Текст книги "Бур'ян"

Автор книги: Андрій Головко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

VII

Гикнув Матюха – ще очi заплющенi, поплямкав губами, а в ротi погано: "Фу!" Розплющив очi заспанi – над головою кульки блискучi лiжка, вiд стiни килим i черевичок голубий iз жовтим, гарусний, Лiзина робота. "Гик", – схилився з лiжка над чавунчик, сплюнув. На подушцi бiлiй руда пляма, й на простирадлi пляма. Було того… знать. Що й скiльки там випили звечора! Чи, може, що був у розстройствi?

Буль – буль, буль – буль – надали секунди десь за стiною в їдальнi, мов пiсля дощу краплi з ринви в шаплик. I тихо. Лише через хату за дверима шипiло, шкварчало щось, i дух смаженого несло, аж на блювоту зводить.

– Зiнько!

Голос хриплий з перепою, – тоненько дзенькнула скляна ваза на комодi, як ото муха крильцем об струну. Рипнули дверi кухоннi, вiдхилилась половинка в спальню, i на порозi – Зiнька.

– Що таке?

Саме позiхнув Матюха й потягся, захрущав суглобами. Глянув на наймичку пильно й по паузi спитав:

– З церкви ще немаі?

– Ще нема.

Спустився поглядом з обличчя по стрункiй дiвочiй постатi аж до нiг. Од нiг – угору. Подумав: "I що той Льонька в нiй найшов такого? Худеньке собi".

Зiнька перебила:

– Бiльш нiчого?

– Пожди! Те… нiхто ще не приїхав?

– Безпальки приїхали. До церкви пiшли всi. "Ага! Ну, а Огирi, мабуть, прямо до церкви виїхали. От чого це з Щербанiвки нiкого немаі? Льонька ж небезпремiнно повинен бути. Хiба, може, дiла якi невiдкладнi. Що мiлiцiя, що пожежна команда…" – махнув рукою i схилився ще над чавунком.

– Ти забери оце. Та що воно воняі у вас там смалятиною? Дихання просто забиваі. Огiркiв дiстань або нi – кислиць. Не яблук, а що ото в бочонку, i квасу нацiди. Та вмитись дай.

Зiнька прихилила половинку дверей i вийшла в кухню. А тут – аж голова болить i наче чадно. Шкварчить, сичить у печi, як у пеклi. Баба Секлета

Гнидиха куховарюі сьогоднi. Вибились пасма сивi з – пiд очiпка, розчервонiлася бiля печi, лоб їй блищить од поту.

– А ти куди? – побачила, що Зiнька хустку на плечi накинула.

– Квасу на похмiлля.

– А, лихо менi! Соломки ось треба, пирiжки нiяк не пiдпеклися, а з церкви – як не видно. Пiдожде квасу, бiжи лиш соломки сухенької вхвати.

Зiнька побiгла, а баба Гнидиха охнула, розiгнула спину старечу на хвилину та й знову до печi. Люди ж таки будуть чужi, як же можна, щоб сорому набратись? "Хто куховарював?" – "Баба Секлета". Аж головою похитала. Весiлля та храми ще й з давнiх – давен по хазяїнах – хто їх одбував, як не вона? В Огиря всiх поженила й замiж пооддавала… Як i до революцiї, – яка ж важнiсть була: тi ж помiщики, можна сказати, а баба Секлета – своя в них. Бо по панах замолоду служила, обхожденiі їхні знаі… Одсунула горщик здоровенний (влiтку, як парова молотила, варили в ньому), помiшала ложкою страву, лизнула й смакувала довго; добрий борщ, як у гостиницi! Засунула горщик.

Зiнька вбiгла знадвору.

– Вже з церкви йдуть.

– Ой лишенько! – аж кинулась баба Секлета. Вiхтик швиденько з соломи скрутила, у пiч на жар вiхтик i роздуваі. Як – як сама в челюстi не вскоче. Зiнька до льоху – грюкнула дверима. На печi щось зачмихало, а згодом заплакало.

– Ой горечко!

Вийшов iз кiмнати сам хазяїн. Уже взутий, в галiфе i в сорочцi спiднiй iз манишкою на всi груди – чорним виноградом вишито. А голова як копиця сiна, зi сну розпатлана. Став умиватися в мисцi голубiй. Затим Зiнька квасу принесла повен глечик i кислиць миску. То вiн, ще й не втершися, ще мило на шиї та бiля вух, схопив глечик i видудлив iз нього, мабуть, iз кварту. Сплюнув, потiм став утиратися.

У дворi тодi ж хряпнула хвiртка, i цеповий собака загавкав i з цепу рвався – до ворiт спершу, потiм до ганку вже. Чути голос Лiзин: "Пiшов вон, дурак!" Загупали ногами на ганку. Нарештi хатнi дверi вiдчинилися навстiж, i увалилося гостей повна хата. Попереду Лiза.

– Ой яке ж тут повiтря! Пожалуйте в кiмнати! Тьотю Олю, Нiночко!

Огириха зразу ж скинула шубку з себе й на пiч до онука – зняла його з печi. Матюха галантно розкланювався з дамами своію копицею сiна. Шумно тиснув руку чоловiкам – Безпальковi й тестевi.

– А Данюша ж?

– Конi випрягаі.

– Ну от!.. – вiн звернувся хмурий до наймички, що бiля помийницi свиням готувала, i гримнув на неї:

– Ти наче вчора привезена: приїхали – значить, випрягти треба!

Зiнька взяла кухоль i, обхлюпуючи руки над цеберкою, сказала через плече:

– Бачите – не сиджу, не згорнула ж руки.

– Побазiкай менi! – спiдлоба глянув на наймичку i, вже як вийшла та, крiзь дверi наче бачив її постать i обличчя в профiль до нього, через плече: – "Не згорнула ж руки". Шваль отака! Ще розговори в неї!

– Пожалуйте, – до гостей звернувся.

Зайшли до їдальнi.

Простора, з великими вiкнами, серпанковими занавiсками позавiшуваними, хата була прибрана не по – мужичому. На покутi великий стiл, уже накритий скатертиною, з приборами чоловiк на десять. Канапа килимом застелена. Пiд стiною вiд спальнi – лiжко, не те, що спати, а декоративне, з подушками бiлими як снiг i – як не до стелi. Просто дверей – "шикарне" трюмо. Зараз перед ним Наталя, Данюшина жiнка, зачiску поправляі i бачить у ньому – у дверi з кухнi зайшли чоловiки: Матюха пройшов в опочивальню, свекор важкий, з задишкою, сiв на перший стiлець. Безпалько по хатi пройшовся. Став перед грамофоном, що в кутку на столику.

– Да, оце рiч! П'ять червiнцiв! – покрутив головою. Сопiв товстий Огир. Усi мовчали. Нiночка, що сидiла проти вiкна на стiльцi iз схрещеними на животi руками, з пахучою хусточкою в однiй, повернула байдуже голову до батька, потiм знов одвернула й застигла – в кухоннi дверi поглядом, мов там фотограф iз – за дверей: "Хвилиночку, знiмаю!" Вийшла Лiза iз спальнi в голубiм халатику i взяла вiд матерi дитину, а в кухню гукнула бабi Секлетi, щоб подавала на стiл. Потiм пауза. I мовила перша Безпальчиха, як i подобаі пiсля церкви i з хорошим апетитом перед смачним борщем:

– А старий уже у вас отець квлампiй. Старий та сивий.

– Да, дряхлий старик, – важко дихаючи, мовив i Огир, – що лiта, а що й життя – таки: тi ж харцизяки не потягали хiба й його? I в ЧК вкупi зо мною страждав у пiдвалi.

– Боже, i що за врем'я було таке страшне! I не думалося вже…

– Наладилось, – знов сказав Огир, короткими пухкими пальцями перебираючи на колiнах, – виходе хмiль iз голови. Ось i в церквi тепер; хто палив, грабував – у церквi тепер.

– А ще ж i пiп у вас – порохня з нього сиплеться, – кинув Безпалько, переглядаючи грамофоннi пластинки. Од трюмо Наталя:

– Ой Никаноре Iвановичу, як же ви виражаітесь гарно! – i манiрно звела брови дугою.

– Да, да. Вам би нашого отця Симона хоч би на мiсяць, то вас би тодi вiд церкви й за вуха б не вiдтяг.

Безпальчиха аж розсердилась: носиться з своїм отцем Симоном, як дурень iз ступою. А Огир зацiкавився, що ж воно за отець Симон у них. Одказала Безпальчиха за чоловiка:

– Та катафалiя ж у нас.

Огир аж повернувся до сестри, самої голови нiяк, то всiм тулубом.

– I справжня катафалiя?

– Та ну да, справжня. Аж у двох приходах захватили церкви. Попервах усього було – i голови попровалювали декому, i церкви замикали двома замками: i тi, i тi. Потiм узяла гору катафалiя. I наш приход успенський. Тепер аж за версту ходю до церкви.

– Бо дурна: нi разу ж не була, а гудиш, – сказав чоловiк, – слово боже на всiх мовах, хоч би на китайськiй чи на негритянськiй, – однаково – слово боже, – роблено серйозно довiв вiн, хоч було знати, що сам у слово боже нi на якiй мовi не вiрив. – То було по – слов'янському: паки – перепаки, а от а рiднiй мовi… та ще як хор гряне "боже великий, ідиний", просто в серце лліться тобi. Друга баба так сльозами i заливаіться. Благолiпiі храмовi таке придав: вiнки, рушники на всьому iконостасi. Общину сестер – мироносиць органiзував. А вже як править службу – ну, той же артист! Що ви хочете – басище силенне, сам представительний. Як кадить та пройде по церквi, так народ, особливо жiнки, перед ним i хиляться:

А вже як проповiдь скаже! I в полiтицi розбираіться добре.

Саме порiг Данюша переступив – кремезний, з русявими вусиками вниз i низькобровий. Вiн був у захисного кольору вiйськовому кiтелi, що на плечах од погонiв лише по двi дiрочки бiля комiра лишилися. На порозi вiд спальнi, як у дзеркалi, – Матюха. Тiльки цей червоний i в пiджацi, а з бокової кишеньки – червоний крайок партквитка, – колись на партз'їздi бачив отак у дуже видатного партiйця.

Привiтались. Усi якось притихли в хатi. А Матюха з Данюшею сiли плiч – о – плiч на генеральшинiй канапi. Огиренко, закинувши ногу на ногу, витяг пачку папiрос i Матюсi: "Прошу" – i сам закурив. Никанор Iванович завiв грамофон i поставив пластинку "Ой казала менi мати". Це було добре: вiльнiше всiм стало, не почувалося напруженостi, бо хоч i свої, родичi ж, аз пам'ятi як вирвати Огиревi тi спогади?

…Стояв простоволосий, переляканий, а вiн – Матюха – з наганом у нього перед пикою.

– Де миколаївськi, веди!

В саду заступом копаі Огир, блiдий, а вiн ще наганом по пiдбiччю.

– Ворушись, товстопузий, – i матюкаі…

I за Наталкою ж ганявся конем по хуторi. Звiсно, коли те було – ще у 1918 роцi. Тепер свiй чоловiк. Але як вирвати тi спогади з пам'ятi?

Сопе Огир, пальцями пухлими на колiнах задумано перебираі. Глянув на зятя, а той спiдлоба – розбiглись погляди. Знов пальцями перебираі, сопе старий. Н – да… А i йому хiба, Матюсi, те забулось? Десь якийсь черв'ячок точить. Недарма ж колись п'яний узяв руку тестеву, розмахнув, по пицi себе бив нею i кричав: "Я сволоч!"

Згадав це старий. А Матюха iнше щось згадав, перехилився до Данюшi й хмуро крiзь зуби: /

– Що там Кушнiренко в допрi дурака валяі?

– Та я ж писав тобi через маму.

– Та писав же… на поруки взяти, бо видасть. Що – я ж так i знав. Хiба не чувствував, який то елiмент твiй Кушнiренко? От i зволь тепер. Звiсно, хто йому повiрить i якi в нього речовi докази і, ну, а пляма, клопiт?.. – аж кусав цигарку Матюха. – Гад отакий! Сидiв би вже, коли попався. Ну, два роки дали б йому… Пiддержку давали б якусь i ми.

– Я й цього разу, як жiнка до нього їхала, червiнця дав.

– Ну, як же вiн там?

– Нiбито в карти дуіться на всю. На побачення вийшов, – розповiдаі жiнка, – в самих пiдштаниках та пiджачок позичений на голе тiло. I рядно, й подушку програв. I голова провалена. Жалiвся, що попервах уркагани жити не давали, ну, а тепер уже – свої.

– А розслiдування ж як?

– Видно, закiнчено. Вiн вiдмовляіться вiд усього: мовляв, у циган купив, та й усе. Питала жiнка слiдчого, чи можна на поруки його взяти. Каже, що приговора вiд громади треба.

Данюша прихилився ближче до зятя й сказав:

– Оце ж сьогоднi сход, треба б…

– Да! Треба буде! – мов iз задуми кинувся Матюха по паузi.

Грамофон стих. Принесла пирiжки на блюдi до столу Огириха, Секлета – борщ.

– Просю покорно за стiл! – запрохувала Огириха. – Лiзочко, ти ж таки хазяйка… I де та Зiнька ваша, хоч би дитину в молодицi взяла. Зiнько! – погукала в кухню. Та вбiгла i взяла дитину.

Заторготiли стiльцями, – сiдали до столу шумно. Матюха з буфета карафку дiстав i другу, меншеньку, з наливкою для жiнок.

Частували господар i господиня: до пирiжкiв, до борщу. Та ще ж чарки в

Матюхи! То пiсля локшини вже мов одмiнилися всi. I сам господар уже не спiдлоба дивився, вже й балакучий став. Та й усi за столом стали шумнiшi. Кожен говорив вищим тоном од звичайного, i говорили багато. I приборами стукали шумнiш, а вже що їли – на славу! На двох блюдах принесли Секлета й Зiнька печеню й яблука моченi. Найперша в Матюхи думка, як глянув, – що качки без води ж нiяк не можуть.

– Аякже. I ситiшi, i кормiв менше йде, як вони на водi, – хтось зауважив з жiночого краю.

– Та ясно! – Отже, налив чарку повну, аж на скатертину полилось, i тестевi пiднiс. Той вiдхилив тихенько рукою – своіму ж, мовляв, здоров'ю.

– Гм! – пожадно глянув на чарку, прозору, як кришталь. А з кишеньки бокової – краічок червоний. Усмiхнувся Матюха, глянув на гостей iз застиглою усмiшкою. Потiм нахмурив брови й сказав не своїм голосом – задерикувато перекривляючи когось: – "Раз ти партійний, не должон ти пити!" – Аж голову в плечi втяг i брови звiв – це вже вiн: – А хiба вищi партiйцi не п'ють? Конішно, не цю гадость, а коньяки всякi, портвейни. П'ють, та ще й як п'ють! Потому – наша робота партійна, – пий без нiяких розговорiв!

Випив. Частуючи далi, заговорив:

– Це хоч гнати навчились, приятна якась, все одно, як i миколаївська колись була. А попервах бувало – руда, вонюча, нiс затикаіш рукою. А п'іш, бо не пив би – згорiв би вже досi. Як i пiд партизанщину ото – коли спиш, бувало, тодi тiльки й не п'яний. А дiла, брат, якi творили! Або як i вiйськовим комiсаром був у волостi… Ну, ну, Никаноре Iвановичу, всю. "Щоб наша доля нас не цуралась".

Данюшi налив. Знов говорив далi:

– Бо як не п'іш, то й доля десь поза Уманню ходить, i сам ходиш як неприкаяний. Думаіте, легко партійному з таким народом? Думаіте, не знаю, як на мене дивляться обухiвцi – як на чорта! "Живе здорово!" А що б же – кров свою в революцiю проливав, жизнi, можна сказать, не жалiв та й ходив би обшарпаний, ячниками б давився та по – свинячому жив, як вони?! За що ми й боролись тодi?!

– Правильно!

Цокали прибори, говорили весело на тiм краї столу жiнки. Матюха все бiльше увiходив у роль.

– Звичайно, – хто жизнь понiма, той: "Правильно". А в нас же народ! От тiльки й розговорiв – не в вiчi, звичайно, хiба б я дозволив? – по закутках: "З куркулями породичався…"

За столом – як струм по всiх пробiг.

– I доки вже тi "куркулi" будуть?

– I рiвнi всi, i куркулi ще!

– Троцько в чужiй хатi живе (з хутора ж вигнали), як старець ходить, а куркуль!

– От же ж народ! Ясно ж сказано, що куркулiв тепер нема. к крiпкий хазяїн. Тiльки хто йде проти властi або не пiддержуі її, то – куркуль, злосний елемент.

– Та чи ми ж продподатку того не платимо? – Огир аж плечима здвигнув.

– Отже ж. А що у вас пара волiв та пара коней…

– Та й конi ж то Данюшинi…

– А хоч би й вашi? Хлiбороб, значить, добрий хазяїн. I державi од нього тiльки користь. В газетi ж читала якось Лiза, в "Правдi", награднi вже хорошим хлiборобам дають. Влада розумiі. От i в оренду – бери скiльки хочеш, аби лад їй дав. Наймай хоч десяток наймитiв собi, – будь ласка!

Данюша поважно тодi:

– Iнакше й бути не може. Наша Україна до вiйни була "житницею квропи".

I знаіте, скiльки хлiба вивозили ми за кордон? А тепер давно хiба ось самi з голоду пухли? I ще пухнути будем, якщо влада не вживе заходiв та правильно не розв'яже аграрного питання так, як то потрiбно в iнтересах держави. Бо що зараз ми бачимо в себе на свої власнi очi? Та десятина, що в помiщика чи в хлiбороба – власника – хай буде по – їхньому вже – у куркуля, – давала двiстi пудiв, тепер даі двадцять. Ну, в хазяїнiв – то, правда, буваі, що й до сотнi даі, а що вже в кенесе, так iменно – двадцять пудiв, i то ще – "слава богу". Бо при такiй обробцi, при такiй культурi – дурна земля, що й насiння вертаі.

– Це правильно! – поклав Огир на тарiлку виделку й витер рушником вуса. – Душа болить, як гляну, як те кенесе з землi святої знущаіться, їв мене ж за клунею хуторяни взяли. Шiсть рокiв уже, а не можу дивитись. Душа болить! Оце виїде, – сонце пiдiб'іться, розсiі на стерню, коровчатами пошкрябаі ральцем, в одну борону заволоче – роди, боже, як хоч! Та вже аж косити прийде. Бувало, заблуде який – свою ниву шукаі – шукаі, сердега.

– У вас добре, що хоч сiють, – засмiявся Никанор Iванович, – а в нас хитрiший народ: на осiнь зрале, хай падалиця сходе. I родить.

– Бодай їх родимець змалечку побив був, як отак хлiборобити! – Огир аж одкинувся на спинку стiльця, опустив голову, зламав бороду об груди й дивився задумано кудись через стiл у куток. Заговорив повагом:

– У мене ж було до революцiї сiмдесят десятин. Та я її – збуди опiвночi, з зав'язаними очима по всiх кусках обводю. Нiде й у борознi не спiткнуся… А ореш, бувало, – у двi ж пари завжди, вже не боїшся, що пристануть: "гей та гей". Батуіш ту борозну в колiно. I сiіш же – не в землю, а в пух. Ну, то й родило ж… Треба любити її – землю, спиш, i в снi, було, бачиш…

– А тепер ото й не сниться, засмiявся Никанор Iванович.

– Нi, сниться й тепер.

Сидiв задуманий, важкий i хмурий. На тiм кiнцi столу весело говорили й смiялись молодицi. Матюха взяв знову карафку, мовляв, треба ж i землю святу полити, щоб родила та щоб снилась гарно.

– Нi, що менi оцю нiч приверзлось, аж на стiл схилився Огир i всмiхнувся, – вдивленiе чисте, не сон. Своіму здоров'ю, – одхилив вiн чарку.

Другу випив. Потiм рушником витер вуса й став розповiдати свiй сон. I жiнки затихли й повернули сюди обличчя.

…Вранцi їдуть сiяти наче: вiн, Данюша й Iлько – наймит їхнiй. Сiялкою наче їдуть, за хутiр – за садком зараз нива. Дивиться вiн – аж рiллю його та переорюі хтось. Небо червоне, а на ньому, як ото малюнки в книжках і: чорний увесь i чоловiк, i коняка, в соху запряжена, не в плузi, а як ото в Росiї, – у соху. I чоловiк за сохою йде. "Що за причина?" Аж оторопiв. На Данюшу: "А дивись, чи й ти бачиш?" – "Бачу, каже, сохою оре". – "Та то що сохою… А то ж на нашому!" Та так у грудях i похолонуло. Швидше до ниви їдуть, стали на обнiжку. А вiн пiд'їздить саме – Тихiн Кожушний, здоровий такий, червонопикий, а коняка – самi кiстки та шкура. Припинив, смiіться іхидно та: "Чого оторопiли? Що орю? Он тепер твоі де" – й показуі рукою на економiчеську землю, i саме – де солонцi. "Як не моі, на яких це правах?" – "А на таких правах, на совіцьких", – i смiіться іхидно, коняку поганяі. Огир став у борознi перед конякою та – по мордi, по мордi її. А вона як заiрже. А з – за лiсу сонце тодi, i не сонце, а мов пожежа, червоне так i розлилося. I іроплани, як галич, летять iз – за лiсу. Дивиться Огир – аж Тихiн як затруситься та – геп, на рiллю прямо, навзнак i руки розкидав, а з рота кров, i судороги його корчать.

Круг столу така тиша, аж чути дихання затамованi. I в тишi хтось: "Ага!" Огир перевiв дух i аж зiтхнув важко.

– Так я й похолонув увесь: Iлько ж бiля. волiв. Це ж розслiдування буде, по судах, ще i в ГПУ потягнуть. Аж дивлюсь далi, а то вже й не кров, а зерно, як з елеватора – сиплеться, сиплеться i просто на рiллю, вже й Тихона засипало, тiльки голову й видно. Купа вже там, i все сиплеться. Я на Данюшу – бiжи за мiшками, а вiн – як скам'янiв – i не рухнеться. Хочу сам зрушити з мiсця – i не можу. Аж у пiт кинуло. I прокинувся, сорочка на менi – хоч викрути. – Огир одкинувся на спинку канапи й дихав важко, мов справдi, поки сон розповiв, заморився, задихався. На жiночiм краї заговорили тодi:

– I таке присниться. Наче проти вiйни, чи що?

– Тобi все вiйна! – махнув рукою Никанор Iванович.

– А іроплани ж i кров? – не вгавала його жiнка. – Тепер же як розказують, яка вiйна буде, аж млiіш. Нiбито – у повiтрi бiльше та газами душитимуть.

– Да, технiка – все, – озвався Матюха й повернув до тестя голову, – а вам, правда, сон теі… замiчательний приснився.

– Умгу, – закурюючи, мгукнув Данюша i всмiхнувся криво: – Якби Тихона та ще декого з землеустройщикiв схватили судороги, кучугури пшеницi насипалися б. – I – паф сизим димом.

– Та Тихiн уже. Як похрестили його, тепер як вiл ото, що на ньому iстика поб'іш: з ярма дивиться та сопе тiльки. Тут новий і.

– А хто такий?

– Та і…

Прийшли саме Гнида й Губаренко з жiнкою – крамар.

– А – а, дорогi гостi, – п'яний, розiп'яв руки Матюха, – пожалуйте! А ти, чортова Гнидо, хитруіш усе. На ж, пий тепер пiдряд, коли так, скiльки й ми випили.

Налив Гнидi три пiдряд. Далi Губаренковi.

– А своіму ж здоров'ю?

– Е, я уже. Менi ще й на сход iти. Та й на вечiр треба ще мiсце залишити, – вiдмагався Матюха. Губаренко зважив на це, тим часом Гнида, обгризаючи кiсточку, заговорив:

– Уже сходяться. Чималенько вже було, коли я заходив. Там щось Давид розумуі дуже, а з ним Тихiн i Яким – гармонiст, – удосвiта з бурякiв повернувся. Каламутять народ: чув, щось про землю балакали i про хлiб, що зiбрали були, – i по паузi додав: – Сурйозний чоловiк той Давид, буде нам з ним клопоту немало. А це ж i перевибори незабаром. Може таку свиню пiдкласти, що тiльки вухами ляпнемо.

– Що? – подивився з презирством i грiзно Матюха па Гниду. – Хто вухами ляпне? Я? – Брови низько впали на очi, очi кров'ю налились. – Та я, мать… – трах! – по столу кулаком, як довбешкою. Забрязкотiв посуд.

Скрикнули жiнки, декотрi з – за столу схопилися. I чоловiки занепокоїлись.

– Корнюшо, ну, не треба! Ну, покинь!

– Як це покинь?! Якийсь сопляк, а я вухами ляпну?! Та я одним махом, – знов – трах! – по столу, – в баранячий рiг скрутю!

Пiдбiгла Лiза, заспокоюі чоловiка:

– Ну, скрутиш, Корнюшо. Не розстроюйся. Тобi ж не можна.

– А що ж вiн! – А таки сiв на стiлець Матюха. Дивився спiдлоба й сопiв важко. Лiза рукою гладила йому спину.

– Бач, настрiй зiпсував i собi, i всiм. Погуляти ж з'їхались, а мов на похоронах стало. Розкис Матюха:

– Заведи грамофон.

Заграв грамофон вальс "На сопках Маньчжурiї". Здалеку десь, мов iз глибини саду з естради оркестр духовий. Звуки залляли кiмнату вщерть, заглушили голоси. Наталка зробила тур i перед трюмо стала, зачiску поправляі. Жiнки прибирали з столу, а якi сидiли на канапi i щось собi гомонiли. Перед чоловiками тiльки ще стояли прибори, i в карафку Лiза ще налила з четвертини. Оркестр стих, спiвала Вяльцева. Потiм дует, потiм знову оркестр.

З кухнi увiйшла Зiнька. В шумi, в тютюновому диму, як у туманi, пройшла наймичка сiра, як перепеличка, в незграбних чоботях, по простiлках мережаних, до хазяїна з – за спини. Мовляв, там чоловiк прийшов, послала громада: чи що буде сьогоднi? Рукою махнув Матюха:

– Хай пiдождуть.

Зiнька вийшла й сказала чоловiковi: п'яний, махнув рукою, сказав: "Хай пiдождуть". Чоловiк мовчки надiв шапку й мовчки вийшов iз хати. А Зiнька знов за посуд узялась; перетирала бiля столу. Дивилась у вiкно задумана: сiдало сонце червоне за хатами, десь у степу, на далеких гонах.