Текст книги "Бур'ян"

Автор книги: Андрій Головко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

– Нi, товаришу, квиток хай залишиться в мене.

– Чому?

– Вiн нiде не дiнеться, – ухильно вiдповiв Миронов.

Надворi, як зiйшов з ганку, став пiд мрякою й досi оторопiлий. Думав: "Що таке? Чи дурень, чи в однiй бандi?" Але потiм поволi одходив, тiльки настрiй такий же безпросвiтний та важкий був. Сходив потiм на пошту, вкинув листа в редакцiю газети "Голос працi" й передплатив газету на три мiсяцi для хати – читальнi на тi грошi, що зiбрали тодi ж у недiлю. Трохи полегшало й надiйнiше стало.

Годинник на поштi показував пiв на другу. Давид довго не барився вже, улаштував iще деякi свої справи й рушив додому.

Як i тодi, вранцi, мрячило й тоскно гудiв над головою телефонний дрiт на однiй нотi. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку, i бринiла вона тоскне й боляче.

Так усю дорогу. У Михайлiвських хуторах смеркати Давидовi стало.

Вже де – не – де свiтилось по хатах. А як за хутiр вийшов, зовсiм чорно стало – нi дороги не видно, нi степу. Все небо крiзь мряку й рiллi злилось, змiшалося в чорну й липку квашу. Гудiв дрiт. I було, що дрiт обривався, тихо тодi, тiльки ноги в грязюцi чвакали. Потiм, чути ногами стало, – почалися пiски… Це шелюги вже. З обох бокiв дороги в темрявi тьмяно плямiли на сiрому пiску кущi, кучугури. I зовсiм близько чорнiла смуга соснової посадки.

Поминув хрест край дороги – колись при денiкiнцях тут розстрiляно кiлькох селян, як гнали їх на Щербанiвку. Згадав, як Зiнька вчора… I раптом одчув у собi таку смертельну тугу, мов серце хто взяв i здавив у холоднiй слизькiй руцi, аж пальцi в нього повгрузали.

– Уб'ють сукинi сини. Десь пiдслiдять i вб'ють. Ну й хай. Хiба й ранiш не дивився вiн смертi смiливо в самi очi: до стiнки становили… Що наше життя, кожного з нас, перед тiію великою радiстю трудящих, що ради неї кидали матерiв, жiнок, дiтей i йшли з гвинтiвками, обшарпанi, упроголодь, щоб, може, нiколи не вернутися. Падали в кровi тисячi без вагання, бо буде ж радiсть i тим, кого покинули, i тим, хто буде ще приходити в життя. А що їм оце тiльки мить одну, що тiльки крилом черкнула… А! хiба радiсть чи й саме життя вимiрюіться часом!

З – за шелюгiв блиснула жовтенька крапка – це шелюгам край. I просто вниз, пiд гору, у долинi – Обухiвка, немов хтось жменею сiйнув зерно золотаве в чорну рiллю.

XIII

Пiсля Щербанiвки Давид став мовчазний i задуманий. На другий день нiкуди з дому не виходив. Порався по господарству, з батьком у клунi зерно точили на решето на продаж: у недiлю ярмарок у Щербанiвцi, думають коняку купувати. Або, як у хатi, – сiдав за верстат. Лядою гупав, кидав човник, а десь думками не тут, не бiля ткання. I бувало – як цiвку витче вже й нову закладе, а сидить задуманий, мов забув, що далi робити. Спитаі мати з – за прядки:

– Що, цiвок немаі? Ану, Докiйко, кинь свою кужелицю, насучи.

Докiйка, дуже здивована, поводила худими плеченятками:

– Та цiвок же там повна пiдрешiтка.

I Давид кидався:

– Що таке? А, нi, цiвки ще і, – i знов гуп – гуп лядою, машинально самими руками, ногами пiднiжки перебирав, а в головi не ткання.

Чорт його знаі, чи не двинути йому просто самому в повiт? Хоч i завтра вранцi на станцiю? Але що ж, – ну, поїде вiн з голими руками, без нiякого матерiалу. Та ще й квиток зостався в Миронова. Нi, вже пожде, як там "Голос працi". Першу замiтку вже досi мають, i другу ось через кiлька днiв одержать. Пiдожде ще, а тодi бачитиме.

Прийшов Тихiн. Внiс знадвору з собою з – пiд мряки гострий пах овечої вовни в довгому сiряцi з вiдлогою, нап'ятою на голову. Бiля порога вiдлогу скинув i поздоровкався до всiх глухо, а тодi сiв бiля Давида на лавi. Мовчки, не питав нiчого, тiльки пильно дивився на товариша. Давид поклав човника.

– Нiчого, брат Тихоне, не виходив. Хитнув Тихiн головою. Так я, мовляв, i знав, i похнюпився. Давид бадьоренько:

– Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по – дурному, – i вiн розповiдав, що голова саме поїхав був кудись, не вдалось перебалакати, а в парткомi… Вже й дома Давид думав – думав про того Миронова. Головне, що наче на вигляд i нiчого чоловiк, не викликаі жодних сумнiвiв, ну, а на балачку, бiс його знаі: таке верзе та все око мружить пiдозрiло. Де був пiд революцiю – питав, квитка забрав нащось. Вже думав Давид: саме перед тим начмiлiцiї сидiв у нього, може, нашпигував. Тихiн погодився: могло й це бути. Може, полiтику яку задумали. Ех, i трудно ж тягатися з ними! Як ото було колись з багатим позиватися. А ще ж i народ у них в Обухiвцi. Вже чув, балакають: "Знов пишуть на землеустрiй, знов фунти збиратимуть. Однi пiджились, а це ще Давидовi на коня треба".

Давидовi кров прилила до обличчя.

– I хай би це куркулi крякали. А то ж самi незаможники деякi. З несвiдомих.

Вiн витяг з – за пазухи аркуш, згорнений учетверо, i подав Давидовi. Це тих, що списували в земельнi громади: на виселок уже двадцять три душi записалося, у колектив теж на виселок в економiю сiм душ, бiльше сибiряки. Приходив ще Клим – сибiряк, що в хуторi в коваля живе, хотiв дуже Давида бачити, аж до вечора сидiв. Якась, мовляв, справа і, i теж згоден у колектив, i коваль, Зiнь – чин батько, мовляв, запишеться. Отже, можна рахувати вже дев'ять родин. А таких, що зостануться тут, а хотять землевпорядження, хiба яких дворiв з пiвсотнi, що напроти йдуть. Давид радий.

– Бач, а ми голови похнюпили. На цю недiлю обов'язково треба буде… да, на цю недiлю ж ярмарок – пороз'їздяться. На он ту недiлю або й серед тижня – сход. З району покличемо, щоб нашi воротiї не зiрвали. Та вже тодi приговора самi пропихатимемо, назирцi йтимемо за ним, щоб знов не провалився крiзь землю.

Тихiн сидiв, похнюпившись, потiм пiдвiв голову, а очi ще на долiвцi, немов такi важкi, що нiяк не пiднiме. Кашляв довго, далi зiтхнув i глянув на товариша.

– Трудно, Давиде! – потiм пошепки: – I бачу я так, що без кровi не обiйдеться. В кооперативi вчора дядьки були завелися. Гнидинi сини обидва як хмара, а нiчого – мовчать; тож хитрi. Хуторян за себе, мабуть, думають нацькувати. Цiлий день учора з Тягнирядном по слободi тинялися. Напився в Гниди. А в кооперативi як завiвся з нашими: "Я, каже, допру не боюсь. За банду дали п'ять, а одсидiв тiльки два – та й на волi. Ще два посидю. А землею своію не один живiт наб'ю, як колись продко – мiсарам за розверстку зерном набивали".

Гуркотiли в тишi прядки. Христя тихенько, без слiв, спiвала над гребенем. Давид поклав на плече Тихоновi руку й сказав зворушено, а твердо:

– Да, трудно, Тихоне. Я думав i вчора, як iшов iз Щербанiвки отам, шелюгами… Може, й уб'ють, падлюки. Ну що ж, не стане мене, тебе, Тихоне, аби тiльки недарма, аби зробили своі, – люди житимуть.

Тихiн мовчав. Потiм пiдвiвся, худий i незграбний, як дихав у тишi, хрипiло в грудях, i сказав лише: "Воно то так…" Потiм нагадав Давидовi, що сьогоднi ж у нього зберуться. Щоб i Давид же прийшов. Тепер увечерi по хатах бiля припiчка на соломi цiлi мiтинги.

Iз тим пiшов Тихiн.

Як зсутенiло, що ткати не видно вже, Давид вилiз iз – за верстата i, взявши на полицi зошит, сiв до вiкна близько й почав щось у ньому писати: якiсь цифри, вираховував щось. Прядки обидвi стихли, й мати вже сiяла борошно на лавi на галушки, а Христя поросятi готувала.

Прийшов iз школи Петрик, i за ним Зiнька зайшла в хату. Петрик повiсив торбинку на ключцi й тихенько, дух затаївши, щоб не заважати Давидовi, глянув, що той у зшитку пише. Давид його хрупнув олiвцем легенько з усмiхом по лобi. Хлопцевi обличчя так i розпливлось в усмiшцi: як хрупнув

– значить, можна до нього. Пiдiйшла й Зiнька i сiла на лавi поруч.

– Чи в тебе вже й так синець ось пiд оком, – помiтив Давид пiдбите око в братухи. – Де це ти нагуляв собi?

Мати:

– Хiба вони вчитися в школу ходять? Нi урокiв же їм тепер нiяких не задають. Гарцюють та синцi один одному набивають.

– А, ви розумiіте! Це урок малювання в нас був.

– Ах ти, шибенику, – мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась на сина й не могла не всмiхнутись, – так мати ото вже така дурна в тебе стала, що й не розумiі нiчого! А ви молодi та розумнi! Що ж тобi – хтось синьою фарбою око пiдмалював?

Докiйка смiіться. Петрик тiльки глянув на неї зневажливо: що ще вона тут… Почав розповiдати.

То, значить, так було: малюі вiн, коли пiдходить Ганна Iванiвна, у зошит дивиться. Пiдiйшла до нього: "Що це ти малюіш?" А вiн їй: "Колiктив". – "Який колiктив?" I прискiпалась до нього: "Де бачив таке?" – "Нiде, кажу, не бачив, а ми органiзовуімо, ми – селяни. Тут i стовпилися школярi. А в мене двiр, будiвлi всякi намальованi, а за двором орють трактором".

Валька лавочникiв: "Не пройдьот номер, земля закрiпльона". А далi палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я ж його я – ак мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Iванiвна: "Хiба так можна?" – "А що ж воно… собаче!"

– Так у тебе ж синцi! – смiялися в хатi.

– Це вже потiм iз – за рогу. Це й кожному так можна. На перемiнцi набiг iз своїми та й дав ото… Ну, та й ми iз хлопцями їм надавали. Оце пiсля урокiв аж за млин гнали кiлками. Книшенкiв Iван i чобота в грязюцi загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й журила сина.

– Хiба ж можна отак робити? Що ж iз вас буде, як повиростаіте, коли ось дiтьми вже воюіте? Гай – гай, дiти!

– А що ж вiн чорнилом замазав? "Земля закрiпльона!"

Це твердження Петриковi, видимо, чомусь було – може, що з Вальчиних уст, – таке ж противне. Та ще їх не бити! Потiм хлопець згадав раптом, що їсти ж йому хотiлося. Взяв на столi пiд скатертиною хлiбину житню й довго возився бiля неї, а таки одломив добру шматуряку i ну її вминати.

Мати:

– Та хоч би ж олiію помастив, он у миснику в риночцi, ти, гайдамако!

Петрик слухняний – через мить уже бiля мисника.

– Тут, мамо, пiрце саме.

– Значить, нема, дитино. Пiдожди, ось галушок наваримо. Пшеничнi сьогоднi.

Мати совала сито по ночвах i хиталась постаттю, мов журилася. Дитинi шматка хлiба нема чим помастити. Три роки ось на корiвку нiяк не зберуться. Тодi ж як збули пiд голод. Теличка і, думала корови з неї дiждати. А тепер i на коня треба. I Христя ж який не принесла карбованець – усе туди. Дарма, що треба хоч би кофточку ситцеву дiвчинi. Мерзла, гибiла на тих буряках, боса – босiсiнька. А вже найгiрша старiй печаль, як на Давида гляне. Гострi материнi очi, чуйнi вуха: то десь уривок слова упав, то десь пiдмiтила, як рухнулась риска на обличчi, – i вже в серцi материнiм тривога. На фронтi ж був два роки, звiстки не чути було – болiла й сохла. Прийшов додому, i тут неспокiй, щось і, чуі серце. Тiльки ховають од матерi. Од вiкна щось спитав Давид Зiньку. Чуйно насторожила вухо мати.

– Нi, ще нiчого не помiчала, – стиха говорила Зiнька, – я, як тiльки що буде, зараз прибiжу.

О, вона тепер очей з них не зводить, хiба вже не знати як ховатимуться.

А тодi що вже боялася пiсля тiії ночi: думала, прожене Матюха. Коли ж нi.

Тiльки поїдом їсть, слова не скаже без образи. Та вже терпить. Хоч як, буваі, пече, – мовчить, мов у рот води набере, бо ще вiзьме й вiдiшле додому.

Зовсiм стемнiло в хатi. Тiльки од печi, де Христя пiдпалила солому, падало свiтло червонясте й мiнливе, грало на матерi, на лавi проти печi. Розпустилося трохи й у млi: стала вона прозорiша, й чiтко в нiй виступав тепер силует Зiньчин iз схиленою головою. Пiдвела голову й до Давида повернулася. Сказала тихо, мов марила.

До строку ж це їй два тижнi. Знов пiде на хутiр аж до весни, поки не найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив оце вчора дядько Клим, записався у Тихона й батька записав. А це сю нiч i в снi вона бачила: наче в дворi бур'яну вже немаі, розчищено, i сохи вже нашi закопують.

– Тебе, Давиде, погано бачила увi снi. Ну, це через те, що я боюсь та що думаю все.

– А ти не думай нiчого.

– Як воно само думаіться.

Дiвчина притихла, притих i Давид. Може, сутiнi хатнi нагадали давнi синi сутiнi зоряних ночей. Як жита буйнi в степу шелестiли, а вони, бувало, сидять на межi; Зiньчинi очi замарено в зоряне небо, а хлопець дивився в її замаренi очi…

Раптом кинулася дiвчина й схопилася з лави. Ой, що ж це їй дома буде! Бiля печi Христя схватила за полу, хвилинку ще з нею пошушукались.

Давид задуманий у сутiнях сидiв бiля вiкна. I була, як колись, прокинувся юнацький запал i завзяття. "Брехня! Ми ще поборемось!" На далеких гонах в уявi виступала мрiя улюблена неясними обрисами сонячно – барвистих плям. Потiм перед нею стали очi – не заступили, бо прозорi. Тiльки заграло крiзь них веселкове оте, що вдалинi…

XIV

Днi йшли за днями по довгих паузах ночей, осiннiх, беззоряних.

Осипалось листя вже геть – чисто з дерев. Понамокали од дощiв i мов нижче понависали стрiхи. Розгасли вулицi й дороги в степ. Осiнь… Хто оборався i в кого ще смугами рудiли облоги в степу на чорному тлi чужих рiль – однаково вияснювали полички плугiв i ховали по повiтках до весни. Вся робота тепер у дворi. Чоловiки порались коло худоби, "до ума призводили" хлiб: по клунях вiяли, точили на решетах, трiірах. Цiлими днями з ранку до ночi на дворi. Ото тiльки й у хатi, як їсти. А встане з – за столу, i цигарки не скурить, мерщiй за шапку. Бо в хатi ж i дихали важко: ще не звикли легенi пiсля терпкого степового повiтря до пороху з мичок, до чадного з печi кiзякового духу. Та й кутюрма ж у хатi – справжня текстильна фабрика. Як тiльки витоплять жiнки, мерщiй за прядки сiдають. Прядуть на прядках молодицi й дiвчата, баби на веретенах. А коли і ще в хатi ткач – дiд сивий, – то в нехитру мелодiю прядок ще й верстат, немов барабан, гупаі i човник по основi кларнетом: сюр, сюр… Тодi й онукам робота і: цiвки сукати. Так з ранку до вечора, а ще й пiсля вечерi сидiли допiзна. Але чоловiки тiкали вечорами з дому.

– Хоч би ж он шпульку змотав, – скаже невдоволено жiнка.

– Хай удосвiта, – пiхне на порозi цигаркою i – або сюди через тин, або туди – до сусiдiв.

Тихiн казав, то й правда: вечорами тепер по хатах справжнi мiтинги. Як було колись, в першi роки революцiї. Цiлi вечори, довгi ж, осiннi, гомонiли селяни про землю, про мiсцеву владу, про новини, найбiльш про своі найближче, найболючiше – про землю. Говорили ще, правда, бiля припiчка, в колi однодумцiв пiд шум прядок, i то на дверi поглядаючи. Бо так i шмигають Матюшинi полигачi. Нюхають. Хiба ж не було Юхимовi Колодцi: отак у хатi зiбралися ввечерi, а вранцi в сiльраду Матюха викликав, i вже все знаі, що й говорилося. Пику набив, ще хотiв у Щербанiвку в мiлiцiю спровадити, та вiдпросився.

– Яке диво, що Колодцi набив пику! – стрiли цю звiстку обухiвцi. – Схоче

– i тобi, i менi наб'і! Бо вiн у властi й зна, що куди ти на нього скаржитимешся.

– Не скрiзь таке! То ми дороги не знаімо. А вiн i користуіться нашою темнотою, мовляв, хоч i заюшиться мазкою, то тiльки рукавом утреться. А от не бiйсь, чого вiн Давида Мотузки не вдаре?! Що той же прямо в вiчi йому правду рiже. Як отодi й на сходi "мерзотник ти" каже. I їхнi дiла всякi темнi викриваі. Що це означаі?

Обухiвцi просто не знали, що й думати. Говорили рiзно. Що партiйний вiн, та через те Матюха й терпить йому, чого нiкому iншому нiзащо не стерпiв би. Говорили, що то "полiтика свого роду", а що за полiтика – нiхто докладно не мiг i сам собi з'ясувати. Головне, що сумнiвiв та пiдозрiнь Давид з його щирою неприхованою ненавистю до Матюшиної компанiї нi в кого не викликав. Спершу, правда, були думки всякi, як тiльки вiн прибув. I хоч знали Давида ще змалку й усю родину Мотузки як чесну й порядну, але – хто ж його знав? За революцiю цiла Росiя одмiнилася, а за людей що й говорити. Хiба не було, що до революцiї чоловiк – так собi, п'яничка був, наймит, пропащий чоловiк – от хоч би й того ж Колодку взяти, а тепер – хлiбороб справжнiй: коняка, корова, сiм десятин засiву щороку, i самогону в рот не бере. I знов же взяти Матюху – бив буржуїв, за бiдняцьку владу нiби йшов, а тепер… То отак i Давид, може?

Але першi зустрiчi та розмови з ним неабияк здивували обухiвцiв. Вiн був звичайнiсiнький Давид Мотузка. Як i тодi, пiд час революцiї ще: гарячий i вдумливий. Розпитувався про життя, розповiдав багацько. Голос у нього рiвнiший став i твердий. I весь змужнiв. Ходив вiн у неперешитiй шинелi солдатськiй, i хоч партiйний, а без нагана за поясом. На другий же ранок уже з батьком жито домолочував. А вечорами з селянами гомонiв: розумний, начитаний. На вулицi, на гулях нiхто нi разу не бачив. "Сурйозний чоловiк", – подумали селяни. Потiм далi, отодi в млинi й на сходi якось аж вухо рiзали його смiливi слова, голосно названi iмена: Матюха, Гнида, – що їх обухiвцi вимовляли пошепки, а то ж усе – "товариш предсiдатель, Якiв Гаврилович", не дай бо' – проти хоч слово. Кожушний Тихiн он спробував: хто зна, чий до весни дотягне. I як тодi на сходi Давид виступив, обухiвцi затаїли дихання й ждали з тривогою, що буде. Не зайняв. Це була така незвичайна подiя, що цiлi днi по тому балачок було по селу. Висловлювалися всякi здогади, пригадувались найменшi деталi: як затрусився Матюха, а з переднiх парт начебто чули, як аж зубами вiн заскреготiв. А, бач, не вдарив! Що воно означа? Не iнакше, як злякався. Навiть безнадiйно переконанi в безстрашностi Матюшинiй, а й тi лише знизували плечима. Але всi вiдчували: в повiтрi носилась тривога, i окремi слова, кинутi десь у кооперативi чи бiля млина кимсь iз "тих", вiщували, що тиша та перед бурею.

Тягнирядно, ось уже кiлька днiв не вихмеляючись, гуляі в них в Обухiвцi, з Гнидою водиться по селу.

А вчора Давид зiбрався до Тихона. Нiч була вже, i чорна та вiтряна. Блимали вогники по селу. З – за повiтки чоловiчi голоси п'яно горлали. А тiльки Давид за ворота вийшов, назустрiч двi постатi, обнявшись, плели кренделi по грязюцi ногами, а голосами п'яними у вiтряну нiч:

 
С своей верной ватагой поеду
И разрушу хоч сто городов…
 

– Хто йде? – одхилився раптом один до тину. Голос незнайомий.

Давид мовчки пройшов бiля них.

– Хто? Я питаю! – грiзно й голосно, i наголос на "я". Давид уже поминув їх. А ззаду лайка, немов грязюки в обидвi жменi брав i жбурляв у спину. Потiм трiснув кiлок iз тину. Давид зупинився й оглянувся. Видно, кiлок трухлявий попався: пiд тином у грязюцi вже борсалось оте грiзне "я". I батькувалося. Другий сопiв – мабуть, рятував того. Довго там возилися. Аж бiля Тихонового двору Давид уже був, то чув – почвалали через вулицю просто в Гнидин двiр.

А потiм пiзно, уже вночi, в хатi в Тихона було повно людей. Як нагло: трах – дзеньк! – i посипались склянки, й цеглини шмат як – як не вгруз дядьковi Гордiівi в голову: трохи рикошетом пiшов об раму й гепнув просто в коло на долiвку. Всi кинулись, сполоханi. Вибiгли надвiр. По селу гвалтували собаки. Нiкого нi в дворi не знайшли, нi в городi, нi близько на вулицi. Iшла тiльки молодь iз пiснями та гуками по вулицi. Але всi знали, що не чиі ж, як їхні дiло.

Сьогоднi Давид у сiльраду заходив. Питав у Матюхи: що це за тип по слободi в них тиняіться п'яний. На нього, на Давида, вчора нащось кiлок йому знадобився – з тину ламав. А вчора вночi хтось висадив шибку в Кожушного. I вже ж кому бiльше, саме отаких це хлюстiв робота.

Матюха був не п'яний, а тiльки сердитий дуже. Очима глянув червоними на Мотузку й бровами ворухнув. Сказав, пильно дивлячись на парубка:

– Значить, заробив кiлка, якщо ламають iз тину! А вiкон не стережу я. Може, ви й самi ось скоро один одному шибки гамселитимете та кiлками голови провалювати будете! А я при чому тут?

Потiм по паузi – в кiмнатi нiкого не було бiльш – перехилився через стiл i сказав iз притиском i пошепки. В голосi чулась погроза й застереження:

– Мотузко, ти менi отi свої штуки покинь! Поки не пiзно. А то не прогнiвайся! Я знаю все, що ти надумав. Ну, знай: надумав уже i я тобi! Плакати будеш, та пiзно. Iди не розстроюй мене!.. – i вже потiм услiд Давидовi кинув так, щоб у розчиненi дверi й народ чув, що був у сiльрадi:

– Та збори отi менi прекрати! Бо як наскочу колись… Може, ви там самогон гоните, а може, й гiрше щось? Знов крадiжки по селу стали проявлятись.

Давид зупинився, оглянувся на Матюху й спитав з iронiію, теж голосно, щоб усi чули:

– Ти, мабуть, товаришу Матюхо, забуваіш, – вiн показав на стiну, – то не Микола II, то Ленiн. А щодо крадiжок, то… ти ж голова. Чого ж ти заходiв нiяких не вживаіш, щоб виявити злодiїв?

– А виявимо! – також роздiльно i з притиском сказав Матюха, не зводячи з Давида очей.

…З цього дня нi в Мотузки, нi в Кожушного уже не збиралися. Не злякались Матюхи, звичайно, але щодня ж вiкна склити не будеш. Та й потiм, на Давидову думку, час уже покинути бiля припiчка гнутися, час вийти на широку дорогу. А тому треба iз "пiдпiлля" свого в хату – читальню вилазити. Товаришi погодились.

– Тiльки ж у нас i хата – читальня!..Яким похитав головою i нiчого бiльш не сказав.