Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Я НА ОСТРОВІ

Як учора на вечерю, так і сьогодні на сніданок я збирав молюсків. На жаль, я з прикрістю переконався, що їх залишилось на піску значно менше, до того ж багато з них були вже трохи зіпсовані і непридатні для їди. Але, незважаючи на це, я наївся їх досхочу, а крім того, навіть збагатив сніданок новою стравою: поблизу, під пальмами, біля зірваних вихром гілок знайшов кілька кокосових горіхів, які впали на землю під час бурі. Зчистивши ножем зелену шкіру, я розбив горіхи на камені, напився смачного кокосового молока і з'їв поживну м'якоть.

При повному шлунку в мене з'явилися свіжі сили і немовби нова винахідливість. Я бачив, як швидко молюски псуються, лежачи без води на сонці, і тому вирішив зробити собі запас із тих, які ще збереглися. За допомогою великої черепашки я викопав у піску яму такої глибини, що на її дні виступила морська вода, і вкинув туди понад двісті молюсків – запас, якого вистачило б на кілька днів, якщо навіть у мене більш нічого не було б їсти. Щоб захистити сажалку від проміння сонця, прикрив її гілками кокосових пальм.

Увагу мою привернула до себе не дуже висока гора – місцями скеляста, місцями заросла колючими кущами – яка здіймалася за кількасот кроків од узбережжя. А що якби видряпатись на її вершину і побачити, що то за край мене оточує? Може, з гори побачу моряків, що врятувалися, або помічу якісь ознаки людських осель? Це завжди краще – заздалегідь знати, з якої сторони може прийти небезпека чи допомога.

Дорога на гору була легша, ніж я думав, і за півгодини я вже стояв на вершині. Напружено оглядав усе довкола. Чудовий вид широко відкрився переді мною.

І раптом… О жах! З усіх боків мене оточує океан. Я був на острові. На заході і півночі земля в туманній далечині майже зливалася з морем та небом, але, навіть незважаючи на віддаль у кілька миль, [4]4
  В книжці скрізь мається на увазі морська миля, що дорівнює 1852 метрам.


[Закрыть]навкруги видно було всюди темно-синю морську пучину. З усіх боків мене оточувала нещадна, мов грати в'язниці, вода. Я був у пастці. Не маючи ні човна, ні будь-яких знарядь, щоб його побудувати, я не міг вибратися звідси. В цих місцях були величезні смуги моря, куди не заходили ніякі європейські судна; отже, острів – хто знає, чи не проклятий для мене, – міг на довгі роки стати моєю в'язницею.

Вперте з того часу, коли розбився піратський корабель, мені пригадався Робінзон Крузо, і подібність моїх пригод до його долі вразила мене. Я теж зазнав аварії корабля, і хвилі викинули мене так само, як і його, на безлюдний острів.

«Прожив двадцять вісім років на безлюдному острові», згадав я слова, що були в заголовку книжки. Невже ж і мені загрожувало таке лихо?

– Ні! Безумовно ні! – відповів я собі твердо; уважніше роздивившись, я починав вірити в це.

В прозорому повітрі зір сягав далеко в море. Мій острів не був самотнім серед безкрайого морського простору. В північному напрямку на горизонті виразно виступали з моря контури іншого острова, значно більшого, ніж той, на якому був я, і гористого в західній частині. З протилежного боку, на півдні, не далі, мабуть, як за сім-вісім миль, простяглася широка плоска земля. Це могла бути частина континенту, а може, якийсь великий острів. Близькість цієї землі підбадьорювала мене.

Роздивившись краще, я переконався, що високий ліс зеленів тільки в одному місці, посеред острова. В інших же місцях росли всюди кущі, утворюючи більш чи менш суцільну гущавину, яку то тут, то там розривали білясті лисини поля з неродючим грунтом. Клімат на острові був помітно сухий, це видно було і з того, що на острові текло мало річок, і з того, що тут росло багато вкритих колючками кущів різних агав та кактусів. Струмочок, відкритий мною напередодні поблизу нічлігу, витікав з лісу посередині острова, це було єдине джерело прісної води, яке я міг помітити з гори. Море місцями клином врізувалось в глиб острова, утворюючи приємні для ока затоки, особливо привабливі там, де вгору здіймалися китиці кокосових пальм. Якби не усвідомлення свого сумного становища, я, напевне, замилувався б чарівним видом. Як не напружував я зору, оглядаючи всі близькі закутки острова, ніяких слідів присутності індійців не помітив. Це мене втішило.

Гора, на якій я стояв, була поблизу східного узбережжя. З її вершини я досить виразно бачив на півночі дюни, де напередодні знайшов рештки рятувального човна. Я не знав ще околиць острова з протилежного, південного боку і тому спрямував туди погляд, сподіваючись побачити щось таке, що свідчило б про присутність моїх товаришів по нещастю. Зір був у мене мисливський, орлиний, але довгий час я нічого не міг побачити, принаймні нічого вартого уваги. Ділянку за ділянкою оглядав я приморські нетрі, які дихали одноманітною пустотою.

Раптом погляд мій зупинився. Я напружив зір, аж заболіли очі. Там далеко, з південного боку, щось лежало на піску. Чи то кусок стовбура, чи, може, частина корабля: якась невиразна річ, ненатуральна, немов недоречна в цьому краєвиді. А може, то людина? Ще більш напруживши зір, я помітив біля незвичайного предмета незрозумілий рух: там підстрибували якісь темпі крапочки. За хвилину я вже не сумнівався, що то великі чорні птахи, які збираються біля корму. «Яструби», подумав я. А якщо ця догадка правильна, то, певно, яструби зібралися навколо якоїсь вмираючої тварини, а може навіть людини?

Я схопився і стрімголов, мов олень, побіг униз. Продершись крізь кущі до самого моря, мчав уздовж берега. І ось я побачив, що птахи – то справді яструби, а за хвилину переконався, що на піску нерухомо лежала людина, яку з усіх боків обсіли ненажерливі птахи. Серце в мене калатало, як молот, немов збиралося лопнути, але я біг не спиняючись: по одягу впізнав, що то моряк з нашого корабля.

Лежав горілиць. Був неживий – це я побачив ще здалеку. Впізнавши його лице, я мало не скрикнув від жаху: це був наш капітан. Яструби ще не чіпали його. Очі у нього були страшно вирячені, наче не могли поміститися в орбітах. Мабуть, в них відбивалися передсмертні судороги, бо ще й зараз, хоч і неживі, вони дивилися на мене з жахливою мстивістю, майже так само, як тоді, коли цей тиран хотів мене вбити. Я спробував закрити його повіки, але вони були надто тверді і не подалися.

В лівій руці труна був пістолет, судорожно стиснутий задубілими пальцями так міцно, що мені довелося докласти чимало сил, щоб вирвати зброю.

Радість, яка пройняла мене в ту мить, коли я побачив пістолет, тривала недовго. Дуло було до половини забите мокрим піском, а порох зіпсований морською водою. Чудова зброя, але тепер, коли у мене не було жодної зернини доброго пороху, вона не могла мені придатися.

– Ось тобі, Яне, те, про що мріяв! – бурчав я сам до себе з в'їдливою насмішкою. – У тебе є зброя, але без пороху.

Я був так обманутий у своїх мріях, що хотів закинути пістолет у кущі, але не зробив цього – сховав його, бо звик шанувати будь-яку, навіть непридатну зброю.

Придивився уважніше до трупа. На голові виднілася рана, яка, напевне, й була причиною смерті капітана. Череп було розбито чимсь твердим.

– Сто чортів! – вигукнув я, оглядаючись навкруги. – Об що він так сильно вдарився?

У цьому місці берег моря був піщаний, поблизу не було жодної скелі, лише то тут, то там лежало невелике каміння.

«Невже він розбив голову об якийсь із цих каменів?» охопили мене сумніви.

Навкруги біля трупа я помітив багато невиразних слідів, схожих на сліди людини. В усякому разі мені здавалося, що то сліди людини, хоч я й не був певен цього, бо на сипкому піску вони вже стерлись. Як видно, капітан перед смертю крутився туди й сюди, доки не впав мертвий.

«Дивно все це! – замислився я. – Загадкова рана на голові і цей пістолет, затиснутий у лівій руці!.. Дивно!»

В той час, коли я оглядав труп, яструби, які одлетіли від мене тільки на кільканадцять кроків, чекали терпляче, щоб після мого відходу накинутись на труп. Я, цілком зрозуміло, не дуже-то молився на капітана, а проте подумав: не годиться, щоб огидні хижаки об'їдалися людським м'ясом. Затягнувши тіло в зарості, я руками закопав його в піску.

Спало ще на думку зняти з трупа одяг, який, напевно, придався б мені в цьому безлюдді. Але я не міг перемогти огиди. Закопав тіло разом з одягом.

Взявши пістолет, я повернувся до свого дерева. Наївся знову молюсків, напився води з річки, а з розбитої шлюпки приніс собі дошку. Коли вечірнє сонце торкалося вже моря, явиліз на дерево. Спати вирішив на дошці, поклавши її на дві паралельні гілки.

Як тільки настали сутінки, на небі з'явився місяць і ліс, як і минулої ночі, наповнився безліччю загадкових звуків.

Спав я в цілому спокійно, чи то через те, що на дошці мені було набагато зручніше, чи, може, просто тому, що вже звик до незручностей. Тільки один раз: мене розбудив кошмарний сон: приснився капітан. Я прокинувся весь мокрий від поту, і тільки схаменувшись, оволодів собою. Протер очі. Тоді розвіялись примари, які мучили мене.

Жодне підозріле шкрябання дід деревом тієї ночі не турбувало мого сну, і вранці, оглянувши стовбур і сусідні кущі, я не знайшов свіжих слідів, які б говорили про те, що сюди приходили дикі звірі.

Поснідав я так само, як і вчора, і виявилось, що мої запаси їжі вичерпались. Я з'їв останніх живих молюсків із сажалки – частина їх здохла і вже псувалась – і розколов останні два кокосові горіхи, що лежали на землі. Високо на пальмах висіло багато плодів, але як було дістатися до них по гладкому стовбуру?

Як тільки розвиднілось, я, скориставшись ранковою прохолодою, вирушив у новий розвідувальний похід на південь. Озброєний ножем, а також чималою палицею, вирізаною з гілки твердого дерева, я йшов уздовж морського берега.

Із добуванням нових запасів їжі зараз було кепсько. На піску я не знайшов ні молюсків, ні якихось інших морських істот. Очевидно, все, що буря викинула на сушу, зникло вже у шлунках птахів і лісових тварин. Втрата цього джерела харчування викликала у мене не дуже веселий настрій.

Проходячи біля того місця, де був похований труп капітана, я знову яскраво згадав незвичайну рану на його голові.

«Сто чортів, що за таємнича справа!» замислено похитав я головою.

Ще раз докладно оглянув усе навколо.

Невиразні сліди, помічені мною напередодні, зникли, зовсім затерті в рухливому піску, Я не знайшов нічого, що могло б хоч трохи відкрити завісу таємниці і пролити світло на загадкову смерть капітана. Знизавши безпорадно плечима, пішов собі далі.

Я помилився, розраховуючи на те, що знайду в цих місцях ще якісь сліди інших моряків. Мабуть, усі загинули в морі, а примхливі хвилі не винесли їх сюди.

Минула приблизно година подорожі, коли далеко переді мною знову з'явилося багато яструбів. Описуючи в повітрі кола, деякі з них сідали на приморському піску, інші злітали вгору. Підійшовши ближче, я побачив, що птахів приманило падло – останки великої морської черепахи. Вони викльовували з-під панцира рештки м'яса.

Яструби, як звичайно, не дуже боялися мене. Вони густо обліпили черепаху і підпустили мене на кілька кроків до себе. І лише тоді, важкі, незграбні, приготувалися летіти.

Я щосили кинув свою палицю в середину їх і влучив. Приголомшений птах не міг злетіти, як інші. Швидко підбігши, я схопив його за крило і скрутив шию. Решта зграї, залопотівши крилами, відлетіла.

Добутий птах, завбільшки з нашу гуску, був непридатний для їжі. Весь огидно смердів падлом, як чортове насіння; проковтнути його м'ясо було б неможливо.

Я оглянув рештки черепахи. Ця гладка істота мала міцну шкаралупу овальної форми, довжиною футів зо три, завширшки – трохи вужчу. Я знав, що яструби ніколи не нападають на живих тварин. Отже, поставало питання: як загинула черепаха і хто вбив її?

Не треба було мати великої спостережливості, щоб розгадати цю загадку. На піску, який був на тому місці утрамбований і твердий, виднілися округлі заглибини, сліди схожих на котячі лап великого хижака. Це він убив черепаху і, мабуть, збоку між верхньою і нижньою частинами панцира пазурами вирвав куски м'яса, а решту залишив яструбам. Чия ж це була робота – пуми чи, може, грізного ягуара? А може, того самого звіра, який першої ночі потурбував мій сон на дереві?

Сліди не схожі були на свіжі, вчорашні. З жалем дивлячись на свою мало придатну зброю – ніж і дерев'яну палицю, я втішав себе надією, що хижак міг бути в цю хвилину за багато, багато миль від мене, може навіть на протилежному боці острова.

Поблизу решток черепахи росло кілька кокосових пальм. Я з радістю привітав благословенні дерева. Під ними я знайшов три плоди. Каменя, яким можна було б розбити горіхи, тут не було, тому я зв'язав їх між собою волокном, яким обростають ці плоди, і, почепивши здобич через плече, помандрував назад.

Цим разом я прямував заростями вздовж морського узбережжя. Шум океану долинав до мене, мов тихий шурхіт. Скрізь росли тут кактуси. Місцями важко було продиратись крізь колючі зарості, в яких не бракувало різних гнучких паростків, що дуже утруднювали ходьбу. Мене здивувало багатство крилатого світу. Крім папуг, у чагарниках метушилась сила-силенна інших птахів і серед них настільки незвичайні, що, бачачи їх вперше, я не міг не дивуватися. Трохи більші за наших голубів, вони мали на диво великі дзьоби, завбільшки з три чверті їх власного тіла. [5]5
  Йдеться про туканів, характерних птахів, які живуть у Південній і Середній Америці.


[Закрыть]Коли вони перелітали з місця на місце можна було думати, що то літають самі дзьоби, а до них лише причеплені ззаду пташині тіла. Побачивши цих чудовиськ, незнаних у наших рідних сторонах, я ще глибше зрозумів, наскільки чужий для мене тутешній сніг.

Але при всьому тому я не втрачав почуття дійсності. «Ого, – подумав собі, – скільки поживи літає тут у повітрі! Якби-то у мене була добра рушниця! Не одну смачну страву добув би я собі…»

Несподівано я зігнав з гущавини великого чорного птаха з родини куриних, який, не підіймаючись у повітря, тікав на прудких ногах по землі. Я кинув навздогін палицею, але схибив. Так, без рушниці я був безсилий, мов та дитина, незважаючи на багатства природи.

Пробиваючись далі крізь гущавину, я дійшов до підніжжя гори, з вершини якої оглядав напередодні острів. Тут тягнулася невелика піщана галявина, лише де-не-де усіяна дрібними острівками трави. Продираючись уже крізь останні кущі, я помітив на галявині якийсь рух і метушню. Кілька великих ящірок. Вони, мабуть, вигрівалися до цього часу на сонці, а тепер, налякані моєю появою, тікали на всі сторони. Одна з них – екземпляр досить великий – довша, мабуть, за мою руку, зупинилась на віддалі двадцяти кроків і, нерухома, малими очима стежила за незнаним ворогом. Я поволі підніс палицю і кинув її в гадину. Палиця просвистіла в повітрі, мов стріла, але ящірка була ще швидша. Доки важка палиця долетіла, її вже не було. Шмигнула в нору. Жила тут ціла колонія цих плазунів. Тут і там чорніли в землі їх нори, дуже схожі на кролячі ями, тільки трохи менші. Мені пригадались індійці Північної Америки, для яких ящірки були ласощами. А що як і собі покуштувати м'яса ящірки? Стоячи на галявині, я роздумував, як добути принадну дичину. Хіба викопати? Але як? Може, нори дуже глибокі?

Тоді пригадався мені ще давнішній час, хлоп'ячі роки, коли в моїй рідній долині у Віргінії я з ровесниками полював на дрібних тварин. З мотузка ми робили собі хитромудрі сильця і ставили їх на вузьких стежках, якими ходили тварини, або перед їх норами.

– О, давні, чудові часи! – вигукував я, сповнений жалю, коли перед очима постали близькі моєму серцю картини далекого минулого. Ці спогади ще болючіше підкреслили мою самотність і скрутне становище.

Я нарізав довгих рослинних паростків, гнучких, мов шпагат, і, змайструвавши, як колись, із них кілька петель, прикріпив їх перед норами ящірок. Під час цих приготувань випав рясний дощ, але за хвилину сонце знову прояснило світ. Я з годину чатував поблизу; на жаль, жодна ящірка не висунула носа. Сонце вже хилилося на захід, тому, втративши надію сьогодні щось впіймати, я вирішив прийти сюди наступного дня.

Важкою ходою поплентався до свого дерева. Почував себе кепсько. Паморочилось у голові. Дошкуляв дедалі сильніший біль у скронях, я весь тремтів. Сили надзвичайно швидко, з кожною хвилиною, залишали мене. До всіх злигоднів, що спіткали мене протягом останніх днів, приєднувалась ще якась хвороба.

Я ледве виліз на дерево і прив'язався ліанами. До принесених горіхів я навіть не доторкнувся. Мене починало нудити.

ЗАКОН ЖИТТЯ

Це була важка ніч. Я спав мало. Мучили жахливі сни і марення. Здавалося мені, що лечу в безодню, і, напевно, я впав би з дерева, коли б не ліани, які тримали мене. В маренні я бачив себе у вигляді черепахи, на яку з жахливим ревом кидався дикий звір і шматував її – тобто мене – на куски. Коли почало світати, я був такий знесилений, що не хотілося навіть злазити на землю.

Вночі йшов дощ. Я був весь мокрий, і це ще більше погіршувало моє жалюгідне становище. Незважаючи на жар, я дрижав од холоду. Схід сонця приніс мені надію на полегшення, а коли з години на годину почала дужчати спека тропічного дня, мій одяг висох, і я почував себе трохи ліпше.

З учорашнього ранку у мене нічого не було в роті. Десь опівдні я зліз із дерева і з трьома кокосовими горіхами поплентався до моря, щоб знайти там камені, якими можна було б розбити горіхи.

Як же я знесилів за ніч! Ніяк не міг розбити шкаралупу кокосового горіха. Вона була занадто міцною для моїх кволих ударів. На щастя, вістрям ножа мені вдалося просвердлити невеличку дірку, і крізь неї я випив трохи кокосового молока.

Все ще страшно голодний, я поплентався на галявину ящірок. На мою радість я знайшов плазуна, який заплутався в одному сильці. Ящірка була вже нежива, петля задушила її.

Новий клопіт! Як з'їсти ящірку? Індійці пекли плазунів на рожні. Я, на жаль, не мав ні вогню, ні будь-яких засобів, щоб його розвести. Довелося з'їсти здобич сирою. Я вирізав з ящірки всі м'ясисті частини і на рівному камені покришив їх на місиво. Приготовану так страву я ковтав обережно, і, якщо казати правду, біле м'ясо не здавалося мені дуже несмачним.

Чорні думки огортали мене під час цього бенкету.

– О, Яне! – казав я сам собі з жалем. – Як же низько ти опустився! Адже дикі індійці, перш ніж пожирати ящірок, жарили їх на вогні. Ти навіть цього не можеш! Живеш гірше, ніж дикуни, мов дика тварина.

Ясне усвідомлення навіть найгіршого стану справ завжди заспокоювало мене. Викликало опір злій долі, збуджувало приховані сили і бажання знайти вихід із скрутного становища. Так було й тепер. Я не хотів піддатися, мов беззахисне ягня, сумній долі, мене сповнило бажання боротьби. Видно, м'ясо ящірки, яке потрапило в мій шлунок, вплинуло непогано. Того дня сонце палило немилосердно, було пекельно жарко, і я, знесилений, окидав поглядом околиці, шукаючи, де б можна було лягти в затінку.

Як я вже згадував, недалеко від ящіркової галявини піднімалась гора. Я вирішив поспати кілька годин біля неї. Сто кроків крізь гущавину, і переді мною підніжжя гори. Шукаючи тут затінку, я відкрив у скелі заглиблення, свого роду печеру, і це відкриття радісно схвилювало мене. Аджеж це було чудове помешкання! Не дуже глибоке, бо сягало вглиб на якихось п'ять кроків, а все ж таки воно було захистом від непогоди. А небезпека з боку диких звірів? Знав і на це засіб. Отвір печери був невисокий і неширокий, щоб увійти туди, я мусив нахилятись. Отже, треба було тільки загородити цей вихід кількома дошками з розбитої шлюпки. І, лежачи в печері, я міг почувати себе більш-менш безпечно і не боятись нападу.

Мені найбільше хотілось негайно взятися зносити дошки, але я був такий слабий, що ліг на землю й одразу ж заснув глибоким сном. За кілька годин прокинувся з свіжими силами. Від узбережжя, де лежали дошки, до печери було близько тисячі кроків. Три рази ходив я туди і назад, тягнучи важкі дошки за собою. Був надто слабий, щоб їх носити.

Сонце наближалось до заходу, коли я закінчив свою роботу; дошки, зв'язані ліанами, так щільно закривали отвір, що й сам чорт не вліз би до печери.

Після обіду в мої сильця не впіймалось нічого. Того вечора я з'їв останній кокосовий горіх. В печері зробив собі з гілок постіль і рано ліг відпочивати. Зовсім знесилений, я настільки отупів, що не відчував навіть голоду. Тільки знову паморочилося в голові і почало трясти мене так само страшно, як учора. Та, лежачи зачинений у печері, відділений міцною загородкою від нічних голосів і всього того, що діялось надворі, я хоч міг не тривожитись.

Чи довго я спав – не знаю. Тільки раптом прокинувся, немов у передчутті близької небезпеки. Серце, сповнене якогось незрозумілого неспокою, билось, мов переляканий птах у клітці. Що сталося? Що мене так налякало? Може, якийсь звук, від якого навіть у сні проймав жах?

У темряві печери я намацав ніж і взяв його міцно за ручку. Напружив слух, але нічого підозрілого серед звичайних нічних звуків пущі не почув. Крізь щілини між дошками я бачив частину чагарника і по ясному сяйві на кактусах помітив, що місяць вийшов на небо.

Раптом – що це? Тихий шелест швидких кроків у траві поблизу, щось мелькнуло перед печерою. Стрибок. Могутнє тіло кинулося з гуркотом на мою загородку. Страшне дряпання гострих пазурів об дошки. Дві дошки, шарпнуті з грубою силою, впали перед печерою, з шумом ударившись об землю. Перед ними злякано відскочив великий звір. Відскочив на три-чотири кроки і зупинився. Величезний стрункий звір. Цяткований. Ягуар! Серце у мене завмерло! Хижак причаївся, притуливши до землі свою приплюснуту голову. Свердлив мене зеленкуватими очицями і шкірив морду, блискаючи білими іклами.

Занімівши від жаху, я, мов зачарований, дивився йому в очі. Чекав, коли він кинеться на мене. У руці стискав ніж. Одного стрибка вистачило б, щоб досягти мене; одного удару жахливої лапи – щоб мене розтрощити. Звір почав ричати лютим придушеним голосом. Навіть приголомшений усім цим, я бачив – безтямна спостережливість напружених нервів! – бачив, як ягуар бив хвостом об кущі.

Коли він стрибне?!

Секунди тягнулись, неначе вічність. Неминуча смерть, яка нависла наді мною, все ще не приходила. Я ось-ось міг знепритомніти: коли ж ягуар стрибне?!

Раптом він зробив якимсь рух. Не в моєму напрямі. Навпаки. Звір, по відвертаючи од мене палаючого погляду, помаленьку посувався назад. Його могутнє тіло поволі зникало за кущем і нарешті зникло зовсім. Там, де ще хвилину тому чатував звір, тепер було пусто. Чувся тріск гілок і шелест, який усе віддалявся. Потім настала тиша.

Знесилений, я впав на свою підстилку. Довго лежав нерухомо. Поволі я приходив до пам'яті. Може, хижак повернеться? Я витріщував очі в сторону чагарника. Не повертався. Мабуть, володар пущі хотів тільки показати свою міць двоногій істоті, яка наважилась вторгнутись у його царство. Застеріг її і щез у нетрях.

Я не виходив надвір, боячись засади. Коли кров, яка знову нормально пульсувала в жилах, повернула мені трохи сил, я тихенько підняв вирвані дошки і заткнув ними, як було й раніш, отвір печери. Знав уже тепер, що цієї охорони замало, але краще було мати хоч таку, аніж ніякої.

До кінця ночі більше ніщо не порушувало спокою.

В останні години перед світанком я непогано спав і прокинувся вранці навіть із свіжими силами, чи, принаймні, хоч без головного болю і дрожу, зате страшенно голодний.

Перші ж думки мої були про нічну пригоду.

– Ягуар! Ягуар! – повторював я з ненавистю і разом з тим із страхом.

Я був досвідченим мисливцем і саме тому добре розумів небезпеку, яка мені загрожувала. Хай би тільки дикій звірюці, в багато разів дужчій, ніж людина, захотілося людського м'яса, що сталося б тоді зі мною, коли єдиною зброєю у мене був тільки ніж і дерев'яна палиця?

Одночасно я запитував себе, як дістався ягуар на острів і з чого жив тут цей ненажерливий хижак? Вважається загальновизнаним, що ягуар – чудовий плавець, то, може, він переплив протоку, яка відділяла острів од землі на півдні? А коли звір прибув звідти, то чи не слід було припустити, що цією землею є південноамериканський материк?

З самого ранку дві невідкладні справи не давали мені спокою: як захиститись від ягуара і як добути їжу. Ягуар у ясний день рідко коли нападає, отже, до вечора у мене було ще багато часу. Що б там не сталося, я вирішив не залишати печери і не повертатись на гілки свого дерева, де я дуже стомлювався.

Голод. Дедалі дужче, вкрай вичерпуючи сили, дошкуляв мені голод. У сильця знову нічого не попало. День був туманний і паркий, ящірки не вилазили з нір.

Близько полудня я ще мав стільки сил, щоб з гілки і лика гнучкої ліани зробити собі лук, а з твердого очерету над річкою нарізати кільканадцять стріл. Ще хлопцем, граючись, я робив собі не один лук, бачив також луки індійців, отже, справа ця не була мені незнайома. Лук, який я змайстрував тепер, був невеликий, але стріли викидав чудово – більш, як на п'ятдесят кроків. Птахи зграями сиділи в чагарнику і зовсім не боялися, зате я виявився горе-стрільцем! Скільки стріляв і жодного разу не влучив.

Нарешті, стомившись, я ліг у своїй печері, та тільки не надовго, бо думка про ніч не давала мені спокою. В глибині печери був насип з уламків скелі різного розміру. Я вирішив перенести або перекотити ці уламки до входу, щоб там утворилася своєрідна барикада. Розуміючи, як багато залежить від цієї праці, я негайно взявся до діла. Менші камені я легко переніс, але до більших треба було докласти сил, які перевищували мої, а власне, тільки ці камені могли чинити належний опір напасникам. Скільки при цьому я натрудився, скільки пролив поту! Тільки завдяки тому, що я підважував великі камені дошками, які були під рукою, мені вдалося трохи зрушити їх з місця. Щохвилини мені захоплювало дух, і я раз у раз повинен був збиратися з ослаблими силами. Коли остаточно завершив справу, був ледве живий.

Після цього я лежав, мабуть, з годину. День, протягом якого я напружено працював, не проковтнувши жодного куска їжі, закінчувався. Сонце вийшло з-за хмар і, падаючи збоку на дерева, кидало продовгуваті тіні. Пташки, як завжди надвечір, пожвавились, навколо стояв багатоголосий гамір.

Раптом тут же, біля входу в печеру, пролунав пронизливий голос:

– Пйонг!

І одразу ж зовсім рядом йому відгукнулися інші крики:

– Пйонг! Пійонг! Пйонг! Одночасно почулося лопотіння крил. Я підвівся на ліктях і прислухався. Встановивши по голосах, що птахи були десь близько, я взяв лук, стріли і виповз із печери.

Птахів було кільканадцять. Завбільшки з наших ворон, вони могли зійти за якусь карликову породу круків, бо були зовсім чорні, верхня частина дзьобів – так само чорних – була високо вигнута, наче горб [6]6
  Ці птахи, досить поширені в Південній Америці, охоче живуть поблизу людських осель. Індійська їх назва «ані» перейшла до португальців у Бразілії, а звідти і до офіційної орнітологічної номенклатури. Латинська назва їх – Crotophaga ani.


[Закрыть]. Помітивши мене, «круки» ще голосніше почали кричати «пйонг», ніби виражали своє здивування чи неприязнь, але зовсім не збиралися тікати. Деякі, нахабніші, навіть підлітали трохи в моєму напрямі і з запалом кричали.

Найближчий птах був, мабуть, не далі, як за десять кроків од мене. Широко розкарячивши ноги на гіллі куща, він верещав на мене своїм сердитим «пйонг». Я прицілився і пустив у нього стрілу. Ціль була легка, проте стріла полетіла вбік. Птах помітив, що поблизу нього щось майнуло, але на цьому острові він ще не бачив людини і не тікав, продовжуючи верещати.

Друга стріла пролетіла вже значно ближче до цілі, третя, на жаль, пішла занадто високо, зате четверта – гей, заграйте, сурми тріумфальні! – четверта влучила! Пробила крило і, застрявши у пір'ї, звалила птаха на землю. Одним стрибком я підскочив до нього і наступив на голову. Птах був у моїх руках. Решта зграї підняла страшенний галас і, описуючи наді мною кола, хотіла помститись на вбивці. Я посилав стрілу за стрілою у тих птахів, які були найближче, але, збуджений, стріляв надзвичайно невлучно. Незабаром у мене вийшли всі стріли, але й птахи нарешті зрозуміли небезпеку і відлетіли.

Не встиг забитий птах остигнути, як я роздер його і з'їв усього, залишивши тільки пір'я, кістки і нутрощі.

Ніч минула без будь-яких пригод, тільки мучили мене судороги в шлунку. На другий день я встав знесилений, все тіло боліло від вчорашньої праці. При надірванім здоров'ї теперішнє голодування зовсім добивало мене. Було зрозуміло, що коли швидко не настане радикальна зміна, я протягну недовго і доведеться мені попрощатися з цим світом. Останнім часом у ньому для мене мало було принадного, але сходити так безславно зі сцени мені теж не хотілося.

Насамперед треба було добути більше їжі. Не тупцювати весь час на одному місці, як досі, а піти пошукати їжі далі. Ця думка так розігріла мене, що, напившись води з близької річечки, я негайно вирушив у дорогу, незважаючи на порожній шлунок.

Цього разу я попрямував на північ, туди, де колись лежали на узбережжі рештки рятувального човна. Ішов, як звичайно, вздовж моря і не помилився. Я знайшов новий предмет, викинутий хвилями після того, як наш корабель розбився: дерев'яну скриню; в таких скринях моряки зберігають свої речі. Вона була замкнена і непошкоджена.

Я хотів підняти віко, але не зміг. Струснувши скриню, я почув, що всередині перевертаються якісь пожитки. Може, між ними були кресало і губка, дуже потрібні мені для того, щоб розвести вогонь? На жаль, поки що я не міг пересвідчитись у цьому, бо мені шкода було часу, щоб розбити віко. Тому я відтягнув скриню від моря в безпечніше місце, вирішивши повернутись до неї увечері, і пішов собі далі.

З цього боку рослинність за поясом дюн була рідша і бідніша, ніж нетрі поблизу мого узбережжя. Час від часу я звертав з дороги, заглиблюючись на кілька сот кроків у чагарник; я робив усе це не тільки для того, щоб щось убити з лука. З книжки про Робінзона я дуже добре пам'ятав розділи, де Робінзон, який зазнав аварії корабля, розповідає про свої екскурсії в глиб острова. Він знаходив там корисні для себе рослини і фрукти. А може, і я знайду тут якесь дике поле кукурудзи або рису? Але даремно я вишукував. Уся рослинність тут була невідома мені і навіть з вигляду здавалася ворожою. Я знав, що в цій пущі повно рослин із смертельно отруйними плодами.

Я часто стріляв з лука у птахів. І хоч жодного разу не влучив, але зусилля ці не пропали марно. Я тренувався. І не знаю, може, мені так здавалось, але після того, як я вистрілив кілька десятків разів, стріли йшли немовби точніше, ближче до цілі.

В той час, коли я підкрадався до птахів і стежив за їх перельотами, в голову мені спала щаслива думка, настільки важлива, що в ці перші дні перебування на острові вона здалася мені вирішальною для всього мого існування. Хіба допомогло мені те, що я добре знав віргінські ліси, коли тутешня гущавина – повторюю – для мене була незбагненною і зловісною таємницею? Як же було мені, не рискуючи отруїтись, розрізнити їстівні плоди і неїстівні? Раптом блискавкою промайнула відповідь.