Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

БОРОТЬБА З ЯГУАРОМ

Поява судна в наших водах мала свою й добру сторону. Я зрозумів, що сподіватись на допомогу від людей з моря не можна: тут нас могла чекати непевна і сумна доля, отже, попередній план – власними силами добратися до материка – виявлялося, був найдоцільнішим.

Охоче, із запалом узялись ми до праці. Йшлося насамперед про те, щоб спорудити легкий, міцний і разом з тим повороткий пліт, яким легко було б управляти. Маючи єдине знаряддя – мисливський ніж, ми не думали зрубувати дерева, та це, зрештою, і непотрібно було. Ми шукали обмерлих і сухих стовбурів, але таких, які ще стояли, бо ті, що лежали на землі, швидко зашивалися. Ми збирали будівельний матеріал поблизу струмка, в глибині острова, де ліс був найгустіший і звідки під час приливу нам вдалося без труднощів сплавляти струмочком менші стовбури до моря. Тут ми зробили свою «корабельню».

Коли ми зібрали достатній запас стовбурів, хлопці почали зносити ліани, породи яких вони чудово знали. Довге лико з цих рослин, яким ми зв'язували між собою стовбури, і в воді протягом довгого часу зберігало свою міцність, мов конопляні вірьовки.

Щоб пліт був міцніший, ми вирішили покласти стовбури в два шари – один на один, причому верхні стовбури мали лежати впоперек нижніх. Тоді постало питання – а чи не краще буде замість цих верхніх стовбурів пристосувати дошки з розбитого рятувального човна з «Доброї Надії», які я в свій час зібрав і зробив з них клітку для папуг?.

Але поки ми вирішили цю справу, сталися події, які мало не коштували нам життя і на довгі місяці затягнули від'їзд з острова.

Одної ночі я прокинувся від того, що Вагура поспішно відсував каміння, яке закривало вхід до моєї печери. Хлопці, як відомо, спали надворі у власному курені тут же поблизу.

– Що таке? – крикнув я, схоплюючись.

Хлопець був настільки переляканим, що видавив тільки якесь незрозуміле белькотіння.

– Де Арнак? – спитав я.

В той же час я відкидав каміння зсередини.

– Біля вогнища… – пробурмотів індієць.

Крізь швидко відкритий вхід задиханий Вагура вскочив у печеру. Раптом світло розірвало темряву надворі. Це Арнак роздув з-під попелу вогонь і, з гарячковою поспішністю кинувши на нього гілля, примчав не переводячи подиху до нас. Мов навіжений почав затикати вхід каменями. Я допоміг.

– Він! – застогнав Арнак.

– Хто? Ягуар?

– Так, пане.

Крізь щілини між каменями нам видно було тепер усю галявину біля печери, яскраво освітлену вогнищем.

– Як ви його помітили?

– Підкрався до нашого куреня. Ми крикнули; він повернув назад. Пішов у гущавину. Там сидить.

Я не чув їх крику, мабуть, міцно спав.

Відблиски вогнища спалахували ще якийсь час, але це тривало недовго. Поки світло не завмерло зовсім, я напружував погляд, намагаючись щось побачити поблизу. Дикі звірі не виходять на таке світло, тому я й не сподівався багато побачити, а якщо там справді був ягуар, то він причаївся десь у тіні кущів.

– А може, вам тільки привиділась тварюка? – напівжартома запитав я товаришів. – Чи бува не приснилося вам?

Вкрай обурені, хлопці рішуче заперечили:

– Ні, пане, він був! – запевнив Арнак.

– Я бачив його, бачив! – додав Вагура.

Тимчасом полум'я вогнища зовсім згасло, залишився тільки жар, усе навколо огорнула темрява ночі.

За хвилину Вагура, у якого був чудовий нюх, торкнув мене, шепчучи:

– Чуєш, пане?

Справді, я чув. Це був гострий запах, що час від часу долітав до нас разом з легеньким подихом вітерця. Такий запах властивий хижим звірям.

Незабаром усі сумніви розвіялись, коли ми побачили перед собою на галявині величезну продовгувату фігуру звіра. Виповз із темної стіни чагарника і посувався до клітки з папугами. Усі троє ми бачили його, це був не привид.

Раптом почувся сильний удар і гострий тріск ламаного дерева. Це під тяжкими лапами хижака розвалилася клітка. І в той же час перелякані папуги заверещали і залопотіли крилами.

– Розлетілась на тріски верхня палуба нашого плота, – сказав я з гіркою іронією.

Папуги верещали, мов навіжені. Мабуть, ягуар ловив їх і розривав. Ми чули їх передсмертні крики. Тільки деяким птахам вдалося вирватись. Ошелешені, кружляли в повітрі, важко лопотячи крилами. Сідали поблизу на вершинах дерев і там усе ще верещали. Хвилин за п'ятнадцять стало тихо. Вщух гармидер і біля решток клітки. Ми як тільки могли напружували зір, але нічого не було видно. Ягуар немовби зник.

Та ні, даремні надії! Раптом почувся тріск ламаного гілля і несамовитий від жаху не то вереск, не то свист. Ягуар добрався до ями з зайчиками. Скочив у неї, пробивши покриття з гілля, і ось зовсім спокійно розпочав різню серед наших гризунів. Ми добре чули все. Не поспішав. Жертви не могли втекти з ями. З добру хвилину доходив до нас розпачливий писк зайчиків, а також хрускіт кісток на зубах хижака разом з його цмоканням і часом муркотінням, не знати – задоволення чи люті.

Потім, коли зайчики вже перестали вищати, ягуар вискочив з ями і довго, може, з годину, а може, й дві, кружляв поблизу. При світлі зірок ми часто бачили його на галявині, не далі, як за п'ятнадцять-двадцять кроків од нас. Муркотів, стогнав, часом приглушено і нетерпляче ревів.

– Шукає нову жертву, – шепнув Арнак. – Чує нас нюхом, але не знає, як добратись.

Я розповів хлопцям про свою зустріч з ягуаром у перші дні мого перебування на острові. Хижак міг тоді легко кинутись на мене, але в останню мить немовби злякався. Може, то був інший ягуар?

– Цей самий! – висловив свою впевненість Арнак. – Знаємо його. Він тільки один припливає сюди з материка.

– Ти думаєш, що він так змінився? Набрався такого зухвальства?

– Так, пане. Він уміє стежити і думати. Він знає, що ми беззахисні.

Беззахисні! Скільки трагічного безсилля було в тому слові! Один постріл з рушниці, хоч і не завдав би вночі грабіжникові ніякої шкоди, але пройняв би страхом його кості і раз назавжди відігнав би його на тридев'ять земель.

Новий тріск зовсім близько від печери прикував нашу увагу. Ми догадалися, що то курінь моїх товаришів розсипався вщент. Потім усе затихло до самого ранку.

Лише коли зійшло сонце, ми відважились і вилізли з печери. Серце обливалося кров'ю від жалю. Клітка була розбита, дошки поламані, яма розвалена, всі зайчики – мертві, хоч розбійник зжер тільки половину; курінь зруйнований, земля скрізь страшенно порита. Хижак несамовито глумився над усім, що нам належало, побив частину горшків, навіть розгриз готове весло Арнака, яке хлопець так ретельно вистругував ножем на протязі кількох днів.

Охоплені безумним страхом, ми побігли до струмка, де стояв уже наполовину збудований наш пліт. Він був неушкоджений. Видно, ягуар руйнував лише те, що було поблизу нашої домівки. На щастя, кошики з кукурудзою лежали в безпечному місці – в печері.

Кілька папуг, які пережили нічну катастрофу, товклись поблизу. Вони були вже трохи приручені, і спритні хлопці впіймали їх на деревах.

Ягуари мають звичку наступної ночі повертатися до решток свого бенкету. Щоб запобігти цьому, ми закопали глибоко в землю недоїдених зайчиків, а також рештки роздертих папуг. Потім з розбитої клітки вийняли цілі дошки. Їх ще могло вистачити на пліт. Нового куреня ми не будували. Протягом тих кількох чи кільканадцяти днів, які залишалося нам провести на острові, хлопці мали спати у мене в печері.

Я одразу ж узявся за роботу по спорудженню плота, витісував весла, а індійці тимчасом вирушили на полювання. Нам треба було не тільки добути м'яса, але й зібрати таких коренів і плодів, які можна було б узяти в дорогу. Надвечір ми всі знову були в печері.

Як ми й передбачали, ягуар з'явився цієї ночі. Ходив по галявині, гарчав, непокоїв нас, то ламаючи гілки, то якимсь шарудінням, то ревом своїм. Ми й повік не стулили. Опівночі скочив на горб над нашою печерою і пазурями почав шарпати землю. Ми виразно чули його над собою. Хотів зверху дістатися до нас. Нічого не добившись на твердій скелі, ягуар перестав шкрябати і намагався вдертися до нас через вхід. Але хитро складене каміння й тут було для нього непереборною перешкодою.

Агресивні дії чотириногого мисливця, його кровожадна впертість по відношенню до нас мали в собі щось надприродне. Ми намагалися відігнати його, налякавши диким криком і стрільбою з лука крізь щілини між каменями, – смішні зусилля. Для нього це було наче дзижчання мухи. Спокійно, терпеливо, завзято робив далі своє.

Лише світанок охолодив його апетит на людське м'ясо. Звір, гнівно заревівши, немовби на прощання, відступив од нас і дав нам спокій. Сховався в гущавині.

Після двох безсонних ночей ми зрозуміли, що треба вжити рішучих заходів до порятунку, інакше нам раніше чи пізніше загрожувала загибель від цього запеклого ворога. Це вже не був рівний бій. Сильніший за нас хижак накидав нам свої умови боротьби. Нам залишалося тільки захищати власне життя.

Сидячи вранці біля вогнища, ми розклали на землі всю свою зброю і критично оцінили її. То був винятково дужий ягуар, самі індійці це визнавали, а зброя, яку ми мали, – луки, стріли, списи, палиці, ніж, – зовсім нікчемна. Сумно дивлячись на цей примітивний арсенал, я пригадував способи південноамериканських індійців, про які колись чув.

– Чи це правда, – відозвався до індійців, – що ви знаєте отрути, які негайно вбивають?

– Так, пане, є такі отрути, – пожвавішали хлопці.

– Ви отруюєте ними стріли, і досить ними дряпнути тварину, як вона гине?

– Так, пане, це правда.

– А ви вмієте готувати ці отрути?

– Я вмію, – відповів Арнак.

– З чого їх роблять?

– З плодів однієї ліани. Варять їх…

– А тут, на острові, ростуть ці ліани?

– Ростуть, пане, ми бачили їх.

– Ну, то швидше біжіть по них!

Хлопці радісно схопилися з землі. Проте запал їх швидко згас.

– Отрута, – обізвався Арнак, – потрібна буде сьогодні вночі?

– Так, сьогодні!

– Не вдасться, пане! Плоди треба варити на протязі кількох днів, бо інакше отрута не матиме сили…

Це, на жаль, була непереборна перешкода. Питання про отруйні стріли поки що відпало. Ми шукали іншого виходу. Я випитував у хлопців, як їх плем'я полювало в лісах на ягуарів.

– Моє плем'я не полює на них, – відповів Арнак серйозно. – Моє плем'я боїться їх і вважає за божества… Ми приносимо їм жертви…

– Людьми?

– Ні, пане, якого-небудь собаку, коли він здохне, або частину дичини, якщо багато вполюємо…

– А чи допоможете ви мені вбити цього ягуара?

– Так, пане, допоможемо.

– Не боїтесь божества?

– Ні, ми вже не віримо в такі божества…

Я зацікавлено глянув на хлопців. Ніколи до цього часу нам не доводилося розмовляти про їх релігійні вірування. Може, чотирилітня неволя й ознайомлення з широким світом мали хоч той позитивний вплив, що розвіяли їх забобони?

– І ніхто з вашого племені не полював на ягуарів, зовсім ніхто? – допитувався я.

Виявилося, що одному чаклунові для його обрядів потрібні були шкури, кістки та ікла ягуарів, але сам він не полював. Наказував воїнам племені копати глибокі ями-пастки і прив'язував біля них для принади живого собаку. З'являючись поблизу, ягуари часом падали в ями, з яких не могли вибратися. Тоді чаклун убивав їх списом.

– А ти, Арнак, копав такі ями?

– Копав, пане.

– Значить, вирішено. Спробуємо.

Думка викопати яму-пастку здалася нам чудовою. Для принади ми мали рештки зайчиків, пастку ж можна було зробити, поглибивши яму, де досі жили зайчики. Було в нас і кілька лопат з панцирів черепах.

Не відкладаючи, ми взялися до роботи. Яма для зайчиків була завглибшки в півтори людини. Треба було поглибити її майже в три рази, причому так, щоб вона була схожа на лійку, звужену донизу. Якби ягуар впав у таку яму, то глибока і тісна з самого низу діра заважала б йому рухатись.

Змінюючи один одного, ми працювали без відпочинку майже цілий день. Спочатку копати було легко, але незабаром місця в ямі залишилося стільки, що копати міг тільки один чоловік.

Двоє ж, стоячи на поверхні землі, за допомогою ліан витягували в кошику викопаний пісок. Вагура, як найслабший з нас трьох, працював тільки на верху.

Десь після обіду ми вже майже закінчили роботу. Справжнє провалля розкривалося перед нами. Воно було таке глибоке, що на перший погляд здавалося бездонним. Сповнені надії, так само як і завзяття, ми з задоволенням дивилися в глибоку яму, знаючи, що, провалившись туди, не скоро виберешся.

Ми прикрили зверху яму гіллям, на ньому поклали викопані з землі рештки зайчиків – це забрало у нас небагато часу. Потім ще назбирали про запас палива, щоб на випадок якихось нічних подій у нас було світло, – і на цьому закінчили приготування.

Приблизно за годину перед заходом сонця Вагура побіг у гущавину, щоб оглянути поставлені на зайчиків сильця. Він тільки вийшов і одразу ж прибіг задиханий, посинілий від переляку, з очима, мов у божевільного.

– Він!.. – ледве видавив. – Він заступив мені дорогу… Женеться за мною… Тікайте.

І хлопець помчав до печери. Ми вхопили зброю і стали поблизу укриття. Справді, менше ніж за сто кроків од галявини, в чагарнику, майнула довга жовтувата фігура звіра. Зустріч з грізним хижаком була б надто небезпечна. Ми визнали свою поразку і сховалися в печері.

– Якщо й далі так піде, – зауважив я, – то це погано закінчиться… Він ще завидна полює на нас!

Ми розраховували, що ягуар вискочить на галявину і, спокусившись виставленою принадою, потрапить у пастку. Але не з'явився.

Не виходячи вже цього вечора надвір, ми повечеряли, сидячи в темній печері, і забарикадувалися камінням. Разом з нами були папуги.

Ми пильнували по черзі. Десь запівніч, коли настала моя черга, навколо все ще було тихо і спокійно. Минулої ночі в цей час у нас давно вже був грізний гість.

«Може, не прийде?» думав я.

Після двогодинного чергування я розбудив Арнака. Ледве ліг на підстилку й одразу ж заснув, мов убитий, зморений після цілого дня праці та двох недоспаних ночей.

Зненацька мене розбудив якийсь незвичайний звук, немовби глухий рев. Індійці теж схопилися.

– Він! – шепнув Арнак.

Ми прислухались і напружили зір. Небо на сході вже синіло, провіщаючи близький світанок. На галявині і в чорних кущах за нею було тихо, до нас долинав лише звичайний шум і дзижчання тропічних нічних комах.

Раптом з боку пастки – голосне шарудіння і люте муркотіння! Ясно: ягуар впав у яму. Приголомшений, якусь хвилину сидів тихо, а тепер почав борсатися. – Виходьмо! – закричав я здавленим голосом. Ми тихенько відсунули каміння з печери, взяли зброю, вийшли. Крадучись, обережно підійшли до краю ями. Нічна темрява все ще оповивала природу, тому ми остерігалися, щоб, якось невдало ставши, не впасти самим.

Яма була покрита гіллям, тільки в одному місці виднілася діра, куди впав хижак. Видно, звір почув, що ми підійшли, і причаївся.

Я звелів розвести поблизу вогонь і при світлі головешки, яку тримав Арнак, заглянув у глибину. Сидить звірюка! Вдавлена в діру, потворна, з блискучими зеленими очима, з витягнутими вгору лапами. Навіть у цій пастці звір був немовби втіленням жахливої грізності і жорстокості, справжнім володарем пущі. Мурашки бігали по спині при думці, що сталося б, якби людина ненароком упала в яму. Ягуар глухо гарчав, причаївшись, і шкірив на нас жахливі ікла.

– Посвіти краще! – сказав я Арнакові. Натягнувши якнайдужче лук, я пустив у яму стрілу. Ягуар заричав. Стрілу, яка вп'ялася йому в загривок, вирвав пазурами і мордою. Роздратований, він намагався вискочити, але даремно. Земля обсовувалась під його пазурами.

Та ось заспокоївся. Я вибрав найдовший з наших списів і з усієї сили ввігнав його в шию звіра. Відчував, як він глибоко увійшов у тіло. Але хижак одним махом зламав зброю, причому мене так сильно вдарило ратищем у плече, що я аж поточився на кілька кроків і впав, мов неживий.

Ягуар з жахливим ричанням знову борсався в ямі. Незабаром притих, і тоді ми з тривогою помітили, що невтомний звір, шарпаючи стіни пастки, насипав під себе багато землі. Тепер він був значно вище, ніж раніше.

Скориставшись з хвилини спокою, ми відійшли од ями. Був уже сірий світанок. Плече моє докучливо боліло, і не знаю, який я мав вигляд, зате в очах і на обличчях моїх товаришів відбивалися переляк, тривога і розпач.

– Так ми нічого не доб'ємося! – сказав я. – Якщо швидко не вб'ємо його, то він утече.

– Не втече, пане! Він спочатку кинеться на нас.

– Звичайно!

Ягуара не чіпали, і він спокійно сидів у дірі. Тоді ми вирішили чекати, поки зовсім не розвидниться, і потім засипати його стрілами одночасно з трьох луків. Стріл у нас було штук тридцять. Треба було поспішно стріляти, щоб позбавити його сил раніше, ніж він, лютуючи, насипле собі досить велику купу землі і вискочить з ями.

Чекали з півгодини. Сонце зійшло. Під час цієї перерви ми нашвидку, стоячи з луками напоготові, з'їли по кілька жовтих яблук. Звір причаївся, не подаючи жодного звуку. Ми знали, що я не завдав йому смертельної рани.

– Цілити в очі! – нагадував я. – Не в череп, бо його не проб'єш. Спокійно! Зараз усе залежить від влучних пострілів.

Ми стали навколо ями, кожен з іншого боку, і на даний знак зірвали покриття з гілля, відкриваючи пастку.

Ягуар примружив очі, нагнув голову, тіло напружив, немов готуючись до стрибка, але не стрибнув, причаївся. Втупив у нас палаючий погляд. Його жахливі очі кидали стільки ненависті, що в мене аж мурашки побігли по спині. Шерсть у нього була жовта, цяткована чорними плямами. Це був справжній велетень: заповнював усю нижню частину ями.

Ми вистрілили майже одночасно. Найвлучнішим був постріл Арнака, бо його стріла ввійшла хижакові прямо в око. Чи впилася в мозок – невідомо. Пронизливе ричання, стрімкий стрибок. Стрілу звір вирвав лапою. Не дострибнувши до верхнього краю, ягуар важко звалився в яму, аж земля застогнала.

– Далі! Швидше стріляти! – гукнув я в нестямі. Ми стріляли запально, завзято, сповнені шаленим бажанням помсти.

– В друге око! В друге око! – кричали хлопці. Незважаючи на те, що ягуар шалено метався, стріляти в нього було легко. На такій незначній відстані майже всі стріли влучали в його тіло. Найбільше потрапляло в шию. Кров бризкала на всі боки. Але потвору, здавалося, не можна було знищити. Ягуар був утиканий стрілами, а все ж з незрозумілою силою спинався, розривав стіни пастки, обвалював купи землі. При цьому ричав, скреготав, пирхав, аж вуха пухли.

Огортав мене розпач: запас стріл закінчувався, а тимчасом звір, завзятий, непереможний, усе ще страшенно лютував. Ще кілька хвилин – і він зовсім засипле яму і вибереться наверх.

– Каміння! Несіть каміння! – крикнув я до хлопців, вказуючи на вхід нашої печери.

Зрозуміли. Схопилися, побігли. А я тим часом списом спихав ягуара в яму. Принесли каміння. Обома руками я схопив камінь завбільшки з три цеглини і, старанно примірившись, щосили кинув ягуарові в голову. Звір глухо застогнав і приголомшений упав на дно ями. Знову камені в руки і знову в нього!

Але ягуар, на наш подив, негайно опам'ятався, встав і почав лютувати, як і раніше. Його живучість проймала нас таким жахом, що на хвилину ми зупинилися онімілі. На роздуми не було часу. Ягуар розривав стіни з такою силою, що незабаром міг вискочити з ями. Все відбувалося з блискавичною швидкістю. Протягом наступної хвилини боротьба мусила вирішитись. Лишився ще один одчайдушний засіб: вогонь.

– Вагура! – крикнув я. – Розведи велике вогнище! Тут, біля самої ями!

Купа сухого гілля з учорашнього дня лежала на галявині.. Враз шугонуло високе полум'я.

– Це мало! – крикнув я. – Поладіть більше дров. Арнак, допоможи йому!

З завзятістю людини, оп'янілої від боротьби і розпачу, я дивився на жорстокого ворога. Настав його кінець. Міцніший був, ніж наші стріли, списи і каміння, але від вогню не врятується.

Спільними силами ми зіпхнули в яму величезну палаючу купу. Вогонь закрив дно ями разом з ягуаром. Оглушливе ричання. Хижак напружився і зробив велетенський стрибок. Дострибнув. Передніми лапами вхопився за край ями. Підскочивши до нього, я загнав йому спис в шию, намагаючись зіпхнути в яму. Але вогонь надав йому несамовитої сили. Я не стримав звіра. Поки Арнак і Вагура підбігли мені на допомогу, тварина вибралася на самий верх. Сліпа на одне око, з безліччю кривавих ран, а проте все ще нестримна фурія, жахлива в своїй люті.

Це сталося вмить: ягуар, вириваючи у мене спис із рук, одним ударом лап повалив мене на землю. Звалився на мене. Я несвідомо виставив ліву руку, щоб затулити горло і лице від його іклів. Звір вхопив руку в пащу і розгриз. В останніх іскрах свідомості я побачив Арнака, який з розмаху всадив хижаку спис у бік і зіпхнув його з мене.

Чув іще ричання і бачив, як звір кинувся на Арнака. Потім мене охопила ніч… Я втратив свідомість.