Текст книги "Бур'ян"

Автор книги: Андрій Головко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

XXVI

Марiя все ще й досi жила в сестри Лукiї. Пiсля тої ночi про Тихона не могла згадувати, щоб не здригнутися од образи та вiд зненавистi до нього. I тодi ще в недiлю, як поверталася з сестрою та з Нюркою додому, а Тихiн догнав, – лише блиснула на нього гнiвно очима, а й словом до нього не обiзвалася. I в хатi – читальнi тодi – знаі одна лише Лукiя, який то смiх був у неї та веселiсть. Бо нiхто ж не бачив тих синякiв у неї на спинi, на грудях. I тiльки Лукiя бачила потiм, як прийшла вже додому, – упала на пiл ниць Марiя й ридала, як ще нiколи, мабуть. До самого вечора. I свiтла не свiтили в той вечiр.

Лукiя тiшила сестру. Говорила, що життя їхні ще наладиться, що – кого чоловiки не били замолоду? – i проганяли, а потiм одiйде, скучить – сам ще й просити прийде.

Марiя аж стогнала тодi:

– А, Лукiі! Хiба ж я того!..

Було поночi в хатi, i не бачила Лукiя обличчя сестриного, як та звела його од подушки. По голосу чула лише всю ту журбу й одчай Марiїн, i по голосу знала, що очi заплаканi й скорботнi в неї. Казала тодi, ламаючи руки:

– Лукiі, ти зрозумiй: прийшли вдвох, мов нiчого не сталося. Був i глянув, та враз i одвiв очi. I потiм, як говорив вiн з – за стола, очей вже не зводила з нього, а вiн хоч би раз глянув. Для кого ж я пiшла? Для кого синяки забула й смiялась?

Лукiя зрозумiла її, аж чомусь зрадiла немов.

– Ой яка ж бо ти дурненька, Марiі,ласкаво журила й гладила рукою по головi, – чого ж ти ранiш не сказала менi, не призналася одразу? I не плакала б оце ти! Хiба ж я не бачила, який Давид був отодi, хiба не знаю, чого такий був? Що прийшли разом з Тихоном – ну, що ж тут такого? Не тiльки жiнки хитрi, а хитрими й чоловiки бувають. Ось подивишся – все буде гаразд!

Вона довго ще говорила з сестрою, тiшила її, розповiдала випадки, подiбнi до цього, що вона знала їх. I навiть про свого щось небiжчика замолоду розповiла. А про Давида – правда: куди Тихоновi до нього. Та, може, й умре незабаром. А чи нi – i так Давид вiзьме. Але ж треба часу виждати. Бо все ж таки – товаришi вони з Тихоном i за одним дiлом iдуть, так зараз одверто не наважиться. Можна буде поки що й тихенько собi любитися. Чи до них прийде коли увечерi…

По паузi задумана казала ще Лукiя:

– Хто його знаі. I Тихiн – дивитися на нього, то хiба до весни дотягне. Хата ж нова – удвох же мазали, i господарство сповна. Якби вмер, прости господи, краще б було. Ну, а хто ж його знаі?

Того ж вечора були з Марiію в баби Упирки. На картах випало: "Ранньою дорогою – радiсть. Думаі про неї трефовий якийсь, та і в нього ворог – чирвовий король. Зле думаі, i от – труна випала". На короля чирвового кинула баба Упирка: "Хвороба. Ну, а нiчого, одужаі. Казьонний дiм, мовби тюрма, чи що, ранньою дорогою рипав. Якийсь обман".

Марiя жадiбно, не зводячи очей, дивилася в сухе, поморщене обличчя столiтньої баби, на її запалий беззубий рот – як вона, шамкаючи, випускала слова. I кожне слово, як птах, жiнцi об серце крилами черкало. Ще згадувалося мимоволi, як отодi колись Лукiї, ще пiд вiйну германську, ворожила Упирка i вгадала ж, що вбито її чоловiка. I ще кому не ворожила – все вгадувала. От про конi – розповiдають же, що вгадала: що одну – знайдуть у ярмарку на схiд сонця, а тих, хоч шукають хай, хоч не шукають – на картах випало: пропали. Тому й жадiбно ловила молодиця кожне слово, i кожне слово було таке вiще й значне. I все – мов у душi побувала в Марiї – вгадала.

Думала: тюрма? Може, з Давидом що – небудь зроблять. То блiдла, то заливало лице кров'ю.

А на ранок Векла, дочка бабина, вдова, колишня красуня й "скусителька", як казали про неї обухiвськi жiнки, а тепер – самогонщиця, шепотiла молодицi:

– I дурна будеш, як з ним ти не зiйдешся! Давид гарний же який i… од цього одразу дитина буде, – смiялася i говорила їй стиха соромiцькi слова, аж Марiя почервонiла. – Я бачу! Менi ти повiр!

I говорила ще – а! що там говорити. Житиме раз, i молодiсть – одна, не встигне оглянутись, як уже сивина в волоссi, як ось i в неї.

Ех, що, якби їй це, Веклi, таке щастя траплялося, як вона молодою була! Не подивилася б! Стоїть на дорозi – зiйди! А нi – турнула б!

З хатини вiд апарата Хома, приймак Веклин – бiженець, теж, знати, до карт прислухаіться.

– Од такого всього жди! Тюрма недурне випадаі – на картах дурно не випаде. Ну що ж – Марiю тодi замiж оддамо за трефового. Ох i погуляімо ж!

…Була й на другий день Марiя в баби Упирки. I вчора ввечерi допiзна. Коли – то Якiв з Тягнирядном прийшли, а й ще ж сидiла. Як додому вернулась, Лукiя вже спати лягла.

А сьогоднi це пряла Марiя, задумана й стривожена. I все їй чомусь рвалась нитка. З Лукiію майже зовсiм не балакали. Та пробувала, але сестра вiдповiдала їй з неохотою й iнодi невлад. Про вечiр учорашнiй не розповiдала зовсiм.

Тiльки все думала щось над гребенем та все кiнця шукала в шпульцi. Надвечiр Лукiїна дiвка Ониська прийшла з крамницi – не було гасу на вечiр, то ходила. Розповiдала, що людей багацько в кооперативi. Казав Якiв, що матерiя подорожчаі. Набирав їхнiй Филька й той другий, жонатий, на костюми собi найдорожчого. I Векла набрала собi й Нюрцi. Був i Давид з Тихоном, з людьми там. Казав – брехня, не подорожчаі. Та як зрiзались були з Гнидою. I Тихiн потiм устряв, а Якiв на нього: "Чия б гарчала, а вже б твоя мовчала. Пiд суд тебе треба – жiнку он як свою побив! Поневiряіться в чужiй хатi. А ти, як той барон, – другу вже, мабуть, шукаіш. Безвинно побив жiнку. Хай он i Давид скаже. Що якийсь дурень защепнув", – казав, що просила нiби Марiя i його, Якова, щоб звести з чоловiком. Та вiн радив позивати, а не миритися.

– А що ж Тихiн? – аж затаїла подих Марiя.

– Мовчав Тихiн.

I згадалось чомусь iзнов Марiї, вчора – вночi – збiгав Якiв кудись i принiс… I може ж отаке трапитись, мов навмисне: колись ще дiвкою, саме як з Тихоном зустрiлися, було в неї на кофточцi святковiй отаке – на сiрому полi квiточки рожевi з зелененькими листочками…

Лукiя перша по довгiй мовчанцi сказала:

– Та й правда – доки ж його? Треба скриню забрати, а тодi вже чи в суд, чи куди.

Марiя старанно тягла нитку з мички. Вже сутенiло, в хатi. I сказала вона, не боячись, що на обличчя глянуть, а все ж чомусь схвильовано:

– То все дурницi! I що ми ото балакали з тобою, Лукiі… Тихона я не покину! Сьогоднi пiду!

Тi двi аж оторопiли. Але нi одна чомусь не знайшла нiчого сказати.

Тiльки вже згодом Лукiя задумано мовила:

– Воно й Тихiн чоловiк нiчого. Прожила ж два роки. I на картах випало, що хоч i хворий, а видужаі.

Тодi Марiя встала з – за прядки й почала додому збиратись. Але пiшла пiзнiш, як саме нiкого в хатi не було: Лукiя до корови пiшла, а Ониська – по топливо.

Напнула сестрину Марiя хустку велику картату, у сiнях у кошелi взяла свiй клуночок захований, невеличкий, пiд хустку й схвильована вийшла. I Лукiї в загiн забула гукнути, що йде вона. Але та сама вгледiла й спитала, куди вона.

– А йду ж! – i не оглянулась, i нi слова бiльш не сказала.

Пiшла глухими вулицями низом поза левадами – щоб хоч люди не бачили та не смiялися: iде побита, некликана до чоловiка. Проти свого двору звернула з вулички й через леваду зiйшла на свiй город. Побачила – топилось у хатi. Аж спинилась була й не знала, що ж їй робити: це хтось iз чужих і. Але, повагавшись, рушила несмiливо до хати.

В хатi свiтилось, вже й видно в переднiчне вiкно – огонь у печi палахкотiв. З людей нiкого не видно, i голосiв не чути. Сiнешнi дверi стояли одчиненi.

Марiя нечутне, як тiнь, попiд стiною прокралася й шмигнула в сiни. А серце їй так закалатало, аж рукою груди стиснула i мить не знала, що ж їй тепер. Мить така тяжка й довга. Врештi мов аж здригнулася – поклала хустку картату нащось теж на кошiль. Потiм оддихалась, немов на гору бiгла вона, а не йшла, крадучись, навшпиньках, i одчинила дверi.

Тихiн з засуканими рукавами по лiктi щось мiсив у ночвах на лавi. Як тiльки рипнули дверi, став i повернув голову, та так i остовпiв. Од порога Марiя ступила крок i зараз немов угрузла в долiвку. Тiльки дивилась, блiда, глибокими западинами очей. А потiм ступила ще крок i схвильовано, немов жартуючи, й ласкаво до Тихона:

– Ах ти ж, куховарю нещасний отакий!

Тихiн почув у її голосi i сум, i жаль, i хвилювання. А обличчя почервонiле до нього з болiсним усмiхом.

– Ну де – бо ти взялася?!

Витяг у тiстi руки з ночов. На неї радiсний дивиться. Що руки в тiстi, – а то б схопив, таку любу й таку ждану й неждану.

– Помий он хоч у чавунцi, – сказала Марiя i вже рукава засукала. Раптом згадала щось, одкотила рукава. Крутнулась по хатi. Прядка так i стояла, не винесена з хати. Марiя немов зрадiла їй, швидко пiдiйшла до неї, покрутила i з усмiхом негарним, штучним оглянулась до чоловiка.

– А я думала, що ти вже й прядку мою викинув. Тихона смiх той аж од чавунця звiв. Вiн подивився пильно на жiнку, й жаль йому. Хiба вiн не знаі, що не смiх у неї. Ще й не балакали ж вони, ще ж думаі, що вiн i досi отак про неї думаі. А молодиця вже й шпульку зняла, дивилась – так i не допряла. Потiм рвучко шпульку на лутку поставила i знов крутнулась i мов оце тiльки згадала:

– Бач, поки це взута, мичок треба з горища зняти. – Вона вже на порозi.

А вслiд Тихiн:

– Там же драбина не стоїть як слiд, упадеш. Ось я подержу. – Але Марiя поспiшно:

– I таке, чого б я впала? Скiльки лазила! – А все не йшла чомусь, сказала, – он краще топлива хай побiжить та внесе швиденько. I ждала, аж поки Тихiн одягся, та разом i вийшли з хати.

I коли вернувся Тихiн, не було ще Марiї в хатi. Вiн бiля припiчка кинув в'язанку соломи, а носилки винiс у сiни. Прислухався на горище – не чути нiчого. Тодi згадав одразу, яка чудна Марiя сьогоднi й незвичайна. Догадка страшна блиснула в головi… "Ще ж i вiрьовка саме на бантинi, де сало висiло". Вiн швидко пiдiйшов до драбини й гукнув на горище:

– Марiі!

Тиша. Швидко по драбинi Тихiн, а з горища раптом голос сердито, мов то не Марiїн.

– Ну, чого ти лiзеш! Чого ти репетуіш? На ось мички.

Тихiн мовчки взяв мички в неї i злiз додолу. Аж iзнiяковiв i за догадку оту свою дурну – i таке ж залiзе в голову! – i за її грубе "чого ти лiзеш?". Подержав драбину ще, як злазила, а тодi в хатi кинув на лавi мички. Марiя щось пильно розглядала, – аж до лампи пiдiйшла, похвалила – таки плоскiнь свою навмисне голосно, щоб i чоловiк чув. Але й це все якось мов завчене говорила. Потiм укинула в пiчурку їх i вже в той вечiр за них не згадувала й прясти не сiла.

Поралася з тiстом довго. Тихiн галушки був собi замiсив. Призвела їх до дiла. Потiм учинила на хлiб на завтра, на раненько. Тихiн на лавi сидiв i не зводив iз неї очей. I розповiв усе вiн їй. Винився й клявся, що надалi, коли хоч пальцем торкне її, – руку собi одрубаі.

Марiя над дiжею схилилася й не дивилась на нього. Розповiдав, що вiн – хiба ж знав отаке! Вже як Давид прийшов та розповiв, як було. Це дужче

Марiю цiкавило. Аж була щось спитала в Тихона. I як той вiдповiв, почула гаряче в грудях: "Вiн не сказав усього Тихоновi, що цiлувала, що нападалась на нього, змовчав". Зрадiла Марiя, i не того, що Тихiн не взнав про те, а вiд того, що Давид змовчав. I далi вже, хоч слухала чоловiка, не чула, бо вся була десь в iншому свiтi, де була вона та ще хтось, а Тихона не було.

I пiсля вечерi не сiла прясти Марiя. Тихiн сходив ще до коня – вiвса йому засипав. А в хату внiс хустку картату й поклав на столi її мовчки. I був уже, аж поки й спати лягли, похмурий i винувато – ласкавий до Марiї.

Навiть i лiг якось несмiливо поруч iз нею.

Як закурив i кашляти став, дивилась широко розкритими очима в темряву й думала про карти бабинi Упирчинi. Випало, що й хворий, що й видужаі. I тюрма випала… На цiм найдовше Марiя й крутилась, мов у зачарованiм колi. Те все ж потому було, а спершу ж випало. I як випало, ще ж тодi нiчого не було, i в мислях не покладала. I бач – раз випало на картах – і. Значить, правда. I те все – "серце заспокоі трефовий" – правда.

Але що зараз у жiнки з серцем, що його шарпаі, як пазурами, – в кров? I плакала в ту нiч, одвернувшись до стiни й придушуючи ридання. Але це як була глуха нiч, як Тихiн спав, може. I то вже, може, прокинувся од її хлипання. Рукою провiв, як i в ту нiч, по обличчю в сльозах i схопився раптом до неї стривожений.

Припадав, питався, чого вона плаче. А як вона скаже? Хiба вона знаі? Тiльки ще дужче плакала й пiд ласками його сама його голубила: гладила рукою голову, брала руку його й прикладала собi до очей, до обличчя його тулилась, своїм заплаканим i мокрим од слiз.

XXVII

На ранок, як тiльки Тихiн одкрив очi, Марiя вже поралась у хатi. На столi блимала – догоряла лампа, – що й був же вчора в кооперативi, а гасу забув узяти. За вiкнами сiрiло вже. А в печi, видко, топилося, бо на лавi проти печi в дiжi мiсить Марiя, а на нiй червонi плями мiняться вiд полум'я з печi.

Як угледiла Тихона, що той пiдвiвся, перше, що кинулось в очi Марiї, – брудна та драна сорочка на ньому. У ту ж суботу не брав вiн, i досi в тiй, що на роботi був. Вона покинула дiжу й одною рукою – Друга ж у тiстi – довго рилася в скринi.

Вийняла нову бiлу сорочку, пiдштаники й поклала на скринi.

– Вiзьми сорочку. Тихоне, – сказала сумно, на нього глянувши, i знов стала мiсити, а потiм лiпити хлiбиння. Тихiн переодягався бiля полу i з Марiї очей не зводив. Здумав про плач її вночi: якась вона дивна йому пiсля ночi, мовби дуже зблiдла й запали їй очi. А хлiб той мiсила, до печi доглядалася хапаючись, так наче Тихiн у дорогу куди виряджався, а хлiба в хатi не було, та спiшила. Так i здалося на мить Тихоновi. I в будень сорочку бiлу бере.

Не було гудзика бiля комiра. Тихiн сказав жiнцi. Але їй нiколи ж. Ось тiльки хлiб у пiч посаджаі.

– Ну, та не спiшка, – махнув Тихiн рукою, надiваючи кожушок, i вийшов до коня навiдатись.

Розвиднялося. Десь за церквою, на тiм краї села, гвалтували собаки, i чути було в тихому повiтрi далекий i глухий гул голосiв, а iнодi з нього виривалися крики. Аж до ворiт Тихiн пiдiйшов i став, прислухався. Бiгли по вулицi люди.

– Не чув, Тихоне, що воно?

– Не чув.

А через вулицю, од колодязя, Книшева невiстка з вiдрами:

– Мiлiцiя проскакала. Ходять по селу, трусять самогон, мабуть.

– Такий би крик ото був?! – хтось iз гурту кинув на ходу.

А Тихiн не пiшов. Яке це диво – гвалт в Обухiвцi. Може, обiбрано когось, може, хтось голову комусь проломив сп'яну. Мiлiцiя раз проскакала, чого ж туди вже й бiгти. Вiн укинув їсти коневi та коровi, а тодi зайшов у хату.

Марiя вже посаджала хлiб. Зараз знайшла голку й до чоловiка пiдiйшла, щоб гудзик пришити. Тихiн розхристав полупiубок i, як уколола вже Марiя якийсь раз, сказав їй:

– Щось за гвалт на селi знявся.

Чув, як бiля шиї в нього, бiля комiра, затремтiли Марiїнi руки, i вона нiяк не могла попасти голкою в дiрочку гудзика. I зблiдла вся.

– Де? Далеко? – спитала стривожена.

– За церквою.

Марiї в обличчя вдарила кров, зiницi стали великi, як двi чорнi пасльонини. Але вона вмить кинулась i заховала їх: прихилилась до комiра й довго одкусювала зубами нитку. Потiм крутнулась – ночви прийняла, в пiч заглянула. Там, бiля печi, – в челюстi очима й принишкла. А Тихiн по звичцi сам у цеберку налагодив поросятi й понiс.

Гул тепер ближче було чути. По вулицi з – за церкви валила юрба. Когось били й вели сюди, видно – до сiльради. I в кожен двiр iз юрби одривався гурт чоловiкiв – мабуть, трус робили по дворах.

Ближче та юрба, i голоси чутнiш. У колi в червонiм кожушку побачив

Тихiн без шапки й побитого Якима. По обличчю текла кров. За що це Якима?

Аж вiдчув, як одразу тукнуло й заболiло в грудях. Хтось iззаду пiдбiг i ще вдарив Якима по головi. Той поточився, а й не застогнав. Iззаду в юрбi голосила й ламала руки стара Карпенчиха. Ще Книш старий цiпком ударив. А юрба шумiла, гула й сунула – перла собою побитого Якима – повно вулицею, аж тини ламаючи.

– Товаришi! Та що ж таке ви робите? – крикнув у розпачi Тихiн i вибiг за ворота. В шумi потонув його крик. Якiв Гнида пiдбiг захеканий до Тихонового двору й крикнув у юрбу:

– До Книша хто – небудь! Ви не ображайтесь, Панасе Iвановичу! Трусити, так усiх трусити, пiдряд.

– О, будь ласка!

Убiг у двiр Якiв, за ним ще душ десять. Матюха де не взявся в шапцi кудлатiй на потилицi, з наганом у руцi. Червоний i теж захеканий.

– А шукай у цього ще! Друззя ж!

Чоловiки швидко розбрелись по подвiр'ю: в конюшню, в повiтцi плитки розвалили – може, як у Мотузки, в плитках. Штрикали рожнами в ожеред соломи, в полову в клунi. Тихiн ходив мовчки за людьми по подвiр'ю.

– Та що ж таке трапилось?

– Кооператив обiкрадено сю нiч. Стiну пробито, – сказав чомусь пошепки й тривожний Пiвненко Андрiй.

– Ну, видно, їхня полiтика це: в Якима в половi знайшли тюк матерiї i ще дещо, – не iнакше, як пiдкинено. А в Давида в плитках у повiтцi п'ять пар витяжок.

– А де ж Давид? – занепокоївся Тихiн.

– Та Давида немаі дома.

З городу вертались: не знайшли нiчого в Кожушного.

– Хоч би й знайшли, – сказав Тихiн, то знайте, що за двiр я не ручусь. Може, за нiч у клуню хто й крадену коняку поставив. А я ще тiльки вийшов оце надвiр.

I хтось iз селян:

– Звичайно. Це й пiдкинути можна, як злобителi і.

Гнида аж скипiв.

– I ч ви, якi розумнi! А який же дурило крадене та в скриню покладе? Зна ж, що труситимуть!

Ще сунув у двiр народ. Повз ворота вулицею, скочки на конях, Филька з Книшенком летiли. Матюха крикнув:

– Вiрьовку ж узяли? I прямо на станцiю, – ще доженете!

З Матюшиного двору й Тягнирядно на воронiм верхи вилетiв. Замахнув вiрьовкою в руцi, ударив жеребця по ребрах i скочки гайнув за тими повз школу на млини i – просто в степ.

Вже до ворiт iшли були люди, як Матюха враз зупинився, мовби тiльки оце згадав:

– От дураки, – а в хатi ж?

– Та хiба в хатi сховаі? – одмахнувся Якiв. А проте вернувся, немов знехотя. Вернулись iще кiлька чоловiк.

Тихiн пропустив у сiни всiх. Сам не зайшов у хату. Бачив тiльки через голови в розчиненi дверi – одiмкнула скриню Марiя. Якiв порився в нiй i, як уже покинув, щось на ходу сказав Марiї. А на нiй лиця немаі, як iз воску вилiплене. В сiни Гнида вийшов, i народ хлинув iз хати. В хижi ще шукали – немаі нiчого.

– Ну, полiзь iще на горище, – сказав хмуро Матюха до Пiвненка. Той полiз по драбинi, й за ним Якiв услiд. У сiнях мовчали всi. Чути, як глухо гупали по горищi чобiтьми над хатою, потiм над хижею.

На порозi – так хата й стоїть навстiж – до одвiрка Марiя прихилилась, аж млiі. Тихiн їй:

– Чого ти злякалась? Нехай шукають! Матюха знiчев'я грався наганом: крутне барабан, – а воно задеренчить. Раптом Гнида з горища зрадiло:

– О, хлопцi, і!

Всi так i занiмiли в сiнях. А Якiв над дiркою в горищi розв'язав клунок i, придержуючи за один край, кинув униз шмат ситцю. Довгою стьожкою розкрутився i впав вiн аж до дверей. На сiрому полi квiточки рожевi з зелененькими листочками. Тихiн мов остовпiв. Зблiд. Дивився тупо, не клiпаючи вiями, на стьожку ситцю. Кинув до дверей хатнiх поглядом, – на порозi вже Марiї не було, – у глибинi хати до стовпа, що пiд сволоком, прихилилась i головою, й постаттю всею. Очима сюди – широко розкритими, немов у божевiльної. Тихiн все зрозумiв. А ще, як глянув на отой ситець, – чому те згадалося, як не забулося? – таке було на кофточцi в неї, ще як була дiвкою, а вiн теслював на хуторах.

Матюха глухо сказав:

– В'яжiть його!

Тихiн сам одкинув руки назад i схрестив їх за спиною. Да, тепер хай в'яжуть. Хоч би ж слово сказав, що не вiн то, чи що. Хоч би своїм: i Пiвненко, i Гордiй тут же. Нi слова. Мов не було його зараз у ньому. А так – просто на ногах – його тулуб, голова ще, а в нiй усе переплутане. I нi жалю, нi гнiву. Навiть не чув, як скручували руки вiрьовками туго, чи болiло. Дивився, не клiпаючи очима, в розчиненi дверi сiнешнi, i що бачив вiн? Кому вслiд хитав тихо з журою головою?

Якiв злiз з горища й зiбрав матерiю. Тодi перекинув iз смiхом, з глумом Тихоновi через плече, як рушником старостiв на весiллi. Довгий iще край, – через друге плече перекинув, навколо шиї обмотав, i ще край по спинi спускався, аж до п'ят. Одхилився i зареготався, а тодi вдарив у лице.

– Оце, громадяни, такi ви? Душити вас, сволочiв!

– Ведiть! – сказав Матюха.

Всi повалили з дверей за Тихоном. Один Якiв забiг у хату й Марiї кинув з порога:

– Все харашо! Вспокойся! – i грюкнув дверима, Нi, ще вернувся – таки й защепнув хатнi дверi з сiней: так вiрнiш буде.

XXVIII

Бiля сiльради вся вулиця запруджена народом. Як ярмарок. Шум, крики. Голосила жiнка, а старий Книш з ганку до народу промову виголошував. Та хiба за таким шумом що розбереш? Кричав щось:

– Знистожити таких треба! Це – не мене, не тебе ограбив, а весь народ! Народне ж то, кооперацiя. На словах партiйнi, а на дiлi – бач… Може, то й конi вони водили?!

З юрби аж ревли:

– А хто б же?

– За якi то грошi хоч i Мотузка коня вже собi купив?!

– Знистожити таких!

Але в юрбi це – окремi крики. А вся вона шумувала, глухо гула: "Не вiриться менi, щоб Давид або Яким…" – "Своя полiтика, хiба не видно?.."

– "Та що ж народ дивиться!"

– О, ще одного ведуть! – крикнув Книш iз ганку. Юрба з Тихоном уже звертала з вулицi. Був приснув регiт, але недружно: звiдти, од ганку. Юрба лиш колихнулась i пропустила Тихона, обмотаного в ситець, Матюху й Гниду за ним.

Знов од ганку крик i регiт:

– Бач, перев'язався, як на весiллi!

– Рота йому ситцем набити!

– Ах ти ж!.. – хтось лайнувся, i через голови людей з натовпу цеглина важко гупнула Тихона в плечi. Чумак тодi руки звiв:

– Та ви ж таки люди! Ну що ж таки ви робите?!

– Замовкни!

– Чи ви повiрили, що справдi злодiї перед вами?! Та голову на одруб даю, що це чиста провокацiя! Чи Тихiн? Та вiн як – як на свiт дивиться. За що ж знущаітесь?! Хiба не знати, чия це робота? Тодi ж не добили, – i досi харкаі кров'ю, так отепер уже!.. – i не доказав Гордiй, бо в ухо з усього маху Матюха вдарив наганом, аж Чумак похитнувся i глухо охнув. Гнида кулаком ще вдарив, i дужi руки схватили й поволокли по сходах за Тихоном у сiльраду. Ззаду ще крикнув хтось одиноке:

– Та за що ж Гордiя?!

– Хто? – гнiвно й гостро глянув з ганку Матюха на гурт од огради, звiдки те чулося. А потiм поривний збiг по сходах униз до отих чоловiкiв i став бити Пiвненка. Згрiб i поволiк за собою в сiльраду.

Натовп затих, але на мить. Знов загув, зашумував. Ще чийсь жiночий крик шарпнув сiрий ранок, i хтось заголосив. На ганок вийшов знов Матюха й за ним рудий мiлiцiонер у червоному кашкетi з наганом у руцi. Мовчки оглянув оком юрбу голова, немов когось вишукуючи.

Натовп аж завмер пiд його поглядом страшним. Матюха, знати, вдоволений – затягся, кинув цигарку недбало на ганок i знов пiрнув у дверi.

Складали протокол.

…I було сонце пiд обiд уже, а народ не розходився. Хтось одхлинув, хтось надiйшов. Селяни никли головами й гомонiли стиха. пх закликали в сiльраду, – котрi в понятих, допитували й iнших. Жiнки божкали, хитали головами журно й тiшили стару Карпенчиху, Чумачиху та пiвнiвських жiнок. Стара Карпенчиха невтiшна. Уже з клуночком у руцi – зараз же в район гнатимуть. А її не допускали в сiльраду зайти, не прийняли й передати хлiбину синовi. Тут же сновигали дiти поза оградою, по подвiр'ю, а якийсь навiть на тин iзлiз i звiдти пильно дивився у вiкно в сiльраду, час од часу дiлячись з товаришами своїми спостереженнями.

– О, б'і Андрiя Пiвненка!

– Невже б'і?

– Ой, їй же бо! Ой, б'і ж! Прямо по головi наганом! Шумуі натовп. Заглушенi з сiльради крики й стогони рвуться, та за шумом не чути надворi. В юрбi в декого в очах i блиск погас. Хтось розповiдав, як десь теж отак обiбрали кооператив…. Про приїзд попа на недiлю автокефального… Багато курили й нетерпляче, а хто й з тривогою, поглядали на вулицю до церкви. Книш, палко довiвши своїм бесiдникам, що всякi оцi новi попи – "розпуста, та й усе", бо тiльки вiру пiдривають, – позiхнув у жменю й теж глянув на вулицю.

– Довго немаі. Не видно ще там?

– Та так що не видати!

Мiж жiнками тужила Чумачиха. А стара Карпенчиха пiдiйшла до ганку з клуночком маленьким, пiдвелася по сходах важко, мов їх було не сiм, а сiмдесят. Згори їй Якiв:

– Одiйди, нiззя, кажу!

З сiльради гукнули iмення якесь йому, Гнида позвав голосно. I знов на юрбу пильно з – пiд. нахмурених брiв: стереже, ловить кожне слово, кожен рух i думаі: "Ану, ще хто?" I пiд його поглядом, як хто ловив на собi, одразу вiдводив свої очi й замовкав.

Нагло хтось од огради з гурту:

– Ведуть!

Юрба так i линула на вулицю. Нi, ще не видко, але ведуть, знати, бо вiд церкви летiла зграію дiтвора з криком. З – за школи раптом вилетiв верхи на вороному – нi, то гнiдий, та тiльки мокрий весь i в милi – Филька. Сплигнув бiля ганку, комусь поводи кинув i швидко захеканий збiг по сходах у сiльраду.

Юрба затаїла подих. I нагло знов, немов iз одних грудей, як зiтхання, вирвалось:

– Ведуть!

З – за школи вулицею повернули два вершники, i помiж них, усерединi й трохи спереду, – пiший. Тихо посувалися по вулицi. У натовпi тиша така, аж чути було, як бiля огради хрупнули заломленi руки чиїсь i тихе: "Ой горенько!" Ближче, уже проти Книшевих ворiт, – натовп аж хлипнув, мов то однi груди: вели, а чи Давида – пiзнати не можна. Без шапки, обличчя все заюшене кров'ю, i чорне волосся кучеряве злиплось у кровi. Шинель порвана на ньому й теж у кровi i в землюцi. Ззаду руки зв'язанi, i од руки – налигач на шию вороному Матюшиному коневi накинуто. Знати – й тягли по рiллi, i гнали скочки по рiллях мерзлих, бо чоботи розбитi, а з них не ноги, а шматки м'яса червоного.

– Стiй! – смикнув за налигач Тягнирядно. Став i стояв поникло. В сiльраду його й не вели, а Тягнирядно навiть i з коня не злазив. Книшенко сплигнув i до ганку пiдбiг, але назустрiч уже вивалили всi з сiльради: Матюха, два мiлiцiонери, Гнида й ще чоловiки.

– А, ти вже тут! Що ж – не вдалось утекти? – вищирився до нього з невимовною злiстю хмiльний од перемоги Матюха. – А ти гарячий: мабуть, аж за Ганiвською економiію нагнали?

– Да, зараз же за економiію, – сказав Тягнирядно.

– Обшукали ж його?

– Обшукали, знайшли ось, – Филька витяг iз кишенi й подав якiсь папери. Матюха передав рудому мiлiцiонеровi.

– Та й ведiть, там влада розбере! Щоб тут народ не каламутили, а ти,

Давиде, щоб партiї не марав.

Давид не втерпiв, – звiв скривавлене, збите обличчя, очима блиснув:

– Ух ти ж, падлюко!

Матюха спалахнув i дуже вдарив Давида в лице. Зойкнула жiнка якась.

– Да, тепер бий – я ж зв'язаний! – сказав з утомою. А в ухах дзенькнуло йому iм'я – жiнка якась сказала: "То ж Зiнька!" Поникнув Давид головою.

З сiльради вивели й тих заарештованих: Якима, Тихона, пов'язаних i теж побитих, дядька Гордiя, старого Мотузку i ще чоловiка з п'ять.

Давид назустрiч їм дивився без здивування, бо ще дорогою з балачок вiн усе зрозумiв i знав уже що тут коїлось. Тiльки болiсно скривились губи в нього.

Старого Мотузку вiдпустили зразу ж. А решту всiх вивели на вулицю, вишикували по два. пх одразу ж оточили мiлiцiонери, Тягнирядно й Гнида Якiв. Усi з наганами в руках. I рушили вулицею.

I тодi знявся плач, i туга велика впала в серце побитим селянам. Десь, мов далеко, кричав Матюха: "Розiйдись!" I навiть стрельнув угору, i гул голосiв десь далеко. А в серце лиш плач та жiночий стогiн падали гострими ножами.

Так – аж за село. I ще степом трохи. Рудий мiлiцiонер крутнув конем i наганом замахнув:

– Та роззiйдись! стрiлятиму! – i пальнув двiчi. Потiм – далi, далi i плач, i тужiння… I тихо. А в тишi просторiв степових така туга Давида обвила. I всiх, може, бо йшли понуро й не розмовляючи – мовчки. Вже в шелюгах тiльки Яким перший – iшов у парi з Давидом.

– Уб'ють, падлюки. Отам, як iз Щербанiвки виведуть, та в шелюгах. Хiба це їм первина! Давид сказав:

– Да! – i йшов шелюгами, i мовчав. Потiм, схвильований, чомусь зиркнув на верхового збоку i, не зводячи з нього очей, до Якима стиха: – Ну, то дурне! Хiба не разом вестимуть або пов'язаних… Я – рудого. Тихiн – отого, а ти – хто буде там третiй. Бiльш їх не буде як три. I як тiльки – "лягай!" – так i… Я крикну тодi. Передай Тихоновi.

Тодi ж за дорогу Давидовi вдалось i Чумаковi передати, що лист отой i ще дещо вiн устиг викинути, пiд грудки на рiллi заховав. Якби то знайти їх! Може, Зiнька? Зараз там, за хутором, од звороту, на першiй нивi в борознi.

…У Щербанiвку привели – вечорiло вже, а ще сонце не зайшло.

На вигонi махали крилами вiтряки, у вiтряках люди з дверей на них дивляться. I так усе звичайно, мов нiде нiчого не сталося. Видко, палять цигарки – димок пихкаі, i спльовують. I цiкаво їм: що воно? А хтось, може, скаже: "Кооператив в Обухiвцi обiкрадено" – i сплюне. А їх же вночi, а може, завтра – отам, у шелюгах… Тягнирядно прямо ж, як гнали отам ще самого, хотiв убити, та Филька одбив: "Нехай, ще потрiбний. Недовго вже – до шелюгiв тiльки".

В мiлiцiю, в зруйнований маіток на околицi, пройшли не вулицею й через базар, а повз гамазеї. На одному, крайньому вiд базару, ще впала Давидовi в очi афiша. Сьогоднi буде виставлена "Хмара". I як звернули вже в двiр, просто в очi помiж руїн на заходi сонце червоно сiдало, а вдалинi, через долину далеко – далеко на тлi червоного неба, – економiя Ганiвська тiльки мрiі, i обiч землi. як перст, – димар цегельнi.

Давидовi спогади з буйних житiв зелених, iз зоряних лiтнiх ночей. Як отодi вели до цегельнi, вже до глинищ доводили. А втiк тодi. Як вони десь у житi: так пахло ж – i зеленню, i землею.

Давид аж втяг нiздрями жадiбно повiтря: пахло й тепер листом пожовклим i старою цеглою руїн. Ех, що на них – на руїнах – думалось!.. Ну що ж – i без нього…

– Стiй!

Iз флiгеля вийшов начмiлiцiї i пильно оглянув заарештованих. Позлазили з коней. Рудий – пiд козирок руку й щось говорив начальниковi. А потiм розмiстили їх: в арештантську всiх, – лише Давида взяв рудий за руку й повiв до флiгеля. А там обiч пiд садом льох цегляний. Вiн одчинив важкi дверi, обшитi бляхою, i з самої гори зв'язаного турнув по сходах униз – у чорну яму.