Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

Тим часом удав доповз до ями і затримався перед нею. Підняв голову. Довгенько стояв так нерухомо, прислухаючись. Втупився малими очицями в чагарник, де я причаївся, немовби відчував небезпеку. Потім пробив головою покриття з хмизу і встромив її в яму. Більша частина його тіла залишилася зовні.

«Це ж зараз він, негідник, хапає моїх зайчиків!» подумав я, лютий на грабіжника.

Я не володів собою. Схопився на ноги і – вперед. Мчав щосили, незважаючи ні на що. Видно, удав почув мене, бо раптом рвучким рухом вирвав голову з ями і підняв її високо над землею. В пащі тримав зайчика. Тваринка, ще жива, дригала ніжками. Побачивши мене, гадина вигнулась замашистим кільцем назад. Не знаю, чи то з метою захисту, чи для нападу. Я вже підбіг на п'ять кроків, уже блискавично нап'яв лук. Стріла проткнула йому шию наскрізь, застрявши в тілі. Удав трохи здригнувся, немовби здивований. Випустив з пащі зайчика і одразу рушив на мене. Я ледве встиг відкинути лук та стріли і виставити спис. В ту мить, коли він уже досягав мене, я махнув з усієї сили. Це був останній момент. Боком списа я вдарив його в шию. Удав пронизливо засичав і поточився від удару, якось дивно вигнувши шию. Невже вона була переламана? Я вдарив його вдруге, ще дужче, ніж перший раз.

Цього для нього було вже забагато. Кинувся тікати. Стріла, яка все ще стирчала в його шиї, розлетілася вщент. Живучість потвори була неймовірна. Звиваючись, удав мчав такими стрибками, що я ледве встигав за ним, В руках у мене знову був лук і стріли.

Якби удав рушив до чагарника в долині, він, мабуть, утік би. Але за звичкою він повертав на узгір'я. На свою погибель. Вгору не міг лізти так швидко. Я наздогнав його. Не підходячи надто близько до гада, бо сил у нього було ще неймовірно багато, я випускав у нього стрілу за стрілою. Здебільшого я промазував, але кілька раз і влучив. Удав хотів знову вдарити мене, але вже був неповороткий. Я легко відскочив убік. І тоді, взявши спис за гострий кінець, я товщим кінцем ударив його по голові раз, і другий, і третій. Тільки тепер удав звивався, безсилий, мов порізаний дощовий черв'як. Я бив і бив його, аж руки заболіли. Побитий, пом'ятий, удав ще ледве здригався. Я подумав, що так його не можна лишати, бо – хто зна – ще оживе. Вийнявши ніж, я відрізав йому голову.

Виміряв: удав мав п'ятнадцять футів завдовжки. Тіло його прикрашав гарний рисунок, який складався з ліній, зигзагів і плям кількох кольорів: світлокоричньових, темнобрунатних, чорних і жовтавих.

Боротьба так стомила мене, що, здобувши перемогу, я мусив лягти і відпочити кілька годин.

Зайчик, якого витягнув удав, здох. У ямі лишилось їх тільки чотири.

ВОГОНЬ

Після цих хвилюючих подій настали спокійніші дні. Кожного дня ранком, якщо тільки сприяла погода, я виходив у ліс і завжди щось приносив – то птаха, то зайчика, то черепаху чи плоди. Таким чином, я мав що їсти, а це на той час було найважливіше.

В заячому районі по дорозі до Озера Достатку я незабаром винищив звіряток; вони попадали в сильця дедалі рідше. Але в іншій частині острова я знайшов нове місце, де зайчата добре ловились, і моя яма знову наповнилася чотириногим стадом.

Поблизу Озера Достатку я часто бачив тих «свиней», в стаді яких застрелив колись із лука підсвинка. На жаль, з того часу я ні разу не підійшов до них на постріл. І сильці не можна було тут поставити, бо тварини були надзвичайно сильні: зате я подумував викопати ями-самоловки. Проте це потребувало копіткої праці, а в мене були більш термінові справи, тому я відклав копання ям на інший, більш підхожий час.

Спека ставала дедалі дужчою, наприкінці квітня сонце диявольськи припікало. Я ламав собі голову, як одягатися. Робінзон Крузо, мій улюблений вчитель і попередник на цих островах, прикривався від сонця парасолькою, а коли порвався європейський одяг, він старанно пошив собі одяг з козячих шкур – кожух, голову ж прикрив шкіряною шапкою. На моєму острові кіз не було. І хоч я, пам'ятаючи про такий похвальний приклад, хотів бути вірним і здібним послідовником свого вчителя, але тепер, на острові, почав помітно вагатись. Я зробив з гілля і пальмового листя парадну парасольку, але коли дійшло до використання її – лихо! З таким предметом домашнього вжитку неможливо було продиратися крізь гущавину, до того ж парасолька лякала дичину. Нарешті я закинув у куток недоречний мотлох і більш не чіпав його.

Така ж морока була й з одягом. Костюм, у якому я врятувався, і знайдені в скрині частини одягу швидко рвалися в хащах, бо там була маса колючок. Надходив день, коли мені нічого буде надіти.

У мене зібралося вже кільканадцять шкурок із зайчиків, яких я з'їв, і при бажанні з них можна було б пошити сяку-таку одежину. Але від однієї думки про те, щоб у таку спеку носити це хутро, мені ставало погано.

Під полотняною сорочкою піт лився з мене струмками, а що б же було під кожушком? Ні, не вірилось, щоб Робінзон ходив у шкурах і при такому кліматі добре почував себе.

Перемагаючи фальшиву соромливість, я, щоб зберегти надалі одяг, почав ходити голий, надіваючи тільки пов'язку на стегна. Шкіра моя, яка з часом стала більш схожою на шкіру індійця, ніж білої людини, вже майже не сприймала сонячного проміння. На голові у мене виросла буйна чуприна, довге волосся спадало мені на шию, і цього природного захисту було цілком достатньо. Вдень я ходив роздягнутий, але на ніч надівав сорочку, бо в печері часом гидко тягнуло холодом.

Мої шкіряні чоботи почали розпорюватись і розлазитись. Я прив'язав собі до ніг дерев'яні сандалі, але носити це взуття було незручно, і незабаром я покинув їх. Дедалі частіше ходив босоніж, і, коли шкіра на ступнях стала достатньо твердою, я без жалю розпрощався з чобітьми.

«Дикун!» вигукне, можливо, про мене який-небудь пустопорожній розумник.

«Може, й дикун! – відповім я. – Але чи не жив я на острові в умовах дикуна, який не мав навіть вогню, і чи не треба було – для того, щоб легше дожити до кращого майбутнього, – чи не треба було спочатку набути рис, властивих так званим дикунам?»

Вогонь! Його мені найбільше бракувало. Відчував це дедалі болючіше. Сира страва вже вилазила мені боком, і хоч я позбувся хвороб, які мучили мене в перші дні перебування на острові, а все ж боявся, що безперервне споживання сирого м'яса завдасть мені нового клопоту. Я знову шукав кременя, раз у раз б'ючи каменем об камінь. І знову все марно. Не добув жодної спасенної іскри.

І ось саме в цей час, одного щасливого ранку, в мене виникла така думка, що я аж ударив з силою себе долонею по лобі і скрикнув од радості. Як же я за всіма цими прикростями зовсім забув про це! З самого початку у мене було чудове кресало, досить було тільки взяти його; та й яке ж кресало, го, го! А кремінний пістолет, знайдений біля труна капітана? Щоправда, не було до нього пороху, і я не міг стріляти, але чи не можна викресати іскри, відводячи курок і спускаючи його?

Якомога швидше помчав до печери. В кутку, в пилюці я відшукав пістолет. Протер його, випробував, – пружина курка була ціла, тільки заржавіла. Кілька разів я відводив і спускав курок, нарешті пішло легше. Почистивши залізну поличку від іржі і спустивши на неї курок, я мало не збожеволів од радості: бризнула іскра. Ясна, жива, швидка іскра.

А чи знайду я губку, щоб розпалити вогонь. Суха трава, так само як і дрібно нарізані шматочки дерева, не загорялися. Тоді я відшукав у лісі старе, спорохнявіле дерево, вигорнув з нього трохи трухлятини і, розтерши її в порох, висушив на сонці. Потім насипав його на поличку пістолета. Клацнув курок, блиснула іскра. Порохно почало тліти. Я подув: малесеньке синювате полум'ячко. Поклав стружок – і полум'я!

– Вогонь! Вогонь! – закричав я, мов дитина.

Я підклав сухих гілочок. Полум'я, потріскуючи, розгорялося. Радість душила мене. Більше гілля! Полум'я виросло завбільшки з людину, переможно гуділо, сипало іскрами. Новий життєдайний, могутній союзник!

Я бігом зносив сухе гілля, якого сила-силенна валялась поблизу. Забезпечивши вогнищу існування і переконавшись, що воно вже не загасне, я вбив зайчика, зняв шкурку, випотрошив його м'ясо, настромив на жердину і почав поволі обертати над вогнем. Незабаром у повітрі рознісся гострий запах печення. Він був настільки приголомшливий, що у мене запаморочилося в голові. Від пожадливості у мене був повен рот слини. Як же прагнув мій шлунок жареного м'яса!

Ніколи не забуду розкоші цього першого бенкету. В той час, коли вогонь продовжував весело шугати і сичати, я стояв біля нього, захоплений однаково як ласощами, так і гордістю від того, що я вирвав у сил природи такий неоціненний скарб.

Знов у пригоді мені став досвід, набутий у віргінських лісах. Я вмів без особливих труднощів постійно підтримувати вогонь так, щоб він ніколи не згас. Тільки в зв'язку з цим у мене стало тепер більше роботи, бо до обов'язків, які я мав досі, додався новий: треба було зносити з гущавини запаси палива.

Володіння вогнем немовби розширило мій погляд на світ, сповнило мене надією, додало мені жвавості, а моїм думкам – відваги і широти. Я вже міркував про те, як, на зразок Робінзона, випалювати з глини посуд і варити в ній їжу. Але перед цим у мене з'явилася інша, невідкладна робота.

В цей період, у першій половині травня, на небі відбувалися серйозні зміни. Важкі, дедалі густіші хмари збиралися над островом, і дощі лили з кожним днем більші. Сумнівів не було: наближається період дощів.

Я жив на острові вже понад два місяці. Скільки разів я поспішав на вершину гори і впивався очима в далечінь! Даремно. Дедалі більше примирявся я з думкою, що залишусь тут довше, ніж раніш припускав, і до цієї необхідності треба було пристосуватись. В мішку у мене було трохи кукурудзяного і ячмінного зерна. Сирі плоди, так само як і м'ясо, вже остогидли мені. Вогонь давав мені можливість готувати різноманітні страви; якби зерна у мене було більше, я міг би його розтерти на борошно і спекти хліб. З розповіді Робінзона Крузо я пам'ятав, що період дощів – найкращий час для сівби, тому одразу, не відкладаючи, вирішив узятися до обробітку землі.

За двісті кроків од печери, над берегом річки, я знайшов відповідне місце. Грунт, як мені здавалося, був родючий, бур'янів і кущів росло тут безліч. Я почав старанно винищувати рослинних трутнів. Од правіків вони гнобили тут землю, глибоко пускаючи коріння, отже, боротьба з ними була важка, а знаряддя мої – більш ніж примітивні. Не одна крапля поту стікала з мого чола, і минув тиждень, поки я очистив поле. Воно було завбільшки п'ятдесят на п'ятдесят кроків. Дальша робота – копання землі – теж ішла нелегко, бо земля була тверда і пронизана корінням. Я зламав лопату, отже, треба було з панцира черепахи робити другу, але через тиждень я справився з цим і закінчив перекопувати землю.

Зерно я посіяв на двох окремих грядках: на одній – кукурудзу, на другій – ячмінь. Виявилося, що землі я приготував більше, ніж треба було для мого зерна. Засіявши грядки, я заволочив їх гіллякою, щоб птахи не виклювали зерен. По закінченні праці я випрямився і з полегшенням зітхнув.

– Велику справу я зробив! – сказав, дивлячись задоволений на своє поле. – Цікаво, що воно тут виросте.

Закінчувався травень. Ішли дощі, часті, з громом, рясні, але недовгі. Сонце протягом дня кілька раз виходило з-за хмар. Парке повітря пахло вологою, розігрітою зеленню.

Я ПОБАЧИВ ДВОХ ЛЮДЕЙ

Самітність давалася взнаки. Дедалі частіше я голосно розмовляв сам з собою. Моя істота якось роздвоювалась, і виникало немовби два Яни – один запальний, готовий щохвилини спалахнути, другий – слухняний і витриманий. Коли цей перший, поривчастий, щось говорив, то той, другий, сперечався з ним і заперечував йому. Очевидно, мій розум, звиклий мислити в середовищі людей, у суспільстві повинен був стикатися з чим-небудь, хоч із самим собою. Такі-то химери породжувала самітність.

Одного дня я, скориставшись з гарної погоди і чистого повітря, піднявся на вершину гори, як робив це безліч разів до того. Тепер, у дощовий період, щоразу, коли світило сонце, далекі предмети було видно чітко і виразно, як на долоні. Земля на горизонті з південного боку виднілася виразніше, ніж будь-коли в інший час; вона здавалася мені на диво близькою.

– Яне! – обізвалось моє заповзятливе «я». – Ти оглянув майже весь острів, а он там, на південному краю, ти ще не був!

– Ну її що з того, що не був? – буркнуло у відповідь те друге, суперечливе «я». – У мене стільки було іншої роботи!..

– Час подумати про те, щоб якось вибратися з цієї тюрми! Вже три місяці я тут сиджу! Довше не чекатиму! Завтра йду на південний берег! Я хочу побачити…

– Не підемо, бо тут ще є невідкладна робота.

– Я хочу побачити зблизька ту землю, що видніється на протилежному боці…

– А вогнище?

– Що вогнище?

– Обов'язково треба збудувати курінь, щоб уберегти вогнище під дощів.

– Добре, збудую курінь. Але потім одразу ж вирушу на південь!

– Як хочеш…

Часом у мене складалося враження, що ці наївні розмови з самим собою тримали мене при здоровому розумі, оберігали від божевілля.

Вогнище горіло перед печерою, і дощі часто гасили його. На кількох високих жердинах, забитих у землю навколо вогнища, я зробив з великого пальмового гілля дах. Він був достатньо високий, щоб я міг вільно ходити під ним, і достатньо широкий, щоб зливи, які забивали збоку, не загасили вогню. З усіх боків курінь був зовсім відкритий. Це будівництво тривало три дні.

Четвертого дня над ранок я поклав папугам і зайчикам їжі на дві доби і вирушив на південь. Як завжди, на плечах у мене був кошик з їжею, в руках лук, стріли і спис, за поясом – ніж. Я взяв також пістолет і жменю висушеної трухлявини для розпалювання вогнища.

Наскільки я міг переконатися з своєї гори, острів своєю формою трохи нагадував яйце, неправильний берег його хвилясто звивався між затоками. Від моєї печери, розташованої біля східного берега, можна було вийти навпростець через острів на південь. Це була найкоротша дорога, але разом з тим і дуже важка, бо йшла вона серед колючого гілля. Тому я вважав за краще піти по окружній лінії, весь час тримаючись морського узбережжя, де мандрувати було зручніше і я міг не боятися, що заблуджусь.

Незабаром я проминув місце, в якому закопав тіло капітана. У завзятій, сповненій різноманітних пригод боротьбі за існування, яку довелося мені вести до останнього часу, я зовсім забув про його таємничу смерть. Тепер, коли я проходив повз цю могилу, все з самого початку постало в моїй пам'яті, і мною знову оволоділи роздумі! про загадкову рану капітана.

Ідучи далі, я незабаром потрапив на незнане мені досі місце. Тут росло багато кокосових пальм, переважно на самому березі, недалеко від води, і йти під зеленим шатром їх листя мені було зручно і приємно. З верхівок звисали спілі плоди. Я жадно дивився на них. Багато пальм, яких ще молодими шарпали бурі, росли похило; можна було б спробувати колись зійти на них так, як ходять мавпи, тримаючись за стовбур руками і босими ногами.

Повітря в ці ранкові години було прохолодне, і я бадьоро йшов уперед. Миля за милею лишалися позаду. Через кілька годин, коли сонце почало припікати, я добрався до південного узбережжя. Краєвид скрізь був однаковий: на березі пісок і кокосові пальми, подекуди невеликі скелі; потім чагарникові зарослі, далі, в глибині острова, зрідка – то тут, то там – росли дерева.

Земля на півдні від мого острова вимальовувалась трохи виразніше, ніж з вершини гори, але все ще була досить далеко. Чи не можна було б переплисти протоку, яка відділяла цю землю, з допомогою плота чи чогось подібного? Для цього, мабуть, треба було мати міцний човен. Усвідомлення цієї необхідності розвіяло тиху надію на те, що я без труднощів зможу переплисти на материк, але тепер я хоч знав, як мені бути.

Я все ще прямував далі берегом моря. Раптом я став, немов укопаний, вражений до глибини душі: на піску побачив чіткий свіжий слід людської ступні. Це було так несподівано, що у мене аж коліна підігнулись. Я придивився уважніше. Помилки не було. Сліди двох людей позначалися надзвичайно чітко не тільки на піску, але й у моїй ошелешеній свідомості.

Я інстинктивно сховався за найближчим кущем. Допитливим поглядом оглядав усе навколо. Потім я поглянув у далечінь прямо перед собою. Вітер, який дув з моря, сіпав і м'яв кущі, і в цьому безупинному русі важко було щось помітити, хоча б там навіть метушилися люди. А тут ближче шуміли хвилі, в агавах шелестів вітер, щебетали пташки, і разом усі ці відголоси утворювали круг мене дратівливу стіну звуків, із-за якої мій слух не міг виловити нічого іншого.

Та ось враження першої хвилини минуло, і я одразу ж опам'ятався. Довго сидіти під кущем, немов заєць, не мало сенсу. Якщо десь там на мене чатувала грізна небезпека, то треба було її пізнати, і чим швидше, тим краще, а пізнавши – стати до боротьби з нею.

Я ще раз уважно оглянув сліди. Вони були зовсім свіжі. Два чоловіки – без сумніву, індійці, бо обидва були босі – проходили тут сьогодні вранці. Дійшли до цього місця і повернулися тією ж дорогою, вздовж узбережжя. Я вирішив якомога обережніше йти за ними і довідатися, хто вони. Моряки на каперському кораблі розповідали жахливі речі про жорстокість індійців у цих місцях.

Разом з тим пригадалося мені, що в такому випадку зробив Робінзон Крузо. Коли Робінзон побачив на своєму острові слід чужої ступні, ним оволодів такий панічний жах, що він побіг, мов божевільний, до своєї «фортеці», зачинився в ній на кілька днів, зо страху не спав, хоч просив у бога допомоги, але довго не міг подолати страшних душевних мук. Вже від читання опису цих жахливих тривог аж мороз ішов поза шкірою.

«Чому я не переживаю такого?» думав я.

Справді не переживав. Пильність моя, звичайно, була напружена до краю – та це й усе. Знав, що в ту мить, коли я відкрив присутність індійців, закінчився мій спокій на острові і зникла під три чорти уявна безтурботність тієї безглуздої ідилії, в якій я жив, – безглуздої, а проте, як не як, ідилії. Люди, що їх сліди я побачив, були, напевне, ворогами, з якими рано чи пізно мені належало боротися. І якщо, незважаючи на все, я не відчув такого жаху, як Робінзон Крузо, то це, мабуть, тому, що був я з іншої глини, що просто життя у віргінських лісах навчило мене дивитись прямо в очі не одній небезпеці. У Робінзона на його острові було більше зброї, зате я був озброєний більшим досвідом.

Сліди вели тут понад самим берегом моря, і, щоб мене здалеку не побачили на відкритому місці, я йшов уже не прямо по слідах. Крався поміж густими кущами на краю піщаних дюн, певний, що рано чи пізно сліди звернуть у цей бік.

Раптом я зупинився. Страшне припущення майже приголомшило мене. Пригадався капітан з раною на голові і пістолетом в руці. І все те, що до цього часу здавалося мені неприродною причиною його смерті, – чи не пояснювалось воно тепер ясно присутністю на острові чужих, ворожих людей? Це вони вбили капітана, коли той виплив на берег, а сліди, по яких я зараз ішов, належали, без сумніву, вбивцям. Усвідомивши собі цей стан справи, я зрозумів, до чого йду. Тому тримався з великою обережністю.

Через деякий час я дійшов до затоки, яка досить далеко врізувалася в глиб острова. Протилежний берег її, віддалений майже на чверть милі, виділявся на фоні зелених чагарників білою смугою приморського піску. Сховавшись за стовбуром кокосової пальми, я добре бачив перед собою широку картину всієї затоки.

Раптом я здригнувся. Побачив їх на другому боці затоки. Обидва бігли через пісок у гущавину. Доки я встиг приглянутись до них, вони зникли в кущах. Сонце світило мені в очі, і з такої відстані важко було розібрати, хто ці люди: білі чи індійці. Я тільки помітив, що на них був якийсь одяг; то, може, це білі? Індійці в цих місцях ходили голі, щонайбільше з пов'язками на стегнах.

Я настільки одвик від людей, що, побачивши цих двох незнайомців, відчув, як здавило мені в горлі і запаморочилась голова. Мене хвилювали однаково як можливість близької небезпеки, так і сама незвичайність появи людей. Ще раз перевірив свою зброю і взяв її якнайзручніше обома руками.

«Чого вони так бігли? – запитував я сам себе. – Невже помітили мене?»

«Не може бути! – відповів одразу ж. – Я ж навіть кінчика носа не висунув з укриття…»

Але якщо це індійці, то у них соколині очі!.. Може, все-таки помітили мене?..

Це було б дуже погано. Тільки напавши зненацька, я міг розраховувати на перемогу, тим більше, що їх було двоє, а може, й більше.

«А чи слід мені в зв'язку з цим іти далі? – постало запитання. – Може, краще повернутися б до печери?»

Ні, треба було обов'язково йти далі, довідатись, хто вони і які у них наміри.

Знаючи тепер приблизно, де їх шукати, я відійшов у глиб нетрів і під їх прикриттям поспішно продирався крізь кущі, віддалік од води. Я далеко обійшов затоку. Опинившись по другий бік її, напружив усю свою увагу і розсудливість, яких навчило мене життя в лісі. Якщо ті люди помітили мене раніше, то, напевно, виглядали тепер з боку затоки. Я вирішив обманути їх пильність і відійшов ще далі в глиб острова, щоб, зробивши великий круг, зайти їм у тил з протилежного до затоки боку. Звідси вони напевно не чекали моєї появи.

Хащі тут були густі і, на жаль, як і скрізь на острові, повні колючок, що дряпали мені шкіру на тілі. Часто доводилось повзти по землі. Єдине, чого я хотів тепер, – це знайти їх раніше, ніж вони мене, і зненацька кинутись на них.

Але сталося інакше. Вони перші побачили мене. В той час, коли я найменше цього чекав, зрадницька стріла свиснула біля мого вуха і впала поблизу в кущ. Я кинувся на землю. Щастя моє, що в цьому місці була впадина. Ховаючись у ній, я міг безпечно відійти. Ніхто не кинувся на мене. Пробігши близько двохсот кроків, я зупинився і оглянувся. Ніякий шум, ніякий голос не викривали противника. Позад мене нікого не було. Я знав, де причаївся стрілець, який випустив стрілу. Але де був другий? Може, поперед мене?

Не затримуючись ні на мить, я поспішно вийшов із засідки. Тільки відійшовши з півмилі від того місця, де в мене стріляли, зітхнув спокійніше.

До печери я рушив окружною дорогою. Ішов, петляючи, і кілька разів робив засідку на власних слідах, маючи на меті вивідати наміри противника. Але ніхто не гнався за мною. Щоб остаточно збити спантелику можливу погоню, я спускався у воду в зручних місцях, де були невеличкі затоки, а мілко під водою – каміння, і вбрід ішов уздовж узбережжя. Біля печери затер за собою сліди. Кілька годин до вечора я використав для того, щоб скрізь поблизу знищити будь-які ознаки мого перебування, залишені раніше. Справа це була дуже копітка, але необхідна. Впевнений, що невідомим людям не так уже й легко буде знайти моє житло, я ліг спати.

Збуджений пригодами дня, я добре розумів, що найближчим часом чекає мене вирішальна зустріч з чужими людьми на острові. Але я був занадто стомлений, щоб думати про якийсь план дій, і швидко заснув.