Текст книги "Бур'ян"
Автор книги: Андрій Головко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)
XV
В центрi села од майдану, де церква, i через вулицю од школи стояла велика обшарпана хата з ганком на вулицю. Колись це була монополька. Дощi осiннi, завiрюхи оббивали її, i нiхто не мазав ран. Як болячки розкидало по нiй – навколо вiкон, бiля ганку, а внизу, над фундаментом, навiть знати було плетiнь. Залiзо на даху фарбувалось колись: старожили, може, i пам'ятають iще, i, може, в кого в пам'ятi збереглося, якою саме фарбою, але тепер нiяким дослiдженням цього не встановити. Ганок прогнив, i вистрьопало вiтрами рiзьблення на дашку.
Тепер це – хата – читальня.
Вдень вона тупо дивиться на вулицю каламутними вiкнами з побитими шибками. I нi одна думка за цiлий день у нiй не ворухнеться. Бо з ранку до ночi на дверях висить замок. На двох вiкнах од краю – занавiски бiленькi, i миршаво зеленiють у цвiточках на лутках калачики й зiрочки. То бiблiотекар колишнiй живе на тiй половинi. Ще за часiв "Просвiти" бiблiотекарем був, а тепер не те щоб завiдувач хати – читальнi, служить за прикажчика в кооперативi. Але й ключ од хати – читальнi в нього ж, i пiсля вечора, як замикали хлопцi хату, клали ключа, де умовлялися, а ранком, як випускала курей iз горища Ганна Iванiвна, жiнка бiблiотекарева – вчителька, то й брала в кишеню. Це й усе.
На ганку, де хата – читальня, бiблiотекаревi кури понахохлювались i застигли в дрiмотi. Отут вони й живуть.
Вечорiло вже. Пiвень злетiв на конов'язь i прокричав через вигiн своїм приятелям "на добранiч", а тодi запрохав дам на сiдало.
А вже чути далi крiзь дрiмоту – з ночi залунали голоси, жарти й дзвiнкий дiвочий смiх. З обох країв села й через вигiн валила молодь.
Загупали на пiддашшi чобiтьми i з шумом увалились у хату. Коли Давид з Якимом пiдходили до ганку, з усiх чотирьох вiкон блiдi смуги свiтла на вулицi малеча мiсила в грязюцi – їх не пускали в хату. А за вiкнами ж клекотiв шум, спiвали, сновигали, маячили проти вiкон рухливi постатi.
– Федоре, пiдсади! А тодi я тебе.
I припадали до шибок цiкавими зiркими очима.
– Їй – бо, ваш Iван, Федоре, Ганку обняв, цiлуі!
– Та бре?
– О, їй же бо! Диви, ще цiлуі! – аж захлинався якийсь, iще ближче обличчям, аж нiс розплющував об шибку, припадав до неї.
Перше, що Давидовi впало в очi, коди одхилили дверi, – густий сизий туман тютюновий, що так i колихався над головами хвилями. Крiзь його сивий серпанок виступали два дiвочi рядки попiд стiною на ослонах – спiвали щось про милого в далекiй дорозi. Пiд другою стiною юрба хлопцiв, а на столi, саме пiд портретом Шевченка, рушником брудним обвiшеним i в павутиннi, сидiв якийсь довгов'язий парубiйко, i на колiна до нього пикою в поли схилився хтось, а руку назад на спину поклав собi. Над головами в туманi блиснула рука з усього розмаху, аж той угнувся, впала йому на долоню.
Пiдвiв обличчя – знати, не вперше схилявся й пiдводився, бо аж скривлене з болю, хоч i весело наче, очима пробiг по юрбi, обернувся.
– Ти!
– Лягай! – хором юрба аж ревнула весело. Нагнув хтось голову i придавив. Той довгов'язий знов йому полами обкутав голову. А ззаду вже аж товпляться в юрбi: – Я, я… – Лусь, трах!
Давид похитав головою. А Яким сказав:
– Оце як бачиш.
– Да, роботи буде чимало. Ну, а зате i знай же, Якиме, – i раптом захоплено глянув на товариша й додав: – Дивись, як ото блищать очi! Бiсовi дiти! I це ж у поляпаса грають. А як втягти їх у життя, а як одкрити їм свiт – хоч би газету ось швидше висилали. Не так блищатимуть очi! Треба тiльки зумiти.
Спитав, чи і бiблiотека. к. Яким повiв у темний коридорчик, а потiм у розчиненi дверi, в темну кiмнату. Ще з порога чиркнув сiрника Яким.
– Оце шафи нашi.
Давид пiдiйшов до шафи i крiзь розбите скло дивився на полицi, заваленi пошарпаними книжками. Взяв одну – в нiс ударив пах старого залежалого паперу, змiшаний iз пилом. У куточках, понад полицями, навiть знати було мереживо павутинне. Поклав Давид книжку – Ліскова якийсь том. Яким стукнув щиколотком по дверях другої шафи.
– I тут книжок повно. Це генеральшинi. Бiблiотека добра, одним словом, тiльки що бiльше все романiчеськi та вiршi, а щоб мужицької книжки, трудно вибрати. Так їх i беруть – не на заголовок дивиться, а пальцями лапа: який папiр, чи не дуже товстий. А тепер i зовсiм не видають книжок, бо не вертають, скурюють.
За стiною, за шафою, бренькнула гiтара, й тихе сопрано:
Нiчка розсипала зорi срiблястiї,
Ось вони в рiчцi на днi…
Яким ще чиркнув сiрника.
– А стiни! – похитав Давид головою.
Плямiли вони болячками. В кутках iз стелi звисало павутиння, а один куток аж чорний був од вогкостi iзнизу навiть поцвiв. Пiд луткою обвалено було.
– Ремонту треба, та й доброго.
– О, це ми зробимо, це пусте, сказав Яким, кинувши порожню пачку з – пiд сiрникiв у куток i повертаючи до дверей, – от iз молоддю нам справу владнати. Бо досi хто з мужикiв хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив, уже ти його й на налигачi не затягнеш сюди.
– Та з молоддю якось ми уладнаімо, сказав Давид. У великiй хатi, як вернулися, i досi хлопцi в поляпаса грали. I стояли бiля вiкна гуртом поважнiшi, курили i, нудьгуючи, спльовували. Туман iще густiший став. А десь у ньому бродили, як мiсячної ночi, дiвчата з спiвами, шукали когось. I наче десь далеко – далеко, а не пiд стiною, стиха спiвали. Бiля самих дверей Гордiїв Костя замахнувся рукою, гепнув по долонi i одвернувся до Якима. Обличчя стомлене i вже без запалу, а в голосi чулась нудьга.
– Хоч би ти, Якиме, був прийшов iз гармонiію.
– Не до гармонiї менi тепер, одмахнувся Яким. Спитав потiм, чи вони ще довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима – а хто ж його знаі? А за плечi тодi рукою хтось схватив його i тягнуть, i регочуть – угадано Костю. Але вiн тiльки вилаявся з нудьгою:
– Iще вам не остобiсiло!
Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина сплигнув iз стола i теж не схотiв уже бiльш. Коло розiрвалося. Хто одiйшов до дiвчат. Од вiкна пiдступились хлопцi до Давида, i сказав Остап пвги – удови, усмiхнувшись, а невесело:
– Оце в нас, Давиде, така хата – читальня.
– Бачу, погана!
Яким уже посеред хати стоїть i руку пiдняв.
– Товаришi, увага! Дiвчата, киньте, доспiваіте потiм! Усi повернулися до нього. Шум затих. Дiвчата ще спiвали, а потiм обiрвали не разом, не рiвно спiв. В одному кутку ще захлиналась якась смiхом, немов од лоскоту. Костя подався наперед на крок i кинув через голови:
– Ану там, – не налоскоталися ще? Замовкни!
– А то що? – пiдвiвся Книшенко i глянув спiдлоба.
– Побачиш що!
– Овва!
Од стiни одхилився тодi кремезний чорнявий парубок, Колодчин Гарасько, суворий на вигляд.
– Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме.
– Не дуже лиш сажай! – озвався з – пiд стiни Гниденко Филька бiлобрисий. Яким мовчки змiряв поглядом iз нiг до голови його i, одiрвавшись потiм, гукнув:
– От що, товаришi! Завтра всi дiвчата, що спiвають у хорi, i так взагалi, котрi свiдомiшi, зранку хай сюди збираються, дiло і! А саме ж мученицi якоїсь завтра, прясти все 'дно не будете. Та захватiть iз дому щiтки, а може, в кого маслянка і, то й маслянки по грудцi. Чи невже ж ми отак цiлу осiнь та зиму в оцьому барацi тифозному й будемо пропадати?!
Та й взагалi – це вже до всiх – i хлопцям, i дiвчатам – що з нього тiльки промовець кепський: не висловить так, як то думаі ясно, ну та, як умiі, – час уже їм, молодi, в нове життя входити. То колись батькам їхнiм замолоду, як життя було не їхні, а чуже, як була тiльки праця в три поти влiтку, а взимку бездiлля, куди ж було нести їм силу, за зиму нагуляну, молоду? На досвiтки! В поляпасах репались долонi (били не так, як ми!). Од реготу та спiвiв шибки бряжчали!.. Де ж було силу дiвати, як нiде? – аж до нових наймiв повеснi. А їм, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям, аби була сила: нове життя їхні перед ними. Що його треба ж їм самим, своїми руками та своію головою будувати. На це треба уважно дивитись, треба газети, книжки читати, лекцiї всякi. Не без того, щоб коли й погуляти, погарювати – на те молодiсть. Але ж не так, як оце. Бо хiба хоч раз, нехай признаються по правдi, верталися звiдцiля додому, i щоб на душi було гарно? Вiн же, Яким, по собi знаі: було, йде сюди, бо тягне i хочеться чогось, сам гаразд не знаіш чого. А тiльки прийдеш, не те! Аж сум тебе вiзьме!
– Так от ми й хочемо, – закiнчив Яким, – хоч помацки, а щоб "те" нам було. Про це вже Давид подбаі. Газету ж виписали, а завтра… та й iз хлопцiв приходьте хто, – там чи кобилицю перенести, ганок полагодити.
Костя захоплено:
– О, за нами затримки не буде!
I ще хтось:
– Ми будемо!
I гамiр, галас знявся в хатi. Дзвiнкими голосами дiвчата в приступ пiшли на Якима: ще раз – що ж їм брати з дому кожнiй? Що маслянки – знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб хлопцi ж десь добули.
– Та хай сосни в посадцi наламають! – гукнула котрась. Пiвнiвська Галька пальцем колупала вже стiну бiля вiкна, так цiлий шмат глини й одпав. Кричала до дiвчат:
– Ой матiнко ж моя! Та ви подивiться!
Як гуси на вигонi – клекiт голосiв.
Христя стрибнула на стiл i з Шевченка зняла рушник та як трусне ним – пил iз нього хмарою. Згорнула його – завтра випере.
– Да, – знову Яким, – у кого портрети і революцiйних дiячiв, то приносьте. А в тебе, – до Давида звернувся, – ми портрет Ленiна поки що позичимо.
Давид хитнув мовчки головою. А очi захоплено й радiсно дивилися на молодь.
XVI
На другий день, ще бовкало на дзвiницi, баби обухiвськi бачили, йдучи до церкви, як бiля хати – читальнi метушилася молодь. I нащось стояли двi кобилицi бiля ганку. Стукав молоток i дзвякала сокира на самому ганку – то хлопцi пiддашшя та сходи лагодили. На вулицi стояла юрбою дiтвора з торбинками через плече – у школу йшли, та по дорозi загавилися. З хати на ганок вибiгла дiвка в самiй сорочцi, в пiдтиканiй аж до колiн спiдницi.
– Косте, принеси он кобилицю!
Костя на землi щось бiля сходiв возжався. Пiдняв на Христю голову.
– А сама ти не зводила б зiйти? – i смiіться, бо схiдцi ж прийнято.
– А ти ж бачиш – нiяк.
– Я зсадю!
– А, бiсе! Тобi аби!..
Костя знову смiіться, а очi несамохiть так i припали до Христi. Потiм одiрвався, кинув сокиру й подав дiвчинi кобилицю на ганок. Вибiгла ще Галька з хати. Взяла з Христею й понесли в дверi.
Дехто з хлопцiв пiшли за сосною, аж за шелюги в посадку. Дiвчата ще надходили, хлопцi їх зсаджували на ганок, а як котрої – то не хотiли навмисне: це з тих бiдових дуже. "Хай лиш спробуі, куди воно жiнка сама без мужика годиться". Тодi дiвчата – подавали руки їй i хлопцям "утирали носа".
– А що? Куди годяться?
– А ось i тiтка Марiя до нас! – Христя весело.
У чорнiй свитi, розстебнена, в квiтчастiй невеличкiй хустцi на головi пiдiйшла Марiя, розчервонiла з ходи й весела. Руки дiвчата їй простягли, вона схопила одну своію, а другою колону ганкову обхватила, ногу високо на пiддашшя та тiльки – гоп! – уже на помостi каблуками стукнула.
У хатi – гармидер, як це завжди буваі пiд час мазання: стiни голi. Посеред хати, на столi, – купа юпок, теплих хусток навалена. Дiвчата обстругували стiни, – якi з долу, якi з кобилиць угорi. Одна мiсила посеред хати, просто на пiдлозi, глину з кiзяком на шпарування. Бiля одного вiкна Яким замазку замiшував.
Марiя весело, як зайшла:
– Добридень вам, дiвчатка! – а тодi крутнулась на каблуцi, як дiвка, i очима по хатi. Свитка їй на однiм плечi вже, а не скидала. Мов аж задумалась на хвильку. Потiм витягла з кишенi щiтку, поклала на лутцi й до Якима з жартом, а все немов замислена:
– А ти сам один, сердешний, тут iз дiвчатами. Як вiзьмуть тебе в роботу!
– Гукатиму товариша, нехай рятуі, – в тон вiдповiв Яким i справдi погукав: – Давиде! Чи ти там ще живий?
Озвався Давид десь аж iз тiії кiмнати глухо. В Марiї якось свитка сама з плеча впала. Кинула на стiл її, на купу дiвчачої одежi. Спiдницю пiдтикала, рукава по лiктi засукала й хустку квiтчасту – по зеленому полю червонi квiти – назад крайками зав'язала. Ще обкрутнулась по хатi, на стiни роздивляючись.
– Отам, отам, Христе, гарненько стружи. Отак! Гупнув цiлий шмат сухої глини.
– Мазати – так мазати! Це ж ми не найнялися, а собi мажемо.
Марiя все ще не бралась до роботи; це ж, мабуть, скрiзь мазати, i в тих кiмнатах?
– Там Давид саме з книжками заходився, – сказала котрась iз дiвчат.
– Так хiба ж не можна, щоб i стругати заразом? Вона крутнулась i вийшла в коридорчик, а на порозi в ту кiмнату, де шафи, стала й мовчала хвилинку, дивлячись на Давида, що на пiдлозi нагнувся над розкиданими книжками. Аж поки той голову звiв. Тодi очима обдала i, поздоровкавшись привiтно, пiдiйшла й присiла бiля нього.
– Усе ти з книжками, Давиде! – i мов задумалась. А потiм дiловито: от що – вона думаі отут мазати, чи не заважатиме? Власне, не мазати зараз, а тiльки поструже. Давид сказав, що аби глиною не обляпала книжок. Тим паче, що тут ще така морока з книжками, хоч би до вечора впорався.
Це як казав, саме звiв голову й глянув на молодицю. Стрiлись очима й мов сплутались поглядами. Давид перший свiй одвiв. А Марiя зiтхнула i, спершись об його плече рукою, важко пiдвелася. Давид ще вслiд їй:
– Тихiн пiшов на Огирiвку?
– Пiшов, – сказала, не зводячи з парубка очей, з порога вже. I все стояла. Потiм на очi, як очерет од вiтру, схилились чорнi вiї. Ще глянула примружено. I враз в обличчя (вже не сховаі молодиця) вдарила кров рум'янцем. Ну й хай! Ще навiть крок ступила до Давида з порога.
– То що, Давиде?
– Та… нiчого.
Марiя ворухнула коромислами брiв i повернулась, потiм вийшла, пругко вигнувшись у станi, – знала, що дивиться.
Давид знову схилився над книжками. Одбирав, якi годящi, якi оправляти, якi на горище, а думав: i як вiн що забув сказати Тихоновi (пiшов на Огирiвку, у сестри покрiвля на повiтчинi впала, а вдова – сини ще малi – ну й пiшов ладу дати!). Це можна б було до Огиря хоч хлопцям котромусь збiгати: в Iлька, в наймита, начебто щось за лист цiкавий і,казала Зiнька. Ще думав: ну, а то знаі Тихiн i сам, що з хуторянами – незаможниками балакати, вже ж прийдуть, розпитуватимуться. Мабуть, Огиренко з Тягнирядном таку там агiтацiю ведуть. А вже ж на сходi, як доведеться, то й хуторян треба, бо одної ж громади.
Внесла Марiя з Галькою кобилицю в кiмнату. Поставили пiд стiною од вiкна, i Марiя, скинувши чоботи, полiзла на неї. Галька пiшла собi – сама тут уже без неї вправиться. Заскребла ножем по стiнi, заспiвала тихо, без слiв, якусь веселеньку мелодiю. А Давид зразу ж став думати чомусь про неї. Власне, хiба вiн не бачить її наскрiзь! I оту хустку квiтчасту, i сорочку з веселими дiвоцькими уставками хiба не задля нього надiла? Не мазати йшла!
По спинi грудочка глини, з горошинку завбiльшки – хруп! Звiв голову – не дивиться, струже. То так, видно, з – пiд ножа одскочило. Але раптом нагнула голову й з – пiд руки – зирк, лукаво й з усмiхом. I, чортова молодиця! Пiдтикалась – аж одне колiно видно. I чоботи навмисне ото скинула. Давид похмурився i пильно став роздивлятися на заголовок книжки.
I дивно – не прочитаі заголовка: лiтери якось переплутались, i кров залила обличчя. От встав би вiн, тiльки глянув би на неї та покликав: "Марiі!" – як простягла б руки з кобилицi i з одкритими очима, затуманеними, впала б йому на груди. А, чортовиння! А очi знизу вже широко одкритi, як колись в оту нiч проти мiсяця.
Згадав Давид щось iз тої ночi, тодi бiля двору, хотiв спитати, та стримавсь. Марiя спитала. Сперш обiрвала спiв, а потiм мовчала хвилинку i врештi вся повернулась до парубка iз журою:
– Чого ти, Давиде, як тiльки ми вдвох зостанемось, не знайдеш i слова для мене? Чи думаіш: "А, що там iз жiнкою говорити?" I мовби сердишся на мене?
Обличчя в неї було розгублено – сумне, як у дiтей буваі. Давид глянув на неї i знизав плечима. Чого б вiн мав на неї сердитись? Ну, так – таки подумала б, чого?
– А я не знаю! – сказала жiнка задумано.
Дурниця. Що дивуі вона його деколи своію поведiнкою, то це і, цього вiн не сховаі. I що аж боляче йому стане iнодi за неї, це теж і. От хоча б перше взяти, як iз млина ото колись їхали з нею та бiля ворiт уже стояли. Щось балакали про Тихона, що лiкуватись йому треба. Вона ще журилась, мовляв, хлiба жалiі лiкарям. "Ну, та полотно ж і в мене", – казала. А потiм од'їхала й сказала щось.
Пауза.
Марiя пильно дивилась на парубка й немов дихання затаїла. За стiною спiвали стиха дiвчата.
Давид задумався на хвилину – нащо вiн це? А потiм звiв раптом голову й доказав:
– …Я не розчув тодi та й гукнув: "Що ти кажеш?" – а ти, Марiі… засмiялась i кинула: "Було б слухати!" Це й усе. Дрiбниця наче. Але й того вечора, i потiм iнодi, коли згадував, думав багацько, що то менi було б слухати? I, знаіш, Марiі, iнодi погано про тебе думав. Бо якось диким здавалося i не вiрилось просто, що так могло бути: журилась, а через хвилину – смiх. Два роки з Тихоном ви жили душа в душу…
Пауза.
– Що ж ти погане думав, Давиде?
– Думав, що од наших ворiт, де ми журилися за Тихона, що кров'ю харкаі, десять сажнiв ти од'їхала та й смiялася. А потiм, як i до вас заходив. Думаіш, чого ото Тихiн такий смутний став?
У голосi Давидовiм жiнцi вчулася немов зневага до неї. Аж почервонiла, i груди хвильнiше задихали. Чи не вважаі вiн, бува, її за якусь… так це каже: "I до вас як заходив". Мовби i не знати що. Чи думаі, що так i до всiх вона, як до нього, хто б не зайшов, – весела, мiсця собi не знайде в хатi.
– Ех, Давиде! – зiтхнула тiльки й замовкла. Уже напружено скребла стiну. Потiм злiзла з кобилицi сама, хоч i хиталась кобилиця. Перетягла її на друге мiсце й знову сама злiзла. Не сказала Давидовi, щоб подержав. I спiдницi нижче цей край обсмикнула.
Зайшов Яким i з дiвчат якась. Якимовi лiнiйки треба, шибку обрiзати.
Веселий був. Кинув жартома:
– Ой, глядiть, коли б ви не намазали вдвох! А дiвчина ота спитала:
– Тiтко Марiі, чи сюди кiзяка в глину не треба бiльш? – i показала в жменi кавалок, що принесла на взiр. Марiя подивилась, пом'яла в пучцi.
– Нi, гарна ж глина, – сказала. – Уже шпаруіте?
– Оце починаімо.
Потiм услiд уже їй гукнула Марiя:
– Нехай би сюди яка прийшла, – i почала старанно стругати стiну ножем. Але весь час була насторожена й ловила чуйно вухом шелестiння сторiнок i жадiбно ждала чогось.
По довгому напруженому мовчаннi Давид озвався перший. Може, вiн Марiю образив, хай не сердиться: вiн зовсiм цього не хотiв, як говорив те. Може, i казати не треба було. Бо людинi всяка дурниця може здатися. Та ще як отак, два тижнi тiльки знаючи хоч i її, Марiю. I нехай не думаі, що весь час вiн отак про неї тiльки й думав. Нi, не тiльки так.
Вiн пiдвiвся, дiстав iз шафи iще оберемок книжок i поклав на пiдлогу. Перебранi поклав у шафу. Тодi знов сiв до книжок i, витягши кисет, зiбрався закурити. Не було папiрця. Рука простяглась до книжки, що розшарпана лежала в купi, заготовленiй на горище. Але не вирвав. Сходив до Якима i через хвильку вернувся, уже крутячи на ходу цигарку. Потiм, як сiв, Марiя не втерпiла вже:
– Як же ти ще думав про мене?
Парубок чиркнув сiрника, прикурив цигарку i, смачно затягшися, пихнув синiм димом. Крiзь дим дивився на молодицю; приімно вразило його: колiна вже не видно було з – пiд спiдницi, сама уважна, тiльки брови злегенька – в печаль.
– Це було вперше по приїздi зараз. Був ото ввечерi у вас, – почав Давид i дивився кудись у куток задуманий, – було багато дядькiв, i жiнки були. Сидiли на полу молодицi. Ми говорили про життя обухiвське, радились, що нам робити з Матюшиною компанiію. I ти щось сказала була, либонь, "папушами" чоловiкiв обухiвських узвала. А тобi хтось iз мужикiв грубо: "Не твоі, бабське, дiло це". Ти спалахнула вся та як узяла його в роботу. Що говорила саме, не пригадую. Але так говорила, що аж дядьки оторопiли й слухали та тiльки очима лупали. А молодицi всi круг тебе аж на полу не всидять, аж очi їм блищать… З дiвчатами ти як дiвка: чи пiснi завести, чи пожартувати. I з молодицями коли ти заговориш, то всi мовчать.
I змовк Давид, затягшися цигаркою. Марiя й не рухнеться на кобилицi. Очей не зводить з парубка.
– От я й думаю собi, – знов Давид, а очi захоплено в нього на молодицю, – яка б з тебе, Марiі, та делегатка вийшла б! Замилуватися тобою.
Дивився, поривний, на неї. I таки ж гарна! Знов заговорив:
– У нас i досi чоловiки про жiнок так гадають собi: "Волосся довге, а розум короткий". Дурниця! Скiльки їх і i в партiї, i на громадськiй роботi взагалi. Селянцi ще трудно, то правда, хазяйство, бiля горшкiв, над прядкою з ранку до ночi, дiти облiпили, як реп'яхи. А в тебе ж, Марiі, нi дiтей нема… – i раптом занепокоіно: – Марiі, чого ти?
Жiнка повернулась до нього, i на обличчi в неї бiль. Сказала по паузi:
– Хоч не нагадуй, Давиде, – i видавила з мукою, – менi про дiтей. От ти кажеш: iншу жiнку реп'яхами облiпили, куди вони? Дурнi вони! Та я б, Давиде, хай би їх було в мене не знаю скiльки, не реп'яхи, а квiтоньки були б вони в мене! Чи я їх не нагодувала б, чи не обпряла б? I ще б знайшла час на щось iнше: чи на сход, чи ще куди. Це ж усе для них; от i школа в нас на зиму необмазана, чи ось ти колектив задумав, для них же це все, для дiтей. А як нема… Ми он те лiто мазали хату з Тихоном – як радiсно було! Тiльки що побралися. Та й пiч, я пiчникам кажу, щоб же тепленька була, i вiкна, щоб же – їм ясно! А тепер… Приходю додому – в хатi як на розпуттi, як билина. Та й билина росте – насiння з неї впаде, а на другу весну хоч i суха, та навколо ж так i пруть iз землi зелененькi… А ти, Давиде, як яку радiсть: "Дiтей у тебе нема"… – В голосi тихий докiр i жура.
Дивилась на Давида. Така не бачена, не знана ще ним i наче зiв'яла.
Було хвильно й жаль було жiнки. Тож iще хвилину тому – з очей аж сипалась веселiсть i смiх – бринiла вся молодiстю й смiхом дiвоцьким. А це немов одразу зiв'яла. Давид аж невеселий. А вона – чи що згадала, чи здумала – раптом мов вилиняла з журби та задуми, очима обдала ясно парубка. Палко й наче з викликом:
– Давиде, ну скажи менi: та чи ж я, трясця його знаі, не молодиця?! Бринiла знов уся, всiм тiлом пругким, молодим. А до Давида очi аж палять.
– Слухай, Давиде, подерж кобилицю, раптом згадала Марiя, що мазати ж треба.
Давид пiдвiвся й подержав. Вона, не зводячи з парубка очей, спустила ноги на перекладину, руку гарячу поклала на плече йому. Як спускалась, грудьми аж об нього черкнулась. Очима – в його темнi. Й затихла, призивна. Мить, потiм одiрвалась i сплигнула на землю. Дихала важко, а до Давида з мукою:
– Ех, Давиде!
Тодi ж iз коридорчика влетiла Галька – буде мазати з тiткою Марiію. Почали мазати.
