Текст книги "Бур'ян"

Автор книги: Андрій Головко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Андрiй Головко
Бур'ян

I

За кiлька перегонiв до станцiї Ганiвка Давидовi Мотузцi вперше пiсля мiста та казарми степ вiйнув просто в лице мiцним духом землi та рум'яних щiк з морозу, з ранку, сонячного, осiннього.

Це на якiйсь глухiй станцiї у вагон увалилася цiла юрба дiвчат. Либонь, з бурякiв. Бо у вiкно бачить Давид – на станцiї цiлi кучугури навалено їх, i ще пiдвозять, скидають. А в дiвчат – клуночок у кожної. Вони в чорних стареньких свитах, у брудних спiдницях з полотна сирового й босi.

А обличчя в усiх обвiтренi, смаглявi, з пошерхлими од вiтру губами.

Як зайшли у вагон, збились, несмiливi, i стояли в проходi. У кожної в пучцi – квиток.

Давид аж зрадiв, наче сестру рiдну мiж них побачив. Посунувся – дав мiсце однiй, а тодi ще звернувся до якогось громадянина, що лежав на лавцi насупроти, i попрохав його сiсти. Бо вагон це не спальний, мовляв, а в дiвчат ось, може, й ноги болять. Той нехотя спустив ноги з лави. Сiли дiвчата там. Тiсненько – усi порозмiщалися. Лише одна стояла бiля вiкна й задумливо дивилася крiзь скло.

Поїзд рушив. До скла аж обличчям притулилася. А повз очi – водокачка, телеграфнi стовпи, по дорозi вози з буряками. Миг повз очi.

Давид витяг кисет i закурив. А тодi до дiвчат:

– Звiдки це ви, дiвчата?

– З бурякiв їдемо. Отут були, в радгоспi, – це кирпатенька, найбiдовiша, мовила. А очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонiвку його, знов на обличчя й додала: – А це їдемо додому. Вирвалися ще за тепла на молотьбу. А обмолотилися, буряки стали копати та й докопалися – учора думали, що й попропадаімо з ногами: морозище ж отакий, а ми босi.

Подивився Давид на їхнi ноги червонi, похитав головою й нiчого не сказав. А потiм, по паузi, спитав, чи хоч додому ж їм недалеко.

Та так, iз Зачепилiвки вони, Щербанiвського району. О, то це, виходить, вони зовсiм земляки: вiн теж щербанiвський з Обухiвки. Знають Обухiвку.

– Були з нами й на буряках обухiвськi, душ кiлька було, – сказала одна з дiвчат, звела обличчя на червоноармiйця: – От, може, знаіте – Яким, що на гармонiї граі, потiм таранкуватий один. А з дiвчат – Галька i Христя. А то – не знаю тих.

– Це Христя ота, що спiваі гарно? I зовсiм вона не обухiвська! – озвалась якась.

А Давид враз насторожився: Христя?

Та перша дiвчина аж плечима знизала:

– Авжеж – "не з Обухiвки!" Чи я ото не знаю? Прийшли вони, а ми саме жито добивали. Ще Христя ота про банду розповiдала. То ж у них в одну нiч семеро коней з лук завели. I їхню взято коняку. Ще плакала, пам'ятаю.

Давид схвильовано:

– Така русява дiвчина? Невисока?

– Невисока. А на шиї в неї шрам: колись iще, як денiкiнцi були, – од нагайки.

– Так! – аж одхилився, i на обличчi бiль у нього. Тиша. Десь за перегородкою, в другому купе, чути голоси було глухо. А внизу колеса ритмiчно: так – так, так – так. Так. На шиї шрам – вона, значить, сестра Христя.

– I коней не знайшли?

– Нi, як крiзь землю пiшли всi семеро. Одного злодiя пiймали були з конем аж пiд Полтавою на ярмарку. З Огирiвських хуторiв сам. Хотiли самосуд над ним учинити. А вiн став проситися: всiх, каже, викажу, усю банду, тiльки щоб не вбивали. Ну, а тут мiлiцiя на ярмарку – його й заарештували. В тюрмi тепер.

– Може, в тюрмi, а може… Хiба тепер тюрма! Подержать мiсяць та й додому випустять, – додала друга з дiвчат i одвела погляд убiк.

– А коней нема, – це – Давид.

Вiн замовк i схилив голову. А очi вронив на ноги дiвчатам, порепанi й червонi. I було – думка проповзла:

"Може, i вона десь боса отак на морозi?" А потiм батьки згадалися. Як це бути без коняки? Мабуть, батько ще дужче посивiв i мати ще дужче зiгнулася. Без тягла ж – як без рук. А земля далеко, за десять верстов. Що ти на нiй робитимеш голими руками! I чого згадалося те? Уривок з листа з дому, ще повеснi; незграбними лiтерами Петрик виводив, а батько, мабуть, проказував синовi вiстку радiсну: старого коня продали та молодого купили, хлiборобами тепер будуть, – писали. I весело Давидовi було тодi, i, мов живий, батько тодi був виткнувся з – за листа: завжди похмурий, а то всмiхнувся на хвильку й примружив око до сина весело: "То так, сину; а без коня без доброго, вважай, – не хлiбороб". Е – е, не примружить тепер очейбатько до сина, не скаже весело. Мабуть, такий журний, ще, мабуть, дужче посивiв.

Десь далеко й глухо кондуктор квитки питав до Вербiвки. Дiвчата пiдвелися.

I Давид кинувся:

– Що, встаіте?

– Та ми до Вербiвки брали квитки, бо до Ганiвки ж дорого. А тут уже свої краї – пiшки пiдемо. Нам аби на нiч. Прощавай!

– Iдiть здоровi!

Поїзд стишився i став. Давид до вiкна пiдвiвся й байдуже дивився: на перонi з осик тихо падало листя жовтаве, чоловiк у червонiм картузi вдарив у дзвiнок двiчi, пройшли дiвчата юрбою по перону за станцiю. I бачив – пiшли дорогою, що по нiй стовпи телефоннi вдалину побiгли.

I коли рушив поїзд, Давид iще стояв бiля вiкна й дивився в степ.

Ген – ген дiвчата тi. Вдалинi у вибалку руде село. А то куди не глянь – зелено, чорно… латка бiля латки – чорно, зелено…

I подумав Давид:

"А як же це батько й тi шiсть?"

II

Вiд станцiї Ганiвка до Обухiвки двадцять п'ять верстов. I все степом. Повилась дорога помiж чорних рiль та латок зеленої озимини, колiями зрiзана. А обiч уздовж неї – стовпи вдалину. I вiтер осiннiй так тоскно гуде вгорi в телефонних дротах. Вiтер та он галок зграя: вiтер їх гонить, як ото жменю зерна, сiючи, кинуть на вiтрi, – а то куди оком не кинь – степ, пусто. Вдалинi манячили хутори. Iде Давид по дорозi, ступаі широко. Усiма грудьми п'і, захлинаючись, терпке, як терен зеленуватий, осiнні степове повiтря. I, либонь, хмелiі вiд нього: очi якось аж затуманились, розкритi обвiтренi уста. А рукою збив будьонiвку на потилицю та тiльки головою трiпнув.

– Ех!

Ще кiлька день тому – де це було? В Азiї. На станцiї Ташкент стояв у черзi за квитком мiж узбеками якийсь собi демобiлiзований червоноармiіць Давид Мотузка – i от iде по дорозi на Обухiвку. Чи йде, чи сниться.? Аж усмiхнувся. А в очi степ далиною дивиться, хоче спитати, та – нiмий. "А що, Давиде, тьохнуло?" I хоч нiмий, чуі його Давид. Вiн роблено хмуриться, потiм усмiхнувся: "Ще питаі: "тьохнуло"! Ну, а як тебе та не любити, як от дивлюсь у далину твою i бачу в нiй цiлий свiт новий. Що про нього вiки лиш марили, що його ще нiде не бувало. Хiба на зоряних гонах на якiйсь iз iнших планет. Ех, i люблю ж тебе!"

За хуторами дорога зламалась колiном i повилась на Щербанiвку. Уздовж неї й стовпи потягли дроти. А глухенька дорiжка помiж хат покрутилася хуторами. Це – Давидова. Ну, та вiн нею теж тiльки до хатки, до он тiії крайньої, а там навпростець пiде на економiю, колишню ганiвську.

За хутором уперше стали попадатися орачi.

Це ще хуторянськi землi, а як рiв перейшов – колишнi економiчеськi степи пiшли, тепер обухiвськi. Тут теж де – не – де на гонах поволi плуганили орачi волами по облогах. А тiльки далеко од дороги, звертати не хотiлося, бо й так уже пiдбився. Хай, он уже, пiд самою економiію, оре хтось, – зайде Давид до нього, закурить i вiдпочине трохи.

А й земля ж тут добренна! – чорнозем, аж масний. I пахне так якось знайомо рiлля свiжо – осiння парубковi. Як пахла й тодi, в давнину, коли ще хлоп'ям до пана в погоничi на осiнь ставав.

…Три осенi був у строку саме пiд вiйну германську. Малий був, замурзаний, а очi з – пiд волосся чорного, кучерявого як вишнi двi стиглi. Любили його в дворi i наймити, i австрiяки полоненi. (На роботi їх було душ двадцять). Все пiснi, бувало, їм заспiвай. А Давид спiвливий був. Цiлi днi на полi ж, на оранцi, – воли поганяі й спiваі. Сам i пiсень складав: то про наймита – сиротину, то про солдата, пораненого в окопах, то про австрiякiв, що на чужину їх занесло на далеку. Бувало, увечерi, як з роботи повернеться та пiсля вечерi отак, перед святом, як заспiвають у сутiнях: "Чуіш, брате мiй…", – хлопець занiмiі, а очi туманом застелить. Журно Давидковi тодi. А журавлi все "кру, кру"…

У журбi отакiй i подружився Давид з одним австрiяком, на ймення Стах. Залюбився в пiснi вiн хлопцевi сердечнi. Бувало, каже:

– Спiвай, хлопче. Най серце за неправду болить змалечку. Виростеш – бунтар будеш!

Вони й на степ виїздили орати завжди вдвох. Давидко коли поганяі, а Стах за плугом борозною йде i щось розповiдаі. Про родину свою, про iншi краї, про минуле. (Дома, в Галичинi, вiн за вчителя був, а потiм на вiйну його забрали, та вiн передався до полону). Який вiн був хороший! I знав чисто все, що не спитай: i де земля взялась – не як у школi пiп учив, i чому люди бiднi і i і багатi, i яке буде колись життя… Бувало, примружить очi, дивиться й каже:

– Отут, де фольварк панський, не буде вiн панський, бо пана виженете. А самi, наймити, житимете за хазяїв. Земля вся буде ваша, i худоба, i дiм, i ще дома такi збудуіте, i сад насадите бiльший…

Давидко аж оторопiв:

– Так пан же не впустить.

– А так, так, – не пускатиме пан, жовнiрiв визве гнiздо та землi боронити. Таж вас сила з сiл. А й жовнiри хiба не з села? Хiба то не їхнi батьки та брати прийдуть маіток брати? На брата, на батька хто зведе рушницю?

Очi горять у Стаха, горять у Давидка. Хоч i мале воно, хоч i замурзане.

– Товаришу, дай закурити!

Давид аж кинувся.

– Будь ласка, якщо і.

Воли парубчак спинив, вилiз iз борозни на облiг i стояв у лахмiттi, – зразу видно, що наймит. Давид звернув на стерню й пiдiйшов до орача. Поздоровкався, закурили. Ну, а воли спочинуть тим часом.

– Сiдай, товаришу. Це не з служби, бува, не дев'ятсот перший?

– Дев'ятсот перший, еге. А ти не з Обухiвки часом?

– Нi, я он з отих хуторiв. – Вiн виступив з – за вола й пужалном ткнув у простiр, де за рiллями, за облогами в балцi хутiр визирав зеленим дахом iз червоного, як величезний пук калини, вишневого садка.

Може, чув про Огиря? Так ото служить у нього. А це тут оре. Воно земля й обухiвська на паперi значиться, то як справа до продподатку дiйде, а так – хутiрська земля. Потому – далеко страшенно вiд слободи, за десять верстов не наїздишся, не находишся, ну, в оренду й здають. А ще як коняки в котрого бiдняка немаі – погиб, щитай. А хуторянам – подай боже. Огирi, Хоменки, Кипшарi… Ой, треба ще на них вiсiмнадцятого року! У декого десятин на двадцять п'ять посiву самого, та випасаі товару скiльки. Вже ж на долонi не випасеш. От i щитай кругленько – тридцять. Норма! Бiльше з половини беруть: виоре, засiі. А зiжне другий незаможник, подивиться на копи та тiльки потилицю почухаі: на плечах за десять верстов не однесеш.

Хоч покинь на стернi. Оцим моментом i користуються куркулi. Бувало, за самий продподаток та за який мiшок зерна всю норму оддавали. От вищитай, – той же восьмий або десятий снiп…

Вiн жадiбно затягався цигаркою, що стала вже самий вогник, аж по мокрих губах шкварчала. Тодi плюнув, iще попросив на цигарку. Бо сьогоднi вiн пiсникуі: пiзно вчора повернувся з оранки та й не висушив тютюну. Давид дав на другу i сам другу скрутив.

– Погане ти, дружище, розповiдаіш.

– Та тут як викласти тобi усе життя наше, нi чорта воно не варте, братухо! – Вiн чвиркнув крiзь зуби i трохи помовчав. А згодом пiдвiв голову i, примруживши око, пильно глянув на червоноармiйця.

– А на фронтах воно як там? – спитав чомусь пошепки. Давид вiдказав, що фронтiв нема тепер. Парубок нiчого не сказав. Тiльки враз одiрвав погляд од Давида i опустив очi на рiллю. Заговорив згодом, пiдвiвши очi:

– Ти от повiриш, мiй хазяїн – куркуляка ж який: мав сiмдесят десятин землi, а тепер – оце приїде дочка з Обухiвки, що за голову сiльради торiк вийшла, за Матюху…

– За Корнiя? Що був воінкомом при волостi? – Давида аж смикнуло.

– Ну да. За комунiста. Так вiн ото дочку в Огиря й схватив собi. Там весiлля таке було! З району начальство приїздило, ракети пускали.

Скривив губи парубок в усмiшку якусь, i презирливу, i болючу, i ще раз чвиркнув крiзь зуби. Задумався. Раптом згадав i пiдвiв обличчя до Давида:

– Да, так я й не доказав. Приїде оце, бувало, в гостi та й похвалиться, буваі, батьковi, що там Миколай Миколайович наступатиме, чи що. Так плюіться, не признаі. Пробi, якої трясцi йому тут треба. Щоб знову рiзанина пiшла? I так, мовляв, життя налагоджуіться. Та 'дже: пара волiв, пара коней на синовi стоять, двi норми й ще землi, аби брав. Горою стоїть за радянську владу, – знов губи в усмiшку. – То отаке – то, товаришу.

– Н – да. Дiла тут у вас…

I задумався Давид. Згадалося – колись читав книжку "Нове село". Тодi якось аж не вiрилось, що живi отi цифри нетяг, здачi землi в оренду… I от цей парубчак уже ж не вигадуі: "буваі, за продподаток норму здають", "по тридцять десятин посiву в декого". I ще от – Матюха й Огирiвна. Чи подурiли вони тут? Чи самогону пообпивалися?

Кинув цигарку потухлу Давид i пiдвiвся з землi, речовий мiшок перекинув на плечi:

– Прощай, товаришу, – до орача. – Як же тебе хоч звати?

– Iльком. А тебе?

– Давид Мотузка.

– Ну от. Будемо знати.

Вiн узяв воли за налигач, замахнувся батогом i свиснув. Рушили. А Давид пiшов стернею. I ззаду довго ще чув свист Iлькiв. Якийсь такий… ну от – немов то чайка над степом лiтаі, кигиче.

III

Над ставом, що колись належав економiї, як проходив Давид, шумiли верби хором жiночим, тужливим. А одна – плакуча – над самим урвищем схилилася в розпачi над ямою обiч млина водяного, – аж її коси розпустилися i впали у воду, i занiмiла.

Хто її тугу збагне? Бо хто бачив?

…На конюшню козаки – денiкiнцi Катрю ковалеву, що при дворi жив, затягли – красуню степову, розпатлану. I на тiло молоде, як пси, накинулися. Так цiлу нiч: дудлили самогон, горлали пiсень, щоб не чути було крику дiвочого… А вранцi, змучену, випхнули за дверi…

Тiльки – тiльки свiтало. У лiс до партизанiв, як тiнь, прийшла й сказала: "Сю нiч". Потiм – нiколи нiхто вже не бачив її. Бо нiч була темна, її остання нiч. Спали козаки в сараї i в штабi спали. Як тiнь кралася, – тиша така. Лиш десь у березi блукав хтось, її гукав – може, мати. I враз з усiх кiнцiв спалахнуло: сараї, конюшнi. Кинулись iзсередини до дверей – засунено знадвору, стiни кам'янi: крики, гоготiння полум'я. А з степу тодi ватага партизанiв – з усiх бокiв оточили маіток. Давид iз хлопцями повз ставок саме бiг тодi – на кручi щось майнуло бiля млина… – А! хiба тодi знав! – Мерщiй у двiр гайнули. Захопили штаб, розстрiляли, забрали два кулемети i коней. Потiм до самого свiту шукали Катрю в саду, бiля ставу – не знайшли… Лише днiв через кiлька, – вже в лiсi були, – звiстку сумну принiс Давид (ходив уночi в хутiр на розвiдку): у ставу знайшли утоплену Катрю ковалеву…

I от – плакуча верба бiля млина над урвищем ламаі руки, хитаі головою, мов журить когось: "А – і!.." I шумiли верби хором жiночим, тужливим.

По греблi пройшов Давид повз водяний млин. З – за безлистого саду, як крiзь сивий серпанок, червонiли цеглянi будiвлi. Обiч пiд садом бiлiла хата, челядня, жовтiв невеличкий ожеред соломи. Ближче, – з кузнi вилiтав сизий димок, а раптом не стало, i тодi з кузнi загупало молотом по ковадлу: гуп – дзень.

Хтось живе в економiї.

З греблi Давид просто й звернув до кузнi. Побрiв рудою жаливою та бур'яном понад ставом. Обiйшов ярок, порослий ожиною, молодняком, i пiдiйшов до кузнi – землянки. Молот не гупав. Чути було з землянки – сопiв мiх i гомiн тихий.

Давид спустився сходами в землянку. Бiля горна – коваль.

Так i зарум'янилось лице Давидове радiстю:

– Здрастуйте, дядьку Петре!

– Здрастуй… товаришу! – мовив од горна сивий iз закуреним обличчям коваль, пильно вдивляючись у червоноармiйця. Видно було, що не пiзнав.

А Давид – той одразу впiзнав дядька Петра. А то незнайомi два: хлопчисько дув мiх та якийсь кремезний чолов'яга рудобородий сидiв пiд стiною в солдатськiй ватянцi i в кудлатiй сибiрськiй шапцi. Вiн, видно, помагав ковалевi кувати, а це лише сiв i крутив здоровенну цигарку. Як слинити, пiднiс її до рота, тодi скоса пильно глянув на червоноармiйця бiля дверей. I всi мовчки дивились.

Давид аж усмiхнувся:

– Та Давид, ковальчук ваш, дядьку Петре!

– Ну от, скажи ти! – здивовано й радiсно аж руки розвiв коваль. – Не признався б – нiяк не пiзнав би. Правда ж, i часу минуло. Це ж парубiйком iще, за денiкiнцiв, як у кузнi за ковальчука працював. Ох, i одчаяка ж був! – Звернувся вже до сибiряка. – Вiд партизанiв був приставлений. А це, мабуть, iз служби?

– Да, прямо з станцiї. Iду – дивлюсь: димок у кузнi. Ви, значить, так i зосталися тут?

Сопiв ковальський мiх, трiскотiло вугiлля, а коваль старий ще вiхтиком покропив його водою i заговорив:

– Вiк в оцiй кузнi, – з дванадцяти рокiв. Усю силу в нiй на цьому ковадлi по шматочку виклав i молотом розплющив, у чересла, в лемешi панськi перекував. Тут i помиратиму. Спасибi, таки вiдчужили хоч хату та кузню, мене надiлили. Кую тепер. А вмру – о, і кому замiстити коваля старого! – I вiн усмiхнувся до хлопця бiля горна, хитнув з батькiвською ласкою головою на нього, замурзаного, як циганчатко. Враз iз горна вихватив червоний шмат залiза на ковадло, – дзень, дзень… Рудий чоловiк тодi взяв молот – гуп!..

Аж iскри по кузнi, аж iржаве шмаття залiза по полицях ожило – задзвенiло.

Давид дивився, як молоток та молот мiсили червоний шмат залiза. Вже буряковий вiн, темнiшаі. Тодi коваль знов у горно його, засопiв мiх.

А тепер i вiн закурить. I, цигарку крутячи, ще другого сина згадав: "От ще б Степан iз служби повернувся: вже 1902 рiк забрали, а все нема чогось. Та строку Зiнька ще добула б – тодi всi дома б. Давид, мабуть, i не пам'ятаі її?" – "О, чого б же не пам'ятаі!" – "Тодi ще пiдлiтком була, а тепер дiвка вже". Давид почервонiв i щось хотiв спитати, та дядько Петро заговорив:

– Повеснi ж дожилися, – хлiба не стало, та й мусив дитину вiддати за п'ять пудiв жита та чоботята там, хоч старi. Цур їм iз такими заробiтками!

Тодi бородатий чоловiк:

– Е, шкода. За зиму хлiб поїмо, та й знов повеснi – куди б хоч за харч дiтей розiпхати. Життя наше таке. Голову витягнеш – зад угрузне, зад витягнеш – угрузне голова. А вже нас, так iменно, як трясовина, злиднi засмоктують. Пручаішся, б'ішся, а воно все глибше – по груди, по горло.

З Сибiру ж i вони як приїхали, худоба ще була. А воно саме пiд голод, – поїли худобу. Лишилися голi – голiсiнькi по чужих хатах. Сiм родин вернулося їх з Зеленого Клину: обухiвськi та з Щербанiвки двi. Ну, дали – таки землi, та що з нею голiруч зробиш, та ще як за десять верстов?

– Тодi ж казав: згуртуймось у колектив та на всiх хоч пару коней залишiмо. Та домагаймось, щоб на хутiр, сюди, виселитись, до землi ближче. Хоч у землянках жили б та завжди б її пiд руками, на очах мали. Та куди тобi – комунiя! А воно, бач, нашi ж таки сибiряки… Оце якось бачився в городi – комуною живуть. "Маяк" пiд Сорочинцями. Добре живуть. А ми домнялись, а тепер…

Давид аж захвилювався радiсно вiд сибiрякових слiв: це ж його мрiя – колектив отут, у дворi. Сказав весело:

– А тепер що ж, дядьку, пiзно хiба, чи що? От землевпорядкування провадитимемо, згуртуімось та й вийдемо на виселок сюди.

Лише рукою махнув сибiряк. I коваль безнадiйно:

– Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування… Тихiн Кожупiний i досi кров'ю харкаі. Що ти хотiв, сину, як мужик темний, а бiля властi – сучi сини та п'яницi.

Тодi Давид:

– Да, у вас тут щось того… Матюха от… Тихо в кузнi. Лише сопiв мiх та трiскотiло вугiлля. Нiхто нi слова. I вже по тому мовчали бiльше. Розпитували Давида про новини, про службу там, у Ташкентi, що там по газетах. А за своі життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш.

Давид знав, чого це: "Матюха" – страшне було слово для них. I не допитувався дуже – все одно побояться; хоч дядько Петро й знав його, але це ж чотири роки минуло. А за цей час… Адже й Матюха колись у партизанах був, а тепер…

Вiн пiдвiвся, кинув цигарку i, мiцно тиснучи руки ковалевi й тому сибiряковi, сказав весело:

– Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотiли, а що бiля властi тут у нас сучi сини та п'яницi – нiяка сила!

Очi з – пiд кудлатої шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув дуже. Так i розлучилися.

Пiсля курної кузнi морозне осiнні повiтря залило лице Давидовi рум'янцем. Пах бур'яну сухого вiйнув iз давнини, iз спогадiв, якiсь забутi сни. Перед очима просто лiворуч – став за вербами, а обiч ставу – зелена озимина. Отут i виселок, вiд ставу, нижче саду економiчеського. Де ото халупа ковалева. Давид мружить очi, дивиться, i в напруженiй уявi – на тому зеленому майданi: халупки, молоденькi деревця понасаджувано. Якихось кротiв наче селище. З усiх бокiв до майдану хлюпають чорнi рiллi, як повiдь весняна. Це тiльки – тiльки оселилися. Ще мружить очi Давид i сам не впiзнаі: чи їхнiй виселок?.. Великий сад з отих дерев уже вирiс. У саду бiлi будинки великi. А де гребля прорвана, де водяний млин, – електростанцiя. I стовпи потягли дроти по висiлку, понад будинками, у двiр, до загонiв, до ферми, до сельбуду… I по шляхах – на Щербанiвку, на Обухiвку… На всi боки.

За вербами чайка кигикнула. Кинувся Давид. А може, й не чайка, може, то свист Iлькiв? Брiв бур'яном у двiр, де будiвлi цеглянi. Чiплялись реп'яхи до шинелi. Пахло жовтавим листом кленовим i бур'янами. I на дворi бур'яни буйнi поросли. Навiть у покоях, нежилих тепер, у дiрки вiкон видно було пасма бур'яну. Та стiни добрi. О, вiк ще стоятимуть! Тiльки покрiвлю на сараї, на конюшнi дай. Ось комори – гамазеї. Аби родило, і куди зсипати. Загони, конюшнi…

Давид ходив по двору, оглядав стiни, про себе щось розраховуючи. Збоку б хтось глянув – iнженер то ходить, що йому треба обрахунок на ремонт скласти.

– Да, будiвлi ще добрi, – аж уголос сказав. Кинув ще поглядом навколо й рушив повз загони.

А тут мур розвалений од саду. На латку подзьобану очi впали, i… гаркнули залпи в оту нiч, лiтню, тривожну, коли палав маіток: отут розстрiлювали. Червоне з – за муру сонцем вечiрнiм залляло бур'яни. Шелест десь iз – за муру. I враз у прогалину на бур'яни як стрибне бузiвок – потолочив їх. Сам – сонцем заллятий, хвiст догори. I молодим телячим баритоном як шарпоне нiму ту бур'янову тишу, аж луна помiж будiвлями, за муром, у саду.

Аж Давид усмiхнувся – так зрадiв телячому ревовi. А з саду, з – за муру, ще шелест по листi – кроки чиїсь. Парубок тiльки до муру хотiв, як у прогалину назустрiч дiвчина в сiрiй свитi так i налетiла на нього.

– Ой! – тихенько з несподiванки i одхилилась, щоб дати пройти йому. А вiн – чудний такий: на неї дивиться, тодi одiрвався, одхилив голову, очей з очей не зводить. I вона… Потiм хлюпнулись безоднi пiд бровами в неї; крутнулась i побiгла бур'янами. Ще оглянулась, побiгла.

Давид стояв як стовп.

Уже не було чути нi шелесту, нi крокiв. Теля десь за двором ревнуло. Тиша i бур'яни. А вiн тодi рукою до чола, провiв – аж гаряче.

– Та вона ж десь у наймах…