Текст книги "Чужі скелети"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

– Та бачили вони все! Повторити побачене мало хто ризикує.

– Не думала, Сахновський, що ти аж такий хтивий і тебе все це цікавить.

– Я тут до чого? Випала нагода, ну, подалися. Мене туди потягнула дружина моя колишня… – Антон озирнувся через плече. – Твоя, до речі, теперішня.

Остання фраза призначалася Романові Кравцову – той сидів на задньому сидінні Юлиної машини і, здається, куняв. Почувши, про що йдеться, він розплющив одне око, протягнув:

– Ну-у-у, а я думав – де вона навчилася…

– Вам нема більше про що поговорити, колеги?

– Чоловікам однієї жінки, нехай для когось із них вона вже в минулому, навіть корисно знаходити спільну мову та спільні теми, – повчально зауважив Кравцов, розплющуючи друге око. – Приїхали? Між іншим, Антоніо, а вас хіба в школі сюди на екскурсію не возили? В парк, наприклад?

– У Софіївку? Чого ж, возили. Тільки, як на зло, я обидва рази, коли екскурсії організовувалися, хворів. Раз мені вухо протягом надуло, а раз узагалі апендицит вирізали.

– А так щоб самому – замість Каджурахо прокататися в Софіївку?

– Ромео, не діставай, гаразд? – Сахновський позіхнув.

– До речі – ось і вона. Подивіться ліворуч, – тоном завзятого екскурсовода, навіть так само без іскри, ніби виконуючи набридлу роботу, промовила Юлія.

Справді, по ліву руч від них саме з’явився потопаючий у зелені розкішний парк.

– Ви теж не були тут, Романе?

– Каюсь, – признався зі свого місця психіатр. – До речі, в Каджурахо теж не був. На Ніагарському водоспаді зате був, плюнув туди – недоплюнув…

– Тут свої водоспади. Рукотворні, між іншим. Найкрасивіший називається Три Сльози. Граф Фелікс Потоцький наказав збудувати його як пам’ять про трьох дітей своєї коханої дружини Софії.

– Що з ними сталося?

– Померли. Це взагалі дуже сумна історія. Парк заснований як гімн неземному коханню, і дуже сумний гімн вийшов, – Гараніна зітхнула.

– Ви, Юлю, багато знаєте про цей парк, – зауважив Кравцов.

– Мушу, – вона завернула праворуч, і Софіївка щезла з виду, – Це ж не просто головне видовище нашої Черкащини – це ж, як кажуть, одна з перлин України. Тому всіх своїх ділових партнерів, як реальних, так і потенційних, я обов’язково вожу в Софіївку. Думаєте, я в Жашкові переговори веду? Починаю готувати ґрунт там, але основні теми обговорюються після прогулянки цим ось романтичним і величним парком із грецькими статуями. Ну і, ясна річ, історію парку мені знати треба.

– Кажу вам як лікар – ви психолог, Юліє. Стратег і психолог.

Саме як лікаря-психіатра Романа Кравцова і запросили з собою.

Антон, дізнавшись новини, не стримався – розказав йому все. І той зробив висновок: жертвам Учителя Свободи точно знадобиться фахівець із душевних хворостей. Скільки б там їх не виявилося, кожен із них напевне душевно надламаний. Значить, якщо збиратися на розмову з потерпілими, найкраще говорити з людьми в присутності фахівця. По суті, Кравцов сам напросився – колись на початку професійної діяльності вони з групою таких самих молодих спеціалістів були залучені до процесу психологічної реабілітації так званих парафіян «Білого братства».

Тож досвід був.

Ось тільки Юлія Гараніна спочатку сприйняла пропозицію Кравцова, як і взагалі його появу та участь у її розслідуванні, трохи агресивно: їй не сподобалося пряме порівняння її брата, яким би чудовиськом той не виявився, з керівниками «Білого братства». Але Роман усе одно приїхав з Антоном, прогнати його Юлія не наважилася, і досить швидко прийняла допомогу кваліфікованого психіатра як належне.

– Якщо вже почали про місця паломництва – ось вам іще одне, справжнє, – провадила тим часом розмову Юля, вирулюючи ближче до центру. – Он там, бачите, вулиця вниз спускається? Навпроти цього скверика?

– Ну? – майже в унісон запитали чоловіки.

– Вулиця імені Пушкіна. Ось там раз на рік можна побачити євреїв з усього світу. Хасиди в кінці вересня юдейський Новий рік відзначають, там є могила рабина Цадика, знакове для них місце. Колись саме в цей час я сюди французів привезла – то вони потім казали: такого ще не бачили. Між іншим, я там жодного разу не була – жінок не дуже-то й пускають до святині…

– Не знаю, Юлю, що я повинен на це сказати, – чесно признався Антон.

– А нічого ти не повинен говорити, – жінка знизала плечима. – Просто для інформації, за звичкою. До речі, ось ми вже й приїхали. Дівчина дала саме цей орієнтир – Пушкінська вулиця, праворуч, до першого повороту, там на розі будинок. Як під’їдемо – набрати її.

– То набирай – ми тут.

12.

їхню нову знайому звали Леся.

На вигляд двадцять років, коротко стрижена, ледь затиналася і, здається, трошки комплексувала з цього приводу. Вона не гадала, що гостей приїде троє, причому двоє з них – дорослі чоловіки. Принаймні такий висновок одразу зробив Кравцов, тому, аби остаточно прояснити ситуацію, м’яко, але рішуче відсторонив Гаранту, виступаючи на перший план.

– Лесю, мене звуть Романом Івановичем. Я й ось мій колега, Антон Антонович, – ми з ним лікарі, а лікар – не чоловік і не жінка в тому розумінні, в якому люди звикли сприймати статі.

– Ви про що? – щиро здивувалася Леся.

– Про те, що для хворого чоловіка жінка-лікар – не жінка. Він говорить їй про себе такі речі, які часом соромиться говорити навіть своїй дружині. Причому не лише говорить, Лесю, а й показує. Бо лікар мусить проблему побачити, а болячку – вилікувати. З жінками те ж саме. Лікар-чоловік, який щільно зачиняє двері в маленькій кімнатці та просить вас роздягтися, насправді виконує свою роботу, а не задовольняє хіть.

– Це ви… до чого? – далі не могла зрозуміти дівчина.

– А до того, Лесю, що можете говорити в нашій присутності з Юлією Василівною про все те, про що збиралися розказати їй наодинці, як жінка жінці. Тепер зрозуміло?

– Чому ви вирішили, що я збиралася поговорити про якісь там речі… ну… не для чоловічих вух?

– Тому, Лесечко, тому. Ви ж не подруга однієї з жертв. Ви – одна з потерпілих, хіба ні?

Юлія здивовано глянула на Кравцова. Дівчина почервоніла, опустила очі.

– З чого ти взяв? – запитав Антон.

– Глянь на неї сам – з лиця спала, – Роман був дуже серйозним. – Лесю, кажу ж вам – я лікар, психіатр. Хороший лікар, повірте мені. Мої супутники можуть на багато речей не звертати уваги. Але ви ж упізнали вашого Учителя Свободи по зображенню в телевізорі, так?

Дівчина кивнула.

– Свого імені він не називав, правильно?

Дівчина знову кивнула, і до Сахновського враз почало доходити. Кинув погляд на Юлію – на її обличчі читалося те ж саме.

– Значить, якби ви були подругою жертви того, хто називав себе Учителем Свободи, ви б знали, чому він там учив і, можливо, уявляли б його з усних описів зовнішності. Але, чесне слово, такі усні словесні портрети, до того ж «намальовані» з чужих слів багато місяців тому, не допоможуть упізнати людину, яку ви ніколи не бачили на власні очі. Наскільки я встиг дізнатися з газет, Учителя Свободи наочно могли бачити його так звані учні, більше ніхто. Вірно?

Леся мовчки кивнула, закусила губу, на очі поволі навернулися сльози. Не стримавшись, Юлія пригорнула дівчину до себе.

– Ну, ну, не треба… Його вже нема…

– Юліє, вона смілива дівчинка, – промовив Кравцов. – Кажу ж вам – я перш, ніж їхати, підняв інтернет. Писали не те щоб дуже багато, але все одно достатньо. Я, зокрема, прочитав: протягом року жертвами вашого… гм… Учителя Свободи стало двадцять сім людей у віці від шістнадцяти до п’ятдесяти трьох років. З них жоден, крім нашої нової знайомої, не ризикнув озватися.

– Але його впізнали і в місцеву міліцію таки подзвонили, – нагадав Сахновський.

– Бо міліція, Антоніо, про потерпілих і так усе знала, – відрубав Кравцов. – А ти після всього, що там із ними було, знайди в собі сили та сміливість і подзвони зовсім незнайомій людині. Ні, Леся правильно вчинила. Вона хоче скинути з себе цей тягар. Я правий, Лесю?

Дівчина шморгнула носом, трохи відсторонилася від Гараніної.

– Насправді я боягузка… Просто… Словом, коли побачила фото по телевізору, думала – його знайшли. Ще не знала… Ну… потім, коли вже подзвонила Юлії Василівні… вона сказала – помер… Я думала, знаєте, як буває: пам’ять утратила людина, ну, і через пресу та телебачення шукають тих, хто може впізнати… Дізнавалася потім… у нас усі так гадали… ну… хто… Насправді боягузка я, це Оксанка смілива – втекла… Якби не вона…

13.

Вони сиділи на подвір'ї біля будинку Лесі, на лавці, і слухали плутану розповідь.

Якщо до неї додати вичитане Кравцовим раніше і розказане дорогою до Умані, то виходила ось яка невесела історія.

Два роки тому, з приходом весни, містом та околицями поповзли чутки: десь неподалік на старому покинутому хуторі раптом виникло якесь поселення. Хто кого туди першим привів, досі не могли з’ясувати ані в міліції, ані самі ті, кого називали там, на хуторі, молодшими братами і сестрами. Всі, хто оселився там, незалежно від віку, повинні були визнати себе молодшими братами старшого брата, Учителя Свободи. Сам же хутір носив гучну та претензійну назву – Територія Свободи.

На перших порах про це явище навіть газети писали. Щоправда, на саму Територію Свободи нікого зі сторонніх не допускали. Охорони там не було, але варто з’явитися комусь цікавому, тим більше з фотоапаратом, як ті «брати» і «сестри», котрі на той момент нічим не займалися, мовчки заходили в будинок, а решта не реагували на жодні зі спроб зав’язати розмову. Якщо ж «братів» і «сестер» відшукували в самій Умані, де вони зазвичай мали своє місце на базарі, нікого з них так само не вдавалося втягнути в розмову. Самого ж Учителя Свободи в очі могли побачити лише ті, кого він особисто назвав своїм молодшим братом чи своєю молодшою сестрою.

Потім, коли розгорівся грандіозний скандал і першою під роздачу потрапила уманська міліція, пояснення було лиш одне і досить вичерпне: підстав перевіряти Територію Свободи чи хоча би просто зацікавитися тим хутором у правоохоронців не було. Бо все ж таки «брати» і «сестри» зовсім уже в мовчанку не грали. Вони говорили те, що можна було знати всім довкола: Територія Свободи – місце, абсолютно вільне від усіх суспільних заборон і табу. Тут ніхто нікому нічого не забороняє. Кожен, хто обрав для себе Територію Свободи, не мав жодних обов’язків, зате купу прав.

Право перше – право на працю. «Брати» і «сестри» зовні нагадували таких собі фермерів. На хуторі тримали курей, п’ять свиней, двох корів, розводили кролів, вирощували картоплю й інші овочі. З дешевого ситцю кроїли та шили невибагливу білизну, переважно – чоловічі труси, ще – простенькі жіночі халатики. Шевський цех працював ув одній із кімнат, там стояли три електричні швейні машинки. Влітку «брати» і «сестри» збирали ягоди в довколишніх лісах, восени – гриби, все це мандрувало на базар. Так мешканці Території Свободи, за їхніми словами, забезпечували самі себе, не залежачи від державних інституцій.

По-друге – право на відпочинок. Бо праця на себе та задовольняння своїх найпростіших потреб самі по собі є відпочинком. А загалом за правилами Території Свободи відпочивав той, хто у цей момент не працював. Так учив Учитель Свободи.

По-третє – право мати друзів або, навпаки, не мати їх. Якщо великий світ набрид тобі й вороже ставиться до тебе, говорив Учитель Свободи, ти завжди можеш прийти на Територію Свободи, де кожен молодший брат і кожна молодша сестра абсолютно вільні у виборі способу спілкування. Тут усі, незалежно від віку, звертаються одне до одного на «ти» і тримаються рівно. Тут кожен може обрати собі таке ім’я, яке захоче, а не таке, яке батьки без волі дитини вписали в свідоцтво про народження. Тут ніхто не робить нікому зауважень. Тут ні від кого не вимагають зумисне чепуритися: ти маєш такий вигляд, як хочеш мати. Якщо драні штани – це твоє право. Не мився кілька днів – твоє право. Хочеш митися щогодини? Теж твоє право, наноси собі води з колодязя і мийся, поки вся шкура не злізе. Словом, спільнота абсолютно вільних людей, здатних прогодувати себе і не вимагати від ворожого суспільства нічого.

Ось так коротко пояснювали «брати» і «сестри» прості правила перебування на території, якою керує Учитель Свободи.

Уже коли почалося розслідування, на поверхню повилазили цікаві факти. А саме: хто такий Учитель Свободи і звідки він узявся, не знає достеменно ніхто. Але цей чоловік прийшов із грошима, знайшов хазяїна хутора і домовився з ним за купівлю-продаж. Причому таких хуторів довкола продавалося чимало, та Учитель Свободи діяв напевне: завів розмову саме з тим власником, для якого поняття «купа грошей» звучало досить розмито. «Краще так, ніж нічого», – ось із яких міркувань хазяїн хутора продав його незнайомцю за справді третину реальної вартості. Після чого на хуторі майже одночасно з’явилися перші мешканці й перша живність.

Як той, хто називав себе Учителем Свободи, змусив працювати на себе – а так це в кінцевому підсумку і було! – два десятки дорослих людей, частина яких виявилася бездомними волоцюгами, але ж більшість – цілком притомними громадянами, дехто з яких заради можливості вдихнути повітря свободи навіть залишав родини? І якщо батьки, матері, чоловіки та дружини в розпачі прибігали до «вільного хутора», аби вмовити блудних синів, дочок, чоловіків та дружин повернутися, то замість утікачів назустріч їхнім родичам дружно виходили «брати» і «сестри», тоді як самі втікачі в цей час ховалися в будинку.

Але попри дивну і не зовсім звичну загальну картину, питань до Території Свободи не виникало. Криміналу в тому, що відбувалося на приватній території того, хто називав себе Учителем Свободи, помічено не було. Ну, зібралися там люди. Ну, займаються сільським господарством та чимось схожим на підприємництво. Ну, збилися в таку собі комуну. Часи в країні складні, гуртом виживати, значить, легше. До того ж закритість мешканців Території Свободи при нібито повній відкритості способу їхнього вільного життя хоч і створювала спочатку певну інтригу, з часом спричинила зворотній ефект: хутором та Учителем Свободи преса та звичайні роззяви з якогось моменту перестали цікавитися.

До тої миті, коли за рік по заснуванні Території Свободи звідти на свободу не вирвалася Оксана Приходько.

14.

– Вона прийшла, бо посварилася з хлопцем, – пояснила Леся.

– А ти? – швидко запитав Кравцов.

– Я – з цікавості. Мене саме знайомий туди привів. Сказав – там справді кльово, здорово, люди цікаві й зовсім без комплексів.

– Це був твій хлопець? – уточнила Юлія.

– Я тоді ще не знала… Просто зустрічалися… Мені в цьому плані не дуже щастить., щастило… Бачите, яка я…

– Нормальна ти! – заспокоїв дівчину Сахновський. – От уже… Вмолотять різну дурість собі в голови… Горе з дурної голови, знаєш?

– Тепер знаю… А тоді так прикольно починалося…

– Все воно прикольно. Слівце ж таке, – тепер Кравцов нагадував буркотливого старигана. – Ось що воно означає, Лесю? Прикольно – це смішно чи як? Якщо смішно – то що такого смішного на тому хуторі з вами робили? З того, що писали газети, висновок тільки один напрошується: там було страшно.

– Це потім… Після посвячення… Коли дороги назад уже не було, – дівчина шморгнула носом. – Але перші пару днів справді якось… не знаю…

– Прикольно, – нагадав Сахновський.

– Хай так, – погодилася Юлія. – Якщо дівчина не може висловити свої враження інакшим словом – не чіпляйтеся. Значить, перші пару днів тебе не чіпали?

– Ага, – Леся кивнула і знову шморгнула носом. – Потім я в’їхала – це в них заведено так. Усі новенькі через це проходять.

– Куди в’їхала? – знову роздратовано вклинився Кравцов.

– Не будь занудою, – відмахнувся Антон. – Ти ж чудово розумієш, про що вона говорить. І взагалі – ти не професор філології, а психіатр. Тебе мусить переймати не засміченість мови, а засміченість мозку.

Роман підніс руки догори – здаюся, мовляв, переконали. Леся, боязко зиркнувши на нього, повела далі.

– Значить, перші два дні я взагалі нічого не робила. Зранку всі слухали уроки свободи – Учитель говорив без перерви майже годину, що і про що – ніхто потім згадати не міг. Загалом про все – і ні про що. Свої думки викладав із будь-якого приводу. Під кінець усе хитрим чином зводилося до того, що ми – перша справді вільна спільнота і повинні це цінувати. Потім починалися добровільні оголошення на роботу. Ті, хто працював, розходилися. Решта тинялися, де хотіли, в межах території. Головне – без потреби за ворота не виходити.

– Ніхто не виходив? – уточнив Кравцов.

– Ніхто. Це я потім збагнула, чому більшість «братів» і «сестер» шукають собі якесь зайняття, аби тільки не лишатися зі своїми думками сам на сам. На собі скоро переконалася: це страшніше за очищення…

– Давай ліпше по-порядку, – Роман поклав їй руку на плече. – Ти смілива. Я тобі вже це говорив. Та це не означає, що ти повинна говорити нам усе, переказувати всі тамтешні подробиці. Зрештою, аж таку гидоту про вас усіх ми знати й не повинні. Він же на цьому всіх вас тримав? Варто комусь не послухатися – і він розкаже всьому світу про неслуха таке, що той сам волів би забути. Були такі погрози?

– Були, – кивнула Леся.

– І ніхто з вас не хотів ризикувати, перевіряючи реальність цих погроз?

– Тільки Оксана… Після тижня очищення…

Гараніна хотіла щось запитати, та Кравцов жестом зупинив її.

– Отже, два дні ти била байдики, спілкувалася зі своїм хлопцем, ні на кого та ні на що не зважала і це тобі подобалося. Нічого не відчувалося? Знаєш, незвичного…

– Потім я сама такою стала. З новенькими – підкреслено привітна та життєрадісна. Справді, до посвячення ніхто не повинен був нічого запідозрити. А після того людина вже сама нікому не хоче нічого розказувати. Бо кожен розумів: із наступним буде те ж саме, і якщо попередити – визнати: з тобою теж це сталося.

– Ясно? – Кравцов кинув на Юлію переможний погляд. – На цьому ваш брат усіх і тримав. Відчуття колективного страху, колективного сорому, колективної провини. Йому ж самому такі відчуття, наскільки я зрозумів зі слів Антоніо, відомі не були. Пора вже перейти до прикладів, Лесю.

Дівчина ще вагалася. Її нові знайомі не наполягали на подробицях – на відміну від міліцейських оперів та чоловіків зі слідчої групи: тим хотілося почути якомога більше деталей, від чого вони отримували, як здалося Лесі, певне задоволення. Все це записане в протоколах, підшите до матеріалів справи, і крім них, цього ніхто не читав. Ця думка гріла дівчину: справа не закрита доти, доки не знайдуть Учителя Свободи. А матеріали незакритої справи заборонено дозволяти дивитися цікавим журналістам.

І ще лишається надія: про Територію Свободи незабаром усі забудуть. Вже почали забувати – безіменний Учитель зі своєю жахливою коханкою вшилися. Тепер ці люди, які приїхали з Жашкова, говорять: обоє мертві.

їхні колишні «брати» та «сестри» мовчатимуть. Смерть Учителя Свободи не зламає печатки мовчання, якою скуті їхні вуста. Але хто знає: коли мине час і все загоїться, раптом знайдеться мисливець за сенсаціями – а Територія Свободи сенсація, як не крути! – котрому дадуть дозвіл, він витягне з архіву багатотомну справу, вмоститься вигідніше за незручним казенним архівним столом, перегорне кілька сторінок, знайде свідчення однієї з потерпілих, Лесі Коноваленко, і…

15.

На третій вечір на Території Свободи всі зібралися у великій кімнаті будинку для посвячення новенької в молодші сестри.

Тоді Леся вперше відчула якусь напругу довкола, та списала ці відчуття на загальну урочистість моменту. Вона далі вважала: все навкруги – цікава гра в таку собі комуну, де всі рівні, всі друзі й усім добре. Далі все сталося дуже швидко, і потім події того вечора та все подальше погано вкладалися в голові та ще гірше трималися в ній.

Учитель Свободи щось сказав. Він завжди щось говорив, і слова його видавалися чомусь надзвичайно мудрими. Леся навіть сама себе ловила на думці: а чому це вона раніше до такого не дотумкала? Треба було посваритися з батьками для того, аби познайомитися з такою цікавою, хоча й трошки дивною людиною! Ну, мудреці завжди трошки дивні й трошки блаженні.

А потім з кімнати, де, як усі знали, жив окремо від усіх Учитель Свободи, вийшла мовчазна жінка. Вся в чорному, з довгим волоссям і злими – цього не приховаєш! – очима. Леся вже бачила її за ці дні кілька разів, та жінка зникала так само швидко, як з’являлася, і навіть часом складалося враження, що її не існує, що це – привид, фантом, голограма. Дівчина намагалася запитати в приятеля, хто це, та він одвів погляд, якось вислизнув од відповіді, сказав тільки неохоче: «Учитель звелів називати її Чорна».

Тепер ця Чорна швидко підійшла до Лесі, взяла рукою за підборіддя, подивилася в очі.

Дівчина поринула в ці очі з головою, навіть не опираючись лютій, нестримній силі погляду.

Коли оговталася – збагнула, що голяка лежить поруч з Учителем Свободи, теж роздягненим. Довкола кружком стояли інші. Коли побачили, що Леся розплющила очі, недружнім хором попросили в неї пробачення. А в неї боліло все тіло. Відразу зрозумівши, що з нею сталося, вона тут-таки усвідомила – болить, навіть дуже болить у таких місцях, що навіть думати не хочеться, як такі речі могли робити з нею на очах у купи народу.

«Ти пробачаєш нас?» – тихо запитав Учитель, який відразу став таким огидним, що Леся відповзла від нього, крутячи головою у пошуках хоч якоїсь шматини, що нею можна прикритися. «Ти пробачаєш нас?» – повторив він. «НІ!» – вихопилося з її грудей, і тоді Учитель Свободи зробив жест, даючи іншим якусь команду. Кілька «братів» і «сестер» відразу підхопили її, голу, під руки, причому серед них був і її приятель, котрого Леся мала нещастя послухати. Мить – і вона опинилася в холодному темному льосі, де не можна було випростатися. Згодом вона зрозуміє: тут умисно нарощена підлога, аби погріб став більше схожий на склеп.

Коли над її головою закрився квадратик світла, Леся заверещала. Та її ніхто не чув. Потім, коли на її очах і навіть за її участі проводився обряд очищення від скверни невільного життя, як називав полон у льосі Учитель Свободи, і туди замикали інших непокірних, вона втямила: чути ув’язнених заборонено. Інакше знову опинишся в погребі, чого нікому не хотілося.

Скільки спливло часу – вона не знала. Але потім ляду відчинили, над головою недружний хор знову попросив у Лесі пробачення, та вона все одно не могла зрозуміти, як можна пробачити таке. Не пробачила – і ляду знову зачинили. Цього разу не відчиняли довше. Та головне – покараних не годували, це теж входило в процедуру очищення. Леся запізно усвідомила: ліпше пробачити всім усе, вибратися та втекти, почала грюкати в ляду, та ефекту не було жодного. Потім вона зрозуміла: що частіше хтось проситься з льоху, то довше сидить там. Готовність пробачити – не бажання визнати себе вільним від забобонів, пояснював Учитель Свободи.

«Все набагато простіше: ви хочете вийти назовні, – промовляв він. – Заради такого можна спробувати когось обдурити. Наприклад, визнати: те, що з вами сталося, відбулося лише з вашої власної доброї волі. Ви самі прийшли сюди, на Територію Свободи. Ладні прийняти її закони. Відповідно, винуватити в тому, що вони вам не сподобалися, ви можете лише себе. Якщо, звісно, треба когось звинувачувати».

Його правда, визнала дуже скоро Леся. В усьому його правда. Страшна, збочена, вивихнута – але правда.

Вона, Леся Коноваленко, прийшла сюди з власної охоти. Ті, хто грає в казино з надією виграти мільйон, а натомість програють машини та квартири, теж роблять так за власного бажання. Хто винен – той, хто збудував казино? Той, хто вигадав азартні ігри? Той, хто створив цей світ – світ нездійснених мрій та невиправданих надій? Ось як говорив Учитель Свободи щодня, і після всього кожен із «молодших братів» та «сестер» не міг йому не вірити.

Його ненавиділи. Чорну боялися – коли вона потім почала виходити до гурту під час вечірніх зібрань, названих тут «уроками», в Лесі стискалося серце. Вона вже здогадалася: ця жінка – глухоніма, можливо – з психічними вадами, та всі бачили: Учитель Свободи – єдиний, мабуть, у цілому світі, на кого вона дивиться з безмежною любов’ю та собачою відданістю. Вони спілкувалися мовою жестів, тільки Учитель міг зрозуміти Чорну. Щодня вона обирала собі одного чи двох з числа «братів» і «сестер», дивилася на них, після чого вони починали за наказом Учителя Свободи робити таке, чого могла забажати лише людина з зіпсованою, перекрученою фантазією та хворою уявою.

По закінченні цього – обов’язкова процедура вибачення та пробачення.

Всі вже знали, куди підуть непокірні.

Тому не дивно, що загалом «молодші брати» і «сестри» не спілкувалися між собою. Їм просто не було про що говорити. Ну, а якщо піти звідти… Учитель Свободи і тут мав рацію: «Можете. Ви вільні в своїх учинках. Але вийти звідси не означає вийти на свободу. Тут ви справді вільні, бо однакові. А у великому світі у вас почнуть тицяти пальцями. Бо спробуйте потім жити з усім цим там, за нашим парканом. Ну і, звісно ж, вашим родичам та знайомим буде що розказати, хіба не так?»

Той, хто називав себе Учителем Свободи, насолоджувався своєю владою.

Поки на його територію не зайшла випадково Оксана Приходько.

16.

– Вона прийшла десь у червні, – сказала Леся. – Я вже півроку там жила. Після неї люди ще були, але не так багато. Двоє чи троє, тепер не згадаю.

– З нею, звісно, сталося те, що з іншими, – Роман Кравцов радше констатував факт, ніж запитав.

– Вона пройшла через усе, – кивнула дівчина. – Тільки відразу вперлася, і її тримали в погребі понад тиждень. Так довго ніхто не витримував.

– Не пробачала?

– Трималася, – Леся вкотре шморгнула носом. – Ми тоді ще з однією дівчиною навіть тихо поговорили про це – заздрили. Ми ж так не могли. Тих, хто очищався, не годували. Оксана голодувала весь цей час, гадаю – тільки тому здалася. Не захотіла загинатися там, у льосі.

– Стала такою, як усі? – коротко запитала Юлія.

– Ми теж спочатку так думали. Але щось у ній таке було… Коротше, Чорна далі на вечірніх оргіях її кілька разів обробляла, ну, знаєте, як вона це вміла… Оксана потім нікого не пробачала, знову потрапляла в льох… Словом, так десь місяць тривало. А потім вона втекла. Рано ми прокинулися – а Оксани нема.

– Як до цього поставився Руслан?

Гараніна здригнулася – вперше за весь час розмови Кравцов назвав Учителя Свободи по імені. Дотепер Юлія не до кінця усвідомлювала, що садист, який свідомо зіпсував життя понад двом десяткам людей, – насправді її рідний брат. Не подарунок, ясна річ. Залюблена батьками дитина, з якої виросла розбещена людина без жодних гальм. Але щоб аж зовсім таке… Повз увагу Сахновського її реакція не проскочила. Юлія помітила це – і відвела очі.

Вона мала до того, хто нарік себе Учителем Свободи, прямий стосунок.

їй стало соромно. Так соромно, як не було, здається, ніколи і нікому. Перед цією дівчинкою, котра нервово шмигає носом. Перед Антоном, якого вся ця історія теж торкнулася. Навіть перед психіатром Кравцовим, якого дотепер уважала пихатим персонажем, котрий вдає з себе київське світило.

– Хто? – перепитала Леся, і тут-таки зрозуміла: – А-а-а… Ну, він паніки не піднімав. Від себе, говорив, не втече. Тільки ранком наступного дня ні його, ні Чорної вже не було.

– А ви?

– Ми боялися вийти за територію, – дівчина сумно посміхнулася. – Він таки виявився правий. З цим нікуди не хотілося йти. Вже під обід приїхала міліція…

– Все закінчилося? – вихопилося в Юлі.

– Нічого не закінчилося, – відрізав Кравцов. – Усім цим людям потрібна системна психологічна та психіатрична допомога. Їм треба міняти місце проживання, навіть прізвище. Самогубств не було, та газети писали – дві спроби суїциду таки мали місце. Ось так діють у таких випадках… тільки не в нашій країні.

– Час допоможе, Юліє Василівно. Ось Леся – вона сильна. Вона ж подзвонила вам. Значить, хоче поговорити. Той, хто замикається в собі, не звільниться ніколи. Я правий, Антоніо?

– Ти – спец. Тобі видніше, – знизав плечима Сахновський.

– Ми можемо поговорити з Оксаною? – поцікавився Роман. – Вона тут?

– Не знаю. Адресу можу сказати, там уже самі домовляйтеся. Її мама, в принципі, може вас вигнати. Вона всіх ганяє, крім Роді…

– Крім кого? – насторожився Антон.

– Ну, Роді. Родіона. Родя Шабанов, хлопець Оксанчин. Вона ж із ним посварилася в сотий раз, так і на тому хуторі опинилася. Потім я з нею говорила… Оксанка часто з дому тікала…

Проте тепер її уважно слухав лише Кравцов.

Антон і Юлія, почувши ім’я Родіон, зустрілися поглядами.

Ось він. Квартирант під номером шістнадцять, молодий хлопець без особливих прикмет.

І вже сьогодні вони можуть зустрітися з ним…

17.

До Оксани не квапилися: після сповіді Лесі Коноваленко захотілося спокійно посидіти, перетравити почуте, випити чого-небудь.

Гараніна виявилася в своєму бажанні зняти стрес надто категоричною: за кермо далі сяде Сахновський, вона ж має намір спожити коньяку. Кравцов погодився підтримати, аби не розбивалася компанія. Знайшовши перший-ліпший бар під промовистою назвою «Корсар», трійця окупувала столик у дальньому кутку, і коли їм принесли коньяк і каву, Юлія випила свою порцію одним махом, на чоловічий манер, як давно, зі студентських часів, уже не пила.

– Значить, Родіон, – промовила вона, витримавши паузу.

– Все складається. Навіть дуже просто, – Антон накрив її руку, яка лежала на стільниці й нервово тремтіла, своєю долонею. – Якби ми від самого початку знали умови задачі, все було б…

– Як? – перебила його Юлія. – Все було б інакше, ти хочеш сказати? Що б поміняли наші знання? Багато знань, Антоне – багато печалі, сьогодні я вкотре отримала яскраве тому підтвердження!

– А чого ти кричиш? – здивувався Сахновський.

– Справді, – підтвердив і Кравцов. – Он люди озираються.

– Хай собі, – та все ж таки Гараніна знизила тон. – Сталося те, що сталося. Я лиш не можу збагнути, чому саме так, а не інакше.

– Спробую пояснити, – Кравцов зробив ковток зі своєї чарки. – Для цього ж Антоніо мене і висмикнув. Пояснювати, чи – скажімо так – намагатися пояснювати чужі вчинки входить до певної міри до моїх професійних обов’язків. Почнімо з того, що для своїх, гм, підопічних Руслан був старшим братом. Чому саме старшим, Юліє, як ви гадаєте? – (Жінка промовчала). – Ви правильно мовчите, до речі. Руслан, здається мені, переймався своїм статусом молодшого брата старшої сестри. Ось така складна конструкція.

– Все одно правди про причини його вчинків ми не дізнаємося ніколи, – відмахнулася Юля. – Тому готова прийняти всі ваші фантазії за істину.

– А тут фантазій зовсім мало! Хоча ви маєте рацію: я лише будую припущення. Значить, сестра – успішна, брат – маргінальний. У своїх мандрах Руслан зустрічає створіння, ще маргінальніше, ніж він сам. Глухоніма злодійка, котра, до всього, ще й наділена гіпнотичними здібностями. Ваш брат приручає її, отримуючи в одній особі безмовну коханку, єдиного відданого друга та оригінальну зброю. Маючи, як ви вже мені казали, здатність до певної міри позитивно впливати на людей, Руслан вирішив здобути засіб безвідмовного впливу. Бо розумів: рано чи пізно його сутність проявиться, він наживе чергових ворогів, та за допомогою Чорної зможе тримати в покорі хоча б невелику кількість таких, як сам, людей. Хто населяв так звану Територію Свободи?