Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Як і раніше, не прискорюючи і не уповільнюючи ходи, я йшов далі, аж поки не дійшов до гирла струмка. Від найближчих чоловіків мене відділяло не більше, ніж тридцять, сорок кроків.

День був надзвичайно тихий, безвітряний. Поверхня струмка навіть недалеко від гирла була гладенька. Я дійшов до його берега і, шукаючи, де б можна було перейти, глянув на воду; побачив свій відбиток. Неголена з минулого року борода виросла, мов буйний ліс, навколо нижньої щелепи, а довге волосся, немов у лева грива, звисало на шию. Аж злякався трохи самого себе, більш схожого на людоїда, ніж на християнина.

Зробивши приязний рух руками, я голосно привітав чоловіків:

– Welcome! Здрастуйте!

Звичайно, я говорив по-англійськи, бо знав, як відомо, тільки цю мову.

Вони навіть не ворухнулися.

– Good day! Добрий день! – сказав я і приязно, на весь рот усміхнувся, хоч дідько його знає, чи видно було цю посмішку через жахливу гущавину волосся, яким я обріс.

На моє «добрий день» – та ж сама глуха мовчанка.

– З вас ніхто не розуміє по-англійськи? – спитав я. Питання нерозумне, бо якби хтось розумів, то, напевно, уже відповів би.

Матрос Вільям навчив мене колись кількох іспанських слів. Я позбирав їх тепер у голові і крикнув:

– Buenos dias! Добрий день!

З того боку – тихо, ані мур-мур. Тільки хтось із тих, що стояли трохи далі, поворухнув рукою, а інший немов стиха зітхнув. З облич тих, які стояли найближче, я зрозумів, що ці люди знали іспанську мову.

За мить я знову розпочав:

– Amigo. Друг. Bueno amigo! Добрий друг!

При цьому я вказував на себе і бив себе в груди, щоб не було сумніву, що добрий друг – це я.

А вони ніби перетворилися на льодові бурульки. Я не чекав, що мене приймуть так недружелюбно. Невже вони так перелякалися, побачивши бородача, що зовсім остовпіли і не могли навіть язиком ворухнути?

Але я ще не здавався.

– Amigos! Друзі! – сказав я і, широко махнувши рукою, обвів у напрямку їх коло…..недвозначний рух, з якого легко було зрозуміти, що я всіх їх вважаю за своїх друзів.

В юрбі де-не-де почувся приглушений шепіт, але враз притихли, і я знову не діждався ніякої відповіді.

Мені вже невистачало ні слів, ні кмітливості. Що б його ще зробити, щоб розворушити і переконати цих людей?

Я догадувався, що в мені, зарослому волоссям, вони впізнали європейця, і саме це пройняло їх таким недовір'ям.

Лишився ще один спосіб, але дуже непевний.

– Манаурі! – вигукнув я.

Десь збоку долинув до мене вигук здивування.

Я вчепився за нього як за останню надію.

– Манаурі! – повторив я, вимовляючи ім'я якнайвиразніше.

– Го! – одізвався високий індієць, виходячи з-за пальми, за якою до цього часу стояв. Це був той самий чоловік, який недавно купався в струмку.

Хвиля радості залила мені серце. Значить, це земляк моїх хлопців, родич Вагури.

– Манаурі? – ще раз повторив я питальним тоном, щоб упевнитися.

– Si, si! Так, так! Манаурі! – відповів індієць. Величезне здивування відбивалося на його обличчі.

Я добре уявляв собі, що діялося в душі цієї людини; втік разом з іншими на безлюдний острів, а тут з'являється перед ним, мов привид, чужий, бородатий чоловік, європеєць, якого він ніколи й на очі не бачив, і гукає його по імені!

Манаурі, все ще з виразом остовпіння на обличчі, почав наближатися до мене, коли несподівано підскочив велетенський негр і затримав його. Збуджений, він щось швидко пояснював індійцеві, грізно вказуючи в моєму напрямку. Безсумнівно, остерігав його переді мною.

Манаурі був показний на зріст, але негр перевищував його ще на півголови. Це мав бути неабиякий силач; на широких плечах і випуклих грудях звивалися могутні клуби м'язів. Як я зумів оцінити на відстані, у нього були бистрі, проникливі очі, жваві рухи і владна, як у людей, що звикли наказувати, постава. Напевне, то був їх вождь.

Розмова між Манаурі і негром була дуже бурхлива. Сперечалися. Негр поривчасто, Манаурі спокійніше. Я відчував, що негр намагається затримати його, а він хотів піти до мене й поговорити.

– Манаурі amigo! – кричав я на все горло до індійця, розраховуючи на те, що він не піддається умовлянням негра. – Amigo Манаурі!

З напруженими вкрай нервами, я відчайдушно витискував з пам'яті різні іспанські слова, які будь-коли чув. Ішлося про те, щоб подолати опір завзятого негра і переконати всіх інших у моїх дружніх почуттях.

Вперті слова приходили до мене, мов полохливі птахи.

– Go… amigo… de todos! Я друг усіх вас! – ледве склеїв я і, радий, що мені це вдалося, голосно вигукував по кілька разів, немов урочисте заклинання.

Великий негр поспішно щось наказав кільком товаришам; ті бігом кинулися в зарості і почали продиратись крізь кущі, щоб одрізати мені відступ. Зрозумівши їх наміри, я голосом і рухами голови та рук виразив свій протест, а потім кинувся тікати. Я мчав за якихось сто кроків попереду погоні. Не могло бути й мови, щоб мене наздогнали: будучи колись відомим у Віргінії бігуном, я й на острові зовсім не втратив швидкості.

Обернувшись до своїх переслідувачів, я кивав їм, щоб перестали гнатися за мною, але ті мчали ще завзятіше. Їх було шестеро чи семеро. Якщо не опам'ятаються в останню хвилину, буде погано: проллється кров, їхня кров.

Біжучи до густих заростей кактусів, за якими чатували мої товариші, я вже здалеку почав кричати до них:

– Арнак! Вагура! Вийдіть мерщій з укриття!.. Рушниці! Покажіть рушниці!

Як багато залежало в цю мить від того, чи добре мене зрозуміють і чи швидко справляться! Від цього залежало і життя тих семи, що гналися за мною, а якщо б уже пролилася кров, то, мабуть, і наше життя.

На щастя, все склалось добре. Хлопці чудово зрозуміли, що відбувається. Вискочили із сховища, не тільки грізно вимахуючи легкими рушницями, але й з таким жахливим криком, що могли б нагнати страху і на численнішого противника. Коли я добіг до них, Арнак кинув мені в руки приготовану для мене рушницю і крикнув:

– Їх уже немає! Відступили!

І справді, вже тільки показавши рушницю, хлопці як слід виконали своє завдання: у моїх переслідувачів відпало бажання до дальшої авантюри. Ховаючись в заростях, вони втекли.

– Тікаймо звідси. Швидко! – шепнув я хлопцям.

– Ти думаєш, що вони гнатимуться за нами? – запитав Арнак.

– Зараз, мабуть, ні. Але коли опам'ятаються, то хто знає… В усякому разі нам треба зникнути з їх очей!

МАТЕО

Петляючи і затираючи, наскільки це було можливо, за собою сліди, ми повернулися до печери. Сонце стояло на половині дороги між півднем і вечором. Того дня ми не чекали неприємних відвідин.

Ми добре пополуднували, і я заходився гострити на камені свій мисливський ніж. Це заняття і та старанність, з якою я його виконував, здалися хлопцям настільки чудними, що вони спочатку придивлялися з недовір'ям, потім запитливо переглянулись між собою, і нарешті Вагура не витримав – запитав мене насмішкувато:

– Кого це ти хочеш зарізати таким гострим ножем?

– Себе.

Замовк. А за хвилину, вказуючи на своє горло і роблячи рух, ніби він перерізує його, пирхнув:

– Тут?

– Угадав, мудрець! Тут!

– Ти хочеш позбавити себе життя? – Ні, тільки бороди.

– А-а-а…

Індійці пирснули веселим сміхом. Я ще ніколи не бачив їх у такому чудовому настрої.

Навіть завжди похмурий Арнак майже розвеселився. Вони знали, що протягом кількох найближчих годин, незалежно від злої чи доброї волі великого негра, вони зустрінуться з своїм земляком Манаурі, і це сповнювало їх такої радості.

Нагостривши ніж, я знайшов дві підхожі дошки, і ми всі три пішли до річки. Я змазав волосся заячим жиром, щоб воно було м'якше, а потім, вкладаючи його поміж дошками, звелів зрізати якнайближче до шкіри.

– Ти будеш не такий красивий! – з удаваною турботою застеріг Вагура. – Будеш менше схожий на тигра!

– Зате їм більше подобатиметься! – оцінив Арнак.

– Кому?

– Ну, тим жінкам. Хіба ти не бачив їх? Глузували шибеники з мене і мого терпіння. Адже ніж, хоч і гострий, – не бритва, він більше виривав волосся, ніж різав. Після буйної колись бороди, від якої лишилися тільки жалюгідні рештки, дійшла черга і до волосся на голові. Щось там іще залишилось, але шия виглянула на світ божий. Глянувши після цієї операції на свій відбиток у воді, я побачив, що тепер у мене більш людський вигляд.

Цілком зрозуміло, що до своєї домівки ми прийшли не тільки для того, щоб пополуднувати і зрізати мені волосся. Йшлося про те, щоб на випадок нападу під час нашої відсутності сховати всі найважливіші речі. Отож обидва плоти ми перетягнули в такий закуток, де густі кущі, немов балдахін, звисали над річкою. Запасну зброю ми закопали в кутку печери під купою сіна. Що змогли – сховали в навколишніх заростях; ми навіть прив'язали там у сховищі кілька великих живих черепах, які були в нашому господарстві.

Заспокоєні тим, що досить надійно сховали своє рухоме майно, ми знову вирушили до табору. Дійшли туди, коли саме заходило сонце. Поки було видно, уважно оглядали гущавину поблизу нашої зупинки, щоб уникнути засади. Але все було в порядку, в гущавині ніхто не сидів, прибулі стояли на старому місці, по той бік гирла струмка.

На цей раз я з двома легкими рушницями під рукою залишився в сховищі, а товариші пішли до табору. Взяли з собою рушниці, щоб ті бачили, що ми озброєні, але обидві ці рушниці були зіпсовані і до того ж не заряджені: якби у хлопців насильно відібрали зброю, то вона б однаково не пригодилася ворогам.

Перед відходом я ще раз дав своїм молодим друзям останні вказівки, немов батько в хвилини прощання:

– Отже, ідіть і поговоріть з Манаурі! Нізащо в світі не проговоріться нікому, скільки тут нас. Навіть Манаурі цього поки що не повинен знати.

– А якщо вони запитають про це?

– Скажіть, що я суворо заборонив вам говорити – та й годі! Не відкривайте також, скільки у вас зброї!.. Переконайте і Манаурі, і того велетня, що я людина не тільки чесна, але й доброзичлива як до індійців, так і до негрів, і з радістю допоможу, якщо вони потребуватимуть моєї допомоги.

– Ми скажемо так, Яне! – пообіцяв Арнак. – Це щира правда!

– Ну, добре, добре… Вони, мабуть, у дуже скрутному становищі, їх щось жорстоко притиснуло. Розпочинати ще нерозумну війну зі мною було б верхом безглуздя.

– А якщо той велетень захоче нас убити?

– Це мало ймовірно, вже хоч би тому, що там є Манаурі. Але, може, він трохи божевільний! Якщо загрожуватиме, скажіть, що я чатую поблизу, і не встигне він заподіяти вам кривду, як сам дістане кулю в лоб. Ви тільки крикніть до мене…

– Дивись, Яне! Ми триматимемось біля вогнища, щоб ти весь час нас бачив.

– Чудово!.. Що б там не сталось, я боронитиму вас, як власне життя. Я вже вам колись казав, що ніколи не залишу вас у біді!

– Ми пам'ятаємо, Яне!

Пішли. Темрява дедалі густішала, і я підкрався за ними аж до самого струмка. Тут притулився за кущем. Табір розкинувся за кілька десятків кроків од мене, і я міг не тільки чути все, що було голосно сказано, але й бачити, незважаючи на ніч, бо там горіли два невеликі вогнища.

Незабаром до мене долинули чіткі, переривчасті голоси. То хлопці прийшли в табір. Я бачив, як ішли до вогнища і як навколо них збирався натовп людей.

Крізь натовп важко було стежити за тим, що там діялося: збиті в купу фігури затуляли хлопців. Я уважно оглянувся. За кілька кроків од мене росла кокосова пальма. Стовбур її біля землі піднімався похило, немовби по діагоналі, а вже значно вище йшов перпендикулярно. Босоніж я легко виліз на цю похилу частину – з висоти мені чудово було видно весь табір. Хлопці стояли біля вогнища, так, як вони й казали. Нас відділяло якихось вісімдесят кроків, трохи забагато, щоб уночі можна було зробити влучний постріл. Одну рушницю я взяв з собою наверх, щоб завжди мати її напоготові, а другу поклав на землі біля стовбура.

Я бачив, як Манаурі, впізнавши хлопців, схвильований, вітався з ними. З щирою радістю обнімало їх і ще кілька індійців, без сумніву, з того самого племені. Негри, що були свідками цієї зустрічі, раділи не менше, ніж індійці, і навіть велетень, на цілу голову вищий від усіх інших, дружелюбно приймав молодих гостей. Камінь звалився мені з серця, і, сповнений добрих думок, я чекав дальших подій.

Арнак щось голосно сказав людям, які його оточували, і ті присіли на землі. Тільки Арнак, Вагура, Манаурі і велетень-негр залишилися стояти.

«Спритний чорт!» захоплено подумав я про молодого індійця, бо внаслідок його дотепного розпорядження мені краще було все видно, а саме цього він, мабуть, і хотів.

До пізньої ночі точилась їх жвава і досить безладна розмова. Спочатку Арнак довго тягнув, розповідаючи, звичайно, про те, що з ним було на каперському кораблі і на острові. Показував вибиті капітаном зуби, а Вагура – шрами на спині і одірване вухо. Звичайно, Арнак говорив аравакською мовою, Манаурі ж перекладав майже слово в слово на іспанську, щоб було зрозуміло всім неграм. Потім Манаурі сам коротко, але чітко розповів моїм товаришам про свої пригоди, зв'язані, як я відчув, з великим островом на півночі, бо часто вказував у тому напрямку. Говорив він дуже вправно, видно було, що це людина, яка знає життя і звикла виступати перед народом, а голос його звучав серед пальм і кактусових кущів, мов швидкий гірський потік.

Коли він закінчив, знов одізвався Арнак; тепер він говорив, мабуть, про мене; індійці охоче слухали його, але серед негрів, коли Манаурі переклав їм, піднялося неприхильне бурчання. Виступив негр-велетень і страшно лаявся. Індійці перебивали його, заперечували. Зчинився страшний гармидер, аж доки Манаурі не звернувся голосно і розсудливо до тих, що посварилися, і втихомирив бурю. Дійшли до якоїсь згоди, напруження помітно спало, і Арнак попрямував у мою сторону, голосними вигуками запитуючи, де я.

Я одізвався. Підійшовши до мене, він коротко пояснив становище:

– Все гаразд, Яне!

– Як? – здивувався я. – А сварка?

– Індійці вірять тобі, і всі на твоєму боці. Негри, власне кажучи, теж, тільки…

– Тільки що?

– Бояться всіх білих. Але ми їх переконали.

– Це певно?

– Мабуть, так.

– А чого вся ця група сюди припливла? Що каже Манаурі?

– На півночі то справді острів Маргарита, ми не помилилися. Негри й індійці там у страшній неволі. Останнім часом були заколоти. Невільники повстали проти іспанців. Але програли. Рабовласники безжально карають їх, багатьох убивають. Цим людям вдалося захопити три човни, і вночі вони відплили. Через два дні добралися до нашого острова.

– І що збираються робити далі?

– Втекти на материк, але спочатку тільки відпочити і добути харчів. У них мало їжі…

– То будуть тут щонайменше кілька днів?

– Авжеж.

– І не бояться погоні?

– Є різні думки. Вони втекли вночі, ніхто їх не бачив. До того часу погоні не помітили. Сподіваються, що так буде й далі і вони цілі допливуть до материка.

– А чи знають вони про течію?

– Ми про це не говорили.

Не бажаючи створити враження смішного вояки, який ходить з двома рушницями, я взяв з собою лише одну, перевісивши її через плече, а другу залишив, приставивши до кокосової пальми. Ніхто цього не помітив: над струмком стояла густа темрява. Я перебрів через воду, яка досягала тут до литок, і пішов прямо до вогнища, біля якого стояли старшини.

– Buena noche! Доброго вечора! – привітав мене Манаурі.

– Buena noche! – відповів я і, підійшовши, подав йому руку.

Ми міцно потиснули один одному руки. Це був чоловік близько сорока років, із спокійним, розумним виразом обличчя, яке одразу викликало довір'я. На його посмішку я теж відповів посмішкою.

Навколо вогнища стояло кілька чоловіків індійців і негрів. Я по черзі підходив до кожного з них і вітався, подаючи руку. Великий негр, що стояв трохи осторонь, хотів нишком відійти, але я поспішив до нього і, простягуючи руку, сказав:

– Buena noche, amigo!

Всі дивилися на нас, і йому було незручно не подати мені руки. Ледве доторкнувся. Дивився при цьому вниз, на землю, і виглядав, як та надута сова. На його обличчі був вираз неабиякої прозорливості, якоїсь визивної гордості і разом з тим дикого завзяття. Коли б не похмурість, то в його рисах можна було б помітити щось привабливе. Здивований, я відзначив, що велетень порівняно молодий – йому було щонайбільше років двадцять п'ять, отже, був трохи молодший від мене.

– Amigos! – одізвався я до присутніх і зразу ж перейшов на англійську мову. – Amigos! Як людина, що потерпіла аварію корабля і з минулого року живе на цьому острові, я сердечно вітаю вас. Запевняю, що допоможу вам усім, чим тільки зможу, щоб ви знову були зовсім вільні…

Ця промова до всіх присутніх у таборі завдавала неабиякого клопоту, бо спочатку Арнак перекладав мою англійську мову на аравакську, а Манаурі потім – з аравакської на іспанську. Шлях, отже, не прямий, але вів до мети.

Слухаючи мої слова, індійці не приховували своєї радості, Манаурі ж висловив мені подяку і заявив, що добиватимемось цієї волі, – адже, як сказав йому Арнак, я теж думаю добратися до материка, а оскільки я людина досвідчена і знаю острів, то вони охоче прислухатимуться до моїх вказівок та порад.

Тоді вперед вискочив негр-велетень. Він аж трусився весь, очі його метали блискавки гніву.

– Люди! – вигукнув він. – Невже ви втратили розум?! Хіба не бачите, що це білий? Чи ж був коли-небудь білий вам другом?

– Заспокойся, Матео! – лагідним голосом стримував його Манаурі.

– Невже у вас така коротка пам'ять, курячі ви голови? – сердився невгамовним негр. – Чи ви вже забули ті кривди, яких зазнали від цих звірів у білій шкурі? Хто нам на все життя випалив на щоках клеймо рабів?.. Хто нам аж до кісток пошматував спини?.. І ви хочете йому довіритись?.. Ви, дурні, ще й вождем його обираєте?

– Тільки на острові! – обізвався один з індійців.

– Він не такий, як ті! – запевнив Манаурі.

– Чому не такий? Сам потрапив у біду, тому й підлещується. А нехай тільки вибереться звідси!.. Звідки ти знаєш, що він не такий, як ті?

– Арнак говорив.

– Арнак! Арнак! А може, Арнак – то пес, що їсть з панської руки, що своїх братів розірве, аби підлизатися до пана? Хіба мало таких прислужників? Звідки ви знаєте, що Арнак не такий?

– Знаємо Арнака…

– Знаєте, яким він був давно! Неволя змінює людей!

– Неволя, як я переконався, загартувала його.

– Він не такий! Він не такий! – гнівно глумливим голосом пирхав Матео (так звали негра), цідячи крізь зуби слова, які сказав раніше Манаурі. – Чому не такий? Хіба він не був на піратському кораблі? Був, сам Арнак про це проговорився. А хіба не нападають піратські кораблі на мирні села, хіба не хапають індійців у неволю? Чого ти був на піратському кораблі, скажи нам, ти?!

Він втупив у мене палаючий погляд і чекав, мов невблаганний суддя. Коли його запитання, перекладене з іспанської мови на аравакську, а потім – на англійську, дійшло до мене, я просто відповів: – Змушений був.

– Змушений був? Хіба ти був невільником?

– Майже невільником. Я тікав од посіпак, так само, як тікаєте зараз ви. І в мене не було іншого виходу, крім піратського корабля.

– Як це так? Хіба є білі раби? Вперше чую.

– Він англієць, а не іспанець! Не забувай цього! – вставив, пояснюючи, Манаурі. – У іспанців немає білих невільників, а в англійців, наскільки я знаю, є. Це правда?

То було питання до мене, і я відповів, що правда.

– І вони працюють на плантаціях, так само, як інші раби? – пирхнув з недовір'ям Матео.

– Працюють так само цілими роками, аж поки не викуплять себе.

– Все це мені здається дуже дивним!.. Я знаю, що англійці не кращі, ніж іспанці. На острові Ямайка вони винищили індійців і привезли тисячі рабів-негрів. Катують їх так само, як іспанці. Але про білих рабів я не чув… А ти був таким рабом, чи що?

Глумливий, погордливий тон його почав нервувати мене. Збуджував у мені почуття опору. Я міг відповісти, що був невільником, і одразу залагодити справу. Але мені не хотілося принижуватись до брехні, хоча б навіть і незначної, перед цією зарозумілою людиною.

– Таким рабом я не був! – відповів я.

– Чуєте, він признається? – тріумфуючи крикнув Матео до індійців.

– Але мене переслідували, – додав я збудженим, гнівним голосом, – і я мусив тікати на піратський корабель.

– І ти хочеш, щоб ми цьому вірили? – в'їдливо засміявся велетень.

– Так, хочу! Бо я сам чесна людина і вас вважаю за чесних!

Матео змінився на обличчі, став поважніший. Довгий час зважував щось у думках, задивившись на полум'я багаття. Потім підвів очі, сповнені глибокого суму, і сказав, звертаючись до індійців:

– Досі між нами була згода, спільна недоля єднала кас. Ми разом вирвалися з неволі і перепливли на цей острів. Тут на дорозі нам стала велика небезпека – з'явилася біла людина. Білі завжди були нашими ворогами. Ви кажете, що ця біла людина – виняток, що це наш друг…

– Матео! – умовляючи, перебив його Манаурі. – Це справді наш друг, повір мені!

– Як же я можу тобі вірити, коли ти знаєш його так мало? Подумай, друже!

– Повинен вірити!

– Не можу вірити, бо йдеться тут про надзвичайно важливі речі, про долю всіх нас… Але почекайте! Справа тут в чомусь іншому. Припустимо, що ти маєш рацію, Манаурі, що це порядна людина. Він англієць, так же? Пам'ятайте, що острови, які нас оточують, і материк, до якого ми добираємось, і все море навколо належить не англійцям, а іспанцям, ворогам Англії. Якби англієць потрапив тут у лапи іспанців, то його чекала б така сама, а то – хто знає! – може, й гірша доля, ніж нас.

– До чого ти ведеш, Матео?

– А ось до чого. Зараз-то він, може, й добрий. Але якщо ми зустрінемося з іспанцями – а це може незабаром бути, і, можливо, дійде навіть до боротьби з ними, – то чи не згадає тоді цей англієць, що він – біла людина, і чи не зрадить в останню мить усіх нас, щоб урятувати свою шкуру? Чи не купить він свого життя ціною нашого?

Запанувала глибока тиша. Слова Матео справили глибоке враження. В них була страшенна сила, яка немовби зачарувала слухачів і цим підкоряла їх. Матео був людиною міцною не тільки фізично, але, однаковою мірою, і розумово. Думки його були чіткі і логічні, не можна було не визнати їх слушності, якщо – і тут Матео помилявся – якщо б я мав слабку і непостійну вдачу. В цьому Матео був несправедливий.

На допомогу мені поспішив Арнак. Нагадав, що ми вже двічі стикалися з іспанцями – раз, коли біля узбережжя з'явилося судно і його легко можна було привабити вогнем, і вдруге – коли на острів висадились іспанці з палаючого корабля, – і я завжди поводився як щирий друг індійців і ворог іспанців.

– Підозрівати, – закінчив Арнак, – підозрівати цього чоловіка в тому, що він непостійний і має низький характер, прямо смішно!

– Події, про які ти говориш, – відповів Матео, – нічого ще не доводять: білий міг поводитись і так і сяк. Тоді він не був притиснутий до стіни і нічого не втрачав. Але коли до горлянки йому приставлять ніж, коли він зможе зрадою купити власне життя…

Не закінчив, хай слухачі самі догадаються, що потім буде.

Упертість і підозріливість Матео морозили душі стурбованих утікачів. То були зловісні слова, тим більш гнітючі, що здавалися правдоподібними.

Після довгої хвилюючої мовчанки, Манаурі одізвався до Матео:

– То що ти радиш робити? Є в тебе якась добра рада?

– Є!

Всі напружено дивилися на негра. Він дивився на мене злим, холодним поглядом. Такі холодні і примружені очі мають хижі звірі, коли готуються стрибнути на свою жертву. Я мимоволі доторкнувся до рушниці, щоб переконатися, чи висить вона на плечі.

– Чесний він чи нечесний, – заревів Матео, – злий чи добрий, це зараз неважливо. Зате саме його існування становить для нас велику загрозу. Ми були б у безпеці лише тоді, коли б він не жив!

Як тільки Арнакові і Вагурі переклали ці слова, хлопці суворим окриком виразили своє обурення і схопилися за рушниці. В нічній тиші, яка на мить настала, почулося клацання зведених курків.

– Спокійніше, хлопчики, спокійніше! – застерігаюче кинув їм Матео. – Я ще не закінчив… Знаю, що до білого у вас якась незвичайна симпатія. Знаю, що він обманув цих двох хлопчаків, а також і вас, дорослих, дивно обплутав. Отже, не вимагаю його смерті! Нехай живе! Але вимагаю іншого. Щоб не міг нам нашкодити, держатимемо його зв'язаним доти, доки будемо на острові. Звільнимо його тоді, коли залишимо острів. Хай собі тут живе!

– Ні! – заперечив раптом Арнак. – Цього не буде! Ви його не зв'яжете! І не залишиться він тут, а поїде з нами на материк.

– Мовчи, молокососе! – крикнув на нього велетень. – Тебе ніхто не питає!

Вагура прискочив на допомогу другові.

– Він не дасться! – заверещав, розгніваний. – У нього є зброя! У нас є багато зброї!

Матео знизав плечима і видихнув легковажно:

– То добре, що є! Нам пригодиться його зброя! Знову запало мовчання. Негр окинув індійських старшин нетерпеливим поглядом і сказав їм з докором:

– Хлопчаки язиком мелють, мов помелом, і пишаються, наче старі, а старі забули про язика в роті і мовчать!

– Мучиш ти нас! – з прикрістю в голосі сказав Манаурі.

– Я мучу?! Це він вас мучить своєю присутністю, а не я!

– Завдаєш нам клопоту…

– Може, й так! Але треба на щось зважитись! Я ясно висловив свою думку. Викладіть і ви свою!

– Зажди…

Так як стояли, індійці провели на місці коротеньку нараду. Майже кожен висловлювався. Говорили по-аравакськи, я нічого не розумів, але помітив, що одні немовби твердо стояли за мене, інші вагалися.

Та до чого б вони не прийшли, а становище моє було дуже непевне. Ми стояли недалеко від вогнища, але дров у нього вже давненько не підкладали, і полум'я трохи пригасло. Судорожно стискаючи рушницю, я непомітно роздивлявся, куди б його стрибнути в момент небезпеки. Напрям до струмка здався мені найбільш підхожим, бо людей там було мало і за кільканадцять стрибків я вже зник би в густій темряві.

На щастя, до цього не дійшло. Індійці висловились на мою користь. Матео, кусаючи губи і ледве стримуючи своє обурення, вислухав до кінця пояснення, які давав йому Манаурі. Потім крикнув на весь голос:

– Чи ви знаєте, що це означає? Це означає…

– Це означає, – перебив тими ж словами індієць, – що у нас є союзник, який при втечі дуже багато допоможе нам своїм досвідом і своєю зброєю, а її у нього багато.

– Ні, Манаурі! Це означає, що я на таке не згоден! Я не довіряю білій людині! Я не буду з нею разом! Я і мої люди!

– А що ж ти в дідька зробиш? Чи ти хочеш сіяти незгоду і погубити всіх нас у міжусобних чварах?

– Якщо ви не зміните свого рішення, то я з своїми людьми одійду від вас, ми підемо самі. Нічого про вас не хочу й чути!

– Відділишся?

– Так, відділюсь!

– Ти, певно, жартуєш, Матео?

Ні. Матео не жартував. Уперся, всі звернення до розуму були безрезультатні. Незабаром мав настати ранок. На світанку групи мали намір розділитись.

Я одізвав убік Манаурі і порадив, щоб він розмістив свій загін поблизу печери, де, враховуючи легкий доступ до Озера Достатку, неважко було добути їжу.

– А Матео куди збирається йти? – спитав я.

– Не знаю. Він сам, мабуть, ще не знає.

– Може б, він пішов на західний берег острова, бо моя печера лежить на сході. Так ми не стоятимемо один одному на дорозі, і кожному легше буде знайти в своєму районі їжу.

– А на заході достатньо їжі?

– О, достатньо! Рослинність там в основному та ж сама, що й тут, а тварин, мабуть, більше, бо ми там не полювали. До того ж на південно-західному виступі острова годується безліч морських черепах, які для Матео і для нас будуть у ці дні основним продовольством.

– Побачу, що скаже на це Матео. Поговорю з ним… Матео погодився – він хотів бути якнайдалі від мене.

Майна, яке треба було ділити, втікачі мали небагато; найважливіше з нього – три човни, один більший і два трохи менших розмірів. Через ті човни виникла сварка. Група Манаурі була значно більша, тому що складалась з двадцяти двох індійців, серед яких були жінки і діти, в той час коли Матео мав лише п'ятнадцять чоловік. Але, незважаючи на це, він вимагав для себе двох човнів, посилаючись на те, що в його групі більше жінок і дітей, ніж у Манаурі.

– Яка різниця? – сказав індієць. – У вас три жінки, у нас дві. У вас четверо дітей, а в нас троє. А жінки й діти займають у човнах менше місця, ніж чоловіки!

– Мені це байдуже. Нам потрібно два човни! Матео, лютий на індійця за те, що той не піддався йому при розв'язанні питання про білу людину, не хотів нічого бачити й чути. Його впертості не можна було зламати. Щоб утихомирити сварку і взагалі покласти кінець чварам, я шепнув індійцеві, щоб він поступився.

– У нас два плоти. Якось обійдемось! – пояснив я. – Тепер, коли гребців у нас досить, дамо собі раду!

Манаурі погодився віддати два човни з тією умовою, що він візьме собі найбільшу шлюпку, на що згодився й Матео. Велетень був задоволений, що воля його здійснилася.

Небо на сході зблідло, провіщаючи кінець ночі. Я послав Вагуру на другий берег струмка, щоб він приніс мені легку рушницю, залишену там під пальмою.

В той час, коли люди в таборі збирали свої убогі пожитки, Манаурі, Матео, Арнак і я стояли біля вогнища. Уже хотіли розійтись, але я попросив усіх лишитися ще на хвилинку. Я знав природу острова, знав усі можливості добувати їжу, і тому мої думки були зайняті питанням, як тут може прохарчуватись така велика кількість людей – сорок один чоловік.

– Дичини тут не так багато, щоб її вистачило для харчування, – повідомив я. – Необхідно збирати плоди, дикі овочі, коріння…

– Будемо збирати, – сказав Манаурі.

– Для вас це іграшка, бо ви тутешні, а ось товариші Матео, мабуть, не знають пущі: вони ж прибули з Африки.

– То нічого! – вигукнув Манаурі. – Виділю одного чи двох чоловік з наших, вони навчать їх… Зрештою і дружина Матео добре розуміється на цьому, бо вона родом з нашого племені!

– Не хочу вашої допомоги! – з обуренням відмовився велетень. – Самі собі дамо раду.

В цю мить прибіг схвильований Вагура і сказав мені на вухо, що він не міг знайти рушниці, пропала десь!

– Стояла біля пальми, – пояснив я.

– Я шукав там скрізь навколо пальми! Немає!.. – Погано шукав!

– Іди сам побачиш!

Я пішов. Справді, рушниці не було. Вночі хтось її забрав. Скажу точніше, вкрав. Мені стало дуже гірко, жаль було рушниці.

Повернувшись до табору, я повідомив Манаурі про втрату. Індієць зараз же почав допитуватись серед своїх. Рушниці ні в кого не було, ніхто її не бачив.

Ми пішли до Матео, я одразу прямо сказав йому, що пропала рушниця.

– Знаю! – зухвало блимнув очима. – Вона у мене! Принесли мені. Візьму її собі.

– Це моя рушниця, правда?

– Знаю!

– Ну, і що далі? – спитав я роздратований. Матео звернувся до присутніх індійців, немов до свідків:

– Тепер самі бачите, який він друг нам! Казав, що рушниць у нього багато. Сам знає, в якому скрутному становищі ми зараз перебуваємо і як нам потрібна зброя. А він хотів би у мене її відібрати… Ні, тепер це моя рушниця!