Текст книги "Острів Робінзона"

Автор книги: Аркадий Фидлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

ГАЛЯВИНА

Стрілянина, як це не дивно, все ще тривала, хоч стріляли з дедалі більшими перервами. А коли, підійшовши ближче, ми почали, краще розрізняти звуки, то змогли встановити, що вони йшли не з одного, а з кількох місць. Всі лунали десь попереду, але один раз далі від нас, другий – ближче, то прямо перед нами, то значно правіше, немовби з глибини острова.

Далі мчати мов навіженим не було рації, бо все це могло закінчитись дуже сумно: задихані і нездатні до боротьби, ми могли б потрапити прямо в руки іспанців. Я наказав зупинитись і трохи відпочити.

– Що там діється попереду? – запитав Вагура. Кілька хвилин уже не стріляли.

– Не розумієш? – Арнак блимнув на нього очима. – Ганяють їх по всьому лісі.

– Людей Матео?

– А кого ж іще?

Хтось з індійців висловив думку, що, може, нам не варто йти далі, якщо група Матео знищена.

– А ми що зробимо? Повернемось до табору? – обурився я.

– Повернемось і сховаємось у глибині острова.

– То ще питання, чи вся група Матео знищена! Може, не один з них утік і ховається в чагарниках. Треба б йому допомогти.

Арнак палко підтримав мою пропозицію, накинувшись на малодушного земляка:

– Чоловіче, що ти хочеш? Ти думаєш, що сховаєшся від них? На цьому острові? Знайдуть тебе!

– Не дізнаються, що ми тут!

– Не дізнаються? Хіба силою не примусять говорити тих, кого спіймають?

Я не хотів вживати ніяких заходів, доки не знав, що їх схвалюють і підтримують усі люди. Тому я звернувся до них із запитанням, що вони збираються робити.

– Повертатися зараз безглуздо! – відповів Манаурі. – Єдине, що лишається, – це йти далі.

– А твої воїни? Чи всі вони так думають?

– Усі! – гукнув за всіх хтось позаду.

Раптом я прислухався: до нас долетіли інші, не такі, як були досі, звуки. Крім різноманітних шелестів і голосів, невіддільних від тутешньої душної ночі, ми виразно почули якісь інші знайомі звуки. Слух не обманював нас: то було гавкання собак. Басовите, завзяте гавкання великих собак.

– У них є собаки! – пронеслося по загону, неначе морозний подих.

Я ще раз нагадав людям дані раніше вказівки, щоб запам'ятали їх якомога краще:

– Тільки луки, списи, палиці, ножі! А рушниці лише за моїм наказом! Іспанці не повинні догадуватись, що вони у нас є!

– Яне! – звернувся до мене Арнак. – А як ми порозуміємося, коли нас розділять, а голосно кричати не можна?

– Маєш голову на плечах, Арнак!.. Слушно зауважив, я забув про знак, при допомозі якого зможемо порозумітися! Який знак оберемо?

Якісь цвіркуни безупинно свистіли коротким: «тсс, тсс, тсс, тсс!» Їх легко було наслідувати. Нашим застережним сигналом на близькій віддалі стало триразове «тсс» цього цвіркуна, а на дальшій – голос чорної зозулі: «пйонг».

Перехід крізь зарості, хоч вони й були колючі, хоч і росло тут багато агав та кактусів, відбувався досить успішно. Це не була суцільна гущавина, кущі рідко сходилися, часто траплялися голі місця і галявини. Арнак вів нас чудово. З задоволенням, – ні, більше того – з подивом стежив я за його поведінкою. В ці тяжкі хвилини не обманув надії, яку я покладав на нього.

Ясне світло місяця полегшувало нам похід, але, з другого боку, воно могло виказати ворогам нашу присутність. Де тільки можна було, ми трималися тіні.

Собаки гавкали перед нами то тут, то там. Ми підходили до них усе ближче. В першу-ліпшу хвилину могли почути нас. Знову гризли мене сумніви. Я витягнув цих людей у небезпечний похід, але чи в усьому згоджувалося з цим моє власне сумління? Весь час мене мучила, немов кошмар, думка про те, як нікчемно, порівняно з іспанцями, були ми озброєні. Чи не був це похід з палицею проти гармат? А що якби все-таки повернутись?

Уважно глянув я на своїх товаришів. Арнак, ідучи на чолі всієї групи, прокладав дорогу. На обличчі у нього був вираз похмурої відваги і завзяття, кожен його рух свідчив про силу волі. Стиснуті уста Манаурі виражали впертість, якої досі я не бачив у цього поважного індійця. Вагура з суворим виразом прислухався до голосів попереду нас і, витягнувши з колчана отруйну стрілу, вже тримав її на тятиві лука. Наступний воїн, якого звали Райсулі, був одним із трьох індійців, обізнаних з вогнестрільною зброєю. Перевісивши через плече мушкет, тримаючи в руках лук, стріли і палицю, він ішов у якомусь натхненні. Палаючим поглядом пронизував нетрі, в яких сподівався побачити ворога. Досить! Я зрозумів, що ніяка сила не спинить цих людей. Вони йшли вперед, бо це була їх єдина дорога до волі. І мені стало соромно, що хоч трохи я міг сумніватися.

У світлі місяця перед нами заясніла галявина. Заросла нужденною травою, подекуди просто піщана, як у багатьох місцях на острові, вона розкинулася завширшки приблизно на постріл з легкої рушниці, але завдовжки була значно більша. Тягнулася прямою смугою майже від самого моря на тисячу, мабуть, кроків у глиб острова. Ми тільки почали міркувати, як зробити – сміливо перейти відкритий простір упоперек чи обійти його, – коли в чагарнику з протилежного боку різко затріщало гілля і зовсім близько почулося гавкання собаки.

– Біжить до нас! – застеріг Арнак.

– Ховайтесь! – пошепки наказав Манаурі.

З хащів на протилежному боці на галявину вибігла не собака, а людина. Спіткнулася, впала, але одразу ж схопилась і побігла в нашому напрямку. Було видно, що бігла з останніх сил, коліна у неї згиналися. Це була жінка. Негритянка з групи Матео.

Ледве добігла до половини галявини, як з гущавини за нею вискочила собака. За кілька стрибків догнала жінку і кинулася ззаду на неї. Жінка навіть не скрикнула, тільки, падаючи, придушено застогнала.

А далі все сталося з блискавичною швидкістю. Індієць з загону Вагури вискочив на галявину. Не встигло собачище встромити ікла в шию жінки, як лучник був уже рядом з ним і зблизька пустив стрілу. Пробита наскрізь тварина миттю загарчала, розкусила стрілу, але тут же безсило впала. Індієць вхопив напівпритомну жінку і, тримаючи її під рукою, великими стрибками повернувся до нас.

Радісний гомін між людьми був нагородою сміливцеві. Величезне собачище ворушилося ще, але було видно, що це його останні судороги. Чотириногий страх невільників здихав! Райсулі, який стояв за мною, розпалився. Завзято щось вигукнув. Йому заткнули руками рот, притиснули до землі.

– Що він кричав? – занепокоєний нахилився я до Арнака.

– Нічого. Тільки те, що собака вбита. Радів. Раптом ми зосередили всю свою увагу на заростях по той бік галявини. Знов якась людина пробивалася крізь гущавину. Мабуть, бігла за собакою. Щохвилини свистала. На краю чагарника зупинилася.

Собака ще жила і ворушила головою. Людина помітила її і помчала на середину галявини.

– Іспанець! – не стримавшись, вигукнув хтось у нашому загоні.

– Тихо! – засичав Манаурі.

Прибулий, бачачи собаку, яка безсило лежала на землі, тихо скрикнув од здивування. Нахилився над твариною, повернув її. Мабуть, побачив стрілу, бо рвучко схопився і на якусь мить кинув пильний погляд у наш бік.

Кілька стріл в один і той же час тихо просвистіли в повітрі. Мабуть, майже всі вони влучили, бо віддаль була не більша, ніж тридцять кроків. Іспанець упав. Одна із стріл, певно, пробила йому горло: хрипів, конаючи.

Перш ніж ми встигли затримати навіженого, Райсулі вибіг на галявину, вимахуючи палицею, і жахливим ударом розтрощив іспанцеві голову. В цьому не було потреби – ворог уже, певно, був мертвий. Та мало того. Перемога над ворогом, мабуть, помутила розум індійця. Райсулі замість того, щоб негайно повернутися, залишився біля вбитого. Почав танцювати навколо нього якийсь божевільний танець перемоги. Втратив відчуття дійсності.

Ми стояли в німому остовпінні і безпорадно дивилися на несамовите видовище. Арнак відклав зброю і готувався стрибнути, щоб силою затягнути його з галявини. Не встиг. З протилежного боку гущавини гримнув постріл. Райсулі поточився, немов продовжуючи свій божевільний танець, і впав, як сніп. Куля була смертельна.

Два іспанці вийшли на галявину. В руках у них були рушниці; мені здалося, що з дула одної ще йшов дим. Вони навіть не підозрівали нашої присутності. Всю свою увагу звернули на тіла, які темніли посеред лугу. Ішли прямо до них. Були настільки далекі від думки про небезпеку, яка їм загрожувала, що жваво і досить голосно про щось розмовляли, немовби сперечалися.

– Запитай Манаурі, про що вони говорять! – шепнув я до Арнака.

Ми стояли близько один від одного і тому легко могли перешіптуватись між собою, не боячись, що нас почують. За хвилину Арнак сказав мені на вухо:

– Манаурі каже, що один з них докоряє другому, бо той погано вистрілив.

– Та він же влучив! Райсулі вбитий.

– Це так, але той, що стріляв, повинен був тільки поранити в ноги, а не вбивати.

– Ага, вони хочуть захопити невільника живим.

– Авжеж!

– То, може, інших вони не вбивали?

Це давало деяку надію, що постріли, які ми чули досі, не обов'язково мали означати смерть людей Матео. Але на роздуми у нас не було часу.

Два іспанці підійшли до трупів і – ми бачили – остовпіли. Тільки тепер упізнали свого товариша, який лежав на землі. Прискочили, підняли його, побачили, що він мертвий.

Тепер треба було діяти якнайшвидше і покінчити з обома, поки вони не опам'яталися.

– Арнак! – нагадав я. – Пора!

– Знаю, – кивнув головою хлопець.

Швидкі притишені слова, короткі накази. Кілька найкращих лучників натягнули луки і на даний Арнаком знак вистрілили.

Результат, на жаль, був не такий, якого я сподівався… Тільки один іспанець, тихо застогнавши, впав на місці. А другий, помітивши, чим тут пахне, кинувся тікати. Дві стріли влучили в нього, але – як ми переконалися пізніше – жодна з них не була смертельна.

Тепер іспанець мчав, неначе дикий кабан, до заростей і кричав, мов божевільний.

Він зрозумів небезпеку, догадався, що десь поблизу – озброєний противник. Якщо б він устиг повідомити своїх товаришів про те, що знав, то це могло б стати нашою загибеллю. Все залежало від цієї однієї хвилини. Від того, чи добіжить утікач до гущавини.

Мчав через галявину великими стрибками. Я швидко приклав до плеча рушницю, взяв його на мушку. Хоч була ніч, але місяць освітлював галявину. Я старався прицілитись якомога краще. Мені видно було його спину, яка стрибала то вище мушки, то нижче. Він біг за п'ятдесят-шістдесят кроків од нас. Скільки лишилось йому до заростей? П'ятнадцять стрибків, десять?

Я затамував подих. Дуло мушкета вів за ним, то піднімаючи його, то опускаючи, відповідно до рухів іспанця. Коли він стрибнув найвище і мушка зупинилася прямо на його спині, під лівою лопаткою, я натис курок. Вибух, фонтан вогню, удар приклада в плече. У відблиску по стрілу я, здавалося, побачив, як він рвучко змахнув руками, але густий дим закрив усе переді мною.

– Лежить! – радісно вигукнув Вагура. – Впав! Ти зрізав його!

Луна від пострілу затихла, в ушах перестало шуміти. Дим розвіявся. Тепер і я бачив його. Не ворушився, був мертвий. Лежав щонайбільше за кілька кроків од темної стіни заростей.

– Чи цей постріл не зрадить нас? – підійшов до мене Арнак.

– А чому б він зрадив? Хто там у лісі розбереться, що це моя рушниця, а не одного з них? – заспокоїв я хлопця.

– Але ж іспанець кричав!

– Кричав, це справді гірше! Мабуть, його почули.

– Повинні були почути! Кричав, як чорт! – підтвердив Вагура.

– Але й це не пошкодить! Доки нас не побачать, то не знатимуть, чого він кричав.

– Три з них загинуло! – засміявся Вагура. – Ці три могли нас побачити, але вони вже мертві!

– Це правда! В цьому наша перевага!

Після мого пострілу на галявині стало зовсім тихо, не було ніякого руху і в хащах на тому боці. Настав спокій, він здавався страшним, хоч нічого неприродного в ньому не було: ми чули гавкання собак і немовби навіть вигуки людей, але вони були досить далеко, може, за півмилі від нас, а може, й більше. Мабуть, основний напрям погоні ішов десь в інший бік лісу, не до нас.

Те, що ворог нас не бачив, справді становило неабияку нашу перевагу, і це становище треба було зберегти якнайдовше. Труни, які лежали на галявині, а також сліди боротьби могли виказати нас. Слід було запобігти цьому. Та біда в тому, що ми не довіряли тиші: а що як за тими кущами ховається, чатуючи на нас, ворог? Я поговорив з Манаурі і хлопцями. Всі одностайно висловились за те, щоб діяти негайно.

– Оглянь край галявини через підзорну трубу! – порадив Арнак.

Крізь скельця тінь у гущавині під кущами і деревами вже не здавалася суцільною безформною плямою, в ній уже можна було розрізнити ясніші і темніші частини та смуги. Вітру не було, навколо – тихо, навіть листочок не поворухнеться. Десь там в нетрях ховалася нерозгадана таємниця, вчувалася там невідома загроза, можливо, засада, в глибині їх вирішувалась наша доля, але скраю гущавини в цю мить, здавалося, небезпеки не було. Я не помітив нічого подозрілого.

– До діла! – вигукнув я.

Тимчасом Манаурі і Арнак розподілили між людьми завдання: одні мали принести тіла забитих, другі – забрати стріли і здобуту зброю, треті – з рушницями бути напоготові.

Я швидко зарядив мушкет і став серед стрільців.

– Собаку теж принести? – запитав Арнак.

– Ну звичайно!

– А якби ми захопили той кінець галявини? – висловив думку Вагура.

– Навіщо? Щоб легше було потрапити в їх руки? Галявина для нас – неначе оборонний вал. З цього боку нам безпечніше.

Манаурі дав знак, і люди вискочили із схованки. Не зазнали жодної прикрої несподіванки. Так швидко справилися, що не минуло й п'яти хвилин з того часу, коли я вистрілив в іспанця, як трупи були заховані далеко за нами і галявина лежала така ж порожня, якою була з незапам'ятних часів.

Край гущавини тонув у повній тиші, яку переривало тільки монотонне сюрчання цвіркунів і цикад. Тепла місячна ніч розкрила навколо всю пишність тропіків і, напевне, викликала б лагідну задуму, якби не гавкання собак, що час від часу порушувало цей штучний спокій і недоречну ідилію.

НЕГРИ

До ранку було ще далеко. На небі з'явилися спочатку рідкі, клубчасті хмарки; вони на якийсь час закривали місяць, і тоді ставало зовсім темно. Після хвилюючої сутички настав відносний спокій.

Скориставшись з відпочинку, я звернувся, як звичайно через Арнака, до Манаурі:

– Де врятована негритянка?

Індієць вказав головою назад.

– Далеко звідси? – запитав я.

– Ні.

– Не знаєш, чи опритомніла вона?

– Не знаю.

– Ходімо до неї.

Ми взяли з собою Арнака і Вагуру, звелівши людям, які залишалися скраю галявини, під час нашої відсутності бути особливо пильними.

– Це за сто кроків, не більше, – заспокоював Манаурі.

По дорозі хлопці підійшли до мене і запитали, які у мене плани.

– Плани? – відповів я. – Зовсім не змінилися. – Тобто?

– Ідемо на допомогу Матео.

– Значить, підемо далі? Не залишимось на галявині?

– Ну звичайно! Тільки перед тим поговоримо з негритянкою. Може, вона пояснить нам дещо.

Негритянка сиділа на землі, спершись спиною об стовбур невеликого дерева. Почувши кроки, які наближались до неї, жінка рвучко схопилася, немов готуючись тікати. Але, впізнавши нас, одразу заспокоїлась.

– Долорес, як ти почуваєш себе? – Манаурі дружелюбно привітав її по-іспанськи. – Тобі краще?

– Краще, – зітхнула жінка.

– Наші люди дали тобі їсти?

– Дали.

Побачивши мене, Долорес затремтіла всім тілом.

– Заспокойся, дурна! – добродушно сказав Манаурі. – Це каш добрий друг. Він урятує Матео.

– Матео вбитий, – шепнула негритянка.

– Що ти кажеш? Ти впевнена в цьому?

– Впевнена. Я бачила, як його засікли. – Де це було?

– Там…

Обірвала, не могла далі говорити. Її знесилила згадка про страшні хвилини. Манаурі лагідно струснув її за плечі, заклинаючи, щоб вона оволоділа собою і не відбирала у нас часу.

Долорес, як запевняв мене індієць, було років тридцять, але виглядала вона на п'ятдесят: так зістарила її багаторічна неволя. Ще дитиною вивезена з Африки, вона знала тільки іспанську мову. Іспанці дали їй ім'я, а непосильною, надлюдською працею вони забрали у неї молодість.

Опам'ятавшись, жінка відповідала спокійніше. Події, як вдалося нам відтворити їх з розповіді негритянки, розвивалися так: Матео з своєю групою, послухавши нашої поради, розташувався табором поблизу Мису Черепах. Останнього вечора їх вогнище горіло, як завжди, недалеко від узбережжя, і приблизно через годину після заходу сонця всі пішли спати. Ніхто не помітив судна, яке, мабуть, у присмерках з'явилося на горизонті, зате іспанці зразу побачили світло вогнища. Причалили десь недалеко від мису і підійшли до сплячих. Але одна з собак, яких вони взяли з собою, передчасно заскавчала і підняла в таборі тривогу. Поки кати підбігли, люди з табору втекли в зарості. Найгірше було жінкам з малими дітьми. Щоб одвести від них погоню, Матео з трьома чи чотирма товаришами весь удар взяв на себе. Захисники мали тільки палиці та списи, а проти них були люті собаки і сила іспанців, озброєних рапірами, списами, рушницями. Матео та його товариші оборонялися завзято і довго, мабуть, ворог хотів узяти їх живими, і поки вони боролися, всі інші люди з групи могли далеко порозбігатись у лісі. Долорес, утікаючи, скоро втратила своїх з очей і бігла сама, весь час уперед. В неї двічі стріляли, але не влучили. Гналися – вона втекла від переслідувачів. Нарешті добігла до галявини, де наздогнала її собака і де ми врятували її.

– А чого ти думаєш, що Матео загинув? – запитав я.

– Та ж іспанці кинулися на нього! Я оглянулась і все виразно бачила. Його оточили.

– Його могли тільки поранити, могли взяти живим.

Але Долорес твердо була переконана, що Матео загинув, так само як і ті три чи чотири захисники, що боролися поруч з ним, хоч безпосередніх доказів цього вона не мала.

– Іспанцям потрібні живі невільники, а не вбиті, – зауважив Манаурі.

Арнак зробив нетерпеливий жест рукою і сказав:

– Поки не переконаємось у його смерті, я вірю, що він ще живе!

Кожен із нас хотів, щоб Матео жив, і, всупереч голосу розуму, ніхто не хотів допускати думки про його смерть. Люди ставилися до задирливого велетня з великою доброзичливістю і приязню.

– Незалежно від того, живий Матео чи ні, – сказав я, – його останній бій і самовідданість свідчить про те, що це справжній герой.

– Матео завжди мав мужнє серце! – запевнив Манаурі.

Легкий тріск хворосту з боку галявини перервав нашу розмову. Ми помітили невиразний силует людини, яка швидко наближалася.

– Це свій! – шепнув Арнак.

То був один з індійців, які вартували на галявині. Прибіг з важливою вісткою, яку повідомив з великим пожвавленням.

Арнак поспішо переклав її мені:

– Люди перейшли через галявину… Вони вже на нашому боці.

– В якому місці?

– Кроків чотириста направо від нас, туди, до середини острова.

– Іспанці? З собаками?

– Собак немає.

– Скільки їх?

– Чотири чи п'ять.

– Ого!

Це була тривожна звістка. Ми опинилися в кліщах. Ворог був перед нами, і хтось, кого теж треба було вважати за ворога, – позад нас. Ці чотири чи п'ять чоловік в нашому тилу могли залити нам сала за шкуру. Необхідно було якнайшвидше знешкодити їх, хоча б навіть застосовуючи вогнестрільну зброю.

Швидко, але обережно й тихо повертаючись до своєї групи, я пошепки давав накази. Манаурі та його загонові я доручив і далі пильнувати галявину на тому самому місці; Арнак і Вагура з своїми людьми мали йти за мною. Мушкети з довгими дулами, непридатні в заростях, ми замінили на легкі рушниці, заряджені шротом. Але головною нашою зброєю лишилися луки, списи і ножі (в наші руки потрапили три чудові кинджали, які ми відібрали у вбитих іспанців).

– Готові? – спитав я хлопців.

– Готові! – відповіли.

Нелегке завдання нам випало. Ворог був у хащах, в яких нічого не можна було побачити, десь недалеко поперед нас, може, за кількасот кроків, але точно невідомо де. Треба думати, що він так само, як і ми, напружував свій слух і зір, а ми ж повинні були не тільки підійти до нього, але й застати його зненацька так хитро, щоб із цієї битви ніхто не вирвався живий.

Спочатку ми йшли понад краєм галявини. Хмара закрила місяць, і це було нам на руку. Всі зусилля ми спрямували на те, щоб нічого не пройшло повз наші вуха і очі. Перед нами було зовсім тихо, противник нічим не виказував своєї присутності.

Пройшовши приблизно двісті кроків, Арнак, який завжди прокладав нам дорогу, раптом зупинився. Прислухаючись, підняв застережливо руку. Долетіло до нас гавкання собаки. Ішло звідти, звідки прибули ті п'ять чоловік. Незабаром почувся тріск гілля, яке ламав хтось на бігу. Не було сумніву: собака, ні, дві собаки мчали крізь кущі по сліду людей, які раніше пройшли через галявину.

– Невже вони женуться за нами? – шепнув Вагура. Собаки зрідка коротко, з гарчанням погавкували характерним гавканням гончих собак, які натрапили на свіжий слід дичини. Біжучи через галявину, за якихось двісті кроків од нас, вони бігли, нахиливши морди до землі. Зразу видно було – нюхаючи, мчали по сліду тих п'яти чоловік.

– Женуться за ними! Ясна справа! – сказав я.

На щастя, обидві собаки, зайняті погонею, не почули нас. Забігли в гущавину по нашій стороні, і незабаром пуща здригнулася від їхнього лютого і хижого гавкання.

– Наздогнали їх! – спалахнув Вагура.

– То наші! Негри! – зрадів Арнак. – Собаки оточили їх.

– На допомогу їм! – схопився Вагура.

– Почекай! – стримав я його. – За собаками можуть прибігти іспанці.

– То що ж робити?

– Арнак! Ти сховайся з своїми людьми в тому місці, де собаки перебігли галявину.

– Добре, Яне!

– Щоб ти ні душі не пропустив!

– А з рушниці мені можна стріляти?

– Можна, але тільки в крайньому разі! Краще обійтися холодною зброєю!

– Розумію!

Здавалося, що собаки сказилися, так шалено вони гавкали.

– Вагура! До них! Біжімо!

Ми помчали навпростець, пробиваючись крізь перешкоди. Вже не зважали на те, що нас почують. Дике гавкання собак усе ще роздирало повітря.

– Загризуть їх, поки добіжимо! – гукнув до мене Вагура.

– Пам'ятай про одне! – застеріг я його.

– Про що?

– Не стріляти з вогнестрільної зброї!

– Тільки з лука?

– Так.

Нас бігло шість чи сім. Заблудитись було неможливо – гавкіт гончих собак вказував нам дорогу. Ми швидко добралися до мети. Негри стояли збитою купкою, притиснувшись спинами до стовбура присадкуватого дерева, і палицями відбивались од розлючених собак.

Ми підійшли вже до них на кільканадцять кроків, але ніхто ще нас не помітив. Боротьба повністю захопила і людей і тварин. Бачачи, що людям, на яких нападали, безпосередня небезпека не загрожує, індійці спокійно зайняли вигідну позицію. Вони оточили учасників боротьби півколом на відстані не більше десяти кроків. Йшлося про те, щоб ненароком не влучити в людей.

– Го! – голосно крикнув Вагура, коли всі були готові і луки натягнуті.

Собаки, неначе вражені громом, замовкли, завмерли в русі. То були дужі собачиська, доги, сильніші, ніж вовки в північноамериканських лісах. Одна з них, помітивши нового ворога, наїжила на шиї шерсть і збиралася стрибнути на найближчого індійця. Три стріли – в морду, в шию і в груди – звалили її на місці. Друга собака злякалась і хотіла втекти. Кинулася вбік, але при цьому наскочила на останнього в півколі індійця. Удар палицею в голову приголомшив її, а потім собаку пронизали одночасно кілька стріл, і вона так само швидко, як і перша, впала нежива.

– Добра робота! – зрадів я.

Хіба можна описати, наскільки здивовані і вражені були негри, коли замість іспанців перед ними з'явилися захисники! Врятованих було п'ятеро. Три негри і та молода індіанка, дружина Матео. На руках вона тримала свого синка, який страшенно верещав.

– Верещить, значить, живий! – сказав я з терпким гумором. – Але благаю вас, заспокойте його, якщо вам дороге життя! Дайте йому їсти!

Виявилося, що ні індіанка, ні негри не мали ані крихти їжі.

– У вас є що-небудь? – звернувся я до індійців. Всі харчі ми залишили біля Манаурі, але у когось із індійців у мішечку були солодкі фрукти.

– Давай сюди! – сказав я. – Думаю, що вони не пошкодять дитині.

Знову світив місяць, стало видніше. Я підійшов до індіанки і подав їй солодкий плід. І знову вразила мене незвичайна її врода, риси обличчя, сповнені, незважаючи на страждання і втому, солодкої краси. Приглянувшись уважніше до дитини, я мало не скрикнув, стривожений: личко її було залите кров'ю. Не дивно, що хлопчик так плакав.

– Що з ним? Поранений? – запитав я.

– Так, пане, – шепнула мати. – На лобі. Виднівся там довгий і глибокий рубець, з якого все ще сочилася кров. – Від чого це?

– Колючки кущів роздерли…

На щастя, на мені була випрана напередодні сорочка – здобич із палаючої іспанської бригантини. Недовго думаючи, відірвав од неї рукави, порізав їх на смуги і вміло обв'язав голівку дитини. Я говорю це не без деяких хвастощів: уміло, бо непогано навчився цієї потрібної справи ще в лісах Віргінії.

Перев'язаний хлопчик незабаром перестав плакати, а коли дістав солодкий плід, личко його проясніло від великого задоволення. Я доторкнувся пальцем до його підборіддя: він усміхнувся.

– Бачиш? – весело глянув я на його матір. – Він не боїться мене.

– Я теж не боюсь! – відповіла вона тихо й спокійно.

В її великих очах світилося почуття вдячності, але враз вони затуманились, на чолі з'явилася похмура зморшка.

– Де Матео? – вирвалось у неї.

Якусь мить я не знав, що їй відповісти. Жінка пильно глянула на мене. Спитала:

– Його вбито?

– Ні! – відповів я. – Мабуть, не вбито.

– Де ж він?

– Точно ми не знаємо. Треба тобі сказати, що Матео – великий герой, ти можеш пишатися ним!

– Пане, кажи ясніше!

– Матео кинувся на іспанців! Щоб полегшити вам втечу, він затримував їх і завзято боровся з ними… – То він загинув?

– Нічого не відомо. Вірніше, є дані, що він живий.

– Живий?

– Так, мабуть, живим. Потрапив у неволю…

Індіанка зойкнула. Ця звістка сповнила її таким невимовним жахом, що я аж пожалкував, сказавши необережні слова. Судорожно притиснула до себе дитину.

– Замучать його на смерть! – шепнула з гірким болем.

Я міцно взяв жінку за плече.

– Як її звати? – звернувся до Вагури, який перекладав нашу розмову.

– Лясана, – відповів хлопець.

– Лясана! – сказав я переконливо. – Ти повинна вірити нам! Не зупинимось доти, доки не знищимо бандитів або самі не загинемо. Якщо Матео живий, то він буде вільний.

Обох визволених жінок – Лясану і Долорес – я хотів одіслати до табору біля моєї печери, пославши з ними для захисту двох негрів; третього мав намір залишити при собі як провідника. Але негри запротестували: всі вимагали зброї і хотіли боротися разом з нами, а Лясана вирішила залишитись поблизу. Просила, щоб їй дали лук і ніж, і вона сама себе захистить. Її місце було там, де вирішувалась доля всіх.

З усієї її постави била неабияка рішучість і відвага. Кінець кінцем я дозволив залишитись жінкам у схованці над морем, більш ніж за півмилі від галявини, а трьох негрів узяв до загону.

Коротка нарада, яку ми, повернувшись до Манаурі, провели з участю нових союзників, дала нам небагато. Вважаючи, що під час нападу іспанців єдиним порятунком була втеча, три негри разом з жінками втекли з табору одразу ж після тривоги і, хоча й чули якісь вигуки Матео, не розуміли, що то заклик до боротьби. В заростях вони розгубили один одного, і тільки три негри та Лясана продовжували бігти разом.

– Скільки собак привезли іспанці? – запитав я. Цього вони точно не знали, але в усякому разі припускали, що більше, ніж три.

– Чи зможете ви провести нашу групу до табору, в якому на вас напали іспанці?

– Зможемо.

– Ходімо туди! Якщо Матео живий і його тримають десь зв'язаним, то, мабуть, саме в тому місці, де його піймали.

Негри не вміли стріляти ні з лука, ні з рушниць, зате добре кидали спис, тому я звелів кожному з них дати, крім ножів і палиць, по два списи. Найстарший, якого звали Мігуель, підійшов, стурбований, до мене і запитав, чи може він просити про щось дуже важливе.

– Слухаю! – прихильно глянув я на нього.

– Ми три… – вказав він на себе і двох своїх товаришів, але завагався, не знаючи, як говорити далі. – Нас троє… Розумієш, пане!

– Нічого не розумію! – підбадьорював я його посмішкою.

– Ми в дурному становищі… Ми не боягузи!.. Повір нам!.. Ми справді не розуміли вигуків Матео!

– За це вам ніхто не докоряє і не докорятиме! – запевнив я його.

– Нам соромно, що він загинув, а ми втекли.

– Нічого не вдієш! Так вийшло!

– Ми хочемо це виправити!

– Виправити? Як?

– Відзначитись у боротьбі! Накажи нам зробити щось дуже важливе! Пошли нас туди, де небезпечно!

Тепер я в свою чергу зворушено дивився на схвильованого Мігуеля та його товаришів. Мене зворушив простий вияв лицарства, якого в цій людині не змогло вбити довголітнє приниження тяжкої неволі. Хіба не утверджувало це віри в людство, хіба не сповнювало довір'ям до всіх без винятку людей, незважаючи на колір їх шкіри?

Це був короткий ліричний відступ моїх думок, недозволений у цю напружену хвилину. Я швидко опам'ятався і повернувся до дійсності.

– Послати туди, де буде небезпечно? – повторив я слова Мігуеля. – То думаєш, що тут безпечно?.. Говори тихше, бо невідомо, чи там, за цим кущем, не причаївся ворог! Тут кожен із нас, без винятку, повинен зробити все, що тільки може!

– Але дозволь нам все ж таки…

– Мігуель, кожен може відзначитись, аби тільки нагода була! Винятків серед нас немає!.. Бо це боротьба на життя і смерть! Ворог жорстокий, безжалісний! Досить допустити найменшу необережність, і він знищить нас… Був тут такий, що хотів відзначитись, Райсулі. Підвів і себе й нас! Загинув! Іспанці на наших очах застрелили його!

– Ми будемо обережними, пане!

– Добре, Мігуель! Пам'ятай, що перше наше правило – не показуватись ворогові! Іспанці ще й досі не знають, що ми тут, і в цьому наша перевага!

Я знову піймав себе на зайвій балакучості. Досить цієї розмови з Мігуелем, нас чекали більш невідкладні справи, важливіші турботи були на нашій голові.

Чи справді іспанці ще не догадувались, що ми тут? Собаки, які бігли в нашому напрямі, раптом замовкали, люди, які поспішали за ними, пропадали безвісти. За останню годину від нашої руки загинуло троє ворогів і стільки ж собак. Чи не насторожило це решти їх товаришів, чи не викликало у них підозри?

Вже порівняно довгий час у пущі панувала глибока тиша. Гавкання собак зовсім затихло. Важко було відігнати передчуття, що в тих раптом замовклих лісових нетрях приховується зловісна небезпека, яка зовсім близько нависла над нами.

Раптом до нас приповз індієць з правого флангу. Повідомив, що з того боку галявини він почув щось підозріле – немовби скавучання собаки, яку тримають на прив'язі і яка нетерпеливо рветься вперед.

– Ти не помилився? – окинув його твердим поглядом Манаурі.

– Біля мене всі чули! – запевнив індієць.

Я підніс до ока підзорну трубу. Було темно, місяць сховався за хмари. Але, незважаючи на це, я помітив якийсь невиразний рух у заростях за якихось сто кроків праворуч од нас.