Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

– Птахи! – радісно вигукнув я сам до себе. – Птахи мені покажуть! Птахи, безумовно, не доторкнуться до отруйних рослин. Отже, те, що їдять птахи, спокійно можу їсти і я.

Тепер я уважніше придивлявся до метушні крилатих істот. Не треба було багато часу, щоб помітити, на яких рослинах вони сідають часто і охоче, не гребуючи їх плодами. Особливу увагу я звернув на невисокі, карликові дерева з червоними ягодами, схожими на ягоди горобини. Вони були для цих малих істот неабиякими ласощами, бо приваблювали до себе птахів різних порід. Помітивши між ними і папуг, я теж наважився покуштувати.

Плоди були смачні, солодкуваті. З вовчим апетитом я допався до них, але для певності з'їв небагато, якихось дві жмені. Вирішив нарвати їх більше, повертаючись назад, а тимчасом, добре підкріпившись, в значно ліпшому настрої мандрував далі. Отак-то птахи, яких я підглядів, стали моїми першими вчителями на острові.

Серед заростей, які ставали дедалі рідшими, з'явилися піщані лисини. Часто доводилось обминати агави з величезними м'ясистими листками, вкритими колючками. На деяких кактусах виднілися чудові рожеві квітки, а – що важливіше – де-не-де й зелені плоди, схожі на малі яблука. М'якоть їх була приємна на смак, тому я нарвав цих кактусових плодів стільки, скільки влізло в мої кишені.

Я відкрив тут новий струмок, який впадав широким, хоч і мілким гирлом у море. Над його вологим берегом розкинувся досить густий лісок, в якому було багато зелені, ліан і різних наростів. Ще здалеку я почув у ньому особливі пташині крики. То кричали папуги, яких у цін гущавині було дуже багато. Опинившись у затінку під першими деревами на узліссі, я немовби поринув у голосне верещання папуг; у той же час, задираючи голову, я побачив серед гілок силу-силенну гнізд. Помітивши мене, птахи негайно замовкли, але було вже пізно: я відкрив гніздовисько папуг.

Багато папуг були вже майже дорослі, хоч літали ще не дуже добре. Вони сиділи на гілках біля гнізд. Підповзши на зручне місце, я почав засипати їх стрілами з лука. За якоюсь там стрілою впала на землю перша папуга, потім – друга. Тим часом у верховіттях дерев знову розпочався звичайний гармидер і метушня, птахи не звертали на мене ніякісінької уваги. І якби не порвалася тятива лука, я міг би застрелити ще не одного з них.

Раптом я здригнувся: поблизу тріснула гілка. За якийсь десяток кроків від себе я побачив на землі рудуватого звірка, завбільшки з нашу лисицю. У нього була продовгувата морда і волохатий хвіст. Звірок з неприхованою жадністю дивився вгору, на папуг. Потім стрибнув на стовбур дерева і, допомагаючи собі гострими пазурами, почав спритно лізти по ньому.

Не маючи нічого іншого під рукою, я кинув у нього луком. Лук вдарив об стовбур. Налякана тварина з тихим виском скочила на землю і кинулась у кущі.

«У мене є суперник!» подумав я весело.

Довгий час я з великим задоволенням приглядався до папуг. Тут було, мабуть, кількасот гнізд – справжня комора, якої вистачить на цілі тижні. Закінчилось моє голодування.

«Не помру з голоду! Не загину!» захоплено думав я і чи не вперше на цьому острові посміхнувся сам до себе.

Як же я перемінився за ці кілька останніх днів! Як здичавів на цій вузькій межі між життям і смертю! Терпкі почуття суворої вдячності змішувались у мені з хижістю первісної людини, коли, стежачи за пташиною зграєю, я обмірковував, як би найближчим часом здобути тут щонайбільше м'яса.

Йти до моєї печери треба було близько двох годин. Щоб не турбувати папуг, я заздалегідь вирушив у зворотну дорогу. Червоні плоди не пошкодили мені, тому я нарвав їх ще кілька пучків про запас. Так навантажений, я дійшов до дерев'яної скрині. Обв'язав її ліанами і потягнув за собою по піску.

Наближаючись до печери, я сам собі хвалив продуктивний день, такий багатий на добрі події. Тільки скриню при моїх занепалих силах було важко тягнути, хоч надія зігрівала моє серце.

ОЗЕРО ДОСТАТКУ

Скриня підвела. Я не знайшов у ній ні кресала, ні іншої важливої речі. Там було трохи старого одягу, сорочка, куртка, трохи англійських грошей, кусок корабельного каната і невеликий мішечок, у якому було зерно. Зерна кукурудзи змішані з ячменем. Щільна скриня не пропустила всередину морської води, тому ці предмети були сухі і не зіпсовані. Я міг би з'їсти зерна, але мені не хотілось, бо у мене було достатньо свіжих плодів.

Один з матросів на «Добрій Надії» годував голубів, йому, очевидно, й належала скриня з зерном. Пізніше я нагадав собі, яку важливу роль у житті Робінзона Крузо відіграв ячмінь, що його він з таким успіхом сіяв на своєму острові. Завдяки цьому Робінзон мав хліб і протягом довгих років міг жити на безлюдному острові. В моєму становищі не було необхідності обробляти грунт і сіяти хліб: я був певен, що не залишусь на острові так довго, як Робінзон, який жив у цих околицях більш ніж півстоліття тому. З того часу багато чого змінилося на водах Карібського моря, тут стало більше людей, а, крім того, з мого острова легше було перебратися на близький материк.

Вже на світанку наступного дня я мчав до гаю, де жили папуги, щоб знову щось добути, а насамперед наловити якнайбільше живих птахів про запас. Налагодивши лук, я застрелив з нього двох папуг, потім крадькома виліз на дерево і довгим дрючком намагався збити молодих птахів, які сиділи найближче. Коли це не дало бажаних результатів, папуги міцно трималися за гілки, я прив'язав до кінця жердини петлю з гнучкої ліани, і це принесло більший успіх. Кидаючи петлю на шиї папуг, що ще не літали, я силоміць стягував їх на землю. За півгодини я піймав десять птахів. Ловити більше не можна було: я не зміг би тримати їх разом. Я прив'язав птахів за ніжки до моєї жердини. Вони страшенно верещали, а в усьому ліску їм вторували крики з кількохсот горлянок. Зв'язавши нарешті весь десяток їх, я щосили кинувся бігти до печери.

По дорозі багато клопоту було мені з ними. Міцні пута з ліан папуги легко розгризали гострими дзьобами, і, щоб не втратити здобичі, я весь час мусив стримувати їх. Папуги, зовсім зелені, з жовтими і червоними плямами на голові, були вже майже дорослі і більші, ніж у нас голуби.

Повернувшись до печери, я не знав, як їх утримувати. Чим тільки я їх не прив'язував, вони все негайно перегризали. Кінець кінцем довелося поки що зачинити їх у печері, а тим часом нашвидку збудувати з товстих гілок клітку. Робота ця – зрізування потрібних гілок і в'язання їх гнучкими пагонами рослин – тривала кілька годин. Після полудня клітка була готова. Стояла біля самого входу до моєї печери. Потім я приніс для себе і для моїх в'язнів пучки їстівних червоних плодів. При цій нагоді я знайшов у лісі дуже корисний господарський посуд: своєрідні дині з плодами, вкритими твердою шкаралупою зверху і порожніми всередині, в яких можна було носити і зберігати воду. Я переніс папуг до клітки, поклав їм плодів, а також налив води для пиття, сам непогано повечеряв, а до заходу сонця було ще далеко.

Задоволений сьогоднішньою роботою, я весело дивився на свою «домашню птицю» у клітці. Гнітючий настрій останніх днів десь зник, у мені щось ніби випрямилось, я глибше вдихав легенями повітря, з'явилася у мене надія. Думка, звільнена від безпосередньої турботи про їжу, тепер могла злітати вище, сягати далі: питання про те, як вибратися з острова, поставало переді мною з новою силою.

Ще був ясний день, і я піднявся на вершину гори. Захід був чистий, повітря надзвичайно прозоре. Я шукав поглядом, чи не побачу десь ознак людського життя, парусів рятівного судна чи диму вогнища. Нічого. Велетенський, безмежний простір океану лежав, спочиваючи, пустинний.

Коли я сходив з гори, сонце занурювалося в море. Птахи в клітці вже спали, але я з приємністю відзначив, що вони з'їли більшу частину ягід.

Вночі мене розбудило стрекотання переляканих папуг. Висунувши ніс із печери, я побачив біля клітки підозрілу тінь. Я крикнув, кинув каменем. Тінь схопилася і, зашелестівши, зникла у кущах. З палицею в одній руці, з каменюкою в другій і з серцем, яке шалено калатало в грудях, я виповз із свого сховища. Клітка була частково розвалена, але – наскільки я міг розібрати в темряві – папуги сиділи в ній. Я полагодив стінку, в якій була дірка, клітку для безпеки присунув ближче до входу в печеру і, крім того, обклав її камінням. До ранку ніщо не порушувало спокою.

А вранці дивлюсь – немає чотирьох папуг. Навкруги скрізь лежало повно пір'я. Якийсь хижак – великий чи малий – вламався вночі до клітки, я не міг розібрати по невиразних слідах, хто це був.

Відвідини нічного грабіжника і завдані мені збитки не охолодили мого запалу до відгодівлі папуг. Я зробив помилку, будуючи надто слабку клітку. Але для чого ж у мене були дошки з розбитої шлюпки?

За кілька годин я притягнув усе, що залишилось на піску біля моря з решток човна. Дошки були неоднакового розміру, переважно надламані, і я мусив їх належно підібрати й обрізати, перш ніж приступити до спорудження клітки. Для зв'язування дощок пригодилися ліани, а також довгі, тонкі і гнучкі прути звичайного в моїх околицях куща, вкритого гострими колючками. Поміж дошками я залишив щілини завширшки пальців зо два. Десь опівдні клітка була готова. Довга, шириною футів вісім і вишиною чотири, вона могла вмістити, мабуть, сотню папуг. Але найголовніше те, що клітка була міцна.

Посадивши в неї шість птахів, які залишились, я попрямував до гаю папуг. Цього разу мені пощастило збити стрілами трьох дорослих папуг, а дев'ять молодих зловити живцем. Змарнував багато часу, і коли ввечері повертався до печери, було вже темно. Під кінець дороги я навіть боявся, щоб не помітив мене якийсь хижак, проте дійшов до печери неушкоджений і без будь-яких пригод.

В той день, особливо опівдні, була страшенна спека, до якої я, людина Півночі, не звик. Поспішність, з якою я того дня все робив, знову підірвала моє здоров'я. Вночі я не міг заснути, мучила мене гарячка і страшний біль голови.

Кілька разів папуги піднімали напічний вереск. Я вставав і, покрикуючи, з печери кидав у їх сторону каміння. Вийти далі в темряву не відважився; клітка з птахами стояла за кілька кроків од печери. Ранком я переконався, що вночі кружляли навколо якісь звірята, але клітки не змогли розламати. Я пишався своєю роботою.

На жаль, я був хворий і знесилений. Цілий день змушений був пролежати у своєму сховищі, переконавшись на власному досвіді, що в гарячому кліматі, особливо на сонці, не можна було ні бігати, ні взагалі напружуватись і, тим більше, важко працювати. Треба було робити все помалу, не напружуючись.

На третій день, почуваючи себе краще, я поплентався спокійно, розміреною ходою до чагарника з папугами. Парило. Накрапував дрібний дощ, тому птахи сиділи під листям осовілі і до них легко було підійти. Результат: два вбиті птахи і дванадцять живих. З того часу я щоденно робив регулярні подорожі сюди і завжди щось приносив. Але незабаром папуги порозумнішали. Старі зрозуміли небезпеку і трималися здалеку. Молоді підросли швидше, ніж я думав, і ті, що не стали ще жертвою – моєю чи якихось інших ловців, – відлетіли. На п'ятий чи шостий день я збив лише двох папуг. Не варто було й приходити.

Але тут постала інша важлива справа, заради якої треба було перестати ловити живих папуг. Справа їх годування. Птахи пожирали неймовірну кількість червоних плодів. За кормом я ходив у ліс двічі на день, тому природні запаси по сусідству зі мною швидко вичерпувались. Я давав зеленим в'язням також кактусові «яблучка», але всі ці заходи були недостатні і короткочасні. Необхідно було знайти нові джерела харчування. Я вирішив знову зробити екскурсію в глиб острова.

Тут не шкодить згадати про деякі події цих кількох останніх днів. Насамперед я вдосконалив зброю. Зробив собі міцний лук, натягнувши тятиву з корабельного каната, знайденого в матроській скрині. Стріли робив з очерету, приладнуючи наконечники з твердого дерева. І стріляв я вправніше. З того самого твердого дерева зробив добрий спис з гострим кінцем.

У сильця, поставлені на галявині, потрапило кілька ящірок до двох ліктів завдовжки. Я прив'язав їх живими в тіні найближчого дерева, радий, що мої запаси їжі збільшуються.

На світанку одного ясного дня я вирушив у дорогу в глиб острова, взявши з собою не тільки всю зброю, але й місткий, хоч і нескладний кошик, сплетений з ліан. Мій провіант – одна ящірка і червоні плоди. Я йшов понад струмком, що тік недалеко від печери, і, не відходячи од берега, пробирався в глиб острова. Припливи і відпливи моря спричинялись до того, що рівень води в струмку був неоднаковий, і під час відпливу тут ледве-ледве текла тонка струминка, яку легко було перескочити. Рослинність поблизу струмка була значно рясніша, ніж деінде. Тут росли навіть гіллясті дерева з густим листям.

Крадучись, я прислухався до кожного шелесту і одночасно окидав поглядом рослини, шукаючи їстівні плоди.

Чудовий свіжий ранок вселяв у мене надію і додавав здоров'я, яке останніми днями значно поліпшилось. Раптом переді мною вискочили два коричньові звірки, дуже схожі на зайців, але поки я прицілився з лука, прудкі звірята зникли в гущавині. За кількасот кроків я побачив ще трьох таких зайчиків. Вони були настільки зайняті собою, що навіть не помітили, як я підійшов до них на якихось тридцять кроків. Тільки тоді відчули небезпеку. Завмерли, стрімко витягнувши вгору голівки, і стежили. Я вистрілив у них з лука. Промахнувся. Звірята одним стрибком шмигнули в кущі.

Мене здивувала їх полохливість. Острів був безлюдний. Я був першою людиною, яка з'явилася тут, у цих хащах. А проте як злякано втікали від мене звірята! Де та райська ідилія, що, за звичними уявленнями, має бути на безлюдному острові?

Не було її. Вона існувала досі лише в моїй уяві. В цих заростях панували різні хижаки, які пожирали слабших від себе тварин, тут, як і скрізь, точилася невпинна боротьба за існування. Ось чому нова двонога істота, з'явившись тут, викликала загальну тривогу і страх. Тільки ягуар не злякався моєї особи, але й він не відважився напасти на людину і відійшов.

Я підняв стрілу і оглянув те місце, де перед цим сиділи три зайчики. Тут мусило бути чимало цих звірків, бо в кущах перехрещувалось багато слідів.

«Треба прийти сюди якогось дня, – вирішив я, – і поставити пастки, такі, як на ящірок…»

Не відійшовши ще й ста кроків од цього закутка, я раптом став як укопаний. Серед кущів де-не-де виднілися голі, без будь-якої рослинності ділянки вапнякового грунту. І ось в одному такому місці я несподівано побачив перед собою скручену в клубок змію. Вигрівалася в промінні ранкового сонця і, мабуть, спала. Я хотів вистрелити в неї з лука, але передумав. Підкрався ще ближче. Коли розбуджена гадина стрімко підняла голову і засичала, пронизуючи мене злобним поглядом малих очей, я списом, наче молотом, сильно вдарив її. Змія зірвалась, але не мала вже сили. Ще кілька ударів, і вона була мертва.

Довжина змії складала майже шість футів, у неї було порівняно товсте тіло з дуже красивим зигзагоподібним чорно-коричньовнм рисунком. Я, звичайно, не знав цього виду, але, коли з допомогою двох прутів розтулив їй рота, то побачив там біля інших зубів два великі отруйні зуби. Аж здригнувся, подумавши, що було б, якби я йшов далі і змія вкусила б мене. З того часу, я почав звертати увагу і на землю перед собою.

Від сходу сонця минуло дві години, коли я дійшов до озерця, з якого витікав мій струмок. Озерце, хоч і розкинулось од берега до берега на чверть милі, звідусіль було оточене грузькими мочарами, які заросли очеретом і всілякою іншою надводною рослинністю. Тільки в одному місці був доступ до відкритої води. Навкруги озерця піднімався справжній тропічний ліс, він був густий, але тягнувся не далі, ніж на кілька сотень кроків од води. З прибережних комишів долинали галасливі пташині крики. Дикі качки і схожі на них птахи, плаваючи, весело гралися на середині озера, на трясовині ж стояли, до половини сховані в зелені, болотні птахи – на довгих ногах, з чудовим рожевим забарвленням і з кривими дзьобами. Велика кількість птахів знову ж таки нагадувала картини якогось раю, але я, маючи вже досвід із зайчиками, знав, що досить мені показати носа, як все це птаство, перелякане, вмить зникне. Тому тільки стоячи тихо за деревом, я з задоволенням спостерігав багатий пташиним світ.

Поблизу щось зашелестіло. Верхівки високого зілля в одному місці на багні дуже хиталися, чути було, як ламався очерет і щось сухо тріщало. Там хазяйнував неабиякий звір. Дерево, за яким я сховався, стояло на невеликому підвищенні, та хоч як я витягував, мов чапля, шию, задовольнити своєї цікавості ніяк не міг. А лізти на дерево теж не було рації: злякав би цю тварину. І все ж після недовгого чекання щастя само прийшло мені в руки.

Стіна очерету розсунулася. Тварина вийшла на галявину не далі, ніж за п'ятдесят кроків од мене. Це було гладке, мабуть, піврічне порося. У нього була велика, з якимсь кумедним виразом морда, а жирне тіло покрите сірою шерстю. На перший погляд здавалося, що то якась незграбна порода свині, але це не була дика свиня. За цією першою твариною показалося ще чотири – одна доросла і три молоді, підсвинки [7]7
  Немає сумніву, що то були капібари, або, як їх ще називають, водяні свині (Hydrochoerus capybara).


[Закрыть].

Вся ця сім'я, не поспішаючи, покинула прибережну трясовину і прямувала до лісових хащів. Йшла в моєму напрямі. Я поволі натягнув лук.

Тварини наближались, не підозріваючи присутності людини. Один з підсвинків трохи одбився від стада З підійшов до мене щонайбільше на десять кроків. Коли він проходив повернувшись боком повз мене, я вистрілив. Хвацько свиснула стріла. Влучила в самісіньке серце, пробивши м'яке тіло наскрізь. Тварина лише тихо і болісно вискнула і вже билася в останніх судорогах. Решта врятувалася втечею.

Не в силах стримати радості, я підскочив до здобичі. Але ж чудово я влучив! Тварина вже була мертва. По зубах розібрав, що це гризун. Важив добрих десять фунтів, тобто навіть молодий він був, мабуть, удвоє більший, ніж заєць. Я тут же випотрошив його і поклав у кошик, що був у мене на плечах.

«Добрий, любий мій лук!» лагідно глянув я на свою зброю і погладив її, мов живу істоту.

Чи варто було йти далі з таким вантажем? Сонце піднімалось і спека з кожною хвилиною ставала все нестерпнішою. І я повернув назад, обіцяючи собі розпочати задовго до світанку завтрашню експедицію в цю сторону.

Я міркував, як назвати озерце. Не годиться, щоб такий багатий на птицю і тварин закуток лишився без назви. Надумав: «Озеро Достатку».

На жаль, справа годування моїх папуг зовсім не зрушила з місця. А була це невідкладна справа.

УДАВ

Як страшенно потрібен був мені вогонь! Вбита тварина була жирненька, і з неї можна б приготувати надзвичайно смачну страву, якби засмажити м'ясо на рожні. А так я мусив задовольнитися сирим м'ясом. З'їв чималий кусень, а решту м'яса тварини сховав у глибині печери, де було не так жарко, як надворі.

Два чи три дні тому я знайшов над морем невеликий камінь, схожий на кремінь. З силою бив ним об інше каміння, але без користі. Іскри не викресав.

Наступного дня після відкриття Озера Достатку я залишив печеру так рано, що коли добрався до заячих тенет, надворі ще тільки світало. Я приніс з собою кільканадцять пасток-самоловок і поставив їх на відповідних стежечках та заворотах, які протоптали собі зайчики в чагарнику.

Озеро Достатку я застав у всій його пташиній пишності, розбурхане ранковим концертом, гелготінням, писком, скреготом і лопотанням крил. Я йшов обережно, щоб не викликати тут переполоху, сподіваючись побачити більшу дичину. Але цього разу чекало мене розчарування, хоч свіжих слідів було безліч, а земля в багатьох місцях дуже порита.

Справді Озеро Достатку! Обійшовши його півколом, я мандрував у тому ж напрямку далі. Тут уже не було струмка, навкруги стояв тільки ліс. Не пройшов я й чверті милі, як очам моїм відкрився пречудовий вид.

Тут росли невисокі дерева, обліплені жовтими плодами, які величиною і формою нагадували яблука. Всередині цих фруктів була мучниста рожевувата м'якоть, настільки смачна і солодка, що прямо танула в роті. Я негайно нарвав скільки міг цих ласощів і їв, аж за ушами тріщало.

Цих чудових і корисних дерев росло тут безліч, дуже багато дозрілих фруктів лежало вже на землі, а на гілках були ще й нерозвинені, малі, зелені плоди. Різний час їх розвитку і дозрівання дозволяв надіятись, що я матиму тут достатню кількість харчів на довгі тижні, а може, й місяці.

– Райські яблука! – радісно вигукнув я, бачачи, як до поживної їжі добираються різноманітні птахи і комахи, особливо великі оси.

Я не боявся цієї конкуренції, бо принадних дерев росло тут безліч і запасів було досить для всіх.

Це було важливе для мене відкриття. Воно провіщало кінець труднощам, яких я зазнавав до цього часу, вже по-справжньому відганяло від мене голод. Чи ж слід дивуватись моєму збудженню?

Час був ще ранній, день тільки починався. Я помандрував далі, бажаючи довідатись, що там діється б глибині острова. Нічого особливого я не відкрив. Ліс незабаром закінчився, тепер місцями зустрічалися тільки бамбукові зарості, місцями виднілися галявини з травою. Потім знову йшли сухі кущі і кактуси, які тягнулися по західному узбережжю, мабуть, до самого моря. Я добрався до середини острова, але дичини не зустрів.

Повертаючись назад, я нарвав стільки райських яблук, скільки вмістилося в кошику. Для моїх підірваних хворобою сил це була нелегка ноша, але душа моя співала, тому й ноги пересувалися жваво. Той день був багатий на приємні для мене події. Незабаром я проходив біля заячих тенет і глянув на поставлені самоловки: за ці кілька годин два зайчики потрапили в сильця і тепер розпачливо, хоч і марно, намагалися вирватись.

Я міг тепер розглянути їх зблизька. Це теж були гризуни з надзвичайно прудкими ніжками. Нічого спільного з нашими зайцями вони не мали, але, давши їм уже таку назву, я й надалі називав їх зайчиками. Обережно, щоб не поранити звірят, я зв'язав їм усі чотири ноги. Потім, прикріпивши їх зверху на кошику, тримаючи в одній руці лук і стріли, а в другій – рогатину, я в піднесеному настрою попрямував до печери – мов той біблійний радісний пастух.

Отже, у мене було вже три породи живих істот: папуги, ящірки і зайчики. І знову клопіт: де розмістити гризунів?

Коли я пустив їх у клітку з папугами, вороже настроєні птахи почали клювати нових мешканців – а дзьоби у них гострі! – і я мусив одразу ж витягувати зайчиків, поки вони живі. Поки що впустив їх до печери і щільно закрив. Робити нову клітку я не мав часу. Вирішив викопати для гризунів яму.

Після обіду, як тільки спека трохи спала, я поспішив морським узбережжям до того місця, де лежав панцир убитої хижаком черепахи. Знайти його було неважко. Я відбив каменем шматок цього панцира, насадив мов клин, на міцну розщеплену гілляку, хитромудро прив'язав його якнайміцніше ліанами – і лопата була готова. Негайно ж випробував її, і – слава винахідливості! – знаряддя не розвалилося.

За якихось п'ятнадцять кроків од печери я викопав яму. Робота йшла жваво, земля тут була м'яка. Яма вийшла чотирикутна, розміром п'ять на п'ять футів, завглибшки більша за високу людину. Впустивши туди зайчиків, я накрив яму гіллям врівень з поверхнею землі, щоб гризуни не вискочили, мали прикриття від сонця та захисток, хоч і сумнівний, од непрошених гостей.

Того ж самого дня зайчики з такою радістю добралися до райських яблук, які дуже подобалися й папугам, що коли б я не поділив фрукти на порції, то менш ніж за півгодини вони зжерли б увесь принесений запас.

У ямі я помістив також живих ящірок, сподіваючись, що вони мирно житимуть із зайчиками.

Справившись таким чином з першими труднощами і забезпечивши сяк-так своє існування, я міг відпочити. Так само, як колись Робінзон Крузо, я подумав про те, щоб завести календар, але згадав про це надто пізно, десь через місяць після прибуття на острів. Дні перемішались у мене в голові, як горох з капустою, я не знав, коли п'ятниця, коли неділя. Пам'ятав тільки, що корабель розбився в перших днях березня, отже, тоді, коли у мене виникла думка завести календар, був початок квітня. Я встановив навмання дату, десяте квітня, і з того часу робив щоденно позначки на корі найближчого дерева. Я писав рік 1726.

Коли загроза голоду минула і здоров'я моє стало швидко поправлятись, я почав дедалі частіше думати про те, як визволитися з ув'язнення на острові. На мене находила гостра, як біль, туга за людьми, за їх життям. Тепер уже щоденно я видирався на вершину гори і дивився на море. Все той же пустинний простір, на півночі – контури острова, на півдні – контури немовби материка і більш нічого, безнадійна водна пустеля, жодної ознаки людського життя.

Моя гора, як я вже згадував, височіла на східному узбережжі острова, тому я пообіцяв собі піти під час наступного, тривалішого походу на південний берег і там, з трохи ближчої відстані придивитися до землі, що лежала по той бік протоки. Щоб вибратися з острова і перебратись через морську протоку, потрібен був добрий човен, а як тут мріяти про човен без будь-якого знаряддя, крім мисливського ножа? Робінзон Крузо, маючи багатий вибір різних знарядь, сокир, усякої зброї, а також запаси їжі з розбитого корабля, був багатим лордом у порівнянні зі мною, голодранцем.

Але я ні на мить не втрачав надії. Аби тільки було здоров'я, то вистачило б і фантазії. Час мій минав у завзятій роботі. Квітень був ясний, дощі йшли рідко, тільки пекло дедалі дужче, і сонце, яке до цього часу було на півдні, тепер стояло над самою головою. Близько дванадцятої години ставало прямо наді мною, так що тінь моя ховалася в ногах. Пізніше воно пересувалося ще далі на північ і – о диво! – опівдні світило на півночі.

Отож, кажу, я не байдикував. Щоденні мандрівки до Озера Достатку забезпечували нас – мене і моїх тварин та птахів – харчами. Лук у моїх руках ставав дедалі вправніший, часто добував мені дичину, а зайчики, мов зачаровані, лізли в самоловки. На одному й тому ж місці я піймав їх протягом місяця близько двох десятків, так що в моїй ямі було важко вже навіть полічити їх.

Коли спека збільшувалась, ходити в грубих штанях, сорочці і черевиках було незручно, і я часто знімав їх, хоч робив це й неохоче, бо, не звиклий ходити голий, я соромився сам себе. Я мусив остерігатися всяких кусючих комах – комарів, кліщів, ос. На обличчі у мене виросла така дика борода, що одного разу, бачачи в тихій воді своє відображення, я мало не перелякався розбійницької морди.

Наприкінці квітня мені довелося пережити кілька тривожних днів. Поблизу з'явився грізний хижак і почав відвідувати мій звіринець. Робив це так хитро і так таємниче, що спочатку здавався мені якоюсь нечистою силою, відбираючи по ночах мій сон.

Почалося з того, що одного дня я не міг долічитися зайчиків. Було шістнадцять, а стало чотирнадцять. В гілках, які дахом прикривали яму, виднівся якийсь невеликий отвір, але могло бути, що то просто ослабло покриття. Ніяких інших слідів поблизу не помітив. Траву тут я зовсім потоптав.

Наступного дня лічу – одинадцять зайчиків. Не могло бути, щоб три з них вискочили… І знову ніяких слідів пазурів навкруги, тільки стіна ями з одного боку трошки всунута, мов там хтось незграбно ступав. Зайчики ніколи не зникали вночі, тільки вдень, а саме в цей час я завжди мусив іти на кілька годин у ліс по харчі. І кожного разу я з диявольською регулярністю платив за свою відсутність втратою одного чи двох звірят. Загадковий ворог розладнав мені нерви до такої міри, що я знову почав серйозно побоюватись за своє здоров'я.

Я неодноразово переконувався, що бестія весь час не спускає з мене очей. Усвідомлювати, що грабіжник безупинно стежить за тобою і десь рядом чатує на тебе, а ти не можеш сказати, де він, не підозріваєш навіть, який він на вигляд, не знаєш, чи наступної хвилини не стрибне тобі на спину, – це справді огидне почуття, жахлива гра в піжмурки. Якось я відійшов не більше ніж на п'ятнадцять хвилин, щоб набрати з річки води, а коли повернувся – одного зайчика вже невистачало. А навколо все було як і раніше, жодного руху в кущах, жодного підозрілого шелесту. Я вже почав сумніватись, чи мій розум здоровий.

Хижість ворога поєднувалася з незнаною у тварин нахабністю і підступністю. Невже він був невидимий? Я оглянув з надзвичайною обережністю кожен кущ, кожне дерево поблизу, не минув жодного дупла і жодної нори – і нічого, ніякого сліду грабіжника. Мало того, я скопав довкола, злощасної ями широку смугу землі, вибравши звідти всяке зілля, щоб можна було побачити, які сліди залишить своїми лапами хижак. Повернувшись через годину назад, я побачив, що хижак був тут. Витягнув знову одного зайчика, але чітких слідів по собі не залишив. На скопаній землі щось справді змінилося, та даремно я шукав слідів лап. Близький до повного розладу нервів, я скочив якнайшвидше до печери, охоплений страхом, що ворог кинеться й на мене, але ж хто знає, може, він причаївся саме в глибині моєї печери? О, нерви, нерви!

Отямившись і відновивши рівновагу своїх почуттів, я заприсягнувся, що не заспокоюсь, залишу все, чим були заповнені досі мої дні, а розгадаю таємницю і візьму диявола за роги.

Назавтра, в той же час, що й кожного дня, озброєний, як завжди, ножем, луком і списом, я залишив печеру і пішов своєю стежкою, але, не зробивши й двохсот кроків, припав за кущем до землі. Тихесенько повзучи, я повертався, мов той злодій, до своєї власної домівки. Наблизився до ями кроків на п'ятдесят. На такій безпечній віддалі, вибравши місце, звідки добре було видно печеру, так само, як і яму з зайчиками та клітку з папугами, я присів під кущем. Хижак міг бути десь поблизу, стежачи за мною з сусідньої гущавини, але я вже не думав про це. Страшенний гнів охопив мене. Я не мав наміру поступатися, що б там не сталося.

Чекав я недовго. Напружений погляд помітив, як поблизу щось рухається, але по в чагарнику, де я ховався, а на краю узгір'я. Вище над моєю печерою йшов досить стрімкий схил. Цей схил, порізаний заглибинами і різними щілинами, був укритий галькою і непролазними кущами. Саме звідти й рушив той звір, пробираючись вниз. Тримався западин поміж горбами, і тому я погано його бачив.

Тільки тоді, коли він зліз до самого підніжжя, я впізнав його. Велетенська змія-удав, вигинаючись хвилястою лінією, повзла прямо на мою яму з зайчиками. Складалося враження, що то потвора не з цього світу. В моїх збуджених очах удав здався мені страшенно довгим. Тіло його, завтовшки майже таке, як стегно людини, свідчило про страшну силу і, без сумніву, могло, обкрутивши дорослого вола, поламати йому всі ребра. Як же йти на такого велетня з моєю жалюгідною зброєю? Я завагався, виникли сумніви.