Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

АРНАК І ВАГУРА

Коли я прокинувся на другий день рано вранці, мені здалося, що весь світ інший, ніж був до цього часу: похмурий і застиглий, немов за кожним кущем притаїлося щось підозріле, сповнений якихось незрозумілих загроз. Та тільки зійшло сонце, коли папуги в клітці, як і кожного дня, з криком почали вимагати їжі, коли я нагодував їх і сам поснідав, попередня сила і бадьорість повернулися до мене. Життя вимагало свого і не дозволяло забувати про повсякденні обов'язки. До них насамперед належали мисливські мандрівки в глиб острова.

Але я вже не міг іти крізь гущавину так безжурно, як раніш, коли видивлявся лише мисливську дичину або четвероногих хижаків. Учорашня пригода не виходила мені з голови. Відкриття двох загадкових людей вводило на острові немовби воєнний стан, і справді, йдучи до Озера Достатку, я почував себе мов солдат на війні, якого з усіх боків оточують небезпеки.

Тимчасом нічого особливого не сталося. З мандрівки я повертався навантажений кошиком жовтих фруктів, моїх райських яблук, несучи також убитого з лука зайчика. По дорозі заглянув на своє маленьке поле. Кукурудза росла чудово, мов на дріжджах, аж приємно було дивитися на її свіжу зелень, зате з ячменем – біда. Щось там несміливо пускало росточки, але такі карликові і рахітичні, що не доведи боже.

Я міркував тепер, чи роздувати вогонь. Найпевніше було б обійтися зовсім без вогнища. Проте я розвів його, тілки маленьке, щоб від нього майже не було диму. Жарити зайчика на дерев'яному рожні довелося довше, ніж звичайно, але врешті м'ясо добре підрум'янилось і було смачне.

День минув у звичайних заняттях, з тою хіба різницею, що я уважно дотримувався різних заходів обережності. Жодного разу не вийшов на відкрите місце за кущі, де мене легко було б помітити здалеку. Зовні я був спокійний, але скільки планів і роздумів товклося в моїй голові, скільки кипіло намірів і сумнівів! Я знав тільки одне: мені не можна було ні зволікати, ні вагатись; треба було якнайшвидше розгадати задуми помічених людей і, якщо це вороги, знищити їх. В противному разі вони могли випередити мене – застати в печері і зарізати, немов кролика в норі.

Але що я мав робити? Як до них добратися?

На четвертий день після пам'ятної екскурсії на південну частину острова, задовго до світанку, я вирушив туди ще раз, прийнявши остаточне рішення зустрітися з невідомими людьми. Я шукав протягом кількох годин біля затоки, над якою бачив їх. Даремно. З старих слідів я небагато вичитав, а свіжі, видно, були затерті. Людей поблизу не було, пішли кудись в інше місце. Куди? Невже пішли в інший бік острова, далі на захід? Може, маючи човен, вони попливли на південь, на ослику землю? Я не мав ні найменшого поняття про їх наміри, і це мене страшенно гнітило. А може, під час моєї відсутності вони знайшли вже печеру і, причаївшись поблизу, чекають тепер, коли я повернусь?

Раптом оволоділа мною велика, незрозуміла тривога. Якийсь дивний нервовий страх. Наближаючись до печери, я йшов до неї не навпростець, а передбачливо зробив великий круг. Пильним поглядом пронизував усі кущі, досліджував кожний сажень землі. Ні, чужих слідів я не знайшов. Місце біля печери було чисте.

На ніч я щільніше, ніж до цього часу, забарикадувався великими каменями. Вузький отвір, залишений над кам'яним валом, давав мені змогу бачити усю галявину з кліткою папуг і заячою ямою посередині. Надворі вже смеркало.

«Нема їх поблизу!» з полегкістю подумав я, сидячи закритий в печері, де почував себе більш-менш безпечно.

«Та чи надовго цей спокій? – постало одразу ж питання. – Поки вони живуть на острові, не відпочинеш ні хвилини».

При згадці про сьогоднішню подорож, яка нічого не дала, мене знову охопила тривога.

«Де їх шукати? Де їх шукати? Як до них добратись?» повторював я сам собі.

Невловимість небезпеки, що загрожувала не знати з якого боку, страшенно гнітила мені.

Через два дні я схопився серед ночі. Розбудили мене незвичайні звуки надворі: вереск переляканих папуг і тріск гілля. Вмить сон відлетів геть од мене. Чи, може, то тільки здавалося, що я почув приглушений окрик людини? Виглянувши крізь люк, я помітив над заячою ямою якийсь невиразний, підозрілий рух. Схопивши навпомацки палицю, яка лежала біля мене, – лука в поспіху не міг знайти – я сильним поштовхом розвалив кам'яний вал. Вискочив надвір.

Хтось – людина чи звір – упав до заячої ями і тепер робив одчайдушні зусилля, щоб вибратися звідти. Він був уже зверху, на поверхні землі. Людина! Я настиг її в ту мить, коли вона підвелась, готова кинутися в сторону гущавини. Ударом палиці по голові я звалив її на землю.

Раптом шарпнув мене гострий біль у лівому плечі. Стріла з лука прошила мені м'язи. Другим ударом я хотів розтрощити невідомому, який лежав на землі, голову, але не мав уже часу: боявся, що вслід за першою прилетить і друга, більш влучна стріла. Тому я блискавично схопив непритомного за ногу і з усіх сил потягнув його в печеру. Це вдалося мені. Вхід я поспішно заклав камінням. Обривками ліан, знайденими в темряві, зв'язав полоненому руки й ноги, потім почав перев'язувати собі рану. Я використав для цього стару сорочку. На щастя, рана була не страшна, кровотеча швидко припинилась. Крізь щілину між каменями я весь час поглядав, чи не кинеться другий мій ворог на печеру. Але на галявині панувала тиша.

Година за годиною повзли в тяжкому чеканні ранку. Якщо полонений живий, то, напевно, опритомнів, хоч нічим не зраджував себе.

Дивне було моє становище. Я здобув полоненого, але яка мені з того користь? Другий противник, який чатував надворі, в найближчій гущавині, повністю тримав мене в руках, і досить було спробувати вийти з печери, як він легко міг мене застрелити. В печері ж не було запасів їжі.

Хоч надворі вже світало, всередині печери панувала непроглядна темрява. Я ще не знав, з ким маю справу. Кілька разів старався розпочати розмову з полоненим по-англійськи, зрозуміло, бо іншої мови я не знав, крім небагатьох польських слів, але він нічого не відповідав, хоч був живий. Я чув його дихання.

Коли надворі стало зовсім ясно, темрява в печері поволі почала рідшати. Легко зрозуміти, яка цікавість мене палила. Нарешті я розпізнав риси полоненого і – не зміг стримати вигуку здивування:

– Так це ти?..

Це був той молодий індієць-невільник, який з волі капітана мав померти повільною смертю, прив'язаний до щогли на «Добрій Надії». Я не міг пригадати, як його звали.

– Чекай-но… Як тебе звати? – запитав я.

Хлопець мовчав, нерухомо дивлячись на склепіння печери. Я знав, що він кілька років був у неволі в білих і непогано володіє англійською мовою.

– Слухай, ти! – сказав я твердішим голосом. – Подивись мені в очі! Чуєш ти?

Він ані слова. Тоді я здоровою правою рукою схопив його за голову і грубо повернув обличчям до себе.

– Болить… – прошепотів він…

Мабуть, я торкнувся того місця, де вдарив палицею. Та він сам був винен у тому, що я зробив йому боляче.

– Не будь упертим! – застеріг я його. – Ти в моїх руках! Я не зроблю тобі нічого поганого, якщо ти мене до цього не доведеш… Як тебе звати? – знову запитав я, на цей раз лагідніше.

– Арнак, – промовив крізь зуби.

– Справді пригадую: Арнак! Це твоє ім'я. А той другий, що з тобою, – вказав я рухом голови надвір, – то хто?

Мовчання. Хлопець одвернув від мене обличчя і втупив погляд у куток печери.

– То хто? – вигукнув я нетерпляче. Нічого не відповів.

– Дивись на мене! – гримнув я і рішуче наблизився до нього.

Думав, що вдарю його. Слухняно повернув обличчя до мене. В очах його були тривога, страх і впертість.

– Не бий, пане!.. – сказав чи то благально, чи то визивно.

Я згадав, як наш жорстокий капітан знущався над хлопцем, що роками терпів тяжку неволю у білих.

– Арнак! – обізвався я вже не таким суворим голосом. – Я ж сказав тобі, що не чіпатиму тебе, якщо ти не розгніваєш мене своєю поведінкою. Будь розумний і відповідай мені як слід. Так що ж то за людина – той другий?

– Вагура.

– Індієць?

Хлопець ствердно кивнув головою.

– Це той твій молодший приятель з нашого корабля? – Так, пане.

– Як же ви врятувалися?

– Ми попливли. Вода винесла.

– А крім вас, хто ще врятувався?

Арнак знову завагався, почав кліпати очима. Він примружив повіки, щоб я не помітив нього збентеження.

– Хто ще врятувався? – наполягав я.

– Він, – шепнув непевно. – Але… Знову перерва.

– Але що?

– Але… його вже немає.

Я догадався, що юнак говорить про капітана. Не хотілося заводити розмову про дражливу справу, щоб не лякати молодого індійця. Вияснення тих пригод я відкладав до більш слушного часу. Важливішим тепер було інше питання.

– А хто ще врятувався з корабля?

– Ніхто, пане.

– А на острові є тубільці?

– Ні, пане.

– Ти певен, що це безлюдний острів?

– Так, пане.

Вісті були втішні. Я вірив у їх правдивість, бо й сам у якійсь мірі дійшов до того ж висновку. Жаль мені було щирого Вільяма, але я зовсім не шкодував, що загинула решта екіпажу. То була банда розбійників з великої дороги, яку стримував на кораблі тільки грубий кулак капітана, але на суші, на волі, вони, безумовно, були здатні на всякий, навіть найогидніший злочин. На безлюдному острові спільне життя з такими людьми було б неможливе.

А тепер постало переді мною нове питання: питання про двох молодих індійців. Я не мав ніякісінького уявлення про те, якими були ці люди насправді. Вони роками були в неволі, зазнали звірячих катувань, здичавіли під владою нікчемного пана. Після перебування в таких умовах, які страшенно спотворюють характер, мало чого доброго можна було від них сподіватися. Підступність, лукавство, зрадливість, кровожадність – властивості, що їх усі колоністи приписують червоношкірим, в душах двох пригноблюваних хлопців, безсумнівно, розвинулися страшенно.

Я мав уже усталену думку про індійців. З часів своєї ранньої молодості чудово пам'ятав розповіді про запеклі битви з червоношкірими воїнами, а оскільки їх давно вже винищено у Віргінії, то страшні вісті безупинно доходили до нас із далеких західних кордонів.

У традиції моєї сім'ї впліталися численні криваві нитки індійських воєн. Прадід мій, якого звали так само, як і мене, Ян Бобер, через кільканадцять років після прибуття на американську землю зовсім випадково врятувався від смерті, коли індійці зненацька напали на всі англійські оселі і до ноги вирізали більшість їх жителів.

Батько мій, Томаш Бобер, коли йому було неповних 20 років, належав до добровольців славного Бекона, який очистив од індійських племен усю долину річки Сусквеганни. Пам'ятаю, як хвилююче розповідав батько про напад диких на сім'ю англійського піонера, який оселився глибоко в лісі, осторонь від своїх. Незабаром індійців досягла невблаганна помста. Загін месників, серед яких був і мій батько, не спочивав доти, доки не вибив до ноги всіх червоношкірих, які жили на десятки миль довкола, всіх, до немовлят включно. Ця розповідь, ягу я почув уперше, коли мені було кілька років, справила на мене незабутнє враження і надовго сповнила неприязню до індійців…

– Навіщо ти хотів мене вбити? – запитав я Арнака. Хлопець, не розуміючи значення слів, запитливо глянув на мене.

– Там, на південному узбережжі, кілька днів тому ти вистрелив у мене з лука, – пояснив я.

– Не я, – відповів Арнак тихо, – Вагура.

– А навіщо стріляв?

– Бо ти білий, пане.

«Ось їх вдячність! – подумав я суворо, з гіркотою. – За те, що я на кораблі допоміг індійцеві, – вбивча стріла з укриття. Невже те, що я білий, – достатня причина, щоб убити мене? Хіба всі білі однакові? Чи всі такі, як ця тварина – капітан?»

Але за хвилину в голові у мене постала інша, розумніша думка: а може, ці хлопці доведені до такого стану, що вже не можуть відрізнити одного білого від іншого і вважають усіх за катів і тиранів?

Арнак, немовби відгадуючи напрям моїх думок, виправдовувався буркотливо:

– Вагура молодий… запальний…

Я розмірковував далі: на імперському кораблі я старався полегшити долю молодого індійця, та чи тільки любов до ближнього спонукала мене до цього? Ні. Мною керувала ще й гордість вільної людини, ображеної відкрито зневажливим, нелюдським ставленням корабельного тирана до всіх нас. Отже, мої заслуги по відношенню до індійських хлопців були не такі вже й чисті та великі, щоб особливо ремствувати на Арнака і Вагуру за ту стрілу.

Сходило вже сонце. Промінь його крізь дірку в кам'яному валі пробився до печери. Час минав. Треба було вирішити неясне становище, енергійно взяти в руки хід подій.

– Арнак! – обізвався я до індійця. – Коли ти стояв прив'язаний до щогли, хто дав тобі вночі пити?

Хлопець втупив у мене допитливий погляд, але не відповідав.

– Ну, не пригадуєш? – нетерпляче допитувався я, бачачи знову його впертість.

– Пригадую, – відповів стиха.

– То хто ж?

– Ти, пане.

– А знаєш, що потім з цього вийшло?

Не розумів як слід питання. Я старався передати його іншими словами:

– На другий день весь екіпаж зібрали на палубі. Недалеко від твоєї щогли, ти, мабуть, бачив?

– Бачив.

– Кого хотів убити капітан за те, що тобі допомагав?

– Тебе, пане.

– Бачиш, добре все пригадуєш. А хто перерізав тобі пута під час бурі, незадовго до того, як корабель розбився?

– Ти, пане? – вирвалось у нього з подивом. – Так, я.

– Я не знав цього… – прошепотів Арнак.

Повіки його затремтіли від хвилювання. Я бачив, що він був зворушений.

– А ви, – сказав докірливо, – ви хотіли вбити мене з лука?

Хлопець, дуже зніяковівши, зрозумів недоречність своєї поведінки. Виходить, молодий дикун був однак не зовсім тупий, відчував, що по відношенню до мене вони допустилися помилки. Більше того, я помітив, що він хотів з'ясувати, пом'якшити прикрість події, хотів якось показати свою доброзичливість, але не знав, як це зробити. Зрештою на моє запитання, навіщо в мене стріляли, він повторив, ніби виправдуючись, те саме, що я вже чув раніше:

– Бо ти білий, пане!

З чиєї ж то вини у цих дикунів склалася така гидка думка про нас, білих? Може, в цьому винні не вони, а ми самі, білі?

Я нахилився над ним і з допомогою ножа звільнив його від пут.

– Ти вільний! Виходь!

Розтираючи закляклі ноги і руки, Арнак не спускав з мене враженого погляду. Ковтнув слину, ніби йому пересохло в горлі.

– Ти голодний, – зауважив я лагідно.

– Так, пане, голодний.

– Відсуньмо каміння біля входу. Ти вийдеш перший. А Вагурі скажи, нехай сховає стріли для кращого випадку… Приготуємо сніданок з двох зайчиків. Збігайте до чагарника за хмизом на вогнище…

Вмить ми відклали каміння. Арнак поспішно вибіг з печери і з голосним криком помчав у кущі.

Я зібрав лук і стріли, взяв палицю, намацав ніж біля пояса і поволі вийшов за хлопцем надвір. День був такий пронизливо ясний, що я мусив примружити очі. Стояв посеред галявини і напівзасліпленим поглядом пронизував навколишні зарості. Нікого там не було, ніщо не ворушилось. Арнак зник, мов камінь у воду впав.

Я підійшов поволі до вогнища і став біля нього навколішки. Відклавши зброю вбік, почав роздувати попіл, ще гарячий з учорашнього вечора. Я стояв зовсім відкритий, і не було нічого легшого, ніж увігнати в мене влучну стрілу з найближчих заростей. Пораючись біля вогнища, я пильним оком оглядав усе навколо, готовий негайно схопити зброю і відбити атаку. Але все було спокійно.

Коли перші іскри почали тліти в попелі, я почув, як у хащах скриплять і тріщать гілки, – то йшли хлопці. Тягнули велику купу сухого гілля. За Арнаком нишком ішов Вагура. Шістнадцятирічний підліток, він не приховував свого страху. Дивився на мене так, немовби я хотів його зжерти.

Але на різні тривожні чи непристойні почуття не було часу. Взявши команду над приготуванням сніданку, я жваво підганяв індійців до роботи. Скільки тут було метушні! Розвести і підтримувати вогонь, витягнути з ями зайчиків і вбити їх, принести в тикві води з річки, вистругати дві палички на рожни…

– На ось тобі! – гукнув я до Арнака і кинув йому в руки ніж.

Хлопець не на жарт перелякався, коли піймав зброю і тримав її в руці. Я засміявся з його досить-таки безглуздого виразу обличчя і пояснив, про що йдеться:

– Побіжи-но в ліс, знайди дві прямі гілки і обстружи їх! Підсмажимо на них зайчиків!..

Тоді Арнак зрозумів моє довір'я до нього. Зрадів. Я побачив на його обличчі немов слід усмішки. Помчав у нетрі. А коли повернувся з палками, одразу ж віддав мені ніж.

«Я НЕ П'ЯТНИЦЯ»

Почали ми жити втрьох. Не знаючи вдачі своїх молодих товаришів по нещастю, недолюблюючи взагалі індійців, я тримав їх якомога далі від себе. Звелів їм збудувати біля самої печери курінь, у якому вони вночі спали, бо не дуже довіряв їм, щоб так швидко впустити до печери. Зрештою, самі індійці теж ставилися до мене насторожено і воліли краще спати надворі.

В моєму господарстві стало більше ротів, яких треба було нагодувати, але тепер незрівнянно легше було добувати їжу і взагалі виконувати будь-яку роботу.

Вони були непоганою підмогою для мене. Добре стріляли з лука. Арнак майже ніколи не хибив. Знали сорти ліан, набагато придатніших для тятив і для зв'язування, ніж ті, які я використовував до цього часу.

Я докладно ознайомив їх з територією довкола Озера Достатку і посилав самих на полювання. Учив їх ставити по-віргінському пастки на дичину, а сам одночасно переймав у них деякі мисливські навички.

Дуже пригодилося мені те, що вони чудово знали всі рослини на острові. Одразу ж, у перший день, Арнак відшукав серед гущавини грубе листя якоїсь різновидності агави; прикладене до мого плеча, воно на диво швидко вилікувало рану, заподіяну стрілою.

Значно збагатилася наша кухня. Хлопці знали багато дикоростучих плодів та їстівних коренів. Кокосових горіхів нам уже не бракувало: спритні юнаки вилазили на найвищі пальми і збивали їх.

Незвичайна обізнаність хлопців з тутешньою рослинністю незаперечно доводила, що й самі вони походять з місць, не дуже віддалених од мого острова. В один з перших днів зайшла мова про цю справу, надзвичайно важливу для мене, бо я ні на хвилину не переставав вишукувати можливості свого звільнення з острова. Індійці сказали мені, що вони з племені араваків, яке заселяє узбережжя материка. Село, в якому жили хлопці, лежало біля самого моря.

– На узбережжі материка? – перепитав я. – А чи ви не знаєте великої річки, яку іспанці називають Оріноко?

– Я чув про неї, – відповів Арнак. – Біля гирла цієї ріки живуть індійці гуарани, наші вороги.

– Якщо це вороги, то вони недалеко від вас?

– Далеко, пане. Наші воїни пливли на човнах понад берегом моря стільки днів, скільки пальців на обох руках, поки добралися до осель гуаранів.

– А ти знаєш, у якому напрямі пливли воїни?

– Знаю, пане. В тому напрямі, де сходить сонце, але по дорозі вони мусили перепливати через велику затоку.

З цього можна було зробити висновок, що батьківщина хлопців лежала на захід від гирла ріки Оріноко.

Ясні, ділові відповіді Арнака подобались мені. Я з приємністю поглядав на його темнокоричньове обличчя, правильні риси якого, не позбавлені своєрідної привабливості, свідчили про те, що це в усякім разі істота розумна. У нього був вузький, трохи стиснутий рот, прямий ніс і великі, чорні мрійливі очі. Постать мав струнку і відзначався характерною для багатьох індійців задумливістю на противагу молодому Вагурі, який уже через кілька днів, звикнувши до мене, позбувся своєї боязливості і часто вибухав голосним сміхом. Вагура, кремезний хлопець з м'ясистим ротом, широкими ніздрями і живою вдачею, по суті невродливий, являв собою зовсім інший порівняно з своїм старшим товаришем тип, хоч родом вони були з одного села.

На кораблі я знав їх як сповнених жаху, затурканих, одурілих від безперервних тортур звірят. І досі носили на собі з того ганебного часу сліди, яких ніколи не стерти: більшість зубів у них було повибивано, тіла вкриті глибокими шрамами, вуха в обох пошарпані на шматки, у Вагури все ліве вухо було відрізане. Довге чорне волосся їх, на щастя, трохи закривало ці каліцтва. З того часу і в душі їх лишилася тяжка рана, але кожен день на волі щораз більше розвіював їх пригніченість. Найдужче трималось у них постійне недовір'я до всього, що їх оточувало, але все ж як вони змінилися на волі!

Хлопці, як я зрозумів з їх розповідей, потрапили в неволю чотири роки тому. Арнак тоді був у такому віці, як тепер Вагура, а скільки подробиць могло стертись у його пам'яті за чотири роки! Я звернув на це увагу, висловлюючи сумнів у докладності його відомостей.

– Я пам'ятаю, – запевнив індієць дуже поважно, – докладно все пам'ятаю з тих часів.

– А чи немає поблизу ваших осель якихось островів? – Поблизу немає. Перед нами велике море, багато днів пливеш каное, а островів нема.

– Карібське море усіяне різними островами, – сумнівався я. – А ваше море без островів?

– Так, пане.

Дуже жаль, що я так погано знав географію цих місць. Зі слів Арнака я мав не дуже-то ясну картину, а проте не здавався:

– І ніяких островів у вашому селі не знали, навіть не чули про них?

– О, ми чули, пане. Є такий острів, на якому живуть лихі люди. Іспанці. Це вони напали на наше село і захопили нас у неволю. Їм потрібно багато невільників, бо там, у морі, вони ловлять перлини. Невільники ниряють…

– А як же ти потрапив на наш англійський корабель «Добру Надію», коли ти – як кажеш – був у руках іспанців?

– Англійці напали на іспанське судно і відібрали всіх полонених.

– А ти не пригадуєш, часом, як зветься той острів, де є перлини і живуть лихі люди?

Арнак поговорив хвилину з Вагурою по-аравакськи, потім сказав:

– Маргарита, пане.

Цю назву я не раз чув на каперському кораблі. Острів лежав за кілька сот миль на захід від гирла Оріноко і острова Трінідад. На кораблі знали про багатство острова Маргарита і гострили на нього зуби. Поблизу цього острова можна було захопити не одне іспанське судно і взяти багату здобич.

– А чи далеко був цей острів од вашого села?

– Кілька днів швидким каное.

– В якому напрямі?

– В тому, де заходить сонце.

В моїй голові почало прояснюватись. Село хлопців лежало на материку, приблизно посередині дороги між гирлом Оріноко і островом Маргарита.

– Це великий острів? – спитав я.

– Кажуть, що досить великий, – відповів Арнак.

І тут у мене промайнула думка: а той великий острів на півночі, контури якого було видно з моєї гори, часом не острів Маргарита?

– Ви помітили звідси острів на півночі? – спитав я індійців.

– Так, пане.

– А не думаєте ви, що то Маргарита?

В очах хлопців я побачив занепокоєння. Вже саме припущення, що так близько могли жити ті «лихі люди», викликало у них тривогу.

– Не знаємо, пане, – буркнув у відповідь Арнак. – Не знаємо…

– А на південь од нас – то острів?

– То не острів, пане, – швидко заперечили хлопці.

– Не острів?

– Ні. То материк.

– Чому ви так впевнені?

Хлопці були твердо переконані, що то материк, і переконалися в цьому з різних ознак, а передусім з того, що на нашому острові час від часу з'являвся грізний володар американської пущі – ягуар. Ягуари живуть лише на материку, на островах їх немає. Отже, якщо ягуар з'являвся тут, то він перепливав через протоку з півдня, про що свідчили сліди на березі і що навіть самі хлопці якось бачили.

– Перепливав? Таку відстань – по воді? – перебив я недовірливо.

– Перепливав, пане. Ми бачили на власні очі. Ягуари – чудові плавці…

– А чого б він сюди припливав?

– На західному березі острова багато, багато черепах. Ягуар любить їсти черепах.

Індійці славились як чудові знавці таємниць природи і характеру звірів. Безсумнівно, спостереження хлопців були точні, їх висновок – правильний.

– Але якщо то материк, – зауважив я, – то чому ж ви не перепливли протоки, щоб дістатися до своїх?

– Ми пробували, пане, плотом плисти, – повідомив Арнак. – У протоці сильна течія. Виштовхнула нас у відкрите море. Тут потрібен човен і добрі весла…

Раніше, в той день, коли я зблизька оглядав протоку, у мене теж виникла така думка. Але чим тут збудувати човен, якщо у нас було тільки одне знаряддя – мисливський ніж?

Маючи тепер більше часу, я зайнявся гончарством. На вогнищі ми могли жарити на рожні, але не могли варити, бо у нас не було горшків. Плем'я араваків уміло виробляти посуд з обпаленої глини. При активній допомозі хлопців я незабаром добився непоганих результатів. Поблизу Озера Достатку ми знайшли придатну глину, біля моєї печери збудували з каміння піч. Почали ліпити і випалювати. Я пригадав собі з книжки, як мучився з цією роботою Робінзон Крузо. Нам теж не вдавалося з першого разу, горшки спочатку лопались, але згодом справа налагодилася.

Можливість варити страву дуже поліпшила справу нашого харчування. М'ясо, яке ми готували тепер по-різному, стало набагато смачнішим, а деякі овочі, що їх приносили хлопці – особливо всякі корені, – можна було споживати вареними.

Спогади про Робінзона Крузо малювали в моїй пам'яті картини різних пригод і особливо його життя з П'ятницею, що був таким самим індійцем, як Арнак і Вагура. У Робінзона не було до червоношкірих того упередження, яке відчував я, воїн, що народився на кордоні віргінських лісів, отже, йому легко було полюбити свого П'ятницю так, як добрий хазяїн любить свого відданого слугу. Але ж і П'ятниця був зовсім не такий, як мої молоді товариші. Як він радів, що міг служити своєму добродієві; з якою насолодою клав його ногу собі на шию, показуючи цим свою покірність; яким високим щастям наповнювала безупинно його радість вірного служіння своєму панові аж до останнього подиху!

Привабливе видіння цього чесного, благородного дикуна не давало мені тепер спокою і часом, у хвилини відпочинку, збуджувало в мені дивні, хоч – признаюсь– і недоречні мрії. Мої товариші не вміли захоплюватись так, як захоплювався П'ятниця, не виявляли по-дитячому бурхливо своїх почуттів, – особливо витриманий був Арнак, – але роботу завжди виконували охоче, правда, без піднесення і поспіху, але й не зволікаючи. А що якби – спокушала мене думка – що якби з цих двох індійців зробити собі таких нових П'ятниць? Якби змінити їх, перетворити на ретельних, відданних мені до останнього подиху слуг, які протягом усього життя, мов тіні, мов невідступні пси, супроводжували б свого пана скрізь, навіть у лісах Віргінії чи Пенсільванії?

Я був білий, вони – індійці. За усталеним у тих краях Америки звичаєм я міг би силоміць поневолити їх і зробити з них своїх рабів. Та я не хотів цього робити. Волів за краще навіяти їм ідеал служіння, щоб самі пішли за мною, своїм паном, у вогонь і в воду, щасливі так само, як П'ятниця. Обплутала мене думка, що варто було б спокуситись на те саме, що так добре вдалося Робінзонові.

Я взявся до діла з хитрістю людини, яка поставила перед собою ясну мету і крутою стежкою прямує до неї.

Одного разу надвечір, коли заходило сонце, ми сиділи навколо вогнища, ситі після печері і задоволені собою.

– Розкажу вам, – одізвався я до хлопців, – незвичайну історію людини, англійця, як і я, що кілька десятків років тому, зазнавши аварії корабля, прожив половину свого життя на безлюдному острові, десь тут, недалеко від нас… Чи не хочете послухати?

Так, вони хотіли послухати, а Арнак навіть запитав:

– На безлюдному острові – це тут, на нашому?

– Ні, – відповів я, – бо той острів, спочатку безлюдний, потім був заселений англійськими та іспанськими колоністами… Людину цю звали Робінзон Крузо…

І найпростішими словами я змалював їм історію Робінзона так, як знав її з книжки. Дійшовши до того, коли людоїди прибули на острів, я докладніше розповів про звільнення П'ятниці, про його безмежну вдячність і гідну похвали прив'язаність до Робінзона. Найтепліші слова я присвятив його вірній до самої смерті службі своєму панові, службі, яку П'ятниця вважав за найбільше своє щастя в житті, настільки велике, що іншого він і не хотів зазнати.

Хлопці слухали з величезним інтересом, адже це була надзвичайно цікава історія і відбувалася вона тут же, поблизу їх батьківщини, і стосувалася людини, віком і походженням дуже подібної до них самих. Обличчя Арнака, як завжди, було незворушне, очі спокійні, але в цих очах жевріла іскра, якої досі в них не було.

– Цікава історія, правда? – порушив я тривалу мовчанку, яка запанувала біля вогнища після моєї розповіді.

Кивком голови згодилися зі мною.

– Цей П'ятниця, – вів я далі, – зазнав великої радості життя, тому що він міг так чудово прислужуватися своєму панові. Він, як кажуть, благоденствував. Багато людей хотіло б бути на його місці і заздрило б тому щастю, в якому він жив…

Хлопці мовчали, застиглими поглядами дивлячись у вогнище. Обличчя у них були якісь невиразні.

– Чи ви не поділяєте моєї думки? – здивований запитав я.

За хвилину Арнак буркнув під ніс:

– Ні, пане.

– Ні?!

– Ні, – повторив Арнак і з острахом глянув на мене.

– То, мабуть, ти не зрозумів моєї розповіді.

– Зрозумів.

– І не думаєш, що П'ятниця був щасливий?

– Не думаю, пане…

Хотів іще щось сказати, але не посмів. Боявся мого гніву.

– Скажи щиро, що ти думаєш, – лагідно заохотив я його.

– П'ятниця… – заявив Арнак, – П'ятниця був рабом пана Робінзона…

Признатися, в першу мить я остовпів:

– Рабом?

– Так, пане. Бідним рабом.

Я почав відгадувати шляхи думок Арнака. Я непогано знав життя та звичаї північноамериканських індійців, і це допомогло мені тепер легше вникнути у світ понять моїх товаришів.

Первісні, напівдикі індійські племена, в тому числі, звичайно, і араваки, утворювали нічим не зв'язані общини вільних людей, які робили тільки те, що необхідно було для підтримання життя, одним словом, не знали тих складних форм праці, залежності одних людей від інших, що характеризують суспільство цивілізованих людей. Індійці, звичайно, захоплювали на війні полонених, але для того, щоб приєднати їх до свого племені на правах рівних з рівними або вбити для якихось темних релігійних обрядів. Рабства – принаймні такого роду, як наше, – наскільки мені відомо, у них не було, в Америці його ввели тільки європейці – і то надзвичайно грубою силою – на своїх плантаціях і в копальнях. У індійців не було також ніякого прислужування один одному, добровільного чи примусового, і тому для Арнака та Вагури ставлення відданого душею і тілом П'ятниці-слуги до Робінзона було чимось зовсім незрозумілим, неймовірним. Якщо П'ятниця протягом усього життя працював на Робінзона, то він – у прямому розумінні моїх молодих товаришів – був рабом білого пана, а якщо при цьому ще й тішився, то був не при своєму розумі.

Я зрозумів: для того, щоб досягнути мети і втягнути молодих індійців у роль П'ятниці, я змушений буду перебороти не одну перешкоду, та це не лякало мене. Навпаки, мене брало нетерпіння. Може, знов одізвалася гордість потомственого віргінця. Я стояв вище за молодих індійців своїм розумовим розвитком, досвідом, віком і прямо голою силою м'язів, не кажучи вже про переважаючу силу волі, – чому ж би не накинути їм своєї волі, не використати в своїх потребах?