Текст книги "Бур'ян"

Автор книги: Андрій Головко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

IV

Уже зовсiм смеркало, як Давид пiдходив до села. Зразу за кладовищем, на вигонi край слободи, махали крилами вiтряки. Один тiльки стояв обiч iз перебитим крилом. I пусто на вигонi. Нагнав жiнку якусь по дорозi – везла з дiвчинкою возик з мiшком од млина. Минаючи, поздоровкався, i жiнка сказала: "Драстуй". А не пiзнав Давид, хто така. Таки поночi вже. Де – не – де по хатах свiтили свiтло. Отак – блимне маленькими вiконечками – саме сiрник чиркне, потiм примружить їх i дивиться довго, не мигаючи, в темряву.

Повз церкву як проходив, неприімно вразило Давида: пахло фарбою свiжою. На тополях в оградi на ночiвлю мостилось гайвороння. "А от у школi немаі шибок, це – факт", – подумав. На розi темно зяяла вона чорними великими вiкнами, лише двоі вiд дороги блiдо свiтилися, i на завiсi бiлiй то виступала, то гасла чиясь тiнь.

За рiг бiля школи звернув Давид у вулицю. Тихо й порожньо в нiй. Шумiв вiтер за тином, по садках, поза хатами – листя пожовкле зривав: метеликами лiтало воно й падало стиха на вулицi, по дворах. Десь аж на тiм краю села два голоси парубочi хрипко горлали пiснi. А знизу, за городами, мабуть, бiля мосту, важко чмихав паровий млин. I – вiтряна нiч, тому дихання млинове нерiвне, немов iз перебоями: чмих, чмих… чмих. За городами ж, по той бiк Псла, смугою чорною – лiс. I шумить, шумить по – осiнньому. А Давидовi спогади – зеленi, веснянi.

…Колись, при денiкiнцях, i влiтку, i восени в оцiм лiсi по ярах вони жили лiсовиками. Увесь лiс шумiв од них – партизанiв. I якщо вночi десь займався полум'ям хутiр якогось буржуя, якщо вночi десь вирубано бiлих заставу, всi знали: це нiхто ж, як лiсовики. Е – ех! Зеленая лiщинонька, а по нiй буйний хмiль повився!..

…А восени шумiв – шумiв лiс по – осiнньому. Осипалося листя, пiшли дощi, холоди. Люди на тиф почали хворiти й мерли, як мухи восени. В Обухiвку тодi ж полк денiкiнцiв прийшов, розташувався. I полк стояв у Щербанiвцi, i поза Пслом стояло вiйсько по селах. Це їх, партизанiв, виловлюватимуть…

Шумiв – шумiв лiс по – осiнньому. I була нiч чорна, вiтряна, iшов дощ… Партизани, мокрi, холоднi, i в одчаї – або пан, або пропав – нальот на Обухiвку. Що там було в ту нiч, чорну, вiтряну! Полк розметали, захопили зброю, три кулемети, коней. I на пiдводи пiших, хворих, i – в нiч. Було їх у лiсi сотнi три, а до червоних як через фронт пробилися, шiстдесят три чоловiка прибуло, i то з них сiмох поранено.

Як це давно було!

Повз волость проходячи… Да, сiльрада тепер це, бо район у Щербанiвцi. Тихо, i вiкна темнi. А на ганку тодi кулемет отут строчив. А Давид "лимонку" – бах! Замовк кулемет. Як це було недавно! I хати за тинами розваленими, як i тодi, – бiднi, стрiхатi й мовчазнi. Тiльки на пустирi, он на тiм боцi, де левада, колишня генеральшина дача, сохи з землi стирчать, мабуть, на нових садибах i в саду генеральшинiм, де була сама дача – спалено її, уже живе хтось: велика хата з ганком, з ясно освiтленими вiкнами, сарай пiд черепицею, рублена комора. Од вулицi – тин новий i дощанi новi ворота бiлi, на чорному тлi вирiзьблено чирвою.

– Це хтось двигонув собi так двигонув!

Нiяк не вгадаі Давид – хто ж саме. Хто – небудь iз куркулiв, – так не рiшився б же в генеральшинiм саду, хоч i нема її, хоч i насiння не зосталося. А хто б же бiльш? Це, брат, не одну тисячу вгнав. Нiяк не вгадаі Давид. А тим часом, перебираючи в головi обухiвцiв, шукаючи хазяїна, незчувся, як i до двору свого пiдiйшов. Став на перелаз, а в грудях так i отерпло: маленький двiр пiд тiк постругано, бiля повiтчини старенької – стiжок початий. З хати у вiкна лилося блiде свiтло, i шум чути – мабуть, верстат лядою.

Давид, схвильований, узявся за завертку, а дверi так знайоме, з таким сумом до нього – рип!

В хатi, як порiг переступив, – тихо. Лядою гуркнув ще батько, а тодi повернув до дверей своі похмуре обличчя. З – за прядки мати, глянула, старенька й тиха. Долi Петрик цiвки сукав, а маленька Докiйка клоччя на кодрю крутила.

Та й застигли всi, кожен за своію роботою. Очима – до дверей, на солдата в сiрiй шинелi, у шапцi гострiй. Вiн гостру шапку зняв.

– Здрастуйте! – всмiхнувся самими куточками рота. Мати з ослона й не пiдведеться. Очима припала до обличчя – чи Давидове? Мить, може. I враз брови як – як помiтно зламалися крайками догори. Вийняла гребiнь iз днища, поклала на ослiн i встала назустрiч до сина.

– Давиде! Ну, де – бо ти взявся?

– А от бачите – прийшов.

Вiн поцiлував матiр. Обличчя в неї схудле, у зморшках усе. Дивилась любовно очима на сина, що в них – i радiсть, i журба. Потiм вiї злегенька затремтiли, i м'язи лицевi бiля рота – в печаль. Вона тодi пiднесла передник до обличчя й почала в нього сякатися.

– А ми вже тебе, сину, i не ждали.

– А я ж писав.

Поздоровкався з батьком. Той навiть аж розхмарився, та хiба на мить, – знов брови обважнiли й нависли. Сказав:

– Якщо й писав, сину, то не ми твої письма читали. Може, хтось читав. Ото останні було, де ти про землеустрiй писав, куди обратитися. Я вiзьми, дурний, та й покажи на сходi. А хтось та й головi сказав. З того часу як одрiзало. Нi одного не получав.

Мати:

– Думали, що тебе вже й живого нема.

А батько:

– Ото, заплач iще. А я так їхню всю полiтику бачу. Це вже останні письмо Христi дав, як їхала в радгосп, щоб на станцiї вкинула.

– Коняки ж у нас, Давиде, нема. Украли, харцизяки, – сказала мати й заплакала. А батько – тiльки брова в нього одна ворухнулась:

– Взяли, сучi сини. Аж семеро коней iз слободи забрали, Старцями нас поробили.

Да. То – бiда. Вiн iще в поїздi довiдався про це: дiвчата з бурякiв їхали та й казали. Та все якось не хотiлось вiрити. I аж до самого двору – чи то вiрив, чи нi. А вже глянув – стiжок у дворi недобитий, – так i похолонуло в грудях. I в хату зайшов – Христi немаі.

– Пiшла Христя. Iшли тут iз села на заробiтки в Карпiвку, то й вона пiшла. Може, заробе який карбованець. А на коняку, – ох, скiльки тих карбованцiв треба! Та якi вони й труднi нашому братовi, бiдняковi…

Батько встав iз – за верстата. Спитав, чи надовго вiн додому.

– А зовсiм уже. Одслужив своі, фронтiв немаі. Дома тепер буду.

Вiн роздягся, шинель на ключцi повiсив i будьонiвку. Став бiльше схожий на колишнього Давида, це – матерi. I якось аж надiйнiше стало: шинель на ключцi й шапка – дома вже буде. А це, мабуть, аж iз станцiї, таж, мабуть, голодний. А вони до нього мерщiй iз журбою своію.

– Може, зараз вечеряти будемо?

Батько од припiчка:

– Про мене. Ми ось iз Давидом по цигарцi викуримо, а ти лагодь тим часом. Сiдай, Давиде, – i як той сiв: – Гай – гай, сину, скiльки це лiт отак не сидiли. Ба й у вiчi не бачили один одного. Тiльки подумати: п'ята осiнь!

Подивився довго й мовчки на сина, i в очах хмурних запроменилася батькiвська ласка.

– Ну, розкажи, сину, – ти на фронтах воював, ти бiльше свiту бачив, – що воно з революцiію сталося? Де вона, влада радянська, що за неї ви голови клали, щоб, значить, правильна радянська влада, де вона? Бо от i в нас сiльрада і, i Ленiн в сiльрадi на патретi, а сказати, сину, тобi, – вiн понизив голос i додав майже пошепки: – погане життя! Що, сину, дивишся так? Контрреволюцiю батько розводе? Е – ех… От, сказати, коней у них, у сiмох, забрано. Без коняки – хоч "рятуй" кричи. Ну, i щоб же позику – пiддержку од властi яку, хоч би продподаток скинули, то й то б таки легше було на ноги сп'ястися. Та нi. Подавали заяву, – не прийняли в сiльрадi. А в район поткнулись: "А, обухiвськi, знаімо: бандити, самогонщики. Крадете один в одного, а тодi сиротами казанськими прикидаітесь, радянську владу не пiдтримуіте". А злодiїв – пiймали ж одного, Кушнiренка з Огирiвських хуторiв. У городi в тюрмi тепер сидить. А це чутка і, що випустять буцiмто i суду йому не буде. Ну, де ж та правда?

Хай, значить, iще конi водить, людей старцями робить, пролiтарiію. Це ж видно з усього.

I мати не змовчала:

– Пiд революцiю палили економiї, казали, що не буде панiв. А воно порозганяли тих – новi понаставали. Це ж i куди Христя пiшла на заробiтки, Радгос якийсь за хазяїна там, комунiст.

– То, мамо, не хазяїн "радгосп", то скорочено, радянське, народне себто.

– Хто ж його, сину, знаі.

Батько поважно знов заговорив:

– З землею в них теж та полiтика. От хутiрська земля по цей же бiк хуторiв, уся од слободи, а обухiвська – на колишнiй економiчеськiй, за хуторами. I що б же пересунути їхнi надiли туди, а обухiвськi – по цей бiк хуторiв. Це так по – мужичому. А власть i слухати не хоче. От сам комунiст голова Матюха просто у вiчi смiіться: "Дай вам землю пiд селом, так вас од неї й за вуха не вiдтягнеш, а що з вас за хлiбороби, коли у вас плуги мотуззям позв'язуванi! Про вас республiка з голоду опухне". От, мовляв, хто хлiбом годуі – великi хлiбороби, хазяї. А це ясно вже хто – хуторяни, куркулi. Продався їм: чув, може, Давиде, – на дочцi Огиревiй оженився. А як проходив, може, бачив, у генеральшинiм саду там собi такий дом воздвигнув. Що ж, нагарбав за революцiю: лiс даром, робочi даром, суботники якiсь установляв. Живе – мабуть, помiщик так не жив: щодня гуляі, п'янствуі, а стрiнеш п'яного – обмини третьою вулицею, бо так наганом i розмахуі.

– А ви що ж мовчите? к ж райвиконком у вас, партiйний комiтет.

– Сину, куди скаржитись, як скрiзь однаково. Як змичка в них. Набралася кумпанiя, та що хочуть, те й роблять. Паровий млин артiль оце в комнезаму одвоювала. А хто ж в артiлi: Матюха, голова КНС, Гнида, Книш. А в район поткнись: бандити, самогонщики, – тiльки й почуіш. Нема що казати, – всякий народ і i в них, в Обухiвцi. Так це ж першi друззя Матюшинi. За нiч вiдрами випивають. А вже як п'ють – гуляють, гаси мерщiй свiтло. Залили самогоном революцiю.

Ай! Трах! – кiлком, мабуть, навкидь у ворота.

Кинулись усi в хатi. В хатi – як в усi. А на вулицi бiганина, шум. З криком пробiгла жiнка через двiр на город. Пролопотiли чобiтьми важко за нею: "Лови!.. а!.. бий!.."

– Що таке? – Давид, поривний, схватив будьонiвку з ключки i – до дверей. А на порозi мати на дверях розп'ялась.

– Давиде, бо' з тобою! Голову провалять.

I батько не пустив.

– То, мабуть, сину, парубки загризлися. У нас як нiч – затуляй мерщiй вiкна, з хати не виходь.

Блiдни, дрiбно тремтячи, Давид провiв по чолi рукою: аж голова трiщить, як ото вчадiіш.

Мати вечерю на столик поставила.

– Сiдайте, сiдай, сину.

А хiба ж полiзе шматок у горлянку? Та сяде вже, i навiть ложку холодного борщу сьорбнув, вкусив хлiба черствого – жував – жував, насилу ковтнув. Дивився – за столиком старенькi батьки, схудлi, зажуренi, мовчки сьорбали з ложок. Блiдий Петрик та Докiйка – шматочок пiд ложку, щоб не ляпало, – сьорб, хлiба вкусить обережно, щоб не кришити. Чомусь пригадалося давне: отак за вечерею, в оцiй убогiй хатi, тiльки то вiн сидить – не Петрик, i ото Христя – шматочок пiд ложку, щоб не ляпало. I батько похмурий, i сумна мати: бiднi, немаі коняки, а в дворi – стiжок недобитий.

На ключцi – шинель i будьонiвка.

…Пiсля вечерi зараз не полягали ще спати. Хоч i постелила мати на полу, а пiд коминком – Давидовi. Знайшла йому потiм сорочку бiлу в скринi. А сама за прядку ще сiла – передiлку допрясти. Батько сiв за верстат – гуп, гуп! – лядою. Давид лiт спати – з дороги. А в головах посхилялися…

– I треба вам, дiти? Вiн зморився, а ви – як тi реп'яхи…

– Хай, мамо.

…У головах Петрик та Докiйка посхилялися до самого обличчя. Шепотiли, розповiдали довго – так же давно не бачились! Про себе: у школу не ходять, бо нi в чому. Докiйка клоччя пряде, а лiтом на хуторi служили обоі. Очi Давид склепив – така втома. I наче лежить у борознi край битого шляху, а над ним з облогу, з Дикого поля, над борозною, гойдаіться билля дике, стиха шелестить. Потiм – стихати, стихати. А плуг повзе повз борозну, чересло одбатувало скибку чорної пахучої землi й привалило його в борознi.

V

Ночi осiннi телились сiрими ранками. Ще в сiянку випали дощi, а це – що вже година стоїть – тихо, сонячно. Вiтри вщухли – розп'ялися хрестами вiтряки на вигонi. А в березi паровий млин чмихаі рiвно, без перебоїв. I за селом над рiллями десь гайвороння лiтаі, кряче, а чутно так, мовби отут десь, близько, лiтаі на городах.

Осiнь. I така тиха, така ласкава. Але хiба не знати твою печаль? I кожної хвилi хiба не ждати, як несила вже буде тобi, – упадеш головою на руки заломленi, а коси сивi на землю впустиш дощами, туманами? Тому й днi сонячнi як золото на вагу. Гупали цiпи по дворах найбiднiших, гуркотiли вiялки й терницi так весело по дворах – трр – ах… так – так… трр – ах… так – так…

…Сиплеться костриця на землю пiд ноги. Пiд терницями її вже цiлi купи. А ще ж бiля повiтки ген цiлi купи й плосконi, й льону – дбайлива Матюшиха. Та що ж – робити і кому: двi битки й терниця трахкотять од ранку до ночi, нi на хвильку не вгавають. I кострицi, кострицi тiї!

– I – i, чортовi буржуї!

Трр – ах… так – так… трр – ах… так – так… Витiпала жменю Ониська, потiм гарненько повiсмо нею зв'язала та аж головою похитала – iз усмiхом, i з досадою:

– То – то, прядива отакого! Ну, що вона в трясцi з ним та й робитиме?

– О, пожурись, – баба Середиха вiд битки обiзвалася, – попрядуть люди, погнити не дадуть. Та й викине на весну полотенця шматкiв чималенько. А

Зiнька ось, здорова хай буде, та вибiлить його гарненько.

У Зiньки лиш брови ворухнулись. А по паузi одхилилась од тернищ й сказала:

– Про Зiньку – не бiлене буде. Менi тут хоч би цього строку як – небудь добути.

Трр – ах… так – так…

Вiд великодня служить у них, а так наче давно вже. Що вже намучилась, i цур їм. У роботi завжди, сама ж усе бо вiн десь або по дiлах, або гуляі, а вона ж – панi, нi за холодну воду. А ще не так робота, як життя клопiтне: немаі нi недiлi, нi щоб нiч поспала спокiйно. Ото як п'ють удома, то самовар опiвночi став їм, то десь за самогоном бiжи. Дарма, що їй треба, як – от влiтку, удосвiта на поле бiгти. Та ще ж кумпанiя, – аж чадно вiд них. Як повпиваються та як розбалакаються, страшно робиться. I це при начальствi ж: наш, Гнида, а це ще став iз волостi начальник мiлiцiї вчащати.

Трр – ах… так – так… I стихла терниця. А очi дiвчина в кострицю впустила й мовила задумано:

– Вже й кидала через нього.

Мовчали тi жiнки, лиш терницi трахкотiли та за повiткою, за городами, млин захекано чмихав. I звела раптом Ониська голову до дiвчини:

– Дурна ти, Зiнько: покинула була – ну й не йшла б уже. Чи ти не знаіш, який вiн і? Лук'янiвська Одарка хiба не через нього повiсилась? – I пошепки додала: – Вiн же заражений.

– А менi що?

– Та так… I Одарка – не з любовi. А впала в око, то й став чiплятися.

А якось зустрiв у лузi, за селом, на безлюддi…

Зiнька звела голову i брови низько над очима, сказала крiзь зуби:

– Ну, то – дурне! Що вiн начальник та з наганом, бреше – стрiляти не буде. А я не подивлюсь, – що тiльки пiд руками буде, так йому в голову й дам. То вже звиняі нехай! Що б уже потiм не було…

На обличчi вродливiм очi в задумi, а губи мiцно. Потiм тiпати почала й ще сказала задумливо:

– Через оте ж була i покинула, втекла од напастi. Ну, коли ж i дома: мати плачуть, i батько журяться – мовляв, з економiї прожене, як не добути строку. Три днi була дома. Нiяк уже не думала. А потiм… – i по паузi задумано: – Як стало ж на хуторi сумно! Що не роблю, а вся думками сюди, на село, так i лину.

– Ото!

Зiнька глянула скоса на Ониську й почервонiла. Нагнулась до терницi й тiпала старанно та лаяла себе:

"I дурна, дурна отака! I що воно за серце отаке дурне: яких подруг знайшла – Ониську та бабу Середиху". Аж усмiхнулась, а ще обличчя – рожеве.

Притихла й тiпала, мовчазна.

Ониська завела пiснi сумної тихим голосом. I Зiнька їй вслiд без слiв, без голосу, а всiм тiлом спiвала молодим. Очi замаренi – забула, що тiпаі плоскiнь у чужiй повiтцi, не бачить кострицi очима затуманеними. Чуі – шелестить пiд ногами, так це ж – сухий бур'ян.

…Бреде ним, а ось i теля видно, пробiгло – i, капосне! – зiрвалась iз прутом за ним, побiгла в двiр. А бiля муру – ой, як не налетiла: стояв у шинелi, в будьонiвцi… I не пiзнали одне одного.

Уже в хатi потiм згодом хвалилась матерi:

– Якийсь червоноармiіць ходив у дворi.

А мати з тривогою:

– Може, що думають з економiію зробити.

Пауза. А потiм рушила – загуркотiла прядка одна. I згодом материна. В сутiнi, на лавi, за гребенями, з мичок, якi думи обидвi тягли нитками довгими, безконечними й на шпульку навивали?

Прийшли з кузнi батько з Серьожею. Мив руки старий бiля помийницi, а мати прядку за колесо рукою спинила:

– Ти чув, старий? Он хтось приходив, якийсь червоноармiіць у двiр. Чи не Матюшине, бува, це дiло?

– Та то ж Давид Мотузка йшов додому з станцiї. Зiньчина прядка – мов шнури на нiй спали. Тихо в хатi й сутiнi – хто бачив, що тремтiли руки в дiвчини, – одна на гребенi, одна на прядцi?

…А потiм – як же стало на хуторi сумно. Що не робить, а вся думками на село так i лине. День, два, а на третiй рано збиратися стала. Мати:

– Куди ти, дитино?

– А пiду ж до Матюхи строку добувати, – i зашарiлася. А згодом смiялася матерi: – Ви ж боїтесь, що вижене з хати, як не добуду.

Очi блищали у неї, а мати й рада, i зiтхнула:

– Бережися ж там, дочко!

– Пхи, – така весела була, – прощайте! – хряп дверима…Сонце тiльки – тiльки зiйшло, як вона вже була в Обухiвцi. По вулицi йшла швидко.

Ще за кiлька дворiв почула – в Мотузки гупали цiпи в дворi – удвох молотять. Iшла повз двiр схвильована, кинула очi на тiк, а вслiд їм "здрастуйте!" – та якось чудно, мов не своїм голосом.

– Здрастуй! – їй з току з – пiд цiпiй два голоси. Ай не спинився: у два цiпи – гуп – гуп, гуп – гуп… Уже ззаду.

Де дiлась i радiсть у дiвчини. Так хотiлося i ждала: може, "Зiнько!" – гукне. I, дурна отака!.. А може, не впiзнав?

Хряпнула хвiртка вiд вулицi за купками плосконi. Цеповий собака по дроту метався вiд хати до комори, загавкав до ворiт. Кинулась Зiнька. А Ониська з – за купи виглянула – хто воно, i до жiнок у жарт, урочисто:

– Теща їдуть!

– Сама?

– Самi, з наймитом. Трр – ах… так – так…

– Це ж, либонь, завтра у вас гульби, – звернулась до Зiньки.

За Зiньку баба Середиха:

– Та вже не на що б же Хома три шаплики вигнав учора. Казав, предсiдателевого наслiдника будуть купати.

– Хiба тiльки Хома? Он i Огирi на хуторi цiлий тиждень гнали. Це ж не день, не нiч гулятимуть, а тиждень цiлий, не одриваючись, питимуть.

Трр – ах… так – так…

– А їй – бо, – Ониська це, – повен кургон теща везе!

У двiр уже в'їхали парою добрих коней i фургоном. На фургонi, в колисцi, сидiла Огириха – маленька стара жiнка. Ззаду, за колискою, щось писастим рядном накрито.

Iлько зачинив за собою ворота, а тодi взяв конi в повiд i пiд'їхав до хати. Бiля ганку спинив. Цеповий собака аж нестямиться – гаса по дротовi. З хати хазяїн простоволосий вийшов у самiй жилетцi.

– Пiшо' вон! – на собаку гаркнув. Той не вгавав. Тодi схопив бiля огради цеглину й шпурнув на собаку – трах! – аж об комору рублену. Пiдiйшов до фургона потiм, помiг на землю "мамi" встати. I вже з крильця Iльковi кинув:

– Конi ж постав до ясел. А те в хату позносиш.

Пiшли в хату. Iлько, не випрягаючи, поставив конi до ясел, що бiля повiтки на дворi стояли. Гукнув до жiнок "здрастуйте" пiд повiтку. А сам узяв якийсь клунок i понiс у хату. Потiм iще приходив – барильце, бутель однiс.

– Та годi вже тобi носити! – гукнула Ониська весело.

Глянув i збив шапку на потилицю:

– Хай п'ють! – оглянувся й тихше додав: – Може ж таки, ригачка нападе!

– Та їм…

Вiн поправив наритники на сiрiй, тодi зайшов пiд повiтку. Привiтався зблизька, ще й "боже поможи" сказав з усмiхом.

– Е, "боже"! Ти ось якби хоч жменю стiпав, – Зiнька йому весело.

– А ось покурю.

Iлько сiв на ступi близько бiля Зiньчиної терницi, витяг з кишенi куриво й почав цигарку крутити. Та не аби ж яку, а з книжечки "Прогресу", з лавочної махорки. Хотiла Зiнька щось у жарт – та змовчала. Спитала замiсть того, чи в старих у її не був оце коли – оре ж там, а в хуторi воли напуваі. Був у старих. Старi живуть: батько з Серьожкою в кузнi, мати пряде. А її, Зiньки, дививсь – дививсь, аж мусив спитати, а батько: "Пiшла строку добувати". Дядько Клим хмурнi: жалiють, що дома саме не було їх – нiзащо, каже, не пустив би був. Пробi: "хочете дiвчину занапастити".

Змовк. Трахкотiли терницi, сипалась костриця на землю, i на Iлька летiли легенькi бiленькi трiсочки. Вiн ще затягся цигаркою, а потiм рукою за руку дiвчину, тихо:

– А це добре, що ти тут.

Зiнька глянула, не розумiючи, на парубка. Тодi вiн знов пошепки:

– Завтра у вас тут, мабуть, цiкавi збори будуть. Так ти того… може, почуіш що. Прислухайся. Вродi як за спостережний пункт будеш у мене.

Зiнька аж головою йому до голови.

– А хiба що?

– Та… нiчого. Тiпай собi, он бачиш – четверо вух.

– Не почують.

Трр – ах… так – так… трр – ах… так – так… I Ониська, i баба Середиха. Притихла баба. Витiпувала жменю, а до них:

– I що то – молодi: шу – шу, шу – шу.

– А що б же нам iще? – Iлько обiзвався весело. – Наговорились, як чого доброго наїлись. Та хiба ж ви дасте? Тiпайте собi.

I як затрахкотiли знов обидвi терницi, прихилились обоі, Зiнька й вiн, до битки i заговорили пошепки, скоса дивлячись на тiпальниць.

– От що: з тюрми од Кушнiренка письмо получено. Дiло, брат, таке одкриваіться.

– А як ти…

– Тсс!..

…На оранцi вчора став вiн закурювати. Одiрвав на цигарку, скрутив, лежить, попихкуі. А любить вiн – от що не і, що курить, – хоч газета стара, хоч слов'янське, все одно читаі. Отак i це – взяв i чита. Коли ж – лист. "Любезний Данюшо, – це Огиренковi, що то був у бандi в Христового, – страдаю в допрi за решоткою, а ви на волi i нiяк за мене не стараітесь. Та передай i Корнюшi – адже вiн власть, хай стараіться, бо хiба не вкупi й фiнагента, й конi… хiба ж не брав паю? А то як пропадать менi одному, пришию всiх до дiла, i Сахновського за учотнi карточки…" Ще там було понаписувано, а кiнець на цигарку саме одiрвав, якраз де його прiзвище було пiдписане.

I зараз Iлько жалiв. А Зiнька:

– Хiба не видно, кому пише й хто: Данюша, Корнюша.

– Та вже ж. I саме перед тим за день жiнка Кушнiрейкова приходила на хутiр, як з мiста приїхала. Щось там балакала з Данюшею й листа ж ото, видно, передала. А вiн – чи, може, з кишенi як випало? Оце вже сьогоднi, як їхати зiбралися, кинувся вiн та таку панiку зчинив – усе догори дном перекинув, а листа нема. Питаі в мене – чи не знаходив листочка отакого. Нi, кажу. "Ну, якщо знайдеш, не кури (ще й усмiхнувся, мовби так – байдуже, а я бачу!), – папiр товстий курити, мовляв, а потрiбний". Добре, кажу, що менi, раз вiн товстий.

Засмiявся Iлько:

– Дав на "Прогрес" семигривеника.

– Тим же ти й куриш куповане…

– А ти ж думала.

Вiн затягся востанні цигаркою – аж зашкварчав недокурок у губах – i кинув. Потiм iз ступи пiдвiвся й до дiвчини пальцем, застерiгаючи:

– Тiльки ж ти гляди. Це не шуточне дiло: узнають, що в мене той лист, – уб'ють, гади, i не писну. Щоб нi душа не знала.

– Ну от! Що ж я, маленька? – i задумалась Зiнька. А потiм тiпати почала. Iлька гукнули з ганку. Вiн виткнувся з – пiд повiтки й до Зiньки ще раз:

– Гляди ж менi!

Пiшов вiн. З крильця Огириха щось йому наказувала довго, потiм щось передала i звелiла їхати. А через хвильку сидiв на фургонi вже й рушив iз двору. Зiнька побiгла ворота вiдчиняти.

Як проїздив – "прощай?" – до дiвчини i пiдморгнув хитрувато. Вона мовчки хитнула головою й тихо зачинила за ним ворота узорнi – чирвою.