Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

КАПІТАН І ДВА ІНДІЙЦІ

Наш курс лежав прямо на південь. Був місяць лютий. Температура повітря помітно змінювалась, відчувалось, що ми наближаємось до екватора. Холодні вітри залишилися десь далеко позаду, сонце з кожним днем пригрівало все дужче й дужче, а коли корабель підкрадався часом до островів не більше, ніж на півмилі, вітрець, який дув із суші, доносив до нас міцні запахи квітів і невідомих пряностей. На островах уже буяла весна. І хоч служба на кораблі була важка, я з радісним хвилюванням вітав це, не схоже на наше, небо, – адже вперше в житті я забрався в субтропічні краї.

Ряд островів ми пройшли без будь-яких пригод, тримаючись оддалік від Барбадоса, який уже близько ста років був зайнятий англійцями. Потім узяли курс на південний захід, намагаючись обійти острів Гренаду. Ми наближалися до водних шляхів, де плавали іспанські судна. З цього часу матрос у бочці на щоглі з особливою увагою, напружуючи зір, вдивлявся в усі сторони. Але даремно. На нашому шляху не було нічого. Море навкруги аж до самого горизонту лежало пустинне, ніби ніколи не бачило тут людини.

Капітан, розлючений невдачею, проклинав усіх і все. Ходив озброєний до зубів, ніби побоюючись бунту; щоправда, на нас бурчав тільки здалеку, але з тим більшою жорстокістю виливав свій гнів на двох молодих індійцях. Яких тільки знущань вони не зазнали! Коли одного разу старший з них, двадцятирічний юнак, зробив розпачливий рух, немовби захищаючись, капітан вихопив пістолет. Хотів застрелити його. Проте передумав. Велів щедро нагодувати хлопця пересоленим м'ясом, не даючи пити ні краплі води, і потім прив'язати його до передньої щогли. Бідолаха, виставлений на муки від негоди і сонячної спеки, повинен був залишатись тут аж до смерті від голоду і спраги. Капітан заздалегідь заявив, що застрелить, мов собаку, кожного, хто спробує допомогти хлопцеві.

Це було після обіду того дня, коли далеко на західному горизонті показалися вершини Гренади. Ми спостерігали жорстокість капітана, безсилі, скулені мов собаки, залякані. Хлопець стояв біля щогли цілу ніч, весь наступний день жарився на сонці. У нього був сильний характер. Мовчав. Жодним словом не зрадив себе, не показав, що страждає.

Надвечір я почав обурюватись. Одізвалася в мені запальність віргінського прикордонного жителя. Те, що капітан на наших очах посмів так відкрито і безсоромно знущатися, я відчув настільки болісно, немовби мене самого спіткала доля індійця. Певно, капітан мав нас за набрід, на який немає потреби зважати.

Коли стемніло, я вирішив допомогти хлопцеві. Ніч була хмарна, чорна, мов смола; теплий поривчастий вітер свистів у корабельних снастях. Збиралося на дощ, але ніхто не знав, чи випаде він; уже багато днів дощу не було.

Над ранком я мав ставати на вахту; заздалегідь, десь трохи запівніч, я поповз до передньої щогли. Усе йшло легше, ніж я думав; мене ніхто не помітив. Я ніс чималий кухоль з питною водою і трохи намочених сухарів.

Поблизу не було нікого. Індієць, руки якого були скручені і прив'язані до щогли, дрімав стоячи. Я притулив йому кухоль до рота. Бідолаха злякано здригнувся. Пив жадібно, і мені здавалося, ніби я чую, як вода, булькаючи, ковток за ковтком ллється в його шлунок. Потім я засовував йому в рот дрібні куски сухарів. Ми не перемовилися жодним словом, навряд чи він навіть упізнав мене. Я хотів ще дати хлопцеві води, щоб він прополоскав рота, але не встиг.

Двері капітанської каюти раптом відчинились, і смуга світла розірвала темряву. Я, мов обпечений, відскочив убік. На жаль, з переляку я випустив кухоль, він з шумом упав і покотився по палубі. Не було часу бігти за ним. Капітан, високо тримаючи ліхтарик, ішов до мене. Мабуть, він щось запідозрив, бо, прискорюючи кроки, голосно лаявся і кликав вахту.

Недалеко від передньої щогли лежали згорнуті канати, якісь ящики і різний мотлох. Я шмигнув туди і, мов щур, сховався у темній дірці. За хвилину почулися люті вигуки капітана: певно, він знайшов кухоль і догадався, що сталося. Звелів матросам шукати винуватця, але користі з того було мало, бо всі ненавиділи мучителя і зовсім не поспішали виконувати його накази. Бризкаючи слиною, він кричав на все горло, а потім, грюкнувши дверима, зник у своїй каюті.

Ніким не помічений, я швиденько прослизнув у кубрик і ліг на свою постіль поряд з іншими матросами.

Я жорстоко помилявся, думаючи, що на тому справа й закінчиться. Наступного дня капітан скликав на палубу весь екіпаж і зажадав, щоб винуватець сам признався. Одночасно він наказав шмагати батогами обох матросів, які були вночі на вахті. Гидливо дивлячись на нас, процідив, що матросів битимуть, доки вони не сконають.

Я стояв серед екіпажу на палубі. Добре знав, що мерзотник виконає свою погрозу і накаже вбити двох ні в чому не винних людей. Усе це відбувалося поблизу передньої щогли, біля якої, дивлячись на нас палаючим поглядом, стояв зв'язаний індієць. Розумів, про що йдеться.

Здригнувшись, я ступив кілька кроків уперед і, сміливо дивлячись капітанові в очі, голосно заявив, що це зробив я.

– Ти-и-и? – зловісно засичав капітан. Його велика голова, з витріщеними очима і хижо роззявленим ротом, здалася мені в ту хвилину мордою якоїсь морської потвори. Капітан трохи наблизився, свердлячи мене твердим поглядом. Несподівано підняв праву руку і вдарив мене кулаком в обличчя. В очах у мене потемніло. Я хотів скочити і вчепитися йому в горло, але сильні руки матросів схопили мене, мов кліщі. Капітан вийняв пістолет. Я відчув гострий удар у скроню і в ту ж мить знепритомнів.

Опам'ятавшись, я побачив, що лежу в кубрику, на своїй підстилці. У вухах шуміло, страшенно боліла голова, очі застилав туман. Морозило. Хтось сидів біля мене. Минуло кілька хвилин, перш ніж я впізнав, що це Вільям.

– Ну, шибенику, прокинувся нарешті, – радісно шепнув він наді мною. – Страшенно довго це тривало.

– Він вистрелив у мене?

– Ні. Тільки вдарив рукояткою пістолета. – Он як…

Думки відлітали від мене, ніби сполохані птахи, я знову знепритомнів, але слабість швидко минула.

– Дарував мені життя! – пирхнув я з сарказмом.

– Ні, – відповів Вільям. – Старий думав, що вбив тебе. Ти лежав, як мертвий. А коли стемніло, я переніс тебе сюди.

– Дякую тобі, Віллі…

Потім мене почала тривожити думка про те, що буде далі. Я не приховував свого занепокоєння перед Вільямом. Знав мстивість капітана. Але приятель не дуже хвилювався.

– Лежи тихо, – казав він, – немовби ти все ще непритомний, умираєш… Поки що у капітана є інші турботи.

Я запитливо глянув на Вільяма: які ж то ще турботи у капітана?

– Невже ти не чуєш? – матрос рухом руки вказав на стіни кубрика.

Тільки тепер я зрозумів, що зовні сюди проривався гуркіт розбурханих хвиль, які навально били в борт корабля. Нас кидало на всі боки. Лампа, що висіла під стелею, танцювала направо і наліво, стіни страшенно тріщали.

– Шторм? – запитав я.

– Ще й який! – Вільям свиснув крізь зуби. – Пекло! Вже кільканадцять годин, як ми втратили управління. Частина щогл поламана. Судно наосліп мчить до землі.

– До якої землі? – біль у голові не давав мені як слід зрозуміти.

– До якої? Ну, звичайно, до Південної Америки. Шторм несе нас на південний захід, аж у голові паморочиться. Якщо незабаром не втихомириться, то нас викине на якісь скелі або зажене в лапи до іспанців, а це ще гірше… Краще не думати про те, як вони нас зустрінуть…

Вільям дав мені напитися. Питво нагадувало своїм смаком бульйон з м'яса. Я чудово підкріпився, але потім найшла на мене непереборна сонливість. Я хотів запитати приятеля про долю індійця, прив'язаного до щогли, але вже не зміг: мене огорнув глибокий міцний сон.

Відпочинок непогано вплинув на моє здоров'я. Коли я прокинувся, в голові вже не паморочилось, а скроня боліла лише тоді, коли я доторкувався до неї. Все тіло проймав дошкульний холод, хоч я лежав одягнений. Хотів устати з своєї підстилки, але, згадавши перестороги Вільяма, лишився.

Буря лютувала, як і раніше. З палуби долітав оглушливий гуркіт, наче там били з гармат. Всередині корабля тріщало так страшно, що я чекав хвилини, коли розвалиться все наше старе корито і вода заллє мене в кубрику.

У сутінках хтось наближався до мене. Це був Вільям.

– Як ти себе почуваєш? – запитав він пошепки.

– Краще. Тільки мені холодно.

– Дивно. Надворі спека, парить, незважаючи на шторм. Їж і пий, тобі буде тепліше… Погано з нами…

– З ким?

– З кораблем.

Вільям знову приніс мені попоїсти. Почуття палкої вдячності за незвичне піклування, яким оточувала мене ця все ж таки чужа людина, сповнило моє серце.

– О Віллі, Віллі! – шепнув я.

Але він махнув рукою, немовби хотів одігнати від себе всяку розчуленість, і буркнув: – Та йди ти до дідька!

– Не викрутишся! – сказав я, рішуче підводячись на підстилці. – Слухай мене! Там, у Пенсільванії, чекає нас пуща. Викорчуємо разом ліс у родючій долині. Я навчу тебе обробляти землю і полювати… Побачиш, яке то чудове життя…

– А бодай тобі! Чудове, – передражнюючи мене, пирхнув Вільям з іронічною посмішкою, яку я більше відчував у його голосі, ніж бачив. – Чудове! Але спочатку треба дожити до твоєї Пенсільванії, а з цим у нас кепська справа… Чуєш, як б'є?

– Чую.

– На палубі Содом і Гомора. Вода зірвала вже велику рятувальну шлюпку, тепер нам залишився тільки другий човен… Такого шторму я ще не пам'ятаю…

Я переносив непогоду і качку значно гірше, ніж Вільям. Після їди мене починало нудити, але, незважаючи на це, я не втрачав ясного погляду на справи і на своє становище. Дедалі настирливіше в моїй голові виникав одчайдушний задум. Поки що, не розповідаючи про нього приятелеві, я хотів одначе впевнитись, чи слушне і необхідне те, що я збирався зробити.

– Віллі, – запитав я приятеля, – чи ти добре знаєш нашого старого?

– Цю заразу? Як власну руку. Я вже три роки з ним плаваю.

– То скажи мені, що буде, коли шторм стихне? Адже ж, біс його батькові, настане знову колись хороша погода…

Мої слова трохи стурбували Вільяма. Він намагався зрозуміти, що саме не дає мені спокою, і зволікав з відповіддю.

– Ну, кажи ж, – заохочував я його, – не будь боягузом, друже! Капітан певен, що відправив мене на той світ. Що буде, коли він побачить мене живим?

Моряк знизав плечима:

– Не знаю, їй-богу, не знаю, що тоді буде.

– Чи не вихопить він пістолета і не вліпить мені кулю в лоб, цього разу вже насправді?

За хвилину Вільям підтвердив:

– Від такого негідника всього можна чекати. То мстивий мерзотник.

– Значить, мушу боронитись! Ти, звичайно, згоден зі мною! – крикнув я.

– Боронитись – це дуже добре, але як же ти хочеш боронитися, небораче? – зітхнув стурбований приятель.

– Знаю, – буркнув я, – як боронитися!

– У старого тут необмежена влада. Кожного з нас він може забити до смерті, мов цуценя. Серед екіпажу у нього є кілька посіпак, – тільки пальцем кивне, і вони готові на будь-який злочин. Де тобі, Джонні, проти нього?

Я лежав у кубрику одягнений, так, як мене непритомного притягнув сюди Вільям. Намацав пояс. З лівого боку на ньому висів мій мисливський ніж, який протягом років був моїм вірним товаришем у мандрівках по віргінській пущі. Тепер я витягнув його з шкіряних піхов і показав Вільяму, але саме в цей час кілька моряків з екіпажу ввійшли у кубрик, і я, сповнений завзяття, швидко ховаючи ніж, процідив другові на вухо:

– Капітан не може пережити цього шторму!.. Або він загине, або мене чорти візьмуть!..

– Розумію. Ти хочеш його… – Вільям махнув рукою, немовби всаджуючи в когось ніж.

– Ти вгадав.

Схвильований приятель занепокоєно глянув на мене. Потім схопив мою руку і міцно, щиро потиснув її. Шепнув:

– Ну й хват же ти, Джонні!.. Але іншого виходу немає!.. Убий його!.. Я допоможу тобі!..

Нахилився над моєю головою і всією своєю вагою впав на мене, бо в цю мить могутній вал налетів на корабель і майже повалив його боком на воду. Стіл, прикріплений до підлоги, одірвався і з гуркотом вдарився об стіну. Забряжчав битий посуд, десь захлюпотіла, прориваючись, вода. Ми думали, що це кінець. Переполохані матроси вибігли з кубрика на палубу – там легше було рятуватись. Вільям залишився біля мене. Корабель лежав на боці протягом нескінченно довгого– як мені здавалося – часу. Потім почав поволі підніматись, повертаючись у попереднє положення. Цим разом хвиля не втягла нас у яму.

Наставала ніч. Я вийшов на палубу. Вихор шмагав, як бич, довелося міцно вхопитися за поручні, щоб мене не здуло. Надворі сили швидко поверталися до мене. Час від часу хвилі перевалювались через палубу і змивали все, що не було добре прив'язане.

Я причаївся поблизу каюти капітана, але в таку погоду звідти ніхто не висовував носа. Заходити в каюту мені не хотілося. Волів розправитися з ним на палубі й одразу викинути за борт, в море.

Кружляючи поблизу, я поповз до передньої щогли. Індієць усе ще стояв там прив'язаний. Я пішов прямо до нього, незважаючи ні на що і ні на кого. Коли я розрізав хлопцеві пута, він був настільки знесилений, що ліг під щоглою на палубі. Тільки за хвилину зібрався з силами, відповз убік і зник з моїх очей.

ШТОРМ

Жахливий тропічний шторм! Оглушливо ревіло море і свистів вітер. Вільям добрався до мене, і ми разом чатували. Інколи він намагався щось сказати мені, але розібрати нічого не можна було: слова застрявали в горлі.

Після кількох годин даремного чекання ми хотіли відійти в затишний куток, щоб там щось вирішити, але не встигли. Настала катастрофа. Корабель кинуло на підводну скелю. Струсонуло нас не дуже сильно, зате скрегіт, з яким роздирався під нами кістяк корабля, і тріск розламуваних балок можна було прирівняти майже до гуркоту моря. А втім, я вже мало що чув.

Високий вал води налетів на мене з такою скаженою силою, що я не міг чинити йому опору. Приголомшений, я випустив канат, за який до цього часу тримався. Страшна хвиля підняла мене на свій хребет, потім з силою кинула у водну безодню. Перевертаючись, то обличчям, то спиною, то головою я летів униз. Був майже непритомний, а коли насилу розплющив очі, корабля вже не було видно в темряві.

Раніше я був непоганим плавцем, та чи могло це стати в пригоді тепер, серед розбурханої стихії? Нова хвиля промчала над головою, затягуючи мене в глибину. Захлинаючись, відчув біль у грудях, а потім, втрачаючи свідомість, чув тільки шум, який здавався мені дедалі слабшим. Але інша хвиля підкинула мене знову угору і виштовхнула на поверхню моря. Я був зверху зовсім недовго, та цього вистачило, щоб хапнути трохи повітря, перш ніж мене накрила наступна водяна гора.

Як довго це тривало, не знаю. Щохвилини рвалася тоненька нитка свідомості. Шарпаний на всі боки, я був нікчемною іграшкою всемогутньої стихії, предметом гри між маленьким згасаючим полум'ям життя і ревучим натиском смерті.

Я не дався смерті. Життя виграло. В якусь мить мене пройняло якесь підсвідоме почуття насолоди. Я був напівпритомний, нічого не знав, але здавалося мені, що руки вхопили щось тверде. В цьому водяному хаосі, де невгамовні сили безупинно шарпали людину то вгору, то вниз, я відчув раптом якусь опору для рук і ніг.

В той же час вода з шумом відпливла кудись вбік, і я знову міг віддихатись. Це була скеля, за яку я судорожно тримався. Хотілося схопитись і бігти. Даремно: ноги згиналися піді мною. Я ледве повз рачки і на животі по землі. По землі!

За хвилину ззаду звалилася нова хвиля і знов одірвала мене від спасенного грунту, але була то приязна хвиля. Вона понесла мене далі в глиб суші і трохи вище. Коли хвиля спала, я квапливо поповз, тікаючи від наступного удару води. Від напруження і втоми я знепритомнів.

Скільки годин я так пролежав – п'ять, десять, може, цілий день? Свідомість поверталась до мене поволі, немовби окремими ступенями. Ще задовго до того, як я зміг розплющити очі, відчував незвичайну приємність: мені було тепло. Вперше за кілька днів – тепло. А море в цей час відступило на кілька десятків кроків, бо шум морських хвиль, які бились об берег, я чув з безпечної віддалі. Скільки-то часу не шуміло мені в ушах так лагідно і любо, як зараз? Небезпека минула. Я живий.

Раптом відчув, що в роті у мене повно мулу і що я лежу якось незвичайно: голова моя наполовину занурена в пісок.

«Земле, земле! Добра земле!» – це була перша моя думка, і щось у мені заридало.

Насилу-силенну і не одразу я підвівся. Ще важче було мені розплющити очі, немовбито я відкривав не повіки, а важкі, заржавілі засуви.

ПЕРША НІЧ НА СУШІ

Я виплюнув пісок і протер очі. Відчував нудоту від морської води, якої наковтався, і лише тоді, коли я виблював усе, мені стало краще.

Тепло, яке я раніш відчував, давали промені сонця. Післяобіднє сонце пробилося крізь хмари і зігрівало землю. Мабуть, це його золоте проміння було причиною того, що земля, на яку викинуло мене море, здалася мені надзвичайно принадною. Це були піщані дюни, утикані де-не-де невеликими скелями. Віддалік, за кілька сот кроків од мене, росли стрункі кокосові пальми, за дюнами ж тягнулися сухі чагарникові зарості. То тут, то там над кущами зрідка стирчали дерева: чим далі від моря, тим більше їх ставало, і в глибині суші вони утворювали немовби справжню пущу. З гущавини кактусів, які досягали подекуди понад двадцять футів заввишки, до мене долітало веселе щебетання і свист птахів. Можна було подумати, що цей спів – радісне привітання пришельця.

Ще дув поривистий вітер, але буря вже минула, і море було набагато спокійніше. Тільки білі гриви пінилися на хвилях там, де кілька годин тому грізно вирували буруни. Вдивляючись у далечінь океану, я згадав усе, що трапилось.

«Вільям! Вільям! – подумав я з болем у серці. – Де ж ти, приятелю?»

Я оглянув узбережжя – ніде нікого не було видно. Почав кричати, йдучи вздовж моря так швидко, як тільки дозволяли мені сили. У відповідь – мовчання. І тоді я злякався власного голосу. Що коли на цій землі були дикі індійці і, приваблені моїм криком, готувались до нападу? А може, тут жили іспанці, ворог такий же небезпечний, як і індійці? Я замовк і тільки біг далі, тримаючись краю чагарників, кидаючи в глиб їх тривожні погляди. Я боявся тепер цих густих заростів, які вже втратили для мене своє. перше сонячне очарування.

Ні Вільяма, ні когось іншого з моряків я не знайшов. Під час цієї мандрівки над берегом моря я помітив тільки щось темне. Це була розбита шлюпка з «Доброї Надії»; уламки її валялись на піску. Я гарячково обшукував усе навколо, сподіваючись знайти хоч що-небудь з харчів, запас яких звичайно беруть на рятувальні шлюпки, але ні їжі, ні чогось іншого корисного для мене тут не було.

О, човне, глумливо названий рятувальним! Може, товариші, вчепившись за борт, сподівалися на твою останню допомогу, а ти, розбитий, мов їх власне життя, жорстоко обманув надії потопаючих?!

Вигляд жалюгідних решток шлюпки повернув мене до дійсності. Я усвідомив, що все пережите мною протягом останніх годин і останніх днів не було кошмарним привидом, як мені часом здавалося. Розтрощена корма, зламана перекладина, розкидані понад морем дошки примушували мене до болю яскраво усвідомити, що сталася катастрофа. Я зрозумів, що весь екіпаж «Доброї Надії», крім мене, загинув. О, бідний Вільям!

Я ще пробіг чималу відстань по узбережжю, але ніде не зустрів ні живої душі, ні навіть будь-якого сліду моряків. Я не тішив себе надією, що хтось із них лишився в живих. Усвідомлення цього майже звалило мене з ніг. Сам один на невідомому чужому узбережжі, яке, дуже можливо, населяють людоїди і де мене чекають незнані небезпеки, – адже я був не лише без братської душі, але й без зброї, без будь-яких засобів до життя!..

Та недаремно було мені двадцять шість років і я мав здорові душу й тіло. Незважаючи на відчай і знесилення, я почав усе дошкульніше відчувати вовчий голод. Що б його з'їсти? Якісь птахи перекликалися в кущах, – вони, без сумніву, могли б стати мені поживою, але впіймати їх було неможливо. В чагарникові зарості впала зграя досить великих папуг. Скреготіли мов навіжені. Я підійшов до них на кілька кроків і кинув каменем. Звичайно, я не влучив, і птахи з криком відлетіли в глиб лісу.

Несвідомо повернувшись до того місця, де хвилі викинули мене на сушу, я йшов берегом моря. Від шторму потерпіли також різні морські створіння – переді мною на піску лежало безліч черепашок. Вони були тут різних сортів і розмірів, великі й малі. Що коли б покуштувати їх? Я ще ніколи не їв молюсків. Кілька з них, які здалися мені неотруйними, я розбив каменем на камені і з'їв. Були досить смачні і чудово мене підкріпили. Мілка річка, що впадала поблизу в море, забезпечила мене свіжою водою.

Сотні черепашок встеляли пісок узбережжя, і я з полегшенням подумав, що мені вистачить тут поживи на цілі тижні. Отже, в цьому дикому місці я не повинен був умерти з голоду.

Нахиляючись за черепашками, я відчув, що якийсь довгий предмет, заплутавшись з лівого боку в штанях, заважає мені. Одяг мій складався лише з сорочки, широких морських штанів, панчіх і шкіряних черевиків, які дуже потерпіли внаслідок вимушеного купання. Під час шторму я загубив жилет і куртку. Полізши тепер у штани, я витяг звідти на денне світло предмет, який заважав мені. Немає слів, щоб описати мою радість!

– Ніж!

Просвітлілими очима я оглядав блискучу сталь – віргінський мисливський ніж, неоціненний в моєму становищі скарб.

– У мене є зброя! Можу захищатися! – повторив я, сповнений запалу.

Приголомшений усім пережитим за останній час, я, мабуть, легко зворушувався і був схильний до перебільшень. Ніж, звичайно, був важливим союзником і дуже підбадьорював мене, але чи міг він як слід захистити мене від тих пасток, які загрожували на незнайомій землі, і від небезпек, які готувало мені невідоме майбутнє?

Сонце, хилячись до заходу, торкалося вже горизонту, одяг мій давно висох на тілі, отже, я міг не боятися холоду. Зате думка про хижих звірів не давала мені спокою. З розповідей я знав, що в Південній Америці грізних хижаків аж кишить. За кілька сот кроків од моря стояло високе і розлоге дерево. Я вирішив піти туди і провести ніч серед його товстих гілляк.

Надвечір вітер майже вщух і море втихомирилось. Дивлячись в далечінь на поверхню води, що поволі темніла, я намагався побачити якусь ознаку людського життя або хоч маленький слід від розбитого корабля. На безкрайому морському просторі не було нічого, на чому міг би спинитись погляд. Пустинне море ще більш гнітило мене, посилюючи тяжке почуття самотності.

Дерево, яке я обрав для своєї ночівлі, було обросле ліанами, що не тільки у великій кількості звисали, мов канати, з гілок до землі, але й опоясували стовбур кільцями, схожими на великих вужів. По них мені неважко було вилізти наверх. Вибравши місце, де товсті гілляки розгалужувались горизонтально, я так-сяк сів, спершись спиною на стовбур. Щоб під час сну не впасти, я зірвав тонкі ліани по кілька ліктів завдовжки і прив'язав себе ними до стовбура. Ліани дуже підходили для цього, бо вони належали до сорту особливо гнучких і міцних, мов коноплі, рослин.

Хоч я був стомлений, як пес, але заснути не міг. Найрізноманітніші думки роїлись у моїй голові, а особливо тривожило питання, куди закинула мене сувора доля.

Напрям шторму, а також деякі явища природи, як, наприклад, наявність великих папуг, наводили на думку, що хвилі викинули мене на південноамериканський континент, можливо десь поблизу північних відгалужень гирла ріки Оріноко. Якби це було так, то, мандруючи пішки вздовж морського узбережжя на захід, я міг би після кількох тижнів чи місяців добратися до іспанських поселень Венесуели і був би серед цивілізованих людей. Інше питання, як прихильно поставилися б ці люди до мене і чи допомогли б мені… Зрозуміло, я не сказав би, що був на корсарському кораблі, але й без того міг би викликати їх переслідування просто як англієць. Англійці та іспанці жили в цих антільських водах гірше, ніж собаки з котами, видираючи одні у одних острови, і навіть тоді, коли в Європі було спокійно, тут завжди точилася між ними війна, хай неофіціальна і потайна, але не менш завзята і кривава.

Вільям розповідав мені, що на цих узбережжях Південної Америки лютували також дикі індійці-караїби, ще не покорені європейцями і відомі своєю жорстокістю по відношенню до кожного чужинця. Отже, прямуючи до іспанських поселень, я повинен був пильно берегтися в дорозі, щоб не потрапити до їх рук.

Справді невеселі думки роїлися в моїй голові в той час, коли я, наче мавпа, сидів на дереві. Згущалися сутінки, і в повітрі з'явилися світлі вогники, що літали в усіх напрямках, мов якісь неземні істоти. Деякі з них потрапляли поміж гілля мого дерева. Це були жуки-світляки, малі жителі субтропічних лісів. Завзяте сюрчання і дзижчання невпинним потоком пронизувало повітря – це сотні цвіркунів вітали душну ніч. Від близького струмка чулося несамовите квакання жаб, які кричали зовсім не так, як у нас, у Віргінії. А крім усього цього, до мене час від часу доходили якісь дивовижні запахи, то солодкі – від невідомих мені квітів, то п'янкі – від коріння і прілого листя.

Повіки мої злипались, і я поринав у сонне забуття, але спокійного сну не було – дуже вже незручно було сидіти на гіллі. Щохвилини я розплющував очі, уважно прислухаючись до голосів темної пущі.

Тієї ночі час тягнувся дуже повільно, мов слимак. Трохи пізніше зникли вогники світлячків, змінилися звуки. Цвіркуни притихли, зате з'явились – не знати, звідки і чиї, – загадкові мекання і скрипи, покрики і скигління. Місяць виплив на небо, і в його світлі хащі внизу здавалися мені якимсь диким, заплутаним краєм вампірів.

Раптом волосся на голові у мене піднялося. Я затаїв подих. Щось темне і довгасте повзло в тіні гущавини. Воно затримувалось, немов дивлячись на мене вгору, потім знову рухалось далі. В моїх очах, від збудження немов застелених туманом, усе почало двоїтись. Я вхопився міцніше за гілку, щоб не впасти. Здалося мені, що внизу чути навіть тріск гілля і глухе, притишене гарчання. Може, то були тільки жарти моїх збуджених почуттів, які примушували мене чути й бачити те, чого насправді не було? Згодом тут же піді мною почулося підозріле шкрябання, немов кігті великого хижака дряпали кору.

В розпаленій уяві я вже бачив тварюку, яка зіпнулася передніми лапами на стовбур мого дерева. Стискуючи в правій руці ніж, я нахилявся на всі боки, щоб побачити, що там лазить внизу, але гілки заважали мені. Та й темно було під деревом, немов у мішку. Трохи пізніше настала тиша, і я, зборений сном, перестав думати про небезпеку та лихі пригоди. Навіть втішав себе, що все це могло бути лише оманою збуджених почуттів.

Вранці після сходу сонця, обережно злізши з дерева, я побачив на корі стовбура свіжі сліди-дряпини. Значить, все-таки це був якийсь великий звір. Мені стало моторошно. У віргінських лісах я змолоду звик до диких звірів, але ж тут, на чужій землі, я став віч-на-віч з незнаною природою, та ще й з якою зброєю в руках? То ж справжня насмішка: з ножем!

Я побіг у сторону моря, уважно вдивляючись у гущавину навколо. Зітхнув спокійно лише тоді, коли відчув під ногами дрібний пісок узбережжя, а солоний морський вітерець освіжив мені обличчя.