Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Був вечір. Буря розгулялася. Шуміло море, завивав вітер. Човни лежали без нагляду; іспанці не виставили жодного вартового, впевнені, мабуть, що острів безлюдний. Курені стояли не далі, як за двадцять кроків од води, але густа злива була нам на руку. В темряві, яка швидко густішала, навіть з цієї невеликої віддалі не можна було побачити, що діється біля човнів.

Збуджені надією, що все чудово вдасться, ми тільки й чекали, коли стане зовсім темно. В таких умовах, коли нам допомагала ослаблена пильність іспанців, викрасти менший човен було неважко.

Дощ лив холоднуватий, нас трясло від холоду. Хвилини повільно минали у терпеливому чеканні. Ми думали про те, що буде пізніше, коли захопимо човен.

– Іспанці, – обізвався я до товаришів, – не знатимуть, хто вкрав шлюпку. Буря знищить усі сліди. Подумають, знесло хвилею. Але що ж далі? Може, завтра вони шукатимуть пропажу на узбережжі?

– Пустимось одразу в море! – підказав Вагура, – Тікаймо негайно з острова!

– Мелеш дурниці, – прикрикнув на нього Арнак. – За півночі, до ранку небагато пропливемо. Завтра іспанці легко нас помітили б. Та й як, нарешті, вирушати в таку погоду?

– То що зробимо?

– Негайно вирушати у відкрите море нам не під силу, – лагідно припинив я суперечку. – Треба спочатку навчитись обходитися з парусом і веслами. Тому ми повинні сховати човен…

– Але де?

– Може, переправити його узбережжям на другий бік острова? – підказав Арнак. – Там іспанці не шукатимуть.

– Навіщо так далеко? Думаю, треба затягнути його вверх по нашій річці і сховати в чагарнику.

– Слушно! Так буде найкраще! – сказали індійці. – Затягнемо його до річки!

– Іспанці поводились так, немовби вони хочуть незабаром вибратися з нашого острова. Але чи відпливуть вони, коли у них не стане одного човна?

– Відпливуть, Яне, відпливуть! Помістяться всі у більшому човні!

Я не був у цьому так впевнений. Питання про те, відпливуть чи не відпливуть іспанці, було для нас майже питанням життя і смерті. Якщо іспанці залишаться довший час на острові, то вони рано чи пізно помітять нас. Цьому за всяку ціну треба було запобігти.

– Єдиний вихід, – заявив я, – це переждати завтрашній день у схованці, а коли настане ніч – одразу ж покинути острів.

Тимчасом погода змінювалась і починала непокоїти нас. Грози на нашому острові, як я вже згадував, були дуже навальні, але нетривалі. Так і тепер – гроза швидко минула, небо прояснювалося, між хмарами блиснули зірки. Після шторму вітер піднімав ще високі хвилі, океан страшенно шумів, але на землі і на морі стало видніше, ніж раніше, на початку ночі.

Ми приступили до здійснення свого плану. Зі мною пішов тільки Арнак; Вагура повинен був чекати віддалік на березі. Скинувши з себе пов'язки, ми за кілька сот кроків од куренів увійшли по шию в воду, потім почали посуватися вздовж морського берега, місцями бредучи, місцями перепливаючи. Я взяв з собою мисливський ніж, який довелося тримати в зубах.

Небо дедалі більше очищалося від хмар, і хоч місяця не було, зірки світили достатньо, щоб розрізняти предмети за кільканадцять кроків. Коли попереду замаячили темні контури човна, ми стали ще обережнішими і намагалися пересуватися так, щоб з води виглядали тільки наші голови.

Насамперед ми добралися до більшої шлюпки, яка стояла на якорі здалеку від берега. Як ми й сподівалися, в ній не було жодної живої душі. Перестрибнувши через борт, ми забралися всередину. На дні було після бурі повно води. Біля носа виднілася купа згорнутих парусів. Ми швидко обшукали всю палубу, щоб знайти щось корисного. Нічого не знайшли.

– А під парусом? – шепнув я до Арнака. – Заглянь-но туди!

Незабаром я почув, як індієць пирхнув з радощів.

– Що там? – підскочив я до нього.

– Якась скриня…

Ми підняли віко і знайшли в ній частини старого одягу. Предмети ці в даний час не мали для нас ніякої вартості. Але, мацаючи в темряві далі, ми знайшли біля скрині щось тверде. Сокира!

– О-о-о! – зрадів молодий товариш і з насолодою махнув здобиччю в повітрі.

– Добре! Забери її з собою! – сказав я. – Пригодиться.

Нічого більше не знайшовши, ми нишком сповзли у воду і повернули до берега. Море ставало все більш мілке, ми поповзли далі рачки і так добралися до човна, який мали намір захопити.

Здалеку здавалося, що він не дуже великий і не важкий, але тепер, коли ми почали стягувати його з піску на воду, для цього довелося докласти неабияких зусиль. Нарешті вдалося його зрушити.

– Подивись, чи є в ньому весла і парус? – шепнув я до Арнака.

– Є! – пересвідчився він у той час, коли я намагався поставити човен проти хвиль.

Ми були настільки захоплені працею, що забули про все на світі. Раптом почувся підозрілий скрип піску на березі. Повернувши голову, я з жахом побачив чоловіка, який прямував до нас. Ішов од куренів. Помітивши, що човен не на своєму місці, затримався на мить, мов остовпів.

– Caramba! [8]8
  Прокляття! (ісп.).


[Закрыть]– заверещав на все горло і далі викрикнув ще кілька іспанських слів.

Одним стрибком, немов ягуар, кинувся у воду, щоб притримати відпливаючу шлюпку. Можливо, до цього часу він ще не помітив нас, бо мчав у наш бік, немов божевільний. Арнак спритно вдарив його сокирою по голові. Іспанець тільки тихо зойкнув і непритомний впав у воду. Але його крики розбудили людей у куренях. Вискочили і тепер бігли до нас.

Не було іншої ради, як тільки покинути човен і рятуватися втечею. Кинулись у воду. Непомітно і швидко ми віддалялись од човна. Спочатку плили на мілині, торкаючись колінами піску, потім уже все пішло нормально. За нами чулися безладні крики іспанців.

Впевнившись, що нас не доганяють, ми перестали пливти, зацікавлені подіями, які відбувалися в таборі іспанців. Там на піску розвели вогонь, шлюпку повністю витягнули з води, все ще непритомного іспанця приводили до пам'яті. Складалося враження, що вони не підозрівали нашої присутності.

– Прощай, човнику! – заскреготав я зубами.

Я був страшенно сердитий. Ми не тільки не здобули човна, але на додаток до всього під час втечі я загубив у воді мисливський ніж, втративши вірного приятеля, з яким не розлучався цілий рік.

– Сокира є? – буркнув я до Арнака.

– Є! – відповів той.

Молодець хлопець! Принаймні він не підвів.

– Бережи її мов зіницю ока! Я загубив ніж…

За кілька сот кроків од табору ми застали в умовленім місці Вагуру. Разом з ним знову прокралися до куренів і, припавши до кущів, стежили за іспанцями.

Тимчасом прибитий Арнаком чоловік опритомнів і, мабуть, розповідав своїм товаришам про напад, бо в таборі настало збудження. На більшу шлюпку негайно вислали двох озброєних вартових, а меншу затягнули на пісок ще далі від води. Боячись, мабуть, нового нападу, решту ночі вони не спали, снуючи поблизу куренів на березі моря.

– Пронюхали, дияволи, – одізвався Арнак, – що ми на острові!

– Може, вранці шукатимуть нас? – занепокоївся Вагура.

– Та вони ж не знають, скільки нас, – сказав я.

– То думаєш, – зауважив Арнак, – що в зв'язку з цим дадуть нам спокій?

– Авжеж.

Сталося ще краще, ніж я припускав. Перед світанком ми помітили шалену метушню в таборі, а коли підійшли ближче, нас охопила неабияка радість: іспанці збиралися від'їжджати. Гарячково бігали туди й сюди, поспішали, немов сам чорт насідав їм на п'яти.

– Лічіть уважно, скільки їх сідає! – доручив я індійцям.

Ми підповзли ще ближче, щоб нічого і нікого не пропустити.

– Ти боїшся, Яне, що вони можуть зробити якусь засідку? – запитав Арнак.

– Обережність не пошкодить.

Коли сідали в човни, нам важко було долічитись їх у метушні, але здавалося, що там були всі іспанці, ніхто не залишився. Нарешті відчалили од берега, на острові запанувала блаженна тиша. Як тільки розвиднілося, ми обережно обшукали все навколо, але нікого там не було.

Ми відчули велике полегшення. В перших променях сонця на горизонті виднілися два розгорнуті паруси, які посувалися на північ, в напрямі гаданого острова Маргарита.

Ми пішли на те місце, де нещодавно лежав на піску човен. Шукаючи навздогад у воді, ми мали щастя: Вагура знайшов на мілині мисливський ніж, і я настільки зрадів цьому, що міцно обняв юнака.

Якщо хтось подумав би, що на цьому закінчилась незвичайна пригода, то він помилився б. Виявилося, що вчорашня злива загасила пожежу на іспанській бригантині, а буря закинула рештки її корпуса на одну з п'яти скель, поблизу якої відбувалась остання боротьба, і там їх залишила. Ніс корабля, повністю згорілий, розпався, а корма немовби уціліла, хоч із середини її все ще йшов дим.

Того ранку ми розпочали звичайні заняття. Десь опівдні у мене в голові промайнула – аж дивно, що вона раніше не виникла! – думка: розбитий корабель! Серед решток бригантини, безсумнівно, було багато дуже корисних для нас предметів, може навіть дошки, молотки і цвяхи, якими вдалося б зробити непоганий човен. До розбитого корабля, який стояв за півмилі від узбережжя, легко можна було добратись, використавши наш пліт.

Негайно після обіду ми всі три приступили до діла. Взяли з собою сокиру, ніж, а також кілька порожніх кошиків. Морс було досить спокійне, переправа не обіцяла особливих труднощів.

З середини корабля через щілини все ще бухав дим, але надбудова на кормі, що стирчала високо в повітрі, була, як мені здавалося, не дуже знищена пожежею.

Ми причалили прямо до палуби. Куди не глянь – скрізь похмурі сліди спустошення. Але вогонь не поглинув усього. Деякі балки тільки обвуглились. Паруси згоріли вщент, але щогли частково уціліли. Каюти теж не скрізь були знищені.

– Дивись, Яне! Скільки тут канатів! – раділи хлопці. Я ще не мав ясної думки, що ми заберемо звідси, але врожай обіцяв бути багатим.

Прив'язавши пліт до щогли, ми піднялися на палубу. Вона була крута; хапаючись за різні поручні і канати, ми влізли на корму. Вогонь якось пощадив задню частину корабля, можливо, тому, що твердий дуб надбудови не піддався полум'ю. Там були каюти, в які можна було заглянути крізь круглі отвори, так звані ілюмінатори. Щоб добратися всередину, змушені були розбивати двері сокирою. Ми не шкодували сил. Жили тут, мабуть, офіцери бригантини, які, втікаючи, забрали з собою небагато речей. Тепер усе було тут безладно порозкидане і здалося мені після року дикого життя на острові таким багатством, що мені аж очі з радощів розбігалися.

Ми пустували і сміялися, як діти. Індійці понадівали на себе різноманітний одяг, мов на маскараді, я одягся в якийсь пишний мундир, багато вишитий золотими галунами. На голову надів розкішний капелюх іспанського гранда.

– Ти виглядаєш наче капітан під час параду! – кричали індійці, дивлячись на мене захоплено і трохи злякано. Стільки зазнали горя від людей, які носять такі мундири, що навіть вигляд одягу збуджував у них тривожні почуття.

– Досить забави! – сказав я. – Роздягатись! Назад у власну шкуру.

– Не візьмемо одягу? – запитували розчаровані хлопці.

– Ні! Нам потрібні більш корисні речі.

Ми шукали насамперед різних знарядь і зброї. Я знайшов пістолет, який лежав у кутку, але він був зіпсований – невистачало курка. Нас зацікавила торбинка, захована під койкою. Коли я заглянув усередину, мені аж гаряче стало від надмірного хвилювання: в торбині був порох! Кільканадцять фунтів пороху. Пістолет, який зберігався у мене в печері, тепер уже не тільки кресатиме вогонь. Ми знайшли також чималий запас свинцю. Вже не один місяць я не радувався так, як у цю мить. Немов важкий камінь спав мені з серця. Недаремно ж я був мисливцем у віргінських лісах; я знав, яка то цінна річ – справжня вогнестрільна зброя!

І знову я був готовий танцювати з хлопцями танець перемоги.

Нишпорячи далі в каюті, яка була, без сумніву, каютою капітана, ми знайшли підзорну трубу. Завдовжки метра з півтора, вона чудово діяла, бо коли я підкрутив її і спрямував на острів, листя далеких кокосових пальм було видно так виразно, що, здавалося, стріла з лука могла долетіти до нього. Товариші, які ніколи не дивилися крізь підзорну трубу, оніміли і готові були думати, що то якісь диявольські чари. Я насміявся з них від душі, потім старанно сховав підзорну трубу в футляр і подав Вагурі, щоб він беріг її, мов скарб. – Ми заберемо цю трубу? – запитав Арнак.

– Ну звичайно!

В каюті капітана не знайшли вже більш нічого цікавого. Зате, обшукуючи дальші приміщення – їх усіх було чотири, – ми натрапили з останньому з них на справжній арсенал. Там лежало кільканадцять рушниць різного калібру, починаючи від маленьких легких рушничок і кінчаючи важкими мушкетами. Руки у мене тремтіли.

– Нащо їм було так багато зброї?! – здивувався Арнак.

– Підозріваю, – висловив я припущення, – що й вони були піратами.

Вказуючи на зброю, я сказав:

– Усе це заберемо на пліт!

Арнак витріщив на мене здивовані очі.

– Все? – запитав. – Нас же тільки троє!

– Все! – я зробив рішучий рух рукою. – Жодної рушниці не залишимо.

– Але ж, Яне!.. Навіщо нам стільки? Шкода сил тягнути! З острова всього цього не вивеземо!

– Байдуже! – вперся я. – Якщо є зброя, то треба забрати її… Давайте переносити!

Признаюсь, що я був трохи схиблений на зброї, та що вдієш; ні на крок не думав відступати од свого наміру.

Арнак з непокірним виразом обличчя поставив свою умову:

– Добре, Яне, хай буде так! Але дозволь забрати на острів увесь одяг!

– Увесь? Може, й той мундир з золотими галунами?

– Так. І мундир, і капелюх!

Я махнув рукою – дозволив, адже на плоту можна було багато чого вмістити.

Ми швидко перенесли здобич. Я роздивлявся скрізь на палубі, шукаючи дощок для спорудження човна, але відповідного будівельного матеріалу не було. Зате ми дістали з кают кілька лав, столів та стільців і кинули їх у воду. Все це прив'язали на канаті, щоб можна було тягти за плотом.

Ми пробули на кораблі близько трьох годин. За останню годину дим, який ішов з середини корабля, збільшився, і це занепокоїло нас. Дихати ставало важко, очі застилало сльозами. Деякі місця на палубі були гарячі від вогню, який поширювався всередині.

Я хотів добути ще якісь знаряддя, але, крім сокири, нічого не знайшли. Тоді ми відпливли од корабля і спрямували навантажений пліт до острова. Погода була чудова, море спокійне, і ми щасливо добралися до берега.

Вночі червона заграва освітила небо над групою П'яти Скель. Вогонь продерся крізь палубу і знищував рештки бригантини.

ВИСАДКА ТАЄМНИЧИХ ЛЮДЕЙ

Ми продовжували свою роботу там, де перервали її, почувши звуки морського бою: на кукурудзяному полі. Використавши весь запас зерна, який у нас лишився, ретельно засіяли родючу землю над річкою, хоч кожен з нас сподівався, що ми, перш ніж дозріє урожай, покинемо острів.

З лав і столів, які ми притягли з бригантини, розраховуючи зробити човен, нічого не вийшло. У нас не було необхідних знарядь – пилки, рубанка, молотка, цвяхів, а крім того, будівельний матеріал виявився непідхожий, дуже твердий, отже, мусили знову повернутись до попереднього плану з плотом. Кілька разів перебудовували його, перевіряючи в мандрівках по морю. В цій праці ми вже набули неабиякого досвіду.

Протягом цих тижнів ми не забували і вчитися стріляти. Мені хотілося вивчити хлопців так, щоб вони стали чудовими стрільцями. Ще давно, під час своєї неволі, вони досить нанюхалися пороху і звикли до гуркоту гармат, хоч ніколи не тримали в руках зброї. Тепер я швидко навчив їх заряджати рушницю, прикладати, цілитись, стріляти, а також і чистити зброю. Ми стріляли завжди в мішень, зроблену з двох поставлених одна за одною дощок від стола. Таким чином, ми не втрачали свинцю: його можна було видовбувати з дерева.

Випробувавши всі рушниці, ми відкинули дві, як непридатні, а з тих одинадцяти, що залишились, вибрали для себе три, які били найкраще: дві легкі рушниці для хлопців, мушкет для мене. З цією зброєю вирішили не розлучатись під час подорожі до індійського селища, завжди тримаючи її напоготові.

– Тепер бачите, навіщо ми забрали на острів усю зброю! – пояснив я товаришам. – Рушниці є різні. І добре мати їх стільки, щоб було з чого вибрати найкращі.

– А з рештою що зробимо? – запитав Арнак, з жалем дивлячись на вісім легких рушниць і мушкетів, які лежали покотом.

– Залишимо тут, в печері.

– От шкода! Гарні рушниці! Вони ж теж непогано б'ють!

– Нічого не вдієш. Занадто важкі, щоб тягнути їх із собою. І з одягу ми візьмемо лише найпотрібніше, а решту покинемо.

Юнакам так сподобалося стріляти в мішень, що вони з радістю стріляли б безперервно, але я швидко припинив цю забаву. Підрахував, що пороху і свинцю у нас залишилось на якихось триста зарядів. Як тільки індій ці набули такої вправності, що з десяти пострілів на сто кроків у ціль влучало дев'ять, я, щоб не витрачати марно цінного пороху, визнав науку закінченою. Ми зробили собі з заячих шкурок на дорогу по два мішечки – один для пороху, другий для куль, – і спорядження було готове.

Тепер уже ніщо не перешкоджало нам вирушити в морс. Період гроз минув, погода встановилася, знову настали жаркі дні, а готовий пліт чекав на річці. Але нам жаль було розлучатися з кукурудзяним полем. Рослини виросли чудово. Ще три-чотири тижні – зерна повністю дозріли б. Тому ми вирішили чекати і, тільки зібравши урожай, залишити острів. Так само, як і минулого року, ми знову мусили стерегти поле, щоб шкідники не пожерли дозріваючого урожаю. При цьому не один ласун-птах падав од наших стріл. Я вже чудово стріляв з лука, не гірше, ніж Арнак і Вагура.

Незвичайні і хвилюючі події, що на багато днів мали, порушити спокій Острова Робінзона, несподівано впали на наші голови в тихий сонячний день, коли на голубому небі не було ні хмаринки, а лагідний вітерець, повіваючи з моря, напував нас справжньою насолодою. Вранці того дня Вагура вирушив на північну сторону, щоб заглянути до гаю папуг – чи виводяться ще там птахи. Через три години він прибіг задиханий, очі його були сповнені жаху.

– Люди… Люди… – белькотів незрозуміло, не в силі перевести подих.

Мов божевільний, показував увесь час назад.

– Що, люди?! Які люди?

– Багато людей… Багато… Багато…

– На морі?

– Ні!.. Причалили!

– Далеко звідси?

Вагура поперхнувся, губи у нього тремтіли, мов у лихоманці. Тільки через хвилину зміг відповісти.

– Біля гаю, де папуги…

– Скільки їх?

– Не знаю… Сила-силенна… Ціла хмара!..

– Гналися за тобою?

– Ні.

– Не помітили тебе?

– Ні.

– Це добре!.. А які люди? Іспанці?

– Так, іспанці!

– Як ти пізнав, що то іспанці?

Вагура не міг відповісти, як пізнав, але запевняв, що іспанці.

Мені спала думка, що то, може, з острова Маргарита прибула карна експедиція іспанців проти нас. Миттю ми скочили до печери по зброю. Три наші рушниці були готові до стрільби. Вісім інших ми швидко зарядили і поставили біля стіни так, щоб були під рукою.

Потім з підзорною трубою в руках вилізли на гору, але навіть з самої вершини її не змогли помітити будь-якого сліду прибулих. Гай з папугами, що розкинувся приблизно за три милі, ховався за мисом, який утворювало тут вигнуте, мов лук, узбережжя острова.

– Треба глянути на них зблизька, – заявив я. – Підкрадьмося до них.

– Як добре, що у нас є рушниці! – зітхнув задоволено Арнак.

– І як добре, що ви навчилися стріляти!

До обіду було ще далеко, а день обіцяв бути важкий і сповнений невідомих пригод. Отже, ми приготували собі трохи харчів на дорогу, старанно оглянули рушниці; я, крім того, заткнув за пояс заряджений пістолет, а на додаток до вогнестрільної зброї ми взяли й луки: можливо, нам доведеться стріляти, не виказуючи себе звуком.

Спочатку я думав залишити Вагуру біля печери захищати її на випадок чужого нападу, але хлопцеві це не подобалось і він дуже засумував.

– Що з тобою? Не хочеш залишатися? – здивувався я.

– Краще піду з вами!

– Ти, може, боїшся бути сам? – запитав я роздратований.

В'їдливі мої слова боляче вдарили його.

– Я не боягуз, Яне! – гаряче заперечив. – Я не боягуз.

Шкода мені стало, що я так необережно торкнувся його честолюбства. Який же з нього був би захисник нашої садиби, коли б йому довелося боротися проти зграї ворогів? Сам він не витримав би, а разом з нами міг би принести користь.

– Добре, Вагура! Підеш з нами!

Зброю, яка залишалася, ми для певності сховали так, щоб ніхто її не знайшов.

Ми вирушили в розвідувальну експедицію, тобто не думали ні на кого нападати, в крайньому разі – захищатися зблизька, якщо на нас нападуть, отже, важкий і далекобійний мушкет мені був непотрібен. Замість нього я взяв легшу рушницю. Замінили ми також заряди. Вийняли кулі і зарядили рушниці нарізаним свинцем, щоб на випадок сутички одним пострілом поражати кількох напасників.

Усі мовчки вийшли з печери. З самого початку кожен з нас був обережний. Ішли один за одним – я перший, Вагура останній, – тримаючись краю чагарника. Часто зупинялися, прислухаючись до звуків, але, крім шуму близького моря і звичайних криків лісового птаства, нічого не чути було.

Обійшовши мис, ми побачили їх на відстані милі. Я підніс до ока підзорну трубу. Чимало прибулих лежали на приморському піску в тіні кокосових пальм і спали, немов звалені смертельною втомою. Інші сновигали поблизу, очевидно, шукаючи їжі, бо кілька з них вилізли на пальми і зривали плоди. Я налічив близько тридцяти чоловік, але в гущавині могло бути більше. Я звернув увагу на те, що на морі не було видно жодного судна, на якому вони могли сюди припливти, і тільки три човни лежали на березі.

Знизавши плечима, я подав Арнакові підзорну трубу:

– Осліп я, чи що? Придивись-но добре! Як вони сюди припливли?

Індієць уважно вдивлявся в далечінь. Коли опустив підзорну трубу, його обличчя виражало остовпіння.

– Не видно судна! – сказав. – Може, висадило їх на острові і попливло.

– Сумніваюсь! В такому разі у них було б не три човни, а щонайбільше один…

– Ти думаєш, Яне, що вони здалеку припливли на цих трьох човнах?

– А як же інакше? Човни невеликі. Мали бути дуже перевантажені, якщо в них умістилося стільки людей!

– Пхе, у них навіть парусів немає! На самих тільки веслах припливли. Але звідки?

– Просто з острова Маргарита…

– В такому разі це іспанці?

Все це здалося нам дивним і таємничим. Хто ж розумний вирушав би у відкрите море, в далеку, як-не-як, мандрівку з таким нікчемним спорядженням, у таких вутлих човнах? І до того ж у такій великій кількості? Щоправда, погода була сприятлива для гребців, але хай би спокійне досі море хоч трошки розхвилювалось – і катастрофа неминуча. Дивно легковажні ці чужі люди.

– А може, то індійці? – вставив Вагура.

Глянули ми ще раз через підзорну трубу. Ні, не схожі були на індійців. Щоправда, з такої віддалі ми не могли розглянути їх облич, але на них був – принаймні деякий – одяг; то сорочка, то штани – ознака того, що це не індійці: тубільці в цих краях не носили такого одягу. Зрештою і три човни були виразно європейського походження.

– Ти не помітив у них рушниць чи якоїсь іншої зброї? – запитав я Арнака.

– Ще нічого не помітив, – відповів індієць.

– Невже вони без зброї?

– Так, справді, здається, Яне…

Раптом хлопець, що дивився якийсь час через підзорну трубу, здивовано скрикнув. Швидко подаючи мені трубу, пробурмотів тільки:

– Поглянь сам!

Один з тих, що до цього часу спали під пальмами, встав. Це була жінка. А біля неї з'явилося щось менше: дитина. Загадка ставала дедалі заплутанішою.

– Може, там на піску ще є жінки? – буркнув Арнак.

– Дуже можливо. Мабуть, це якась подорож сімей. У всякому разі ми повинні докопатися до суті і довідатись, чого вони сюди прибули.

Не забуваючи про обережність, ми розпочали свою подорож, крадучись, як і раніше, понад краєм заростей. Незабаром нас оточили густі колючі кущі. Росли тут велетенські кактуси. На відстані близько п'ятисот кроків од табору прибулих піднімалися збитою масою ці опуклі рослини, які були для нас надійним укриттям. Ми присіли. Звідси відкривався чудовий вид на гирло струмочка, який впадав тут у море, на високий ліс, на наш гай з папугами, який зеленів трохи далі від узбережжя, і на табір чужих людей одразу ж за гирлом струмка, з протилежного боку його.

Через підзорну трубу я уважно стежив тепер за всім, що діялось у таборі, жодна дрібниця не лишилася непоміченою. Про все побачене я одразу ж сповіщав товаришів.

– Серед лежачих є жінки й діти…

– Багато їх? – питав Арнак.

– Небагато. Три, чотири, і стільки ж дітей.

– А у чоловіків багато зброї?

– Не бачу її зовсім… Е ні, є! Один тримає довгий ніж, зараз саме зрізує ним гілля… Другий йому допомагає, у нього теж є ніж…

– А луки помітив?

– Ніякого сліду не знайшов!

– І жодної рушниці?

– Жодної!

– Може, вони сховали зброю?

– Е, хлопче! Навіщо ж би їм ховати і перед ким? На безлюдному острові? Зброю в таких випадках тримають під рукою, якщо тільки не мають наміру обдурити когось, щоб підготувати засідку. Тут же ніякого «когось» немає!

– Я б їм не довіряв! – вставив Вагура.

Він сказав це таким серйозним, таким поважним тоном, що я ледве не розсміявся. Але стримався, щоб не бентежити хлопця зайвою насмішкою.

– Запевняю тебе, – сказав я, – що ми весь час уважно стежитимемо за ними. Але ж не треба пересолювати в своїй підозріливості…

Дивлячись далі через підзорну трубу, я все більше дивувався:

– Чекайте! Це щось дивне! Ну що то за незвичайне товариство! Там немає жодного іспанця! Жодного білого!

– Як так?

– Ну немає! Там тільки індійці та негри.

– Негри?!

– Так, негри!

Я передав Арнакові підзорну трубу, щоб сам переконався. І він підтвердив моє спостереження.

– Що їх сюди пригнало? – міркував хлопець.

– У всякому разі вони припливли сюди з тих місць, де живуть білі люди, – сказав я.

– Чому ти так думаєш?

– Хіба не бачиш? У них поганий одяг, який носять звичайно раби на плантаціях, а до того ж ці негри. Вільних негрів тут немає!

– Це правда.

Те, що серед людей, які висадились на острові, було кільканадцять індійців, викликало в моїх товаришів зрозуміле збудження. То могли бути свої люди, але вони могли належати і до ворожого племені. Ненависть між деякими племенами так глибоко западала в душі тубільців, що часом навіть жорстока неволя у чужих не могла ні викоренити, ні придушити цих ворожих почуттів. Звідси неспокій хлопців.

Придивившись уважніше до табору, я переконався, що ці люди прибули сюди не з агресивними намірами. Вони були вкрай змучені, пригноблені і часто стурбованим поглядом обводили північний горизонт, звідки, безсумнівно, прибули. Побоювались, немовби звідти їм щось загрожувало.

– Бояться погоні! – сказав Арнак.

У мене теж склалося таке враження.

Один з чоловіків – високий на зріст, з розвиненою мускулатурою – підійшов до струмка. Ковтнув із жмені води, потім зняв сорочку і почав купатись. Арнак, який через підзорну трубу стежив за його рухами, в раптовому збудженні потряс Вагуру за плече і звелів йому дивитися через трубу. Обидва обмінювалися уривчастими, пройнятими чимсь важливим, аравакськими словами, то підтверджуючи щось незвичайне, то виражаючи сумніви, то сперечаючись між собою; потім знову хапали підзорну трубу, щоб ще раз впевнитись. Я тільки зрозумів, що вони часто повторювали слово: Манаурі. Незвичайне їх збудження зацікавило мене.

– Що з тим Манаурі, чи як там його? – запитав я їх.

– Ах, Яне! – відповів Арнак. – Той, що купається, дуже схожий на Манаурі.

– А хто такий Манаурі?

– Манаурі – це брат матері Вагури, один з вождів нашого племені.

– Значить, ваш близький родич!

– Ми не впевнені, чи це він. Мені здається, що він, але Вагура сумнівається… Чотири роки ми не бачили його. Міг змінитися, сам розумієш!..

– То не Манаурі! – рішуче запевнив Вагура.

– А я думаю, що Манаурі! Певно, що Манаурі! – наполягав Арнак.

Я звелів їм втихомиритись і сказав:

– Дуже важливо впевнитись у цьому. Сховайтесь у хащі і підійдіть до нього ще на сто кроків, он туди, до густих кущів! Може, тоді впізнаєте.

Кинулися з підзорною трубою в нетрі і якомога швидше попрямували до струмка. Жваво мчали, але допомогло це мало. Не встигли відбігти, як індієць вийшов із води, повернувшись до нас спиною, надів сорочку і підійшов до своїх.

Коли я добрався до хлопців, вони все ще були схвильовані і не знали, що думати про людину, яка купалась.

У гущавині кактусів ми нахилились один до одного і, пильно стежачи за чужим табором, почали радитися, що робити далі. Треба було вжити якихось рішучих заходів, бо прибулі, як про те свідчила їх поведінка, не мали наміру найближчим часом залишити острів.

Я вже давно ввів звичай перед кожним важливим кроком проводити спільні наради. Слід було вислухати думку хлопців – адже ми складали єдину братську сім'ю, а крім того, це довір'я до юнаків страшенно їм подобалося. Зрештою вони повністю заслуговували на нього: адже я неодноразово з успіхом використовував влучні і слушні зауваження їх, особливо Арнака.

Отож ми разом вирішили тепер, що краще відкрито показатися прибулим, перш ніж вони виявлять нашу присутність і задумають по підношенню до нас щось вороже. Здавалися нам не страшними, може навіть потребували нашої допомоги, може, й нам придалася б їх допомога – у них же було три човни.

Зібравшись виходити з густих кущів, я відклав свою легку рушницю на землю, щоб не лякати людей. Мені досить було пістолета, який, наполовину схований, стирчав за поясом.

– А ми теж підемо без рушниць? – спитав Арнак.

– Ви зовсім не підете!

– Що? Що ти говориш, Яче? Чому не підемо? – хотіли опиратися хлопці.

Я дивився на них з дещо глузливою посмішкою; це дуже збентежило і охолодило їх.

– Видно, – сказав я за хвилину, – що ви в пущі давно вже відвикли од життя… Треба сподіватись, що перед нами – приятелі, але поки що хто може ручитись за це? А що коли їм стукне в голову якась дурна думка? В лісі кожна чужа людина підозріла, і ніколи не слід відкривати всіх карт з самого початку.

– Яне, а що це означає – відкривати карти?

– Не слід показувати всіх своїх сил. Отже, вийду тільки я, – побачимо, як вони поводитимуться. Ви, моє військо, залишитесь у схованці, доки я не подам виразного знака. Краще, коли про вас вони нічого не знатимуть, хоч би це мало тривати багато годин… Зрозуміли? Ви, по суті – мій прихований резерв… Ну, іду!

Щоб не виказати схованки Арнака і Вагури, я відійшов густими кущами на добру чверть милі і тільки по тім вийшов на берег моря. Повільно, немовби прогулюючись, я йшов у напрямку табору. Спочатку переді мною були кокосові пальми, стовбури яких закривали мене від очей прибулих. Потім я вийшов на рівне відкрите місце. Але, видно, в таборі нікого з цього боку не сподівались, бо я пройшов частину дороги і був уже близько від струмка, коли нарешті мене помітили.

Зчинився переполох, якого не описати! Жінки з криком кинулися тікати. Бігли до чагарника, хапали по дорозі дітей. Чоловіки, побачивши тільки одного мене, не втекли, але кинулися до зброї. Одні схопили ножі, інші палиці, і кожен, мов остовпілий, залишався на своєму місці, пожираючи мене палаючим поглядом. Після метушні першої хвилини запанувала зловісна тиша.