Текст книги "Чужі скелети"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Частина друга
Брат знайшовся

1.

Хата покійної Галини Смерічки перетворилася на місце скоєння злочину.

Мертве тіло не квапилися витягати – спочатку експерти докладно зафіксували його розташування, тільки потім міліцейські сержанти, матюкаючись крізь зуби, витягнули труп на поверхню. Санітари «швидкої» принципово відмовилися цим займатися: мовляв, їхнє діло – завантажити мертве тіло в машину і завезти в міський морг, далі нехай уже нюхають і кромсають його ті, хто на це вчився і кому за це гроші платять. Криміналіст, слухаючи це, не витримав:

– Безсовісні ви! «Гроші платять»! Щоб ви знали, санітарам у морзі вже третій місяць затримують, а патологоанатом узагалі збирається звільнятися!

Ті у відповідь:

– І що? Куди піде? Приватний морг відкриє, комерційний? Чи в Умань переведеться, там у морзі місце звільняється? А взагалі – чого вони всі без зарплати пашуть? З любові до професії?

Начальник міліції підполковник Костюк, хоч і звиклий уже до такого мертв’яцько-підмогильного гарикання, таки не витримав, гаркнув:

– Ану, замовкли всі! Люди ондо вас слухають, страмники, вашу мать!

Потім повернувся до одного з сержантів, що стовбичив біля хвіртки, намагаючись забезпечити охорону місця пригоди від цікавих:

– Якого хріна тут стільки народу набігло? Інтересно дуже? Для чого тут тебе поставили? Прізвище! – хоча чудово знав прізвище та ім’я кожного працівника міського відділу, яким керував уже п'ятий рік.

– Немудрий! – витягнувшись «струнко», доповів сержант, переляканий керівним гарком.

– Воно і видно! – бушував далі підполковник. – Стоїш, рота роззявив! Тебе для чого тут поставили, Немудрий?

Втямивши нарешті, для чого його тут поставили, сержант Немудрий розвернувся до мешканців довколишніх будинків, переважно – літніх жіночок та їхніх онуків, що скупчилися на вулиці, намагаючись захопити вигідну позицію для зазирання через паркан на місце пригоди, і вихлюпнув на них усю образу від керівницького зауваження:

– Якого тут стали? Ану – розійшлися! Не заважайте працювати! Бігом, я сказав! Чого стоїш, Вася, жени їх звідси!

Молоденький міліціонер, так само в сержантських погонах, замість ганяти цікавих, визвірився на колегу:

– А ти чого тут командуєш? Тебе тут старшим призначили? Без тебе знаю, що робить! Грамотний ти дуже!

– Та вже точно грамотніший за тебе! – не поступався Немудрий.

Бачачи, що порядку більше не стало, підполковник Костюк, остаточно припинивши стежити за словами, струсив ранкове жашківське повітря багатоступеневим офіцерським матом, і ці загини змусили замовкнути всіх присутніх. Навіть начальника карного розшуку капітана Петриківського – той саме допитував на веранді київського гостя, Сахновського, з чийого дзвінка в міліцію все цього суботнього червневого ранку і почалося. Закінчивши, здавалось, безкінечну тираду, виголошену відомо на чию адресу, і водночас – на адресу абсолютно всіх присутніх, включно з лікарем Сахновським, начальник міліції замовк, переводячи подих. Цим відразу скористалася якась найвразливіша жіночка:

– А чого це ви так матюкаєтеся? Міліція називається! Влада, ти глянь! Тут же діти, не бачите хіба?

– То заберіть звідси дітей! Місце їм тут? Кіно, мультики? – з новою силою гаркнув Костюк, і тепер сержант Немудрий та його колега Вася без додаткового наказу почали діловито наступати на сторонніх глядачів. До них, не чекаючи особливого розпорядження, приєдналися інші міліціонери, котрі дотепер стовбичили довкола, не знаючи, куди себе подіти.

Мертве тіло тим часом вклали на ноші, як є, не виймаючи кляпу і не звільняючи від пут. Накрили простирадлом із головою, почали вантажити в «швидку».

Виїжджаючи, медична машина змушена була роз’їжджатися з міліцейською: привезли сусідку. Сахновський одразу заявив, що ключі від будинку були тільки в неї. Хоча до базару пішки можна пройти, підполковник Костюк відправив за жінкою міліцейського «бобика».

Жінку забрали на очах у всього жашківського базару. Здійняла галас, не хотіла йти, вимагала пояснити, за що хапають літніх людей серед білого дня, для чого ось так ганьблять її перед усіма. Жодної відповіді: опер із розшуку пообіцяв надіти наручники, жінка повірила, перестала опиратися, але голосила до останнього.

Побачивши «швидку» в сусідньому дворі, заголосила з новою силою.

А коли Костюк звелів вивести затриману з машини і пред’явити для впізнання мерця – кричати чомусь перестала. Тихо зойкнула, поточилася, та на ногах втрималася. Міцне серце, виходить, мала, та й нерви нівроку.

Правда, нічого ця процедура не дала. Сусідка не впізнала мертвого чоловіка.

2.

– Ну, і як же так сталося, Світлано Іванівно?

Петриківський допитував її в кімнаті. Остаточно отямившись після несподіванки і шоку, Іванівна трималася на диво спокійно і впевнено, з виглядом людини, яка нічого, в принципі, поганого не зробила.

Сахновський спочатку попросив, потім почав вимагати, аби бути присутнім при цьому допиті. Та начальник міліції не реагував: стороннім заборонено, роботі органів заважати не слід, а він, Сахновський, обов’язково про все дізнається згодом. І аби київський зайда остаточно втямив, хто тут командує парадом, Костюк заодно пояснив на пальцях: формально, юридично у свої права власності на будинок покійної тітки племінник іще не вступив. Отже, коли бути надто прискіпливим до всіх нюансів, Сахновський лише переночував одну ніч у хаті, в погребі якої лежав зв'язаний труп невідомого поки що чоловіка. Значить – згідно з тими-таки нюансами! – злочин трапився не в його хаті. Ще хочете, пане Сахновський? Будь ласка: кілька днів тому ви навіть не знали, що успадкуєте ось цей будинок. Тому до всього, що тут відбувалося і відбуватиметься, не маєте жодного прямого стосунку. Отже, ви приїхали сюди випадково, так само випадково знайшли труп у тітчиному льосі, значить – людина ви тут випадкова. Ба більше – стороння. А стороннім людям за таких обставин ліпше сидіти крячкою і чекати, поки їх поставлять до відома.

По очах київського лікаря жашківський міліціонер бачив – той не злякався, але збентежився і розгубився. В таких випадках краще за все загнати людину на територію, де вона почуватиметься незатишно через брак інформації та досвіду. Костюк узагалі не любив сторонніх. Тим більше – столичних: від них завжди додаткові клопоти.

Поки начальник міліції популярно пояснював спадкоємцеві, чому йому не варто поки що рипатися і качати права, Петриківський слухав щирі та неймовірно сумні зізнання тьоті Свєти.

– А що такого? Ну, здавала Галчину хату… Я на базарі постійно, ви ж знаєте, ваша жінка в мене повсякчас тортики купляє… Хіба погані тортики?

– Не знаю, мені пече від солодкого. Ви ближче до діла. Коли ви почали пускати квартирантів за гроші в будинок вашої сусідки Галини Смерічки?

– Ну, як… Коли її в лікарню забрали… Гроші ж треба… їй…

– Смерічка сама дозволила вам пускати квартирантів? Тільки, Іванівно, заради Бога – хоч не брешіть! Подумайте добре, бо за подругою вашою, наскільки я вмію рахувати, сорок днів ось тільки відбули. Бога не гнівіть брехнею, гріх же…

– О, ви такий набожний стали, Олександре Гнатовичу! Давно я вас у церкві не бачила…

– Не заговорюйте зуби, бо розізлюся. Дозволяла Галина вам хату здавати чи ні?

Іванівна ще вагалася, хоча правильна відповідь читалася на її обличчі.

– Нє… – промовила нарешті. – Це я сама… І не всю хату я задавала, тільки дві кімнати…

– Решта дверей, значить, зачинялися? Іванівно, я особисто будинок оглянув! Кому здавали і за скільки?

– Я хіба знаю? Імена люди називали, а прізвища – так у мене не готель, товаришу капітан! Правильно звання назвала, не підвищили вас?

– Правильно. Поки що капітан.

– Посадите самотню пенсіонерку – точно майора дадуть!

– Не тисніть на жалість, Іванівно. Як не дійшло ще – поясню: ви два місяці незаконно здавали в оренду чуже житло. Не просто чуже – хату своєї сусідки, яка спочатку тяжко хворіла, а потім – померла. І якби племінник її не знайшовся, ви б і далі займалися цим бізнесом…

– Ой, я вас прошу, Олександре Гнатовичу! Хіба це бізнес? Сльози: сто гривень на добу…

– Ви пускали жильців подобово?

– А як? Надовго не могла. Ви тут правду кажете: племінник міг нагрянути. Давно про нього нічого не чули, але нотаріус стояв над душею – де спадкоємець, де племінник, де, де… Думаєте, йому так того Антона треба? Теж грошей не хотів утрачати, він же з таких оборудок живе…

– Знову не про те говоримо, Іванівно! Ви ж не будете зараз мені тут доводити, що це тяжко хвора Галина Смерічка зв’язала дорослого мужчину, заткнула йому рота і тримала весь цей час у своєму льосі?

– Бог з вами, товаришу капітан!

– Ось і я так не думаю. Що ж тоді виходить?

– Що виходить?

– А те виходить, – Петриківський умостився зручніше. – Жертва з'явилася в погребі за той час, коли ви пускали сюди мешканців. За сто гривень на добу. Лежить він тут, ясно, не відучора. Коли останній пожилець виїхав, до речі?

– У вівторок. Треба ж було все прибрати, Антон же озвався…

– Та-ак! Розтин покаже, від чого жертва померла і коли. Експертиза встановить приблизний час перебування мерця в погребі. Тоді стане ясно, коли його туди запхали. І вам, Іванівно, доведеться дуже добре згадувати, скільком людям ви здавали сусідчину хату в цей період і хто вони такі. Хто вони всі, до речі? Кого пускали?

Іванівна зітхнула, тоді виклично глянула на Петриківського.

– Ви думаєте, в мене пенсія велика і базар тепер хороші виторги дає? Сльози! Ну, давно на базарі кручуся. Знаю – часто люди приїздять до Жашкова у різних там справах. Комусь треба на базарі тиждень спродаватися, товар десь тримати і самому ночувати. Когось по ділу занесло, хоче кілька днів десь у нормальних умовах перебитися. Я, між іншим, Галині покійній давно говорила: чого ти бідуєш? Раз така бідося кругом – пускай квартирантів, усе копійка…

– Не хотіла?

– Не хотіла. Коли злягла, ну, тоді… Я випадково на базарі людину одну побачила – питали, де тут можна кілька днів перебути. Само собою вихопилося тоді… Ключі ж у мене є… Чоловік не особливо й торгувався… Чого – я йому їсти носила – сніданок, вечерю… Неабищо, зате не біляшами труївся. У нас на базарі, знаєте, що вже почали в біляші класти?

– Про біляші потім, Іванівно. Далі, далі про квартирантів…

– Ага, так ось: пожив чоловік, не особливо й торгувався. Запитав, чи може в разі чого знайомих своїх до мене скеровувати. Чого ж, кажу, давайте. А сама наступного дня об’яви понаписувала, мовляв, здаються кімнати. Та розклеїла в людних місцях. На базарі в основному, на автовокзалі, біля кількох кафе по центру… Чого, пішли люди…

– І гроші пішли, Іванівно.

– Та знову ви за ті гроші! Знайшли мільйонерку!

– Сто гривень на добу за весь будинок – нормально. По-божеськи, Іванівно. За два місяці – понад шість тисяч. Нічого так собі. Не дивно, що ви постаралися, аби покійницю-сусідку сюди, додому, не привозили. Я це вже знаю, Сахновський просвітив. Тепер він уже багато чому не дивується.

– О, просвітив! Де він був, коли єдина тітка помирала? Хто до неї щодня у лікарню бігав, хто обмивав, обряджав, за похорон хто платив?..

– Зі своїх грошей хіба, Іванівно? – відповідь начальник розшуку знову прочитав на її обличчі. – І не з цих, за оренду її хати виручених. Було в Галини зібрано для такого випадку, знала, що помре, про це ви теж племіннику розказали. Навіть похвалилися: ось скільки для тітки зробили, себе не жаліли!

Петриківський спересердя грюкнув кулаком по столу. Іванівна, базарна професіоналка, лише втягнула голову в плечі. Ані каяття, ані взагалі – бодай найменшого розуміння ситуації, в її очах не читалося. Запитала лиш:

– Мене посадять за це?

Начальник розшуку хотів збрехати. Та зрозумів – брехня прозвучала б надто явно.

– За це – не посадять, Іванівно. Точно не знаєте цього, мертвого?

– О, диви! – сусідка перехрестилася раз, другий, третій. – Якби я його знала чи впізнала – тоді точно б сказала, хто мені такі сюрпризи підкинув. Будьте певні, Олександре Гнатовичу, уже б не мовчала! Я їх як людей пускала – а воно, бач, що зробило…

– Хто – «воно»? – і, не дочекавшись відповіді, Петриківський підсунув до себе теку зі шкірозамінника. – Зараз, Іванівно, дам вам папірця. Все, що мені сказали, напишіть. Потім, на окремому аркуші, напишіть, коли і кого пускали в сусідчин будинок.

– Так казала ж – прізвищ не питала!

– Пишіть, як знаєте. Який на вигляд був той, найперший, чоловік? Як його звали? Звідки?

– Петром назвався… З Одеси, сказав… Чого його аж сюди з Одеси занесло, не знаю. Якісь справи на кінному заводі мав, здається… Років йому за сорок, вуха стирчали, стрижений коротко…

– Ось так і пишіть. Номер перший: Петро з Одеси, приїхав у справах на кінний завод, на вигляд сорок років, клаповухий. Жив із такого-то по таке-то квітня. Ну, далі в такому ж дусі. Впораєтеся?

Іванівна глянула на чистий аркуш, потім – на капітана.

– А як не згадаю кого? Не впораюсь?

– Треба згадати, Іванівно, – підвівся Петриківський, нависнувши над нею. – Треба впоратися.

3.

Сколихнула Жашків не сама пригода.

Кінець кінцем, жорстокими вбивствами вже нікого не здивуєш, навіть тут, не в такій глибокій, але все ж – провінції. В містечку, розташованому обабіч однієї з центральних українських трас, траплялося, трапляється і далі траплятиметься всяке. Ні, в місті вже по обіді обговорювали не сам факт пригоди – в центрі уваги опинилися її дивні обставини.

Зв’язаний труп невідомого чоловіка знайшли в погребі будинку не так давно померлої від раку жінки. Причому мертве тіло, як твердило місцеве «сарафанне радіо», опинилося там саме в той момент, коли хату приїхав успадковувати єдиний родич померлої, племінник із Києва.

Відразу знайшлися ті, хто колись давно вчився з Антоном Сахновським в одному класі. Щоправда, таких виявилося не так уже й багато. А хто лишився за ці двадцять п’ять років живий (всяке буває: людей убивають, вони розбиваються на машинах, мотоциклах, помирають від хвороб, горілки чи наркотиків, а жінки, до всього, ще й при пологах), не могли назватися аж такими ліпшими друзями Антонового дитинства. Таким чином Сахновського в Жашкові дехто пригадував, проте майже ніхто не пам’ятав. Коли так, обставини, за яких люди дізналися про повернення Антона в місто, справді видавалися дещо особливими і загадковими.

Начальник міліції підполковник Костюк не надто переймався особистістю спадкоємця. Прийняв від нього пояснення, які зовсім нічого не давали для з’ясування обставин цієї справи. Після чого пояснив: допоки триває слідство, він, Сахновський, не може жити в тітчиному будинку. Адже тепер той – місце скоєння злочину. Тому поки що прокуратура розпорядилася опечатати хату. Коли дадуть дозвіл заходити туди і використовувати цю будівлю за будь-яким призначенням, не відомо. Але – і це Костюк пояснив із особливим полегшенням – тут, у Жашкові, Антона ніхто не тримає. Звісно, він має повне право цікавитися ходом розслідування. Костюк і Петриківський навіть написали лікарю номери своїх мобільних телефонів. Проте перебувати тут йому нема жодної потреби. До Сахновського нема ні претензій, ні запитань.

Під кінець дня Петриківський дізнався – племінник поки нікуди не поїхав, отаборився в міському готелі, заплативши за єдиний там напівлюкс, і посидить у місті щонайменше до понеділка. Що висиджує? Чорт його батька знає! Хай сидить, коли хочеться. Без нього клопоту вистачає.

І цього клопоту жашківській міліції завдав саме той чи ті, хто зв’язав невідомого чоловіка і залишив у чужому погребі. Адже тільки ця обставина стала ознакою скоєння злочину.

Бо, як під кінець суботи категорично заявили експерти, того чоловіка ніхто не вбивав. Він помер сам, від хронічної хвороби серця. Серцевий напад, рано чи пізно це повинно було б статися. Правда, якби він лікувався – прожив би довше. А так…

Узагалі, як дізнався від медиків начальник карного розшуку, невідомий з погребу виявися тим ще типчиком. Розтин показав: там не лише серце, а цілий букет хвороб. Схоже, невідомий вів нездоровий спосіб життя. Тож рано чи пізно помер би сам або від серцевого нападу, або від іншої запущеної хвороби, або – від такого життя, яке й спричинило цілий інкубатор всяких болячок.

До речі, незважаючи на сивуваті патли та неохайну бороду, насправді померлому в чужому льосі було щонайбільше тридцять п’ять років.

Прочитавши висновок судово-медичної експертизи на кількох сторінках, Олександр Петриківський закурив і почав розкладати написане по поличках у себе в голові.

Перше: невідомий, хоч і не був зовсім уже схожий на бомжа, одначе навряд чи мав певне місце проживання. Документів при ньому не знайшли, та якраз це ні про що не свідчило. Їх міг украсти той – або ті, кількість зловмисників досі точно не встановлена, – хто затягнув чоловіка в погріб. Але навіть якби жертва мала при собі кілька документів, включаючи закордонний паспорт, все одно невідомий щонайменше півроку жив ув антисанітарних умовах, харчувався як попало, пив що попало і навіть часом бавився наркотиками. Деякі пігулки, популярні серед «колісних» наркоманів, дуже довго не виводяться з організму. Яка потреба привела цього волоцюгу до Жашкова і чому його вирішили кинути в льох саме тут – не ясно.

Друге: одягнений невідомий у джинси, футболку, кросівки без шкарпеток та легенький светр. Все це явно куплене в секонд-генді, якщо взагалі не крадене. Але саме светр наводить на думку: жертву кинули в льох не пізніше, ніж тиждень тому. Ще на початку червня погода стояла не зовсім літня, люди вдягалися по погоді, і волоцюг це теж стосувалося. Таким чином, уже можна визначити хоча би приблизний час нападу – інакше Петриківський означити те, що сталося, не міг. Напали, вдарили по голові – є ґуля на лобі, око підбите, губа розбита. Потім скрутили і кинули в погріб.

Третє: не просто кинули, аби тримати там із якоюсь метою – кинули помирати. Зловмисники напевне знали про свою жертву все. І були цілком свідомі того, що смерть жертви – чи від серцевого нападу, чи від голоду – лише питання часу. А те, що полоненого збиралися, серед іншого, заморити голодом, не викликало жодних сумнівів. Всі харчі з льоху витягнуті. Людина або люди, які зачиняли жертву на висячий замок у льосі, все ж таки не були певні, що полонений врешті-решт не розплутає пут, нехай навіть його скрутили дротом. Отже, невідомого знали як людину або надзвичайно дужу, або – з надзвичайними здібностями. Чи принаймні уявляли такою. Тому страхувалися і перестраховувалися. Розтин, крім усього, показав: у шлунку жертви давно нічого не було. Точно не ясно, скільки людина не їла. Але тиждень – мінімум.

Знову мова про тижневий термін.

Ну ось, поволі Петриківський вимальовував портрет жертви і загальну картину злочину.

Волоцюга. Без певного місця проживання. Хронічно хворе серце, печінка в плачевному стані, шлунок зіпсований, легені типові для курця. Обминав стороною перукарні. На тілі – виразки та лишаї. На голові – всі ознаки педикульозу, вошей розвів. Щоправда, намагався вимити, є залишки спеціального засобу. Отже, цьому чоловікові або не зовсім було наплювати на себе, або він усе ж таки зважав на паразитів, загалом нехтуючи правилами особистої гігієни. Нарешті, букетик венеричних хвороб. Теж лікував, дійшли висновку експерти. Та побутовий сифіліс десь таки підчепив зовсім недавно.

Ось такого, значить, неприємного і бридкого типа все ж таки комусь знадобилося вистежити, зловити, побити, старанно зв’язати і залишити помирати від голоду або від того, від чого сам швидше загнеться, в темному підвалі чужого будинку. Видно, він не завжди був аж таким невідомим волоцюгою. Хтось знав його достатньо, аби вистежити, зловити і приректи на смерть.

Щоб учинити так із людиною, треба дуже, до болю, сліпо ненавидіти її.

Петриківський поклав висновок експертів у теку, відсунув теку на краєчок столу.

Добре, подумав він, нехай так. Відбитки пальців невідомого вже відкатали, послали запит, та щось підказувало начальникові карного розшуку – цей хід нічого не дасть. Якби було так просто встановити особу жертви за відбитками пальців, ті, хто замикав волоцюгу в льосі, неодмінно подбали би про те, аби ускладнити міліції роботу. Не всі алкоголіки, наркомани та ще й волоцюги з вошами та венеричними хворобами раніше притягувалися до кримінальної відповідальності. Тож невідомого лишили помирати з легким серцем.

Не відрубуючи пальців, не спотворюючи обличчя. Ба більше: хто б це не зробив, було переконання – жертву не шукають і не шукатимуть.

Хоча, міркував далі Петриківський, знайти могли. Неодмінно знайшли б. Рано чи пізно хтось поліз би в льох. Зрештою, важко припустити, що хазяї будинку ніколи не поткнуться до погребу. Не слід забувати: хату винайняли. На місце одних квартирантів, за логікою речей, повинні прийти інші. А ключ від льоху один, він є на загальній в’язці.

Який висновок? Ось який! Від того, як акуратно складалася поки що мозаїка, Петриківський аж не стримався і потер руки. Не можна залишати хату доти, доки не досягнута мета і жертва не померла. Бо в іншому разі нема гарантії, що наступний мешканець не вирішить із якоїсь причини зазирнути в погріб. Не можна, аби волоцюгу застали ще живим і врятували.

Таким чином, той, хто запроторив невідомого волоцюгу в льох на вірну смерть, мусив дочекатися цієї-таки смерті. Не прискорити її – саме дочекатися. Видно, в цьому вбачався якийсь особливий ритуал. Була своя задумка.

Помирати полонений міг і тиждень, і два. Весь цей час його кат мусив жити в будинку.

Залишається дізнатися, кого з мешканців Іванівна пустила на такий термін.

Петриківський звірився з переліком, написаним підприємливою сусідкою.

Ось, під номером шістнадцять: Родіон, років двадцять-двадцять п’ять, зовнішність звичайна, волосся каштанове, коротко стрижене. Звідки приїхав – не сказав. Що робив у Жашкові – не відомо. Оголошення про здачу будинку прочитав на автовокзалі. Кілька разів Іванівна бачила Родіона в місті.

Він був сам. Версія про те, що зловмисників могло бути кілька, відпадає. Іванівна, зі свого боку, запевняє: до квартиранта ніхто не приходив. Усе було тихо, ніби там його взагалі нема.

Жив із двадцятого третього травня по друге червня. Найдовше. Після нього зупинилася на кілька днів якась жіночка з дитиною. А потім Сахновський приїхав…

Довше цього Родіона в будинку ніхто не мешкав.

Все зростається.

4.

Підполковник Костюк, вислухавши начальника карного розшуку Петриківського і погодивши запропонований ним план оперативно-пошукових заходів, насправді під кінець тієї суботи намагався вирішити для себе іншу проблему. Вона була не менш важливою, ніж пошуки парубка на ім’я Родіон, який, найімовірніше, ув’язнив невідомого в чужому льосі. Вирішення цієї проблеми вимагало від начальника жашківської міліції знання всіх внутрішніх правил, за якими працюють не лише тутешні правоохоронці, а й міліція в цілому по Україні.

Підполковник Костюк ламав голову над тим, як би цього Родіона на законних підставах не шукати.

Не факт, що цього Родіона справді так звуть, міркував начальник міліції і з висоти свого досвіду мав усі підстави так думати. Той Родіон – або так званий Родіон – діяв за наперед обдуманим планом. Стосовно цього сумніву нема. Його жертва не мала домашньої адреси. Значить, треба докласти чималих зусиль та витратити досить багато часу, аби вистежити цього землянина.

Потім: Родіон – або так званий Родіон! – знімає навіть не квартиру, а цілу хату. Його дуже влаштовував такий варіант, адже він збирався не просто звести зі своєю брудною жертвою якісь тільки йому відомі порахунки, а вчинити це саме таким способом, яким учинив.

Залишити помирати з голоду в холодному погребі.

Виходить, міркував далі підполковник Костюк, цей зловмисник міг назватися жінці, в якої винайняв житло, будь-яким іменем. Просто так, для повного заплутування слідів. Адже він не сказав своїй хазяйці, звідки приїхав, для чого приїхав, чим буде заклопотаний усі ці дні в Жашкові. Вона, зі свого боку, не дуже-то й допитувалася. Проте, як видно з пояснень Світлани Іванівни Пимонович, цей Родіон – єдиний з усіх, хто пройшов через будинок Галини Борисівни Смерічки, не сказавши про себе зовсім нічого.

Спроба намалювати портрет квартиранта зі слів самої Пимонович ні до чого не призвела. Іванівна спочатку плуталася, потім узагалі заявила: не роздивлялася пожильця, не заміж же за нього збиралася. Нарешті оперативники, котрі працювали з єдиним свідком, зітхнули і змирилися з тим, що підозрюваний Родіон немає жодних особливих прикмет.

Все це разом підводило підполковника Костюка до печального висновку: на керованому ним міському відділі внутрішніх справ повисає «глухар» – кримінальна справа, яка не має перспектив ані для скорого розкриття, ані просто – для розкриття. Навіть якщо він, керівник, старший за званням, почне щоранку на оперативній нараді дерти начальника карного розшуку, а той, у свою чергу, дертиме своїх підлеглих оперів, справа від цього з мертвої точки не зрушиться.

Кого шукаємо? Молодого чоловіка без особливих прикмет, котрий приїхав до Жашкова невідомо звідки, займався тут невідомо чим, назвався Родіоном. З таким самим успіхом він міг назватися Богданом, Василем, Гнатом, Калеником, словом – будь-яким іншим чоловічим іменем, рідкісним чи поширеним. Відбитків пальців по хаті повно. Проте частина з них належить лікарю Сахновському, ці – найсвіжіші. Решта – невідомо чиї. Навіть якби серед них були «пальці» того Родіона, все одно – поки що в міліцейській базі даних жоден із них не сплив. І, поклавши руку на серце, підполковник Костюк був певен: навіть якщо запросити Київ, результат так само дорівнюватиме нулю. Значить, вийти на слід того, хто назвав себе Родіоном, найближчим часом не вдасться. Та й у перспективі – теж.

Для чого шукаємо? Щоб розкрити вбивство. Але – чи вбивство?

Так, формально скоєно злочин, визнав підполковник Костюк. Людину незаконно утримували в льосі чужого будинку. Застосували до жертви фізичну силу. Не годували – теж елемент знущання… Проте скільки часу жива людина може протриматися без їжі? Загалом досить довго. Треба зважати на те, що жертва й сама харчувалася нерегулярно, неякісно, принаймні останнім часом, як твердять експерти. Та все одно, протриматися зовсім без харчів (якщо питиме воду) людина здатна до двох місяців, товстуни – навіть більше…

Хоча тут є одна обставина: ця людина мусить бути повністю здоровою.

Тоді як жертва мала цілий букет хвороб, хронічних та набутих, і головне – вроджену ваду серця. Без їжі, а тим більше – без води людина в такому стані могла протриматися не так уже й довго. Костюк сам поговорив по телефону з експертом, який робив розтин. Той узагалі дивувався порогу витривалості, який мала ця, на перший погляд, ходяча розвалина. Зокрема, з його діагнозом та рештою його болячок, будь-хто інший, хто вів би такий спосіб життя, давно б уже згорнув ласти десь на смітнику. Але навіть такі унікуми за певних обставин просто приречені.

Ці обставини створив Родіон. Скрутив жертві ноги та руки, законопатив рота кляпом, обмеживши дихання. Носа не чіпав: схоже, за задумкою ката, жертва мусила померти повільно, в муках, усвідомлюючи, що помирає.

Отже, попри відсутність ознак насильницької смерті, міліція в цьому разі все ж таки мала справу з наперед обдуманим убивством. На якому ґрунті – немає значення. Прокуратура порушила справу, тепер міліції з цим жити і працювати.

Хоч із якого боку дивися на ситуацію, підбив невтішні підсумки підполковник Костюк, маємо те, що маємо: вбивство, яке розкрити неможливо.

Нарешті – останній пункт. І саме він давав начальнику міліції поки що слабеньку, та все ж таки – надію в найближчому майбутньому спустити справу на гальмах. Бо у цьому пункті йдеться про того, кого вбито.

Хтось дотепний із оперативників уже охрестив жертву «тітчиним сюрпризом». Чорний гумор, та в карному розшуку інакше не жартують, життя таке. Ну, і що ж воно за сюрприз? Бомж. Смердючий, брудний волоцюга. З печінкою, зруйнованою алкоголем і наркотиками. Його навряд чи хтось колись шукав, за ним навряд чи хто заплаче. На нікчемного бомжа він перетворився не за ті довгі дні полону в темному холодному льосі. Він таким був, причому, за висновками медиків, був досить давно.

За роки роботи в міліції Костюк зрозумів і, значить, перестав дивуватися, що поруч із людьми, котрі чогось намагаються досягнути в житті й досягають, кожен – у міру своїх можливостей та вищого призначення, на яке теж слід зважати, живуть зовсім інакші люди. Таким досить рослинного чи напівтваринного існування. Вони паразитують на всьому, на чому тільки може паразитувати жива істота. Чого далеко ходити: в Жашківському районі випадок був, у Тихому Хуторі, здається. А може, в Пугачівці, вже підзабулося. Не важливо, головне – ситуація: якась релігійна громада вирішила влаштувати щось на зразок колонії для знедолених, так вони називали бомжів. Купили хату на околиці, до неї прилягала велика земельна ділянка. Задумка така: бомжі дружно живуть на природі, моляться Богу, займаються сільським господарством, створюють таку собі ферму, словом – годують самі себе. В перспективі планувалося, що надлишок картоплі, буряків та свинини вчорашні бомжі, а нинішні фермери возитимуть на базар у Жашків, аби торгувати і заробляти собі на життя та розвиток. Добрі християни вважали: бомжі – тому бомжі, що їм нема де жити і чим займатися.

Першу частину плану благодійникам удалося реалізувати: десяток волоцюг різної статі охоче поселилися на природі під одним дахом. Ось тільки молитися Богу не особливо хотіли. Жерли, правда, все, що давали. Натомість працювати на городі та годувати двох поросят, які мусили закласти основу м’ясного достатку майбутньої сільськогосподарської комуни, категорично відмовлялися. Так християни протрималися місяців зо два. Поки знахабнілі бомжі одного разу не зарізали свиней, одну з яких поміняли в селі на дві каністри самогону, другу засмажили, розібравши на дрова свинарник, а потім у п'яному запалі розігнали своїх благодійників. При цьому одного, найактивнішого, замордували всім кодлом. Просто так, аби жити не вчив, зануда…

Тому підполковник Костюк визнавав: для більшості з цих людей такий паразитичний спосіб життя – свідомий вибір. «Тітчин сюрприз», поза сумнівом, належав до такої категорії землян. Які б стосунки не з’ясовував із ним парубок на ім’я Родіон, від того, що помер звичайний волоцюга, нікому з нормальних людей ні холодно, ні жарко.

А коли так, підводив риску під своїми роздумами начальник міліції, важливість та суспільна значимість кримінальної справи під кодовою назвою «Тітчин сюрприз» дорівнює згаданому вже нулю. Якщо не «мінус одиниці» чи навіть «мінус десятці». Чи варто особливо паритися, розкриваючи таку ось таємницю?