Текст книги "Бур'ян"
Автор книги: Андрій Головко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)
X
У спальнi до лiжка був приставлений столик кругленький, i на ньому стояла вже карафка з самогоном, склянки й закуска.
– Ну, от, друззя, – не сiв, а злiг Матюха впоперек на лiжку, головою розпатланою обiпершися об стiну, – дiло предстоїть нам дуже сурйозне, i потому зачини, Якове, дверi й сiдайте.
Начмiлiцiї вилаявся був, мовляв, не дадуть i з жiнками пожартувати, дiло знайшли. Данюша по плечу ляпнув його з п'яним усмiхом:
– Кинь, Льоню, дурницями займатися: ото Паша… який чорт гидкий, а не бiйсь – поки не женишся…
– Та ну її!
А Матюха зауважив:
– Це, брат, не тiльки мене, а й тебе торкаіться, це чорт на нашу голову з'явився. Головне; – що партiйний! От у чiм заковика!
– Да, може дiлов наробити, якщо як, додав Гнида Якiв, – це не Тихiн, цей зна ходи i в партiю, i в повiт. Що йому, чортовi? I вже бачу по ньому: рознюхуі, сволоч. От i сьогоднi чув на сходi – за Кушнiренка балакали: як, мовляв, що в його облiкова картка на крадену коняку сказалась? Де вiн узяв її, що все чисто, i масть, i прикмети правильнi. А Давид i каже: "Та вже ж сам картки не видрукував, видно, друг і такий, що бiля карток". I за Одарку, що повiсилась, пробi, чи якийсь лист десь і, чи кому щось казала. Взагалi, чоловiк небезпечний. Немов що – пропали, вважай!
На хвильку всi змовкли. Може, кожен хапливо переглядав шматки життя свого за останнi роки: скiльки отак селян плачуться, не знаючи на кого, – озлиднiли, лишились без тягла. Власне, то сам Гнида з компанiію, а Данюша хiба, бувало, шепне: "У того б слiд, хай трохи осяде". I Матюха брав пай тiльки за те, що мовчав. Сахновський за облiковi картки, та вже як викриіться, всiм одна шана: конокради. За це не милують. Ще на тому шматтi життя п'яного виступали плями одна за одною, бруднi i з кров'ю. Льоньцi так ясно стали в уявi клуня й юрба, на землi лежить Одарка, – тiльки – но з вiрьовки зняли. Робив розслiдування в сiльрадi, а якийсь парубок, як були з ним наодинцi в хатi, на запитання, що може показати: "Ти її, падлюко, зi свiту звiв". I хотiв ударити. Заарештували його, а потiм – хто знаі? – вели мiлiцiонери в мiсто, а в шелюгах вiн кинувся тiкати… Ну, його й пристрелили…
Дзенькнули шпори пiд столом. Сахновський поривно звiвся iз стiльця i, схвильований, пройшовся по кiмнатi. Враз зупинився бiля столу i сказав з паузами й твердо:
– От що, товаришi. По – моіму, без усяких балачок шльопнуть гада – i точка.
Тиша. Чути, як за дверима в свiтлицi смiялись хором жiнки, а потiм було чути – щось за дверима говорила Лiза, видно, смiшне, бо знов – смiх. Матюха звiвся з лiжка i, наливаючи склянки, процiдив по слову:
– Да, я пiдтримую. Шльопнуть!
Данюша тiльки здвигнув плечима – хто ж, мовляв, буде проти? Але не в тiм питання, що з ним зробити, а як зробити? Щоб i комар носа не пiдточив, а не так, що й пальцi знати. От над чим їм подумати треба. Бо їх же цiла компанiя, так не залишать: мовляв, хто зна, хто вбив, чорт його, мовляв, бери. А будуть дошукуватись. От через те й треба план скласти, все точно вирахувати, утворити вiдповiдну обстановку. Оце така Данюшина пропозицiя.
– Поки ти обстановку утвориш, вiн таких дiлов натворити встигне.
– Ну, "встигне"! Треба слiдкувати за ним. Якiв Гнида кашлянув i перехилився до товаришiв. У нього, мовляв, теж план і. Не який мудрий. Ну, а коли б вийшло все так, як думаіться, дуже б добре було. Це так: учора в млинi вiн допiзна був, а Давид молов саме з Тихоном. Ну, Тихiн ото пiшов додому чогось, а Марiю прислав за себе. Так, от же чортова баба, – сама до парубка в'язне, при людях прямо. А потiм разом iз млина i вони поїхали, а вiн, Гнида, пiшов. Так бiля ворiт Мотузчиних бачив: закручують уже любов. Начмiлiцiї аж шпорами дзенькнув.
– I добра молодиця?
Якiв зiтхнув важко i, примруживши очi, покрутив головою.
– Писанка. Та ще дiтей немаі ж, – як дiвка. Ну, а Тихiн же хворiі, от i найшла собi молодця.
Трохи помовчав Якiв. Марiя перед ним як жива. Ворухнулись широкi брови в Якова.
– Да. Так ото я й подумав: чи не можна б на цьому роль зiграти? От як закрутять вони, щоб хоч поговiр пiшов. А тодi пусте вже: Давида й де – небудь пiдстерегти можна. А чи й просто в хатi – завжди читаі кiнець стола проти вiкна, – i кiнцi у воду. Хто? А ясно хто: в кого жiнку одбив – з ревнощiв. А за це скiльки дадуть?
– Вiсiм рокiв, – сказав начальник мiлiцiї поважно.
– Та ну, брат?! – аж звiв брови радiсно здивований Якiв. – От би!.. – i знов пiдiйшла й стала Марiя перед ним як жива. Щось думав Якiв, а сказав тiльки:
– Да, це треба…
Усi погодились на тому, що дiйсно план Гнидин добрий. Але чи вiн удасться – це ще питання, бо все залежить од того ж самого Давида та Марiї, а збоку вплинути нiяк на розвиток отих подiй. Добре як добре. А на всяк випадок у Данюшi iнший план зародився.
Трошки складнiший, правда.
Всi глянули на Данюшу. А вiн, мiцно, глибоко затягшися цигаркою, обвив себе сизим тютюновим серпанком i почав розгортати свiй хитрий план. Слухали його уважно всi й захоплено. На яких деталях, бувало, не втерпить хто i, трiпнувши головою, кине: "От здорово!" Знов притихав, пильно дивився в Данюшине обличчя. А як скiнчив, Матюха вдарив кулаком по столу й сказав:
– Оце й я розумiю! Главне – правильно Данюша каже: коли це в мене було, щоб проти голосував хто? А то аж сiм! Пiдняли вуха.
– Можна так зробити, щоб самi селяни й розквиталися з ними начебто самосудом, – сказав Якiв.
– Та там уже найдемо як! П'імо за удачу! Пили. Мiж чарками ще говорили про те ж: то той, то iнший вставляв якусь деталь. А начмiлiцiї, блiдий од хмелю, раптом промовив:
– Треба ще жiнку якусь у дiло вплутати. Що ж я буду дiзнання робити на суху! – вiн одкинувся на лiжку головою до стiни й, рукою обнявши за голову Матюху, притяг до себе. Щось говорив тому стиха. Матюха знизав плечима й випростався.
– I чорт тебе знаі, – сказав уголос, що в тебе за смак отакий дурацький. Ну, що ти в нiй знайшов: мале, сухе.
– Про кого це? – поцiкавився Данюша. – Не про Зiньку бува?
– Та тут Льоньцi в душу запала, засмiявся Матюха. Огиренко непевно здвигнув бровами. А начмiлiцiї раптом звiвся на лiжку i, п'яно блискаючи очима, нетерпляче:
– Що, кiнчили, значить?
Ще хвилинку – розподiлили ролi; план, власне, який удасться: чи Гнидин, чи Данюшин. А до того часу треба пильно стежити всiм за ним i, головне, треба його якимось замкненим колом обвести, щоб вiн iз нього не випорснув. Це вже Сахновського справа: в районi "очки всiм повтирати" й пошту перевiряти.
Постукав хтось у дверi. Лiза зайшла. Спитала: чай їм сюди чи, може, вийдуть у їдальню?
– Зараз, – сказав Матюха. Потiм згадав щось i повернув голову до жiнки: – Де там та Зiнька з кислицями?
– Хiба не вносила? – здвигнула Лiза плечима й вийшла.
Сахновський сiв на лiжку, очима до дверей. Не чув уже, що там говорили.
Десь тiльки далеко – далеко, там, за дверима, засмiялися жiнки, i тужив далеко десь жiночий один око голос. I раптом так i здвигнувся – одчинилися дверi, зачинились – знов десь далеко – далеко… А Зiнька пiдiйшла до столу, поставила миску i швидко крутнулась. Матюха спинив її.
– От що. Набери вiвса в цеберку в коморi. Та даси коням начальника мiлiцiї. Та ключ вiзьми, замкнеш клуню. Не давала ж iще?
– Ви ж не казали нiчого.
– Ну от, iди!
Зiнька вийшла. На кухнi самовар збiг – господиня накинулася з лайкою на наймичку. А та вже така змучена за день, голова як не розвалиться, – i не сказала вже нiчого, тiльки плечима знизала. Потiм накинула хустку велику на голову i, взявши пiд лавою вiдерце, вийшла з хати.
Пiзно вже. Повний мiсяць стояв високо в небi, над самим подвiр'ям. Тиша така навколо. Чути, як шерхнув – упав лист iз каштана бiля комори. А десь далеко – далеко, на тiм краї села, тюкнув хтось, i гвалтували десь далеко собаки. Зiньцi здалося: отак їм на хутiр чути вночi здалеку. Навiть запахло немов отак: кленами з саду й бур'янами з пустиря. Навiть немов отак i заболiло…
А в коморi пахло зерном i мишами. Зiнька набрала вiдерце повне вiвса i, замкнувши комору, пiшла через подвiр'я та у ворота, що на город, – до клунi. Iшла тихо, з похиленою головою й думала щось. Пахли бур'яни на городi i з берега – листям падалiшнiм.
XI
Сивим туманом слався вонючий тютюновий дим самосадовий, легко хвилями гойдався над головами селян, що сидiли круг стола, на лавi й бiля припiчка з цигарками. Душно в хатi, а сидiли хоч простоволосi, та в кожухах, у свитах, тiльки порозстiбалися, а не скидали. Пропахлi потом, овчинами, чорноземом. Дверi були вiдхиленi трохи в сiни – не допомагало те: час од часу стара Мотузчиха захлиналась кашлем пiд комином, де сидiли ще жiнки – сусiдки. Христя стояла – нещодавно повернулась iз гулянки. Бувало, що по тому ж, як вiдгук од стола, бухикав глухо й Тихiн з болем, рукою тиснучи груди. Давид тодi вiдхилявся од газети й чекав, поки Тихiн перекашляі, i пiдведе схудле своі обличчя й скаже "вже, читай", тодi читав далi.
В хатi тихо. Уважно слухали селяни, занiмiвши в рiзних позах: хто весь подався всiію постаттю до стола й слухав, широко розплющивши очi, хто – низько головою похилившись, мов у задумi. I бiля припiчка, й на полу.
Дядько Гордiй спинив Давида:
– А стiй! Що воно, ота стабiлiзацiя?
Давид з'ясував, що це слово означаі змiцнення – наче на ногах твердiше став. Але хiба ж це вiдповiдь? То вiн клав газету, прокашлювався i робив цiлу доповiдь: якими вийшли капiталiстичнi держави з свiтової вiйни, якi протирiччя роз'їдають увесь капiталiстичний свiт. Говорив про СРСР, про вiдродження нашого господарства. Вiн витягав книжку з покутя й читав цифри. Вiдчувши, що вже стомилися, перегорнув газету, одкрив сторiнку "Селянське життя". Це були коротенькi дописи сiлькорiвськi.
Поруч Давида сидiв дядько Гордiй, теж заглянув у газету, потiм прихилився ближче.
– О, що воно намальовано? Звiдкись ноги стирчать. Хто сидiв ближче, теж пiдсунувся, i вiд припiчка встав хтось.
– А читай.
Давид прочитав: то десь у селi Демидiвцi, їхньої ж округи, голова сiльради напився в когось на хрестинах, а повертаючися вночi додому, звалився в рiв проти сiльради та там i заснув. Аж коли – то селяни помiтили пропащого голову та витягли з рову. На малюнку – ще тiльки збирались витягати. Ще з рову стирчали ноги, хрюкала тут же свиня й лiзла до голови цiлуватись, а селяни оторопiлi стояли, розвiвши безпорадно руками. З дядькiв хто всмiхнувся усмiшкою непевною. Один тiльки Яким засмiявся гучно. А дядько Гордiй сказав, поважний i нахмурений:
– Це ж над нами смiються, над мужиками: бач, якими дураками намальовано – шапки поскидали, потилицi чухають. Голова – то тiльки причiпка, де ж той голова? Самi чоботи стирчать. Ще й чоботи "бульдо", не як у тих он – пальцi повилазили.
Давид засмiявся.
– Як це тiльки чоботи? А от же: "В селi Демидiвцi голова Кiндрат Нестеренко". Це ми не знаімо його, а не бiйтесь – демидiвцi й по чоботях пiзнають.
– Та то вигадане й село, i прiзвище. Що б же – влада та допустила про себе отаке писати? – хтось недовiрливий зауважив, а Давид тодi сказав:
– А чоловiк, як у нього на тiлi болячки чи короста, хiба вiн вилiкуіться, як у кожусi й спати лягатиме? Нi! Треба скинути й сорочку, – хай болячки всi на виду. Якусь, може, треба йодом припекти, якусь, може, проколоти та видавити. Так i республiка наша. Не з пiни морської вона народилася, а народилася в сирих окопах, в нетоплених ешелонах, недоїдаючи, не скидаючи по мiсяцях сорочки. Що ж нам тут соромитись, що ми коростявi та в болячках? к й самогон у нас, і й бiля влади бандити, а дехто з них i в партiю пролiз. Не ховатись, а скинути сорочку та пильно з квачиком та з йодом. Це зараз, i робить i влада, i партiя. А не смiються з селян, як ви кажете, дядьку Гордiю.
Дядько Гордiй непевно ще хитнув головою. Подивився пильно на Давида, а потiм схилився головою й щось думав довго. Давид читав другий уже допис про кооперацiю в якомусь селi. Дядько Гордiй мало що й чув у задумi. I як скiнчив Давид, пiдвiв голову i сказав стиха:
– Так може б… ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро:
– Не хватить газети, як нашого голови та всi дiла списати.
Тихiн сказав:
– Хватить! А оце, поки в зборi та гуртом, i написати. Доки ж його отак терпiти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах і. А нi – тодi в самий центр бомагу будемо писати!
– А звiсно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? Чи доки ж це?
– У людей власть, а в нас жити не можна! Зашумiли всi в хатi. Пiдводили голови й бiля припiчка, хмурнi, з глибокими зморшками. Ще з – пiд брiв у декого забито дивилися очi. Але щодалi будились десь там пiд гнiтом Матюшиного кулака: придушений гнiв, роз'ятренi образи й бiдняцькi надiї, зiм'ятi одним хриплим Матюшиним" нiззя!"
Першим по паузi Хоменко пiдвiвся з лави – старий, з розпухлим од Матюшиного кулака обличчям – i сказав розпачливо:
– Ну, от ви ж бачили, люди добрi! Як можна жити?! Бив Денiкiн, так то ж буржуйська власть була, а це ж наша, радянська власть! Де ж тут правда? Як запродався куркулям, так бiдний люд за собак тепер вважаі!
–. Iменне! Як що – зараз за наган!
– Пиши, Давиде!
– А млин паровий наш же, незаможницький, компанiію в оренду собi взяв пiдложно, а тепер i дере з бiдного по три шкури за помол!
– Землеустрiй навмисне затримуі, щоб куркулям споловини землю здавали!
– Пиши, Давиде!
Дядько Гордiй ще пiдвiвся.
– А я й те скажу… От у нас стали конi водити. Хiба чужi, думаіте?
Бач, за Кушнiренка хлопочуть! Не iначе, як одної… – вiн обiрвав i мовчки, здивований, дивився на дверi. I всi глянули. На порозi стояла простоволоса, в сорочцi з розiрваним комiром. Пiд нiмими поглядами чоловiкiв, немов од холоду, звела плечi й тихо сказала:
"Здрастуйте". Обвела очима хату. На полу Христю пiзнала, – брови ворухнулись злегенька в дiвчини, немов зрадiла. I вона тихо пройшла через хату до полу.
Чоловiки мовчали. Щось не давало їм просто вiдвести очi й заговорити далi про своі. Дiвчина стала поруч Христi, в тiнi вiд верстата, з широко одкритими й нерухомими очима. Нарештi вже Мотузка старий спитав:
– Чи тебе, дитино, не били?
Зiнька стомлено похитала головою – нi.
– А чого ж це в тебе кров? – спитала Христя аж злякано. Зiнька мовчки витерла губи. Чоловiки пiдiйшли ближче, i хтось бiля стола пiднiс лампу: свiтло через верстат упало дiвчинi на блiде обличчя, на розiрвану сорочку.
– Да, кров! – сказав ще хтось.
Тодi ж раптом Зiнька закрила руками обличчя й нiмо забилась у риданнi.
Всi в хатi сполошилися й не знали, що подумати. Тiльки тiшила Христя, обнявши за плечi подругу. З – за стола встав Давид i, пiдiйшовши до дiвчини, спершу мовчки дивився на неї. Потiм злегенька взяв руками за руки їй вiд лиця й спитав похмуро, а сердечне:
– Чого ти плачеш, Зiнько?
Мабуть, у голосi зазвучала якась струна давнiм, напiвзабутим звуком, – дiвчина хлипнула й раптом затихла. Руки одвiв їй од обличчя: з – пiд рук великi скорботнi очi на нього глянули. I занiмiла так. I занiмiв Давид. Потiм вiї в Зiньки тихенько трiпнулись i прикрили очi згори.
Ще хтось питав її: що ж сталося? Зiнька розповiла: якi всi п'янi там, у Матюхи, як у клунi начмiлiцiї схватив її. Не знаі – як вона вирвалась од нього i як бiгла, – не знаі. Отямилась тiльки на городi в дядька Гордiя – видко, впала через тин, як бiгла. Ще пам'ятаі: гнався за нею й стрiляв.
Закашляв бiля стола Тихiн i харкнув.
– Може, й зараз шукаі ще? – хтось спитав у тишi. Занепокоїлись селяни. Одходили вiд полу. Хтось застебнув кожуха i м'яв уже шапку в руках. Чути було в тишi, як у повiтцi заспiвав пiвень. Всi чули, всi так i кинулись: отак, мовляв, засидiлись. Швиденько обстiбались, надiвали шапки й прощалися.
Кiнець стола сидiли вже тiльки Тихiн, Гордiй Чумак, та бiля припiчка
Яким курив з Пiвненком. Давид стояв бiля верстата задуманий. Довга пауза.
Дядько Гордiй перший пiдвiвся й сказав:
– Нехай Зiнька нiкуди вже не йде, хай спить у вас. А ти, Давиде, – адже люди чули, бачили… Чи невже – таки скрiзь отаке право? То тодi вже будемо самi якось – чи один одного душити, чи як?! Це ж – не можна жити!
– Завтра буду в районi, – сказав Давид, – не може бути, щоб i там… А нi, – знаю дорогу i в повiт. Тихiн ще сидiв кiнець столу.
– Iди вже, Тихоне, – сказав Давид, сюди вони не прийдуть.
Тихiн мовчки пiдвiвся тодi, i всi вчотирьох вийшли з хати.
Давид пiдiйшов до стола й опустив голову на руки. Христя стелилася. Зiнька стояла бiля верстата задумана. Потiм тихо пiдiйшла до стола й стала, мовчазна. Давид не рухався – може, хвилину так. Аж ось поривно звiв голову, очима просто дiвчинi в очi, – стрiлися. I нiмо – довго, цiлу хвилину – дивились мовчки одне на одного.
Стали задуманi Давидовi очi.
Перший вiн i сказав, iще задуманий, а в голосi чулася i радiсть, i тихий сум. Мов подумав, далi вголос:
– Коли це було?! Ти ще була тодi пiдлiтком. Я тебе одразу й не пiзнав, Зiнько, отодi у дворi. А це вже дивлюсь – i очi, i як оце всмiхнулась, – дивно: стiльки рокiв, а по однiй усмiшцi пiзнав би тебе. Тiльки так давно це, мов у снi бачив!
Зiнька в усмiшцi тихiй замарилась.
– А я… коли бачила тебе востанні! Ще як горiла економiя, як партизани налетiли. По пожарищi гасав з наганом… Потiм не бачила – отож як пiшли на фронт. А думала часто, ще як i революцiя була, i вже як стала наймичкою. I так хотiлось побачити…
Дiвчина трохи помовчала. Мiж чорних брiв лягла зморшка маленька – знати, думки налинули. I раптом зморшка зiйшла, i всмiхнулась дiвчина. I чого воно згадалося? У них жив тодi влiтку, як бiлi стояли, за ковальчука в кузнi. Як викрала вона йому одного разу цiлу папку з паперами в штабi (ходила ж туди з сестрою пiдлоги мити)… От одчаяка була отака! Давид вибрав, що треба йому було, а тодi й назад однесла в пазусi.
А потiм були ж Давида заарештували: хтось iз хуторян виказав. Уже вели розстрiлювати вночi до цегельнi, та втiк Давид. Як тодi було страшно в економiї!.. I як згадаі це, не вiриться якось: ще ж така й мала була, а бувало, як i за Катрею слiдити вже стали, розкаже Зiньцi, що передати, де пiджидаі, i гайне дiвчина. Нiч… Озираіться сторожко, чи не слiдять. Та тодi межами помiж житами… Свистiти вмiла всяко, як умовлялися. Де вiдгукнеться свистом iз жита, туди, як перепеличка, i впаде дiвчина…
Чи пам'ятаі вiн?
Очi Зiньчинi близько до Давидових iз сутiнi… Як в отi давнi голубi лiтнi ночi десь на межi…
Сидять близько, i розповiдаі пошепки дiвчина, що там, у дворi. I вiд того, що в степу широкому, а пошепки, трошки хвильно обом, очi горять не як звичайно. Картуза Давид скине, на нього наган покладе. А потiм наказ дасть, що Катрi передати. Потiм замовкнуть, i вже й iти їм, а сидять… Брови в Зiньки вже не суворi й не напруженi, а трошки крайками спустились, як стомленi крила. Дивиться в зоряне небо, задумана, а Давид – у її задуманi очi.
Пiдлiтком була ще, – хлопець не займав. Хоч i шумувала молода кров, хоч i вабили очi: "А!" – картуз надiне на голову, в руки наган.
– Бувай здорова, Зiнько!..
…Степом бреде навпростець, просто житами. Шумуі кров у юнака, б'і в голову завзяттям юнацьким, аж хлюпаі. Вiн зупиняіться обличчям до економiї й тюкаі з викликом. А тодi заводить пiснi своії, партизанської, аж степ, аж нiч зоряна притихне й слухаі…
– Ех, Зiнько! Було…
Замаренi очi до нього, й усмiшка тиха, замарена. А враз здригнулась, i обличчя стало на мить як iз гiпсу вилiплене – неживе. Потiм тихо зламалися брови в печаль, iз очей глянув жах. Вона прихилилась близько до парубка i сказала пошепки й хвильне:
– Давиде, тебе хотять убити!
Той здригнувся i, одхилившись, глянув пильно на дiвчину:
– Ти хiба чула що?
– Нi, я по них бачу. I чула – таки – когось пiдслiдити, каже Матюха, а я саме зайшла й почула. Так хотiв ударити.
Вона змовкла й думала щось. Потiм схилилась головою й тихо хитала, немов нечутне, без голосу, без слiв тужила над ким, а чи їй до безкраю болiла голова.
Пiдiйшла Христя i щось була весело сказала. Та побачила задуманi обличчя, – притихла й прихилилась до подруги головою.
Пiзно вже. Спали всi в хатi. На полу тихо час од часу стогнав хтось та белькотiв у гарячцi. Давид кинув перо й одхилився од аркуша – дописав саме. А тодi простяг руки на столi й важко впав на них головою. Проспiвали третi пiвнi.
XII
На ранок зiрвався вiтер, i небо заволокло сiрими розпатланими хмарами.
Мов сива брудна вовна пливла вгорi по водi, низько над хатами. Ось – ось, здавалося, за високi тополi бiля церкви зачепиться й розклочиться або ж повисне на них заплутаним пасмом. Запахло дужче осiнню: листя пожовкле, як iз кульбаби пух, вiтер рвав i кружляв ним по голих городах. Кружляло гайвороння з криком. На вигонi швидко махали крилами вiтряки. I бiля купок плиток, на вигонi ж, спiшно порались молодицi, – на возиках увозили їх у двори й ховали в повiтки. Дощ буде.
Давид зразу ж зранку зiбрався був iти в Щербанiвку, та, як глянув на годину, згадав, що в них iще ж не довiяно. Облишив iти. Треба довiвати, бо як задощиться!
На току, бiля хати, з повiтчини викотили вiялку на простеленi кодрi.
Зерно, раз уже провiяне з полови, в комiрчинi лежало ворохом. Звiдти старий Мотузка набирав коробкою й носив. Давид крутив вiялку. Гуркотiла, стара, розбита, на з'їдених трибках, аж їй току мало. Рвав вiтер, осипав половою, порошив очi. Батько як висипле коробку на кiш, стаі тодi навколiшки на кодрi в зерно й рукою обережно одгортае з – пiд вiялки. А думав – вираховував, скiльки ж треба до тих, що Христя з радгоспу принесла, докласти, щоб на коняку. Може, про це ж думав i Давид.
Надвечiр пустилася мряка.
…I мрячило вранцi другого дня, коли Давид, пiдвiвшися з лiжка, виглянув у вiкно. Бiля порога вистругане пiд тiк подвiр'я блищало, як масна сковорода. Через улищо Гнидина хата й далi – город i вiтряки за городом були як у туманi. Знадвору ввiйшла Христя з топливом. Солома мокра була од дощу. I сказала мати вiд печi, глянувши на сина бiля вiкна:
– Як же ти, сину, пiдеш в отаку годину. Це ж не близько.
– Треба йти.
Вiн одягся. Надiв потiм шинель зверху й туго, по – вiйськовому, пiдперезався поясом, будьонiвку – бо картуза не було. Мати казала пiдождати: ось же картопля звариться. То пусте. Як день там один на самому хлiбi побуде, не захляне. А що нагадали, то добре: вiн одрiзав собi окраіць i упхнув у кишеню. Потiм з книжок вийняв якiсь папери, згорнув їх i обережно сховав за обшлаг рукава. Вийшов iз хати.
Мряка. У березi важко чмихав паровий млин. За городом, на рiллях, чути – гайвороння кричало. Пахло степом, рiллею, кiзяковим димом: саме по хатах топилося. По вулицi йшли школярi з сiрими полотняними торбинками через плече. Як зустрiчалися, зминали, i, спинившися, задирали голови у великих, аж на вуха, шапках, i мовчки ще довго вслiд дивилися. Потiм гукав якийсь десь далеко, вже за пiвгiн iззаду: "Здрастуйте!"
Як вийшов за село Давид, гудiв тiльки дрiт на телефонних стовпах. Лiворуч, за рiчкою, темною смугою плямiв лiс крiзь мряку. Просто – степ, затуманена даль, розкиданi хутори. I над всiм – мряка й тоскне одноманiтне гудiння по стовпах. Думав Давид про широчезнi неогляднi простори степовi, про тисячi Обухiвок, глухих i темних, на далеких глухих гонах.
Пронеслась над ними революцiя, як вихор, у плуг тисячолемiшний упряжений, перевернула цiлину. I от: iз чорної, плодючої землi густо та зелено – сходи. А в глушi де – не – де, потiм, як полоснули бур'яни…
Думав про Матюху з його компанiію, про позавчорашнiй сход, про збори в себе в хатi, отодi, увечерi. "Брешеш, Матюхо! Коли хазяїн приходить на ниву й бачить, що глушать бур'яни, вiн убродить у хлiб тодi й вириваі їх iз корiнням. А потiм оберемками виносить на межу".
Ступав широко й думав ще за Обухiвку.
До шелюгiв дорога була добра, пiщана. I шелюгами. А потiм пiшли чорнозем та солонцi. Ноги хоч ще й не грузли глибоко, та налипало на чоботи, i волочив їх, як пудовi. На його щастя, зразу ж за Михайлiвськими хуторами нагнав якийсь чоловiк рябою кобилою у возi. Давид попросив пiдвезти його, той узяв – теж їхав у район. Так що через двi години яких уже пiд'їздили до Щербанiвки.
Зразу ж од степу, звiдки пiд'їздили Давид iз михайлiвським чоловiком, вигiн – ярмарковище – широко розлiгся. Цiлий табун вiтрякiв прилетiв звiдкiлясь i спустився отут. Далi стояли гамазеї, крамницi й рундуки базарнi. Базар уже розходився. За гамазеями, лiворуч, – маіток колишнього iнженера Погорiлова. Колись, як ще хлопчиною, бувало, Давид приїздив з батьком на ярмарок, за парканом високим вiн здавався якоюсь казкою: висока водокачка, будинки з терасами… У шпарочку паркана видно тодi було: в дворi машини всякi, сад, пiдстриженi дерева й iще якiсь дивнi – униз вiттям росли. Тепер паркана зовсiм не було. На великому, порослому бур'яном подвiр'ї стояла мовчазна водокачка, розбитi будiвлi, купи цегли з бур'яну. Тiльки пiд садом стояв одремонтований флiгель та стайнi. Бiля купи гною з вилами порався в червоному кашкетi мiлiцiонер.
Дядько, як проїздили, оглянувся до парубка й сказав:
– Оце мiлiцiя тут мiститься. Ото пiд садом льох, сидiв i я в тiм пiдвалi. Не дай бог нiкому! То арештантська і таки, а то й у льох саджають.
Давид поцiкавився, за що ж його посадили були.
– Та от сказати так, – почав дядько, живемо ж ми на хуторi. Ну, а життя наше звiсно яке. Прийшли й до мене вночi пiд вiкно: "Хазяїн, одчини". Потiм стали у вiкно лiзти. А в мене ружжо було, я й вистрелив. Одiгнав – таки. Як же прилетiла на ранок мiлiцiя шукати ружжа. Я вже й оддав їм; все одно заарештували. Троі суток держали, аж поки штраф не заплатив. Тпру!
Приїхали.
Бiля ганку стояли пiдводи, на ганку багато селян. Було рiвно одинадцять, коли Давид зайшов у канцелярiю й глянув на годинник. У канцелярiї за столами сидiли й шкрябали перами писарi, навiть на машинцi стукотiла одна машинiстка – бiлява тендiтна панночка. Бiля дверей товпились селяни, й пахло чорноземом i од сiрякiв – вiвцями пiд дощ.
Кричали плакати з стiн: "Купуйте селянську позику!", "Пiдвищуй урожай!"
Кликав наймит у спiлку "Всеробземлiс". Два кремезних чоловiки, робiтник та селянин, тисли руки один одному й гукали: "Хай живе змичка мiста з селом!"
Якось одразу де й подiлося в Давида чуття самотностi й пригнiчений настрiй. Знов одчув у собi таку певнiсть i радiсть, мов то живi люди, живi заводи, фабрики димлять, бринять не на плакатi, а в повiтрi ескадрильї лiтакiв. Життя буйне – вiдродження країни.
Скинув будьонiвку, трошки патлатий i з веселими очима. Пройшов до кабiнету голови. Сам секретар був, а голова виїхав десь на село i повернеться, може, надвечiр, а може, аж завтра. От жаль!
– А що ви хотiли? – спитав секретар.
Та з землею в них нiяк не влаштуються в Обухiвцi. З весни ще подавали приговор про проведення землеустрою, i от не чути нiчого, i приговор той десь загубився. То думають iзнов оце. Зараз у них провадиться органiзацiя земельних громад. I думають сход оце скликати, то хотiв побалакати: треба, щоб хтось iз району прибув, бо в них же, в Обухiвцi, "диктатура" Матюшина, – вiн може i пику побити, i сход розiгнати.
Секретар нiчого певного не сказав. Подивився пильно на парубка – мовляв, якби ж це був голова.
– Да, жаль, що голови немаі.
Зайшов потiм у партком. Там же це, з коридора просто дверi. Але саме сидiв з Мироновим (це секретар парткому) начальник мiлiцiї. I, як зайшов Давид, Миронов одмахнувся рукою – зараз занятий. Давид вийшов у коридор i сiв на лутцi, пiджидаючи. Хвилин через кiлька вийшов iз кiмнати начмiлiцiї з забинтованою шиію. На Давида тiльки зиркнув скоса гостро й пройшов, побрязкуючи шпорами. Давид тодi зайшов у партком.
– Ну, що скажете, товаришу? – коли той сiв перед столом, спитав Миронов, закурюючи, пильно дивлячись примруженими очима на парубка.
Давид витяг iз – за обшлага якiсь папери, партквиток, поклав на столi перед секретарем. От спершу зареіструватися. Бо тодi якось приходив, а в парткомi нiкого не було. А скаже от що: свавiлля та безладдя страшенне в них на селi. Вiн сам з Обухiвки. Миронов це знаі. Розгорнув квитка Давидового, дивився туди, а скоса, спiдлоба, поглядав на парубка. Згадав, що йому говорив Сахновський, як приходив оце, i подумав: "Да, пожалуй, ще б тiльки жупан та шлик чорний…" Спитав, пильно припавши очима:
– В партiї з якого року?
– З двадцять першого.
– Де вступили до партiї?
– В Червонiй Армiї в Ташкентi.
Миронов мгукнув i довго не зводив очей з Давидового обличчя, потiм спитав: що ж там у них, в Обухiвцi, за свавiлля та безладдя? (I "свавiлля", i "безладдя" – пiдкреслено в нього). Давидовi одразу, вiд самої iнтонацiї його голосу, стало якось не по собi, i вiн уже вiдчув, що не скаже, як думав: щиро, по – товариському. Вiн похмурився i став розповiдати про сход, про Матюшину полiтику й мордобiй, про iсторiю з наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його, а як скiнчив Давид, затягся цигаркою й спитав нi з того нi з сього:
– Ви от що, товаришу, краще скажiть: у дев'ятнадцятому роцi, до
Червоної Армiї, де ви були?
– До приходу денiкiнцiв – дома, а потiм – в лiсi, у партизанському загонi.
Ще мгукнув Миронов i мовчав. Довга пауза. Чути було – в коридорi гомiн та рипiли дверi на блоцi.
Миронов перший озвався:
– Це все, що ви мали до мене? – i, одклавши квиток, взяв олiвець i схилився над паперами.
Давид спалахнув.
– Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього вам iще мало: на сходi, перед цiлою громадою, чоловiковi за те, що голосував проти голови сiльради, партiіць б'і в кров обличчя – мало? Хватаі й намагаіться згвалтувати дiвчину начальник мiлiцiї, добре, що вирвалась, – i це мало? Село затуркане, темне, в хатi – читальнi досвiтки. Ночами п'яний розгул iз Матюхою на чолi. Я оцi днi ходжу сам не свiй. Iнодi просто не вiриться, що це дiйснiсть, а так – немов заснув i душить кошмар. Я пiшов сюди, думав порадитись iз товаришами. Щось треба робити! Жити ж не можна!
Миронов трохи пождав, поки Давид заспокоївся, i сказав тодi на диво байдуже:
– Це все буде в парткомi обговорюватись. Да, Обухiвка – бандитське село, темне. Хто ж винен? Що Матюха п'і, про це ми знаімо, i знаі партком.
П'і, та розуму не пропиваі: недарма ж два роки обирають на голову, i якось зовсiм не можна припустити, щоб вiн… та ще на сходi. Сахновський позапартiйний – хай буде вiдомо йому. А потiм – "намагання згвалтувати" – це таке розтяжиме поняття.
I взагалi його, Миронова, дивуі: на селi працi для партiйця – непочатий край. На селi – кооперацiя, КВД, культосвiтня робота. А вiн iз такими дрiбницями…
Давид оторопiлий дивився на нього й довго мовчав. Хотiв щось сказати, та втримавсь. Тiльки закусив губу до болю, пiдвiвся. Довго надiвав будьонiвку на голову. Ще стояв i думав: не вiрилось, що от треба повернутись i вийти. Секретар уважно дивився в папери, немов не помiчав, чи Давид тут, чи вже вийшов. А як простяг той руку за партквитком, раптом пiдвiв обличчя й сказав:
