Текст книги "Бур'ян"
Автор книги: Андрій Головко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)
– Не здумай ще лiзти до мене! Геть – бо!
Тихоновi кров ударила в лице й розлилась по ньому. Чути, захрипiло дужче в грудях, – нагадало йому… Звiдкiлясь iзнизу в груди з болем ударило. Вiн ще помовчав. Враз прихилився до неї близько зi скривленим обличчям i процiдив крiзь зуби:
– У, ти! Думаіш – лiзу?!
Марiю одкинуло назад не чутою ще нею вiд нього такою страшною лайкою. Швидко й важко дихала, нестямно дивлячись на нього в темряву. I з темряви їй до очей наближалися великi чорнi западини Тихонових.
– Ти думаіш, що я не знаю нiчого? Я знаю все! Одхилилася ще Марiя, i голос, зриваючись:.
– Що ж ти знаіш?
– Усе! Пауза.
– Ну, i знай! – сказала, наче з викликом. А вiдхилилася ще – боялась, що вдарить. Аж зовсiм лягла горiлиць, спираючись на одкинутi назад руки.
Тихiн близько над нею. Хоч нiч, а бачить кожну риску на її напруженому обличчi. I все воно таке чуже й таке знайоме. В груди хлипнуло, мов прорвало загату, не знане ще нiколи до неї почуття: до своії жiнки в першу нiч по її зрадi, в першу нiч, як одiпхнула. Самому гидко, а не може. Уже схватив за плечi:
– Лягай сюди! Раз ти така…
Марiя шарпнулась i вдарила його в лице. Кинулась iз полу, та рука – хап її за руку, а друга, розтопiрчена, в груди Марiю вдарила, аж їй дихання забило, по головi… i як упала з полу – ще й долi…
Хiба вiн зна, що було долi? От сидить на лавi розхристаний, важко дихаючи, з пониклою головою. За вiкном уночi – з пiснею молодь повз двiр. За повiтку зайшли, видно, бо тихше пiсня. I стихла. Чути стало, як на долiвцi бiля полу в темрявi щось билося бiле, розпатлане й тихо стогнало.
XX
Тiльки стало на свiт благословлятися, ще iншi хати сонно плямiли темними вiкнами (бо недiля ж i вдосвiта не вставали), а в Мотузок у хатi вже всi були на ногах. Батько, взутий уже, щось за пакуночок, в папiр загорнений, бережно поклав у спiдню кишеню бокову в пiджацi. Христя сказала:
– Та ховайте як слiд. Бо тепер на ярмарки такi митцi з мiста наїздять, що незчуітесь, як i витягнуть.
– У мене не витягнуть! – сказав батько певно, але ще й поверх пiджака помацав рукою грошi. Одяг зверху свиту й пiдперезався туго паском. На шию башлик старенький. Мати скибку хлiба в чистеньку ганчiрку загорнула й поклала йому у вiдлогу башликову. Ще щось хотiла сказати, та чи не насмiі? А врештi наважилась:
– Може, грошi зостануться, набери ти Христi хоч абищо на кофтину. Дiвка ж таки! А Христя, зчервонiвши:
– Та, мамо, хоч би на коняку вистачило! – Хоч i знати було по очах, як же хотiлося їй на кофточку ситцю веселенького! Такого, як ото Галька пiвнiвська набрала собi в кооперативi. Батько сказав:
– Нехай уже колись. Як трохи на ноги станемо. Вiн узяв затим у кочергах батiжок i пiшов iз хати.
I всi пiшли проводити його. Навiть дiти побiгли, босi й розхристанi.
– А, лишенько! Ну, куди ви, голiсiнькi? – завернула їх мати була строгенько, та згадала щось i подумала:
"Хай, i дiтям треба" – i вже ласкаво їм: – Хоч у черевики повступайте, встигнете!
Докiйка вернулась, а Петрик тiльки матерi "такнув" i пiдскоком босий по бiлому морозу вже аж бiля загону.
У загонi батько налигав телицю i вивiв. Бiля колодязя зарипiв звiд, витяг у корито Давид свiженької. Напилась трохи. А мати пiдiйшла до неї й тихо гладила рукою. Два роки жила в них. Два роки доглядала, радiла – корiвка, думала, буде…
– Хоч не продавай же, старий, рiзникам. Продай у двiр якому дядьковi. Скажеш: з – пiд корови якономiчеської, з – пiд нiмки.
Батько:
– Продамо – хто купить. Ну, помагай бо', – цьвохнув батiжком i повiв iз двору. Ще й за ворота вийшла мати. На дорогу, мерзлу, грудкувату, ще не накочену, похитала головою:
– Як вона й дiйде до тої Щербанiвки. Нiде ж не була ще в далекiй дорозi…
Як зайшла в хату, Христя вже розпалювала в печi. Почала й стара на борщ лагодити. Давид сидiв кiнець стола, рився в книжках i виписував якiсь цифри, помiтки на клаптику паперу (мав же сьогоднi в хатi – читальнi робити доповiдь про мiжнародне становище, то й вибирав цифри i складав конспект). До виступу свого вiн ставився як – найуважнiше. Бо – зумiі зацiкавити з першого разу, тодi вже – пiвдiла. Тому так рився старанно в книжках, забувши все навколо. I як розвиднiлося вже зовсiм та погасили лампу, тiльки повернувся й пiдсiв до вiкна i знов за своі.
Вже аж коли витопили, мати сказала:
– Ось годi вже тобi, Давиде. Усе з тими книжками. I як воно голова не заболить стiльки читати. Може, вже обiдати будемо?
– Хоч i обiдати.
Всi були дома, бо в церкву вiд них нiхто не ходив – безбожники. Ще мати хоч у пiст таки говiі раз i Докiйку зводить. А вже старий та молодi, навiть нащо Петрик, а й той: "Народ затемнюють тiльки церквами тими". Мати похитаі головою, пожурить нежурно сина, а сама: "Бог його святий знаі!" В кутку, як ще тридцять лiт тому, висить "спас" i "матiр божа" – благословення. Од часу полиняли, зчорнiли вони, i тьмяно виступають їхнi сумнi обличчя. Скiльки – без числа хвилин, як усi злити в одну, – цiлий рiк iз свого пiввiку, нi на мить не одхиляючись, промолила їх, згорнувши в покорi натрудженi руки. I що ж дали вони? Поки вже дiти, махнувши рукою на них, та не пiшли самi… тепер хоч молилась стара, та не до них, не до богiв, а до тих згаслих у минулому болiв, i мук, i надiй, що десятками лiт пiзнiми вечорами, раннiми ранками з очей своїх украпляла в зчорнiлi дошки. Може, тому й обличчя на них такi рiднi й сумнi?..
Обiдали – саме люди з церкви рушили. Знати, це ще не скоро зберуться в хату – читальню. Поки пообiдають.
Але Давид зараз же, вставши з – за стола, почав збиратися. Треба йому затим ще до Тихона зайти. Ну, а Христя до дiвчат забiжить – запнулась. I разом вийшли.
XXI
У Кожушного в дворi перше, що кинулось Давидовi, це – в хлiвi кувiкало на весь голос порося, а з загороди через хвiртку дивилась тоскними очима корова, потiм витягла шию й ревла, аж сумно. Чи голодна, чи ненапоіна. Дверi сiнешнi стояли вiдчиненi й хатнi тiльки прихиленi, а не на засувi.
А як зайшов, – посеред хати Тихiн у кожушку, розстебнений i без шапки. На Давидове "здрастуй" вiдповiв глухо, мов то в пустiй хатi луна вiд Давидового ж голосу. Потiм узяв шапку з лави й рушив до дверей повз парубка, на нього й не глянув. Давид здивований схопив Тихона за руку i спинив. Той не вирвав руки.
– Що з тобою, Тихоне?
Тихiн глянув хмуро на товариша й одвiв погляд – упав десь у куток бiля помийницi. Давид пильно, з неспокоім дивився на нього: зблiдлий i ще мов дужче запали очi. В хатi бiльш нiкого не було. Блиснула догадка. А як тiльки Давид оглянув хату, побачив постiль розкидану на полу, збиту солому бiля полу, то вже не мав сумнiву, з тривогою казав Тихоновi:
– Ти здурiв, Тихоне! Бив Марiю, мабуть? Тихiн важко глянув на Давида хмурими очима, i в них блиснула й до нього зненависть.
– Ну?!
Давид журно хитнув головою. Тодi Тихiн вирвав руку й пiшов до дверей. А вслiд йому Давид палко:
– Та, Тихоне! Брехнi ти повiрив ото!
Тихiн спинився бiля порога й пильно глянув спiдлоба. Давид подався до нього й заговорив, сумовито й гаряче дивлячись на нього. I не думав, i не гадав нiколи вiн, що Тихiн отакий легковiрний: хтось белькнув дурним язиком, а вiн уже й глузд втратив. Ну, защепнуло якесь падло їх позавчора ввечерi. Але чи маі вiн його, Давида, за товариша, чи слово для нього його, Давидове, не полова? То хай чуі: вона отам на полу всю нiч спала, а вiн отут на лавi. I в думцi в нього не було.
На його обличчя довго й пильно дивився Тихiн. Чи чув що, бо весь був в очах, жадiбно ловив, як ворушились Давидовi уста, рвучи слова, як погляд, одвертий, i ясний, i трохи з докором, лився теплим промiнням крiзь його очi аж у груди. Чув, як одтавало серце. I перше, чим стукнуло, ламаючи рiвний ритм, це радiстю, що глянула з очей запалих. Мовби загубленого безвiсти товариша раптом зустрiв i про загублену (лiта тому, дарма що одну нiч) безвiсти любу дружину звiстку принiс вiн: що жива, що любить. Раптом здригнулись риси й застигли в невимовнiй муцi, а з грудей глухо i з стогоном вирвалось:
– Що ж я наробив?
Чом вiн, Давид, учора ввечерi – де вiн був? Як тут у хатi їх було двоі та третiй, сатана, пiдiйшов iз – за спини й над ухом прихилився. А до неї пiдбiг, мабуть, та цитьнув.
– Ну, вже ж Марiя казала, невже ти їй не повiрив? – Давид це.
Тихiн замислився, згадав Марiю вчора. Ще пiдозрiло глянув на товариша. Нi, Давид не бреше. Так, як брешуть або ховають щось, не дивляться ясно. I вiн розповiв Давидовi про все, як було вчора.
Найперше – це така б, здавалося, дурниця, сiрники шукала на карнизi, щоб засвiтити, не знайшла. А чув же, як шерхнула пачкою. Це щоб не свiтити їй. Нащо це було їй треба? Ще Тихiн задумався. Давид його заспокоював.
Казав, що, може, й хвилювалась молодиця. Це просто у вдачi людини.
– А ти її, бачу. Тихоне, бив? Де це вона зараз? Тихiн поник головою. Не знаі Тихiн, де вона зараз. Уночi, вчора, знаі ще, бив на полу, i як же бив її!.. Скотини не бив отак зроду. Потiм упала додолу вона, далi – не знаі вже. Так наче сниться йому, що сидiв вiн уночi, а вона билась на соломi й стогнала. А коли встала? Де подiлась? – не знаі. Може, саме тодi, як, на стiл упавши головою, лежав… i до самого свiту отак. А глянув – не було вже. А це ще й з хати не виходив. Та почув уже – корова реве: нi давано ж у нього ще нiкому, нi наповано.
– Та це пусте, Тихоне! А от що з нею сталося?
– Пiду, може, простить! Ну як же розум втратив! – сказав Тихiн. – А вона, мабуть, у сестри Лукiї, на тiм краї села живе. Якщо в сестри, то добре. Треба зразу ж сходити та розповiсти їй усе. Це сьогоднi ж треба буде зробити.
– Ну, а на хуторах же, що там? – по невеличкiй паузi спитав Давид.
– Та в хуторах добре, Давиде! I гостинець тобi і. Вiн розстебнув кожушок i витяг iз бокової кишенi пiджака клейончастi палiтурочки вiд записної книжки, дiстав звiдти "облiкову картку" на коня i з неї вже клаптик паперу, згорнений учетверо. Подав Давидовi мовчки, тiльки очима пильно дивився трохи примружено. То був лист Кушнiренкiв з допру.
Давид жадiбно вп'явся в нього вiд слова до слова. Хмурний, потiм аж блиснули очi.
– Тихоне! Ти знаіш, що це ти принiс?
Тихiн – примружено з усмiхом, i мовчить навмисне.
– Оце, брат, їм – капут! Оце та ниточка, що до клубка доведе: тут i фiнагента, що вбито, згадуі, i конi… Прiзвище одiрване саме Кушнiренкове
– скурив Iлько, видно. Ну, то, брат, на те й наукова експертиза і. Тi взнають, хто писав.
– Казав, щоб нiкому, – таімно й хмуро сказав Тихiн.
– Ну, ясно!
Давид мовчки й обережно сховав листа аж пiд шинель, аж у спiдню кишеню пiджака й весело тодi Тихона по плечу вдарив.
– Тепер живемо, Тихоне!
Ну, а зараз скотину нагодують та й у читальню. Нi, ще Кожушний з кишенi витяг газету. На хуторах дiстав.
– Оце до речi, за яке ж число? – найперше кинувся Давид, але Тихiн сказав:
– Не туди, Давиде, дивишся. Дивись он там, де "Селянське життя".
Давид перегорнув газету й глянув на ту сторiнку, що Тихiн вказав. I враз аж загорiвся вiд радостi, вiд несподiваної: в газетi був надрукований його перший допис, що вкинув на поштi ще зараз по приїздi. Говорилось стисло в ньому про життя в глухiй Обухiвцi, за паровий млин, що в КНС Матюха з компанiію вiдвоював. Про п'янство голови й про п'яний розгул. Все було надруковане, вiд слова до слова. Давид, хапаючись, ковтаючи слова, перечитав усе, потiм одiрвав очi й на товариша радий i зчервонiлий глянув.
– Сьогоднi й прочитаімо! – казав весело. – Хай знають, що не в нетрях десь живемо, а в радянськiй республiцi!
Тихiн закашлявся тодi i, може, через те не сказав нiчого.
Потiм удвох вони подавали худобi. Ще порося кувiкало, як уже були до ворiт пiдiйшли. Тихiн вернувся в хату й через хвилину винiс йому у цеберцi. Схлюпнув потiм на руки з корита бiля колодязя й догнав Давида вже на вулицi. Той пiджидав i, ще ждучи, посмiхався вже чогось. А як пiдiйшов ближче Тихiн, сказав веселенько:
– А в тебе вже, Тихоне, й пика в дертi! Це ж iще тiльки поросятi винiс!
– Та невже й на пицi і? – Тихiн витер лице заполою кожушка, а тодi зiтхнув, уронив невесело:
– Ех, як – як, то не тiльки пика в дертi буде, а й голова в тiстi!
Iшли потiм i мовчали.
XXII
I просто на вулицi бiля хати – читальнi, й на ганку вже людей було чимало. Бiльше мододь. На вистроченi узорнi груди святкових свиток повиставляли дукачi дiвчата, а з – пiд квiтчастих хусток маковiють обличчя на сонячному морозi. Хлопцi з – пiд шапок повипускали кучерi. Гамiр, смiх, голоси… А над усiм – насiнням, як коники в травi, трiскотять. I на землю лушпиння цвiтом бiлим сиплеться.
Бiля ганку стояв гурт чоловiкiв, бороданiв. Саме дядько Гордiй щось у колi їх промовляв. А скоро вгледiв Давида з Тихоном, як тi пiдiйшли, спершу пильно був глянув на обох i чомусь зрадiв. Сказав весело:
– Ну, Давиде, хоч стiни розпихай! Уже i в хатi повно! Хтось iз гурту застерiг дядька Гордiя в жарт:
– Хоч не лякай, Гордiю. А то вчора ремонт зробили, а ти вже й стiни розпихати? Ще одкинуться!
– I вони тут, прийти зволили, – стиха й навмисне важко, мов не сказав, а викорчував iз себе молодший Пiвненко й хитнув головою на ганок, де на лавцi сидiли: Гнида Якiв, Книш, крамар i iншi з їхньої компанiї. Стояв на ганку й Тягнирядно iз здоровенним костурякою в руцi. Матюхи тiльки те було.
– Що ж, прийшли – хай послухають, сказав Давид, – тим паче, що й послухати буде що!
– Може, і що?
За Давида Тихiн вiдповiв, стояв ближче до Чумака:
– к, в газетi, в "Голосi працi", пропечатали за них. Селяни зацiкавились. Але Давид сказав, що заразом хай уже прочитаі в хатi. Тодi запихкали дужче цигарками, докурювали й потiм повалили за Давидом та за Чумаком, потовпились через запруджений ганок у хату.
Якiв Гнида вслiд їм, струснувши лушпиння з полушубка на помiст, кинув з насмiшкою:
– О, культпросвiт пошвендяв!
Але це було зовнi. А глибше десь – спершу дивування, далi аж неспокiй ворухнувся: бачив, що вдвох прийшли з Тихоном – разом! Що за чортовиння отаке! Невже й жiнка не помагаі? А план же його як тепер буде? Вiн так у задумi й пiдвiвся i з Книшем, Тягнирядном та з iншими пiшов за ними в дверi. Чув вiн, що газету стiнну якусь будуть зачитувати, ну, треба й йому: "Може, доведеться й закрити цю лавочку".
В хатi не як було й повно ще. То дядько Гордiй просто недооцiнив її мiсткостi. I тут, як i надворi, лузали насiння, курили, аж дим уже коромислом, i балакали шумно. I що приімно вразило Давида – це те, що були в хатi й бороданi, й жiнки лiтнi. Хоч небагато, хоч з найбiдовiших, але ж – це вперше.
Он скраю, на ослонi, з Христею та з Зiнькою сидить i пiвнiвська невiстка, жiнка Андрiіва, i пвга – вдова.
Як зайшли чоловiки, всмiхнулась пiвнiвська їм назустрiч:
– Чи ви не виганяти нас лiзете?
– О, таких молодиць тiльки подавай нам! – хтось iз чоловiкiв теж весело. А дядько Гордiй поважно до жiнок стиха:
– Тiльки ж ви глядiть тут, не вухами ляпати прийшли. Голосуватимемо, чи що, глядiть же й ви!
– Та вже ж!
На Зiньку впав Давидiв погляд. Вiн усмiхнувся їй з вiтанням, а вона ясно обдала очима парубка, потiм усмiхнулась тихо, немов iз журою. Потiм очi задуманi стали. Давид iще пробiг очима по товпi. I ген на ослонi купка жiнок: стара Карпенчиха, ще якiсь. А мiж них, як мiж колоссям стиглим квiтки, дiвчата. В барвистих хустках, якi в стрiчках червоних. Шум у хатi, присне смiх дiвочий, i над усiм, як i там, надворi, мов коники в травi, насiння трiскотить i лушпиння на помiст бiлим цвiтом сиплеться.
Пiд стiною на ослонi, поруч iз Нюркою, прибраною й нафарбованою – "на повному фасонi", сидiла… Давид аж очима клiпнув. Нi, вона – таки, Марiя. У великiй хустцi картатiй, видно, в сестринiй, бо Давид нi разу її в такiй не бачив, трохи блiда i з глибоко запалими очима. Вона удавано весело й жваво говорила з сестрою Лукiію та з Нюркою, а очима все на дверi. I знати – аж од дверей нiс на собi Давид її погляд, а це тiльки вловив. I щось було в ньому, вiд чого парубок швидко вiдвiв очi.
На вiльному ослонi скраю сiв, а далi залiзли: дядько Гордiй, Пiвненко, ще чоловiки. Тихiн бiля Давида сiв. У проходi попiд стiною до крайнього вiкна, що близько стола, пiдiйшов Гнида й сiв на лутцi. Закотив полу полушубка i з штанiв дiстав насiння, став лузати. Книш сiв на передньому ослонi, де вже весело гомонiли крамарева Паша, Ганна Iванiвна з чоловiком. Тягнирядно стояв iз своїм костуром, до стiни прихилившись, неподалеку вiд Гниди., здоровенне, як не до стелi, одоробло. У дверi ще, чути було, валила молодь. Шумно, весело. Попiд руками шниряла малеча, пролазила наперед i розташовувалася на пiдлозi, аж декого до самих нiжок стола приперли.
Гнида визвiрився на них: "К чорту звiдси!" Але ззаду голос твердий дядькiв Гордiїв:
– Хай i дiти! Сидiть, хлопцi!
З другої хати винiс Яким на руках, як скатертину бiлу, великий аркуш розгорнений i поклав на столi. Край один звис – видно на ньому червоне намальоване щось i написано. "Газета", – пролопотiло по натовпу. А серед малечi – рух, подались обличчям до стола.
– Що воно таке? – питався якийсь.
– Хiба ти не бачиш? – вiдповiв Петрик Мотузчин. – То ж сонце намальовано, що воно сходить. Це нашi хлопцi газету зробили.
Яким, урочистий сьогоднi, гукнув на хористiв. Вибирались iз натовпу, з коридорчика повалили хлопцi, дiвчата й шикувались, сплiтались у вiнок за столом. У дверi знадвору ще валили.
До Тихона Давид прихилився i стиха сказав щось. Той рвучко повернувся, глянув по хатi через голови, знайшов. I довго дивився на неї. Щось саме говорила з молодицями й смiялась. I хоч вiн бачив, що смiялась вона силувано, але ж смiялась, але ж прийшла… Стрiлися поглядами, в очах її блиснула зненависть. Тихiн одвiв свої вiд неї i опустив. I вже потiм i чув усе, i бачив, як крiзь туман, мов то десь далеко, – i шум, i голоси. Лише як гаркнув хор "Iнтернацiонал", а все навкруг рухнулось i завмерло, i Тихiн пiдвiвся. Очi на Якова саме впали. "От сволоч же отака: i з лутки не встав, i шапки не скинув!" Потiм, як стих уже хор, всi сiли, а щось говорив Яким. I кинувся Тихiн лише вiд вигуку:
– Гнида Якiв! – це поспiшав Книш чергу захопити кандидатом своїм у президiю.
Записав Яким. Але Гнида лише оком обвiв збори i вже знав, що провалять, бо ж народу з його табору була тiльки купка. Тому й зняв свою кандидатуру, мовляв:
– Не хочу, бо це зiбрання якесь пiдозрiле! Яким iз виразом великого задоволення закреслив його прiзвище. Навiть олiвця був послинив – забув, що хiмiчний.
Назвали ще iмення: Чумак Гордiй, Мотузка Давид, Кожушний. З хору хтось iз молодих жiночих голосiв:
– Євга Сiренко!
Десь ззаду рух. Оглянулись обличчя з усмiхом. На лутцi Гнида вищирився, i Тягнирядно зареготався на всю хату. А ззаду з ослона, не пiдводячись i збентежено, пвга сказала:
– Ну що ж це, не можна й мiж люди жiнцi поткнутися! Смiх який! – а в хор комусь, бо не пiзнала: – А вам стидно з старої жiнки смiятися!
Виткнулась Зiнька з – за дiвчат i, трошки зчервонiла, тiтцi пвзi сказала:
– Та я, от їй – право, без смiху!
– Iди, Євго, тепер же равноправiі! Уже чоловiки тепер i жiнок не мають повного права бити! – щирив Гнида зуби. I хтось iз жiнок умовляв: "Ну й посидь, яке страшне". Але пвга розсердилась:
– Iди, як ти розумна!
– Пiвненко Химка! – тодi гукнув хтось iз чоловiкiв. – Не доки ж будемо справдi возжатися.
Ще когось назвали. Але то вже так, знали всi, що як трьох треба, то й пройдуть всi три першi, вся дiйснiсть обухiвська за це свiдчила. Нi, на цей раз Чумак i Давид пройшли, Кожушного провалили, бо хотiлось Химку багатьом провести, а Христя з Зiнькою в хорi справжню агiтацiю передвиборну провели за неї. Зайняли мiсця:
Гордiй посерединi, Химка, соромлячись, рожева, пройшла пiд реготом Тягнирядна та Гниди й нiяково сiла дуже рiвно на стiльцi, не насмiлюючись глянути на людей. Гордiй пiдбадьорив її: "Чого ти, мовляв, сидиш, як та квочка на крашанках? Смiливiш треба!" В Химки ще бiльший рум'янець.
Оголосив голова – Гордiй – повiстку денну: доповiдь Мотузки Давида про мiжнародне становище, читання стiнної газети, i ще і газета з мiста, то прочитають, дещо і цiкаве й для них, обухiвцiв.
Далi оглянув пильно збори.
– Давайте покинемо лузати насiння, бо нiчого й не буде чути.
Хто зам'явся, хто покинув лузати. Навiть Гнида Якiв струснув iз полушубка лушпиння, уважний – як же, мовляв, голови та не слухати, а потiм демонстративно ще одкинув заполу й витяг повну жменю, Тягнирядновi подав, набрав собi, ще й перевiяв iз руки в руку, губами дмухаючи. Став знову лузати, тiльки ще пильнiше та завзятiше.
Гордiй похмурився, а лише те сказав, що – звiсно, хто несвiдомий, хай лузаі. I курити треба покинути, а то й задушитись можна. Потiм до Давида хитнув головою. Той пiдвiвся, обвiв очима захоплено обличчя молодi, i в бородах, i бiля стола дiтвору.
Став говорити.
Спершу трошки про хату – читальню: нащо вона та що в нiй робити. Далi зв'язне вiд цього й до огляду мiжнародного, як i внутрiшнього стану країни, перейшов. Говорив гарно, голосно, нешвидко i вплiтаючи в мову живi барвистi образи. Чужих слiв уникав, а як траплялися якi "консерватори", "бюджет", кожне з'ясовував. Найдовше зупинився був на господарському життi; на збiльшеннi продукцiї – i в промисловостi, i в сiльському господарствi. Наводив цифри, щоб порiвняти з довоінним рiвнем та з двадцять першим роком. Дуже великi числа, як мiльйони, задля наочностi перетворював на живi образи. От, скажiмо: хлiба стiльки – то мiльйонiв зiбрали, це он скiльки вагонiв повнiсiньких, це, як на душу подiлити, он по скiльки впаде…
Слухали уважнi, навiть про насiння поволi самi якось забували, що воно і в кишенi. I, хоч тьмянi, виникали образи: Англiї, що ворожа до них, Америки. I все ж робилось аж спокiйнiш: не в ладу, значить, i вони, буржуї, живуть! А то ж зовсiм було про вiйну балакали. Бадьорiш ставало: якщо те правда, що каже, – справи добрi! I можна вiрити: от продподаток же полегшав, де на кого й зовсiм нема – пригадувалось. Очi чимдалi довiрливiш дивились на Давида i вуха уважнiше слухали. Думали: "А що ж, i дуже просто, може, й правда, що матерiя скоро подешевшаі, що переселенський фонд якийсь і, що кредит одкрили для бiдноти".
Як закiнчив Давид, посипались запитання. Знати по них було, яка цiкавiсть у селян про життя, не лише їхні, обухiвське, а й про життя цiлої країни, на далеких гонах. Питали: через що матерiя така дорога? Як живуть робiтники – може, бачив, як був по мiстах? I iншi, багато iнших.
Давид на всi вiдповiдав уважно. I, як уже було останні, вiдчув трохи втому й випив води. Потiм спустив очi па газету, що на столi лежала, i ще казав так:
– А тепер, коли ми глянули на життя ширше, на життя цiлої країни, й побачили, як зростаі вона та розвиваіться в нове щасливе життя, давайте згадаімо, як ми живемо. Чи й ми так? Адже ми, наша Обухiвка, одна з мiльйонiв отих часток, що з них складаіться республiка. А її життя мусить бути нашим життям, а наше – її.
Це перед ним на столi стiнна газета самими ними – хлопцями – й написана. У нiй намагались показати життя, яким воно і: гарне, погане. В нiй пробують i думки подати, як зробити, щоб вийшло на краще.
В хатi всi притихли. Чути було ззаду голоси:
– Не вставай! Чого там не бачив! Вухами слухайтеї Дiтвора бiля стола – аж роти пороззявляли, зацiкавленi. I навiть Гнида покинув лузати.
Найперше прочитав Давид "Як нам iз землею бути?". Це коротенька спроба розв'язати найболючiше питання обухiвське – невпорядковане землекористування. Селяни пильно слухали: все до дiла писане було – i земля правильно показана по клинах, i план землевпорядження хороший. Одним словом, чого б i краще, та… Тiльки махали рукою: хiба ж у них цього можна добитись? Вже пробували! Чи ще фунтiв треба кому? Чи… Он уже Тихiн добивався ж землi, як – як не видно – пiде вже навiки на свою норму… Це все помiж себе стиха, не заважаючи читати Давидовi. Далi було про лiси, про кооперацiю…
Гнида, як тiльки зачув слово "кооператив", аж кинувся й насторожився. А говорилось не про його кооператив, а взагалi за якийсь, що стоїть на майданi, а через вулицю, напроти, приватна крамниця з зеленими дверима. Отут уже Гнида з Губаренком зглянулись. Про оселедцi вонючi писалось далi.
У хатi смiх – догадались. Гнида сплигнув як ошпарений з лутки.
– Це що таке за насмiшка?! – i пiдступився до стола. Чумак пiдвiвся.
– Яка ж це насмiшка? Як у нашому кооперативi нiколи не було вонючих оселедцiв, то чого ж i гарячитися? Це, може, десь було. Де правлiння, може, з крамарем – родичi або покумалися.
По хатi ще дужчий смiх – знати, куди Гордiй стрiляі: в Губаренка Гнида й кумував оце восени. Спалахнули, як полум'ям, обличчя в кумiв. Хотiв Якiв порвати газету, але Гордiй заслонив i одвiв його руку. Подався Тягнирядно.
Тодi ж з ослона встав i пiдiйшов ближче Кожушний Тихiн, хмурний i рiшучий, i Пiвненко бiля стiни став, i ще дехто напоготовi. А Давид глянув гостро на Гниду й сказав йому:
– Ти заспокойся, Гнидо! Це ще тiльки вонючi оселедцi. А я ось найду тобi ще краще щось та прочитаю з "Голосу працi". Дай ось тiльки стiнну газету дочитаімо.
Цi слова на Якова – як холодний душ на голову: вiн притих одразу й одiйшов до вiкна.
– Ану, читай, – уже там опанував себе й таки вищирився, хоч i невесело. Потiм, як уже Давид читав далi про якихось дiвчат, що до баби Упирки ходять виворожувати долю собi та крадуть полотно в матерiв – їй носять, – ще це прослухав Якiв, а тодi пiдкликав брата Фильку й щось над вухо йому сказав. Той зараз i полiз у натовпi до дверей, а ззаду тодi голос хриплуватий, як буваі пiсля кашлю, жiночий:
– Це безобразiяп Я буду жалiтися! – Нюрка бабуню свою одстоювала.
– А що, неправда? – хтось.
– На тебе жалiтися треба! Чортяка тебе з "Пальмири" притаскав сюди!
Закликав до порядку голова, бо ще не вся ж газета. Ще вiршик один був, була й байка – це хтось пiдслухав, як уночi через вулицю обшарпана школа їхня з церквою балакала. Школа питала сумно: "Чого ти i ледача, i з тебе користi людям нiякої, а пофарбована, а я дiтей розуму навчаю, а, бач, обшарпана яка". Не знати потiм – чи автор не змiг за церкву вiдповiсти, чи сама церква закопилила губу й не схотiла з обшарпаною сусiдкою балакати, а тiльки тим i закiнчилось: вийшов сторож дiд Софрон i бовкнув годину. Церква позiхнула й. стала дрiмати. А школа ще довго з сумом дивилась на темнi стрiхи й думала: "Де ж правда в свiтi?"
I врештi заклик: "Пишiть усi в стiнну газету". На цьому газета й скiнчилася. По хатi загомонiли – дiлилися враженнями, дiтлахи аж на стiл лiзли: якийсь малюнок побачили цiкавий. Петрик аж головою крутив – ой, мовляв, i намальовано ж фарбами всякими, здорово намальовано! Потiм поволi стихати стало в хатi й стихло. Бо знов витяг Давид з кишенi аркуш. Якiв насторожився, а Давид знов, перше нiж читати, коротенько сказав:
– Це ми своі життя бачили, обухiвське: темне, глухе i до безкраю погане. Але не скрiзь же таке. – Вiн прочитаі ось, не вибираючи з газети, про життя iнших сiл, та й хай подивляться. I це не за горами ж. От у селi Ковалiвцi, це як на город їхати, сорок верст звiдси, провадиться землеустрiй i переходять на многопiлля. В якiйсь Гарбузiвцi школу одремонтували. В мiстi Сорочинцях комуна "Маяк" пустила всi три млини водянi на Пслi, що до того стояли. Ну, а це десь, правда, i на їхню Обу – хiвку схоже, п'яний голова сiльради зайшов на делегатськi збори селянок i став матюкати усiх. Ще десь школа забезпечена паливом на зиму й одремонтована.
– А ось i про нас, – сказав Давид, пишуть у газетi, щоб не ми тiльки знали, а всi, хто читаі, вся Україна. Вiн почав читати:
– "Глухе село Обухiвка, Щербанiвського району…" – але й замовк, бо враз, мов хтось штовхнув iз сiней, колихнувся вiд дверей натовп i в хату влетiв Матюха. На ньому шапка кудлата була збита на потилицю, пика червона: ось – ось, здавалося, репне на нiй шкура. Всi з острахом одхилялись од нього й давали дорогу. Бiля першого ослона став i, побачивши, що в руках Давида не "контрреволюцiя", а справжня друкована газета, мовчки дививсь, хоч i грiзно та спiдлоба. Вся постать говорила без слiв: "Ану – ну, чим ви тут займаітесь?" Якiв прихилився до нього й почав щось говорити. З ослона Книш глянув на нього й похитав головою. Мотузка пождав, поки затихли всi, i знов почав:
– "Глухе село Обухiвка, Щербанiвського району. До залiзницi двадцять п'ять верстов, до повiтового мiста – сiмдесят. Колись i в Обухiвцi шумiла революцiя: одiбрали землi панськi та в куркулiв, усiії до трьох тисяч десятин. Та далеко земля, за десять верстов. Не вхлiборобиш на нiй, та ще бiдняковi з шкапиною. Де ближче, ту куркулi захопили собi. Ще з весни на землеустрiй зiбрались були обухiвцi, i приговора частина села склала. Та десь приговора того й вiстi немаі. к в Обухiвцi артiль у лапках, мошенством млина парового, що в КНС в орендi був, собi захопили: це – голова сiльради Матюха, ще голова КНС Гнида, крамар Губаренко та куркуль Книш. Деруть iз селян фунти дорогого мiрчука (шiсть фунтiв), тiльки стогнуть тi, а вони наживаються, А влада спить в Обухiвцi. Ба нi, то спить сiльрада з замкненими дверима з ранку до ночi. А голова її з ранку до ночi п'і, не вихмеляіться, з компанiію. Б'і пики селянам, як колись урядник, а його пiдручним – на все права й воля. Доки ж це буде?"
– Оце й усе, – сказав Давид i поклав газету. У хатi й досi тиша, i навiть дихання затаїли. Матюха, мов остовпiв, стояв, не рухався. Чи це йому сниться? Ворухнув рукою – ворухнулась. Нi, вiн не спить. А то Давид щось говорить… I враз очуняв Матюха, знов до обличчя прилила кров, i вiн рвучко подався до стола й крикнув хрипло:
– А! так ти власть пiдривати! Хто тобi розрiшав?! – i грiзно насувався на Давида. Той схвильований, але твердо вiдповiв:
– Читати орган губвиконкому та губпарткому – на це дозволу вiд тебе, Матюхо, менi не питати!
Матюха смикнувся, але щось мов за поли його схватило й не пустило вдарити в першу ж мить. А мить як пролетiла ця, одразу вiдчув, що за цю мить згубив себе: народ же, чують же, бачать. Треба вдарити, а не зведе руки, страшно. Тодi в гнiвi трiпнув головою й кулаком грiзно посварився:
– Ну, ти ж гляди! Знай! – i швидко одвернувся, а на Гниду та на Тягнирядна теж гнiвно: – Ходiмо!
Натовп захвилювався i почав i собi виливатись у дверi. Найостаннi вийшли Давид з товаришами.
