходу я помітив, що кулі влучили в човен.

Іспанці докладали відчайдушних зусиль. Хотіли відійти од фатальної скелі, але необережно підпливли до другого берега протоки. Тимчасом сюди вже добігла завзята погоня – воїни, вислані Манаурі.

Пролунали постріли. Іспанець вистрілив у плавців з пістолета. У одного з індійців на піщаному березі була легка рушниця, видно, ще заряджена. Він примірився, мить прицілювався, вистрілив. У човні – хрипіння і спустошення. Шріт, мов серпом, зрізав гребців. Їх спіткала доля, якої заслужили.

Коли я добіг до скелі, човен притягали вже до берега. На дні його лежали іспанці. Один з них був той вродливий молодик. В той час, коли ми викидали трупи з човна, виявилося, що хитрий молодик був тільки легенько поранений і лише вдавав неживого. Індійці пізнали його й оскаженіли. Хотіли негайно вбити іспанця, але я рішуче почав заперечувати.

– Чому ти його захищаєш? – прискочили до мене, розлючені.

Я затулив іспанця власним тілом. Оскаженілі, вони грубо вхопили мене за плечі і силою намагалися відтягти.

– Арнак! Вагура! – крикнув я до хлопців.

Арнак прискочив до мене, Вагура був по той бік протоки.

– В чому справа? – жах відбився на його обличчі.

Арнак кінцем лука пхнув найближчого індійця так сильно, що той, випустивши мене, поточився, мов п'яний. В той же час хлопець вигукнув кілька гострих слів по-аравакськи. Мабуть, говорив про повагу до мене, бо всі, хоч і з неохотою, відійшли на кілька кроків. Але не поступалися і, гнівно вказуючи на молодого іспанця, вимагали його смерті.

– Чому ти не хочеш, щоб його вбили? – звернувся до мене Арнак.

– Спочатку хочу добитись від нього деяких відомостей! Добре було б дізнатися, які наміри мають люди на Маргариті. Може, планують ще одну експедицію?

– Маєш рацію, Яне! Але потім ти дозволиш його вбити?

– Та хай йому чорт! Робіть з ним, що хочете…

Арнак пояснив індійцям мої задуми щодо полоненого, але розлютовані люди мало його слухали. Тільки тепер з'ясувалася причина їх збудження і неслухняності: цей молодик був сином жорстокого багача на Маргариті, дона Родріго, того, який наказав публічно зацькувати собаками нещасного брата Матео, – і сам, такий же злий мучитель, як його батько, відзначався потворною жорстокістю щодо невільників.

Манаурі, на щастя, трохи втихомирив гарячі голови, пообіцявши, що іспанця не мине справедлива кара. Отже, люди поки що залишили його. Зв'язали йому руки і ноги, кинули знов у човен, і два індійці повеслували до табору.

Після глибоких хвилювань і велетенських зусиль останніх годин напруження спало. Нами оволоділа дивна слабість. Часом не вірилося, що ми перемогли і що жорстокий ворог уже не загрожує нам. Але досить було глянути на табір в кінці затоки, де відбувся вирішальний бій, щоб повернутись до дійсності.

Ми все ще стояли на вершині скелі. Стиснувши кулаки, стежили за шхуною. Вона давно вже підняла якір і розгорнула паруси. Саме сходило сонце; подув ранковий вітерець. Та й цей легенький вітер наповнив паруси, і струнке судно швидко рушило. Не могло бути й мови, щоб наздогнати його на човнах, які стояли в затоці.

Я глянув на шхуну через підзорну трубу. Там було тільки два іспанці, не більше. Метушилися, немов ошпарені кип'ятком, один біля парусів, другий біля керма.

– Тікає судно! – сказав похмурим голосом Арнак. – Якби було в наших руках, ми легко добралися б на материк!

– Так, тим двом пощастило!

Але у мене їх втеча викликала значно більше занепокоєння. Не приховував своїх думок перед Арнаком і Манаурі:

– Ті два іспанці попливуть, очевидно, на острів Маргарита. Там піднімуть усіх на ноги, і за два-три дні сюди прибуде стільки бандитів, що миттю нас прикінчать. Є тільки один порятунок для нас!

– Знаю.

– Ну?

– Тікати на материк!

– Отож бо! Не можна тратити жодної хвилини! У нас чотири човни і два плоти!..

Обидва індійці були тієї ж думки, що і я. Арнакові очі засвітилися рішучим блиском.

– Одне розумію! – процідив. – Наша боротьба за життя ще не закінчилася.

– Ні! – підтвердив я.