Текст книги "Чужі скелети"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Невже, відчуваючи, що помираєш, так важливо повитягати все це льоху?

А якщо це зробила не тітка? Хто тоді? Іванівна? В неї були всі ключі. Ось тільки для чого їй? Мародерствує, збиралася продати рештки сусідчиної консервації, поки зовсім не пропали? Але, по-перше, для чого їй це, скільки там можна вторгувати тих грошей… А по-друге, чому не продала за стільки часу? Адже, нагадав собі Антон, у цьому будинку два місяці ніхто не жив… Тіло з лікарні Іванівна сюди не везла. Домовилася, аби відспівали в церкві, тож туди повезли просто з лікарні. Там-таки, в палаті, обрядили. Так узагалі-то практикується, коли в померлого нема родичів. Поминальний обід Іванівна замовила в їдальні біля базару. Може, консервацію витягали, аби понести на поминки… Але, в такому разі, чому не понесли? Всього вистачило?

Заплющивши очі, Антон труснув головою, проганяючи дурні думки.

Справді, чого ламати голову над тим, хто і для чого повитягав з погреба консервацію. Теж мені, проблема. Завтра запитає в сусідки, все прояснить і перестане думати про картоплю і салати. Може, навіть віддасть усе це добро Іванівні…

Накривши початі банки кришками, Антон глянув на годинник. Десята вечора. Треба б уже влягатися. День, який почався зі складної операції, а закінчився не менш клопітною процедурою огляду спадщини, дуже втомив.

Світло Сахновський вимкнув усюди. Лишив тільки торшер у маленькій кімнаті, де збирався вкластися спати. Ще трошки погортав куплений дорогою журнал.

А тоді, вимкнувши торшер, заснув.

9.

Прокинувся від гуркоту.

Спросоння здалося – хтось ходить по хаті, натикаючись у темряві на меблі й перевертаючи їх із нелюдською силою. Навіть у перший момент злякався, хоча не вважав себе ніколи аж таким боягузом: коли служив у десантних військах, «старики» в казармі вибили останній страх.

Боротьба за виживання в армії навчила Антона не боятися небезпеки, а лише оцінювати свої шанси в кожній окремо взятій ситуації. Так, він міг вийти один проти двох гевалів, чия єдина перевага була в тому, що вони «тягнули службу» на рік довше, ніж «салабон». Проте коли на нього йшли п’ятеро, Сахновський волів різними способами вийти з конфлікту: кодло швидше покалічить його, відтак він усе одно нічого не доведе з поламаним носом. Зате один проти двох він мав усі шанси впоратися чи принаймні вийти на нічию. Головне – знати, кого з двох слід атакувати першим. Бо так уже водиться: в таких випадках один із двох супротивників завжди слабший. По-справжньому сильний боєць завжди виходить сам на сам. З іншого боку, якщо ці двоє були не слов’янами, а кавказцями, Антон уважав за краще бійки не починати. Ці воїни завжди ходили зграями, компенсуючи фізичну слабкість лютою відчайдушністю – могли в запалі рвонути ворога зубами.

Тому армія навчила майбутнього хірурга оцінювати рівень небезпеки. І відповідно до цього ухвалювати рішення: приймати виклик чи відступати.

Зараз, коли його збудив гуркіт, його перелякала не сама небезпека, а відчуття невідомого. Він не бачив, що відбувається і що йому загрожує. Відтак не був готовий реагувати. Просто рвучко випростався на ліжку і скинув простирадло.

Та вже за мить, коли гуркіт повторився, Антон усе зрозумів і полегшено зітхнув. Гриміло за прочиненим вікном. З саду потягнуло свіжістю, знову гримнуло. Все ясно: кілька днів дикої спеки нарешті завершилися нічною грозою.

Простягнувши руку, Сахновський пошукав і знайшов вимикач торшера, засвітив світло, глянув на годинник. Лише друга ночі, він проспав усього чотири години.

Рвучко підвівшись, Антон зробив кілька кроків до дверей, про всяк випадок зазирнув у сусідню кімнату. Потім, керуючись незрозумілим поривом, намацав на стіні вимикач, клацнув. Знав, що нічого і нікого не побачить, але, переконавшись у марності своїх нічних страхів, з відчутним полегшенням вимкнув світло і причинив двері, аби не було протягів.

І раптом завмер, не випускаючи дверної ручки з руки.

Позаду хтось був.

Антон не бачив, стояв спиною до вікна. Але саме за спиною, за вікном, у саду маячив хтось. Або радше там було щось, моторошне і безплотне. Це щось стояло в саду і збиралося через відчинене вікно проникнути в кімнату.

Воно хоче напасти на нього!

По шкірі пробіг морозець. Сахновський не міг пояснити, звідки в нього раптом з'явилися такі відчуття. Про небезпеку ніби маякнув спинний мозок, і лікар відчув себе абсолютно беззахисним тут, у порожньому будинку, в маленькій кімнаті, глупої ночі, в самих трусах.

Небезпека зникає, коли її бачиш. Золоте армійське правило, одне з правил радянського десантника, вигадане Сахновським для власного користування. Хірургу Сахновському це теж допомагало: побачити хворобу означає початок лікування.

Не треба боятися.

Антон відпустив двері й нагло обернувся.

Спочатку нічого не угледів. Лише знову розкотисто гримнуло, та порив свіжого вітру сильно гойднув фіранку. Але наступної миті, коли Сахновський уже ладен був сміятися з власної страхопудності, нічне небо розколола навпіл яскрава крива блискавиці. В її короткому спалаху Антон побачив темну постать.

У саду, під деревами, на відстані кількох кроків від прочиненого вікна, нерухомо хтось стояв і дивився просто на нього.

Антонові тепер справді перехопило подих. Він укляк, наче приріс босими ногами до підлоги. Блискавка тим часом знову розпорола небо під супровід громового розкоту, і темна, чорна фігура ворухнулася, ніби роблячи півкроку до вікна.

Зі своєї позиції Сахновський не міг доладно роздивитися невідомого в саду. Заважало світло торшера. Коли перший шок минув, лікар обережно, маленькими кроками посунув у бік джерела світла, не спускаючи погляду з темної постаті. Вочевидь, його маневри знадвору були помітні. Та жодної реакції: примарна постать стояла там, де й раніше, під шатром великої яблуні, не виявляючи жодних намірів, дружніх чи ворожих. Навіть не подаючи ознак життя.

Простягнувши руку і відчувши при цьому її зрадницьке тремтіння, Антон намацав у повітрі мотузочку-вимикач, смикнув. Надто сильно – світло-бо згасло, та при цьому сам старий торшер утратив рівновагу і завалився просто на софу. Щось дзенькнуло. Здається, від незграбного падіння розкололася лампочка.

Кімната поринула в темряву, злившись тепер із темним довкіллям. Чорна постать далі майоріла в саду, в кількох метрах від прочиненого вікна. І далі не рухалася. Хто б там не був чи що б там не було, воно уважно роздивлялося нового мешканця будинку.

– Хто там? – вихопилося в Антона, та прозвучало не так голосно і грізно, як би йому цього хотілося.

Жодної відповіді. Вітер гойдав гілки дерев. Чорна постать стояла непорушно, ніби згусток нічної темряви без плоті та крові. Сахновський зловив себе на думці, що йому нема чим захищатися. Єдиний вихід – знайти момент і переміститися ближче до стіни, ввімкнути велике світло, яке освітить цей шматок саду, даючи змогу побачити, нарешті, привида во плоті. Антон навіть вирахував: поки той почне вдиратися через вікно, в нього буде час перебігти до великої кімнати та дістатися до ножа, якого лишив на столі.

Знову сяйнула блискавка, гримнуло, і нарешті пішов дощ, який миттєво перетворився на справжню зливу.

У спалаху блискавки Антон тепер нічого і нікого не побачив.

Примару наче змило червневим грозовим дощем.

Труснувши головою, Сахновський нарешті ввімкнув світло. Лампочка під стелею розвіяла нічну темряву, і в тьмяному світлі Антон не побачив за вікном нічого. Лиш гілки яблунь хиталися од вітру, та краплі дощу шелестіли в листі, ніби розмовляючи з новим хазяїном саду своєї мовою, намагаючись щось сказати, щось пояснити, про щось попередити.

Відчуття близької небезпеки зникло. Антон заспокоївся, зробив кілька глибоких вдихів-видихів, наблизився до вікна, зіперся руками на мокре підвіконня, вистромив голову під дощ. Тепер він точно бачив: у саду нікого нема.

10.

І, швидше за все, не було.

Так Антон вирішив, коли прокинувся вранці. Звісно, він старанно зачинив вікно в сад, навіть наскільки міг щільно засмикнув фіранки. Переконавшись, що лампочка в торшері таки розбилася, він поставив торшер на місце, та про всяк випадок спати в цій кімнаті більше не ризикнув. Розумів – дурниця, дорослий чоловік не повинен забивати такими речами голову. Але досвід спілкування з психіатром Кравцовим підказував: якщо вночі тебе щось налякало, поганий сон абощо, не завжди досить перевернутися на другий бік. Якщо є така можливість, краще решту ночі провести на іншому місці для спання. Бо сон не прийде, ранок виявиться надто похмурим, аби можна було нормально та плідно працювати.

Перенісши постіль на тітчине ліжко, Антон про всяк випадок позачиняв усі вікна, хоча спати в задусі теж не особливо міг, і лиш потому вмостився, готуючись доспати. Крутився ще якийсь час, ловив сон уривками – темне страшне марево в саду далі спливало в свідомості. Лише коли почав жевріти світанок, Антонові вдалося нарешті провалитися в сон і, на диво, проспати майже до десятої ранку. Чого в Києві хірург Сахновський собі навіть у нечасті вихідні не дозволяв.

Дощ минув, але небо далі затягували сірі хмари. Полежавши трохи, Антон підвівся, пройшов до маленької кімнати, аби переконатися – вчорашні нічні страхи йому справді привиділися. І викликані вони були шаленою втомою та спекою. Ось іще одна причина поміняти не лише обстановку, а й спосіб життя взагалі, вирішив сам для себе Сахновський, прочинив вікно, поглянув на ту лиховісну яблуню. Тоді пошукав і знайшов старенькі капці, і як був, у трусах, вибрався просто через вікно в сад.

Голі ноги відразу зросила мокра трава. Не встиг зробити кількох кроків, як кісточку лівої ноги легенько обпекла кропива. Війнув вітерець, і з крони дерев на Антона бризнув холодний освіжаючий душ. Стенувши плечима – незатишно все ж таки! – Сахновський підійшов до яблуні, постояв, роздивляючись довкола, потім присів. Навіть якби тут хтось і стояв, трава все одно прим'ялася дощем, а тепер розпрямилася, поблискуючи діамантами крапель. Випроставшись, Антон покрутив головою, аби переконатися – залізти серед ночі до саду можна хіба що через паркан. У те, що хтось із доброго дива, мов Квакін чи Фігура з «Тимура та його команди», почне глупої ночі стрибати через чужі паркани, аби просто позазирати людям у вікна, йому не вірилося. В таких діях він не вбачав логіки, якою звик керуватися в своєму житті й закони якої, хочеться вірити, діють і тут, у провінційному містечку.

Зрештою, тут ночами люди звикли спати. Нічне життя Жашкова навряд чи буяє.

Насправді в тому, що нічна пригода – лише наслідок його несподіваного пробудження від грому на новому місці, Антон був переконаний, щойно прокинувся. Та все ж таки хотів особисто впевнитися в примарності своїх нічних кошмарів. Тому повернувся до хати тим самим способом, через вікно, вдягнувся, опанував надворі всі зручності, прогулявся на базар, купив хліба, ковбаси, овочів та розчинної кави, повернувся, поснідав під супровід якоїсь мури в телевізорі й вирішив, нарешті, прийняти хазяйство.

Тепер, усвідомивши нові обставини свого подальшого життя, прийнявши їх, а також, незважаючи на прикре нічне непорозуміння, виспавшись, Антон поглянув на тітчину хату свіжим поглядом. Відразу дійшов висновку: тут усе якось надто прибрано. Тьотя Галя не жила в будинку понад два місяці. Проте Сахновський звернув увагу – тут прибирали. Причому прибрали не за хазяйкою, яку в спішному порядку завезли до лікарні. Хату прибирали регулярно. Нехай це робила сусідка, Іванівна. Навіть очевидно: вона тримала ключі, а отже – вільний доступ до хати мала тільки вона.

Антон пройшовся кімнатами, цього разу намагаючись уважно придивлятися до кожної деталі. Поки він не міг пояснити собі причину свого хвилювання. Швидше за все, десь у глибині засіла-таки думка про реальність нічної примари в саду. Він поки не з’ясував, чому це моторошне видіння зринуло в першу ж ніч появи нового власника будинку. Нехай навіть нічного привида дійсно не було. Натомість таке видіння могло прийти як частина цілого комплексу відчуттів. А Сахновський ще відучора не стільки помітив, скільки відчув: щось тут не так.

Де тут і що саме не так, він і вирішив прояснити.

Перша дрібниця, яка впала в око, – посуд. Зазвичай у будь-якої господині посуд стоїть окремо, в шафці. Навіть він, холостяк, тримав тарілки, ложки, ножі та виделки в спеціальному, призначеному для цього місці. Тут посуд теж стояв у старенькій шафці. Але – деякі тарілки, кілька ложок, кілька виделок та кілька кухлів стояли на столі окремо. Антон мазнув по них поглядом ще вчора, та не надав особливого значення. Тепер же, дивлячись на цей посуд, він інакшого слова, ніж «комплект», придумати не міг.

Хтось поставив на кухонному столі комплект посуду.

Сам по собі цей висновок нічого не означав, якби на тітчиному ліжку, на якому вчора вночі досипав Антон, не лежала охайно складена постільна білизна. Простирадла, наволочки та підковдри він знайшов у старому комоді, але на ліжку окремо хтось поклав комплект білизни. До того ж старанно і зовсім недавно випраний та випрасуваний.

У тітки Галі пральної машинки Сахновський не побачив.

Отже, в хаті, де ніхто не жив два місяці, бачимо все чисто прибране, а також – окремо покладені комплекти посуду та білизни.

Ще одне: ліжко, на якому він спав, було заправлене якось формально. Так не застеляють власні ліжка.

Хто-хто, а колишній солдат-десантник чудово знав, який вигляд має солдатська койка, заправлена по-казарменому, по уставу. Це теж впало йому в око ще вчора. Припустімо, Іванівна справді наводила тут лад, готуючи будинок до приїзду спадкоємця. Для чого вона це робила – питання п’яте. Хоча… чому п’яте? Який непорядок може бути в хаті, де два місяці ніхто не жив?

З усього напрошувався лише один висновок: у будинку надто чисто і надто старанно прибрано. Так роблять, коли хочуть знищити всі сліди свого перебування. Один час Катерина пускала в квартиру доньки квартирантів, і саме такий порядок вони лишали по собі. Чи навпаки: готуючи житло до появи чергових квартирантів, Катя особисто дбала про комплекти білизни та посуду, призначені для користування стороннім людям.

Все!

Тепер мозаїка склалася. Антон збагнув, що саме його непокоїло. Він просто впізнав знайому ситуацію. Будь-яка нормальна людина, котра тимчасово, в силу різних обставин, перетворює власне помешкання на готель, підсвідомо ховає подалі від чужих очей усе зайве, викладаючи на перший план те, що знадобиться гостям насамперед.

Комплект чистої постільної білизни і комплект посуду.

Без тітки Галі в її будинку хтось жив.

Хто – може знати тільки Іванівна. Адже тільки в неї були ключі.

Коли так, тоді запитання наступне: чому сусідка промовчала?

11.

Запитати в неї не вдалося.

Іванівни не було вдома. Видно, в суботу з самого ранку подалася на базар, а йти шукати її Антон поки не збирався. Все одно сама повернеться додому. Та й поки що нема нічого серйозного, заради чого треба смикати жінку та відривати її від роботи. Сахновський, маючи охоту поставити Іванівні кілька запитань, все ж таки був переконаний – із хати нічого не пропало. Смертельно хвору тітку Галю ніхто, скориставшись нагодою, підло не обікрав. Тому, поки сусідка не повернулася, він вирішив оглянути решту місць, куди ще толком не заглядав.

Почав із гаража.

Як уже встиг відзначити Антон, його не зачиняли, бо там давно не було нічого цінного. Лише лопати, сапки, граблі, драбина, рулон старого руберойду, чималий шмат брудного пожмаканого брезенту, словом – купа речей, які, на думку господарів таких приватних будинків, дуже потрібні в хазяйстві. Зробивши собі замітку, що найперша справа – звільнити гараж від мотлоху і використовувати за призначенням, а в перспективі – побудувати новий, Антон причинив двері й переключився на горище.

Залазити туди треба було з боку саду. Біля стіни лежала ще одна драбина, навмисно призначена для цього. Сахновський приставив її до стіни й обережно подерся нагору – дерев’яні щаблини місцями розсохлися і стогнали під ногами. Двері горища захищав такий самий висячий замок, як і підвальну ляду. Тільки, здається, старіший – горищем, видко, тітка користувалася нечасто. Зрозуміло, куди їй з її здоров’ям лазити сюди!

Знявши замок і відчинивши дверцята, Антон заліз на горище. Випростався, вдихнув на повні груди запах застарілого пилу, змішаний зі стійкими пахощами старого приміщення, в якому колись давно зберігали сіно, цибулю чи щось таке, рослинного походження. Старих скринь із сімейними скарбами й секретами, попри потаємні сподівання, на порошному горищі не знайшлося. Як не було тут і освітлення: всього світла – те, що проникало знадвору крізь дверний отвір.

Антон усе ж таки пройшовся горищем, присвічуючи собі тоненьким промінчиком ліхтарика від мобільного телефону, не знайшов не лише нічого цікавого й корисного, а взагалі – нічого, і виліз назад. Дверей не зачинив, але драбини не прибрав. Зробив собі ще одну замітку: з часом переобладнати горище на щось на взірець мансарди, перетворити його на житлове приміщення, а за великим рахунком – позбутися його, добудувавши половину поверху вгору.

Тепер недослідженим лишився тільки погріб.

З якого невідомо для чого повитягали все, що там зберігалося. Цікаво, хто це зробив, для чого і що там тепер, адже льох акуратно замкнений на замок.

У передпокої далі стояла стійка суміш запахів, у якій вчувався і дещо незвичний, гнилосно-солодкуватий дух. Антон, роздивившись і подумавши пару секунд, знайшов вимикач, який засвічував світло в підвалі: якщо на горищі електрика не потрібна, то в льосі без неї не обійтися. Клацнув, але крізь тоненькі щілини в дошках ляди світло після цього не пробилося. Значить, і там нема лампочки. Перегоріла?

Присівши біля ляди, Антон застромив останній невикористаний ключ на в’язці в замок, повернув. З брязкотом витяг дужку з пазів. Ривком відкинув ляду.

Звідти відразу густо потягнуло моргом.

Іншого визначення Сахновському на думку просто не спало. Як лікар він бував у трупарнях. Нечасто, він же не патологоанатом. Але достатньо для того, аби ні з чим не сплутати цей важкий дух.

Запах смерті.

Вниз вела металева драбина. Тепер уже точно передчуваючи щось погане, Антон обережно нахилився, просунув руку з мобільником у широкий квадратний отвір підземелля, посвітив. Тоненького промінчика виявилося недосить, проте очі поступово звикли до темряви, та ще й сонячне світло знадвору додавалося. Кліпнувши кілька разів очима, Сахновський нарешті розгледів у найдальшому кутку порожнього льоху обриси людського тіла.

– Е! – вихопилося в Антона.

Жодної реакції. Жодного руху. Мертва моторошна тиша. І запах, від якого починало нудити – запах плоті, яка поволі невідворотно розкладається.

Там, усередині, в льосі, була смерть.

І темна постать уночі за вікном – постать вісника смерті…

Не тямлячи до кінця, для чого він це робить, Антон Сахновський підвівся, пройшов на кухню, взяв там найбільшого кухонного ножа. Тоді швиденько пробігся очима по поличках і знайшов те, на що вчора кілька разів натикався поглядом – стару свічу, за підсвічник якій правила майонезна баночка. Тут-таки, біля плити, лежали сірники. Запалив ґнотик, повернувся до погреба і, далі доладно не пояснюючи собі, чому не викликає міліції і взагалі – чому не поспішає кликати на допомогу, Антон, тримаючи в одній руці ножа, в другій – запалену свічку, повільно, підтримуючи рівновагу рукою з ножем, спустився в льох.

Тьмяний вогник освітив невеличке підземелля. Під стелею висів-таки електричний дріт із патроном, призначеним для лампочки. Та самої лампочки не було – викрутили. А в найтемнішому кутку справді лежала людина обличчям донизу.

Простягнувши перед собою руку з ножем, Антон легенько торкнувся тіла вістрям.

Нічого. Жодних ознак життя.

Тоді Сахновський кинув ножа на бетоновану підлогу, нахилився, потягнув людину за плече, повертаючи до себе обличчям.

На нього глянуло лице, яке гримаса смерті спотворила ще більше. Це був чоловік, зарослий неохайною бородою і густими патлами, які давно не знали гребінця. Ковзнувши поглядом нижче і присвітивши собі, Антон побачив міцно зв'язані ноги і руки, скручені за спиною.

Ноги обплутувала мотузка.

Зап’ястки міцно тримав тонкий дріт.

По краях виднілася засохла кров – полонений до найостаннішої миті боровся, намагаючись виборсатися і хоч якось звільнити руки. Та замість того дріт сильніше впивався в тіло, роздираючи шкіру до крові. По суті, зап’ястки полоненого перетворилися на одну суцільну криваву рану.

Рот забили кляпом, замотавши зверху широким скотчем, для надійності обернувши кілька разів.

Задихнутися полонений не міг – ніздрі лишалися вільними. Проте особливо не міг і рухатися. Хіба качатися по твердій холодній підлозі. А головне – не міг кричати.

Здивувавшись своєму спокою, Антон роздивився мерця з ніг до голови. Синці на обличчі, але жодної рани на тілі. Його не зарізали, не застрелили, не зарубали.

Цього чоловіка скрутили, заткнули йому рота і залишили тут, у погребі будинку його покійної тітки, помирати.

Витягши перед цим усе їстівне з льоху.

Труп лежав тут давно – це відчувається по запаху. Процес тліну почався не так скоро, бо у погребі було прохолодно. Не холодильник, звісно, але й не свіже повітря і відкрите сонце.

Минулу ніч він, Антон Сахновський, провів під одним дахом із мертвяком.