Текст книги "Бур'ян"

Автор книги: Андрій Головко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

XXIII

Хоч селяни й казали Давидовi: "Ой, щось буде! Стережися, Давиде!" – але Давид iз захопленням i радо дивився на їхнi обличчя, що на них в очах крiзь забитiсть та заляканiсть i щось нове виступало, якась надiя. Це ж на їх власних очах Матюха – грiм та блискавка на Обухiвцi, ба на весь Щербанiвський район колись, що матерi дiтей замiсть вовком та ним лякають: "Цить, он предсiдатель iде!" – це ж вiн сьогоднi на людях оторопiлий стояв перед Давидом, а вдарити не посмiв. I тодi на сходi – пригадувалось. Нi, значить, i вiн то лише для них був "цар i бог". Не наривався нi на кого, а, бач, нарвався… I в газетi здорово пропечатано. Селяни кожен своїми очима дивився, як там написано: "Матюха п'і, гуляі". I за млина парового, й за Гниду. Це ж уся Україна читаі. I влада вища знатиме.

Довго не розходились бiля хати – читальнi й потiм ще купами стояли бiля ворiт допiзна. Було сьогоднi про що говорити. За землю знов тепер жвавiше, смiливiше, i хто навiть учора махав безнадiйно рукою, тепер гарячився:

– Та що ж, справдi! Де ми живемо – на планидi якiйсь чи в Радянськiй республiцi? Люди он, бач, а ми що ж – не люди?!

Хтось скаже:

– А що ж ти ранiш махав рукою?

– Нема що за ранiш згадувати! I зараз не пiзно!…Уже сутенiло, як Давид iз товаришами йшов до свого двору. Ще й на воротях дядько Гордiй застерiг:

– Глядися ж, Давиде! Бо вони такi, що й нальот на хату зроблять.

I вже хай не виходить нiкуди пiзно. Як треба буде, до нього зайдуть. Бач, списки треба сьогоднi переписати, бо на завтра ж у Щербанiвку думаі Давид. Теж занесуть iз Тихоном. Де той Тихiн? Його не було в гуртi. А хтось сказав, що бачив – на той куток пiшов кудись.

Погомонiли ще й за ворiтьми трохи. Потiм розiйшлись.

Давидовi чомусь так весело. Трохи й тривожно, але то – пусте. Ну, що вони йому зроблять? На людях не займуть, а пiдслiдити ввечерi – теж чорта з два! Про нальот згадав, що Чумак застерiгав його, тiльки всмiхнувся. Ну, а й те подумав: бiс їх знаі. Тягнирядно i Якiв, правда, хлопцi "одiрви та покинь". Тому, як iшов у хату, взяв вила – трiйчатки й поставив у кочергах.

А пiд лавою сокира – хай тiльки поткнуться! Батько вже дома був, саме обротьку лагодив бiля свiтла, а бачив, як Давид зайшов.

Спитав стривожено:

– Нащо ти, сину, вила в кочерги ставиш? Давид трохи зам'явся: не хотiлось говорити, щоб старих не лякати. Врештi знайшовся i, зовсiм мов весело, сказав:

– А ви ж коня привели, будем цього вже з вилами стерегти.

Мати аж руки згорнула – як у благаннi:

– Не доведи господи! На цього вже як i трудно стягалися, не дай бог заведуть, тодi хоч у яму лягай.

Батько сказав хмуро:

– Треба запори поробити, – завтра до коваля сходю. А на цю нiч у яслах ляжу.

Так i було: повечеряли, i старий, узявши сiряка, пiшов спати в повiтку.

Приходив Гордiй Чумак iз своїми списками. Тихона не було. I на дiм до нього заходив Гордiй, та хата защеплена знадвору i кiлочок застромлено. Ще, знати, не приходив. Ну, як тiльки вернеться, повинен би сюди прийти.

Нi, не було Тихона; вже й пiзно. Гордiй посидiв ще трохи, погомонiли з Давидом, а потiм пiшов. Та ще й знадвору постукав у вiкно й сказав Давидовi:

– Не сиди отак проти вiкна!

Давид сiв глибше в куток. Став олiвця ножем пiдстругувати.

В хатi вже поклалися спати. Прибiгла з вулицi й Христя, рожева й весела. Потiм одломила шматочок хлiба й вечеряла – борщу їй не хотiлось. Трохи дивилась на Давида пильно, тодi задумалась.

По паузi сказала стиха:

– Сьогоднi Зiнька така сумна була. Питала мене, чи правда, що ото балакають?

Парубок схвильований глянув на сестру.

– Що ж ти сказала їй?

Христя повела плечима.

– Сказала, що я не знаю.

Давид задумався. Може, в мислi стала перед ним постать дiвчини з великими темними й сумними очима, як отодi в хатi в ту нiч, i заплакана. Може, вдалинi десь, у давнинi, зашелестiли жита пахучi, буйно – зеленi в тривожнi мiсячнi ночi. I зараз на душi в нього так, як тодi, – i сумно, i радiсно. Чуі, як молода кров переливаіться… А в житi – вони. Брови в неї вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустилися, як стомленi крила. Дивиться в зоряне небо задумана, а Давид в її задуманi очi…

Низько схилився на руку парубок.

Але от звiв замарене обличчя. На Христю погляд упав ще замарений. Потiм в очах мов щось розцвiло. Вiн усмiхнувся до сестри радiсний i весело:

– Ех, Христе! Не знаіш ти нiчого!

…Вже спали всi в хатi, i Христя. А Давид ще довго сидiв кiнець стола i щось швидко натхненно писав.

XXIV

Устав Давид рано, як i завжди, хоч i за пiвнiч лiг. Але в Щербанiвку їхати не довелося: вiз трохи був несправний, i пшеницi треба було довiяти, щоб у Щербанiвку в заготконтору вiдвезти та грошi, позиченi на коня, – тридцять карбованцiв, – оддати Чумаковi.

Цей день так i минув: бiля воза до обiду провозилися, по обiдi в клунi вiяли зерно.

А вранцi другого дня вже серед двору стояв викочений вiз з – пiд повiтки, i на нього мiшки складали.

З хати вийшла мати й гукнула снiдати.

Сидiли вже круг столика посеред хати, як раптом дверi одчинилися i в хату увiйшов Тихiн, вiн був iще блiдiший, як досi, i очi ще глибше позападали. Бiля порога зняв шапку й не проходив далi. Вийняв з кишенi якийсь аркуш i тодi вже пiдiйшов i поклав на лавi. Довiдався, що їде Давид у Щербанiвку, та й занiс оце.

Старий Мотузка сказав:

– Сiдай до нас снiдати, Тихоне.

Тихiн подякував. Але ж i Давид глянув на нього щиро, iз спiвчуттям, i теж кликав. А Христя пiдвелась i з – пiд лави стiлець витягла, поставила для нього, а з мисника ложку для нього взяла. Тодi Тихiн мовчки поклав шапку на лавi i сiв до столика.

Їли якийсь час усi мовчки, не знаходили, про що балакати. Старий

Мотузка був похвалився, що коня вiн купив на ярмарку. Тихiн байдуже спитав, за скiльки та яких лiт. Сказав старий Мотузка. Але потiм уже не знав бiльш нiчого казати, хоч усi думали про одне. I мати перша, що думала, спитала:

– Може, в тебе, Тихоне, немаі дома хлiба печеного? То дамо. А на завтра

– хоч сама сходю, а хоч пошлю Христю та й учинимо.

Тихiн сказав, що про хлiб не знаі вiн – чи і, чи нема Знову мати по паузi опитала:

– А не приходила?

– Нi, – сказав Тихiн i поклав ложку, не приходила, i сам ходив до неї, то не показалась i на очi. I скриня ж iще тут.

Вiн говорив стиха й важко, мов не слова, а камiння вивертав.

– Хто його знаі. Як скринi не бере, може, ще й одумаіться!

Тихiн похмурий i задуманий мовив тихо, наче сам собi:

– Е, вже нi! Не одумаіться! До Упирки вчащаі, усе виворожуі щось. А там невдовзi злигаіться з кимсь…

Давид аж звiв голову й ложку поклав. Цiкаво йому, що то за Упирка в них.

– Баба собi така, нiяк її трясця не вхопить, – знехотя сказав батько, – знахурка. Вже не одну дiвку та молодицю спортила. А було, що на той свiт заганяла. Живе в дочки, удови Векли, на тiм кутку села. Самогонщиця Векла, Хома – бiженець у неї за апаратчика, не то приймак, не то наймит. Та й живуть так: самогон та ворожiння. Морочать народ!

– Не кажи так, старий. То баба знающа, – сказала мати, – хiба як i ми пiшли до неї з Мокриною за конi тодi, хiба не вгадала? "I не шукайте, сказала, не знайдете коней". А вкрали – випало на картах – проїжджi якiсь, начеб цигани. Випав i недалекий один, хто видавав їм. "I повели на схiд сонця, туди й шукайте", – сказала.

Батько аж плюнув роздратовано й пiдвiвся вiд столу.

– От iще дурна така, а й стара вже. "На схiд сонця", – перекривив вiн жiнку. – А найшли де Гордiівого коня? На схiд сонця? Як у Яреськах, це ж зовсiм у другий бiк. Та ти й те знай ще, що в неї й притон отих самих конокрадiв. Хома ж перший. А Кушнiренко, як був, i днював, i ночував там. I цi, нашi, туди вчащають. Ти от що, – звернувся вiн до Тихона, – як до

Упирки вже вчащаі, а тобi й на очi не показуіться, плюнь та й з голови викинь. Не варта вона, щоб за неї й думати. Та й… дiтей же у вас немаі.

Тихiн похилився головою.

– Я вже все передумав! Не думаю вже! А надворi, як Давид виїздив за ворота, йшов задуманий поруч iз ним, держачись за ручицю, казав:

– Справляйся ж там та вертайся, Давиде, будем до дiла братися. То ще берiгся, було задля кого, чи хоч думав, що було. А тепер – уб'ють, туди й дорога. А правди ми таки повиннi добитися! Хоч не собi, може, то людям!

Давид бадьорив:

– Нiде й ми не подiнемось, з людьми будемо! Бувай здоров!

…I ще в степу за селом все думав про Тихона, i скнiло серце за нього. Потiм поволi – день же такий ясний та сонячний, i повiтря морозне терпкувате – прояснiло i в думках. Веселiш уже думав про Тихона: "А, що там над собою крякати!" Торкнув гнiду веселенько вiжками – пiдтюпачили. Дивився на зеленi лани, на сиву вдалинi смугу лiсу поза Пслом, i спогади налинули… Завiв тихо пiсню давню, колишню партизанську.

А вертався пiзно вже, – у шелюгах саме сонце зайшло. Наче нiде ж i не барився: у райвиконкомi знов не застав голови – поїхав кудись на торги, на поштi теж тiльки листа до газети, до "Голосу працi", здав заказним. Ото в заготконторi трохи. Ну, зате впорожнi їхав – продав хлiб.

– Ньо, гнiда! Недалеко вже! – пiдтюпачили. I в'їхали в село, тiльки свiтло посвiтили.

Давид випряг коняку. В хатi чути – гупав верстат. Поставив потiм у повiтцi її i їсти вже дав. А це прутом залiзним переп'яв дверi i загвинчував ключем, як раптом з городу з – за хати вибiгла постать iз сутiнi й шмигнула повз вiкна. На розi спинилась, видно, Давида побачила й пiдiйшла до нього. Зiнька це. Оддихалась i сказала схвильовано й пошепки:

– Давиде, ой щось лихе вони задумали! Парубок подався до неї, а вона, хапаючись, розповiдала:

– Iлько прибiгав верхи, оце вже як смеркло. Матюха й вечеряти покинув, зараз же поїхав. Якова взяв iз собою на хутiр. Iлько лише й успiв у сiнях шепнути, що лихе щось. Начальник мiлiцiї приїхав, в Огиря зараз, а це послали сюди за Матюхою. I куркулiв – хуторян в Огиря зборище було.

Давид занепокоївся. А Зiнька змовкла, а потiм з благанням:

– Давиде, ну втечи куди – небудь, хоч на оцi днi! Хоч у наших, в економiї, переховайся!

Давид думав.

Нi, ховатись чого ж йому? Цю нiч все одно нiчого не встигнуть зробити. А вдень теж нiчого не зроблять. А за той день побачить вiн. Як – як, то, може, й доведеться втекти з Обухiвки. Не ховатись, бо тепер у нього і в руках. Просто в мiсто, в газету чи до прокурора.

– Ой коли б же то, Давиде, не пiзно було! – стривожилась Зiнька й дивилась на нього знизу, трохи закинувши голову. А очi проти зiр – блискучi! – Я так, Давиде, боюся. Ще й Матюха з недiлi такий сердитий оце став, як вовк. Все думаю, боюсь, а що, як прожене? Тодi ж я не знатиму, не прибiжу вже.

Потiм задуманi очi вiдвела, а не вронила. Бачить Давид, як у них двi зiрки впали. Може, вгадав, може, нi. Але вiн прихилився до неї близько обличчям i говорив палко:

– Зiнько, не треба плакати! Все буде гаразд! – Вiн ще згадав чомусь, як журавлi летiли, а в дворi вечорами австрiяки полоненi… Вона ж не забула? Спiвали, бувало, журавлиної. I дядьо Стах… Пригадуі ж вона, як, бувало, вiн гарно говорив, як збирались у них у хатi: про революцiю, про майбутні… Вiн у нього, Давида, нiколи з думки не йде, де вiн? "Не буде пана! Отут у дворi наймити колишнi самi житимуть. I буде все ваше – земля, худоба, будiвлi. I де оце дiм, збудуіте ще доми, i сад насадите бiльший…" Коли вiн, Давид, i зараз думаі про колектив, так жаль дядя Стаха, що його немаі. I Катрi…

Обоі задуманi.

– А ти, Зiнько, будеш! I колись iще, як на фронтi думав про життя, коли в уявi ставало воно, нове й радiсне, отам, в економiчеських бур'янах, приходила ти, Зiнько, з далекого минулого. З отих житiв зелених, в отi буйнi зорянi ночi. Ти ж не забула?

Очi в неї замрiянi, а не суворi й не тривожнi вже. Блищать проти зiр. Тiльки брови крайками вниз, як крила стомленi. Давид довго дивився в її очi: все ближче, ближче… I раптом дихання затаїв, здригнувся i впав у її очi…

А через хвилинку вже вiд ворiт щось стиха кинула Зiнька, вiн не розчув. Але щось таке радiсне! I побiгла на городи в нiч. Давид стояв i вслiд їй не одiрветься. I як уже стихло, а не хотiлось у хату йти. Нiч така ж зоряна й прозора. Хотiлось, як колись у ночi отi, як житами брiв, розкинути широко руки, й iти кудись, i спiвати всiма грудьми пiсню молодечу… Щоб аж нiч слухала, щоб аж слухали зорi.

ХХV

Iлько не знав нiчого. Вiдчував, що задумали щось лихе, що всi були стурбованi. Хiба ще коли був отакий i Данило розпатланий i стривожений, як вибiг сам надвiр до Iлька та посилав в Обухiвку за Матюхою? Але що їх отак збентежило, не знав. Листа запечатаного побоявся тодi ж розкрити, бо помiтять, а зараз аж жалкував: щось задумали.

Одкинувшись тулубом назад на конi, щоб не так трусило без сiдла на рисi, вiн увесь час сторожко прислухався назад. Але тiльки й чути було – пирхав кiнь iззаду й гуркотiла по накоченiй дорозi Матюшина бричка.

Нi слова ще од самої Обухiвки Iлько не вловив – у бричцi мовчали обидва, i, як оглядався, бачив двi цяточки блискучi цигарок у темрявi.

В Рокитному, як в'їхали в глибоку балку, трохи затих гуркiт колiс – стишились. I вперше Матюха щось нерозбiрливо спитав чи cказав Гнидi. Той вiдповiв:

– Да, iменне!

Iлько нап'яв поводи й ще дужче одкинувся на конi й вухо чуйнiш насторожив. Знову говорив Матюха:

– Що, казав же – не воловодься з ним! Так нi, якiсь плани дурацькi задумав! А тепер, може, такого вже накоїв… Дурно Льонька не тривожився б! Може, таке… – i далi не чув Iлько, бо знов чути – стьобнули батогом, i ззаду загуркотiли колеса, хоч i було ще на гору. Торкнув i парубок свого коня ногами й догадався: про Давида мова йшла.

До хутора вже бiльш не стишувались. Аж деколи Iлько вскач мав пускати свого коня, коли ззаду Матюшин вороний насiдав. Од вербичок з дороги на толоку з'їхали. Iз темряви виступили чорнi плями будiвель: велика хата в садку з освiтленими вiкнами, двi рубленi комори, довжелезна повiтка й загони. Загавкали люто собаки й кинулись до ворiт.

Тiльки з брички сплигнув Матюха й кинув вiжки наймитовi.

– Не випрягай же, до ясел постав! – i пiшли з Яковом у хату.

В кухнi поралась наймичка бiля печi. Огириха з невiсткою за столом вареники лiпили – чепурними бiленькими трикутничками розкладали на ситi. Щось гомонiли з рудим мiлiцiонером, що сидiв у шинелi на лавi.

Матюха поздоровкався за руку з обома жiнками й хитнув на одхиленi дверi в їдальню, мовляв – там? Огириха сказала, що там усi й що ждуть уже.

Як роздягався i вiшав кожуха на вiшалцi бiля дверей у свiтлицю, чув – у нещiльно причиненi дверi брязкали шпори Льоньчинi, а Огир старий важко й повагом, мов волами їхав, говорив:

– Через оте ж i занепадаі релiгiя. Куди вже наш отець квлампiй годиться? Старий уже. А тепер не те життя. Треба, щоб i в полiтицi добре розбиралися, бо на самих заповiдях не заїдеш далеко. А й ми ж iще хорошi! Коли вже ми, хазяїни, та пуд той боїмось одiрвати, що ж кенесе вже тодi. Ми повиннi всiм приклад показувати. А вже ж даром хто схоче – це ж i не сам вiн приїде, а ще ж i пiвчi, душ, мабуть, на двадцять.

Матюха згадав, що в недiлю в Обухiвку автокефального попа запросили. Аж похмурився.

"Тут цiії напастi нiяк не здихаішся, а вони про попiв знайшли час", – думав хмуро, витяг з полушубка наган i поклав у кишеню.

Зайшли у свiтлицю, їх там уже ждали всi. Данило аж iз стiльця схопився, зрадiлий. Вiн був розгублений, i завжди чепурно причесана "полька" була розтрiпана. Круг стола сидiло кiлька хуторян. По хатi ходив схвильовано, заклавши руки в кишенi галiфе, начмiлiцiї – дзенькав шпорами. А Тягнирядно тупо дивився пiд ноги йому й думав: "Хорошi чоботи в Льоньки – шевровi". I думав, що в нього колись були отакi, ще як у бандi Христового був. А це ж у тюрмi бiльше двох рокiв – опустився зовсiм. Треба поправляти дiла.

Матюха перший пiдiйшов до начмiлiцiї i пошепки та стривожено спитав:

– Ну що там таке, Льонько?

Той глянув на нього й клiпнув бiлявими вiями.

– Да, брат!.. Ось узнаіш!

Кинув погляд на Огиренка, на старого Огиря й на хуторян. Хазяїн догадався й пiдвiвся важко з стiльця й чоловiкам хитнув головою.

– Не будемо заважати молодим. Ходiм у ту хату, люди добрi, ще побалакаімо,

Всi мовчки вийшли – залишились тiльки молодi. Як зачинились дверi, знов Матюха перший – нетерплячий i збентежений:

– Ну, та що ж у вас там скоїлось таке? Сахновський пiдiйшов тодi до стола, помацав у френчi, витяг папiрець якийсь i сказав:

– А те скоїлось, що один дурило з тюрми написав, а другий листа не знищив. От i понюхайте тепер, чим воно пахне!

Матюха й Гнида оторопiли i, не клiпаючи очима, дивились на начмiлiцiї. Огиренко похмурився i почервонiв, не знати, чи ображений, чи винуватий. Пiдiйшов Тягнирядно важко до стола. Сахновський оглянувся на дверi й розповiдав:

– На поштi сьогоднi листа перехопив – заказний у "Голос працi". Пише… ну, багато там усячини пише, а наприкiнцi про конокрадство, про фiнагента.

Хто зблiд. Всi затаїли подих. А начмiлiцiї помовчав трохи й заговорив далi:

– "Прокуратуро, зверни свою увагу. А ми й матерiалець деякий припасли: лист одного конокрада з допру до своїх товаришiв". Оце й усе! Хватить з вас? – грiзно обвiв вiн очима. – Нi, друззя! Якщо так ми будемо й надалi вухами ляпати, то незчуімось, як нас усiх к чорту пе – решльопають. Чи думаіш, – повернувся вiн до Матюхи, – подивляться на тебе, що ти партiйний? Ще гiрш тобi буде! А ти з ним панькаішся!

– Та це ж оцей базiкало! – на Якова вiн гнiвно глянув. – Все плани в нього не виспiли. I через якогось гада та хоче всiх у тюрму спровадити! -

Потiм на Данюшу зиркнув. – I, роззява! Ще тодi казав за оцей лист. Як ти голови своії в чорта не загубиш?!

Данюша, червоний i спiтнiлий, витерся хусточкою й повiв розгублено плечима.

– Ну, хто зна, як воно вийшло!

Та вiн i зараз нiяк до розуму не добере – хто б таки його мiг? Знаі напевно, що дома десь витрусив. Бо ввечерi приходила Кушнiренкова жiнка й принесла листа. Данюша в пiджак поклав. Удень же нiкуди не виходив з двору, а кинувся на другий ранок, саме мати їхати зiбралася в Обухiвку, передати Матюсi хотiв, – лап – немаі. Думав, Iлько, може, знайшов. Казав тому, як знайде та не скурить, – розписка, мовляв, якась, – карбованець дасть.

– Дурень! "Карбованець дам"! Та вiн реготався з тебе. Думаіш, вiн дуже в тебе благонадiйний? Подай сюдв Iлька!

Огиренко вийшов за Iльком, але в хатi його не було, послав наймичку надвiр за ним, щоб зараз же, "на носках", був.

Затим стали радитись. Що лист у Мотузки – це "факт", – як казав Матюха. I що його треба вирвати у нього – це теж "факт". Тому, що хоч i лiквiдувати його самого, а лист чорт його знаі, може, й не в нього вже, може, комусь i передав – мало хiба їх: Тихiн, Яким… – як бiльмо на оцi. Чули ж, може, й Данюша, й Сахновський, що у них у недiлю було. I досi ще Матюха нестямився. На всю губернiю осоромили, партком уже знаі, напевно. Нiяк не можна й дня довше ждати. З Яковом вони балакали – надумали, як це зробити, щоб i їх позбутися та заразом i себе "ребiлiтiрувати". А тiльки Льоньцi доведеться попрацювати.

Iлько зайшов.

– Кликали мене? – спитав i стояв без шапки, в дранiй свитi бiля порога, пiдозрiло й трохи стривожено дивлячись на них. I не в Данила чогось спитав це, а немов чув, – на Матюху дивиться. Той пiдвiвся i, мов зовсiм спокiйно, мовчки пройшовся по хатi бiля Iлька. Начмiлiцiї сказав суворо до наймита:

– А пiдiйди ближче! '

Iлько подався нерiшуче до стола й знову став.

– Ти батрак! У спiлцi "Всеробземлiс" состоїш? – спитав, аби спитати, начмiлiцiї, потiм перевiв очi з нього на Матюху, що саме за спиною в Iлька спинився, та – морг! Тiльки хотiв парубок щось вiдповiсти, як Матюшина важка долоня з усього розмаху у висок його – трах! Аж поточився сердега й з хлипом схватився за висок. I поки не отямився, Матюха тодi швидко до нього обличчям до самого обличчя й швидко спитав:

– Де листа дiв? Не бреши, я знаю!

Iлько весь похолонув, тiльки горiло лице. А в головi, як блискавка: "Як вiн узнав?" I хоч був ошарашений несподiваним ударом, але вiдчув: "Не можна, нiзащо не можна казати!" Так i одповiв:

– Який лист? Я й не бачив нiякого листа.

– Ах ти ж, байстрюк! Не бачив? – Матюха вп'явся поглядом в Iльковi засльозенi очi. – А Давидовi хто дав? Сам менi показував.

Iлько здивований здвигнув плечима: нiякого Давида вiн не бачив зроду й не знаі. Матюха думав – коли це Iлько був в Обухiвцi за оцi тижнi. Згадав – тодi ж перед тою недiлею привозив Огириху. I сказав навмання, хоч певним голосом:

– А як приїздив отодi, привозив матiр? Думаіш, не знаю? Ви ж бачились тодi з ним? Iлько вже смiливiш:

– Та я його зроду не бачив. А тодi, як приїздив, – хай i люди скажуть. Я просто з двору й додому поїхав. – Це як сказав, подумав: "Бреше, не знаі! Ну, чорта з два!"

Матюха весь спалахнув.

– Та вже ж i не святий дух йому звiстив! Ти, видно, хлопче, нi в кого ще в руках не був, та й манiжишся. У мене ти заговориш. Де лист? – знов присiкався до наймита й ударив в обличчя. Хлопець зiгнувся, але мовчав. Втирав зашкарублою долонею кров i не дивився вже нi на кого, а додолу.

Матюха сатанiв. Скривавлене обличчя хлопцеве i з очей страх будили в ньому гостре чуття звiрячої лютi й хмiльної насолоди. Од Iлькового заюшеного обличчя, од вiдчуття своії необмеженої сили й влади над ним нiздрi роздувалися в нього i, здавалося, ловили пожадливо запах теплої кровi. Потiм вiн на Тягнирядна хитнув головою. Той пiдiйшов до Iлька – здоровенний проти нього, як вiл.

– Бери його!

Матюха за цим словом витяг з кишенi наган i рушив до дверей.

– Та хоч на цi дверi, а то люди ж там, – сказав неспокiйно Огиренко. Матюха вернувся i пiшов за Данилом у другу кiмнату. Тягнирядно за руку вiв

Iлька, з кiмнати через параднi дверi Огиренко виступив на ганок у сад.

Нiч зоряна. В лице у саду вiйнуло пахом пожовклого листя й шарудiло листя пiд ногами, як вели. Iлько ступав – аж йому дивно – так легко по листi тому: м'язи напруженi, й здавалося мимоволi – хотiв опинатись, а вони пругко згинали ноги, i весь напружений. Був у руцi Тягнирядна свою ворухнув, здавив до болю, як у лещатах той. I тiльки хмуро муркнув:

– Ну, ну, я тебе!

I ззаду Матюха:

– Де тут і яма? Або на рiллю веди.

Тягнирядно сказав:

– Та ось за загонами і пильщицька яма.

Уже вели через двiр бiля загонiв. У загонi саме воли заборюкались – це старий пiдручний отих, що з ярмарку пригнали, б'і. I пригадалося Iльковi одразу, як ще сьогоднi гнiй возив ними на ниву. I гнiй – хiба тодi так пахнув, як зараз iз загонiв? А од клунi з ожередiв медяно пахла свiжа житня солома. Як стернi колись у давнинi, як ще пастушком… I бiля машини в це лiто пахло отак – носив солому. По якiйсь асоцiацiї згадалося – тодi ж пiд повiткою, як терли прядиво, як же вiн Зiньцi й наказував, щоб нiкому нi словечка. Немов передчував тодi, казав i це ж: "Узнають – уб'ють". Аж було боляче на Зiньку чи на кого – i сам не знав. I раптом кинувся вiд думки: "Та невже ж уб'ють?"

– Ну, ну! – Тягнирядно скрутив руку, аж хрупнула в плечi, i хлопець, зцiпивши зуби, глухо застогнав. Ззаду й Матюха ще пiдбiг i на ходi чоботом ударив – аж хлопець як не впав.

Бiля пильщицької ями спинилися. Тягнирядно схрестив Iльковi руки за спиною й цупко держав їх, заломлюючи до потилицi хлопцевi. Хрупнуло в плечах з невимовним болем, i груди болем шарпнуло, мов розривало їх. Увесь зiгнувся, витягши шию, обличчям до самих колiн. А Матюха в пику ногою.

– Чого ти гнешся? Стань як полагаіться! Тягнирядно смикнув схрещенi й заломленi руки донизу. Iлько, аж хлипнувши з болем, виправився.

– От що, ти… – почав Матюха важко. Тiльки ти менi не скажеш по правдi про отой лист, так i знай: до ранку загребемо отут у ямi, як собаку! Уже й копиця з'їдiв буде стояти на завтра на оцiм мiсцi. Отож, гляди менi! Де ти дiв листа?

У руцi в Матюхи хрупнув наган – то вiн курок звiв.

– Та, дядьку, товаришу голово! Я ж не знаю нiчого! Матюха довго й пильно дивився йому в обличчя, а потiм одiйшов на крок.

– У, гад! – вирвалось у нього. Чути було, як тихо спустив курок i почав витирати скривавлену руку об штани.

– Ну, щастя твоі, що ти не знаіш! I намотай собi – знайдеш листок який, не тич свою морду, а хазяїнам оддай! Кинь його, Оверку, к чорту! Та вмийся ти, сопляк, i щоб нi гугу нiкому! Чув?

На тiм Матюха з Тягнирядном i покинули Iлька. А як зайшли в хату, Сахновський скривив до Матюхи обличчя, сказав незадоволено:

– Ти знов, Корнюшо, дурницю, мабуть, якусь впоров? Матюха образився.

– Нiякої дурницi! А допитати треба! Чи як по – твоіму?

Вiн подiлився наслiдками свого допиту з товаришами. Нiчого не знаі Iлько. Ну, а що лист у Давида, про це не може бути й мови – ясно. Отже, до дiла тепер. Що з ним робити i як? Гаяти й часинки не можна. Почали над цим мiркувати.

Була зайшла Огириха – вечеряти несла. Але зять так потурив її, що аж на порозi спiткнулася: не до вечерi їм тепер!

Морщили лоби й говорили багацько й гаряче. План ухвалили врештi Матюшин та Гнидин. План бiлими нитками шитий, але – хай. Хто там доскiпуватися буде. Тут аби як здихатися, то здихатись, а там уже й Льоньцi робота буде. Тi два не дуже небезпечнi. Ну, а Мотузцi шлях хiба до шелюгiв, а далi йому шляху немаі. I це небарно. За цю нiч не вспiють – за он ту обов'язково треба. Не доки ж його.

– Да, волинити нема чого, – погодився й начмiлiцiї. – а на цей час треба пильно за ним стежити, щоб часом не втiк. День i нiч ока з нього не спускати. А то ми – зараз оце сидимо, а вiн уже, може, й подався куди.

Матюха од самого цього припущення схватився з стiльця стурбований i зараз же почав одягатись. I Якiв. З ними й Тягнирядно їхатиме. Почав одягатись i начмiлiцiї.

Огиренко Iлька погукав надворi, але вiн не вiдкликався. Так i довелося самому та з рудим мiлiцiонером запрягати конi Льоньчинi. А Матюха сам свого загнуздав, i сiли втрьох у бричку.

Ще гукнув щось Сахновський од порога, – не розчув Матюха й уже не перепитав. Смикнув за вiжки – аж вороний храпнув i об дугу головою вдарився. А тодi шарпонув з усiх чотирьох i скочки вилетiв у розчиненi ворота, в чорну нiч.