Текст книги "Бур'ян"
Автор книги: Андрій Головко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)
XVII
Закiнчили мазання тiльки другого дня надвечiр. Обидвi кiмнати були вже побiленi чепурненько. Вгорi на стiнах висiли зеленi гiрлянди з сосни i через хату попiд стелею, навхрест з кутка в куток, теж висiли двома пишними разками, i на них ще червонi папiрцi були почепленi. (Так бачили на цукровому заводi в клубi). На однiй стiнi в зеленому з сосни вiнку висiв портрет Шевченка, бiленьким рушником обвiшений, а на другiй стiнi, що бiля неї стiл, великий портрет Ленiна, i теж у вiнку зеленому. Був i на ньому червоний квiтчастий рушник, – котрась iз дiвчат принесла.
Мили пiдлогу вже, та як повна хата молодi, то нiяк i повернутися. Не налюбуються дiвчата на бiлу, затишну, в зеленi, хату. У вiкна з причiлка сонце червоне з заходу кинуло золотаво – червонi снопи промiння, просто через кiмнату аж на протилежну стiну, мов золотавим колоссям розсипались. I впало колосся червоно – золоте кому й на голову, у волоссi остюками заплуталось.
Дiвчата, що мили пiдлогу, прогонили вже:
– Та йдiть, бо з вами нiяк i нагнутися!
Навшпиньках через помиту смужку з тiї кiмнати вийшов Яким.
– Да – да, товариство, хай уже дiвчата домивають. Iдiть собi! От у недiлю на вiдкриттi до пiвночi сидiтимемо.
Юрба помалу танула. Червоне на стiнах гаснути стало. Дiвчата помили. Потiм ще ганчiрки повиполiскували (ще ж пригодяться) й розвiшали їх на конов'язi. Повдягались у сiнях i розходились.
Яким вийшов iз Давидом i ще з одним парубчаком – Савкою, "видатним малярем" обухiвським. Замкнув хату – читальню, а ключ собi в кишеню поклав.
– Хватить уже анархiї! – сказав iз приімнiстю, спускаючись полатаними сходами.
Так i пiшли втрьох до нього. До недiлi лишився один день, а стiнгазета ще й не почата набiло.
В хатi свiтилося вже в Карпенкiв. Бiля печi молодицi з вечерею порались. За столом сидiла Якимова сестра Тетяна – школярка – i старанно виводила на великiм аркушi бузиновим чорнилом – Давидову передовицю переписувала. Хлопцi ж зараз i засiли за стiл. Дiстав Яким iз – за сволока чернетки дописiв i маленьку Тетянину палiтру двадцятикопiйчану з аквареллю. Славка ж зразу став випробовувати пензельком фарби. Треба це їм намалювати заголовок газети, малюнки та заставки. Давид почав читати дописи. Добра з них половина були його власнi, але були й ще чиїсь. Писанi чорнилом i олiвцем, усi карячкуватими, незграбними лiтерами. I про що тут не було тiльки – про землеустрiй i про лiси, про хату – читальню, про Матюху. Були й вiршi, – свої Сосюри та Тичини теж були в Обухiвцi. Навiть фейлетон свого доморослого Остапа Вишнi був. Розповiдалося в ньому про якiсь дуже темнi махiнацiї в кооперативi, внаслiдок чого перенеслась цiла дiжка вонючих оселедцiв iз Губаренкової крамницi в кооператив. Давид фейлетон похвалив.
– Треба й малюнок сюди дати, – сказав Савцi. Той i собi уважно прочитав фейлетон i захоплено вiдповiв:
– Небезпремiнно намалюю! I кооперацiю, i Гниду. А як ото намалювати, що воняють оселедцi? – аж задумався.
– Хай люди носи позатикають. От i розумiй – значить, воняі з дiжки, – сказав Яким.
– Ай правда! – зрадiв Савка. Знадвору ввiйшов старий Карпенко, батько Якимiв. Роздягся, а тодi пiдсiв до хлопцiв, до стола.
– Що це ви, хлопцi, записарювали всi?
– А це ж, тату, стiнну газету пишемо, – Тетяна дiловито вiдмовила, не пiдводячи голови, над аркушем схиленої. I писала далi, слiдом за ручкою виводячи й губами слова.
Похитав головою:
– Ой хлопцi, глядiть, щоб ви не написали чого на свою голову!
– Чого це "на свою голову", дядьку Левонтiю?
– Та чув я: Тетяна читала щось про голову там i про кооперацiю. Хтось здорово пробираі. Цього ж вони не подарують. I так вовками дивляться.
– Пусте! – сказав Давид. – Вовкiв бояться – в лiс не ходити. Скрiзь газети стiннi і, в яку казарму не зайди, в який робiтничий клуб не заглянь, а на селi – в сельбуд. Це в нас тiльки щось за республiка така особлива.
– Та хто ж зна, як воно де? А в нас же, бач! Може, ще й нам, старим, у хатi мiсця не буде за це? – сказав батько.
– Буде, не журiться, тату!
Батько по тому витяг витушку з – пiд полу й почав мовчки мотати пiвмiтка. Хлопцi робили своі. Було, що Давид раптом спитав у дядька Левонтiя: скiльки воно десятин у Рокитному всiії землi – i Книшевої, i Губаренкової, i iнших – огулом. Старий перестав мотати.
– Хiба ви там i про землю пишете?
– Аякже! Земельна справа – це в нас зараз найголовнiше. Проведемо землеустрiй – на ноги станемо, а нi – так i не вилiземо iз злиднiв. Це менi в статтю треба – скiльки землi. Про нарiзку тут мова йде на поля, так от по скiльки воно в якому куску?
Дядько Левонтiй пильно думав, вираховуючи в головi. Сказав потiм:
– Так десятин триста, а може, триста з гаком. Отак щось.
Давид записав триста. I ще потiм питав дядька Левонтiя про те, про iнше. Карпенко завжди спиняв витушку й вiдповiдав поважно. А потiм i мотав, а думка не спала. Час од часу вставляв i своі слово в розмову до молодих.
Пiшов Давид пiзно вiд Якима.
Дома пряла сама мати на лавi, бо Христя до Гальки пiвнiвської на попряхи пiшла. Батько чобiт Петриковi латав бiля лави. Дiти вже спали обоі.
Подаючи вечерю синовi, мати згадала:
– Була Марiя Тихонова. Казала, щоб небезпремiнно до них прийшов. Аж двiчi прибiгала: зараз звечора й оце тiльки – но.
– Не казала чого?
– Нi, не казала. А тiльки небезпремiнно щоб прийшов, наказувала. I якась аж наче стривожена.
"Мабуть, Тихiн вернувся з хуторiв. Може, новина яка і, а може, листа принiс", – догадався Давид. Швиденько повечеряв i вийшов iз хати.
XVIII
Бiля Книшевих ворiт, через вулицю од Кожушного двору, стояв гурт чоловiкiв. Чути було голос Гниди Якова. Наче йшли це звiдкiля та й стали. Було поночi, але пiзнав Давида Якiв, бо змовк i ждав, поки той перелiзе через перелаз у Тихонiв двiр, а тодi знов забалакав. Чув Давид тiльки уривки: "…ласий на чужi ковбаси… хай, сволоч".
У хатi свiтилося. Хоч вiкна були позатулянi матками, та не щiльно пристали до вiкон, i видно було згори вузенькi смужечки свiтла. Дверi сiнешнi були не засуненi. А в хату як зайшов Давид, од стола ступила крок Марiя до дверей йому назустрiч i спинилася серед хати схвильована й наче розгублена. Рожева нова ситцева кофточка, зшита за останньою обухiвською модою, туго обтягла її повнi груди. i в двi коси волосся заплетене обвивало голову красунi двома гадюками. Очi чорнi нiмо дивились на Давида i винувато, i радiсно. Враз ворухнувся в них острах.
Давид ступив з порога i, оглянувши хату, спинився на молодицi довгим поглядом. Мовчали обоі. Тiльки очi чорнi кликали до себе. Парубок мовчки надiв скинуту шапку. А погляду нiяк не одiрве. Марiя кинулась крок ще до нього. Очi вже близько, i чуі Давид з розтулених уст гаряче дихання. I одне лише слово палко й з благанням:
– Давиде!
Той напружився i вирвав погляд свiй з її очей. Був одхилився. I раптом ступив крок i сiв важко на лаву, одкинувшись головою до стiни. Ще довго мовчали. Давид перший провiв долонею по чолу, знизу до шапки, жбурнув шапку на лаву й спитав, хмуро дивлячись на неї:
– Чого тобi, Марiі, треба вiд мене? Марiя пiдiйшла, тиха й сторожка, до нього й сiла поруч на лавi.
– Тiльки не сердься, Давиде! – глянула з благанням.
– Ну, що таке?
Марiя мовчала хвилину. Зiтхнула з хлипом, глибоко втягаючи повiтря в себе, як дiти, буваі, пiсля плачу, i говорила тихо, сумно дивлячись у куток i не бачачи нiчого.
Хотiла побалакати з ним, порадитись. Нiкого ж у неї з рiднi, крiм сестри, немаі. Хай тiльки не сердиться, хоч часинку. Вона знаі, що вiн подумав, як узнав, що прибiгла за ним, – думав, що Тихiн прийшов. Нi, Тихiн, може, ще прийде. Ще ж не як пiзно…
– А, що я мелю? Тихiн тiльки завтра прийде.
Голос у неї чужий якийсь Давидовi – бринiли в ньому такi сумнi ноти, так незвичайно було чути його вiд жiнки – завжди ж як втiлений смiх. Вона збивалась – то говорила не те, що хотiла, то пропускала таке ж важливе, що неодмiнно треба було сказати, то обривалась i довго мовчала.
– Я слухаю, – казав тодi Давид. Молодиця кидалась, пригадувала вголос, про що ж вона саме, – i говорила ще:
– Ти, Давиде, мене тiльки зрозумiй. Не подумай погано за мене, – хвилювалась, – я думала… – Вона замислилась, а потiм з болем видавила: – Я покину Тихона.
Пауза. Очима припала пильно, щоб не пропустити, як i рисочка здвигнеться. Давидовi брови зiйшлися – зморшка глибша стала мiж ними. Вiн вiї пiдняв i спитав пильно:
– Чого це?
Марiя мовчала поникло. I враз рухнулась до парубка, обличчя зайнялось, i заговорила палко, поривне. В словах бринiв iще жаль. Хiба це життя їй iз ним? У хатi цiй – як у трунi вона. Це не завжди так було, але давно, хто зна й вiдколи. I тодi, як Давид уперше в них був. Нехай не дума (знов похилилась) погано про неї: що й замiж вийшла без любовi за Тихона. Що як весела та смiіться, то вже й легковажна. То в неї вдача така.
Iще як дiвкою була – бiднi, без батькiв змалечку зосталися. А глянути на неї – немов i не знати, в якому щастi живе: весела, а на вулицi без неї й не спiви. Але щоб хто сказав погане за неї – нiхто! До замiжжя й не знала нiкого. Хлопцi юрбою за нею бiгали, а вона однаково смiіться на гулях до всiх. Було й бiля перелазу. Але щоб повела в комору з перелазу якого, нiхто не похвастаі. До свiту блукали мiсячними ночами поза хатою, викликали гуками, а вона на полу в хатi – хоч i не спиться їй, ну й не виходила ж…
I було – в он ту весну в сусiдiв у них на хуторах теслювали з Обухiвки, i Тихiн з ними – хату будували. Так i побачились. У недiлю й вiн на гулi виходив. I до нього Марiя привiтна й смiіться. А вiн – мов то не до нього. Потiм не смiялась уже. До всiх iще – хоч i не так, як ранiше, а до нього вже – нi. I стрiне – слова не знайде й не насмiі якось. А вiн тихий, поважний, i балачки в нього не про пусте, як в iнших хлопцiв. I з нею гарно. Ночами стала думати за нього… Якось уже перед лiтом, як хату вже кiнчали, вiн уранцi зайшов до них – на городi полола саме – та й каже:
– Запала ти, Марiі, в душу менi. Як пiдеш за мене, буду сватати.
Так i побралися. Жив вiн ще в хатi старiй, мати старенька була в нього. Любо жили. Оцю нову хату в те лiто мазали. I що тодi думалось…
А тепер – як у трунi…
Вона похилилась головою й хитала тихо нею. Немов бiля нiг у неї позриванi, пов'ялi надiї лежали, а вона то над ними в задумi та в журi схилилася. Давид теж дивився в землю i мовчав. Перша Марiя звела голову i мов з жалем та з болем:
– Що ж ти менi скажеш, Давиде? – спитала й не зводила очей.
– Да, – не скоро, по паузi, сказав Давид, – трудно менi що – небудь казати: чужа душа – темний лiс. Коли це з жиру, не хочу й говорити. А коли нi, то теж тобi виднiше, Марiі. А те скажу тiльки, хiба лиш у дiтях, у наших власних, – радiсть наша? А в кого нема? А в кого вмерли? А хто нiколи не одружиться? Да, коли б от немов сталося – всi дiти вимерли за одну нiч на всiй землi, i за одну нiч усi жiнки обезплоднiли б, я б, мабуть, на ранок пустив би собi кулю в голову. I, може, це не тiльки б я. Бо життя б загубило тодi для нас своі майбуття. Ми б спинилися над прiрвою, що в ню обiрвалися всi дороги. Але ж – повен свiт дiтей.
Давид хоч казав це, а чув, що цим її не втiшити. В неї обличчя мов висiчене iз каменя – нi рисочка й не рухнулася. Тодi казав iще:
– Та хiба й не було, Марiі, так: немаі, немаі дiтей i рiк, i два, i бiльш, а потiм пiдуть дiти.
Навiть хотiв усмiшкою трохи їй сум розвiяти: у приклад навiв пристарiлих Акима та Ганну бiблейських. Але й пожалiв зараз за свiй жарт: ще нижче схилилась вона головою. У думцi їй i досi ще немов звучала Давидова мова – "немовби всi жiнки обезплоднiли". На "всi" аж притиснув вiн.
Чи не думаі часом, що то вона.
I сказала Марiя:
– Вже й до бабiв ходила, i в лiкарки була, – всi кажуть: усiм здорова, а то – чоловiк.
Давид помовчав. Потiм про Тихона говорити став. Саме це ж хворий вiн, а вона б покинула його. Як же вiн сам бурлакою зостався б? Нi зварити, нi випрати нiкому. Про серце вже й не говорить Давид. Хiба легко? Два роки жили, любились.
– А! та хiба ж я винна?! – аж у розпачi тихо сплеснула руками. – I Тихiн хiба не зрозумiі, що серцю хоч i скажеш, – не послухаі. Я ж знаю Тихона: ну, вiн пожуриться, трохи похмурий буде… Вiн же сам знаі. А хiба ми ворогами б розiйшлись? Та я прибiжу до нього вранцi та й витоплю, i обперу, поки одужаі… Жениться – удову з дiтьми вiзьме.
Давид пильно глянув на неї. Вiн розгадав якось одразу всю її. Ще як сказала: "Вранцi прибiжу та й витоплю йому". Звiдки прибiжить? Десь близько думаі бути. Звiвся. А за руку Марiя схватила й благала – хвилиночку ще. Не будуть уже про це. I Тихона, коли так хоче Давид, не покине вона, тiльки посидить хай.
Очi такi в неї благальнi й гарячi. Аж Давидовi обличчя зайнялося червоно.
– Ну, що тобi? – аж кинув злий, не так на неї, як на себе: вiдчув, що слабне.
– Тебе, Давиде! – палко пошепки Марiя. – Я не буду кидати Тихона, житиму з ним. Вiн i не знатиме нiчого. I дитина буде – не знатиме, думатиме, що його. Давиде, любий, нiчого менi – тiльки тебе! – i линула до нього – саме втiлене в жiнку благання й хотiння його.
– Пусти, Марiі! – Давид звiльнився i хвильний пройшовся по хатi до полу, назад. Марiя за ним тиха до полу пройшла. Стрiлись, розминулись. Потiм спинився раптом, обернувся до молодицi й сказав:
– От що. Якби ми, Марiі, з тобою в табунi бродили, тодi б i не балакали. А то ми живемо в громадi людськiй. А це – куди складнiша штука. Отже, давай оцю балачку залишимо.
Хiба вiн сховаі вiд неї? Iнодi чортзна – що в нього отак шарпонеться до неї. Це не і розпуста. Але… багато тих "але"; i чуття в людини складнiшi, анiж у табунi. От сказати – що б тодi Тихiн? Чи хоче вона, щоб i в вiчi один одному не дивилися? I так їх жменя, а й тi щоб перегризлись, як собаки. Та й потiм – хiба тiльки в цьому життя? Казав же вiн учора…
– Давиде, ти повiриш менi, – подалась до нього жiнка, – от завтра б я почула пiд серцем у себе, уже завтра ти мене не пiзнав би. Ну, коли ж я
гляну на оцю хату – пустку, душа в мене пусткою стаі.
Тиха Марiя й зажурена. Простягла руки, на плечi поклала парубковi. I вiн не прийняв їх. Вже як сковзнули з плечей та за голову мiцно схватили, а тiлом усiм – колiнами, грудьми – хвильна до нього притулилась, i з уст розкритих гаряче дихання вдарило в лице, – тодi рвонув руки її, стиснув до нестями в своїх руках i з болем одiрвав її вiд себе й незручно пхнув. Марiя похитнулась i боком ударилась об пiл. Аж застогнала – та не вiд цього болю.
Давид широкими кроками пiдiйшов до лави, згрiб шапку i, не надiваючи її, не оглядаючись, вийшов iз хати.
Як дверi грюкнули, Марiя ще кинулась очима. Об зачиненi дверi очi вдарились i впали додолу. Зiв'яла вся одразу якось. Груди її важко здiймались i тисла тiсна кофточка. Вона стягла її з себе, розiрвавши пiд рукавом, i кинула недбало на лаву; впала додолу кофточка рожева. Жiнка спустила немiчно руки низько межи колiн i головою аж до колiн похилилась.
Кинулась, як удруге рипнули дверi. Глянула вже втомна, i враз на обличчi вже несподiвана радiсть виступила червоно. З полу не встала, а так i ждала, сидячи на постелi, притихла, з затамованим диханням. Давид кинув на лаву шапку i, не пiдходячи близько, сказав спокiйний, але хмурний:
– Нас хтось, Марiі, защепнув.
Нiчого не сказала. Обличчя – як висiчене – нi рисочка на ньому не рухнулась. А тiльки вiдразу вся зблiдла. Опустила голову на колiна. Давид мовчав. Потiм мiркував уголос:
– Ну що ж? Вiкна ж не виривати. Доведеться до ранку пробути. От такий жаль: хоч би було роботу з дому взяти. – В кишенi полапав – не було нiчого, викинув дома все з кишенi. Чи спати моститися?
Вiн скинув шинель i помостив її на лавi до покутя. Тодi встала з полу Марiя. Пiдiйшла мовчки до нього, шинель прийняла й повiсила на стовпi пiд сволоком. Взяла потiм з полу Тихонiв кожух i помостила в боки на лавi i подушку перебила пухкенько – поклала в голову, застелила рядном. I так же мовчки пройшла до полу й сiла знов на постелi.
На сволоцi Давид тим часом якусь книжку побачив. Дiстав – аж воно його ж, Давидiв, "Земельний кодекс", що Тихiн узяв почитати. Читаний уже, перечитаний Давидом, але вiн узяв – таки. Тодi лiг. Нi, пiдвiвся ще й скинув чоботи, присунув лампу собi на край стола й тодi вже лiг, не роздягаючись. Ще пiдвiвся на лiкоть.
– Лягай уже й ти, Марiі, – сказав, як тiльки мiг, ласкаво, – пiзно вже.
Голос його Марiю зогрiв – тiльки зiтхнула. Потiм устала, пiд комином у макiтрi помiшала опару i, сiвши знову на пiл, опустила руки на скриню, що бiля полу стояла, а на руки поклала голову.
Так довго сидiла. I думала вона в цю одиноку нiч про щастя своі, таке ж просте й нехитре, що здавалось таким близьким, що ждала його з часинки на часинку. I думала про Тихона ще. Схудлий, хмурий стояв вiн перед нею, нелюбий. Здавив рукою груди й довго кашляв, потiм харкав iз кров'ю i дивився на неї змученим поглядом. Уперш сьогоднi в Марiї не було жалю. I вперше думка прийшла, стала за спиною й щось сказала над ухо стиха, – жiнка аж кинулась i одхилилась од неї.
Тихо в хатi. Не шарудiв сторiнками Давид.
Марiя пiдiйшла до нього – спить вiн. Прийняла з грудей книжку, поклала на стiл. Дивилась довго на його мужні, вродливе й сумне ввi снi обличчя. Потiм прикрутила лампу й пiдiйшла до полу, до незiм'ятої постелi, такою бiленькою на сьогоднi рядниною застеленої, i лягла тиха на неї ниць.
…Прокинувся вранцi Давид од голосiв у хатi. Вже розвиднялось. Бiля ночов на лавi сiяла борошно Марiя. А жiночий голос – iз – за столу не видно Давидовi чий – схвильовано говорив:
– Та хоч буди його вже! Поки ранiш, менш людей хоч бачитиме, менш язиками плескатимуть.
– Хай плещуть люди, – сказала Марiя, менi байдуже. Може, i ти, Килино, думаіш, що в нас що було з ним. Аж нiчогiсiнько!
Видно Давидовi тепер – жiнка та одiйшла трохи од столу й за спиною
Марiї неймовiрно хитнула головою, а усмiшка така в неї, мовляв, "найди дурнiшу!". А сказала:
– I таке! Чого б я думала! – i зразу ж заспiшила: – Ой нiколи ж! Давай сито та побiжу вже.
Марiя дiстала на гвiздочку пiд полицею сито й дала їй. Та крутнулась i вибiгла з хати.
Давид пiдвiвся.
– Значить, радiо включено? – сказав з усмiхом. I Марiя з тихим усмiхом подивилась на нього довгим утомленим поглядом. I вся була блiда й змарнiла за нiч: не знати, чи хоч на часинку очi за цю нiч змежила.
XIX
Того ж дня й облетiла, як радiохвилями, всю Обухiвку сенсацiя: "Давида сю нiч iз Марiію застали на мiсцi". Говорили жiнки про це, бiля колодязiв зiбравшися, вибiгши з хати горщик з тину зняти та через тин сусiдку побачивши…
Факт, переходячи iз уст у вухо, обростав, набирав соку iз жiночих буйних уявлень, грав, переливався барвами. Говорили й чоловiки. Цi не смакували подробиць, як жiнки, а розглядали факт у самiй його iстотностi. Немало мудрих мужичих сентенцiй з приводу цього вилилось i з – пiд вусiв, i з голих ротiв, що на них iще й "молоко материне не обсохло".
…Надвечiр бiля кооперативу стояли гуртом дядьки. Спершу говорили про поважнi справи, поки не вгледiв хтось Тихона: виткнувся iз – за школи i йшов по вулицi з сокирою на руцi. (З хуторiв, знати, з роботи).
Як порiвнявся з чоловiками, поздоровкався. Хтось вiдповiв йому, хтось – нi. А Гнида вищирився з глумливим смiхом i кинув у спину йому:
– Ей ти, швидше хоч чапай! На гаряче саме попадеш! Смiх. Молодий Книшенко додав iще:
– Мабуть, i досi в хатi смалятиною смердить.
Смiх.
Тихiн оглянувся – так, на нього всi дивляться й регочуть. Подурiли чи п'янi? Тiльки щелепами ворухнув iз ненавистю Тихiн i пiшов. Тодi хтось у юрбi зацiкавився раптом:
– А як воно Тихiн на це подивиться? Гнида немов цього тiльки й ждав.
– Не знаіте Тихона хiба? – сказав повагом i певно. – Вiн тiльки збоку дивитись – тихий собi та сумирний, ану ж лишень розпали його. В тихому болотi, недурно ж сказано, чорти водяться. Попам'ятаіте мене, скажете, – брехав Якiв, – якщо мiж ними не прозойде яка драма! Ото он пiшов iз сокирою, що, думаіте, не пiдстереже колись та не провалить голови суперниковi?! Ревнощi – це, брат, така штука, що з чоловiка може звiра зробити! I ще хтось:
– А дуже просто! Хiба ж у Щербанiвцi не зарубав один сокирою обох – застав на мiсцi!
– Отже ж! Побачите тодi!
…Як проходив бiля Пiвненка, той ворота справляв, гукнув на Тихона:
– Це з хуторiв?
– З хуторiв.
– Ну, що ж там хуторяни?
Пiвненко поклав пилку i, дивлячись на Тихона, витяг кисет i став закурювати. Тихiн пiдiйшов до нього. Встромив сокиру в дривiтню й закурив iз його кисета. Тодi розповiдав. Що ж хуторяни? Не всi й хуторяни однiії думки: куркулi – то вже звiсно, за них i мови немаі. В Огиря все зборища збираються. А незаможники – у кого як земля. к й з незаможникiв тi, що земля близько, – i не нагадуй їм краще. А і згоднi. Вiн оце аж два вечори з ними гомонiв. Заспокоїв їх – вони думали, що обухiвцi аж пiд самi хутори гадають землi собi. к такi, що й на виселок згоднi вийти.
– Е, буде тяганина! Це – нiчого й казати! – мовив Пiвненко понуро. – Що ти хотiв, Тихоне, як сила отака проти!
– Сила їх, якщо як, то ось де!ляпнув Кожушний по кишенi завзято й дивився на товариша хитрувато примруженими очима. – Думаіш, як вдасть, так на них i управи немаі? Нi, брат! Радянська влада – це влада наша, правильна! – Спитав, чи Давида не бачив вiн, тож то дома.
Пiвненко мукнув якось, потiм сказав, що дома, бачив. А Тихоновi дивно вiдразу стало – на нього той глянув i немов знiяковiв, потiм одвiв погляд.
– Чого ти?
– Та… нехай сам узнаіш.
Тихiн пильно глянув на нього й занепокоївся.
– Та що там – бо, Андрiю?!
Тому нiяково було. Вiн м'явся i то дивився на Тихона, то одводив очi вбiк. Врештi наважився, одвiв очi з товаришевого обличчя i, впершись ними в руду стiну повiт – чини, оббиту дощами, видавив iз себе:
– Та по селу балакають: нiбито сю нiч застали його в тебе з Марiію.
Тихiн аж кинувся. Обличчя важко звiв з нерухомими на ньому очима, глибоко запалими, брови впали на очi. I остовпiв. Потiм – у руках ще курiла цигарка – пiднiс до вусiв, затягся жадiбно нею раз, удруге, аж осмалило вуса. Тодi кинув – зашкварчала вона на мерзлiй землi. А враз схватився за груди рукою, закашляв довго iз хрипом. Потiм вихаркався з кров'ю i мовчки пiшов.
Гукнув Пiвненко вже вслiд йому:
– Сокиру забув!
Винiс за ворота й вiддав йому сокиру. А Тихiн не взяв її пiд пахву й на плече не скинув. Нiс у руцi за топорище. Повз Мотузчин двiр як проходив – i не глянув.
А на його подвiр'ї було пусто, як через перелаз переступив. У вечiрнiх сутiнях дивилась невелика хата темними вiкнами – ще не свiтилося. В хлiвi кувiкало порося, а в розчиненi дверi конюшнi чути було Марiїн гнiвно – ласкавий голос до коня. Видно, мiшку мiшала, а вiн лiз.
– Тпру! Ой який ти! Дам ось!.. Який нетерплячий! – чути було, як поляскала по шиї.
Тихiн похмурився. Так голос той її, такий любий та знайомий, шарпонув йому в грудях. Наче живе глянуло в мислi обличчя з подушки дружинине, й очi з тихим соромом i з коханням до нього. "Ой який ти!.." – а сама горнеться i обличчя ховаі йому в груди. Щось обiрвалось усерединi в Тихона й наче в безодню впало, i обличчя з очима ласкавими, i немов за ними й вiн обiрвався i посунув униз, у ту безодню. А це хто пройшов через подвiр'я, хто зайшов у хату й став, як стовп, немов i не вiн це.
Потiм кинув сокиру пiд лаву i ще стояв у кожушку i в шапцi посеред хати. Пройшовся важкими кроками, мов розмiряючи долiвку ними, до полу. Упав на подушки погляд, – одвернувся. Пройшовся до стола i довго стояв бiля нього пониклий. Потiм сiв на лавi й голову важку, що як не розвалиться од думок та од болю, обхватив руками, як обручами.
Як довго так сидить – чи вiн знаі? Пролетiло в уявi за оцей час життя. Як парубком iще теслював на хуторах i вперше зустрiв. Як мазали хату, свою вже. Як зустрiвся з Давидом радiсно! I давнi – давнi спогади вставали про ще юнацькi днi: у економiї за погоничiв, у лiсi в партизанах… Марили про який свiт хороший! У Тихона нова хата, а кидати думав i з Давидом та з iншими обухiвцями в Ганiвську економiю, в колгосп. Згадалося, тодi хтось з обухiвцiв крякав: "їв колгоспi – хто буде потом обливатися, а другий за начальника, жир нагуляі та тiльки молодиць псуватиме". Чи думалось отодi… Згадав про лист у кишенi й про газету. З якою радiстю нiс додому й дорогою все мацав: чи не випало. А тепер – мов то шмат цигаркового паперу. Згадав, що Марiя благала колись його, щоб курити покинув: у грудях у нього болить же. Тепер не скаже. Ех ти, життя! Нiяк не задушить! I вiн закашлявся довго i з болем. Тодi пiдвiв голову.
У хатi зовсiм уже поночi стало. Пiд вiкном протупали швидко ноги чиїсь по мерзлiй землi. Грюкнули дверi сiнешнi, потiм хатнi рипнули. Увiйшла Марiя. Зараз бiля помийницi на лавi взяла кухоль i обхлюпнула руки, а тодi крутнулась, бiля кочерг на гвiздочку ганчiрку зняла й терла мовчки руки. Тихона не бачила, видно. I, як ганчiрку вiшала, зiтхнула вголос чогось важко. Потiм обернулась.
– Ой! Хто – бо це? – аж злякалась i хвильне ступила крок, вдивилась у сутiнi на постать. – Чи це ти, Тихоне?
I чув Тихiн, як важко вона задихала. Стояла все. Раптом крутнулась, згадала, що свiтло засвiтити треба. Шарила сiрникiв на карнизi, а нiяк не знайде, – де вона задiла їх? Так i не знайшла. Хоч i чув Тихiн, як шерхнула була пачка пiд її руками на карнизi. Ну хай, ще видно, вона ось поросятi тiльки винесе, тодi засвiтить.
Поночi бiля помийницi наготувала поросятi в цеберку й понесла. У Тихона у вухах лунав iще її голос стримано – хвильний. Угадував, яке в неї було зараз обличчя: мабуть, розгублене й зчервонiле, бо побоялася й свiтло засвiтити. Знову схилився головою. I чи довго, чи скоро вдруге рипнули дверi, i на цеберцi дужка брязнула бiля помийницi.
Тепер Марiя зараз пiдiйшла до печi й узяла сiрники з карниза. Потiм узяла лампу на переднiчному вiкнi й пiдiйшла з нею до стола. Тихiн спитав, пильно на неї дивлячись:
– Тобi сiрники? Чи ти вже знайшла пачку? Де вона була?
– У зарiчку. Мабуть, ще як топила, то вкинула. I саме сiрника чиркнула – обличчя як вирiзьблене. Тихiн тодi з болем скривив губи з огидою в презирливу усмiшку й пiдвiвся з лави. Скинув кожушок, кинув на лавi й шапку. Сiв бiля лави на стiльцi. I вже потiм нi питав у неї нi про що, нi озивався.
Марiя помiтила це й насторожилась. Може, сказав уже хто йому? Почувала, що й їй якось треба сказати про те, але не знала як. Уже скiльки часу вiн у хатi, а вона не говорила ще. Хiба отак – мов тiльки оце здумала! Нi, чуі, що обiрветься, що скаже не так, як хоче. I не знала – чи з жартом це сказати, чи з серцем. А! i чого вона отодi зараз, як поросятi мiшала, та не наважилась, i поночi ж у хатi було. А може, то так вiн, наморився? Чи в хуторах що недобре почув?
Мовчання гнiтило, i вона так, аби що сказати:
– Кiнчили повiтку Химцi?
Тихiн хмуро такнув по паузi. А перше нiж сказав це, подумав iз злiстю: "Понаравилось! Ще б рада з дому чоловiка геть здихатися". Закурив i затягся жадiбно скаженим самосадом. Кашляв глухо й довго, з хрипом, i харкав, з болем i злiстю, на долiвку. Вечеряти вiн не хоче. I мити голову теж. Марiя подивилась на нього довгим поглядом. Що це з ним сьогоднi? Штучно – здивовано знизала плечима.
– Ще нiколи такий не був!
– Да, не був, – кинув цигарку й знов замовк. Згодом сказав: – Постели менi, ляжу я!
Марiя метнулася вiд печi, постелила, як завжди, для двох. Аж наче зрадiла: мо, й справдi не знаі нiчого? Може, так, занедужав? Тихiн, не роздягаючись, лiг на постiль у чоботях на полу скраю. Одну руку пiд голову заклав, а другою долонею закрив очi й затих.
Ще довго Марiя по хатi вешталась. Пiдбивала тiсто в макiтрi, поралась бiля печi. Але й вона нi вечеряти не сiла, нi чавуна з окропом з печi не витягала, – не мила в той вечiр i вона голови.
Була тривожна ще, а десь на самiм днi в грудях уже пружилась радiсть. Весь день сьогоднi, як тiльки Давид пiшов, був вiн у мислi в неї, з мислi не йшов. Як живий стояв перед нею, любий до нестями. I в очах у нього – хiба ж не бачила Марiя, що в нього в очах? Як отодi, бiля полу, обхватила за голову, так стиснув руки їй, i весь тремтiв, i весь линув до неї. А! вона знаі, чого вiн стримався тодi. Лунають у вухах i досi його речi в ту нiч:
"Коли б ми з тобою в табунi ходили, ми б i не балакали про це". Думала, ждала – здушить в обiймах. "А ми в громадi!.. Чи хочеш, щоб, як собаки, перегризлися…" О, вона знаі: усе то Тихiн! Все через нього. I вперше в ту нiч думала без жалю про нього – хворого. Навiть хотiлось, щоб швидше… А потiм i вдень знов думала про Тихона. З тривогою ждала, коли повернеться, бо ще сама не знала, як його стрiне. Може, як стане перед очима, тихий i змарнiлий, з позападалими очима, з хрипом у грудях, може, буде його жаль. Удень вона сама себе не знала: i жаль було, але якось по – дивному – i жаль, i нi. Як смикала солому, на розвернений прикидок подивилась i думала з сумом про Тихона. В конюшнi, як коня ляскала ласкаво по шиї: "Хто тобою оратиме, коли Тихiн…" I не додумала, зiтхнула з сумом. А з – за коневої голови в темрявi конюшнi мов учулося – "стiй!" – голос любий, i з – за коневої голови його любе обличчя: держить за повiддя в руцi коня – новий хазяїн. Але все ж була схвильована й ждала чоловiка з тривогою. I тодi, в хату як зайшла… А зараз – нi вже. Оце дивиться – лежить вiн на полу нерухомо, i нiчого в неї до нього немаі. Хоч би отак i вмер. Десь тiльки глибоко – тихий – тихий жаль.
Не скоро вже чув Тихiн, як вийшла вона в сiни й засунула дверi. Ждав принишклий, з заплющеними очима, i було хвильно. Але ось чуі – пiдiйшла до полу, кинула якусь одежину в ногах у нього на пiл, тодi дмухнула на лампу й тихо лягла впоперек полу головою до стiни, у нього в ногах. У Тихона ще обiрвалося щось, i вiн востанні подумав: "Так, все правда". Довго лежав нерухомий у тiй самiй позi i в думках невеселих.
Марiя, може, вже спала. Може, вже й пiвнiч, чи вже й до свiту близько. Тихiн закурив помацки в темрявi й ще думав. А як кинув докурену цигарку додолу: "Отак i я, як оця цигарка докурена: тлiю з одбитими печiнками! Нiкому не потрiбний тепер! Ба – рiдний товариш… рiдна жiнка… Ну i нехай!" А вiн – недокурок. I стало вiдразу якось дивно байдуже. I втома, мов теплим важким лiжником, укрила.
"…А Марiя в ногах i, мабуть, розкрита ж?"
Вiн звiвся в темрявi, вдивляючись у бiлу постать Марiїну в ногах. Гнiву вже не було. Була така надзвичайна тиша в душi. Мовчав хвилинку, потiм стиха:
– Марiі, чого ти там лягла?
Жiнка не обiзвалася, хоч i знав же вiн, що вона не спить. А може, спить? Вiн пiдлiз на колiнах до неї i тихо в темрявi провiв їй по обличчi долонею. Чув – об долоню черкнули, трiпнулись вiї. Вона звелась i кинулась неспокiйно, з неприхованою огидою:
