Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

ОСТАННІЙ БІЙ І СУД

Повернувшись до табору, ми насамперед зайнялися звільненими неграми. Їх було троє, тяжко поранених, але живих; четвертий, на жаль, був мертвий: Матео. Іспанці страшно знущалися над його тілом і зовсім розвалили йому голову, так що було майже неможливо його пізнати і страшно дивитись на нього. До табору щохвилини могла прибути його дружина, по яку вже послали, тому я звелів якнайшвидше поховати тіло Матео, щоб молода жінка не бачила цього жахливого видовища.

Невистачало ще двох негрів. Манаурі послав у гущавину кількох індійців добре оглянути все навколо, і справді, вони знайшли тіла негрів. Ми остаточно переконалися, що нікого живого, хто б заблудився в гущавині, за нами не лишилося.

В той час, коли індійці готували човни до виїзду – на човнах ми мали намір перевезти поранених до моєї садиби на східному узбережжі острова, – я в присутності Манаурі, Арнака і Мігуеля допитував полоненого. Скільки ж безсоромності, цинізму і зухвальства було в молодого виродка! На мої запитання відповідав тільки грубою лайкою, і я не переставав дивуватись, як із таких гарних вуст може бризкати, мов той потік, стільки гидоти.

Пихатість цього чоловіка не мала меж. Коли я сказав йому, щоб чемніше відповідав людині, яка, що б там не було, врятувала його від вірної смерті, він тільки глумливо пирхнув. Не вкладалося в його зарозумілій голові, що хтось може посягти на його життя.

– Ти, мабуть, збожеволів! – сказав я зовсім спокійно. – Глянь на трупи своїх товаришів!

– Пхе, вони!.. Не забувай, хто я такий!

– А хто ж ти такий?

– Син губернатора! Ніхто з цих невільників не сміє торкнути мене! А ти, паршивий зраднику нашої раси, перший висітимеш!

У мене було велике бажання дати цьому негідникові в морду, але стримався.

– Отже, думаєш, що син губернатора недоторканний?

– Авжеж! – гордовито скривився.

Дивне лице у нього було! Навіть скривлене, воно було майже таке саме красиве. Що за незвичайне явище: огидний демон в образі ангела!

– Помиляєшся! – сказав я. – Твоє життя висить на волоску.

Молодик нахабно засміявся.

– Завтра прибудуть сюди люди, які навчать вас, голодранців, хто тут пан, а хто висітиме на гіллі…

– Які люди?

– Не знаєш які? З Маргарити.

– Чого б вони мали сюди прибути?

– Ти що, сліпий? Хіба ти не бачив, як відійшло наше судно? Як думаєш, куди воно пішло, га?

Отже, на цьому грунтувалася його впевненість у собі! Впевненість не зовсім безпідставна і помилкова, хоч він і не знав моїх планів відносно свого майбутнього. А я вирішив за всяку ціну зберегти його життя, хоча б навіть усі індійці виступили проти мене, і зберегти, звичайно, не заради його красивих очей, а заради нашої безпеки. Він – син знатного іспанця, отже, не було сумніву, що перебування його в наших руках живим як заложника могло зробити нам велику послугу на випадок нападу на острів банди з Маргарити. Могло стати ключем до нашої волі.

Під час цього допиту з боку моря почулися голосні крики. Звідти щодуху бігло кілька індійців.

– Судно! – кричали. – Судно!

Ми вже думали, що це – про вовка промовка, а вовк тут – іспанці з Маргарити припливли на допомогу своїм, але виявилось, що зовсім ні. Навпаки, це був надзвичайно приємний сюрприз для нас.

Вранці, на сході сонця, піднявся на морі вітерець, але не більше як через півгодини зовсім стих. На морі запанував непорушний спокій. Такі моменти не раз бували поблизу острова, але тривали вони не довше, ніж годину, дві. Десь опівдні завжди зривався великий вітер.

Шхуна не пропливла навіть милі, як паруси її безсило повисли і судно зупинилося. В нашому таборі всі заворушилися. Звістка про корабель, який не міг рухатися, збудила слушну надію, що ми все-таки здобудемо його. Всі, хто лишився в живих, хапали будь-яку зброю і щодуху мчали до човнів.

Серед загального запалу і шуму не можна було втрачати розуму. Покликавши Арнака, Вагуру і Манаурі, я виклав їм такий план: візьмемо обидва човни, на яких прибув сюди загін Матео, в більший сяду я з Арнаком, у менший – Вагура. Всі здорові індійці та негри, за винятком нас трьох, гребтимуть. А ми втрьох стрілятимемо, тому наші руки не повинні тремтіти. Візьмемо всі далекобійні мушкети і, щоб вони далі били, покладемо більше пороху і зарядимо одні кулями, інші шротом.

– А інші зовсім не повинні брати зброї? – запитав Вагура.

– Нехай візьмуть, це не зашкодить, аби тільки нам трьом вони не заважали прицілюватись.

– Так! – вигукнув Арнак. – Точно прицілюватись – то головне!

Манаурі висловив свою повну згоду і негайно прийняв команду над гребцями. Розмістив їх на обох човнах, сам сів на кермі більшого човна. В цей час ми знову заряджали зброю. Мушкетів ми взяли вісім, причому спочатку повинні були стріляти з тих, влучність яких уже добре знали.

– Візьмімо також малий човен із шхуни! – запропонував я.

– Для когось із нас, стрільців?.. – запитав Арнак.

– Ні. Просто для того, щоб відвернути увагу іспанців.

Для екіпажу цього човна досить було трьох чоловік.

Ми вирушили. Гребці енергійно працювали веслами, тільки вода по боках бризкала. Я став на носі човна. Арнак – на кормі. Покинувши затоку, ми вийшли у відкрите море, спокійне, мов озеро у тихий день. Тільки зрідка на кілька хвилин здіймався легенький вітерець, який морщив місцями поверхню моря, але й він швидко вщухав. Шхуна стояла, мов на якорі. Паруси в'яло звисали.

Помітивши нас, іспанці одразу забігали по палубі мов навіжені, то переміщаючи паруси, то пересуваючи якісь речі. Я бачив через підзорну трубу, як вони готували мушкети.

Ми підпливали швидко. Гребці працювали справно. Піт лив з них струмками. Спека страшенна. Неволя з'їла їх м'язи, надірвала здоров'я. Були страшно виснажені, але тепер, у цю вирішальну хвилину, вони відчули в собі несподівані сили.

Ми наблизились на чверть милі до судна. На морі було так само тихо. Вже не лишалося сумнівів, що ми досягнемо своєї мети і шхуна від нас не втече. Два іспанці, обороняючись, могли, звичайно, завдати нам шкоди; але остаточно перемогти повинні були ми.

Я обмінявся поглядом з Арнаком і ще раз велів йому нагадати гребцям, як вони повинні поводитись: якщо розпочнеться стрілянина, витягти весла з води, сховатися на дні човна і не ворушитись.

В носовій частині шхуни борт був високий, він захищав судно від хвиль, зате корма була низька, без захисту. В зв'язку з цим ми заходили до корабля ззаду. Передбачаючи цей маневр, іспанці поставили на кормі два сундуки і сховалися за ними.

– Дивись! – крикнув я хлопцеві. – Я спробую обдурити їх.

– Цікаво, як? – запитав Арнак.

– Вистрілю в них шротом з надто великої відстані. Може, це виведе їх з рівноваги, і вони теж почнуть стріляти. А знову зарядити рушниці не встигнуть…

Так я й зробив. За якихось двісті кроків од корми шхуни я вистрілив із мушкета, цілячи високо над головами противника. Ми бачили, як шріт ударив по парусах і палубі судна.

Я схопив другий мушкет і прицілився, немовби збираючись знову стріляти, збуджені іспанці не витримали. Поспішили вистрілити. Кулі їх пішли низько, як я й передбачав. Ударились об воду за кільканадцять кроків поперед нас.

– Гребіть! Швидко! – крикнув я до індійців. – Прямо до них!

Кілька дужих ударів веслами наблизило нас до судна на потрібну відстань.

– Увага! – вигукнув я. – Стріляю!

– А я теж? – запитав Арнак.

– Тільки тоді, коли добре буде видно ціль. Гребці принишкли на дні човна, який плив далі за інерцією. Ішов рівно, мов по столу, анітрохи не хитався.

У іспанців було, мабуть, тільки ті дві рушниці, з яких вистрілили, тому що, ховаючись за сундуками, вони поспішно заряджали їх знову. З-за укриття часом було видно то верх голови, то лікоть, то ногу, та й то тільки на мить. Не встигали ми прицілитись, як ціль уже зникала. Противник хоч і поспішав, але був насторожі.

Та ось один із них більш ніж до цього часу виставив спину. Не встиг він сховатися за сундук, як я вмить вистрілив у нього, цілячи в нижню частину хребта. Куля влучила, почувся пронизливий крик. Поранений, не володіючи собою, виставив голову. Ще один постріл, цим разом з рушниці Арнака, і противник упав мертвий.

Тимчасом другий іспанець, скориставшись із замішання, вистрілив. Рушниця у цього негідника була заряджена шротом. Цілив, мабуть, у мене, але дісталося моїм сусідам. Два з них, хоч вони й лежали на дні човна, були поранені в спину.

Зброя у противника була тепер незаряджена, і я думав штурмом узяти судно. Але до того не дійшло. З корабля знову вистрілили. Очевидно, іспанець стріляв, узявши заряджену рушницю вбитого товариша. На щастя, його на хвилину випередив Вагура – вистрілив з другого човна – і хоч і не влучив, але й противник промахнувся.

Під час цієї перестрілки я не встиг зорієнтуватись, яку зброю ще має противник. А я хотів це знати напевно. Тому, не спускаючи погляду зі шхуни, ми стріляли щоразу, як тільки ворог хоч трошечки висувався з-за сундука. Так ми зовсім позбавляли противника можливості рухатись і розраховували на те, що рано чи пізно його дістане наша куля.

Не знаю, скільки хвилин ми так чатували, пострілюючи раз у раз, коли рішення прийшло зовсім з іншого боку. Зайняті боротьбою, ми зовсім забули про малий човник і трьох гребців. Ніхто не зважав на них. Великим колом вони терпеливо обійшли шхуну і в той час, коли ми привернули на себе всю увагу іспанця, підпливли до судна спереду і нишком піднялися на борт. Як же ми здивувались і навіть налякались, почувши на шхуні воєнний клич трьох індійців, які кинулись на противника. У них були луки і списи. Вмить розправилися з іспанцем.

Шхуна була наша.

Хіба можна описати мою радість, більше того, захоплення, яке оволоділо мною в той час, коли я, піднімаючись на палубу іспанського судна, усвідомив собі всю важливість цієї хвилини? Підходячи до вірних друзів – Арнака, Вагури, Манаурі і решти індійців, я схвильовано тиснув їм руки.

– Ми перемогли! – тільки й промовив я тихо.

– Дорога відкрита! – сказав Арнак, кинувши погляд на південь, де на горизонті виднілася повита серпанком лінія материка.

– Так, тепер відкрита!

Кілька індійців, які, перебуваючи в неволі, навчилися морської справи, залишились на палубі, щоб, коли подує вітер, підвести шхуну ближче до табору, всі ж інші сіли в три човни і попливли до берега.

Коли ми ввійшли в затоку, Манаурі дав мені знак, що хотів би поговорити зі мною віч на віч, тільки в присутності Арнака, як перекладача, тому, висадившись на берег, ми одразу відійшли вбік.

– Повітря очистилось, – почав вождь, – на нашому шляху вже немає перешкод. Як думаєш, коли ми покинемо острів?

– Якнайшвидше, за два, три дні.

– А може, ще раніше? Чи ти не боїшся, що з Маргарити прийдуть нові люди?

– Зараз іще ні. Але пізніше, десь за тиждень чи днів за десять, можуть прибути.

– Отже, чим швидше звідси відпливемо, тим краще для нас?

– Безсумнівно.

Я глянув на Манаурі пильним поглядом, бо не уявляв собі щоб він одкликав мене вбік для обговорення часу від'їзду. І я вгадав. Йшлося про життя молодого полоненого.

– Раніше ти захищав його, – сказав Манаурі, дивлячись мені в очі з якимсь непохитним, особливим завзяттям, – тому що хотів дістати від нього відомості про Маргариту. Він ображав тебе і нас і нічого не сказав. Ти думаєш, що тепер буде інакше і він щось скаже?

– Треба спробувати.

Манаурі примружив очі і з незламною твердістю похитав головою:

– Яне! Нема чого пробувати, він нічого не скаже! Зрештою, це вже й неважливо!.. Уб'ємо його!

Вперше на цьому острові Манаурі сказав щось з такою рішучістю. Звичайно, боротьба останньої ночі принесла йому ще й іншу перемогу, не тільки збройну: вбивала в ньому невільника, визволяла вождя.

Я сказав те, про що вже раніше думав, а саме, що молодого іспанця слід було б якнайдовше тримати як заложника.

– Як заложника?

– Так.

– Хіба ж ти сам хвилину тому не казав, що ми вирушаємо через два, три дні і що в цей час ворог на нас не нападе?

– В наших умовах можуть трапитись несподіванки, а добрий вождь передбачає всі можливості.

Вираз обличчя у Манаурі був скоріше лагідний, добродушний, але в цю хвилину його риси стали тверді, немов тесані з каменя:

– Добрий вождь зважає передусім на те, що думають і говорять його воїни. Тому, Яне, є тільки один вихід: треба знищити полоненого.

– А ти не думаєш, що це буде свого роду вбивство?

– Ні. Зате вважаю, що ти не повинен так говорити.

– Я маю на думці добро всіх нас…

– Вбивство? – ображений Манаурі повторив це слово. – Справедливість ти називаєш вбивством? Ні, Яне! Ми вчинимо над полоненим справедливий суд. Кожен, – так само й ти, якщо захочеш, – зможе висловити свою думку на захист його, але справедливість має взяти своє.

Потім додав насмішкувато:

– Адже й білі люди судять, тільки те, що ми бачили в них, було далеке від справедливості.

Чого я так захищав молодого іспанця, створюючи враження, ніби ця злочинна потолоч користується моєю винятковою симпатією? Я ж не його хотів захищати, а нашу безпеку!

Під час боротьби за табір загинули два індійці й один негр. Ми поховали їх біля Матео. Над могилою велетня насипали високий курган, віддаючи честь цій незвичайній людині. Я сам немало доклав рук до цієї праці, щоб було видно, що у мене немає на нього образи. Я добре розумів його принципову ненависть до білих людей.

В міру того, як сонце піднімалося, вітер дужчав. Десь опівдні шхуна підійшла до затоки і кинула якір. Усі, за винятком трьох вартових, зібралися в таборі. Манаурі негайно наказав судити полоненого.

Недалеко від табору стояло самітнє невисоке дерево, під яким розмістилася наша громада. Біля мене з обох боків сіли хлопці – Арнак і Вагура. Поблизу кинули під кущами зв'язаного іспанця. Обличчя солодкого чванька, який передчував, до чого йдеться, зблідло, зухвалець уже не осипав нас прокльонами. Мовчав пригнічений.

Манаурі коротко перелічив кілька його злочинів по відношенню до невільників на острові Маргарита і зажадав од присутніх, щоб вони висловились щодо його долі. Всі без винятку, здорові і поранені, чоловіки і жінки (було їх дві: негритянка Долорес і вдова Матео, індіанка Лясана) одноголосно висловилися за смерть іспанця.

Потім Манаурі глянув у мій бік і попросив, щоб я останній сказав свою думку.

– Навіщо тобі моя думка? – вигукнув я. – Адже всі вимагають його смерті, отже, буде так, як хоче більшість. Моя думка тут зайва!

– Помиляєшся, Яне! Твоя думка для нас дуже важлива.

– Не розумію, чому?

– Тому, Яне, що перемогою над іспанцями всі ми завдячуємо насамперед тобі! Тому, Яне, що цінимо твою мужність і розсудливість. Тому, Яне, що ти наш друг і приятель! І ще тому, що ти належиш до тієї самої раси, що й він, отже, найкраще його осудиш.

– То чого ти від мене вимагаєш?

– Ти повинен сказати, чи заслужив молодий іспанець смерті, чи ні.

– Заслужив! – заявив я без вагання.

Коли Арнак переклав присутнім мою відповідь, усі дуже зраділи і не знали, як виразити свою радість. Я попросив утихомирити їх і заявив, що маю ще щось сказати.

– Говори, прошу!

– Молодий іспанець заслужив смерті, і смерть од нашої руки не мине його. Але він повинен загинути не тепер, не тут.

– А коли ж, де?

– Пізніше, коли ми щасливо прибудемо до вашого рідного селища.

У відповідь на ці слова зірвався справжній ураган заперечень. Ні, вони вимагали його негайної смерті! Їх серця були сповнені такої ненависті, в них було стільки полину і жовчі, що мов божевільні опиралися будь-якому голосові розсудливості і гнівно відкидали думку про заложника. Я зрозумів, що приборкати цю бурю не вдасться. Питання про негайну смерть полоненого було вирішене.

Не встигли люди заспокоїтись, як спалахнула нова суперечка навколо питання, якою смертю має загинути приречений. Багато хто вимагав застосування різних витончених тортур, але кінець кінцем більшість погодилась на те, щоб закопати іспанця живого у мурашник, щоб мурашки поволі заїли його насмерть.

Манаурі кидав до мене неспокійні погляди, помітивши, як я зблід від обурення.

– Слухайте! – крикнув вождь до людей. – Треба придумати для нього іншу смерть! Так не можна.

– Чому не можна? – загули. – Можна! Мурашник! Тільки мурашник!

– Ні! – заперечив Манаурі. – Смерть у мурашнику триває багато годин, а у нас немає часу чекати. Ми повинні якнайшвидше відплисти звідси!

Думку про мурашник відхилили, бо аргумент вождя переконав усіх: не можна було відпливти, не впевнившись у смерті іспанця, а це зайняло б багато часу. І знову поставало питання, яким мукам піддати молодого злочинця; але з мене було вже досить цієї дурної, гидкої балаканини. Я схопився на рівні ноги і гримнув, мов грім.

– Не буде тортур! Не буде мук! Якщо чесна людина мусить убити, то вбиває без мук! Так само загине й іспанець!

Яка буря вибухнула, які блискавки засвітилися в очах цих людей! Але я вперся і не думав уступати ні кроку. Коли балакуни трохи стихли, я гримнув до них:

– Вимагаю від вас чесності, тільки озвірілі виродки знущаються над беззахисними! Якщо ви хочете бути моїми приятелями, вимагаю од вас гідної поведінки! Якщо хочете, щоб я зберіг свою дружбу, будьте чесними воїнами! Будьте розумні! Подумайте про те, що я кажу! Це останнє моє слово!

Обидва хлопці і Манаурі енергійно мені допомагали, проте кілька завзятих безумців наполягали на своєму та ще й інших підбурювали проти нас.

Я поставив питання ребром, хоча б це й викликало згубні для мене результати.

Тоді раптом стало тихо. Слова попросила жінка. Молода, вродлива індіанка Лясана, вдова Матео, наблизилась трохи до мене і, вказуючи в мій бік, почала щось говорити до людей. Вона підкоряла людей силою волі і своєю чарівністю, голос у неї був глибокий і сильний, приємний своєю мелодійністю. Деякі її слова я розумів, але докладно не знав, про що говорить ця жінка.

– Що вона каже? – шепнув я до Арнака.

– Що ти маєш рацію… Що повинні тебе слухати, що вона, дружина Матео, рішуче вимагає цього… Що… ого-го…

– Що: ого-го? – запитав я тихо.

– Яне, що ми дізнаємось про тебе!

Арнак глянув на мене скоса, і, що рідко у нього бувало, жартівлива посмішка пробігла по його обличчю.

– Ось який ти, Яне! – підтримав його Вагура.

– Який? Може, нарешті, ви мені скажете, бузувіри?

– Вона каже, що ти велика людина… Що дружбу такої незвичайної людини треба високо цінити… Що…

Я не знав, насміхалися хлопці наді мною чи ні. В усякому разі слова індіанки справили величезне враження на слухачів і зламали впертість підбурювачів. Вдячний жінці, я здалеку подякував їй усмішкою.

Потім усе відбулося гладко і швидко. Вирішили повісити іспанця на тому самому дереві, під яким відбувався суд. Розрізали йому пута на ногах, підвели під товсту гілляку і накинули на шию вірьовку з ліани.

Очі іспанця застигли з жаху, він хотів щось крикнути. Повис і одразу ж сконав; і тоді його обличчя огидно змінилося: риси, до того часу такі красиві і принадні, пройнялися потворним, відразливим виразом жорстокості – почуття, яке, мабуть, наповнювало за життя всю його огидну істоту.

Ця сцена могла викликати гнітюче враження, але я правильно розумів її смисл: не була то звичайна помста понад двадцяти скривджених індійців і негрів, ні, це був справедливий самозахист пригноблених людей.

Я ВІДКРИВ ЛЮДИНУ

Після виконання цього неприємного акту ми перевезли поранених з табору на шхуну і навколо острова вирушили в дорогу. Вітер був північний, отже, в той час, коли ми пливли, він дув з лівого борту, а потім спереду. Шхуна була швидка і поворотка, паруси поставлені добре, тому непогано йшла проти вітру, посуваючись зигзагами. Три човни ми взяли на буксир, прикріпивши їх до корми судна.

Десь після обіду ми прибули в район моєї домівки і стали за чверть милі від берега, навпроти гори. В печері застали все в порядку. Індіанки зраділи нашому поверненню й одразу ж приготували нам їжу, а поранених перев'язали.

Всіх здорових людей я скликав на коротку нараду і знову запитав їх, коли маємо залишити острів.

– Якнайшвидше! – відповів Манаурі. – Завтра вранці!

– Добре, завтра вранці вирушаємо! Сьогодні до заходу сонця лишається тільки три години, а роботи у нас дуже багато!

Насамперед треба було зібрати з поля кукурудзу. Щоправда, на шхуні ми знайшли великий запас їжі, але шкода було кидати стільки дозрілої кукурудзи, яку ми протягом багатьох тижнів берегли, мов зіницю ока.

Ми всі гуртом заходилися збирати і незабаром наповнили золотим зерном кільканадцять кошиків.

Інше питання постало перед нами. У нас було тепер чотири шлюпки, флот аж надто великий. Що зробити з найбільшим, важким човном, який, напевно, тільки утруднював би рух шхуни?

Порадившись, вирішили залишити його на острові, а щоб човен зберігся довший час – затягнути його до печери і тут закласти камінням.

Одразу ж, не чекаючи заходу сонця, ми всі разом перетягнули човен до печери. Сонце ще не заховалося, коли ми, щоправда змучені, завершили свою роботу. І тоді мені прийшла в голову думка залишити по собі пам'ять і на борту човна вирізати ножем своє ім'я. Займаючись цією справою, я, дорослий чоловік, відчув, що мною оволоділо якесь смішне хвилювання. Зворушено дивився на свій мисливський ніж – єдине, що залишилось у мене з часів перебування в лісах Віргінії, і, тримаючи в руці вищерблене, спрацьоване, любе мені знаряддя, думав про велику заслугу цього вірного приятеля. Не один раз у важкі хвилини першого періоду мого життя на острові я завдячував йому життям.

На борту човна я глибоко вирізав слова: John Bober, але одразу ж спинився: чому John, а не Ян? Але вже зроблено, не можна було виправити, і я додав слово: Polonus. Під прізвищем вирізав рік: 1726.

Під час вечері Манаурі з урочистим виразом обличчя попросив на хвилину уваги. Звертаючись до негрів, Манаурі висловив сумнів, чи дадуть вони собі раду, відокремлено живучи на материку, чи не попадуть знов у руки іспанців. У зв'язку з цим він запропонував неграм не тільки скористатися з гостинності й опіки в індійському селищі, але й увійти в плем'я араваків на однакових правах з усіма іншими. Негри прийняли його слова з великою вдячністю.

Потім Манаурі звернувся до мене і запевнив, що плем'я подасть мені всіляку допомогу, необхідну для того, щоб я щасливо дістався на острови поблизу гирла ріки Оріноко, де жили англійці. Потім додав:

– Але якщо сказати тобі щиро, то ми б хотіли, щоб ти залишився гостювати у нас якнайдовше і навіть на все життя! У нас, Яне, тобі не бракуватиме ні дружби, ні пошани, ні їжі!..

Я щиро подякував йому за доброзичливі слова і запрошення.

В останній день перебування на острові ми прокинулися задовго до світанку і почали перевозити на шхуну речі, а також поранених. Вогнестрільну зброю, яка у нас була, я вирішив подарувати індійцям після того, як прибудемо до їхнього селища, тому особливо уважно доглядав, щоб її не пошкодили, щоб вона була в доброму стані. Ми мали близько тридцяти мушкетів і легких рушниць з великим запасом пороху і свинцю, а це була сила, яка, при вмілому використанні, могла забезпечити існування і волю араваків на багато, багато років. Арнакові і Вагурі, які найбільше розуміли значення такої зброї, я доручив доглядати за нею.

Ми підняли якір десь тільки опівдні, коли вітер подужчав. Взяли курс прямо на схід, щоб якнайдовше пливти віддалік од материка і не потрапити на течію, яка йшла в протилежному напрямі. Виїхало нас із острова тридцять чоловік, напад іспанців коштував нам життя одинадцяти чоловік, в тому числі однієї жінки і трьох дітей. Дорогою ціною купили ми дорогу до волі.

Арнак, Вагура і я стояли, спершись на борт, і дивилися на острів, який усе відходив і відходив, Острів Робінзона, як колись я його назвав.

Ми прожили на ньому понад чотириста днів, гарячих і напружених, днів завзятої боротьби з хворобою, з хижаками, з людьми, днів, протягом яких ми майже не знали відпочинку, днів, сповнених важкої праці і хвилювань, а часом навіть відчаю. Який же тяжкий був той шлях, що привів нас до перемоги через лабіринти подій, таких же заплутаних і колючих, як ті зарості на острові! Але що дав мені цей шлях? Може, я даремно продирався крізь гущавину, може, єдине, чого досягнув у цій боротьбі, це те, що я зберіг своє життя?

– О ні!

Прощаючись із пальмами, вже оповитими голубим серпанком, дивлячись на далеку гору, з якої стільки разів марно виглядав порятунку з моря, я не проклинав острова за те, що він ув'язнював мене. Не проклинав, бо я відпливав звідси багатший, щасливіший. На безлюдному острові – дивна річ! – я відкрив великий скарб, відкрив людину в собі і в ближньому своєму. Саме тут із моїх засліплених очей спала полуда упередження до людей іншої раси; тут я збагатив серце новою дружбою.

Ні, я не проклинав безлюдний острів!

Хтось тихо підійшов до нас і став біля мене. Лясана. Одною рукою притискала до себе дитину, другою сперлась, як і ми, на поручні борту. Якийсь час дивилася в напрямі острова, потім глянула на мене. І здалося мені, що її великі чорні очі сяяли теплом.

Я поклав свою руку на руку індіанки. Лясана не прийняла своєї руки.