Текст книги "Бур'ян"
Автор книги: Андрій Головко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)
VIII
На розi вiд майдану, де церква, бiля школи людей уже зiбралося чимало. Тупотiли на ганку чобiтьми, курили, гомонiли, сновигали в коридор, з коридора. Стояли бiля ворiт на вулицi юрбою.
– Чого вони не починають?
– Та голови нема,
– Гостi ж у голови!
Чухав потилицю хтось: пiшов сюди, а дома нi годовано, нi наповано, а хтось йому:
– Ти що ж, порядкiв наших не знаіш? На двi години призначено – у сiм збирайся. Нiде, мабуть, такого немаі!
Хтось пiдбивав розходитись, бо все одно, мовляв, нiчого сьогоднi не буде. I з – за ворiт тодi з юрби гукнув хтось:
– Да, братцi, розходься!
– А хiба що?
– А он – дивiться!
Бiля ворiт стихло одразу, i всi дивились на майдан. I на ганку стихло. Добре звiдси видно: од вiтрякiв по дорозi пара баских вороних коней у бричцi летiли просто сюди. Ближче. Аж землю рвуть копитами воронi, в милi. А на передку кучер у червонiм картузi – мiлiцiонер – одкинувся назад, – на вiжках конi несуть. У бричцi розвалився начмiлiцiї Сахновський iз району. Юрба колихнулась i од – линула з вулицi до огради. Як вихор, пролетiв повз школу. З шумом знялись галки на тополях круг церкви. А десь у вулицi вже баритон – "ге – еп!", i горобцi з тинiв, i малеча з дороги, як горобцi, пiд тини розлiтаються.
– Ну, тепер жди їх!
– Розходься, братцi!
Натовп колихнувся i ще зашумiв дужче. Сходили з ганку сюди до ворiт.
Уже були розходитись почали, як нагло гурт, що з вулицi виткнувся, – махають руками на них i ходу прискорили. Що там таке? Вертались до школи, i той гурт пiдiйшов.
– Куди ви розходитесь? Он iдуть!
– А начальник мiлiцiї хiба не до нього поїхав?
– До нього. На воротях стрiлись, устав iз брички, а й у двiр не зайшов. Прямо сюди йдуть усi. Видно, щось важне.
– То неспроста, як i в двiр не зайшов. Угадували: може, кого арештовувати? Бо якби самогонку трусити, не так би це нагально, де ж таки:
i в двiр не зайшов. Якось притихли всi i мовчки, хмурнi й тривожнi, валили в школу, гупали чобiтьми на ганку, до гурту: "Iдуть!"
В класi за столом секретар сiльради сидiв i щось вiдмiчав у продподаткових списках. Оточили селяни його. I на партах сидiли. Од вiкна ген на партах – юрба цiла. Проти вiкна стояв Тихiн Кожушний, сидiв на лутцi Яким, що оце з бурякiв повернувся. I говорив вiн, розповiдав про роботу на буряках, про життя тамошнiх селян, що живуть поблизу цукрового заводу, про заробiтки їхнi на плантацiях. Дядьки слухали уважно, захоплено. Аж не втерпiв Гордiй – незаможник, що в нього семеро дiтей:
– I трапляіться ж людям добро таке – завод! А тут, як обжався, хоч поламай руки, бо не потрiбнi ж нi на що. Або якби спалив млина, а бог щоб вiтрiв не посилав, – хоч би за крила вiтряки крутили, робота б була. I як ми ген туди далi, рокiв за десять, у свiтi й житимемо? Народу ж намножиться. I так тiії землi – ось i в нашiй громадi – i по три чвертки на душу немаі. Шкрябаіш, шкрябаіш її, сердешну, а того хлiба з неї – всилу до весни дотягнеш. А тодi що буде? Бiда, Давиде! – схилився вiн до Давида, що сидiв з ним поруч на партi, i похитав головою. – От ти книжки всякi читаіш, скажи менi, сину, – що воно буде?
Парубок звiв голову, задуманий, i спитав:
– А як ви, дядьку Гордiю? На вашу думку?
Гордiй хвилинку в задумi дивився в чорнильницю на партi, i весь вiн мов застиг. Раптом звiв обличчя й сказав:
– Я так думаю, сину, що от як не виробить центр нiчого нащот переселення – і ж гулящi землi i в Сибiру, i на Херсонщинi, i на Кубанi, – та як не настроять нових заводiв, щоб нашу сiльську голоту – як ось ї в мене росте семеро – вони в себе втягли, – плохе життя буде.
– Це вiрно, дядьку Гордiю. I за розселення, i за заводи. I центр уже виробив: і ж фонд переселенчеський. Тiльки що бiднi ми, не може держава переселенцевi допомоги дати, а так, на свої ж сили, хто ж зможе далеко куди переїхати? Чи ви, чи я? I заводи старi пускають i новi будують. А вже тодi на базi реконструйованої промисловостi можна буде й саме хлiборобство пiднести, щоб було воно в нас культурним хлiборобством, а не таким нещастям, як тепер і.
– А це iменно, що нещастя, а не хлiборобство, – хитали селяни головами.
А в Пiвненка син в агротехнiкумi вчиться. Перехилив голову в коло Пiвненко й сказав:
– Треба до агрономiв прислухатися.
А Яким:
– Та машини всякi заводити, як – от трактори. На цукровому заводi, там же на буряках бiльш тракторами роблять.
З – за спини голос:
– Трактори – да! А тодi казарми строїти, а цi хати порозвалювати та комуну заводити. Хороше життя буде: робота ж по наряду, по карточках у гамазеях усе получати, – ще на Якима зиркнув i криво всмiхнувся, – а ось тебе, Якиме, за каптенармуса наставимо.
Яким тiльки глянув, а й слова не сказав: з таким дурнем як балакати! Сплюнув тiльки з презирством. З – за спини ще тодi хтось:
– Нi, щось не їздять уже оратори, не розказують уже про комуну.
– А проте скiльки їх і – комун та колективiв, скiльки їх буде! – сказав Давид. – Тiльки ми не про це будемо зараз, а ось про що: iдеш по селу та як глянеш по дворах, на вигiн, – скiльки тих плиток нароблено – кучугури, тисячi возiв гною на них перелiплено, та й подумаіш: а що, якби отi тисячi возiв та на поле вивiз.
Дядько Гордiй узяв його за плече.
– В тiм – то й рiч, Давиде, що не довезеш на поле, по дорозi розтрусиш: як i в нас, аж за хуторами, на Гановому земля.
– Десять верстов. За день чи й двiчi справишся. Ще хтось за спиною – уже в класi сутiнь, – не знати, хто саме:
– Як кому, так геть – то – уся пiд селом земля.
– Бо не боявся попервах революцiї, зайняв, та й усе. I що _ж,_ тобi оддам тепер, може? – сказав Якiв, Гниди старого син жонатий.
– Пересуньте ганiвську землю собi пiд село, от i вам буде добре.
Давид пильно глянув у сутiнь, звiдки той голос чути, i одмовив iз притиском:
– Землемiри – тi пересунуть.
Гнида знов:
– Авжеж! Який до землемiрiв. Не дуже лиш!
– А то хiба що?
– Он Тихона спитай що, той тобi розкаже, – i Гнида блиснув у сутiнях зубами, – засмiявся. Проти вiкна на сiрому тлi вечора темна незграбна Тихонова постать ледве помiтно ворухнулась, i голос глухий, повний ненавистi й презирства:
– Ти, Гнидо, зубiв не вишкiряй. Бо я мовчу, мовчу, та як дам, то тiльки визбираіш!
– Овва!
– Подивишся!
I Яким тодi до Гниди:
– Думаіте, не знаімо, чия то робота?
Вiд дверей нагло – тш! Стихло в класi, а в дверi увалилися й пiдiйшли до стола Матюха, начмiлiцiї, старий Гнида. До парт – Огиренко й Губаренко, сiли спереду. I ще в дверi валили селяни, проходили в глиб класу, бiля порога ставали, – повен уже клас. Щось бiля стола, посхилявшись, гомонiли голова з секретарем та начмiлiцiї. I Гнида совав туди свою гостру пику. В класi як в усi – тиша. Пiдняв голову Матюха й очима п'яними важко полiз по обличчях селян – на переднiх партах i в глиб класу. Бiля вiкна – на Тихоновi та на Давидовi затримався поглядом. До начмiлiцiї нахилився. Тодi й той глянув до вiкна i довго не зводив очей з Давида. Потiм клацнув срiбним портсигаром i закурив.
Матюха хриплим голосом сп'яну оголосив загальнi збори обухiвської громади одкритими. Повiстка дня така – взяв вiн папiрець i читав: 1) заява громадянина хутора Огирi, Обухiвської сiльради, Кушнiренка i 2) поточнi справи.
– Бiльше нема нiяких питань? – хмуро глянув вiн на громаду.
Тихо. А в тишi голос од вiкна Давидiв:
– Нi, питання ще і.
Матюха з несподiванки так i застиг iз повiсткою денною в руцi. Потiм голову як – як помiтно вбрав у плечi, i брови нависли. Ворухнулась громада, з переднiх парт оглянулись чоловiки, в тишi хтось грюкнув кришкою парти.
Пiдвiвся Давид:
– Мене цiкавить, та й громадi, я думаю, цiкаво буде знати, по – перше: в якому станi приговор земельних громад про землеустрiй, що шiсть мiсяцiв тому в сiльраду поступив? А друге: хай уповноваженi скажуть, що з хлiбом, зiбраним на землеустрiй, сталося i де вiн? I який вони акт з артiллю складали? Оце й усе поки що.
Матюха з – за стола склав губи в усмiшку презирливу й говорив, недбало кидаючи слова:
– Тек!.. Запомни собi навсегда, товаришу Мотузко, що цi вопроси зараз до дiла не стосуються. Як будуть вони поставленi на повiстцi, отодi й будемо їх обговорювати.
– Отже, я й пропоную їх поставити. А ви проголосуйте, як громада на це.
– Та в чому справа? – здвигнув плечима в кiнцi стола начмiлiцiї. I
Матюха здвигнув плечима. Ще й на обличчi таке здивування в нього, мовляв: i може ж чоловiк отаку дурницю молоти! Враз похмурнiв.
– Прохаю, громадянине Мотузко, менi не вказувати i призиваю до порядку. Повiстка і. Всi чули?
Шум i рух бiля вiкна. Рукою по столу – трах!
– Вишвирну, як кошеня, за дверi, тiльки ще слово менi. Я не гратись сюди прийшов.
Вiн узяв у секретаря клапоть паперу – заяву ж ту, (видно ще й чорнило на тiй заявi не висохло) – i почав читати:
– До Обухiвської сiльради, Щербанiвського району, громадянина хутора Огирi Павла Кушнiренка
Заява
В нiч на 19 серпня ц. р. я поїхав у с. Яреськи, за 65 верстов од нас, на ярмарок, щоб купити там собi коня. Був i купив собi в якихось циган гнiду кобилицю 9 лiт, заплативши, за неї 180 крб. I вже збирався додому їхати, як пiдходять до мене селяни с. Обухiвки – Гордiй Чумак, Мотузка Пилип i др. – i заявляють, що коняка це в мене – начебто Чумакова, яку вкупi з iншими шiстьма в цю ж нiч було в них заведено з пастьби. Я, опасаючись самосуду надi мною, невиновним, озвiрiлими селянами, кинувся тiкати. Але мене було схвачено, дуже збито, i тiльки мiлiцiя вже мене одбила в самосудчикiв. Потiм мене заарештували, i ось другий мiсяць я страдаю в допрi безневинно за когось. Ведеться слiдство, i з нього видно, що я не винуватий, а проте сиджу, а дома хазяйство розвалюіться i сiм'я без усяких засобiв на iснування. А потому прохаю сльозно обухiнську громаду видати жiнцi моїй приговора, щоб мене випустили з допра хоч до суду, який розбере й оправдаі окончательно мене, невинного.
_Павло Кушнiренко_
Матюха поклав заяву на стiл. Узяв другий аркуш у руки… На партах глухо зашумiла громада на заднiх рядах. Знали ж усi добре Кушнiренка – бандит, яких мало. I знали, як було на ярмарку тодi. А тепер, iч, сльозливим яким прикидаіться, приговора йому, харцизяцi!
Шумiла глухо громада. Матюха поклав аркуш i, спершись обома руками на стiл, а голову втягши в плечi, грiзно очима вп'явся в натовп. Цiлу хвилину, може. Потiм стихати стало. I тихо як в усi, аж iзнадвору виразно чути було, як десь на вулицi спiвали. Отодi вiн знову взяв аркуш зi стола. I, ще мовчки й грiзно глянувши на громаду, сказав повагом:
– Ото так заява. Написано ясно, i можна просто голосувати. Але все ж скажу, що наш прямий обов'язок громади – захищати своїх членiв. Бо це i з кожним з нас може трапитись: купив, а воно крадене. I що ж, безневинно пропадати? Вже б коли дiйсно, як хто, може, пiдозрiва, вiн сам украв коняку, то вже б розслiдування виявило. А то ось i начальник мiлiцiї каже, що, либонь, якихось циган таки пiймано. Ну, а поки – то дiло розбереться, чоловiк страдаі в допрi нi за що. Та й хазяйство гине.
Трохи помовчав. У класi тихо.
– Тут приговор і вже написаний, говорив далi Матюха, – його тiльки пiдписати треба. Думаю, що голосувати тут нiчого.
– Нi, голосувати тут і що, обiзвався з парти Давид, – а ранiш як голосувати, треба ж знати громадi змiст приговора, за що голосувати.
– Пiдписувати будеш, то й прочитаіш. А не згоден – не пiдпишешся, силувати нiхто не буде. Та й потiм… – Матюха посмiхнувся. – Що ж ти? Без году тиждень, як на селi, що ти можеш знати по цьому дiлу?
– Досить послухати, що народ за нього каже.
Тодi Якiв Гнида з мiсця крикнув:
– Тiльки ти, ей! Нам аблакатiв не треба! За грамотних не розписуйся! – Вiн пiдвiвся з – за парти й подався до стола та до голови тодi: – Товаришу голово, та голосуй. Може, тут найдуться такi, що за личнi щоти, – так що ж, i потурати їм! Як у нього коняка вкрадена, так, значить, по його – хоч винуватий, хоч нi, а гний в тюрмi! – i став поперед парт: буде ж голоси пiдраховувати. Матюха тодi:
– Це правильно, – i постукотiв обручкою по столу. – Увага, товаришi! Дивися ж, Якове, хто там буде за що голосувати. Я голосую: хто проти того, щоб…
Давид з мiсця:
– Не "хто проти", а "хто за".
– …щоб Кушнiренковi приговор видати, пiднiмiть руку, – i пiдняв лампу, щоб виднiше. Якiв рахуі:
– Раз, два, три… хто то руку? Чи вище пiднiми, чи що. Ховаішся за спину. А, то Хоменко!
– Та нi, – занепокоївся той, – то я обперся.
– Сiм, – сказав Якiв.
– Так i запишемо: сiм проти по личних щотах. А тепер, значить, пiдходь пiдписуватись. От прямо скраю й пiдходь. А ми з секретарем тодi скрiпимо.
Перший Гнида – син пiдписав, навiть не читаючи. Пiдiйшли, огинаючись, iз передньої парти чоловiки. Боязко взявся один за ручку, довго вмочав у чорнильницю, довго шкрябав – чи перо зiпсоване, – аж пiт на лобi виступив. Другий пiдписався. У класi зарухались: хто до стола, хто до дверей. Пiдвiвся й Давид iз парти, iз Тихоном та з Якимом пiдiйшли до стола. Саме хтось ручку поклав. Давид узяв тодi аркуш i став читати про себе, а Яким та Тихiн дивились в аркуш з – за Давидової спини. Прочитав, поклав аркуш i повернувся од стола.
– Нi, – похитав головою, – я такого приговора не пiдпишу: i "в бандах не участвував", i "пiдозрiнь нiяких на нього не падаі" – тут, хлопцi, дуже пальцi вашi знати. Матюха почув.
– Що таке?! – пiдiйшов вiн до Давида впритул, червоний, i руки вже в кулаки стиснутi, як довбешки. Аж сатанiі. Та де ж – народ навкруги – бачить же, чуі, це ж пiдрив властi. У! Ну – що партiіць Давид. Хоч весь тремтiв, а одхилився од Давида (од грiха). Погляд упав до дверей, де стояв гурт, а поза спинами Хоменко намагався з класу втекти. Згрiб того за груднину й витяг на середину класу.
– Ти куди? Ти голосував проти? Нi? – i вдарив у пику, аж той зайшовся. – Так пiдписуйся ж, гад, якщо нi! Я тебе вивчу!
Давид зблiд i весь тремтiв як у пропасницi. Ступив крок до голови. А тут зараз Тихiн за руку, i Яким пiдступився.
– Давиде, облиш!
Давид поривний.
– А, так ти ще й досi пики б'іш? На загальних зборах?! Ах ти ж, мерзотник!
– Геть менi з зборiв!
Аж млiі парубок. На обличчi такий бiль i зненависть. А об руку Тихiн, Яким, i до дверей рушили. Вiн не огинався. Тiльки на дверях уже повернув обличчя, блiде й строге, i кинув через плече:
– Ну, знай же, Матюхо, це тобi так не минеться!
– Зачини дверi!
Зачинив хтось iз гурту, що стояв бiля дверей. Стало знов тихо в класi, аж чути було в тишi, як шкрябало по аркушi перо: виводить прiзвище поволi важко хтось, мов борозну проорюі. Ось витер заполою обличчя заюшене Хоменко i теж пiдписався. Пiдходили ще до стола. За столом сидiв Матюха, одкинувшись на спинку стiльця, i, знати, поволi одходив. Нахилився до нього начмiлiцiї i щось сказав.
– Да, да! – хитнув голова головою. Вiн звiвся й оголосив збори закритими, бо поточних справ нiяких же немаі. А приговор хай люди пiдписують. Якiв Гнида залишиться наглядати. I як пiдпишуться всi, щоб же на дiм до нього занiс.
Пiшли. З парти пiднялись Огиренко та крамар i теж вийшли.
IX
В кухнi на столi стояв потухлий уже самовар, а Зiнька мила склянки, стоячи проти вiкна. Кiнцi стола сидiв мiлiцiонер у шинелi, в нараменниках i з шаблею при боцi. Пив чай. Широке вилицювате обличчя, немов наспiх сокирою тесане, блищало вiд поту, i маленькi струмочки текли з низького лоба до брiв, а по бровах потiм стiкали на виски. Вiн поставив склянку на блюдце, дiстав з – пiд шинелi з кишенi в штанах хустку i старанно витирався. З їдальнi чути було жiночi голоси та дзвiнкий смiх жiночий.
– Ще налити? – спитала Зiнька.
– А, ну його! От якби налила в оцей стакан градусiв шiстдесят! Ото б дiло!
Вiн розстебнув комiр i витер спiтнiлу шию хустиною i так, наче про себе, говорив:.
– Ще сказати б немаі – не так би обидно було. А то ж знаю: цiлу нiч дудлитимуть, ще й завтра похмелятимуться. А совiстi чортма, хоч би чарку налили для звичайностi.
– Ви б же були сказали хазяйцi.
– Як це? "Пожалуйста, налий"? – Вiн одкинувся до стiни й з усмiшкою презирливою глянув на дiвчину. – Що ж я, по – твоіму? Та я схочу – четвертина передi мною стоятиме, вiдро. I гуляй, пiдходь, братва. Чи в нас грошей немаі? Може, я червiнцi за нiч прогулюю! Ти знаіш те? Не в тiм дiло! Посадила бiля помийницi чай пити, як наймита… Та я з начальником де по гостях не буваімо, вкупi завсiгди ми.
Загавкав надворi собака. Зiнька прихилилась до шибки – мiсячно надворi.
На ганку вже.
Зайшли в хату, дзенькнули шпори. Матюха до гостей – запрошуі їх роздягатися, у свiтлицю заходити.
– I в три щота, друззя, бо вечiр i так, вважай, пропав! – клопотався вiн.
– Та з твоію демократiію не диво й до дванадцятої ночi проваландатись, – сказав начмiлiцiї, розстiбаючи шинель. Цiла, брат, банда в тебе завелася. Що ти тiльки собi думаіш?
– Та що думаю? Не розкасiруімо – бiда буде.
– Опредiльонно!
Сахновський повiсив шинель на вiшалцi; надiв поверх френча нараменники з шаблею, з наганом у кобурi. З – за стола пiдвiвся мiлiцiонер.
– Ну, я, товаришу начальник, пiду.
– Далеко?
– Нi, тут, на селi.
– Бо, може, вночi нащось буде треба тебе.
– Та ось i ця дiвчина знайде. Я тут недалеко, до тiтки Векли.
– Оця дiвчина?
Пауза. Мiлiцiонер узяв у кутку карабiн, закинув за плечi i вийшов з хати. Сахновський не зводив з дiвчини очей. Боком до нього стояла, профiлем тонким i строгим, як рiзьблення. Бачив – нiздря тiльки тремтiла, а брова – трiп i зламалася. Спустився очима по голiй шиї на груди їй, нижче – на стан стрункий. Дзiнь, ступив крок. Дiвчина здригнула й обернулася: губи зцiпленi, а очi суворi з – пiд строгих брiв так i встромила в очi. Ось – ось погляд зломиться, дрiбно в дiвчини тремтiли колiна. I раптом – дзiнь, ступив крок i взяв за лiкоть – вирвала i суворо:
– Ось не чiпайте.
З порога Матюха:
– Льоню, та йди вже!
Той крутнувся на каблуцi i пiшов до їдальнi. Через порiг – дзенькнув малиново шпорами, вклонився до гостей. Пiдiйшов до господинi, – сидiла вона на канапi за круглим столом серед молодi, – поцiлував руку. Потис руки панночкам: крiм Наталки та Нiни, сидiла ще дочка крамарева, пухка, бiлобриса, "миколаївська дiвиця", i ще якась. У флiрт грали. З мужчин Данюша тiльки сидiв з ними. Iншi за тим столом i про щось розмовляли.
Матюха бiля буфета з карафками порався. Старi жiнки на стiл накривали.
– "Фiалка", – подала Лiза Наталцi картку флiрту, а до Сахновського повернула лице i всмiхнулася з жартом:
– О, який же ви нехороший, Леонiде Петровичу!
– Я?
– Да, ви. Тiльки зачули баришнi ще на кухнi вашi шпори, так у них серденько в кожної забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша не причарувала? – i глянула бистро i з смiхом. А Наталки й собi:
– Ой, вона ж гарненька!
– Пхи, красу знайшли, – сказала крамарева дочка й закопилила губу. – Iменно, як циганка, та ще як надiне дрантя… "Хризантема", – подала вона картку Сахновському. Той прочитав: "Отчего вы так редко бываете у нас?" Поглянув на неї. "Ну, та й погана ж!" – подумав. Потiм у картку очi ткнув i натрапив на щось, наче пiдхоже для вiдповiдi: "Я очень тронут вашим участием",передав вiн Пашi, а тодi витяг портсигар срiбний iз золотими монограмами й закурив. Дивився крiзь дим на жiночi обличчя, з одної на другу перелазив. От Лiза – чим не бабочка! Од шиї голої батистову кофтинку на нiй тiльки – дрр, i сорочку, – оголив її аж до пояса, далi з – за стола не видно. Перевiв на Наталку погляд – цiії всю постать видно: закинула ногу на ногу, з – пiд спiдницi трохи литка виглядаі в ажурнiй панчiшцi, – припав до неї поглядом.
А Гнида прийшов пiзнiше, вдвох iз сином. Уже пiд час вечерi. У хатi шум, галас, як на весiллi. Говорили всi одразу, говорив кожен голосно, мов бесiдникiв своїх уважав за глухих. Матюха вже в самiй жилетцi, i комiр сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тiм кiнцi столу жiнки голосно гелготiли. Гнида пiдiйшов до голови. П'яний у дризг голова. А таки пiдвiв важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома пудовими гирями.
– Ну, що там?
– Є, пiдписали. – Гнида витяг iз – за пазухи згорнений учетверо аркуш i поклав на столi. Матюха розгорнув той аркуш i кинув двi гирi свої на пiдписи.
– Не всi пiдписались, – сказав молодший Гнида.
Матюха грiзно:
– Хто саме?
– Та от i Гордiй Чумак, i Пiвненко… Душ на десять набереться з тими, що голосували проти. – Вiн сiв до столу й додав: – А були й такi митцi: "Дай зачеркну, передумав".
Матюха глянув важко.
– А ти не знаіш, що їм робити, гадам? У морду їх!
– Та я знаю. Якби ж i я – власть.
– Моію рукою! – важко одкинувся Матюха на стiльцi. Враз подався всiм тулубом наперед, рухом нерозмiреним, аж грудьми на стiл навалився, руку до карафки простяг – звалив чарку.
Налив у склянку перваку, повну по вiнця, мовчки хитнув Якову. Той мовчки випив усю до дна за одним духом, тодi тiльки крякнув i витер невеличкi вуса широкою долонею та заїв чимсь.
Матюха ще поналивав чарки.
– А в Давида зараз якесь зборище, як ковтнув шматок, раптом згадав Якiв i пильно дивився на голову, – цього ще в нас не хватало.
– Оце зараз зборище?
– Ну да. Повна хата людей, i, видно, якiсь питання обмiрковують.
Матюха з – пiд хмурих брiв глянув на Якова i, п'яний, пiдвiвся з стiльця.
– Де мiй наган, Лiзко?
Лiза схопилася, i жiнки сполошились. А Огиренко сидiв за столом поруч iз зятем, взяв мiцно того за руку й сказав:
– Корнюшо, покинь. Це не зараз!
Той тiльки блиснув очима. I Сахновський з – за столу:
– Да в чом діло?! Що це за анархiя! Влади не визнають?! Данюша:
– Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмiрковують собi на здоров'я! Хiба й нам не цiкаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мiзкують? Та якi плани будують? От у чiм рiч, – до Гниди звернувся: – Чи не можна туди чоловiка якого пiдiслати?
– Та там і пiдходящий, – сказав Якiв, трохи подумавши.
– Хто? – глянув важко Матюха.
– Охтиз.
– Ну, от i сядь, Корнюшо, все буде гаразд, а ми ось вип'імо, – посадив – таки зятя, пiдсунув йому чарку i сам узяв, i iншi. А як випили, схилився грудьми на стiл i додав стиха, щоб на той край столу, де жiнки, не чути було: – Тут гарячки, товариство, пороти нiчого. Треба з усiх бокiв обмiркувати, а тодi по – вiйськовому – рраз! – i ваших ніт!
– Да в чом діло! – п'яний хитнувся Сахновський на канапi. А Якiв сказав:
– От Кушнiренка б тiльки нам вирвати.
Матюха глянув на нього:
– А без нього в нас нiкому?
З – за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого; одхилився Матюха:
– Пiдстерiг де вночi, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.
Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього Данюша звiв трохи вбiк, на отi руки з мискою. Повернув i собi голову, – а то Зiнька миску ставила. Хмурий, штовхнув її.
– Iди к чорту! Лазиш тут!
– Не лазю, а страву подаю.
Матюха замахнувся на неї, але Зiнька одхилилася, – не вдарив. Тiльки як – як од розмаху сам не полетiв разом зi стiльцем.
– Сволоч!
З – за столу схопилася Лiза й пiдбiгла до чоловiка. На наймичку накинулась:
– I вічно ти, Зiнько, розстроїш!
Зiнька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потiм мовчки пiшла. Матюха звелiв Лiзi в спальнi для них столика накрити: там вони будуть собi. Та хай Зiнька кислиць витягне. А то тут незручно: може, i серйознi розговори зайдуть.
– I це щоб зараз же! – глянув вiн на Лiзу хмуро. Потiм подався тулубом п'яним до столу й довго не мiг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха, – пiймав – таки врештi, набрав киселю в мисцi, а тодi обвiв посоловiлими очима гостей, що вже заїдали киселем, i жестом розвезеним руки, що в нiй була ложка, – "просю покорно!"
Пiсля киселю першi встали з – за столу – заторготiли стiльцями – жiнки. Вилiзли з – за столу чоловiки. Огир, Гнида й крамар старанно до богiв хрестилися, а потiм – дякували за руку господаря. Молодшi закурили. Деякi з жiнок вийшли на кухню й напинали хустки великi на плечi. А Никанор Iванович завiв грамофон. До столу, тепер уже килимом застеленого, знов сiли старi, точили не закiнчену за вечерею балачку. Про ярмарок гомонiли. Крамар нi одного не пропускаі. А Огиря саме цiкавили цiни теперiшнi на воли.
– А що, може, обмiняти думаіте?
– Та нi, в мене й цi ще не старi,сказав Огир i помовчав трохи, – другу пару треба б на весну. А то на одну важкувато.
Губаренко примружив око i, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.
– Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобi Юхима Федоровича i вдруге розкуркулювати.
Це в жарт. Та Гнидi все ж нiяково стало. Вiн винувато якось звiв брови й плечi i сказав:
– Як таке ж урем'я тодi було.
– Да, було…
Пауза. Бачив крамар, як в Огиря пiд бровами тiнь лягла, отже, став поважний одразу i так, немов, власне, нi до кого не звертаючись, мовив задумано:
– Нi, як хазяїн – таки, як розумний чоловiк, – хоч ти його не то що розкуркулюй, а не знаю що, – все одно хазяїном буде. А як дурак дураком, як лайдацюга, – хоч ти йому щороку по парi волiв давай з розкуркулення, то так – таки пролетарiію й лишиться: або проп'і, або не догляне та здохне в нього.
– А це вiрно ви сказали, – хитнув головою Гнида, – бо хiба воно йому болить: вiн же його не наживав. Та й те ще думаі iнший: не стане, то знов дадуть.
– Е, нi, товаришi, забудь! Тепер уже й влада зрозумiла, що скiльки в шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не налліш. А нашому кенесе скiльки не давай i землi, i насiння, i худоби, – не хлiборобив вiн зроду, наймитував, – ото його й доля. А хлiбороби і натуральнi, з дiда – прадiда хлiбороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..одкинувся крамар на стiльцi. Огир прислухався до травлення в своіму шлунку й чи слухав, чи нi. Ще говорив крамар:
– Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потiм дальше – бiльше: уже ж i в оренду можна брати в самих незаможних, не тiльки у фондi.
Огир одiрвав себе од задуми й подався тулубом, грузний, до столу. Сказав зiтхнувши:
– Землi держаться, як зубами. Хiба вже який без худоби, а земля далеко. А ще немов оцей бродяга пiдiб'і народ та клопотати стануть.
Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:
– А це вже хай вони, – хитнув головою на хату, – молодшi хай.
У Гниди тiльки брова лiва трiпонулась, а вiн мов не чув, заговорив знов про воли, про цiни на них на ярмарку.
Заспiвала спiвачка "Чайку". Молодь смiялась на канапi. Данюша так смiшно розповiдав іврейськi анекдоти. Аж i в Матюхи пика червона, як баклажан, розплилась, розмазалась у п'яну усмiшку. Пiдiйшла Лiза й сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав, поки Данюша скiнчив розповiдати. Тодi пiдвiвся i тим усiм хитнув головою. Як не прохали жiнки – ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша розповiсть, Матюха хмурний:
– Нiззя! Хай потiм.
