Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Аркадій ФІДЛЕР
ОСТРІВ РОБІНЗОНА

Художник З. РИХЛИЦЬКИЙ

Моїм синам

Аркадієві та Маркові

присвячую

ВІД АВТОРА

«…У зв'язку з тим, Арнак, назовімо якось цей острів! Але як?.. Уже знаю: Островом Робінзона. Байдуже, існував Робінзон чи ні, байдуже, що він ніколи не був на цьому острові,– але ж я жив на ньому, мов Робінзон на відлюдді. Я часто згадував тут книжку про цього бідолаху…»

Одним з найстаріших міст в Америці є Кумана – місто на узбережжі Венесуели, приблизно за триста кілометрів на захід від гирла великої ріки Оріноко. Засноване в 1520 році іспанцями над глибокою затокою, яку захищає від північно-східних пасатів довгий півострів, місто дуже скоро стало значним торговельним і культурним центром, а також осереддям конквістадорської експансії. Звідси грізні конквістадори вирушали в походи в глиб країни, далеко, аж до річки Оріноко, підкоряючи індійські племена, відбираючи їх землю; звідси йшло також багато місіонерів, щоб поневолювати або – іншими словами – рятувати душі індійців і заснувати багаті місії.

В Кумані є, звичайно, багато храмів і монастирів, де за мурами накопичувались збірки хронік, документів, трактатів. Тут до сьогоднішнього дня зберігся не один цінний рукопис, який проливає світло на історію народу і країни, на події минулих днів.

За кілька десятків кілометрів на північ від Кумани, в Карібському морі, лежить відкритий Колумбом великий острів Маргарита, відомий промислом перлів і бунтом останнього жорстокого конквістадора Аквірре. Між островом Маргарита і материком лежить ще один, значно менший острів Коче. Протягом довгих століть він був безлюдний, перші жителі оселились тут лише в середині XVIII століття, та й то ненадовго.

З цього часу в одній з куманських бібліотек зберігається оповідання францісканця, що, перебуваючи на острові Коче, описав, як жителі його знайшли в печері великий човен, захований там, напевно, кілька десятків років тому. На цьому човні був загадковий напис, видовбаний на дереві: John Bober Polonus, а під ним рік: 1726. Францісканець намагався розгадати таємницю захованого човна, але даремно, хоча питання про цей човен він зв'язував – і зрештою слушно – з широко відомим у той час походом кільканадцятьох іспанців з Маргарити, які в погоні за втікачами-невільниками у тому ж 1726 році вирушили в море і пропали безвісти разом з судном.

Це все, що вияснив францісканець.

Інші документи того часу, що зберігаються в куманських книгосховищах, говорять про якогось незвичайного білого чоловіка, який незабаром після 1726 року з'явився серед араваків – незалежних індійців, що жили в лісах на південь від гирла ріки Оріноко, і користувався серед них великим авторитетом. Відомий індійцям як вождь Юан – ім'я це відповідає англійському Джон – він спромігся об'єднати під своїм керівництвом багато навколишніх племен. Маючи трохи вогнестрільної зброї, білий чоловік протягом багатьох років успішно захищав незалежність індійців від посягань іспанських загарбників. Лише після смерті білого вождя вдалося зламати опір індійців і поневолити їх.

На основі вцілілих записів, зроблених колись цією справді незвичайною людиною, Яном Бобером, варто спокуситись відтворити його цікаві пригоди на безлюдному острові Карібського моря. Отож послухаймо, як розповідає про це він сам.

БІЛЯ ГИРЛА ДЖЕЙМС-РІВЕР

– Гребти зумієш? – тихо спитав мене матрос Вільям, мій приятель.

– Зумію! – відповів я пошепки. – Ну, то їдьмо!

Намацавши в темряві край шлюпки, я скочив у неї і поставив біля ніг клуночок з усіма своїми пожитками. Потім схопився за весла. Вільям з силою відштовхнув човен од берега і сів біля керма. Відчуваючи під собою воду, я полегшено зітхнув: був немов загнаний звір, що тікає від погоні.

Не встигли ми відплисти і кількох сажнів по річці, як шлюпку підхопив бурхливий вир – був саме час морського відпливу – і течія дуже швидко помчала нас вниз, до гирла Джеймс-рівер.

Якраз минула північ. Просякнуті дрібним дощем сутінки покривали річку і прибережні склади міста Джеймстоуна. Було зовсім тихо, чулися тільки приглушені сплески весел і булькотіння води за бортом шлюпки. Холод січневої віргінської ночі проймав до кісток.

Раптом Вільяма почав душити кашель. Даремно моряк намагався його вгамувати. Розігрівшись од кількох склянок грогу, яким я почастував його в портовому кабачку, тепер на холодному повітрі Вільям почав сильно кашляти. Між вибухами кашлю він проклинав на чому світ стоїть своє горло і затуляв рот полою куртки, але це не дуже допомагало. Ми боялися, що шум накличе на наші голови біду – його почують річкові стражники, і тоді з нашої втечі нічого не вийде. На щастя, мій товариш перестав кашляти саме вчасно.

Перед нами на березі з'явився вогник: митниця. Я перестав гребти. Течія й без того несла нас у потрібному напрямку, до гирла річки, де стояв на якорі корабель – мета нашої нічної вилазки.

Десь з берега чути було оклики, але нас вони не стосувалися. Непомічені, ми пропливли біля митниці і, коли за поворотом річки зникли її вогні, зітхнули вільніше. Небезпека залишилася позаду, перед нами був рятівний корабель.

Згодом Вільям, мій товариш, крякнув і, порушуючи мовчання, сказав:

– Well [1]1
  Well – добре (англ.).


[Закрыть], найгірше вже позаду… Ще дві години погребти…

Він схилився наді мною і з незвичайною для морського вовка турботою, якої я не помічав у нього протягом нашої дводенної дружби, запитав:

– Ну, брате Джонні, як твоя душа – не сховалась у п'ятки?

– А чого б вона мала ховатись у п'ятки? – щиро здивувався я.

– Хай йому чорт, ти ж ідеш на каперський [2]2
  Каперським зветься корабель, який займається каперством, тобто переслідуванням і захопленням купецьких суден ворожої держави у воєнний час.


[Закрыть]корабель, Джон! Я ж казав уже тобі, що там не жарти! Будемо воювати і грабувати! Якщо іспанці піймають нас, то обов'язково повісять, а перед тим ще, може, й пошматують добре нам шкіру.

Я перестав гребти.

– Не боюсь воювати! А ти, брате, не наганяй на мене даремно страху.

– Дурний ти, Джоне! Я тобі даремно страху не наганяю… Наш старий – неабиякий бандит і негідник! Такого капітана немає на всьому Карібському морі! Життя на нашій посудині – то справжнє пекло, його важко витримати!

– А ти ж витримуєш? Інші витримують?

– Ну, ми – то зовсім інше! Ми з дитинства звикли до солоної води… А ти ж сухопутний щур…

Я одразу накинувся на нього:

– Гей, Віллі, не допікай мені таким прізвиськом… Я досить поневірявся в лісах Віргінії і не раз дивився смерті в очі. Ти ж знаєш, чому я втікаю!

– Знаю, знаю…

Я тікав от помсти віргінських поміщиків, англійських лордів.

Близько тридцяти років тому мій батько, один з піонерів, які розвідували нові землі, помандрував з родиною на західні кордони Віргінії і там, серед глухої пущі біля підніжжя Аллеганських гір, поставив собі хату. Корчуючи ліс, весь час під страхом нападу індійців, борючись з дикими звірами, ворожою природою, він прожив там немало тяжких років, доки переборов труднощі і почав збирати заслужені плоди своєї праці. По його слідах прибували інші і закладали поблизу свої садиби. Щаслива долина квітла в достатку, в ній починало пульсувати громадське життя. І ось саме тоді – а було це рівно рік тому – несподівано, звідти, звідки його зовсім не чекали, ударив грім. У долину прибули агенти лорда Данбері, щоб одібрати від нас землю. Вони посилалися на якийсь королівський декрет, що був виданий кілька десятків років тому і начебто віддавав цю територію родині Данбері. Ми подали до властей колонії в Джеймстоун скаргу на цю явну несправедливість, але там сиділи пани і вельможі, прихильники лорда Данбері, і правди ми не знайшли. Коли посіпаки ненажерливого лорда наїхали в долину, щоб вигнати поселенців, зібралося нас кілька десятків і вчинили збройний опір. Я був одним з ватажків.

Боячись, щоб бунт не поширився на весь край, як це було півстоліття тому, за часів Бекона, проти нас одразу ж кинули переважаючі сили. Нас швидко розгромили, винищуючи з надзвичайною жорстокістю. Не шкодували вірьовки. Полум'я повстання загасили на самому початку. За мою голову визначили нагороду.

Рятуючись від завзятої погоні, я міг утікати єдиною відкритою для мене дорогою: в напрямку до столиці – міста Джеймстоун. Я прибіг туди і сховався в корчмі на березі річки.

Добрі люди допомогли мені: познайомили з Вільямом – матросом з каперського корабля, який стояв біля гирла Джеймс-рівер; матроси на цьому кораблі завжди були потрібні, а Вільям полюбив мене і охоче згодився переправити контрабандою на судно. Так у дощову січневу ніч ми опинилися в човні, пробираючись крадькома вниз по річці.

Минуло більше двох годин, коли голос Вільяма вивів мене з задуми:

– Щось там маячить перед нами!..

То був наш корабель. Окриком ми дали знати про своє прибуття. Зверху нам скинули канатний трап, по якому ми вилізли на палубу. Вільям завів мене до матроського кубрика і звелів трохи поспати. На світанку він розбудив мене і повів до боцмана. Боцман, схожий більше на якесь кудлате чудовисько, ніж на людське створіння, окинув мене похмурим поглядом, старанно обмацав м'язи на всьому тілі, потім плюнув зневажливо в річку і, щось мимрячи, звелів іти за ним.

– Як тебе? – спитав через плече. Я не зрозумів, про що йде мова.

– Як тебе звати, стерво?! – крикнув.

– Ян, – відповів я по-польськи, бо так звали мене в сім'ї і між лісовими сусідами.

– Як? – скривився боцман.

– Джон, – виправився я, назвавши ім'я по-англійськи.

– Ну, то зразу кажи по-людськи! – гаркнув він. Боцман завів мене в каюту капітана і штовхнув на середину.

Капітан, жирний суб'єкт з виряченими гострими очима, сидів біля столу, на якому стояв сніданок, але не їв. Перед ним стояли два молоді індійці, як довідався я пізніше, його невільники. Старшого з них, юнака років двадцяти, капітан люто шмагав батогом по голові. Коли ми увійшли, він перестав бити, але руки не опустив і тільки глянув на нас спідлоба.

– Новий «матрос», Джон! – сказав боцман з іронією в голосі.

Капітан гнівно кивнув головою і сказав, щоб ми забиралися під три чорти. Боцман шарпнув мене, грубо витягнув на палубу і швидко зачинив за собою двері каюти.

– Ну, щастя твоє, голодранцю, – заскреготав він, – старий був ласкавий.

Мені дуже хотілося запитати, в чому ж полягало те моє щастя та капітанова ласка і що означала сцена знущання над індійцем у каюті, але сердитий боцман не дозволив говорити; сунув мені в руки відро, щітку з ганчіркою і наказав мити палубу.

Так розпочав я службу на імперському кораблі, безмежно радий, що залишив за собою американську землю і втік од погоні.

ПІРАТСЬКИЙ КОРАБЕЛЬ

Корабель мав назву «Добра Надія» і був трищогловою бригантиною. Стояв на якорі ще кілька днів. Я боявся, що віргінські власті довідаються про моє перебування на кораблі, але Вільям, бувала людина, заспокоїв мене.

– Потрапивши сюди, – сказав він, – ти одразу став немовби заживо похований… Загинув для них…

Справді, ніхто мене тут не розшукував, а незабаром ми підняли якір і вирушили в море.

Дисципліна на кораблі була жорстока: за найменшу провину карали. Зібралися тут справжні розбишаки, але всі вони боялись капітана, мов чорта. Як новоспеченого моряка, мене примушували виконувати найгіршу роботу. Від самого світанку і часто до пізньої ночі я не мав спочинку. Не знаю навіть, як пережив би я цей перший, тяжкий період мого плавання, якби не дружня рука і теплі слова Вільяма. Він мав щире, хоч і грубе серце і, будучи на двадцять років старший від мене, по-справжньому дружив зі мною. Щоденно перед сном ми багато і відверто розмовляли.

Коли на кораблі стало відомо, що я всі свої двадцять п'ять років прожив у лісах і був там непоганим мисливцем, матроси стали трохи лагіднішими до мене і штурхали вже менше. Боцман поставив мене до гармати і наказав Вільямові вивчити на доброго пушкаря. Гармат на кораблі було багато.

– Це якась плавуча фортеця? – висловлював я приятелеві свій подив.

– Хай йому чорт, а ти ж як думав? Що ми пливемо на бал?

В середині корабля були просторі відсіки, які нагадували тюремні льохи, тим більше, що в них лежало повно ланцюгів.

– Навіщо тут стільки ланцюгів? – якось запитав я Вільяма.

– Щоб сковувати людей, яких піймаємо, – прямо випалив той.

– Піймаємо людей? Ти жартуєш?

– І не думаю!

– Яких людей?

– Всяких: негрів, індійців, метисів, датчан, французів, голландців, португальців, іспанців – усіх, хто потрапить нам в лапи, тільки не англійців.

– А що з цими полоненими зробимо?

– Що? Негрів та інших кольорових продамо як невільників на наші плантації, а з європейців, яких піймаємо, візьмемо за звільнення великий викуп.

– Так це ж розбій!

– Що ти кажеш?

Як тільки я докладніше довідався про мету нашого походу, у мене відкрились очі. Я потрапив не на звичайний каперський корабель, а на піратське судно.

Вийшовши у відкрите море, ми взяли курс на південь, на Малі Антільські острови і північне узбережжя Південної Америки. Мали намір, нишпорячи між островами, нападати на невеликі селища і грабувати їх скільки вдасться. Підстерігаючи в морі кораблі, ми розраховували на багату здобич, особливо маючи на увазі невільничі кораблі з Африки.

Ось такий був той благородний корабель, на який закинула мене доля. Потрапивши на його палубу, я вже не мав можливості вибратися звідси..

Вороття не було. А якщо вже мені випало між вовками жити, то треба було, як каже прислів'я, по-вовчому й вити.

Коли я докоряв Вільямові за те, що він вчасно не остеріг мене, в голубих очах товариша відбивалося величезне здивування.

– Гей, Джонні, хай йому чорт, чого ти від мене хочеш? – казав він з докором в голосі. – Я ж не приховував від тебе, що це каперський корабель, що ми будемо воювати і грабувати! Чи, може, приховував?

– Ні, але…

– Але не це найважливіше… Хіба ти не жив у лісах на заході і не бешкетував там? Хіба ти не бунтував проти властей колонії і не був забіякою? Було таке, було, Джонні! Тому й хотіли тебе повісити і так гналися за тобою. Ти був сміливий і відважний, хлопче. Був таким?

– Був, але…

– А якщо ти був сміливий і відважний там, у своїх лісах, то будеш відважний і на морі. Серце твоє і тут не зів'яне.

Я хотів переконати його, що одна справа – піднімати зброю, захищаючи справедливість, як то було в лісах Віргінії, і зовсім інша – використовувати цю зброю для грабежів та піратського розбою на морі, але затуманений, майже добродушний погляд Вільяма стримав мене: так легко я не переконав би його в різниці моральних мотивів. Приятель сам не міг похвалитися чистим сумлінням, бо намагався звести розмову на іншу тему. Він почастував мене чаркою рому і запитав, чому в лісах мене звали Ян, а не Джон, що звучало б більш природно.

– Тому що моя мати була полька, а батько, хоч і англієць, але польського походження, – відповів я.

– Поляки – це там, недалеко від Туреччини і Відня! – похвалився Вільям своєю обізнаністю в географії та історії.

– Далеко і недалеко, – сміючись, махнув я рукою. Вільям просив, щоб я розповів йому щось про свою сім'ю. І я розповів, що знав.

– Три англійські судна, які в 1607 році першими прийшли у віргінську затоку Чеспік, привезли на американську землю не тільки дармоїдів, авантюристів і нероб, як про це розповідають історичні хроніки. Було серед них і декілька ремісників-смолярів, поляків, яких узяла на службу віргінська компанія, щоб вони створили в колонії смолокурний промисел. Між ними був і мій прадід, Ян Бобер.

Ці ремісники старанно взялися до праці і незабаром почали виробляти для колонії смолу, дьоготь, поташ і деревне вугілля. Справлялися вони з цим так добре, що в наступні роки компанія привезла ще більше польських смолярів, які на той час були найкращими в світі.

З тих пір зберігається в нашій сім'ї спогад про один незвичайний випадок. За якийсь десяток чи скільки там років після утворення колонії англійські поселенці завоювали собі деякі, щоправда, незначні політичні свободи: вони здобули право обирати з свого середовища послів на колоніальний сеймик, який збирався в столиці – місті Джеймстоуні. Коли польських смолярів, як іноземців, не хотіли допустити до виборів, вони, обурені, покинули всі як один свої місця і перестали працювати. Але вони були так потрібні колонії і, з другого боку, такі непохитні в захисті своїх громадянських прав, що власті нарешті зробили поступку і визнали за ними такі самі права, які мали англійські колоністи.

– То, видно, неабиякі хлопці були, ці смолярі! – буркнув Вільям.

– У цей час мій прадід Ян одружився з англійкою, яка прибула з Англії до колонії, і це одруження через два роки прямо-таки врятувало йому життя. Було це так. Коли його дружина чекала дитини, прадід забрав її з лісів до Джеймстоуна, щоб вона мала всі вигоди під час пологів. Саме в цей час віргінські індійці підняли велике повстання, до пня вирізуючи у лісових селищах майже всіх колоністів, в тому числі і більшість поляків. Тільки місто Джеймстоун, вчасно попереджене, змогло захиститись і врятувало своїх мешканців од загибелі.

Про дідуся Мартина, який народився саме в цей час, я мало що можу сказати; хіба тільки те, що жив він, як поселенець, у лісах, одружився також з англійкою і мав кілька дітей, з яких Томаш, що народився в 1656 році, був моїм батьком. Коли батькові було вже років двадцять, неспокійні індійці з берегів річки Сусквеганни стали загрозою для білих поселенців. Тоді якийсь Бекон, піонер прикордонної віргінської зони, скликав проти них загони добровольців, які геть винищили індійців. Одним з перших добровольців став мій батько. Про Бекона йшла така слава, що прихильники з усієї Віргінії поспішали в його загони.

У ті часи Віргінією правили великі пани та багатії, яким належала майже вся земля та інші багатства. На чолі їх став присланий з Англії губернатор колонії, лорд Берклей, тиран і мучитель народу. Бачачи, що навколо Бекона згуртовуються дедалі більші маси незадоволених, лорд Берклей ударив своїм військом в тил прикордонних загонів саме в той час, коли вони все ще розправлялися з індійцями.

Але сила руху добровольців була непоборна. Загони Бекона повернулись тепер проти військ губернатора і проти власників маєтків. Спалахнула кривава громадянська війна, під час якої непереможні загони добровольців били ворога в кожній сутичці, аж доки не притиснули його до самого узбережжя.

І ось саме тоді Бекон загинув. Це був смертельний удар для руху повстанців. Берклей скористався з безладдя та переполоху в рядах добровольців і почав їх громити. Сила поселенців була зламана, вони зазнали поразки. Переможці скаженіли, караючи повстанців вогнем, мечем і шибеницею. У лютій злобі вони безжалісним чоботом розтоптали зародок незалежної Віргінії. Це був 1677 рік.

Мого батька, засудженого вже до страти через повішення, врятувала та обставина, що дід його прибув у країну як іноземець. Тому батька визнали теж за іноземця і тільки вислали з Америки. Він поїхав у Польщу, не знаючи в той час жодного польського слова.

Через кілька років він одружився в Кракові з освіченою дівчиною з ремісничої сім'ї. Хоч він і був щасливий у Польщі, а проте сумував за життям у віргінських лісах. Як тільки в Америці повіяли лагідніші політичні вітри й було оголошено загальну амністію, він повернувся з сім'єю до Аллеганських гір. Тут в останньому році XVII століття я й з'явився на світ. Незважаючи на те, що мати моя була полькою, я небагато запам'ятав польських слів, зате навчився від неї читати і писати по-англійськи.

І ось, на двадцять шостому році свого життя, мені довелось із зброєю в руках захищати батьківську долину і, не маючи змоги опиратися насильству, рятуватись, тікаючи в море.

– Хай тобі грець, який завзятий рід, – чмокнув задоволено Вільям. – Тільки бунти й бунти! Прадід бунтар, батько бунтар і син бунтар. Ти мов народився для нашого каперського корабля.

– Щоб займатися корсарством і розбійництвом?

– Ні. Щоб здобути славу і наповнити при цьому кишені.

– Дякую за таку славу…

Моє життя в глибоких лісах було сповнене різноманітних пригод. Але коли б мене хто запитав, які враження того часу найглибше схвилювали мою душу, я відповів би, що це були не мисливські враження – хоч першого в своєму житті ведмедя я вбив, коли мені було дванадцять років, – і не криваві події останнього повстання, ні, то були враження іншого, зовсім несподіваного характеру: книжка, прочитання однієї книжки. Два роки тому вона потрапила мені до рук, і коли я почав читати цю книжку, мені аж подих захопило, я був немов приголомшений. Доки читав, не міг одірватись від неї.

Вже сама назва цієї книжки говорила про те, яким захоплюючим має бути її зміст:

ЖИТТЯ

І ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ

РОБІНЗОНА КРУЗО,

МОРЯКА З ЙОРКА, ЯКИЙ ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ РОКІВ ПРОЖИВ ОДИН

НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ

БІЛЯ БЕРЕГІВ АМЕРИКИ,

НЕДАЛЕКО ВІД ГИРЛА РІКИ ОРІНОКО,

КУДИ ВІН ПОТРАПИВ ПІСЛЯ АВАРІЇ КОРАБЛЯ,

ПІД ЧАС ЯКОЇ ВЕСЬ ЕКІПАЖ КОРАБЛЯ, КРІМ НЬОГО,

ЗАГИНУВ,

З ОПИСОМ

ЙОГО НЕСПОДІВАНОГО ВИЗВОЛЕННЯ

ПІРАТАМИ,

НАПИСАНІ НИМ САМИМ

LONDON

Printed for W. Taylor at the Ship

in Pater – Noster

MDCCXIX

Книжка, видана в Лондоні у 1719 році, була написана якимось Данієлем Дефо.

Ото книжка! Ото враження! Ніщо до того часу мене так не хвилювало, як розповідь про пригоди людини, що врятувалась після аварії на безлюдному острові. Дочитавши книжку до кінця, я почав читати її вдруге, потім втретє, вивчаючи напам'ять цілі розділи. Іноді мені здавалося, що то я сам потрапив на цей тропічний острів, годував кіз і рятував П'ятницю від людоїдів.

Тікаючи від панських посіпак, я взяв з собою дуже мало речей, але про книжку не забув. Мала стати мені товаришем у вигнанні. На кораблі я розповів про неї Вільямові, і мій товариш так захопився, що у вільні від заняття хвилини я мусив йому читати її, бо сам він був неписьменний.

– Ти, може, знаєш той острів Робінзона? – якось запитав я.

Вільям почухав голову, ніби виражаючи свою невпевненість.

– Таких островів біля узбережжя Південної Америки безліч. Все широке гирло річки Оріноко складається з сотень островів, але там немає пагорбів, як на острові Робінзона. Недалеко від суші є інший острів – гористий, зветься він Трінідад, але це, мабуть, надто великий клапоть землі.

– А Малі Антільські острови, які ми незабаром побачимо?

– Там теж немало різноманітних островів. Є великі її малі, гористі і вкриті лісом, заселені й безлюдні. Але ж острів Робінзона був недалеко від американського материка, а Малі Антільські острови тягнуться один за одним з півдня на північ далеко від материка.

Ми брали до серця кожне слово з книжки Робінзона, тому нас трохи непокоїло, що він не вказав ні назви, ні точного місця розташування свого острова.

– Стривай, Джонні! – вигукнув Вільям, збуджений новою думкою. – Щось мені прийшло в голову: Тобаго! В архіпелазі Малих Антільських островів це останній острів, який найбільш висунувся на південь. Тобаго! Звідти в погожі дні видно скелі Трінідаду, теж острова, але розташованого поблизу американського материка. То, може, Тобаго і є острів Робінзона? Він гористий, посеред нього росте ліс, усе нібито сходиться…

– А чи живуть там люди?

– Аякже, є там, здається, якісь англійські колоністи, але колись острів був незаселений, так мені казали…

– Усе сходиться. Значить, там, на Тобаго, жив Робінзон?

– О, Джонні, хіба ж я знаю! Може, так, а може, й ні…

Ми робили різні припущення, але насправді важко було сказати з певністю, в якому місці серед цієї безлічі островів і острівців розбилося судно Робінзона.

Тимчасом на нашому кораблі з кожною милею всі ставали пильнішими, бо ми входили у води французьких островів, де можна було натрапити на бажану здобич. Відомо було, що поблизу Гваделупи перетинаються траси різних суден, не тільки французьких, але й датських і голландських.

Одного дня з-за горизонту показалися паруси, але виявилось, що то ціла флотилія добре озброєних кораблів, і нам треба було якнайшвидше тікати, щоб самим не вскочити в халепу. Збентежений невдачею, капітан вирішив тоді піти далі на південь, на шляхи іспанських кораблів, де, мовляв, здобич легша, а усміхнулося б щастя – то й цінніша.

– Найкраще мати справу з іспанцями! – вигукував наш боцман в рідкі хвилини доброго настрою. – Приємно різати їм горлянки, а срібла у них – цілі гори!

Я аж зубами скреготав, що так легковажно вліз у цю підлу компанію, але вихід був тільки один: вдавати байдужого і цим приховувати своє обурення. До того ж пірати похвалили мене за вправність, бо в обходженні з гарматою і в прицілюванні я робив нібито незвичайні успіхи.

Поблизу Гваделупи ми пропливали повз інший острів, значно менший, хоч такий же гористий і вкритий лісом.

– Може, це Мартініка? – запитав я Вільяма.

– Ні, брате. Мартініка лежить трохи далі на південь, а це Домініка. Ми, англійці, давно вже гостримо зуби на неї, але ще не один лоб розіб'ється об скелястий берег цього острова, поки ласий кусень попаде нам.

– Хіба такі важкі підступи до острова?

– Підступи як підступи. Та на острові сидять вошиві індійці, які захищаються, мов дияволи, – до них неможливо підійти.

– Гей, Вільяме! – вигукнув я здивований. – Чи ти часом не помиляєшся? Я думав, що на всіх Малих Антільських островах індійців уже давно геть винищено…

– Well [3]3
  Тут: так (англ.).


[Закрыть], винищено на багатьох островах, але не скрізь. Це Домініка. Якщо за два-три дні ми щасливо пройдемо Мартініку, то побачимо острів Сент-Люсія. На ньому теж сидять караїби, немов за своїх добрих давніх часів. Наступний острів на півдні, Сент-Вісент, – і там те ж саме. І там лютують індійці, а білий, що потрапив би на їх берег, може прощатися з світом. Не раз ми причалювали туди озброєною групою, щоб піймати невільників для наших плантацій, але вони, бестії, захищалися так завзято, що у нас швидко відпало бажання ловити їх. Ну, та дійде колись черга і до цієї погані…

Я завжди ставився до індійців вороже, бо як віргінський прикордонний житель наслухався багато скарг на них, а батько мій за молодих років сам воював з ними в загонах Бекона, але тепер мені важко було поділити ненависть Вільяма до жителів цих островів. На своїй землі вони сиділи тихо, мов миші, нікому не роблячи зла. Чи слід дивуватися, що, не бажаючи йти в неволю, страшнішу, мабуть, ніж сама смерть, вони чинили такий завзятий опір? А може, ці дикуни відчували всяке ярмо так само болісно, як я, як кожен з нас?

– А вони людоїди, ті, на островах? – запитав я товариша.

– Звісно.

– Звідки це відомо? – допитувався я.

– Кожна дитина це знає.

Мабуть, у мене був вигляд мало переконаної людини, і Вільям насупився, але одразу ж розсміявся. Потім сказав серйозно:

– Якщо це справді тебе цікавить, то запитай Арнака, того більшого з двох невільників нашого старого. Хоч народився він на півдні, десь біля гирла Оріноко, а не на цих островах, але він такий же караїб, як і жителі островів.

– А як же з ним порозумітися?

– Дуже легко. Він розуміє по-англійськи… Тільки бережись капітана! Якщо старий застане тебе з своїм невільником, він, мабуть, голову тобі одірве. І ще одне: поспішай, Джонні, доки індійці живі, бо скоро старий замучить їх до смерті.

– Аж страшно, як він знущається з хлопців! – вирвалось у мене. – Навіщо він це робить?

– Не розумієш, дурню? Це єдина його втіха. Така вже підла вдача у цього диявола, що він завжди мусить мати якусь жертву і поволі довести її до смерті. Недавно був молодий негр. Знущався над ним доти, доки негр не здох, як собака. Тепер узяв собі цих двох індійців. Ручаюсь головою, що з цього рейду вони не повернуться живими.

– Жахливо!

– Ти дурний, Джонні. Помиляєшся.

– Не розумію тебе!

– Це добре, що у старого є для катування індійці, – принаймні хоч нам, матросам, на якийсь час дав спокій.

У Вільяма, по суті, було добре серце, але життя на піратському кораблі переплутало всі його поняття про добре і зле. Я полюбив старого моряка і в душі вирішив, що негайно ж після повернення до Північної Америки заберу Вільяма з судна, одвезу в пенсільванські ліси і там зроблю з нього чесну людину і хорошого товариша. В Пенсільванії віргінські лорди не мали ніякої влади.