Текст книги "Бур'ян"

Автор книги: Андрій Головко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

XXIX

З тої ж ночi почались допити. З льоху чув Давид: сидiв на верхнiм схiдцi бiля дверей, жадiбно прислухаючись, що там надворi. Вже, знати, – нiч. Бо тиша. I в далечi вечiрнiй – глухий гул села. Такий гул, коли вечiр осiннiй зоряний, а по хатах починають свiтити свiтло. На подвiр'ї тихо. I чув, як грюкнув засув бiля арештантської, вели по двору, бiля флiгеля сякались, тупали ногами на пiддашшi. Потiм зачинилися з рипом дверi, i знов стало тихо. Вдарило на дзвiницi в дзвiн – до вечернi, мабуть.

I може, було довго, а може, нi. Хiба знати, як швидко пливе нiч, коли отак у льоху побитий i весь у кровi, коли тiло ниі, а ноги – шматки м'яса червоного – з землею, з пiском у ранах, горять, як в огнi. Коли десь глухо – бо – у, бо – у… як iз глибини рокiв, i спiвають пiснi десь удалинi тихо дiвчата… А в спогадах – три осенi в економiї одпоганяв… А потiм дзвони в кузнi, зеленi жита й зорянi ночi – скiльки вiн їх перебрiв iз юнацьким запалом, по пояс у зелених житах! I десь, отодi ж, на межi… А! Пiдiйшла i тихо руки клала на побиту голову Давидовi – бiль у головi поволi, поволi й затих. I дивилися очi з темряви, великi й яснi, а крiзь них – на далеких гонах неяснi обриси барвистих плям… Хiба отодi в хатi сутiнями – було то вперше? А в лiсi, в зеленiй лiщинi, а в буйних степах, як лiтав iз Будьонним… А! – I вже лежав побитий, заюшений кров'ю в льоху, один. Яка ж це далина: од хлопчика – погонича в економiї до льоху в раймiлiцiї! А ще ж дiвчата й пiснi не доспiвали – тихо тужили їхнi молодi голоси на селi. I глухо десь – бо – у, бо – у… А хiба знати, як швидко пливе отак нiч!

Може, бредуть це гуртом до сельбуду з пiснею. Огнi. Людей уже повно. Дзвiночок голосненько продзеленчав, а за завiсою молодь у гримi, хапаються, метушаться. А в коридорi курять цигарки селяни, спльовують i, може, говорять про них, що привели оце в район тих, що в Обухiвцi кооператив обiбрали. Хтось, може, скаже: "Убив би отакого на мiсцi" – i сплюне.

Дверi ще рипнули. На ганку затупали чобiтьми, стогнав хтось. Потiм засув у арештантськiй грюкнув, i знов усе затихло. Чув кроки до льоху. Забряжчав ключем, i по сопiнню пiзнав – рудий.

– Виходь!

Ах, яке ж сині й зоряне небо! I запах цегли – руїн, жовтого листу – аж у голову хмелем. Пiдвiвся Давид, жадiбно хлипнув раз, удруге на повнi груди. А рудий узяв ззаду за зв'язанi руки i повiв у флiгель.

В канцелярiї вже горiло свiтло.

За письмовим столом, застеленим вишневим сукном, сидiв начмiлiцiї, простоволосий i в самому френчi розстебненому. На столi лежав наган, стояв письмовий прибор, аркушi паперу розкидано по столу. Обiч, пiд грубою, в крiслi сидiв Тягнирядно в шапцi й у чумарцi: курив цигарку й крiзь сивий димок пильно дивився на Давида.

– Розв'яжiть руки! – сказав начмiлiцiї. Рудий довго возився бiля рук – не мiг нiяк розв'язати, бо руки набрякли й вiрьовки глибоко врiзалися в тiло.

Тягнирядно мовчки з – за халяви витяг фiнку й перерiзав вiрьовки. Давид аж зiтхнув i здвигнувся – так знов заболiли руки й плечi, за день занiмiлi. Начмiлiцiї запросив сiсти на стiльцi навпроти нього й курити – пiдсунув навiть пачку цигарок. Давид сiв, а курити не взяв, хоч дуже хотiлось. Начмiлiцiї трохи пiдсунув до себе наган i мовчки довго дивився на арештованого…

Потiв узяв ручку, мокнув у чорнильницю й почав питати й записувати: iм'я, лiта, соцстан, партiйну належнiсть. Давид сухо вiдповiдав. А як сказав, що партiйний, начмiлiцiї ледве помiтно усмiхнувся i сказав, що з документiв цього не видно.

– Де ваш партквиток?

Давид сказав де.

– А я ж при чiм тут? – ворухнув вiн бровами, начебто з жалем. I бачив Давид – написав у графi – "нi". Потiм iще щось писав недовго. I раптом поклав ручку й затягся цигаркою.

– От що, – по паузi казав, громадянин Мотузко. Ми з вами не дiти, чоловiк ви – не дурак, а люди це всi свої. В хованки гратись нам немаі чого.

Це пише вiн акт дiзнання з приводу крадiжки з кооперативу. Ну, вiн не буде з ним, як з Карпенком та Кожушним, волинити. То од тих треба йому, щоб "призналися". На цьому словi вiн одверто зробив наголос i цинiчно всмiхнувся. Бо їм у дорогу треба в далеку, а дiло слiдчому передати треба. А його, Мотузчине, дiло днiв через кiлька все 'дно буде припинене. Вiн знов всмiхнувся, але якось криво.

– Так що пiдпишiть, товаришу, оцього акта – i на тому точка. А в нас і iнша тема для балачок, цiкавiша за цю.

Вiн з цим подав аркуша Давидовi i ручку кинув по столу до нього. Давид прочитав – пiд усiма тими вiдомостями про нього стояло стисло нерiвним почерком написане: "В справi пограбування кооперативу зiзнання дати вiдмовляюсь". Дописав Давид: "Нiчого не знаю" – й пiдпис. Начмiлiцiї те прочитав.

– Даремно це. Чи "вiдмовляюсь", чи "нiчого не знаю" – рiзницi нема! А як тi два скажуть, що всi втрьох були, то вже кому ж повiрять?

I вiн недбало одкинув аркуш на стiл.

От про що вони будуть балакати. Тiльки нехай не дивиться на нього Мотузка отак, мов перед ним гад який сидить. Навпаки: у нього ще настрiй якийсь чудний сьогоднi. I буде одвертий до дрiбниць. Що ж їм – уперше бачаться i востанні. То все, i кооператив – звичайно, темне дiло, щоб вiдвести очi. Але про це ж умовились вони, що – точка. Мова про iнше: по – перше, хай буде вiдомо Мотузцi, що всi його дописи до "Голосу працi", за винятком першого, у нього в кишенi.

– Да, да, – не вiрите? У першiм писав про Матюшин мордобiй та про наймичку, що то в клунi хотiв… А в другiм – про Кушнiренкового листа. Вгадав?

Давид аж одкинувся на стiльцi й пильно глянув на начмiлiцiї. А той зробив паузу й знову заговорив:

– Так от про цей лист. Де вiн? Оддай! Вiн раптом аж перехилився на стiл i заговорив нащось пошепки:

– Все одно, i я скажу в очi та й ти сам знаіш, що тебе ми хоч так, хоч так, а вб'імо. Бо питання стоїть: або ти, або я.

Очi загорiлись i стали великi та круглi, тонкi нiздрi нервово тремтiли, i верхня губа засмикалась, а з – пiд неї – зуби бiлим разком.

– А оддаси – в цю нiч i розстрiляю. Сам, куди. скажеш. За одним пострiлом, не дам i трiпнутися.

Вiн, схвильований, закурив i одкинувся в крiслi. Давид сказав:

– Листа я не оддам. Мене ж обшукували. Немаі в мене.

– Ти комусь дав його. Скажи!

– Нi.

– Брешеш!

У дверi постукав хтось тричi. На голос Сахновського – "зайди" – увiйшов чорнявий мiлiцiонер i поклав на стiл два червоненьких квитки. Начмiлiпiї спитав, чи не починаіться ще.

– Нi, ще тiльки гримiруються. Не було ще й дзвiнкiв, – сказав мiлiцiонер i вийшов. Сахновський повагом поклав у гаманець квитки i, ховаючи в кишеню, дивився довго на Мотузку,

– Хороший ти парняга, як подивлюсь я на тебе! I комунiст, по тобi бачу, з тебе не як нашi оцi сволочi: Матюха тощо. Але нащо було тобi?.. Проти життя не попреш, як не попливеш проти води. I от – уже захлинаішся ж. – Знов очi блиснули: – Де лист?

Давид не дивився на нього.

Сказав:

– Немаі листа.

Тодi начмiлiцiї хитнув головою, i вмить Тягнирядно та рудий мiлiцiонер зiрвалися з мiсць i швидко знов скрутили Мотузцi руки за спиною i зв'язали. Сахновський, застiбаючи френч, холодно пускав слова:

– Сю пiч ти й спробуіш першу порцiю. I так усi два днi буде. Дорого це: не варт цiни такої два днi життя, та ще й у темному льоху. Ведiть його!

У льох знов пхнули – аж упав i посунувся головою вниз по сходах. Але дверi хоч за ним i зачинили, та й вони були тут. Спустились до Давида. В рудого шахтьорка блимала – тьмяно освiтила цегляне вогке склепiння, сиве од цвiлi вгорi i мокре внизу по кутках. Ногою зiпхнув Тягнирядно Давида на холодну мокру землю й перекинув його ниць. Рудий сказав:

– Тiльки ти ж, Оверку, дивись. Хоч i в земвiддiл йому дорога, а лiкар все 'дно буде оглядати: щоб не дуже синякiв було.

– Повчи, повчи!

Тягнирядно докурив цигарку, кинув i поплював у руки. Тодi одною ногою став на спину Давидовi, потiм i другою й гуцнув, немов спробував, чи витримаі.

– О, цей ще витримаі! Геройський парняга, – немов аж iз жалем подiлився вiн з рудим.

За цим вiн узяв руки зв'язанi Давидовi й потяг догори, надавивши одною ногою на плечi. Стиха, дужче. Давид ахнув i застогнав. Попустив Тягнирядно.

– Ну що ж, Давиде, оце ж так до свiту будемо. Доки не пропадеш. I рудий озвався:

– Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, i хвилини не мучитимемо! В кого письмо?

Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю i нiяк не пiдвести. Почули лише: "Гади!"

– А, так ти ще й так? Дійствуй, Оверку!

Тягнирядно знов поволi, мов боявся зробити йому боляче, насправдi ж пильнуючи, щоб якнайболячiш було, то тяг поволi, то смикав стиха, то дужче руки, Давидовi.

А! це був такий невитерпний бiль: руки немов викручували в плечах, i груди наче ламались. Вiн стогнав, вигинаючись пiд важким Оверком, об мокру землю бився до кровi й чув – примiшався ще запах її до запаху гнилої картоплi й мокрої землi. В голову прилила кров i чути, як дзвенiла в жилах у головi. Ось – ось, здавалося: ще трохи, ще одним перебоім пульс – i од тиснення кровi лусне череп. А, хоч би швидше!

…Блиснули ще перед очима пiдковами копита. По мерзлiй голiй землi вiтер – сипнув у лице снiгом колючим iз землею. Це ще вiн пам'ятав, а далi – нi. Як у провалля. I перше, що вiдчув, – у плечi заболiло, мов шмат залiза червоного хто приклав, а голос жiночий стиха:

– Товаришу, обережнiш. У нього ж плече.

Одкрив очi – в автомобiлi ранений вiн, сестра бiла й строга поправила на ньому будьонiвку. Шофер хрокнув рiжком, i з дороги шарахнулись убiк червоноармiйцi – пiхота, колона за колоною.

– На Перекоп? – хтось iз ранених з автомобiля крикнув.

– Дайош Перекоп!

В кудлатiй шапцi червоноармiіць, iз забинтованою головою, витяг кисет, червоний, шовковий, i закурив.

Давид хитнув головою. Той скрутив цигарку й подав йому.

– Першого кiнного?

Хитнув головою Давид. I став розповiдати червоноармiіць, як же й рубались вони. Довго розповiдав, iз запалом. Говорили iншi раненi. Сестра бiла тихо, немов, iз журою, хиталась постаттю в автомобiлi. А Давидовi в плечi такий бiль! Заплющив очi.

…I вже десь у госпiталi. Бiло й так тихо. Хiба застогне хто. Але то бiльш уночi – i гарячкове белькотiння, i стогiн. А Давид тодi довго не спить, згадуі про далеке село, вгадуі – думаі, що зараз там, як живуть. Потiм згадаються зорянi лiтнi ночi та буйнi жита… аж поки прийде нечутно бiла сестра з тонким профiлем i покладе руки на гаряче чоло.

– Спiть уже!

Склепить Давид очi, а не спить. Думаі – як вона схожа, як отак боком, у профiль… I попливуть спогади. Потiм – тьмянiшi, потiм – мла.

Давид кинувся, розплющив очi й ворухнув посмаглими губами. I в ротi сухо, i горить. Втяг повiтря вогке жадiбно ротом, а в темряву з болем обличчя й тихо покликав:

– Сестро!

Тихо. Шурхнув, видно, пацюк десь у кутку. Дихнув, а в нiздрi – запах гнилої картоплi й сирої землi. Ворухнувся – зв'язано руки. Усе згадав. I в плечi так болiло невитерпно. I хоч би води ковтнути. Згадав, що бляха на дверях холодна ж уночi. З стогнанням ледве зрушився з мiсця й довго по сходах лiз. Дверi холоднi – припав устами гарячими й лизав язиком, як шматок залiза, розпеченого дочервона.

А за дверима тиха нiч i, мабуть, зоряна. Десь здаля глухо бовкнуло – раз, два. Двi години. I шум десь голосiв здаля, мов звiдки виливався.

Пiсню завели – далi, далi. А голоси ближче, i жiночий дзвiнкий смiх. Ось зовсiм близько в саду, з – за льоху. Повз самi дверi пройшли шумливою юрбою. Бряжчали шпори. Жiнка писнула i, мабуть, вирвалась од когось, бо засмiялась дзвiнко й хвилююче. На ганку вже тупали ногами, ще смiх. Потiм дверi грюкнули – i все стихло.

Нiч. I десь iще далi, як – як чути, видно, аж на Подолi, двiчi, як вiдгук:

– Бо – у… Бо – у…

XXX

Зiнька знала все. Ще того ж дня, як заарештованих погнали в Щербанiвку, увечерi пiдслухала – Матюха жiнку заспокоював:

– Цить, Лiзо, все буде гаразд. Льонька – той чисто обработаі. Цих тiльки нажахаі, а завтра й випустить. Тих двох у тюрму спровадить – без

Давида вони не страшнi. Ну, а Давидовi… Далi, як за шелюги, не поведуть: "тiкати буде". Сю нiч ще нi, допит буде. Ну, а на ту нiч напевне. Цить, Лiзо!

Того ж вечора й пiшла од Матюхи.

Спала нiч… Хiба спала? У Мотузки в хатi й свiтла в той вечiр не свiтили. Сидiв старий i ще якiсь чоловiки в темрявi на лавi, похнюпившись, i говорили стиха й в'яло. Мати вже не тужила, сидiла пiд комином, упавши головою на руки, i тiльки час од часу зводила голову й дивилась тупо перед собою великими од жаху та болю очима. Похита тихо головою: "Ой горе, горе!" I знов упаде на заломленi руки. Дiти на полу й не шерхнуть. Бiля матерi Докiйка притулилась маленьким тiльцем до її колiн. Христя бiля припiчка стояла похилена.

Коли Зiнька зайшла в хату, нiхто, хоч поночi, а й не спитав, хто це. I мовчки Зiнька в темрявi пiдiйшла до Христi й стала – журна. Потiм головою до її голови притулилась i гiрко удвох затужили.

Так минула й нiч. Не стелившись, полягали спати, але чи склепив хто очi на часинку? Може, дiти. А всi дивились у темряву, чи, може, хто й закрив повiки, i слухали, як тихо дзвенiла жура в хатi, як хтось зiтхне, а хтось у тишi хрупне заломленими руками.

…А вранцi йшли в Щербанiвку жiнки до чоловiкiв. I Зiнька пiшла з ними.

Усi з клуночками маленькими; хлiбину та бiлу сорочку й Христя несла. Не було тiльки Марiї з ними. Пiвнiвська й забiгала, либонь, та лежить хвора, i Лукiя в неї – не встаі Марiя. Журились: "I таки ж можна жiнцi отаке – вернулась i помирилися, а на ранок забрали чоловiка". Пiвнiвська такнула була якось значливе. I довго йшли мовчки. Вже й шелюги пройшли. Аж у хуторах зайшли до колодязя напитись та вже там розбалакались iз михайлiвськими жiнками. Потiм i самi вже йшли – балакали.

У Щербанiвку прибули – ще тiльки базар почав розходитись. У раймiлiцiю просто пiшли, але рудий мiлiцiонер i в двiр не впустив – прогнав. Другий, чорнявий, саме гнiй викидав з конюшнi, – хоч гукнув:

– Пiзнiш заходьте! Начальник iще спить! А рудий тодi:

– Все одно: свiданiй нiкоторих! Ще допиту не було.

Жiнки пiшли. I вгледiла якась – на руїнах бiля водокачки люди ходили, гурт. Один щось оглядав i записував. Може, комiсiя якась.

По бур'яну пiдiйшли вони ближче й стали несмiливо. Все незнайомi люди. Двоі селян – таки, а то мiськi. В одного на кашкетi два молоточки, i з папкою вiн. На жiнок не звертали уваги, а пильно обдивлялись водокачку i в якусь трубку на тринiжку – на неї дивилися.

Перша Химка й ступила до них.

– Товаришу начальник! – звернулась вона до того, що з молоточками.

– До вас ми! – хором усi сказали й теж пiдступилися.

I заговорили всi одразу, то перебиваючи одна одну, то сплiтаючи в благаннi свої голоси, як у пiснi хоровiй тужливiй.

Отой мiський зняв пенсне i, витягши хустку, протирав скельця. Мружив очi на жiнок. Потiм надiв пенсне i знов пильно дивився.

– Що ви хочете?

Знов хор. А чоловiк огрядний, у синiй суконнiй чумарцi, в чорнiй шапцi, сказав тодi мiському:

– Це вчора пiймали злодiїв, кооператив обiбрали. Так, мабуть, до них оце. – До жiнок повернувся: – Вам не сюди. Вам до начмiлiцiї треба, он у флiгелi, – показав вiн рукою. Нiчого чоловiк, хороший. Ще й услiд гукнув жiнкам: – Та не туди ж ви.

Махнула тiльки якась рукою, а Чумачиха оглянулася i сказала:

– Та ми вже були в нього, – не пускають.

У райвиконком зайшли. Товпились селяни на ганку i в коридорi. Шкрябали перами писарi за столами, i друкарка вицокувала тонкими бiлими пальцями на старенькiй розхлябанiй машинцi. Знати, стомилася, бо спустила руки з клавiшiв i закурила. Потiм голосно другiй, що сидiла за iншим столом, розповiдати стала, як весело вчора було пiсля вистави; до ранку майже гуляла в Льонi цiла компанiя.

З жiнок Зiнька пiдiйшла до неї й питала щось. Та невдоволено спинила мову й нервно хитнула головою на дверi. На них i напис був: "Голова РВК". Але зайти туди довго нi одна не наважувалась. Врештi пiшли Зiнька з пiвнiвською молодицею. Голови не було, а секретар сказав, що вiн у комiсiї зараз по огляду будiвель, i радив iти туди до нього, як дiло важне. Але потiм сам, вислухавши їх, теж руками розвiв – нiчого не поробиш, мовляв: справа це начмiлiцiї.

Жiнки сумнi й зовсiм безнадiйнi вийшли в коридор. Чоловiки до них жартували: "Чи не делегацiя, бува, яка бабська звiдки приїхала, що з клунками". А якийсь догадався:

– Може, не делегацiя, а кооперацiя! – сказав iз притиском на останньому словi.

Хто вгадав його натяк, а кому хтось сказав уже, а загомонiли всi одразу в коридорi про Обухiвку. Без серця, iз глумливим смiшком: кооперацiя – це не коня з конюшнi, не з комори хлiб. Тодi наливаються кров'ю очi мужичi. А кооператив десь… все 'дно – не хтось обiкрав, самi заправили проп'ють та розтягнуть. Хiба не один чорт! Хiба й отам…

– Либонь, i партiйний один попався, хтось у кутку не дуже голосно.

– Та не один, а всi, можна сказати, з отих розумних, балакунiв. Кажуть, самосуд хотiли над ними селяни чинити, та голова й стрiляв нiбито, не дав.

– I дурний!

– Не можна! Вiдповiдатиме: як же, влада на те!

– Та повбивав би їх на мiсцi! – аж скинув шапку один i змахнув руками. – Сьогоднi кооператив, а завтра останню здохляку з конюшнi виведе. А в тюрму що ж – як амнiстiї щомiсяця. А вбив – чорта з два!.. Так i оцих!

З порога Карпенчиха стара:

– Не знаіте нiчого, то й не ляпали б язиками. Зiнька з жiнками не вийшла надвiр. Ще як тiльки через порiг ступила в коридор, упало, в очi на дверях:

"Партком КП(б)У". У головi думки, мов рiй: чи зайти? Як i тут нi, тодi вже нiкуди. Це ж партiя. Саме хтось вийшов звiдти, а в дверi побачила: просто на стiнi Ленiн i пiд ним за столом чоловiк сидить. Вона рiшуче взялась за дверну ручку i ступила в хату.

– Що тобi, дiвчино? – спинив її голос, а очi той чоловiк iз – за стола звiв од аркуша, нетерпляче чекаючи на вiдповiдь.

Зiнька не знала – що ж йому сказати, як? Хвильку мовчала схвильована i чула, як стукало серце. Той чоловiк ворухнув бровами, пiдтяг їх на лоб i тiльки хотiв сказати щось, як дiвчина поривне пiдступила до стола, стала й розпачливо заговорила, хапаючись, гублячи й не знаходячи слiв:

– Товаришу, просю вас, ну, порятуйте хоч ви! Уб'ють, може, й сю нiч! У шелюгах. Ви ж – комунiст! Хiба ж ви не знаіте? Та весь народ обурений – пiдкинули їм! А вб'ють! Я чула! Я чула: може, й сю нiч! Ну, поможiть! – це палко й швидко, обриваючи слова й дихаючи важко, а руки в довгих рукавах свити тисла в одчаї до грудей.

Секретар одкинувся на стiльцi й дивився на неї оторопiлий. Що вона каже? Кого вб'ють у шелюгах?

– Їх, їх! Сидять вони зараз!

Та звiдки вона знаі? Що за дурницю меле? I подивився на неї холодно. Дiвчина змовкла i зiщулилась. Але – ну хто ж тодi? Ще крок – подалась уся постаттю, обличчям блiдим i гарячими очима. Була, мабуть, страшна, бо з стiльця раптом, мов крадучись, сковзнув i тихо боком вилiз iз – за стола, не зводячи з неї очей i насторожений. Швидко вийшов. А за мить iз чоловiком вернувся.

– …Оцю дiвчину. Скажеш, нехай огляне, – i хитнув чоловiковi на Зiньку. Потiм щось коротенько написав i теж йому дав. Зiнька нiмо дивилась великими очима на них обох. Чоловiк пiдiйшов i взяв її за руку. А дiвчина як онiмiла, мов сама не своя – хоч би слово. Хлипнула тiльки грудьми i як не своїми ногами пiшла за чоловiком iз кiмнати. Тiльки на вулицi вже, як побачила, що чоловiк веде її до лiкарнi, зрозумiла все, мовчки вирвала руку i, не глянувши на нього, пiшла собi.

I було так потiм: сонце сiдало червоно на заходi; а по вигонi, як привид, блукала поза садом, сюди до гамазеїв доходила. Тодi ж iшли жiнки смутнi з клунками в руках – не допустили їх. Але Зiнька до них не пiдходила. Хай iдуть. А їй тут треба. I очi, позападалi на блiдому, змарнiлому, як пiсля тяжкої хвороби, обличчi, зiрко дивились на руїни, на загратоване вiкно з причiлка в арештантськiй.

А коли сутенiло, од вигону пiдкрадалась вона до крайнього гамазею й прилипала спиною до сiрої стiни – в сiрiй хустцi суконнiй домотканiй, у сiрiй юпцi. Тут не побачать. А їй усе видно – свiтло вже горить у канцелярiї, видно буде, чи хоч чути вночi, як їх виводитимуть з арештантської, може, на допит. I вже отут не пропустить вона, як, може, вестимуть уночi в шелюги.

Власне, вона ще й сама не знала гаразд, як воно буде. Знала одне тiльки: що б там не було, а треба не дати їм. А як? Голова гаряча в дiвчини, i в головi такi божевiльнi складалися плани. Ще добре хоч Iлько дома, – покинув служити в Огиря, – а що б же вона та сама вдiяла?!

Iз – за гамазеїв, у темрявi, тихо шерхнуло. Дiвчина кинулась i насторожилась – Iлько пiдiйшов. I вiн, як вона, мовчки став, сiрий, спиною до сiрої стiни й мовчав. Аж не скоро сказав Зiньцi – хай уже додому до них iде, а вiн вартуватиме. Зiнька хитнула головою – нi. Але ж така була втома: другу ж нiч не спить, за цi два днi в ротi й росинки не було. А йти страшно: немов Iлько або прогавить абощо. I ноги в колiнах ламаються вiд утоми. Вона тихо опустилась на землю й головою Iльковi до колiн притулилася.

А нiч осiння – де їй край!