Текст книги "Бур'ян"

Автор книги: Андрій Головко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

XXXI

На ранок з двору два вершники мiлiцiонери – чорнявий i ще один, а рудого не було – вивели двох: Якима й Тихона – i погнали по дорозi, куди стовпи потягли дроти. На Мачухи, видно, а там – нiч, а завтра в мiсто.

Давида не було з ними. I нiяк спитати було: йшли обидва посеред дороги похнюпленi, а по боках – вершники. Зiнька й дивилась – як – як не крикне.

Iшла поруч iз ними по дорозi, а вони й не глянули. Вниз у долину повилась дорога пiщана. Верст за двi далi – червонiють кущi шелюгiв смугою широкою на бiлому пiску. По дорозi з базару їхали i йшли люди.

– Нi, з цими нiчого не робитимуть.

Того ж дня надвечiр випустили iнших обухiвських. Саме пiд вiтряком стояла Зiнька, як iшли додому. Перестрiла – побитi всi, у синяках, i хоч втомнi, а й не спинились, хтось тiльки оглянувся неспокiйно на руїни за гамазеями. Дядько Гордiй одстав. Пiд вiтряком стали з Зiнькою, i почав вiн розповiдати їй про все: Давида зразу ж у льох закинули, а їх укупi. Потiм уже й Тихона та Якима в другу камеру перевели; що з Давидом, вiн не знаі. В ту нiч у вiкно бачив Яким, як водили його на допит. А потiм у льох аж два повело його з лiхтарем. I щось довго там були. Мучили, падлюки, мабуть.

Зiнька як вирiзьблена з сiрого мармуру, холодна й строга. Дядько Гордiй про лист згадав, що казав ото Давид по дорозi, але Зiнька цього вже не чула. З Гордiівого обличчя очi її впали туди, на руїну пiд садом. I як пiшов уже – не зна. А тiльки тодi вперше кинулась, як у канцелярiї вогнi зайнялись – рано сьогоднi. I вперше тодi вiдчула невимовний жах.

Пройшла до гамазею найкрайнього й стала, як i в ту нiч. Але сьогоднi їй усе в дворi тому якесь незвичайне, мов весь вiн налитий тривогою. I у вiкнах чомусь так рано сьогоднi свiтло, i пробiг хтось од конюшнi мовчки, i грюкнули дверi, не як учора грюкали. Дивилась на льох, що тьмяно обiч флiгеля виступав у темрявi, i iнодi вiд утоми очей заливало темрявою льох. Дiвчина одривалась тодi вiд стiни i, витягши шию, до болю напружувала зiр, поки знов не вловить тьмяної плями. Вiн там. Не пропустить його – не трiпне й вiями. Але що ж iз ним? Чи хоч живий? Згадувалось (це як уже Гордiй сказав), що й сама бачила, як учора ходили в льох. Тодi ж не знала

– чого. I навiть сьогоднi бачила – з цеберкою чогось ходив рудий. Може, одливати. А може, й нема вже?..

Витягла шию жадiбно в нiч, i груди самi хватали повiтря хвильно – хотiли крикнути, позвати. Дуже, на всю зоряну нiч, а вiн щоб тихо озвався: "Я!". Але був глузд. Але ж i так хотiлось хоч знати, що з ним, хоч одне слово стиха почути.

Не владна над собою, вона одiрвалась од стiни й довго насторожено слухала.

Нiч. На селi гвалтували собаки. На руїнах тиша. Зiнька ступила крок у сухому бур'янi, ще прислухалась. А тодi, крадучись поза розваленими коморами, пройшла в сад. У саду листя шарудiло пiд ногами i так гостро запахло осiнню, аж голова дiвчинi захмелiлася. Згадалося – тодi ж отак у саду, як за телям бiгала, а бiля цегляного муру стояв у будьонiвцi. I не впiзнали одне одного. Хтось свиснув стиха од гамазеїв, мов чайка кигикнула. Догадалась: Iлько її, мабуть, шукаі. Але не вернулась. Помiж дерев у зарослi тихо, щоб же й прутик не хруснув, побрела вона аж на край саду до подвiр'я. Льох – ось – ось, тiльки ще трошки двором Бур'ян високий i жалива од саду. Дiвчина спустилась на землю й порачкувала тихо й усе прислухаючись.

На ганок хтось вийшов i постояв трохи, потiм пiшов за флiгель кудись. Зiнька ждала довго – довго, чи ж вiн вернеться. Нi, видно, так хтось приходив, а це пiшов. Знов пригнулась до землi й полiзла жаливою.

Стиха – тук, тук, тук – тричi в дверi, оббитi бляхою, виткнувшись iз бур'яну, i прислухалась. У льоху тихо. Ще – тук, тук, тук – ухом припала до дверей, дихання спинила й почула тепер: десь глибоко глухо застогнав хтось. Потiм ближче – знати, тихо лiз по сходах, бо довго стогнав i наближався поволi, мов за стогоном кожним хiба на вершок. Врештi, бiля самих дверей уже й тихо – Зiнька не впiзнала голосу – глухий i замогильний:

– Хто?

Припала Зiнька обличчям до дверей.

– Я, Давидку! Живий ти! – радiсно i з розпачем вирвалось у неї з грудей. Потiм оглянулась, прислухалась i говорила:

– Провели тих, а тебе нi. Давиде, що вони з тобою надумали? Давиде, ти не бiйсь! З – за дверей сказав:

– Сю нiч! Бо обмивали кров оце перед вечором. Зiнька аж уся до дверей прилипла.

– Давидку, ми не дамо. Ми слiдимо з хлопцями. Ми за вами йтимемо – i в шелюгах, аж поки день буде. О, хоч би щiлиночка! – i мацала дверi руками. – Хоч би я на тебе, мiй любий, глянула! – I мацав хтось дверi з льоху – чи, може, як руки зв'язанi – не руками, а обличчям.

Ззаду хтось – хап! Кинулась Зiнька, аж крикнула, ще й чула: у льоху

Давид крикнув глухо й застогнав. А ззаду – пiд руки i, обхвативши попiд грудьми, до болю хтось тиснув i хрипло:

– Ах ти ж, падлюко!

Дiвчина билась, як пiйманий птах. Зубами руки хотiла – та нiяк їй за свитою. Чула – одiрвалась од нiг земля й так у руках понiс. Бiля ганку вкусила – таки – кинув, але руки не пустив, схватив з усiії сили й так поволiк по сходах у темний коридор.

Як у канцелярiю увiв, iз – за стола пiдвiв обличчя начмiлiцiї, i Тягнирядно глянув iз крiсла з – пiд грубки – сидiв iз гвинтiвкою в руках. З – за спини в дiвчини, не випускаючи її, виткнувся рудий i сказав:

– Пiймав бiля льоху.

Вийшов iз – за стола Сахновський i, пiдступившись до дiвчини, довго дивився на неї. Сказав, не зводячи очей:

– Це ж Матюшина наймичка.

Тепер i рудий глянув – вона. Розповiв, що бiля льоху була, щось iз Мотузкою перебалакувалась. Знати – його полюбовниця. Начмiлiцiї пильно ще глянув на блiде, змарнiле, але таке ж гарне i в розпачi, i в скорботi дiвоче обличчя, i тонкi нiздрi в нього трiпнули.

– Обшукай!

Рудий обмацував її, а повернувши пику до Тягнирядна, вищиривсь i моргнув тому. Сахновський уловив його рух i нахмурився.

– Кинь!

Наказав потiм одвести її в арештантську й замкнути. А ключ щоб йому принiс. Та нехай не здумаі дурницi – зараз хай i вернеться. За одну мить щоб тут був. Рудий незадоволено ворухнув бровами й повiв Зiньку.

Ще чула, як iз ганку звiв її, – у льоху гуркнуло в дверi. Зiнька крикнула щось i пручнулася з рук. Та не вирватись їй, бо руки, як залiзнi наручники, її руки здавили. Ще од гамазеїв чула – свист, мов чайка кигикнула. Але це було й останні, що чула. Потiм упхнув її рудий в арештантську, трохи, вагаючись, постояв ще на порозi, хряпнув дверима й замкнув.

Хвилину дiвчина стояла у темрявi, тупо дивлячись на зачиненi дверi. Мов упустила кiнцi й не тямила, що це з нею. Знадвору долетiло до вух їй – гуркнув у дверi в льох i хрипло: "Ти, ти, гляди менi, я тебе погрюкаю!" Не рудий це. I дзенькнуло. З – за дверей, з льоху глухо – не чути що. А дiвчина кинулась до вiкна – вгорi загратоване, маленьке, – руками до нього не дiстане. У хатi поночi i самi голi стiни. Зiнька обмацала всi їх навкруг, у дверi била. А враз насторожилась.

Нi, то їй не вчулося – кроки, й дзвенiло тихенько надворi. Ще гуркнув у дверi в льоху. Потiм у сiнях – дзiнь, дзiнь…

Тодi ж почулися ще кроки в сiнях, i чула – хтось сказав:

– Товаришу начальник, ну, ми ж повели.

– Да, да. Та глядiть там! Через сад ведiть. Руки ж розв'яжете перед тим. – Вiн клацнув ключем у дверях. А Зiнька так i припала до дверей, дихання забило їй. Мацала дверi й уся постаттю влипла в них, мов думала, що наскрiзь виступить крiзь них на тiм боцi. Врештi до щiлинки припала й зойкнула:

– Начальнику!

Вже од надвiрнiх дверей оглянувся Сахновський i вернувся:

– Що тобi?

Зiнька, захлинаючись, заговорила, як у гарячцi:

– Я дурна! Яка ж я дурна! Я вже не буду, – i мацала руками дверi, й благала в щiлину. – Пустiть мене! Ну, йдiть сюди швидко!

Пауза. Сахновський трохи подумав i сказав крiзь дверi, повернувши ключем:

– Гляди ж менi. Вiзьму в кiмнату, а будеш iще дурiти – в льох закину.

– Не буду, не буду!.. – хапаючись i схвильовано казала дiвчина.

Сахновський одiмкнув дверi й мiцно взяв її об руку. Так i повiв. Iз темряви кинулось в очi – зiяла чорна дiрка льоху: вже повели. Була трiпнулась, та стиснув дуже й глянув з погрозою. Подумала: нi, так не можна, їм двi версти до шелюгiв – ще встигне. Летiтиме, а дожене!.. I Зiнька прискорила ходу. Вже на ганку була, а вночi од гамазеїв – свист чула, як чайка кигикнула. Серце тукнуло й наче спинилось.

У своїй кiмнатi, просторiй i розкiшнiй, Сахновський пустив Зiньку й зачинив дверi в канцелярiю. Горiла лампа ясно на столi пiд зеленим абажуром, i в хатi вiд того все було зеленаве. Посеред хати Зiнька, як привид, – в розстебненiй юпцi, простоволоса: хустку велику десь загубила. Стояла нiма i мов скам'янiла. I як сказав Сахновський, щоб скинула чоботи та свитку, – мов i нечула, чи мов так довго до неї летiв голос через хату: лише за хвильку здвигнулась i скинула чоботи й свитку. З бильця на лiжку взяв Сахновський хустку велику жовтогарячу з квiтками i звелiв їй накинути на плечi. Зiнька й це зробила тремтячими руками i все стояла нерухома з нiмим i тупим поглядом в одну точку.

Сахновський сiв на канапi близько стола й закурив. Крiзь дим дививсь на неї й глибоко затягався цигаркою. Потiм покликав:

– Пiдiйди сюди!

Зiнька стрiпнулась. Впали очi на нього, з нього впали – просто проти неї велике, на всю стiну, стояло трюмо, а в ньому… аж уся здригнулась, а очей вiдiрвати не може. Дивилася з жахом великими округленими очима, й на неї звiдти дивилась – нi, i то ж вона – Зiнька. I жовтогаряча хустка на плечах, а обличчя зеленаве й очi глибоко, як двi ями чорнi, i темною ямою провалений нiс.

– Ну, йди ж!

Враз у вiконницю знадвору – трах! – видно, цеглиною. Трах! – десь у дверi на тiм кiнцi будинку. Дiвчина так i зiрвалася з колiн. I вiн уже не до неї – з кобури вихватив наган i побiг у дверi через темну канцелярiю в коридор. Зiнька оторопiла на мить. За серцем, що в грудях закалатало чи на сполох, чи радiстю, не чула нiчого.

Нараз отямилась, i перше, що в голову їй, – лампу – дмух. Темно в хатi.

Зiнька, як кiшка, нечутне, боса, навшпиньках вибiгла з хати, через канцелярiю i вже в коридорчик, а на дверях – вiн. На ганок не виходив, стояв на порозi – видно, боявся. I з порога кричав у нiч:

– Буду стрiляти!

Знадвору нiчого не чути. А на ганок не йде, простяг руку до дверей уже, щоб зачинити, як раптом Зiнька ззаду з усiії сили кинулась i з криком нестямним у спину руками вдарила, – аж упав на ганок. I вона з ганку впала звисока, – аж в очах їй зiрки, але за мить, як пiдрiзала косою перепiлка, зiрвалася й нерiвне зигзагом побiгла через подвiр'я та бур'ян…

Хтось – чула – гнався, кричав хтось. Уже й на вигонi вона, а ззаду тупiт чобiт i крик. Зiнька бiгла, що було сили, аж у вухах вiтер свистiв. А далi сили не стало. До вiтряка до першого саме добiгла. Дихання їй забило i вона не впала – обiперлась об вiтряк. Iззаду ще тупiт у темрявi, мов бiгло двоі. Враз стихло, потiм свист тихий. Зiнька тодi скрикнула й знов зiрвалася. Але вже бiгла й оглядалась, i кричала в одчаї назад:

– Ой швидше!

Хлопцi догнали її вже за вiтряками. Не спинялись нi на хвилинку. На бiгу хлопцям сказала, що повели. Думала – хоч вони побiгли.

А хлопцi не бачили, її все ждали та вже з Савкою одчаялись та цеглинням стали… Що вiн робив з нею? Зiнька нiчого. Тiльки ще швидше бiгла й трошки шкандибала.

I все ж до шелюгiв їх не догнали. У шелюгах ще дужче бiгли – уже захеканi й гарячi як огонь. Враз Зiньку за руку Iлько схватив i сам спинився, i Савка. Дiвчина притаїла подих i стала – слух i зiр. Та по дорозi нiчого в темрявi не чути й не видно. Раптом обiч, уже в шелюгах, блиснуло, мов хтось кинув цигарку, i голос глухо в темрявi:

– Стiй отут!

Скрикнула Зiнька, Iлько згарячу пальнув iз обрiза – сам не знав, чи туди, чи вгору. А з шелюгiв у ту мить, _мов_ дуплетом, iз двох гвинтiвок – бах! бах!

Чорна нiч. Ще перед самим обличчям у Зiньки вже на бiгу – пихнуло полум'я обрiза й оглушило її. Бiгла, падаючи, прориваючи кущi, i кричала щось у нестямi. Не чула – чи бiгли за нею хлопцi. Чула ще пострiли – два, десь далi – бах! бах! Спiткнулась i бiгла знов, очима розпанаханими у темрявi жадiбно шукаючи, помiж кущами. I за одним кущем враз, аж одкинулась, потiм зойкнула й шарпнулась до нього. На сiрому пiску мiж шелюгами, розкинувши руки, лежав нерухомий, чорний, хрестом.

Перед ним i впала на колiна як пiдрiзана. Руками сплеснула й зойкнула в нiч. А враз похитнулась i з стогоном непритомна впала до нього на пiсок.

Нiч одгукнулась ще двома пострiлами, але далеко десь у березi, – бах! бах! Потiм уронила зорю – велику пекучу сльозу – i занiмiла в печалi…

XXXII

…I прийшла зима, й минула – аж напровеснi Давид Мотузка вертався з мiста в Обухiвку.

Поїзд прибув на станцiю заранi – опiвднi, але по розгаслiй дорозi йти було важко; версту по верстi мiсив ногами Давид, на кожному кроцi провалюючись у талому снiгу; iшов; iшов – уже й сонце сiдало, а вiн ще тiльки доходив до колишньої Ганiвської економiї. До слободи ще лишалося верст iз десять. Проте хоч пiзно, а був би таки дома сьогоднi – ще донесли б ноги, та, отже, лише виткнулась iз – за саду ковалева халупка, така радiсть пройняла парубка – одразу вiдчув, що далi вже не пiде. Далебi, немаі чого поспiшати. Та ще поночi по такiй дорозi. Та ще… це ж i вона, що вже скучила, мабуть. Згадав, як писала в останньому листi: либонь, вiдколи довiдалась, що незабаром вийде з лiкарнi, та вiдтодi щодня як очей не видивить. Увечерi аж за греблю, буваі, вийде – чи не бовванiі по дорозi з станцiї. "Стою, стою пiд вербами буваі, а тебе, любий, нема та й нема", – писала.

Аж прискорив ходу Давид. Недалеко вже. Навiть уже чути бруньковий дух од верб понад ставом. Гiн яких двоі залишилось, а тодi звернути з шляху, перейти греблю i в хату отак – рип: "А здрастуйте лишень вам, люди добрi". Вiн навiть руку звiв до голови i нiби хотiв зняти шапку, та тiльки збив на потилицю i зiтхнув глибоко на всi груди.

Да, хороша – таки штука життя. Отак iти по грузькiй веснянiй дорозi – обвiяний молодим духом нестерпним талого снiгу, та землi, та вербових бруньок. Хороше! А що плутаі ноги втома та чавкаі в драних чоботях – дарма: ось i вiдпочине, i онучi просушить. О, ба! Спередi у темрявi блиснув вогник (видно, в халупцi свiтло засвiтилося). Хороше!

I враз нiби спiткнувся на якiйсь думцi. Аж нахмурив брови й щелепи зцiпив. Та й то всилу – силу переступив. I як лишилась уже позаду, не мiг iще й тодi, щоб не оглянутись на неї. А так, отодi в шелюгах, якби не наспiли були… Аж не вiриться, що це було. Та й усе життя отодi в Обухiвцi – не вiриться, що це була дiйснiсть, а не привидiлось у важкому маячному снi. I то в ньому, в химерному свiтi примар – вiн, Давид, тiпався, як у лихоманцi, белькотав посмаглими губами й бився, зi стогоном, щоб прокинутися – прорватися в дiйснiсть. А його… назад на арканi.

Це ж саме отут наздогнали були отодi. Ой гади ж, били як. А потiм, як худобину, взяли на налигач, а другий край Тягнирядно кинув петлю коневi на шию i – гайда. Оце згадав Давид – аж загорiлися роз'ятренi спогадом ноги, розбитi, в кровi: тягли ж на арканi по мерзлому груддi. Ще дякувати коневi, що не рознiс кiсток: як не поганяв його Тягнирядно, а вiн що зiрветься, та й стане, очi косить назад, хропе й цапуі. Поки – то вершник зiрве його знов, а Давид i одсапне тим часом. Проте як в село вже дiстались, всилу – силу волочив ноги. Та й не ноги були то: в цiлих чоботях виходив з дому, а то вже самi халяви телiпалися на ногах, а ступнi голi – саме шмаття м'яса. I отак просто до сiльради.

А потiм – льох у раймiлiцiї, допити й шелюги… Якби не наспiли були отодi, уже б нiколи з отого сну й не прокинувся. I як – то вони нагодилися саме тодi. Теплими пальцями торкнулася до повiк i одкрила їх. I на зоряному тлi побачив Давид її, Зiньчине, змучене й зрадiле обличчя. Оце i усе, чим спалахнув йому новий свiт пiсля довгого забуття i знову погас. Потiм отямився аж у ковалевiй халупцi. I вона, Зiнька, таки бiля нього. Розповiла, як одбили його; на руках пронесли хлопцi до хутiрця, а там Савка пiдводу в тiтки дiстав i оце в двiр уже свiтанком привезли нишком. "Тут не страшно вже", – потiшала. А сама i в хатi не сидiла. Уже потiм призналася, що сама боялася дуже i вартувала надворi весь день – чи не принесе їх i сюди лиха година, щоб же хоч побачити здалеку та щоб чи в льох, чи на горищi Давида заховати. Але їх не було. А вночi приїхали кiньми Гордiй Чумак iз Пiвненком (Iлько загадав). Розповiдали, що на селi такий переполох – i начмiлiцiї приїхав. Трусять усюди. Коли б ще й сюди не догадались. Мерщiй ухопили Давида на пiдводу й на станцiю. (Поїзд опiвночi).

Е – ех, i не згадувати. Точка. Оце йде, а попереду – нове життя… Iменно, Давиде: нове життя!

Аж скинув шапку i йшов отак простоволосий. Отак i в хату порiг переступив – шапка в руках, та й – "здоровi були".

Що вже радi були йому всi – не знали, де посадити, з чого почати розпитувати та з чого про свої новини розповiдати. Степан був дома. (Ще в лiкарню Зiнька писала, повернувся вiн з Червоної Армiї). Був дома й дядько

Клим, – уся "ганiвська громада" була в зборi, хоч i засiдання робити. "Який там перший пункт у нас?" – веселий старий коваль. "Та який – он хоч i з того почати (дядько Клим) – дерево ж возимо". Писав Яким i в лiкарню про це. Ну, i так взагалi – не те життя тепер – радянське життя. Вибори ж оце щойно закiнчились: Гордiй Чумак головою, i в члени сiльради провели все своїх людей. Ось i Степан у членах тепер. Цi життя налагодять. Та й у районi ж – i голова райвику другий, i секретар райпарткому iнший, а Миронова i з партiї викинули. Ну, i дома у старих усе гаразд – Зiнька оце була якось на слободi. "Христю просватали", – прохопилася Зiнька та й зчервонiла враз: "Кому що, а тобi сватання". I вiд продподатку звiльнили, нiбито накладено неправильно було. Тато вже знати, яка була правильнiсть.

I спитав дядько Клим, що за них чути. Давид розповiв, що перед вiд'їздом заходив до прокурора – розслiдування закiнчено вже, а це на недiлю через тиждень – саме в Щербанiвцi ярмарок – i суд їм буде: виїде сесiя губ – суду в Щербанiвку. Он – бо як! Оце так новина. Задиркали чоловiки цигарковим папером, закадили. "Ну, та й цур їм, не проти ночi їх згадувати, сплюнув коваль, – і, й окрiм них, об чiм поговорити".

I таки було об чiм.

I за вечерею, i повечерявши, обсiвшись бiля припiчка, щоб курити в пiч, гомонiли допiзна чоловiки про се, про те. Уже й ковалиха та Климова жiнка з дiтьми полягали на полу. Сама Зiнька не вкладалася спати: усе сподiвалась, що, може ж таки, влучить часинку, щоб крадькома хоч торкнутись до нього. Та й втратила надiю. Аж засмутилася й губенята трошки надула. Ще хоч таки трохи зiгнала злiсть на всiх: прогнала вiд припiчка (чи їм мiсця в хатi кращого немаі?) – соломи їй треба. Постелила потiм чоловiкам долi всiм покотом, головами до лави, тодi й собi кинула ряднину та подущину на лаву й лягла. Але не спала, ждала все. I вже пiзно за пiвнiч (проспiвав пiвень), як погасили свiтло та полягали чоловiки i саме скраю Давид, довго трималась, та й нi – таки, – тихо – тихо крадучись у темрявi, щоб не шерхнути, опустила руку з лави й – наткнулась на його простягнуту руку. Хап – i вплелися пальцями одна в одну. Потiм i поснули обоі отак – рук не розмикаючи.

А на ранок Давид пiдвiвся, ледве розвиднiлось, i зразу ж зiбрався йти.

Не пускали. Ковалиха нiби щось почула матернiм серцем, припадала до нього, як до сина: "Та й поснiдав би, чим натщесерце йти, а чи, мо, боїться об'їсти?" – "А, таке! – лише рукою махнув Давид, посмiхаючись. – Не об тiм рiч: доки пiдмерзло оце, йти буде легше". Та й попрощався. Зiнька й собi накинула свитку на плечi – провела за порiг, а потiм, непомiтно отак, i через двiр аж за сад. Може б, i далi, та Давид сам винуватий. Пригорнув її до себе, заглянув щасливий у вiчi їй та й не то в жарт, не то насправдi: "А може б, ти, Зiню, й не верталася?" Дiвчина зашарiлась та так i прикипiла до нього. А враз одкинулась i розвела руки: "Отак, боса, в опорках?" Давид занепокоївся: "Та чи ти, дiвчино, з розумом? Бiжи, бiжи, прямо на пiч". I сам геть рушив. Потiм, оглянувшись, побачив, що й вона стоїть, – крикнув, iще й насварився на неї рукою.

В Обухiвку Давид прийшов заранi – саме школярi сходились до школи. Село вже жило. Дружно курились димарi хат, рипiли журавлi бiля криниць, ревла худоба по дворах, i в морозному повiтрi лунко, чулися людськi голоси. А крiзь усе, як удари здорового рiвного пульсу, паровий млин у березi. Мелемо, – значить.

Повз Матюшин двiр як проходив – глянув з цiкавiстю. Порожньо на подвiр'ї, понуро стоять будiвлi, а хата навiть iз забитими вiконницями.

(Хвалилась Зiнька, що переїхала Матюшиха до батька на хутiр). Перевiв очi Давид на ворота узорнi й не мiг, щоб не всмiхнутися: "А що – чирва масть?

Еге ж, не завжди i чирва – козир!" Поминув Пiвненкiв двiр. У Марiї в хатi топилося.! I враз стиснулося серце – Тихона згадав. Не витримав, сердега, помер у тюрмi. Який жаль. Оце б iшов, а вiн би бiля загороди: "Здоров,

Тихоне!" – "Здрастуй", i пiдiйшов би до тину – друзяка. Iз'їли, падлюки! I так уже до самого дому не розвiявся тихий смуток. Уже в хатi забулося трохи в радiснiй зустрiчi. Самi жiнки були дома – мати та Христя з Докiйкою. "А чоловiки, – весело розповiдала Христя, – один у школу пiшов, а батько – до млинам.

– Вiд каведе ж приставлений, – додала мати поважно, – тепер же й ми, сину, люди. – Та й не втрималась стара: повiки затремтiли в неї, i сльози виступили в очах. Проте й крiзь сльози не затьмарилась їхня небачено прозора синь. От нiби вперше в життi своіму побачив Давид, що в матерi очi синi. Змахнула рукою сльози з вiй мати i вже веселенько до сина з ласкою: мабуть же, зморився i голодний. Давид сказав, що пiдночував у хуторi, але лягли пiзно, то голова каламутна трохи – поснiдавши, хоч i задрiмаі на часинку. Проте не довелося: тiльки – но снiдати сiв – Яким прибiг (почув, що вернувся).

– Го – го! – Здоровкались, смiялись, як тi малi дiти. Далi Яким: "Ну, що та як, та снiдай швиденько". Не дав i поїсти хлопцевi гаразд. Аж розсердилась Мотузчиха, а Якимовi смiх:

– Не хлiбом ідиним жив буде чоловiк, тiтко Марино. Та пiсля лiкарнi багацько i їсти нiззя. Гайда! – I подалися з хати.

Отак i вкрутило в себе Давида життя обухiвське, з першого ж дня. Iще першого дня був нiби за гостя – роздивлявся (коли ж куди оком не кине, та й нова новина). Iз сiльради у КНС, у млин, у "Якимову канцелярiю" (Яким i завiдувач хатою – читальнею, й секретар колективу "Перемога"). Всiх обiйшов, з усiма побачився, набалакався.

А вже другого дня возив лiс з iншими на виселок, порався по господарству, на громадськiй роботi (саме до землевпорядження готувались, з дня на день ждали в село землемiрiв). Нiколи гаразд i оглянутися. То й не диво, що незчувся Давид, як i пiдiйшло число отаке: прийшла з РВК до сiльради оповiстка, що в недiлю отакого числа в селi Щербанiвцi виїзна сесiя губсуду буде розглядати справу "Матюшиної банди" i щоб про це якнайширше оповiстити люднiсть. Разом iз цим i повiстки були одержанi на

Давида й ще на багатьох обухiвцiв: з'явитися за свiдкiв у суд на тодi ж таки. Сьогоднi одержано це, а завтра й недiля. I саме ж у Щербанiвцi ярмарок.

Чи коли й був отакий наїзд у Щербанiвцi, як пiд оцей ярмарок. Весь вигiн – ярмарковище – був запруджений возами, аж ген туди за вiтряки. Обухiвцi як приїхали, то вже гаразд нiде було й стати. Насилу пробилися на цей край. Але й сюди аж пiд самi тини розлився ярмарок i навiть у вулицю вихлюпнулися вози. Далебi, хоч i собi у вулицi ставати. Та Яким заперечив: мовляв, чи ж кращих мiсць не заслужили, що будемо в проходi тулитись. Вiн сплигнув з воза i зник у натовпi, а невдовзi повернувся "з розвiдки" удвох iз Степаном ковалевим. Знайшов мiсце.

Бiля пошти звернули на руїни колишнього маітку й помiж пеньками та купами цегли добралися до гамазею. Отут за гамазеім у затишку й отаборилися.

Повипрягали конi, пов'язали до возiв. З возiв позлазили жiнки, заметляли спiдницями, обтрушуючись, – як гуси на березi з води. Всi по – святковому повбиранi ради такого дня, рум'янi на морозi. Од воза неподалеку дядько Клим упiзнав обухiвцiв – пiдiйшов iз хуторянами сюди. I

Зiнька де не взялася – вже з дiвчатами, до чоловiкiв тiльки "здрастуйте!" кинула, а Давида черкнула гострим поглядом. Тим часом Степан розповiдав, що вчора ще прибув у Щербанiвку, i суд весь сповна, i заарештованих пригнали. А оце щойно з сельбуду, – не починалося ще: на вiсiм годин призначено.

– Пiдождемо, – казав дядько Гордiй, бiльше ждали. У затишку вiд вiтру пiд гамазеім посiдали, стали закурювати. Жiнки зiбрались на ярмарок пiти поки що, уже й знялися були, та раптом пiвнiвська молодиця скрикнула здивовано – i до дiвчат:

– Дiвчата, он диви!

Всi оглянулися i так стояли здивовано очима на натовп. Щось, видко, трапилось. Люди, що досi гуртами стояли собi бiля возiв, заметушились; дехто вилiз на вiз, i всi дивилися ген у той бiк на будинок раймiлiцiї. Пiдвелись i обухiвцi. А моторна Христя Мотузчина аж на вiз зiп'ялась i враз гукнула схвильовано:

– Та гляньте ж бо. Ведуть!

Всi так i кинулися. Хто на пеньок, на купу цегли, на колесо чи на полудрабок вилiз – i всi туди очима через голови натовпу. Справдi – повели. З двору раймiлiцiї через подвiр'я помiж рядами возiв тихо посувалась оточена сторожею юрба в'язнiв. Таки не дуже близько, гаразд i не розпiзнати кожного. Двоі в шинелях – видно, Сахновський та рудий мiлiцiонер. Тягнирядна знати – од усiх на цiлу голову вищий; i, либонь, по кудлатiй шапцi Матюху пiзнати, а iнших i нiяк. Але, видко, всi там до одного. Он скiльки їх. Як на звiрiв, товпиться народ обабiч дороги, зразу ж услiд за юрбою микаючись у похiд. I так валом валили з нею до сельбуду.

Цiлий день тривав суд. I весь день бiля сельбуду товкотнеча, а на ганку i в дверях – пробка. Так увесь день надвiрнi дверi в залу й не зачинялись. А на ганку як рiй повис шапкою, – люди, кому не вдалося пробратись усередину. Хоч слово, може, якесь упаде – таки й сюди через порiг.

Iнодi зсередини на свiже повiтря вилазив упрiлий, в розстебнутiм кожусi, котрийсь iз слабогрудих, що вже неї мiг сидiти бiльш у духотi. Тiльки зi схiдцiв, як уже обступлять його, розпитуючи, i вже хоч би й хотiв вирватися – дарма. Аж поки новий хтось вилiзе ще. Тодi самi покинуть, як перечитану газету, i хапають свiже, дальше число.

Отак бiля сельбуду. Але й на ярмарку сьогоднi весь день тiльки й балачок було, що про суд. Потiм, коли й день уже стемнiв, засвiтилося по хатах свiтло, поскладали ятки, – уже й роз'їздитися б (дехто таки й вiд'їздив, але бiльшiсть i не рушали), там – там помiж возами на ярмарковищi стали займатися вогнища (гаразд, що кладовище поблизу з хрестами). Видко, поклали собi дiждати кiнця хоч би й усю нiч.

А суд таки й затягся: лише опiвночi закiнчився розгляд справи, потiм цiлих п'ять годин тривала судова нарада. I всю нiч не спала Щербанiвка, не гасили свiтла, на майданi палахкотiли вогнища i тихим гомоном бродив табiр, як запущена дрiжджами опара.

I ось нагло вже на свiтанку знову знявся гамiр бiля сельбуду. Кидались люди з хат, од огнищ на майданi, але до сельбуду не протовпитись – натовп отакий. I в клекотi голосiв годi щось уторопати. До розстрiлу трьох, а кого ж саме? А iнших же як? I чого ще ждуть, не розходяться?

У боковi дверi, що хiд за сцену, раптом вихватились двоі охоронникiв – розступись, i пробили в натовпi прохiд на вулицю до пiдвiд, що стояли напоготовi. Потiм слiдом за ними вивели трьох. Найпереднiший Сахновський – дуже блiдий, з темними плямами очей i нiби безротий (отак зцiпленi губи), але йшов незвичайно рiвно, нiби нiчого не помiчаючи навколо. Услiд за ним iшов Матюха – пониклий i згорблений у своїй кудлатiй шапцi; вiн непевно якось ступав ногами, наче не просто собi йшов, а намагаючись обов'язково попадати ногами в протоптанi слiди Сахновського. Iззаду Тягнирядно – незграбний i якийсь потворний: iдучи в проходi, вiн то пiдморгував дурнувато не знати кому в натовпi, то роблено байдуже спльовував крiзь зуби, а врештi спинився, уперся, як вiл, i мусили вести до пiдводи силою, а вiн бився в руках i хрипло рикав огидну лайку. Порозсаджували на пiдводах їх, на кожну сiло по двоі вартових, i рушили.

Невдовзi вивели й iнших засуджених: Огир Данило, Кушнiренко, Гниденки обидва – Якiв та Пилип, рудий мiлiцiонер, Книшенко, Губар Хома та Векла – самогонщиця.

Одну тiльки Марiю Кожушну присудили на три роки умовно i з – пiд варти звiльнили.

Цих провели в двiр раймiлiцiї – пiшки етапом, потiм одпровадять у мiсто – в тюрму.

Тепер i народ повалив од сельбуду гомiнкими юрбами, i за кiлька хвилин весь майдан став як розритий мурашник.

Бiля гамазею обухiвцi запрягали конi, весело перегукуючись од возiв. А Гордiй пiдганяв своїх: ну – ну, хлоп'ята. Мовляв, отакий ранок не згаяти б: пiдмерзло гарно, можна б i за деревом на хутiр змотатися.

– Ість, дядьку Гордiю, – гукнув Яким, сплигнувши на воза. У Пiвненка молодицi нiяк не всядуться. А хтось уже рушив. Давид i собi пiдiбрав вiжки й сiдати, а бiля воза Зiнька нiяк не добалакаі з дiвчатами; уже й Степан гукаі, щоб iти.

– Сiдай, Зiнько, – Давид до неї.

– Не по дорозi ж, – ясно, наївно глянула дiвчина на нього.

– Ой, по дорозi, – примружив очi Давид i всмiхнувся! тепло, любовно. Зiнька схвильовано задихала, обличчя в неї загорiлося враз, i очi стали яснi та синi. Тiльки й промовила розгублено:

– Та хоч би ж я була дома попередила!

А Давид пiд лiкоть її, дiвчата з смiхом за руки – стриб, i на возi вже дiвчина. Рушили.

Доки на шлях виїхали, довелося i припиняти, i злазити та гуртом стягати з дороги вози, – попохмуривсь Гордiй на возi: коли б це дома вже бути об оцiй порi. Нарештi вибились – таки на дорогу. Спершу їхали тихо, але от не стерпiв Давид – гукнув Якимовi: гей, гей, а нехай лиш торкають! Крикнув i Яким щось – луною покотився гук уперед по дорозi. Спершу далеко десь спереду загримiло, потiм ближче, ближче.

Ударив вiжками по конях Давид. I зараз з усiх восьми копит рвонули конi й гаркнули колеса. Холоднi скалочки мерзлої дороги, як дробом, ударили в лице, обсипали всього. I дядько Гордiй – аж затулив очi рукою, всмiхаіться в бороду. I ззаду дiвчата залилися смiхом. Оглянувся й Давид – обсипало й їх. Упала кожна лицем у долонi, щось кричить Зiнька – не чути нiчого. Тiльки бачить Давид – з – пiд долонi в неї смiються до нього її очi, радiснi, синi. Щось крикнув до неї Давид, сам не чуючи свого голосу, i ще вдарив по конях. I вже не оглядався, не чув, не бачив нiчого. А тiльки й чув, як пiд колесами – i спереду, i ззаду, пiд безлiччю копит i колiс, наче туго нап'ята струна, бринiла дорога в ранкову далечiнь.