Текст книги "Чужі скелети"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

– Проблему ж можна вирішити.

– Та можна, – кивнув Крамар. – Є «брудні» стволи. І разом із цим – свої нюанси. Кожен такий пестик десь уже стріляв. Значить, теоретично зброя в розшуку, з хазяїном разом. І в такому разі зроби собі зарубку, братан: не будеш обережним, шмальнеш – усе, прив’язаний до всіх грішків такого ствола. Тому порада така: навіть якщо шмаляти не будеш, викинь. Потім, коли свої справи закінчиш. За будь-яких розкладів викинь. У річку найкраще. О'кей?

– О’кей, – посміхнувся Антон.

– Чого либишся? Для чого тобі ствол – не питаю. Пацан пацана про таке ніколи не запитає, вкурюєш? Тільки дивись, знімай із запобіжника. Бо якщо ти ним, як кастетом, махати хочеш, давай я тобі краще кастет продам.

– Та дякую, – Сахновський сховав посмішку. – Все зрозумів, інструкції прості.

6.

Виїхали з самого ранку.

Звісно, навіть мови не було, аби поставити міліцію до відома. Юля навіть відмовилася бути присутньою при ексгумації. «З мене досить», – коротко пояснила вона, і це пояснення начальника міліції та прокурора Жашкова цілком задовольнило. Зрештою, вони чудово розуміли стан Юлі Гараніної – самі перебували не в кращому. «Як викопали, так і закопайте», – фраза далася Юлії важко, все ж таки йшлося про її рідного брата. Але коли вже викреслювати Руслана з подальшого життя – то починати треба тепер.

їй усе одно, попри все, що сталося, шкода Русика. Пам’ятаючи з далекої шкільної програми книжку про злодія на прізвисько Чіпка,[6]6
  Йдеться про Чіпку (Ничипора) Варениченка, героя роману класика української літератури Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні».


[Закрыть] жінка не хотіла піти шляхом його матері: та, за сюжетом, не витримала і здала свого злочинця-сина поліції, тим самим зрікшись рідної крові. Тоді на уроці навіть дискусія виникла – правильно зробила мама чи ні. У розмову тоді втягнулися навіть однокласники, котрим загалом плювати було на літературу. Хлопці, котрі кричали – мама не права, накотивши на сина, потім, після школи, пішли в рекет, когось навіть убили… Хай там як, Юлія ще опиралася підсвідомості, котра вимагала чимшвидше забути Руслана. Здоровий глузд вимагав учинити інакше, проте Гараніна все ще не хотіла вважатися зрадницею.

Потім, коли все закінчиться, вона замовить по братові заупокійну. Поставить пам’ятник – скромний, але пристойний. Платитиме невеличкі гроші комусь, хто не погребує раз на місяць прибиратися на його могилі.

На цьому – все. Поки що хай його труп залишить її в спокої.

Антонові, який вів її машину, вголос Юлія цього не сказала. Вона й без того надто швидко і глибоко пустила його в своє життя. Чи шкодувала? Ще не вирішила. Час покаже. Поки що вони їхали в бік Золотоноші, що кілометр наближаючись до остаточної розв’язки цієї непростої історії.

…Потрібне лісництво знайшли не відразу, довелося трохи поплутати. Та кінець кінцем заїхали, куди треба. Будинок, названий Антоном «офісом лісничого», здавався порожнім – може, Олег пішов на територію. Де Оксана – теж не ясно. Може, в хаті. Може – з ним. Швидше за все – з ним.

– Тут правда спокійно, – промовив Антон, вийшовши з машини.

Юля теж вийшла, глибоко вдихнувши наповнене запахом глиці повітря. Підняла голову, подивилася, як вітерець хитає верхівки сосон. Довкола стояла тиша, вона чомусь видалася їй первозданною. Ну, а якщо спуститися з неба на землю, до мети їхнього приїзду в цей куточок соснового раю, то психіатр Кравцов і тут виявився правий. Місце ідеальне не лише для реабілітації, а й для елементарного сховку.

Тим часом Антон Сахновський витягнув з бардачка зброю – звичайний пістолет Макарова, проданий Крамарем за чотириста доларів під приказку «для своїх пацанів – знижка». Пам’ятаючи настанову, він тут-таки клацнув запобіжником, опустив озброєну правицю вздовж тіла і зробив крок до будинку.

– Для чого це? – Юля кивнула на пістолет. – Чого боятися?

– Боїться він, – Сахновський кивнув у бік будинку. – Ну, нехай не боїться, просто стережеться. Але на нашу появу може зреагувати неадекватно. Про їхні стосунки з Оксаною ми далі нічого не знаємо. Тільки здається мені – Олег дівчину береже. В нього є рушниця, він може бути здатен багато на що. Учителя Свободи вистежив, захопив і в підвалі до смерті тримав, причому – холоднокровно. Думок із цього приводу нема?

Юлія промовчала.

Вони зайшли на подвір’я.

7.

Зупинившись поруч із будинком, Антон Сахновський чи не вперше за час їхньої подорожі розгубився.

Він думав, як усе повинно статися в ідеалі. Приїхали вони, вийшов до них Олег Родіонов. Вони назвалися.

Олег почав нервувати – все ж таки справа серйозна. Формально він злочин скоїв, не так важливо, хто жертва. Може, він навіть вийшов би з рушницею. Але в такому разі Антон мав намір діяти з психологічним розрахунком: демонстративно покласти пістолет на траву, підняти руки і запропонувати Родіонову просто поговорити. Він сподівався усе пояснити хлопцеві, пообіцяти – більше вони не приїдуть, не потурбують його спокою ніколи, а з часом йому та Оксані взагалі не треба буде ховатися…

Але до незваних гостей ніхто не вийшов.

їх ніхто не зустрічав. Ані дружньо, ані вороже – ніяк.

Пахло глицею. Співали лісові пташки.

Тиша. Спокій і тиша.

Ставши на місці, Сахновський покрутив головою, міркуючи, як діяти далі. Юлія хотіла йти до будинку, та Антон жестом зупинив її, похитав головою – не тепер. Зігнувши правицю в лікті та тримаючи пістолет перед собою, сам собі при цьому нагадуючи ковбоя або крутого Вокера, лікар посунув круж будинку, дослухаючись до лісовою тиші. З тильного боку хати побачив дерев’яний дашок, під яким стояли ясла з дерева, повні свіжого сіна. Копиця маячила тут-таки, трошки в глибині двору, під широким брезентовим тентом.

Ясно. Сюди приходять лісові мешканці – тут їхній харчоблок, констатував Антон.

Трохи далі, прихована копицею, стояла старенька, але помітно доглянута «Нива».

А на цьому наш лісничий їздить, відзначив Сахновський, і ця думка потягнула за собою наступну – машина тут, значить, і хазяїн її недалеко відійшов.

Якщо взагалі відійшов.

Співали пташки. Пахло глицею. Спекотний день вступав у свої права дедалі впевненіше, починало парити. Від густої трави під ногами тягнуло важким п’янким духом.

Зробивши ще пару кроків уздовж задньої стіни будинку, Антон раптом зупинився.

Вікна. Куди вони виходять – вікна?

Одне – просто в бік лісовою дороги, звідки приїхала їхня машина.

Тут тихо. Дуже тихо. Наближення будь-якого транспорту чути не те щоб здалеку, але на підступах до будинку почути гудіння мотору можна. Якщо ти переховуєшся, особливо – в світлі останніх подій, коли тебе можуть шукати навіть просто так – для поговорити, слух у тебе напружений.

Хто сказав, що Олег Родіонов не чув наближення машини?

Сахновський думав так уже на ходу – він швидко йшов, мало не біг до ґанку, збираючись застерегти Юлію від поспішних дій і постукати в двері самому.

Пізно.

Перед будинком Юлії не було. Двері відчинені.

– Юлю! – вигукнув Антон, міцніше стискаючи пістолет. – Юлько! – а тоді: – Олеже! Родіонов, Олеже! Ти тут?

Відповіддю була та сама тиша.

Одним стрибком Сахновський скочив на ґанок. Забіг у пройму вхідних дверей, швидко пройшов усередину, до кімнати, і, зробивши кілька кроків, почув одночасно жіноче, Юлине:

– Антоне, обережно!

І дзвінкий чоловічий голос:

– Стояти на місці! Стрельну! СТОЯТИ!

Та рух Антона вже ніщо не могло зупинити.

Він носаком штовхнув причинені двері, стрімко зайшов до кімнати, виставивши руку з пістолетом перед собою.

8.

Посеред кімнати на колінах стояла, схиливши голову, Юлія Гараніна.

У кутку між вікном, яке вело в бік дороги, та іконостасом стояв, притиснувшись до стіни, чоловік – хлопець років двадцяти п’ятьох. Зовнішність звичайна, такого справді важко описати. Родіон без особливих прикмет, тут Іванівна міліції не збрехала. Але детальніше роздивлятися людину з рушницею часу не було.

– Поклади! – Сахновський виставив руку з пістолетом перед собою. – Олеже, поклади! Ти ж не стрельнеш…

– А ти? – почулося у відповідь із кутка.

Голос хлопця звучав хриплувато. Чи то він хвилювався, чи то такий голос у Родіонова від природи, чи прокурений.

– Мені простіше! Я десантник, знаю, як із цим поводитись. Не роби нових дурниць, Родіонов. Ну, опусти ружжо.

Блазнюючи, Сахновський намагався заспокоїти не лише хлопця, а й себе – побачивши наведений на Юлію ствол, радше відчув, ніж зрозумів: злякався – та не за себе. За неї. Злякався навіть дужче, ніж тоді, коли вона підняла його серед ночі телефонним дзвінком, затинаючись із переляку після нападу Чорної.

– Чого ви тут? – рушниця поки не квапилася опускатися.

– А ти чого злякався?

– Ти – мент?

– Чого б це?

– Бо вона, – ствол рушниці гойднувся, вказуючи на Гараніну, – його сестра. Треба казати кого?

– Звідки знаєш?

– Здогадався, коли машину вашу з вікна побачив. Як вона вийшла – відразу впізнав.

Антон погодився – такого повороту вони не врахували. Рука міцніше стисла руків’я пістолета, тремтіла – і не лише від напруги. Це тремтіння Сахновському не сподобалось, та він не рейнджер – він лікар, і йому навіть в армії не доводилося наставляти на сторонню, зовсім незнайому людину, котра нічого йому не зробила, бойову зброю зі знятим запобіжником.

– Де ти її бачив?

– У Жашкові… де… Її Юлія звати… Він сказав…

– Руслан?

– А мені без різниці, як його там звати. По телеку казали – Руслан. Тільки мені чхати, ясно вам?

Сахновський звернув увагу – руки Олега теж «гуляли». Вказівний палець правої руки хлопця надто непевно лежав на спусковому гачку. Юлія мовчала.

– Спокійно, спокійно… – Антон важко дихав, скронями стікав гидотний теплий піт. – Значить, Руслан, чи Вчитель, чи хто він там для тебе…

– НІХТО!

– Гаразд, гаразд, ніхто… Він тобі сказав, що його сестру звати Юля. Для чого?

– Відкупитися хотів. Торгувався, сука! Торгувався, ясно? Коли я його прихопив, коли він оклигав, перше заскавчав – у нього в Жашкові сестра бізнесменка, вона за нього гроші заплатить. Пояснив, де мешкає, телефон продиктував. Напам’ять, каже, знаю…

– Ти дзвонив?

– Ні!

– Ще раз, Олеже – ТИ ДЗВОНИВ?

– Не я! Не я – Оксана!

– Вона з тобою була? В будинку?

– Ні, в готелі. Я не хотів, щоб вона… Тільки відмовити їй у праві побачити цю тварюку на своєму місці я теж не міг…

– Для чого вона дзвонила?

Родіонов не поспішав із відповіддю. Та цівка рушниці повільно, міліметр по міліметру, але посунула донизу.

– Слухай мене, Олеже Родіонов, – Сахновський намагався говорити короткими чіткими фразами. – Ми просто хочемо з тобою поговорити. З тобою і з Оксаною. Для жінки, яку ти тут поставив на коліна, ця розмова дуже важлива. Ми приїхали поставити лише кілька запитань. Потому поїдемо – і обіцяю, більше ні тебе, ні Оксани ніхто з нас не потривожить. Справу закриють, життя триває, у вас усе буде добре. Ти даремно злякався, Олеже Родіонов, чуєш? Да-рем-но.

– Теж мені – налякав, – саме слово «злякався» подіяло на хлопця чи не найсильніше. – Було б кого боятися. Ти точно не мент?

– Якби я був ментом, Олежко, я б точно був тут не сам.

Повільно, але впевнено Олег опустив рушницю.

Юлія голосно зітхнула, та замість того, аби підвестися, осіла на підлогу, сперлася на неї руками.

Антон розслабитися не встиг. Збирався – та не встиг.

Бо ззаду раптом почувся істеричний та розпачливий жіночий крик:

– ОЛЕ-Е-Е-ЖЕ!!! НІ-І-І-І! ГЕТЬ ВІД НЬОГО!

І тут-таки, не даючи нікому оговтатися, щось пружне налетіло на Сахновського ззаду.

Штовхнуло.

Вчепилося в руку, яка стискала пістолет.

Рука смикнулася.

Палець, так і не прибраний зі спуску, натиснув сильніше.

Запобіжник знятий.

Постріл злився з криками – жіночими та чоловічим: зойкнувши, Олег Родіонов поточився, хитнувся назад, сперся спиною об стіну і по стіні сповз на підлогу.

Футболка камуфляжними візерунками пофарбувалася спереду, на животі, в темно-червоний колір.

Промазати з такої відстані не змогла б навіть дитина.

Антон розтиснув руку – пістолет з гуркотом упав на підлогу.

– ЗАМОВКНІТЬ! – рявкнув він – і, на подив, стало тихо.

Спів пташок через прочинену кватирку. Стогін пораненого на підлозі.

Ну, ось і приїхали.

9.

– Тихо, – промовив Антон Сахновський радше сам до себе, ніж до присутніх. Тоді повернувся, аби подивитися на винуватицю того, що сталося. Невисока худа дівчина, з одягу – шорти і тоненька майка, під майкою – нічого, крім пишних, як на таку худорляву фігуру, нічим не стриманих грудей. Оксана безсило опустила руки, зробила кілька кроків назад, ще не до кінця розуміючи, що сталося – а тоді рвучко кинулася до пораненого.

Сахновський зупинив її з льоту. Дівчина рвонулася – та чоловік міцно стиснув обійми.

– Убив! УБИВ! – вигукнула вона.

– Спокійно! – гаркнув Антон у відповідь. – Тихо стій!

Дівчина звивалася, і втримати її щосекунди ставало дедалі важче. Та наспіла допомога – Юлія Гараніна дуже вчасно вийшла з шоку, скочила на рівні ноги, підбігла до Антона, вивільнила дівчину з його рук, аби стиснути її самій. Сили в неї було менше, ніж у чоловіка, зате діяла жінка щодо дівчини рішучіше – розвернула до себе, ляснула по обличчю раз, потім – другий, ще, ще, ще.

– Досить! – крикнув Антон – голова Оксани моталася від ляпасів у різні боки, мов голова ганчір’яної ляльки.

– Досить! – несподівано попросилася і дівчина. Це подіяло: Юлія перестала її бити, відтак міцно притисла до себе.

– Вибач… Пробач, дівчинко… Я…

– Все гаразд… Нормально… Ви Юля… Ви маєте право… – Оксана зарилася обличчям в груди жінки – сягала Гараніній головою нижче плеча. Тільки тепер Антон звернув увагу на її невисокий зріст.

– Ні на що я не маю права… Дівчинко, тобі дісталося…

– Давайте потім, ага? – Сахновський отямився остаточно. – Тут поранений. Я лікар. Треба щось діяти.

Юлія розтиснула обійми. Тепер на Антона дивилося дві пари жіночих очей. У обох відбивався переляк.

– Я не хотіла… Я побачила вас… у вікні… Знадвору… Ви націлили на Олега пістолет…

– Та ясно, що не хотіла. Це я не стримався, – Антон закусив губу. – Хіба не чула, про що тут говорилося? Надворі що робила?

– Колеса проколола, – просто призналася Оксана.

– Чиї?

– Вашої машини.

Антон і Юлія перезирнулися.

– Для чого?

– Олег сказав… Вибралася через вікно… Я вмію так, щоб не бачили… Ви б за нами не погналися…

– Ви збиралися, значить, тікати… Далеко?

Оксана знизала плечима.

– Не знаю… Ви ж нас знайшли…

– Нічого дурнішого я ще в світі не чув, – роздратовано мовив Сахновський. – А мені пацієнти, бувало, такого нагородять… Так, з умістом ваших голів потім з’ясовуватимемо. Якщо не треба буде, звичайно, Кравцова викликати…

– Не треба, – поспішно відповіла Гараніна. – Ти глянеш на рану чи так і стоятимеш?

Справді, як на хірурга Сахновський надто довго не поспішав підійти до несподіваного пацієнта.

Наблизившись до Олега, він присів, обережно прибрав його закривавлену руку від рани. Тоді підняв на хлопця очі.

– Болить?

– Терпимо.

– Молодець. Тільки героїзм твій тут нікому не цікавий. Повернутися можеш?

– Куди?

– На бік. На будь-який, давай, обережно.

Допомагаючи пораненому, Антон поклав його на правий бік, зазирнув за спину.

– Погано.

– Що погано? – простогнав Родіонов, тяжко дихаючи.

– Взагалі – все. А конкретно – куля сидить у тебе в пузі. Навиліт не пройшла.

– Що це означає? – запитала Гараніна, машинально притискаючи до себе Оксану.

– Що взагалі означає поранення в живіт? – роздратовано буркнув Антон. – Діставати кулю ось так, просто тут – він стече кров’ю. Везти в лікарню нема на чому – колеса, як ти чула, проколоті.

– Там, за будинком, «Нива»… – вичавив Олег разом зі стогоном.

– І куди ми на «Ниві» твоїй зайдемо? Закон такий є: вогнепальна рана – лікар доповідає міліції. Доведеться пояснювати, що тут сталося. А головне – чому все це сталося. Комусь із присутніх це треба?

– Ви не здасте нас міліції? – обережно запитала Оксана.

– Ні, – відрубав Антон. – І давайте поки взагалі про це не говорити. Значить, хлопці й дівчата, ситуація в нас така. Везти в лікарню Олега не можна. Так усе теж не залишиш. Висновок: операцію зробимо зараз, своїми силами, – він підвівся. – Слухайте мене уважно. Я спробую витягти кулю. Судячи з загального стану пораненого, рана не глибока. Дурна куля, будемо сподіватися, не заділа життєво важливих органів. Якщо я правий, то потому як я вийму кулю, Олегові доведеться все одно кілька днів лежати. Тиждень – це точно. У вас тут люди часто бувають?

– Це приватна територія, – пояснив, скреготнувши зубами, Родіонов. – Сюди сторонні просто так не зайдуть.

– Ми заїхали, – нагадала Юлія.

– То нічого. Ви ж не мисливці. Та й по гриби чи ягоди пускають. Охорони ж по периметру нема. Сюди так – на відпочинок, сауна тут…

– Ну, а на відпочинок хазяїн цього всього раю найближчим часом не збирається?

– Він депутат… У них іще сесія, там зараз кожен голос важить. Голосують за щось, я по «ящику» бачив…

– Цікавишся політикою?

– Пішла вона… На новини наскочив, тут каналів небагато.

– Той, по якому ви побачили самі-знаєте-чиє фото, тут є, – кивнув сам до себе Антон. – Значить, так. Триматимемо кулаки, аби найближчий тиждень сюди ніхто не поткнувся. В разі чого, Оксано, – він глянув на дівчину, – просто кажи – захворів. Накрий його ковдрою… Це так… про всяк випадок…

– Ми впораємося, – простогнав з підлоги Родіонов.

– А ми з Юлією Василівною принесемо богам у жертву хорошого жирного барана, аби ніхто, навіть випадково, нашу з вами таємницю не розкрив. На крайняк доведеться мені з Жашкова сюди до вас пару разів навідатися.

– Потрібні ліки можна в Золотоноші купити, – нагадала Юлія. – Мотнемо туди-назад… потім…

– «Потім» – дуже правильне слово, – промовив Сахновський. – Бо зараз час до справи братися. Аптечка в хаті є?

– Тільки бинт, йод і активоване вугілля, – призналася Оксана.

– Дуже добре. Юлю, в тебе в машині аптечка є?

– Так, лікарю.

– Сходи по неї. Там повинні бути антибіотики. Є?

– Здається… Ампіцилін був, підійде?

– Підійде будь-який антибіотик, Юлю. Нам є з чого вибрати? – (Жінка похитала головою). – Бинти, пластир – це все є в домі?

– Бинт є в аптечці. Точно, – сказала Гараніна.

– Треба пошукати… – знизала плечима Оксана.

– Як ви тут живете, чорт… Юлю, бігом у машину, – і щойно та вийшла, Антон повернувся до Оксани. – Неси гарячу воду, чисте простирадло, ножиці, бажано – голку і шовкову нитку. Знайдеться?

– Саме шовкова є! – радісно вигукнула дівчина і вже розвернулася, аби бігти, та Сахновський зупинив її. – Стоп, стоп! Ще не все! Алкоголь у хаті є?

– Алкоголь?

– Коньяк, горілка, самогон? Про спирт не питаю…

– Спирт є! – простогнав із підлоги Олег. – Медичний… Бухла так не тримаємо…

– Олег на програмі, – пояснила Оксана.

«Цього бракувало!» – бомкнуло в Антоновій голові.

– На чому?

– Він лікувався… Алкоголізм…

– Так… Років тобі скільки, хворий?

– Двадцять сім, – почулося у відповідь, і після короткої паузи, – буде…

– Коли?

– За два дні.

– З днем народження! – Сахновський тепер злився на всіх довкола. – Це називається – навмисне не придумаєш! Це ж треба було так пити…

– З п'ятнадцяти років, – крізь біль у голосі пораненого прозвучала раптом якось дивна неприхована гордість.

– Тому Олег мене і зрозумів, – мовила Оксана. – Родя… Ви ж знайомі з Родею, Шабановим… Та повинні були познайомитись, ви ж нас шукали… Він правильний до противного, занудний, а Олег… ну, розумієте…

Після цих слів Антон із задоволенням констатував очевидний факт: дівчина вже остаточно взяла себе в руки, тепер тримається розважливо і впевнено, більше не панікує. Принаймні мислить логічно.

– Припустімо, знайомі з твоїм Родею, – кивнув Антон. – Тільки давай якось потім про це, гаразд? Бо людина стікає кров’ю, он тьотя Юля вже спішить з аптечкою, а Олегові хоч як потрібна анестезія. Нічого з ним не станеться, тяга до спиртного не повернеться. Ситуація екстремальна, вся тяга з адреналіном вийде. Бігом по спирт! Все інше теж волочи!

У дверях Оксана розминулася з Юлею. Лікар узяв у неї аптечку, вивернув її вміст на підлогу, знайшов потрібні таблетки, взяв у жменю відразу кілька, простягнув пораненому.

– Ковтай. Потім лягай на спину, простягни ноги. Терпи, не заріжу. Юлю, бігом за Оксаною, грійте мені воду…

– Там бойлер стоїть, – прохрипів Родіонов. – Вода гаряча є…

– Чудово! Значить, несіть мені сюди миску, воду, чисті простирадла, бинти, мило, спирт, холодну воду – розбавити! Пошукайте невеличкий ножик на кухні, тільки гострий! Там Оксана нитку-голку несла, вона знає яку! Ворушіться, дівчата, ВОРУШІТЬСЯ!

Зараз Антон Сахновський був у своїй стихії.

У польових умовах йому ще не доводилося різати людину. Тим більше – витягати з живота кулю, яку сам туди загнав, нехай і випадково.

Він був упевнений в собі. До нього повернулися спокій та розважливість.

– Нічого, – підморгнув Антон пораненому. – В тебе які плани стосовно Оксани? Одружуватися збираєшся чи так?..

– Одружимося… Я її від себе тепер не пущу…

– Молодчага. Ну, а коли так, то до весілля рана сто процентів заживе, – і, повернувшись до дверей, Сахновський командирським тоном гукнув: – Дівчата! Медсестри! Де ви там, давайте вже бігом!

11.

Спочатку пораненому дали випити спирту, розведеного водою. «Забутий смак», – пожартував, криво посміхаючись, Олег.

Потім Антон звелів пацієнтові затиснути зубами дерев’яну ложку. «Доведеться потерпіти, не вирубати ж тебе товкачем по голові», – і тут Сахновський не жартував.

Старанно помив руки гарячою водою. Поки Оксана йому поливала, Юлія ретельно й обережно змила кров із рани та промила її. Процедура жінку зовсім не злякала, хоча раніше Гараніна ніколи в житті не мала з цим нічого спільного – навіть вигляду крові побоювалася. Нічна сутичка з Чорною не рахується.

Подальшу дезінфекцію Антон провів сам. Дбайливо підгострив та пропік над вогнем знайдений на кухні годящий ножик. У Юлиній косметичці знайшовся маленький жіночий пінцет – цей інструмент теж пішов у діло.

Весь час, поки тривала операція, Оксана тримала на колінах голову Олега, а Юлія – його руки. На Антонове щастя, коли він нарешті потягнув шматочок свинцю назовні, хлопець таки втратив свідомість, і обробляти дірку та зашивати її шовковою ниткою було легше – принаймні пацієнт не смикався, не стогнав, та й дівчина не лила сліз.

Витерши піт із лоба, Сахновський полегшено зітхнув: це диво, це удача – куля таки справді не зачепила життєво важливих органів. Аж таким худим, як його подружка, Олег не був. Товстим теж, та жирових відкладень вистачило, аби затримати свинцевий шматочок на підступах до нутрощів.

У аптечці з Юлиної машини знайшовся нашатир. Дали понюхати Олегові – він прийшов до тями. Перев’язували зашиту рану вже жінки. Зробивши свою справу, хірург відпочивав на старому стільці.

Хотілося закурити.

І закурив – цигарки знайшлися в Олега.

Нічого. Кинути завжди можна. Не вперше.

12.

– …Тоді Олег саме здався в клініку, кудись у Черкаси його батьки повезли. Ми вже десь пару місяців зустрічалися. Може – більше… Точно – більше, познайомились саме на Різдво…

Поранений спав у будинку. А Сахновський та Юлія сиділи надворі, на саморобній лавці біля ґанку, дихали сосною і слухали Оксану Приходько.

– Потягнуло нас одне до одного відразу… Ну, це не має значення… Батьки бурчали, Родя – взагалі на стіну дерся. Я вже тоді знала про Олегові проблеми, він не те щоб сильно приховував… Знаєте, воно помітно. Значить, коли його повезли в клініку, Родіон тут як тут: казав я тобі, казав… Нудить… Тошнотворний – спасу нема. Коротше, психонула я тоді… Аби Олег іще поруч був, а так… Про Територію Свободи давно чула, зібратися туди з моїм досвідом – дрібничка. Потім, ясно, все збагнула… Та ви ж знаєте в основному…

– Не хочеш – не згадуй, – Юлія знову спробувала пригорнути дівчину до себе, та наштовхнулася на суровий, надто вже дорослий, як на її вік, погляд, і передумала.

– Потім, по всьому, значить, я Олегові в очі дивитися не могла. Уникала його, тікала навіть… І тут я Шабанову вдячна, правда: аби він тоді поставився до мене нормально, чесне слово – заспокоїлася та залишилася б із ним. Не повірите – я брату вашому, Юліє Василівно, навіть вдячна…

– Вперше від когось на його адресу таке чую, – сумно посміхнулася Гараніна.

– Справді – він так мене за той місяць у своєму льосі охолодив – до кінця життя вистачить! Тільки Родіон мораль почав читати, я не витримала – до Олега. Той, виявляється, відразу все зрозумів. Потім уже пояснив: люди з алкогольним досвідом взагалі багато на що іншими очима дивляться. Таке зрозуміють, що правильним і не снилося… Коротше, спочатку мене міліція діставала. Ще якось думалося – знайдуть його швидко. Потім журналісти почали. Тут уже Олег не витримав – до себе мене забрав, нікого не пускав. У нього хата окрема, від бабусі спадок… Потім сюди влаштувався, зі мною разом. Як – не знаю. Ну, а десь під кінець травня мама дзвонить, ми ж у контакті. Примара якась вночі під вікнами почала ходити.

Антон і Юля перезирнулися.

– Чорна? – запитали майже в унісон.

– Спочатку вона. Чого хотіла – ніхто не знає. Вона ж німа… Все одно страшна, страшніша навіть за Вчителя… Потім він сам мені додому подзвонив.

– Як телефон дізнався? – поцікавився Сахновський.

– То кожен із нас перше, що робив, коли приходив туди, на хутір, записувався в зошиті. Простенький зошит, учнівський. Прізвище, ім’я, адреса, телефони. Для чого – гадки не мала… Потім доперла, потім усі доперли – це він так нас прив’язав. Один зі способів: знаю, мовляв, про кожного і знайду. Все, мовляв, вашим рідним про вас розкажу. Було там кілька бомжів, але придурки в основному, такі як… – дівчина затнулася, винувато зиркнула на Юлію.

– Нічого, валяй, – махнула та рукою.

– Значить, подзвонив він, каже мамі: «Через твою доньку в мене проблеми. Мушу ховатися, хворію, грошей треба». Я так розумію, Чорну він посилав полякати моїх наперед. Мама каже: «Нема Оксани. Поїхала з Умані. Сам же розумієш чому». Він: «Не відчеплюся». Мама: «Та Бога ради! А я міліцію гукну, ото зрадіють!» Замовк на пару днів, тоді озивається: «Я дам вам спокій, коли з Оксаною побалакаю. Так їй і передайте. Ви ж у контакті, хіба ні? Захоче батьків виручити – знайде мене. Я поки в Жашкові, справи в мене там накльовуються». Як ви гадаєте, що я повинна була діяти? Міліція в засідці не висидить. Ну, злапають Чорну – так вона свого любчика вмре, а не викаже. Та й виказати толком не зможе. Вчитель усе передбачив.

– Ти вирішила їхати в Жашків?

– Олег вирішив. Він сказав, що поквитається з Учителем. Бо давно пора, а тут така нагода.

– Нагода?

– Розумієте, Вчитель… ну, ваш брат… напевне знав, що я приїду. Де шукати його, не сказав, але скільки того Жашкова! Я так собі прикинула – він сам мене знайде, треба тільки засвітитися там у людних місцях. Хоча б на базарі.

Антон і Юлія знову перезирнулися.

– Ти вирішила… стати приманкою? – обережно запитав Сахновський.

– Живцем, – підтвердила Оксана. – Це Олег так сказав – на живця зловимо. Зловили: день я містом покрутилася, а наступного дня побачила Чорну на базарі. Дала знак – впізнала. Відкликала вбік, передала записку від Учителя. Написав, куди і коли мені прийти…

– Прийшов Олег? – не витримала – перервала Юлія.

– Прийшов Олег, – підтвердила Оксана. – Ми приїхали на цій «Ниві». Він якось відпросився, залагодив справи, знайшов на ці дні собі заміну тут… прокрутився, коротше. Чорна, навіть якби хотіла щось зробити, не встигла. Олег вирубав Учителя, руки давно свербіли. В машину – і туди, в ту хату…

«Мою», – хотів сказати Сахновський, та втримався. Дівчині не треба цього знати. Ні зараз, ні потім.

– А тоді… тоді я злякалася, – призналася Оксана. – Злякалася, правда…

– Кого? Чорну чи Ру… чи Вчителя?

– Злякалася за нас. Бо ні я, ні Олег не уявляли собі ясно, що робити з Учителем. Вбивати його ми не були готові. Він хоч і… розумієте… Але людина. Це важко – вбити людину.

«Залежить від обставин», – хотіла сказати Юля, та теж утрималася. Дівчина вже знає, що Жанна Чорна мертва, тому і говорить так вільно. Ось тільки як вона померла, поки що ліпше не уточнювати.

– Ми там, у будинку, поговорили з ним. Тоді Вчитель відразу почав відкупатися, назвав ваш телефон. Олег порадив полоненому засунути телефон собі в зад. А я запам’ятала. Ну, подзвонила…

– Для чого? До речі, дівчинко, я твій голос навіть після цих зізнань не впізнаю. Хоча це не важливо. Цікавіше – для чого ти тоді попередила мене?

– Гадала – вам справді це важливо. Вчитель втирав нам – ви бізнесменка, не остання людина в Жашкові. Ось і подумала: ви піднімете ментів на вуха, його почнуть шукати, Олег змушений буде швиденько забиратися з міста, а полоненого десь залишить… Хай саме якось розсмокчеться. Знайдуть, не знайдуть, а як знайдуть – то Вчитель із тюрми вже точно не вийде. Навіть пропонувала Олегові так і вчинити, вже на другий день. Залишити записку, пояснити, хто це такий, хай перевіряють. Я ж правда не знала, що ви його не шукатимете… Так і йшло все це. Олег тримав Учителя в підвалі, не годував. Нічого не відбувалося, я приходила щодня милуватися на полоненого в погребі. Потім поверталася на ніч до готелю, Олег лишався стерегти. Казав – ночами під вікнами іноді бродить чорна тінь, він їх зачиняв, вікна. Двері теж, зсередини навіть підпирав меблями… У нього була з собою рушниця, кілька разів показував через вікно ствол – примара тікала, – Оксана перевела подих. – Як і що далі робити з полоненим, ми не знали. За ті дні, чесно кажу, я вже натішилася видовищем у льосі. Поки він нарешті нам не допоміг – помер одного ранку. Сам, правда-правда…

– Я тобі вірю, – Гараніна таки погладила дівчину по голові, наче маленьку. – Він сам себе вбив. Серце хворе було, з цього все для нього й почалося… Вважайте, нещасний випадок. Можете спати спокійно, на вас гріха немає.

А подумки додала: «Все воно нещасний випадок: і народження Руслана, і його життя. Таке теж трапляється».

Вголос запитала чомусь:

– У вас тут собака є?

– Собака?

– Ну, в лісі без собаки…

– Нема. Для чого – в Олега рушниця є… А собак… Знаєте, собак він боїться. Це з дитинства в нього, казав…

13.

Антон на «Ниві» прокатався до Золотоноші – ще одного містечка на карті України та рідної Черкащини, де він ніколи не був і навряд чи скоро буде.

Там у найближчій аптеці купив потрібних ліків. Там-таки знайшов станцію техобслуговування, домовився за колеса: однієї запаски в багажник Юлиної машини не вистачало, Оксана постаралася і пробила дві шини. Призналася – діяла все ж таки без особливого плану. Бо що робити потім, так до кінця вони з Олегом і не уявляли. Коли вже сюди приїхала сестра того, кого вони вбили, – чекай неприємностей по-любому.

Зрештою, неприємності хоч як сталися. Олег он поранений… Чим усе закінчиться, Сахновський гадки не мав.

Руслан Гаранін, двічі похований, із того світу, не бажаючи заспокоюватись, приносив жителям планети Земля неприємності. Має рацію Юлія. Його могилу треба покропити свяченою водою. А їм обом сходити до святої сповіді. З деяких пір Антон почав відчувати, як змінюється його ставлення до релігії та віри. Може, це такий побічний ефект від кризи середнього віку….