Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Я стримав своє обурення. Знову був спокійний. З жалем глянув на нього.

– Матео! – сказав я тихим голосом, пильно дивлячись йому в очі. – Ти дивак і йдеш поганою стежкою! Знаю, що тобі потрібна зброя. Але одне діло красти, і зовсім інше – говорити по-людськи. Якби ти по-людськи звернувся до мене, я, очевидно, не відмовив би тобі.

Бачачи, що на обличчі його з'являється вираз пихи, я додав:

– Зрештою, що тобі дасть ця рушниця? У ній пороху на один постріл. Вистрілиш раз і все.

– Може, ти хочеш, щоб я благав тебе на колінах? – буркнув злісно.

– Ні, не хочу, Матео!.. А оскільки ти, як бачу, не збираєшся віддати мені рушницю і я знаю, що вона пригодиться тобі, то дам тобі ще пороху і куль із своїх запасів.

Серед присутніх індійців і негрів почулися вдячні голоси. Зате на Матео мої слова справили зовсім несподіване враження. Очі його запалали гнівним вогнем, і велетень потряс кулаками.

– Дивіться-но, який добрий! – крикнув. – Ти не прибирай мене до рук своєю благородністю, не виставляй на посміховисько. Не хочу я твого пороху! Не хочу твоєї рушниці! Вдавися нею!

Гукнув до своїх, щоб принесли йому зброю, і наказав віддати її мені. Люди виконували це знехотя, а Манаурі заклинав, щоб він був розсудливий і взяв рушницю, але ж Матео – ні і ні!

Розвиднювалось дедалі більше. Розширювався горизонт. Я виліз на дюну поблизу і оглянув океан. Навколо, скільки бачить око, пусто. Погоні не було.

В човен індійців сіло тільки одинадцять чоловік, тобто жінки з дітьми та шість веслярів, а решта групи разом з нами вирушила пішки. Матео мав намір на човнах обійти острів з півночі, але я щиро не радив йому цього робити: дорога з протилежного боку – зі сходу і з півдня – була трохи коротша, а головне – безпечніша, бо коли б за ними вирушила якась погоня, то вона обов'язково прийшла б з півночі, від острова Маргарита. Велетень тільки вперто похитав головою і буркнув, що, незважаючи на це, він попливе північною стороною.

Коли жінки сідали в човни, мені показали дружину Матео. Це була молоденька і незвичайно вродлива індіанка; вона тримала в руках синка, якому було, мабуть, з рік. Матео з надзвичайною турботою, якої я ніколи не міг би чекати від такої нелюб'язної людини, взяв дитину і дбайливо допоміг жінці сісти в човен. Погляд, яким він дивився на дружину і дитину, був сповнений любові і відданості. Бачачи все це, я не міг надивуватися.

Манаурі підійшов до мене, запитуючи, чи не треба затерти сліди, залишені табором.

– Обов'язково, – відповів я.

Ми всі, чоловіки й хлопці, з допомогою гілляк протягом кільканадцяти хвилин знищили сліди перебування табору.

Коли згодом, ідучи вже по піску вздовж узбережжя, я глянув на море, то побачив, що не тільки великий човен індійців, але й обидва човни негритянської групи пливли на південь. Отже, Матео послухав моєї поради.

«Дивна людина!» подумав я.

ТІНЬ З МАРГАРИТИ

Хоч ми всю ніч не спали, але часу на відпочинок не було. Всіх нас чекала неабияка праця. Нагодувати в наших умовах двадцять п'ять ротів – це не дрібниця.

Як тільки ми під час припливу моря втягнули важкий човен у верхню течію струмка – до цієї справи всі доклали рук – і сховали його під ліанами, я побіг на кукурудзяне поле, з учорашнього ранку зовсім осиротіле. Разом зі мною був Манаурі; мені хотілося похвалитись перед ним нашим багатством.

Я не помилявся. Багато папуг сиділо на майже дозрілих початках, з насолодою пожираючи зерна. На землі ходила ціла зграя чорних птахів, схожих на великих курей. Я вже хотів прогнати геть цих шкідників, але Манаурі стримав мене.

– Зробимо облаву! – шепнув до мене по-іспанськи, але я легко все зрозумів з його рухів.

– Правильно! – сказав я в такий же спосіб.

Не виходячи з гущавини, ми нишком повернули і побігли до своїх. Кожен схопив, що йому під руку попало: хто лук і стріли, хто патик чи палицю, а хто взяв ножа. Мисливці стали цепом і причаїлись під лісом на краю поля, загонщики мчали з боку річки. Пощастило нам надзвичайно. Правда, з папуг, які з вереском піднялись у повітря і полетіли, впало тільки дві, збиті стрілами. Зате схожих на курей птахів, що рятувалися, втікаючи по землі, ми легко наздоганяли і набили їх близько двох десятків. Наше полювання супроводжувалось веселими криками і сміхом. Ми вважали, що такий успіх – багатообіцяючий початок.

Жінки негайно почали потрошити і готувати птахів і незабаром подали смачний сніданок. Снідаючи, ми, щоб не гаяти часу, міркували, як розподілити працю. Вирішили так: дві партії мисливців, одна з Арнаком на чолі, друга – з Вагурою, негайно підуть до Озера Достатку в глиб острова, а також на північ, в район Гаю Папуг; два рибалки, озброєні списами, випливуть на плоті в море до скель, біля яких згоріла іспанська бригантина; найстаріший – близько п'ятдесяти років – індієць залишиться в таборі і з допомогою жінок збудує курені; найкращий стрілець з лука вартуватиме на кукурудзяному полі; індієць, який на Маргариті був теслярем, розширить другий пліт і сокирою витеше нові весла, а я…

Найбільше тривожило мене питання безпеки. Якщо навіть не було б погоні з Маргарити, то все одно перехід через південноамериканський материк, де панували іспанці, потребував би величезної обережності. В запасі у нас було вісім справних рушниць. Це неоціненне багатство треба було мудро використати. Вісім, а разом з нашими – одинадцять рушниць у вірних і вмілих руках – неабияка сила в даних умовах. Треба було тільки зробити її дійовою, навчити людей.

Я звернувся до Арнака:

– Арнак, запитай, хто з них уміє обходитися з вогнестрільною зброєю!

Не всі спочатку добре зрозуміли питання.

– Хто вже стріляв із рушниці? – спитав я просто. Виявилось три чоловіки.

– Ви зможете обходитись із зброєю? Заряджати, чистити, добре цілитись?

– Зможемо.

– Мені треба ще п'ять чоловік, яких я навчу стріляти. Хто хоче?

Виявили бажання всі. Всіх приваблювала ця наука. Мати рушницю – то була мрія індійця. Манаурі вибрав чотирьох, сам був п'ятий.

Мені дуже важливо було, не гаючи часу, взятися до роботи, постала потреба змінити зроблений раніше поділ груп, особливо мисливських. Коли всі розійшлися до своєї праці, я і вісім учнів залишились недалеко від печери.

Я дивувався пристрасті цих індійців. Знаючи, наскільки безтурботно ліниві деякі племена на півночі, наслухавшись досхочу про сонних тубільців Південної Америки, я не міг тепер надивуватися, бачачи старанність своїх нових товаришів. Переді мною відкривався немовби зовсім інший людський світ, з'являлася в мені немов нова свідомість.

Мені здавалося неправдоподібним, що жахи неволі, пережиті цими людьми, викликали такі зміни в їх характері. Жорстока іспанська неволя нищила в людині все людяне. Тут було щось інше. Прагнення до волі – ось сила, якої не можна перемогти в людському серці! Ці люди хотіли бути вільними, тому все робили швидко, а очі їх блищали. Побачили перед собою дорогу до волі, світило їм ясне завтра – і це їх сповнювало запалом, перетворювало на нових, міцних людей.

Як колись, коли я лежав поранений пазурами ягуара і роздумував про Арнака та Вагуру, так і тепер я пригадав своїх земляків на півночі. І знову сповнив мене гіркий жаль до них. Скільки там було людей, безрозсудних у своїй ненависті до індійців, і не тільки серед упертих пуритан. О, якби ті засліплені були на моєму місці і бачили цих індійців, що рвуться на волю!

Навчаючи індійців стріляти, я звертав особливу увагу на вміння швидко заряджати рушницю і цілитись, а також на вміння оберігати порох від дощу, і тільки пізніше ми починали стріляти. Кожному я дозволив стріляти двічі, спочатку, щоб не налякати стрільця вибухом, незначною кількістю пороху, а потім нормальним зарядом. Це були старанні учні і, поморочившись кілька годин, вони вже дещо зрозуміли. Важко було б назвати їх досконалими стрільцями, а проте під наглядом їм уже можна було довірити рушницю.

– Щоденно вправлятимемось хоч по годині, але не стріляючи. Треба берегти порох! – заповів я.

До заходу сонця було ще кілька годин, і Манаурі з чоловіками пішли у ліс, щоб нарізати гілля та ліан для луків, а також очерету на стріли. Я дуже зрадів цьому, бо ж луки в нашій групі залишились основною зброєю, і їх треба було мати якнайбільше, причому доброї якості.

Перебуваючи цілий день поблизу печери, я приблизно щогодини піднімався на вершину нашої гори або посилав туди кого-небудь, хто потрапляв під руку. Але море блищало чисте і приязне; на величезній поверхні не було жодного ворожого знака. Я старанно додержував усяких заходів обережності, вважаючи це за свій обов'язок і як старожил острова, і як чесна людина, котрій щиро довірялися знедолені люди.

Надвечір почали сходитися ловці; несли різноманітну здобич – тут були і зайчики, і різні птахи, а крім того, ящірки і навіть вужі. Ягід і фруктів принесли кілька кошиків, яких, на жаль, у нас було надто мало. Особливими ласощами вважалися вершечки якихось пальм, і справді, відповідно приготовлені, вони мені дуже сподобались.

Улов рибалок, які попливли до П'яти Скель, був невеликий – всього кілька рибин. Зате в них трапилася хвилююча пригода з тюленем, чи якоюсь схожою на нього твариною, і ще трохи – й вони принесли б багато м'яса. Влучили в тварину списом, і вже майже впіймали, але в останню мить вона вирвалась.

Під час вечері ми обговорювали план на наступний день. Визначили постійний пост, який вів спостереження на вершині гори, і вирішили, крім звичайних мисливських груп, вислати пліт з кількома мисливцями ловити черепах на західній стороні острова. Там вони мали побачити, як влаштувалися Матео та його люди.

Мене цікавили подробиці життя на Маргариті. Я довідався, що там перебувало багато іспанців, які жили головним чином з улову перлин. Морське дно поблизу узбережжя було скелясте, на ньому водились молюски, які утворювали перлини; ласий кусок, дуже цінний для небагатьох і проклятий багатьма. Не в кожному молюску була перлина, сотні їх доводилось добувати з морських глибин, щоб натрапити на одного з коштовним плодом.

Ниряльниками працювали виключно невільники. Це була така важка праця, що навіть найздоровіші силачі через рік гинули, роздуваючи собі легені. Ниряльник у тих умовах був приречений на певну смерть, і через кілька чи кільканадцять місяців його життя закінчувалось у нелюдських муках.

Внаслідок такої смертності у іспанців на Маргариті завжди було мало невільників, тому вони безупинно полювали на людей по всьому Карібському морю, а сильних негрів купували за великі гроші, де тільки могли. При всьому цьому в них виробилась якась божевільна жорстокість. Знущалися над невільниками на кожному кроці, при будь-якій нагоді. Витончені муки давали їм якусь хворобливу насолоду.

Коли індійці розповідали про все це, на обличчі у мене був, напевно, вираз недовір'я. Вони помітили його й одразу ж показували мені покалічені тіла, пошматовані батогами спини, руки з відрубаними пальцями, глибокі шрами на ногах, плечах, на грудях. Де тільки їх не було…

Я вперше так близько зіткнувся з потворним світом неволі. Рабство було і на півночі, в моїй Віргінії теж одні кривдили і мучили інших, але я не бачив цього на власні очі. Живучи в західних лісах, серед вільних поселенців, я досі мало думав про це. Тепер мене ніби ножем ударили. Дивлячись на цих людей, я не міг собі уявити, що вони служили іншим виключно як робоча худоба, що в жорстоких муках гинули за чиїмсь наказом.

Того вечора біля вогнища на моєму Острові Робінзона вперше в житті я з глибоким болем побачив усю несправедливість, яка панувала між людьми. І хто чинив цю несправедливість, хто приносив у життя стільки жорстокості?

– Ти не хотів би почути, – звернувся до мене Манаурі, – як загинув брат Матео?

– Розкажіть.

Брат Матео був ниряльником – невільником найбагатшого на острові іспанця, якого звали дон Родріго – вже саме звучання цього імені проймало людей жахом. Пан весь час вимагав, щоб ниряльник ретельніше добував з моря молюски, але той уже не міг, бо він десять місяців працював і сили його були вже зовсім вичерпані. Пан, бачачи, що з нього вже мало візьмеш, і бажаючи застерегти інших ниряльників, засудив його до смертної кари. Розправитися з ним мали собаки. На Маргариті були великі собаки, спеціально треновані. В день покарання пан запросив кількох приятелів, іспанців, зігнав також усіх невільників, навіть малі діти мусили бути при цьому, і вчинив криваве видовище. Коли на арену привели приреченого, дон Родріго звелів нацькувати на нього грізного пса. Брат Матео оборонявся від звіра, як тільки міг, – хоч і він, і всі присутні знали, що жити йому лишилося лічені хвилини, – і тримався на ногах, не підпускаючи розлютованого собаку до свого горла. Коли іспанці вже досить наситилися жахом і розпачливою обороною негра, його пан звелів випустити другого собаку. Двом псам бідолаха мусив піддатися. В той час, коли він одбивався від першого, другий скочив на нього, звалив на землю і розірвав горло. То були страшні собаки, такі самі, як їх пани.

– Ідіть спочивайте! – попросив я індійців, коли настала мовчанка. – Завтра нас чекає важка праця!.. Пам'ятайте, що тут ви в повній безпеці! Спіть спокійно!

Хоч я й побажав їм спати спокійно, але сам довго перевертався з боку на бік, доки заснув. Гірка страва, яку я прийняв, мабуть, вплинула трохи на нерви.

ЗНАК ХИЖОГО ШУЛІКИ

На світанку другого дня всі були на ногах, і, похапцем поснідавши, кожний пішов у свій бік. Я вже вирушив у напрямку поля, щоб побачити, чи не бешкетували вночі на кукурудзі шкідники, коли індієць, який вартував на вершині гори, задиханий прибіг до мене і щось поспішно говорив, показуючи на північ.

– Hispanos! Hispanos!

– Іспанці! – тільки й розумів я, але й цього мені було досить.

Я вмить повернувся до табору, який весь уже був на ногах, і в супроводі індійця швидко виліз на схил гори. Не було потреби лізти високо, – з висоти близько п'ятдесяти кроків над рівнем моря було все видно.

– Там! – показав мій товариш рукою.

З півночі йшло судно. Воно було ще на відстані десяти-дванадцяти миль, але тримало курс прямо на наше узбережжя. За дві-три години могло підійти до острова. Корабель мав дві щогли з парусами, це була, мабуть, шхуна – швидке судно, значно менше, ніж звичайні в цих водах бригантини.

– Скликати всіх людей! Завернути мисливців! – вигукнув я до індійця, забуваючи, що це не Арнак і не Вагура, які розуміють англійську мову.

В таборі лишалося четверо дорослих: індієць, який повідомив мене про судно, дві жінки і я. Мисливці вирушили чотирма групами, і кожну з них треба було попередити: Арнак повів людей в глиб острова, до Озера Достатку, Вагура – на північ, в околицю Гаю Папуг, Манаурі взяв пліт і поплив на південь за черепахами, а рибалки на другому плоті вирушили знову до П'яти Скель, які були розташовані за милю на північ. Показуючи жестами і називаючи імена, я пояснював, хто до кого має бігти, щоб завернути його з дороги, сам же взяв собі найскладніше завдання – погоню за Арнаком в глиб острова. Мисливці вийшли з табору приблизно п'ятнадцять хвилин тому, отже, ми сподівалися, що скоро наздоженемо їх. На жаль, рибалки вирушили задовго до світанку і давно вже ловили біля П'яти Скель.

Ми побігли кожен у свій бік. Обидві жінки були порівняно молоді і мали здорові ноги, тому вони не під вели. Десь через годину одна з них привела групу Вагури, друга – Манаурі, який, пливучи недалеко від берега, вчасно помітив жінку, що подавала йому знаки. В той час, коли вони старанно ховали пліт у гущавині над струмочком, повернувся й я з групою Арнака.

– Немає ще рибалок! – зауважив я занепокоєно. До них побіг індієць, вартовий з узгір'я, він, як сам запевняв мене рухами, був чудовим плавцем, і я звелів йому пропливти до П'яти Скель, що стояли за півмилі од берега.

У моряків на судні, звичайно, була підзорна труба, тому я заборонив показуватись на березі моря і взагалі на відкритих місцях, що особливо стосувалося вартових на горі. Вогнища були погашені.

Я оглянув зброю. Був дуже радий, що напередодні показав рушниці тим кільком індійцям і трохи повчив їх стріляти. Тепер кожному з них я вручив рушницю, – причому найдужчим дав важкі мушкети, – і звелів зарядити їх. Кожному виділив пороху і куль на десять пострілів. Після цього сказав, що кожен повинен як зіницю ока берегти свою рушницю, порох та кулі і що зброя буде у них до того часу, поки я не розпоряджусь якось інакше.

– Рибалок ще немає? – допитувався я.

– Нема.

Манаурі послав двох юнаків-скороходів, вони повинні були з'ясувати, що сталося з рибалками і з тим індійцем, якого до них послали.

Не було сумніву, що шхуна – судно справді виявилося шхуною – мала на меті наш острів. Підійшла на якихось чверть милі до берега і, пливучи на цій віддалі, прямувала з півночі на південь уздовж східного узбережжя. Припавши до великого каміння на схилі гори, ми добре бачили корабель.

– Допливає саме до П'яти Скель! – зауважив Арнак.

– Дивіться! – сказав я. – Опустив головний парус.

– Невже вони хочуть зупинитись? – буркнув Вагура.

– Мабуть, так! – відповів я.

Ні. Не зупинилися, тільки зменшили швидкість. Очевидно, вони зробили це для того, щоб без поспіху оглянути острів. Дивлячись на них крізь підзорну трубу, я розрізняв групу людей, які стояли біля борту і пильно стежили за нашим островом. У одного з них теж була підзорна труба. Так, це погоня іспанців з Маргарити! Я намагався полічити їх. На судні було близько п'ятнадцяти чоловік.

Хоч я і взнаки не дав, але на серці у мене похололо. Озброєні до зубів іспанці, у яких до того ж, можливо, була ціла зграя лютих собак, легко могли б справитися з нашою, хоч і більшою, але незрівнянно гірше озброєною групою. Я вже не покладав таких великих, як раніше, надій на наших свіжоспечених стрільців, і, хто знає, можливо, в цьому становищі найвідповіднішою зброєю в їх руках був би лук. Я розповів про свої турботи Манаурі, Арнакові і Вагурі, які були на горі.

– Я думаю, – відповів Арнак, – що ті три, які вже раніше вміли стріляти, напевно не підведуть нас.

– А інші?

– Хіба я знаю?

– А як ти думаєш, Манаурі?

– З цими трьома все буде гаразд. З іншими – невідомо.

– То, може, в такому разі їм усім дати, крім рушниць, ще й луки?

– З лука кожен зможе добре стріляти, – підтвердив Манаурі.

– А може, ще інакше: з рушниць стрілятиме тільки шість чоловік, тобто ті троє, Арнак, Вагура і я, а інші тільки заряджатимуть і подаватимуть.

– Так справді буде найкраще! – згодились вони.

Тимчасом судно минуло П'ять Скель і поволі підходило до нас. Другий, неопущений парус дедалі виразніше вирисовувався на блакитному фоні океану. Він був білий, мов голуб; на таке невідповідне порівняння я тільки здригнувся і гірко посміхнувся: ні, то знак не голуба, то наближався знак хижого шуліки, символ смерті, яка чигала на нас, привид кровожадних гнобителів! Судно йшло зовсім повільно. В цьому скраданні було стільки прихованої погрози, що навіть у мене, хоч я тільки дивився здалеку, щось спирало подих.

– У них можуть бути собаки! – одізвався я. – Скільки у вас отруйних стріл?

– Штук тридцять, мабуть, буде.

– А отрута з них не вивітрилась?

– Невідомо. Треба випробувати.

За хвилину Арнак додав з наголосом:

– У них можуть бути собаки, але люди ці гірші від собак!

– Що ж…

– Насамперед потрібно вибити всіх людей, бо інакше вони нас винищать. А вбити можна й отрутою!

– Авжеж…

Шхуна була тепер напроти гори, все так же за чверть милі від берега і на неповних півмилі від нас. Крізь підзорну трубу я бачив на палубі все – жодна дрібниця не лишилась непоміченою. Перевірив ще раз: було п'ятнадцять іспанців. Собак я не бачив; якщо вони були, то десь сховані. Всі вийшли на палубу і весь час уважним поглядом оглядали острів. З лінивих рухів я зрозумів, що нічого підозрілого вони не помітили і що причалювати з якихось причин до берега не збиралися. Але очі витріщували на наше узбережжя – прямо жах!

Судно пересунулось на південь, і наше напруження зменшилося. Ми зійшли вниз, залишивши на вершині тільки двох індійців, які мали найкращий зір. Щогодини вони повинні були доповідати нам про стан справ.

Отрута на стрілах ще не втратила своєї сили: легко поранений зайчик за якусь хвилину загинув.

Нарешті повернулися рибалки і посланий до них індієць. Розповідь їх була дуже схвильована. Рибалки побачили судно дуже пізно, коли воно було за якихось півмилі від скель. Негайно кинулись утікати. Щоб їх не помітили, вони пливли у воді біля плоту, ховаючи за ним навіть голови, що стирчали з води. Непомітно підштовхували пліт. Так добралися до берега, сховали пліт і самі заховалися серед великих каменів, що виступали з води.

– То ви справжні недотепи! – гримнув на рибалок Манаурі. – Щоб так близько підпустити до себе ворогів! Як думаєте, вони бачили вас? Пліт це річ примітна, впадає в очі.

– Мабуть, не бачили. На П'яти Скелях лежить багато водоростей, викинутих з моря. Ми швидко прикрили ними пліт. Він був схожий на плаваючий острівець… Не помітили нас…

Перед лицем небезпеки у індійців з'явилося войовниче завзяття, в них одізвався дух війни, який до цього часу дрімав. Запал до боротьби з ненависним ворогом охопив увесь табір. Три мисливські групи одразу перетворилися в три загони воїнів під керівництвом Манаурі, Арнака і Вагури. Це не становило якихось труднощів, бо всі індійці були з того ж племені араваків, що й мої хлопці. Обачний Манаурі спочатку мав сумніви щодо Вагури, – їх викликав молодий вік хлопця, – і поцікавився моєю думкою.

– Треба взяти його! – сказав я. – Вагура вже не хлопчик, йому сімнадцять років. За останній рік він дуже змужнів! Розважливий. Йому можна довірити загін.

Шхуна тимчасом так само повільно, як і раніш, ішла собі далі на південь. Але, дійшовши до східно-південного краю острова, не повернула на захід, як ми сподівались. Одійшла від наших берегів і, піднявши всі паруси, попрямувала у відкрите море; спочатку на схід, потім на південь, у напрямку материка.

– Кружляє, мов шуліка! – зауважив я. – Хоче переконатися, чи немає втікачів у морі.

– Побачить, що там немає, і, може, дасть нам спокій. Поверне на Маргариту! – пожвавішав Манаурі.

Даремні надії! Судно, пробиваючись крізь морську течію, увійшло в води поблизу материка, але потім, пересвідчившись, що в морі немає нікого, повернуло і знову пішло до нашого острова. І з того самого місця на південному узбережжі, де нас залишив, корабель знову почав оглядати узбережжя. Ми зрозуміли, що він має намір обійти так довкола всього острова.

Кружляючи по океану, судно втратило чимало часу. Надходив вечір. До сутінків лишалося близько двох годин.

Шхуна ішла тепер на захід, тобто до того місця, в якому десь на березі моря розкинули свій табір Матео та його люди. Їх ніхто не застеріг; вони не могли досі помітити судно, яке йшло з боку східної частини острова. Мабуть, і обережності особливої вони не дотримувались.

Манаурі повністю поділяв моє занепокоєння.

– Треба попередити їх! – сказав він коротко.

Глибше обміркувавши становище негритянської групи, я не на жарт занепокоївся. Ми приблизно знали, де отаборився Матео, бо Арнак докладно описав йому Мис Черепах. Там було джерело прісної води, яке впадало в невеличку затоку, і над цією затокою, безсумнівно, розташувалася група Матео. А що як іспанці, пропливаючи мимо, заглянуть саме до цього сховища і знайдуть негритянські човни? Якщо їх залишили на березі, то вони повинні були впасти іспанцям в очі.

– Негайно вирушаймо! – вигукнув я. – Не тратьмо жодної хвилини!

– Вирушаймо! Але хто? – спитав Арнак.

Доки іспанська шхуна плавала з другого боку острова, нашому таборові нічого не загрожувало. Досить було залишити тут невеличку групу. Зате на заході, якщо іспанці помітили б утікачів, могло дійти до сутички. Там потрібні були наші сили.

На поспішно скликаній нараді, в якій взяли участь усі чоловіки, я запропонував план дії, як я уявляв його собі. Висунув на загальне обговорення думку, щоб Манаурі з своїм загоном, узявши три рушниці, залишився на місці, а Арнак і Вагура разом із своїми людьми пішли б зі мною на захід. Я сподівався, що швидким маршем дійду вночі до Матео раніше, ніж іспанці, які з сутінками, безсумнівно, стануть на якір і не попливуть далі.

Такий план викликав заперечення у Манаурі. Це був, як я вже згадував, чоловік квітучого віку, один з вождів свого племені, людина відважна, честолюбна, з гарячим прагненням до дії. Він не хотів лишатися позаду, коли мали вирішуватись такі важливі справи.

– Там, напевно, дійде до боротьби, ти сам це казав! – говорив ображений. – Як же ти міг думати, що я сидітиму в таборі з жінками й дітьми?

Я зрозумів свою нетактовність і прикрість, якої завдав воїнові. Щиро попросив у нього пробачення і виклав перед ним усі обставини, на яких я збудував свій план.

– Можливо, що дійде там до боротьби, але не обов'язково! Вірю, що нам вдасться вчасно попередити Матео і заховати його човни. Але у іспанців дуже швидке судно, і вони можуть раніше за нас повернутись назад сюди. Жінки і діти не повинні залишатись без захисту.

– Чого б це іспанці мали повертати саме сюди, до нашого табору?

– Манаурі, чи ти добре продумав те, про що рибалки говорили сьогодні вранці? Судно підійшло до них біля П'яти Скель на півмилі, поки рибалки помітили його і пірнули. А що коли іспанці їх бачили? Що з того, що не кинулись одразу ж у погоню! Може, вони хотіли спочатку подивитися, чи не знайдуть ще десь на острові втікачів, а коли не знайдуть, то хіба не можуть сюди повернути?.. Та досить про те, що може бути… Добре, Манаурі, ти підеш, мабуть, з нами, нас буде разом три загони, тільки все одно когось треба залишити тут для захисту.

Манаурі з задоволенням вислухав моє пояснення, а потім запитав, хто хоче залишитись добровільно. Ніхто не мав такого бажання, всі хотіли йти. Тому Манаурі сам призначив чотирьох чоловік, у тому числі двох з рушницями. Він користувався серед своїх людей повагою, його слухали.

Я видав стрільцям по двадцять патронів на рушницю, потім ми взяли на два дні їжі і, не зволікаючи, вирушили. Для кожної з трьох груп було виділено однакову кількість рушниць, а також отруйних стріл.

Швидкою ходою, майже бігом ішли ми один за одним (за індійським звичаєм) по прибережному піску. Наша група з шістнадцяти чоловік, утворювала ніби довгий ланцюг. Всього у нас було дев'ять рушниць, а крім того, я взяв свій старий, але справний пістолет.

До вечора ми пройшли чималу частину дороги. Біля джерела з чистою водою трохи відпочили і з'їли частину їжі, яку взяли з собою. Під час цього відпочинку я порушив питання, яке вважав надто важливим, щоб його не поставити ясно: хто керує походом?

– Це й мені спало на думку! – вихопився Арнак. – Ти!

– Ні, не я! – заперечив я. – По старшинству керувати повинен Манаурі. Він наш вождь.

Манаурі довгий час мовчав, лагідно дивлячись на мене, потім в його очах замиготіли насмішкуваті вогники:

– Ого, який ти хитрун! Чи ти думаєш, що навіть у цьому повинен годити моєму самолюбству?

– Я кажу цілком серйозно! – відповів я. Індієць беззвучно засміявся.

– Ей, Яне, не треба мені догоджати! Ми й без того любимо тебе, мов брата!

Потім звернувся до решти індійців, вказуючи на мене великим пальцем:

– Ми на цьому острові перебуваємо три дні, а він – понад рік. Він знає тут кожен закуток. У лісах своєї батьківщини він був великим мисливцем. Він дав нам вогнестрільну зброю. Хто ж краще поведе нас проти іспанців? Скажіть?

– Він! Він! Він! – гукнули звідусіль індійці. Манаурі зробив вигляд стурбованої людини, яка змушена підкоритися більшості.

– Чуєш? – крикнув до мене. – Вони самі висловились! Хочуть, щоб ти був! Думаю, що ти нічого не маєш проти?

– Ні, – відповів я весело.

Перш ніж вирушити в дальшу дорогу, я вважав за обов'язкове дати кілька загальних вказівок.

– Нагадую ще раз: я думаю, що до бою не дійде, бо іспанці не пристануть до острова. Та коли з якихось там причин причалять, то найголовніше наше завдання – якнайдовше не показуватись, не допускати, щоб вони довідались про нас. Ви досвідчені воїни і самі знаєте, що значить напасти на ворога зненацька. Тому боротимемось, скільки можна буде, за допомогою ножів, палиць, луків та отруйних стріл і тільки в крайньому разі застосуємо рушниці.

Настала ніч. Хмар не було, і безліч зірок тропічного неба досить непогано освітлювали все навколо. Ми без будь-яких труднощів ішли вздовж моря, дорогою, де кілька разів ходив я, Арнак і Вагура. Минала година за годиною, по зірках ми визначали час. Десь опівночі місяць виплив на небо і стало так видно, що я звелів приглядатись до моря, – чи не побачимо судно.

З гущавини линуло пронизливе сюрчання цвіркунів і шарудіння інших комах, захоплених гарячою ніччю; з моря долітав приглушений шум хвиль; чарівна, але якась недоречна краса кокосових пальм, залитих сріблястим сяйвом місяця, огортала нас; а до того ще й швидка наша хода в глибокій мовчанці – все це викликало сонне запаморочення. Ми повинні були безперервно вириватись з цього почуття напівреальності, щоб не впасти в сон наяву.

Давно вже лишилася позаду затока, біля якої я вперше зустрівся з двома хлопцями. Ми наближалися до мети. До Мису Черепах було ще з милю, може, півтори.

Раптом Арнак, що йшов попереду, зупинився так раптово, що я мало не впав йому на спину.

– Тихо! – цикнув він пронизливим шепотом на товаришів, які йшли за нами. – Тихо! Стійте!

Всі зупинилися, прислухались.

За мить десь здалеку долинув до нас відголос, розбитий луною. Загуркотіло раз, вдруге; затихло; потім знову гуркіт. Сумніву не було: це – віддалений звук пострілів. Доходив сюди з району Мису Черепах.

– Причалили! – шепнув Арнак.

– Ми запізнилися! – зойкнув хтось.

Всі були приголомшені, немовби то нас самих спіткало нещастя. Таки й спіткало. Повисла над нами близька, пряма небезпека. Скоріше, ніж ми сподівалися, настала та грізна хвилина, яка мала вирішити нашу долю.

Десь попереду все ще відгукувалась луна від поодиноких пострілів.

Наказу не треба було. Ми кинулися вперед.