Текст книги "Бур'ян"

Автор книги: Андрій Головко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

VI

Десь за селом, на гонах далеких, гасло сонце. Вилiзли тiнi з садкiв, з – пiд стрiх, iз – за повiток. Поповзли попiдтинню вулицями, затьмарили село легенькою млою. Лише на димарях та на вершках дерев ще промiнь останнiй. За рiчкою погасав лiс осiннiй жовтавий, догоряло верховiття червонясте. Догорiло i згасло. На дзвiницi бовконув дзвiн до вечернi, ще… Мов хто випускав по одному жовтих птахiв, i летiли вони один по одному понад хатами на лiс. I там десь, може, збивались у ключi. Понад хатами ж iз степу летiло гайвороння в лiс на ночiвлю. З шумом мостилось по дубах. А з гущавини вийшли тiнi на узлiсся, як табун чорних волiв, i лягли вздовж берега понад рiчкою.

На цiм боцi, близько мосту, важко дихав паровий млин. Бiля нього як ярмарок – возiв, возiв. А бiля ярем воли ремигають. Бiля шарабанiв – конi в хомутах. Сновигають люди, стоять купами, сидять пiд млином на мiшках, гуторять. Це все черги ждуть. На пiддашшi бiля комори – вага. I бiля неї купа людей, мiшки. Руденький, моторний дiдок пише квитки й ваги доглядаі. А темно – летять селянськi фунти мiрчука в артiльську комору. Тiльки потилицю сердега який почухаі.

Вiсiм – п'ятнадцять, клац. Знiмай мiшки, – пише квиток Гнида старий: вiсiм – п'ятнадцять, – вираховуі, – тридцять п'ять фунтiв мiрчука виходить, – став гирку – три, а сам на вагах пiдганяі – п'ять – треба. Ну, воно трохи бiльше, на фунт який там, що там той фунт? – Давай, хто там iще і!

Давид Мотузка поклав два мiшки на вагу й дивиться. Нi, фунт у фунт, "як в аптецi", – знаі Гнида, в кого можна: ще й за мiшки сам нагадав i скинув шiсть фунтiв, А до Давида лисицею:

– Значить, свiженького, Давиде, змелемо?

Зняв мiшки той.

– Вже ж не торiшні. Скiльки там з мене?

– Двадцять чотири фунти, – i нi слова бiльше не сказав Гнида, лише подумав: "Сурйозний чоловiк, по розговору знати. Ну, та ти для нас, можна сказать, без последствiя".

Давид одсипав мiрчук. Помiг потiм Тихоновi зважити його мiшки (це ж iз ним i приїхав сюди). Повно в млинi.

– Це хiба ген туди на нiч молоти випаде:

– Да.

Тихiн пiшов до воза – хай Петрик iз конякою собi їде додому, Давид пiдiйшов до ящика, подивився, як меле. А збоку з мiшкiв дядько Охтиз покликав:

– Iди закуримо лишень, Давиде.

Давид пiдiйшов i поздоровкався. Закурили дядькового крiпаку.

– Ну що ж? Як дома, Давиде?

– Та придивляюсь поки що.

– Обмолотився вже?

– Учора добили.

Знадвору тодi, з – за дверей, де на мiшках цiла юрба дядькiв, Гордiїв голос, що з Давидом по – сусiдському живе, твердо сказав:

– Нi, рiзний народ i в комунiстах…. (Давид прислухаіться). к, звичайно, бiльш з отих, ще штани з торбинками носять, алiхве, чи як їх…

– Щоб кишенi не оддимались! – хтось засмiявся.

– Може, й на те, а може, просто, щоб iз мужви сiрої видiлитись; то ж таки – я, мовляв. У такого в кишенi бiлет, а пiд хренчем своя шкура – i весь!

– Усi вони такi, у кожного своя шкура. Ось понадивитеся: i цей, Мотузчин, – тиждень – два, а там пiде жити – або в кооперацiю, або в артiль. Що ото немаі коня – враз буде!

Дядько Охтиз лiктем штовх Давида.

– Ну й народ у нас. А як же по – їхньому: даром страдав i на фронтах кров проливав? – затягся вiн цигаркою i знов до небожа, стиха й таімно: – Гнида якось казав, – либонь, i в артiль можна буде на жалування, а може, й у начальство яке. I нам таки б… Злиднi ж i батька в три погибелi гнуть.

Давид пильно глянув на дядька Охтиза, затягся цигаркою – димок з неї до лiвого ока тоненько поснувався, – аж примружив парубок, а потiм сплюнув i глянув знов просто в очi дядьковi й головою тихо хитнув. Та хоч i тихо, але Охтиз бачив.

– Чого ти так, Давиде? – затягся i чвиркнув крiзь зуби.

– Киньмо, дядьку Охтизе, про це. Знадвору знов голос Гордiїв:

– Через тин живу ж од них, знаю ще хлопцем i партизаном. I тодi ще хоч молодий був, а убiждьонний, i от нема та й нема – в Червонiй Армiї, а чую ж – у листах пише, що партiйний уже. Самi батьки не признавалися, мабуть, з пiвроку, ховалися. Та вже вiд дiвчини довiдався. Питаю старого тодi. Правда, каже, спортили сина. I я подумав: да, правда. А це якось виходю вранцi з хати – на току в два цiпи молотять. Один у шинелi – Давид! Уночi прийшов, а чуть свiт – за цiп та на тiк мерщiй. Оце я розумiю. I хоч комунiст, а в старiй шинелi, а гiмнастьорку суконну продав та купив чоботи братовi – в школу тепер ходить.

Тодi хтось iз юрби:

– Як по твоїх, Гордiю, розказах, так i зовсiм вiн не партiйний, виходе.

– Книжечка і. Написано в нiй, що член Комунiстичної партiї. Iще всякi книги і партiйнi: "Земельний кодекс" i iншi про радянську владу. Находили про передiл в "Земельному кодексi" – гарно сказано: треба органiзувати земельнi громади й скласти приговор, тодi вишлють землемiра i зробить вiн нарiзку, як там. кожна громада собi встановить.

– Коли ще та весна була, написали ж заяву, а вона як крiзь землю пiшла.

– Нi, не пiшла: дiд Явтух, що у волостi, вчора ще, – всмiхнувся, знати по голосу, – даі закурювати: мiй тютюн, його бомажка, дивлюсь – аж воно наша заява.

– Бреши!

– Ну от, треба менi! I саме – де пiдписи. I мою, й твою, Гордiю, хвамилiю та скурив, як і, – на дим. А ти оце хоч сплюнь за мене й викинь iз голови. Що ти хотiв…

– Ну, а в людей же як? Хiба не однакова власть? От i Недригайлiвка, що тiльки iншого району.

– Та хоч i iншого. Е, що там…кинув хтось.

Тодi по паузi – голос незнайомий чийсь, може, кого з недригайлiвцiв:

– Чого? В нас без усякої тяганини нарiзку вихлопотали. Уже й землемiри приїхали, плани складають. А це на весну нарiзатимуть.

– А як воно у вас? Одруби?

– Нi, всяк і, – чути, прикурюі саме. Давид пiдвiвся з мiшкiв i вийшов надвiр, де в сутiнях, на мiшках, темнi плями постатей i вогники цигарок поблискують. Той закурив, затягся – вуса, борода на мить зачервонiлися.

– Одруби, – ясно, що кожному в печiнки в'їлися смужечки та латочки, по всiй обчеськiй землi розкиданi. к i в мене в першого – аж у семи шматках шiсть десятин. вiв чвертку завбiльшки за п'ять верст. Не стiльки роботи на нiй, як часу на дорогу згаіш. Та й в iнших так. Ну, й за одруби, звiсно, стояли, за чорний передiл. Ну, взяти ж i те – усiх же не вблаготвориш. Бо це ж не сувiй ситцю з полицi дiстав: – на скiльки душ? – Маіш собi! Земля

– не ситець. А ще як у нас – чого тiльки й немаі: i солонцi, i пiски, i болота – десятин на двiстi. Як ти її будеш? Кому яку? I знов же: та пiд селом, а та – за десять верст або й далi.

– Така ж iсторiя i в нас iз землею.

– На поля ми побили, на чотири поля. А де далi земля – на виселок вийде частина.

Заворушились постатi, огники частiш заблискали, заговорили всi одразу:

– Бач, у людей! Не одна власть хiба?

– Бо то люди, а ми – вiвцi, – Тихiн Кожушини сказав i закашлявся. А чоловiки хором:

– Кажеш, землемiри вже наїхали?

– Да, плани вже складають.

– Диво! А в нас… – хтось лайнувся зло i сплюнув. З – за спини Давид тодi перехилився в коло i стиха, а мов череслом цiлину вiдбатував:

– А в нас – учора був я в районi та у земвiддiл заходив – нашого приговора й у вiчi там не бачили. Нi у входящих, нi в iсходящих. Ви розумiіте, що це?

Тиша. Чмих – чмих – паровий млин артiльний як смiхом не присне з селян обдурених. А вiд комор бiля ваги – уже й свiтло горiло. Гнида: "Ну, далi, хто там?" В юрбi хтось стиха нарештi озвався:

– Та як же це? Вже ж i фунти збирали, по десять iз десятини.

– Тi фунти вже тепер – не фунти: "загрiлися ж" у коморi, ну, що ж iз ними робити? Пропаде хлiб! Добре, що саме артiлi вальцiв схотiлося. А Гнида двох синiв одстроїв, а третьому ж як? Хiба хати не треба? Може ж, ожениться коли. А в Книша дочка в Харковi вчиться, фунтiв же треба. Ну, про голову й мови нема. – Ззаду, _в_ спину хтось – штовх. Оглянувся Давид – аж то Тихiн… Ти легше, Давиде, мовляв.

– А хiба що? Кажу ж: i мови нема про Матюху. Бо бричка нова на ресорах, як вiн їде нею, сама на все село торохтить про фунти громадськi, а грамофон романси про тi фунти щовечора виспiвуі. Що там iще говорити? До дiда призвели хлопцi. Стала справа лише за… землеустроім.

I вiдхилився, сiв на мiшку, з Тихоном закурюі. А натовп – мов загадку яку загадав їм: голови низько й нi слова, у думках. Гордiй перший нарештi звiв голову й аж трiпнув нею – вiри не йме:

– Як – таки це могло б статися, що нема приговора. Пiдписували ж i уповноважених обирали, i фунти… Нема мови за них, правда, з ними щось за комерцiя вийшла. Але то ж у позику, либонь, вiддано артiлi, поки треба буде. Давид спитав:

– А скiльки пудiв за скiльки?

Мовчання. I згодом хтось:

– Як це розумiти: "за скiльки"?

– А так.

– Є ж бомага в уповноважених, скiльки там позичено. Тихоне! – гукнув у темряву. З – за спини голос Кожушного Тихона:

– Мене тодi дома саме не було, – орав на фондi. А їду з поля, дивлюсь: з гамазею хлiб таскають до млина. Побiг, – що таке? Артiлi, кажуть, у позику… А сход? Нащо той сход, як хлiб гниі, i до першої вимоги позичаімо ж. А хлiб же як золото. Падлюки, хоч i за уповноважених обрано. Був сперечався, а тут ще й Ковтуна з поля нема. Що ти один зробиш? Акт якийсь складали, я не пiдписував – не давали, i об чiм вiн – не признаються.

Давид тодi:

– Не признаються ж, бо знаімо, об чiм. А хай, мовляв, тодi покажемо, як треба буде, може, це й рiк мине. А до того часу забудеться, чи хлiб як золото був, чи згорiв наполовину.

– А таке! Шум.

– Та що ж це таке робиться? Грабують народ серед бiлого дня!

– Тсс!.. – хтось iззаду. I стихло. Бо вiд комори у млин Матюха з Гнидою йшли. А в тишi голос Давидiв, чи бачив Матюху, чи не бачив:

– Отож i треба нам – сход буде завтра – та й запитати, хай лишень нам скажуть, як там iз приговором справа, i про хлiб, та й акт хай прочитають. А то ми тiльки по закутках шушукаімось, а толку з цього нiякого. Як Гниди та Матюхи хотять, так i крутять. Теж хоч i Гниду взятистарателя знайшли: у всiх трьох у тини впираіться земля, та ще ж i земля! Аж кричать усi три, сердешнi: "Землеустрою!"

Затягся цигаркою, блиснули на мить з – пiд брiв темнi очi, а губи в усмiшцi невеселiй.

– Все в нас не так, як у людей. Радянська влада – оце ж i вона, думаімо, на Матюху дивлячись. Але це – хто далi Щербанiвки свiту не бачив, а хто бачив – то: не радянська влада це. Темне, глухе та каламутне село Обухiвка, а в нiй, як щуки, Гниди, Огирi та Матюхи…

Тиша. I нагло з – за спини басище:

– Ану, розступись!

Натовп колихнувся, дорогу дав Матюсi в коло. У шапцi кудлатiй, у руках цiпок сукуватий, у руку завтовшки. До Давида в темряву пiдступився.

– Це хто?

На мiшках блиснув огник, обличчя Давидовi освiтив. Тихо, а твердо:

– Це я.

Мить Матюха стояв нерухомий. Очi гостро встромилися в Давида. А раптом приснули, i гаркнув у натовп:

– Роз – зiйдись! Ви молоти чи на мiтинг зiбралися? – Цiпок звiв. – Роз – зiйдись менi сiчас!..

Одхлинув натовп – хто мiж вози, хто в млин. На мiшках лише Давид сидiв iз Гордiім. Та стояв обiч Тихiн Кожушний. Рукою груди здавив i закашлявся. Давид кинув цигарку, пiдвiвся на ноги. А Матюха тодi цiпок у лiву руку взяв, а правою парубка об руку i крiзь зуби:

– Ану, товаришу, ходiм.

Одвiв набiк. У млi двома силуетами чорнiли довго. Щось говорили гаряче – по рухах знати.

Потiм далi у млу пiшли, – аж на пiску од рiчки тьмяно плямiли.

У млинi якось змовкли всi. Лише горготiв камiнь, сновигали люди в бiлому борошняному пилу. А з – за стiни паровик зморено чмихав.

Через хвилин десять, може, бiльше, зайшов i Давид у млин. Був трохи блiдий. Слiдом за ним Матюха всунувся в дверi. Цей – пика з – пiд кудлатої шапки, мов здоровенний баклажан червоний. Вiн пройшовся помiж селян, зiрко спiдлоба роздивляючись. I на кого падав погляд його, той в'янув, очi впускав i заклопотано чи за кисетом лiз у кишеню, чи щось бiля мiшка – от зав'язка немов саме розв'язалася. Сказав мiрошниковi щось Матюха. Потiм у дiрку, що в стiнi пробита до паровика, вийшов. Давида Тихiн стрiв питанням в очах… Ще й пожурив:

– Казав же – бережись. Бач, i наскочив. Тепер напастi не обберешся.

– Дарма! Все 'дно сьогоднi чи коли, а нам треба було з ним балакати: знати ж повинен кожен iз нас, з ким вiн дiло матиме. Ну, от i побалакали "по душах". Що там, до нашого номера далеко ще? – перевiв вiн навмисне на iнше балачку.

– Нi, ще не скоро, – i Тихiн закашлявся. А кашель такий поганий у нього – глибоко з грудей. Знати, болiло йому, бо руку до грудей тиснув, i обличчя з болем. Коли прокашляв, трохи помовчав, а потiм сказав:

– З ним балачка звiсно яка: що не і – зараз на контрреволюцiю бере. Тiльки ти, Давиде, надалi не будь таким гарячим, бережись. Я ж осьзостався без печiнок. пхня робота, – вiн знов закашлявся, руку на груди, i лице з болем.

Давид його за плече.

– Ти бережись: грудину ту виставив. А жовтий який. Тобi, Тихоне, погано?

Той лише головою похитав: ой як погано! Давид звелiв йому додому йти, а вiн тут i сам iз мливом управиться. Коняку згодом хай пришле з ким – небудь.

– Хiба Марiю пришлю, – сказав Тихiн. I так йому погано. Вiн одкотив комiр i тихо пiшов iз млина.

З недригайлiвцiв саме останнiй домелював, почали мiшки на вози зносити, в дорогу лаштуватися. Засипав дядько Гордiй за ними, а Давидовi це аж через чотири номери, – хiба через годину впаде. Вийшов надвiр i собi.

Морозно. Iз – за левад виплив мiсяць. Стало виднiш од нього – мiсячно. У темрявi, – то лише гомiн, ньокання чулося, а тепер стало видно кобилячi голови з дугами, селян – усе в двi фарби: мiсячно, мла. I на землi тiнi рiзко покладенi, немов залитi тушшю. Дужче запахло кiнським гноім. I голоси в морозному пругкому повiтрi соковитi:

– Iване!

– Га?

– Та рушай! Що ти там огинаішся?!

– Та шину ось ув'язую.

– I, макуха отака! Вiдколи стояли – нiколи було?! Ну, закурили поки що. Тим часом Iван отосою вiд чийогось воза (поночi ж!) ув'язував колесо.

– Готово, хлопцi!

Розiйшлись до возiв, рушили i валкою довгою на дорогу пiсками важкими виїхали. Загуркотiли гулко мостом. А за мостом у лiс – весело цокотiли по добрiй дорозi залiзнi ходи.

Давид пiшов услiд за ними до рiчки. А як став на мосту, з лiсу так запахло листом, дубовим, жовтавим. I збудились спогади давнi – давнi, як увi снi.

Осiннiй лiс, i їх багато було в ярах, простуджених i хворих, круг огнищ… Пахло листом жовтавим…

Нi. Сьогоднi вiн не хоче спогадiв. Трохи болить голова.

У лiсi далеко десь цокотiли колеса.

Перехилившись через поручнi над водою, Давид виплював цигарку з огнем – блись, i погасла внизу.

I згадався Матюха одразу, там, на пiску, як стояли удвох: "Менi тебе, що оцю цигарку". Вiн кинув i ногою роздушив її. "Гляди менi, я контрреволюцiї не потерплю. Ти в мене й не писнеш!" Давид тодi йому: "Ну, ти, Матюхо, це кинь: я тобi не Тихiн, що ось другий мiсяць печiнки, тобою одбитi, кров'ю вихаркуі. А щодо контрреволюцiї, то ми ще з тобою про це побалакаімо". I зразу ж пiшов геть од нього.

Давид звiв голову, а просто в обличчя червоний мiсяць смiіться i око хитро так мружить, немов хоче сказати: "А, покинь ти Матюху. Ну, падло, ну, завтра на сходi в роботу його вiзьмеш. А зараз – тсс…" I сам прислухався, а на червонiй круглiй пицi така блаженна усмiшка розлилась: дiвчата спiвали на селi. Та як же, вражi дочки, спiвають! Аж замовкли собаки на селi, аж на левадi тiнi встали, брались за руки й ходили помiж деревами, в мiсячному сяйвi замаренi. А ген на кручi, надi Пслом, де човен прив'язаний, прийшла, заломила руки й схилилась над водою, аж коси розплетенi у воду впустила.

Давидовi серце отак тiльки – тук. Похмурився вiн. Знов – за Матюху. Та вiн якийсь вертлявий став, все виприсне з думки в Давида. Тiльки оце притягне до себе, а вiн – шмиг, i знову на мосту сам стоїть Давид, а десь спiвають дiвчата. Та такi ж молодi, рум'янi на морозi. Вервечкою йдуть по вулицi, груди глибоко дихають, i з грудей – пiсня. Хiба з грудей? Все тiло спiваі молоде.

Ще хмурився. I згадалося – чого це? – рукою груди здавив i кашляв довго i з болем. I це – Тихiн. Що вiн у лiсi тодi, був за вола здоровiший. Та й хлопцями з ним, як ще в економiї в строку були – босий на морозi, у дрантi i _ – _хоч би що… Грудину ту виставив, а в лiкарню, каже, якби ж повiз кожного разу масла та яіць. Мабуть, це й дома…

…Зайшов у хату, мовчки повiсив шапку, на ключцi, скинув сiрячину й сiв мовчки на лавi. А до жiнки згодом:

– Поїдеш до млина, Марiі, – i закашлявся довго, i тиснув груди. – Так щось менi погано! А там Давид змеле.

В Марiї тiльки нiздрi тонкi ворухнулись. З жердки хустку дiставала, вигнулась Станом струнким i, запинаючись, до чоловiка:

– Ти б хоч кожух таки був надiв, – а сама свитку накинула й не застебнулася, – Хомут у сiнях?

– Та ось я пiду.

– Я й сама! – i тiльки фалдами метельнула по хатi.

У, чорт! – погано якось Давидовi. I тодi, як був уперше в них по приїздi, якось увечерi теж було отак.

Були так тепло стрiлися з давнiм товаришем. Були ще сусiди. Цiлий той вечiр довгий говорили. Марiя i ще дядькова Гордiіва невiстка (прийшла на попряхи) пряли на лавi, а круг стола чоловiки – газету Давид читав. Потiм заговорили про життя в Туркестанi, про подорож i як де живуть, що бачив вiн. Говорили й про життя обухiвське. Прядки гуркотiли, а жiнки настороженi – теж слухають. I ось – щось саме про життя ген туди лiт за двадцять забалакали: "Що – таки воно буде? Як – таки воно хоч дiти нашi житимуть? (Ми то вже видно, мовляв, як!)" Давид розiйшовся: комуни, трактори, життя якесь казкове. Очi в дядькiв мов дитячi, слухають, не одiрвуться, так складно "бреше". I коли стих, над прядкою Марiя сидiла, схилившись, потiм голову звела й так, у жарт:

– Тихоне, оце Давид таке розказав за життя, за дiтей, що… як ти собi не хоти, а щоб… – i не доказала, бо почервонiла, i над очима брови чорнi стрiпнулись. I очi на Давида – стрiлися очима. Чоловiки смiялись, жартували, i Тихiн теж.

– То ще треба розслiдування зробити: хто винен iз нас?

Марiя встала з – за прядки, напилась i до столу кухоль принесла – поставила. Потiм через стiл станом гнучким до чоловiка перегнулась i чуб йому з жартом розтрiпала рукою на очi. Тодi на Давида очима – блись, чорними.

Дрiбниця це, а так якось погано i тодi було, i зараз Давидовi.

Витяг кисет, став закурювати. Мiсяць дивився, а вже не смiявся. Надi

Пслом, у мiсячнiм сяйвi, на кручi, де човен прив'язаний, нiхто вже не стояв iз заломленими руками – сама верба розпатлана схилилась над водою. На селi не спiвали дiвчата, чути, реготались: у морозному повiтрi аж сюди лунко їх голоси. I лунко з вулицi цокотiв вiз, ближче, просто до млина парового. I знов Давидовi груди отак тiльки – тук!

Як до млина доходив, обiч возiв порiдiлих забачив кобилу Тихонову сiру: в дузi стояла бiля акацiї прив'язана. А з млина гомiн голосний чути було i смiх. I як зайшов туди, що перше – смiх Марiїн. У бiлiй хустинцi маленькiй, наперед крайками зап'ята, свитка розстебнута, i очi горять, а обличчя рум'яне од жартiв. О, до них попадись тiльки! Дарма що бороди, що, може, в котрогось дома шестеро дiтей голопузих, люблять жiночий смiх. А ще як весела, та бiдова, та дотепна, – клочать тодi бороди бородачi, й очi в них звуженi.

– Кажеш, мiшка не наб'і. Той дiд iще наб'і.

– Е, нi вже, – похитав головою сивий дiд од коша, – люльку ще так – сяк, хоч пальцем натопчу.

– Го – го – го!..

– Марiі!

Крутнулась на каблуцi молодиця та й не чула вже: глянула до дверей, i брови здригнули. Ступила крок, спинилась i смiіться очима.

– Де це ти, мiй мiрошнику, та забарився?

Давид навмисне, аж надто поважно:

– Наша черга за дiдом молоти.

– А! – i пильно глянула на парубка, i стала – не знати: чи смутна, чи задумана.

– Лови, Карпо! – дiд кинув од коша порожнiй мiшок, а Карпо саме зав'язку суче, то Марiя схопила мiшок, почепила на ящик i совиком насипала борошно в нього, i вже знов весела (про людськi очi), а про себе – нi – нi, та й гляне на Давида, задумана.

Той позносив мiшки на помiст до коша ближче й сiв на них, головою на руки схилившись.

Дiдове Остапове випадало.

– Лагодь, Давиде.

Давид розв'язав мiшка Тихонового – пшениця. Як випало, пiдвiвся й засипав на кiш, тодi став до ящика з порожнiм мiшком – убирати. Марiя пiшла до коша. Гуркотiв камiнь. Селяни стиха гомонiли промiж себе, хто дрiмав. Раптом знадвору вбiг Карпо.

– Хлопцi, та що це за жарти такi дурнi: хто це отосу вiдчепив? Смiх.

– То жарти, правда, плохi!

– А ти дивись, у кого двi, – хтось радив весело, – та й собi пожартуй!

А дiд Остап:

– В'яжи хоч вiжки, чоловiче, то доїдемо якось додому.

– Та нi, що за народ такий без понятiя! Гуркотiв камiнь, i знову стиха гомонiли промiж себе селяни. А хто й дрiмав.

Давид заклопотано вбирав борошно: покладе совик, наб'і тугенько мiшок i знов за совик береться. На Марiю силкувався не дивитись – i так знав: сторожка вона й за кожним рухом його стежить. I крiзь повiки немов чуі на очах своїх погляд її гарячий. "А, яка це дурниця!" Аж хмурився. Думав про сход завтрашнiй. Це ж уперше пiсля стiлькох рокiв усiх обухiвцiв у гуртi побачить. Якi вони на сходi? Невже то правда: що б не голосував Матюха, завжди "одноголосне" проходить? Воно й те – темний народ, нажаханий. Ну, а коли побачать, що правда ж і таки десь, бiдняцька правда… "Нi, чорта з два, Матюхо!" Згадав у степу економiю й дядька Клима. Нижче саду буде виселок, колектив у дворi. Гр – гр – гр… – жатками жнуть. Тихiн на переднiй, дядько Клим… А на стернi молодицi, дiвчата над снопами, в червоних хустках, у бiленьких… i крайками якась наперед зап'ята, чорнява, весела…

У, чорт! А вона стоїть бiля коша, на нього дивиться, задумана. "Нi, це свинство треба к чорту! З Тихоном жити треба, робити. Хто вiрнiший за нього?"

Набиваі мiшка, мiцно губи. На чолi високому мiж брiв зморшка. I такий смуглявий та… хороший!

– Давиде! – щоб хоч глянув на неї. Звiв голову. – Треба засипати?

– Та вже ж.

Насипала в коробку жита Марiя й стояла з нею в руках, потiм вигнулась пругко, в кiш заглянула, потiм на парубка – в тiй самiй позi, i ждала. I забулася. Аж коли знизу Давид гукнув, кинулась i засипала жито.

Так i змололи. Давид набив останнiй мiшок, зав'язав туго i звалив собi на плечi. А Марiя ще ранiше схопила мiшок, нiхто й не пiддавав їй, i до воза побiгла. Як нiс Давид, саме поклала була на возi, й крутнулась, i – темно ж – просто на парубка налетiла, просто грудьми.

Той за плече її.

– Легше, молодице!

I хоч темно, ну, от же бачила, ну, та всмiхнувся ж. Повеселiшала вiдразу Марiя. Мiшки тi пиряла; свитка розстебнена, з – пiд хустки пасмо чорне вибилось. А вже як їхали, Давид сидiв, ноги через полудрабок звiсивши, i поганяв, а вона ззаду на мiшках лежала горiлиць, головою аж до лiктя Давидовi й очима знизу, як той оглянувся, немов кликала: ось прихились!

– Давиде, чого ти сьогоднi такий непривiтний?

Той смикнув за вiжки.

– Чого б же я? Я однаковий.

Марiя задумано:

– Е, нi!

I мовчали потiм усю дорогу обоі. I думав знов Давид про Тихона й про його кашель поганий. I думала Марiя – хто знаі? – може, теж про Тихона й про його кашель поганий?

Тихо у вулицях. Темно по хатах. Тiльки в Матюхи всi вiкна свiтилися, i хоч не виразно, а чути було, коли проїздили повз двiр, спiвала за вiкном спiвачка з грамофона якийсь романс.

– Ну, от i дома вже ми.

Давид оглянувся до Марiї, а вона лежала горiлиць на мiшках, як i тодi. Мiсяць їй в очi, i темнi, i блискучi, i нерухомi, мов склянi. Давид одiрвав погляд од неї й сплигнув. Марiя звелась тодi й сiла. Скинув мiшок Давид, до тину поставив, другий взяв на плече. Марiя взяла вiжки.

– Тiльки от що, Марiі, – затримав її Давид, – хай Тихiн дурня не строїть, нехай лiкуіться. Хлiба жалiі – хлiба наробимо.

Жiнка журно й задумано:

– Та хлiба не жаль, i полотно ж у мене і. Хiба я жалiю!

Рушила. I от як од'їхала вже, а Давид саме на перелаз став, оглянулась до нього й щось сказала. Не тукнула, а тихо, Давид i не розчув навiть.

– Що таке кажеш?

Тихо. Смiшок…

– Е, було б слухати!

Тихо. Спiвали пiвнi на селi.

Давид повносив мiшки в хижу й зайшов у хату, засвiтив свiтло на столi. Мати встала вечеряти синовi дати. "Мабуть, уже пiзно?" – спитала. "Та за пiвнiч і". Але й повечерявши, не загасив ще лампи вiн. Дiстав з полицi абажур з газетного паперу, щоб на пiл не свiтило. Поставив лампу на край стола й роздягся. Спав вiн на лавi проти вiкна, до покутя. Над вiконечком маленьким – Ленiн. На покутi в головах – жмут книжок.

Дiстав одну. Ще очi дивились мрiйно кудись за вiкно в мiсячну морозну нiч. А потiм одвернувся: "К бiсу!" Розгорнув книжку i, знайшовши сторiнку загорнену, вп'явся очима в дрiбненький шрифт.