Текст книги "Чужі скелети"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Проясняючи згодом ситуацію, Юлія спромоглася прорахувати головну схему: в якийсь момент знайшлися мудрі люди, котрі зрозуміли істинну ціну бізнесовим планам її молодшого братика. Тому, поки грім не гримнув, швиденько обробили Руслана таким чином, що всі його борги опинилися під закладом батьківського будинку. Лишалося дочекатися, поки Русик цілком очікувано не прогорить, поки не прийде термін віддавати борги, а тоді поставити перед фактом навіть не його, а батьків: або продавайте будинок і розплачуйтесь, або вашому синочку-придурку, котрий ці борги наробив, за двадцять чотири години амба. Причому могилку йому доведеться батькам копати власноруч. І, головне, це не врятує, борги сина хоч як доведеться платити. Ось тут пішли в хід документи, підписані батьками, що називається, не глядя. І приносив ці папери синок – просив підписати, бо цим батьки йому допоможуть. А батьки раділи: нарешті синочок знайшов себе…

Перелякані батьки, рятуючи Руслана, продали будинок.

На щастя, їм було куди відступати: в селі Пугачівка Жашківського району доживала мама Гараніна-старшого, бабуся Юлі та Руслана. Стара жінка, незважаючи на вік, була при ясному розумі. Тому поставила жорстку умову: вас прийму, але онука – зась. Нехай стає людиною – або нехай живе, як знає.

Руслан вибрав друге. Залишившись без даху над головою, взяв ноги в руки і кудись повіявся, благо, тоді саме буяло спекотне літо. В мами від цього всього стався серцевий напад – роками відганяючи мух від хворобливого синочка, вона занапастила своє міцне здорове серце. За рік її не стало. Поховавши маму на сільському кладовищі, тато теж почав дуже швидко здавати. Ще рік – і Юля втратила і тата, і бабусю. Потім, як уже говорилося, чоловіка.

Зате з’явився молодший брат.

6.

– Звідки він упав, гадки не маю, – призналася Юлія. – Коли чесно, я не чула про нього відтоді років зо три. Але варто мені було розкрутитися і побудувати на околиці Жашкова власний будинок, він наче з повітря виринув.

– Послухайте, Юлю, – кахикнув Сахновський, – ось ми з вами вже півтори години балакаємо, я постійно чую від вас про бізнес, а чим займаєтесь – не знаю.

– Вам справді цікаво? – здивувалася вона.

– Ну, а ви як думаєте? Бо я так досі й не збагну, чому ви прийшли до мене, чого хочете від київського лікаря, в якого виникли проблеми зі спадщиною, і взагалі…

– Ну, якщо взагалі, – перебила його Гараніна, – тоді поясню коротко. Наша з вами батьківщина – переважно аграрний край. Великої промисловості тут нема, зате сільське господарство і тваринництво розвиваються. Про кінний завод я навіть не кажу – жашківські коні всьому світу відомі…

– Ви не перебільшуєте?

– А ви – не патріот малої батьківщини! – категорично відрубала Гараніна. – Може, чули, що тут, на Жашківщині, французи свої нові технології розробляють та випробовують? Наші, своєю чергою, теж займаються різними сільськогосподарськими ноу-хау. Такі дядьки по селах живуть, ви б знали! З такими головами ми тут точно не пропадемо. Та годі, лекцій про перспективи розвитку рідного краю я читати не хочу і не буду. Скажу про себе: я керую агрофірмою і маю солідну частку в ресторанному бізнесі. Тобто сама виробляю продукти харчування і постачаю ними понад половину місцевих закладів харчування, частково забезпечую інші міста, працюю з кількома Черкаськими ресторанами, ось домовляюся з київськими торгівельними мережами та рестораторами. Але з Києвом та іншими великими містами складно – конкуренція велика. Хтось комусь хабара зашле – і все: тендер на поставки я втрачаю.

– То ви – фермер? – перепитав Антон.

– Ага, і приїхала до вас просто з ферми! – в тон йому відповіла Гараніна. – Бачите, я в тілогрійці, хустці, гумових чоботах, а руки в мене зашкарублі від важкої роботи, – вона простягнула до лікаря свої доглянуті м’які руки з недавно зробленим манікюром. – Та й гноєм смердю, – Юля наблизилася на ризиковану відстань, аби Сахновський відчув тонкий аромат дорогих парфумів.

– Чого це ви відразу так агресивно?

– А чого це ви відразу так розчаровано? Фе-е-ермер! У вашій уяві фермери – це такі собі голови колгоспів. Чи навіть просто колгоспники, які не розгинаються на полях, мов негри на плантаціях бавовни! Є в мене в господарствах і такі. Вони за свою працю отримують, між іншим, нормальні для Жашківщини гроші! – Юля дедалі більше заводилася. – А я, до вашого відома, менеджер! Я організувала все це виробництво і взагалі – весь цей процес: від картопляного поля до картоплі по-селянськи, запеченої з сиром, яку вам подадуть у пристойному ресторані чи нормальному чистому кафе! Я відраховую в бюджет міста, я лікарню нову будую, обладнання туди закуповую, дитячий садок… Ну вас, іще бісер перед вами метати, виправдовуватися… Дістали! До мене делегації водять!

– Та ради Бога! – Антон виставив перед собою руки в захисному жесті. – Нічого такого, що вас образить, я сказати зовсім не хотів!

– Нічим ви мене не образили, – буркнула Юлія. – Просто зрозумійте: у вашому погребі знайшли не просто невідомого зв’язаного бомжа, якого залишили помирати у вогкій темряві. Це – відома в місті людина, до того ж – рідний брат відомої та впливової в місті й околицях людини. І я вимагатиму, аби злочин розкривали! На гальмах спустити його не вдасться! Навіть при тому, що мій брат, як ви вже зрозуміли, попсував чимало крові і мені, і моїй родині, і багатьом людям у Жашкові. Бо Русик був унікальною людиною: міг знайти купу друзів, які в один прекрасний день ставали його не менш запеклими ворогами. Тепер розумієте? Руслана добре знали в місті. Причому – знали з поганого боку. І бажати його смерті міг хто завгодно.

Ось тепер Антон Сахновський заплутався остаточно.

Усвідомивши це, Юлія Гараніна попросила його не перебивати, зібрала думки докупи, а потім почала пояснювати, чому дивна смерть брата поставила її в не менш дивну ситуацію.

Вони навіть уявити собі не могли, що саме в цей час ситуацію намагаються прояснити начальник міліції Микола Костюк і начальник карного розшуку Олександр Петриківській.

7.

Після впізнання в морзі чоловіки довго не думали – зібралися і подалися в невеличке кафе без особливих претензій на базарі.

Там їх добре знали, принесли пляшку горілки з холодильника, швиденько посмажили по біфштексу з картоплею, накришили по салатику, додали до цього пляшку крижаної мінералки, після чого залишили міліцейське начальство в спокої. У цьому кафе з Петриківського не брали грошей принципово, він без мук совісті користався бонусом, зате це було чи не єдине місце в Жашкові, яке зберігало купу таємниць слідства, розташоване при цьому в людному місці, можна сказати – в реальному центрі міського життя.

– Ну, які думки? – похмуро запитав Костюк, коли випили по першій.

– Жопа, – Петриківський підчепив виделкою шматок помідора, відправив його до рота, почав старанно пережовувати.

– Ти думати теж цим місцем збираєшся? – поцікавився Костюк.

– А про що думати? Юлька сама в дурній ситуації. Спочатку ганяє братика по всьому місту, навіть міліції приплачує, аби його виловлювали та депортували за територію Жашкова. Тоді її пробиває на совість, ставить усіх на вуха – знайдіть Русланчика, бо пропаде зовсім. Після чого забуває, що її братик ніби числиться в розшуку як зниклий безвісти, і ця справа висить на відділі мертвим вантажем. Далі її знову клинить, і ця баба вимагає, аби їй звітували про кожен невідомий труп. Потім цей вантаж справді стає мертвим, і тепер Юлька погрожує поставити нас усіх раком, якщо слідство спускатимуть на гальмах.

– Її би хто раком поставив, – не стримався Костюк, наливаючи по другій. – От же ж дурна баба!

– Бач, нема кому раком ставити, от і біситься, – по-філософському відзначив Петриківській. – І не така вона вже й дурна. Дурна людина, Миколайовичу, так круто себе не поставить. Рахуватися з нею хоч як доведеться.

– Ну, а з тим лікарем як?

– А як із лікарем? Поки слідство не закінчиться, хата, де знайшли труп, формально лишиться опечатаною. Місце скоєння злочину, як не крути. Звісно, лікар може піти по кабінетах, стукати, просити, гроші комусь пхати – і дозвіл зняти печатку отримає. Далі що? Він, гадаєш, так швидко продасть тепер тітчин будинок? Хто його купить? Весь Жашків гуде про покійника з його підвалу. Він, думаєш, почне висвячувати, злих духів викурювати? Геморою забагато, і не варта хата того. Значить, Миколайовичу, цей клієнт повернеться в свій Київ, не буде капати нам на мізки, лишиться тільки Юлька.

– Там, Сашку, не каплі – там цілий дощ на мізки поллється… Вона ж мене діставатиме, сам розумієш.

– Та ясно, – Петриківський покрутив у руці пластянку з горілкою. – Але тут теж є один позитивний момент. Русик, сам знаєш, пасажир був іще той… Крові попсував багатьом. Чому він знову опинився в Жашкові після довгого часу, поки місто від нього відпочивало, я, скажімо, розумію. Сестричку подоїти пора, давно не доїлася. Ось тобі перший пункт: Юлька не могла не знати, що братець тут. Розумієш, Миколайовичу?

Костюк замислено почухав підборіддя.

– Ти глянь – правда… Значить, Юлька могла просто розіграти виставу. А сама знала, що Русланчик повернуся… їй воно треба?

– Нє, – Петриківський кілька разів енергійно гойднув головою. – Тепер глянь, як усе складається. Руслан Гаранін після чергового волочіння світами повертається до рідного міста. Аби за доброю традицією скачати з сестри грошей для того, щоб вона знову не бачила його рік, а то й більше. Лежав Русик у тому погребі щонайменше тиждень. Коли Юлька заявила про розшук братика як зниклого без вісті? Днів за десять до того, хіба не так?

У голові підполковника Костюка почав складатися цілком певний пазл.

– Так-так, Сашку, давай-давай…

– Даю, – Петриківський сьорбнув горілки, зажував шматочком м’яса. – Я, Миколайовичу, чудово Юльку розумію. Сам би на її місці в якийсь момент вирішив такого братика грохнути. Він же їй жити толком не давав. Бог знає, коли і звідки виповзе, кого з собою приведе і чим усе цього разу обернеться для Гараніної. Стеж за думкою, – Петриківський махом допив горілку, видихнув: – Смачна холодна, зар-раза… Словом, так: коли днів десять тому Русланчик черговий раз дає про себе знати, Юлька розуміє – це їй набридло. Тоді вона хоче вирішити питання раз і назавжди, знаходить певних людей і просить їх напевно позбавити її братика.

– Замовила вбивство? – очі Костюка азартно блиснули.

– Не думаю. Він же сам помер, як не крути. Його викрали – це є. Швидше за все, Юлька дала таку вказівку: хочу позбутися братика, як – не хвилює. Головне, аби його більше ніколи не бачити. Тоді Руслана пеленають, ховають у погребі хати, яка давно стоїть порожньою і навряд чи скоро в ній хтось стане жити постійно, користаються заодно нагодою, що Іванівна завела там власний бізнес і пропускає через хату купу незнайомого народу, ну і все, справа залагоджена. Зі свого боку, Гараніна робить хід конем: заявляє про зникнення брата. Якого і так давно не бачила. Чому саме зараз? А ось Бог її знає! Раптом совість замучила. Мовляв, де ж він тепер, куди пропав?.. І це ж треба: не встигла заявити в розшук – а він уже знаходиться! Тепер вона має повне право тиснути, вимагати від міліції активізації роботи. Сама ж кінці ховала, сама ж знає – не знайдемо. Тож, Миколайовичу, все, гадаю, ясно, – підбив Петриківський підсумки. – Лишається тільки делікатно пояснити Юльці, що ми прорахували весь розклад. Ось тоді вона, думаю, дасть задній хід. Поки що все логічно, скажи?

– Скажу, – кивнув Костюк. – Мені, Сашку, такий план дій дуже подобається. Ось тільки одне: чого ж Русланчика зовсім не завезли з міста, не поклали таким самим макаром десь у лісі чи хоча б у такий точно підвал, але – старого сільського будинку? їх повно по району. Ні, ти по ходу правий. Ось тільки здається мені, Юлька грає з нами в якусь тоншу гру. Не дурна вона баба, ми ж це погодили…

8.

Ситуація прояснялася, але Антон далі не міг збагнути свою роль у її розв’язанні. Тому, щойно Юлія закінчила, він клацнув пальцями: так завжди робив, коли розтлумачував черговому хворому, як і від чого збирається його лікувати.

– Тепер давайте від самого початку, – промовив він. – Міліція буде змушена шукати винуватця смерті вашого брата, але готова перевести на вас усі стрілки. Бо в першу чергу його хотіли позбутися ви. Правильно?

– Правильно.

– Він часом падав, як сніг на голову. Приводив із собою купу різного брудного люду. Ця вся комуна окупувала ваше подвір’я, і коли не вдавалося вигнати їх умовляннями, ви викликали міліцію. Вірно?

– Вірно.

– Нарешті ви запропонували настирному братові відкупного. Він узяв гроші і зник на кілька років. Потім неодноразово від нього приходили гінці. І ви знову платили викуп. Нарешті, два тижні тому, Руслан з’явився сам, знову завів стару пісню про головне – про гроші, і почав тиснути на те, що дуже хворий.

– Він справді хворий.

– З таким способом життя спортсмен здоров’я посадить. Алкоголь, наркотики, венеричні хвороби, статеві зв’язки невідомо з ким. Дивуюся, як у нього ще туберкульозу нема. Хоча я результатів розтину не бачив, може, і є… Коротше, так чи інак, а ваш брат був приречений. І раптом…

9.

І раптом Юлії Гараніній подзвонили.

Це сталося за три дні потому, як Русик знову виринув із небуття, вимагаючи грошей. Жіночий голос прохрипів у трубку: «Твого брата викрали. Роби, що треба». Дзвонили на домашній телефон: номера мобільного Руслан не знав, а на хатньому стояв автовідповідач. Брат завжди міг висловити свої претензії до сестри, що й робив час від часу. Але принаймні Юля хоч була застрахована від того, що Руслан може подзвонити їй у будь-який час будь-куди.

Визначник номера в неї теж стояв. Тільки номер не визначився – так буває, коли дзвонять із автомата.

Спочатку Юлія вирішила – це такий жарт. Абсолютно в стилі Русланчика – він іще не такі коники викидав. Та, подумавши, дійшла висновку: щось тут не те. Якщо Руслан намовив якусь жінку розіграти перед сестрою власне викрадення і вимагати під цим соусом викупу, то акція була позбавлена здорового глузду. Бо свій оброк Руслан Гаранін завжди отримував у найкоротший термін. Юлія давно визначила верхню межу суми, на яку братик може претендувати, і він, до його честі, не нахабнів, ставки не підвищував. Тобто не треба вдаватися до додаткових інтриг, аби отримати сталий прибуток.

Більше ніхто не дзвонив, і це ще дужче занепокоїло Юлію. Крім того, Руслан і справді не давав про себе знати, що абсолютно не відповідало його стилеві. Нарешті жінку в якийсь момент заїла совість: все ж таки свого часу вона могла взяти ситуацію в свої руки, лягти за брата кістьми і, можливо, пристроїти його до якоїсь справи, перевиховати чи хоча б влаштувати все так, аби Руслан постійно перебував у хорошій платній лікарні. Можливостей для цього в Гараніної було більш ніж досить. Але історія з боргами, яка призвела до смерті батьків, вибила її з колії. Результат – рідний брат став для неї і тягарем, і ганьбою, і проблемою всього життя, і болячкою.

Понести заяву в міліцію її тоді підштовхнули емоції.

Але згодом, коли вона за звичкою лишилася сама в напівтемній кімнаті й поміркувала спокійно кілька хвилин, ситуація, що склалася, поставала вже в іншому світлі.

Бо заявивши, що Руслана викрали, вона повинна пояснити, кого підозрює. Адже в іншому разі під підозру потрапляє вона сама. І якщо погодитися з тим, що гратися в своє викрадення Русланові Гараніну нема сенсу, але він усе ж таки зник невідомо куди, не отримавши грошей, і це теж на нього не схоже, то з’являється третя сила, котра може бути причетною до всього, що відбувається.

І в такому разі вся ця справа стосується особисто Юлії Гараніної. Втягувати сюди міліцію не варто.

10.

– Тому я прийшла до вас, – пояснила нарешті свої дії Юля.

– Я стороння особа, так? Ні з ким не знайома, ні з ким не пов’язана, ні в чому не зацікавлена? – уточнив Антон.

– Еге ж, – кивнула вона. – Але, схоже, не зовсім стороння… Мого мертвого брата знайшли в підвалі вашого будинку…

– Не мого.

– Він же буде вашим! Коли це все закінчиться, я допоможу вам залагодити будь-які справи, пов’язані зі спадщиною, з нерухомістю, взагалі – будь-які. Не хочу хвалитися, та в Жашкові й районі для мене мало неможливого. Щойно все з’ясується, я заберу заяву, поговорю з Костюком і прокурором, вони спустять справу на гальмах і зітхнуть із полегшенням. Не така вже фігура мій нещасний братик, аби за ним так сильно побивалися. Справу згорнуть – успадковану вами хату, так би мовити, розпечатають. І якщо ви надумаєте її продавати…

– А якщо в мене інші плани? – різко перервав жінку Антон.

– Он як? – вона, здається, зовсім не здивувалася. – Які саме, коли не секрет?

– Секрет. Якщо я проти своєї волі опинився втягнутим у ваші родинні таємниці, сімейні трагедії та особисті справи, це зовсім не означає, що я збираюся пускати вас у своє життя!

– Здаюся! – Юля піднесла руки догори. – Робіть, як знаєте і що хочете. Ось тільки поки будинок опечатаний, жодна ваша задумка не здійсниться. Допоможіть мені, і процес прискориться.

– Гаразд, – зітхнув Сахновський. – Ви справді бізнес-леді, вмієте торгуватися і переконувати. Чого ви від мене хочете?

– Лише чоловічої допомоги.

– Цвях забити чи шафу пересунути? – ядуче поцікавився Антон.

– А у вас ось такі уявлення про чоловічу допомогу? – Гараніна, здавалося, не зреагувала на іронію. – Тоді не дивуюся, чому жінкам у нас доводиться рулити набагато серйознішими речами… Справді, якщо чоловік годиться лише для того, аби забити в стіну цвях чи пересунути шафу…

– Ближче до справ, пані Гараніна.

– Гаразд, пане Сахновський. Я хочу, аби ви зустрілися з одним тутешнім бізнесменом. Такий собі Ігор Крамар.

– Юліє, позиція «я хочу» – не для цієї ситуації. Ви просите мене про допомогу, – уточнив Антон.

– Добре, – кивнула вона. – Ви типовий сексист, але хай. Якщо фраза «я прошу» потішить ваше чоловіче самолюбство, нехай так буде.

«Але все одно в результаті він зробить, як я хочу», – додала вже про себе, аби не дерти коти зі справді єдиною людиною, здатною їй зараз допомогти.

– Ви не знаєте Крамаря? – запитала про всяк випадок.

– Чому це я повинен знати якогось Крамаря?

– Бо саме з ним ви вчилися в одній школі.

– Мабуть, у різних класах, – відрубав Антон. – Давайте домовимося, Юліє: я не шукаю тут однокласників через однойменний сайт. Шкільних друзів у мене не було. Вірніше, були, але жоден із них тепер у Жашкові не живе. Взагалі я був у школі не дуже компанійським підлітком. У мене теж складна сімейна історія, яка від вашої відрізняється тим, що мої родинні скелети не опиняються в чужих шафах. Я не надто образно висловлююся?

– Все нормально. З містом свого дитинства ви не хочете мати нічого спільного, я правильно зрозуміла?

– Неправильно. Але ми ж домовилися: вас це не стосується. Ваш брат, бачте, псував життя оточення ще живим. Та навіть своєю смертю примудрився зіпсувати купу життів, моє – перше в переліку.

– Так уже й зіпсував? Слухайте, Сахновський, без церемоній – кажіть, я можу допомогти.

– Проїхали, – відмахнувся Антон. – Сам упораюся. Значить, Ігор Крамар…

– Ігор Крамар, – Гараніна взяла ще одну цигарку, вкотре закурила. – У скажені дев’яності починав як бандит. Сидів, але недовго – вдалося викрутитися. Власне, то був такий фінт вухами: швиденько сів через дрібниці, аби уникнути серйозніших звинувачень. Потому як суд відбувся і Крамар пішов на зону, частину наближених до нього людей постріляли, хтось узагалі досі вважається зниклим безвісти, а нічого не варта шантрапа отримала на всю котушку. Тож коли Ігор Борисович вийшов, тих, хто знав про його минуле більш ніж треба, вже не було. Зате з’явилися нові люди, звідкись спливли капітали, Крамар зайнявся бізнесом.

– Конкурент?

– Боже збав, наші шляхи не перетинаються. Здається, тепер Крамар все ж таки більше схильний до легального бізнесу. Хоча колишніх бандитів не буває. Власне, це я і сказала кілька років тому одним серйозним іноземцям, котрі мали намір робити інвестиції в алкогольний бізнес. То – сфера інтересів Ігоря Борисовича, його територія. Іноземці шукали партнерів, хтось підказав Крамаря, але вони хотіли отримати інформацію про нього від сторонніх осіб. Ну, я і сказала, що знала і що вважала за потрібне.

– Ви зруйнували чужий бізнес?

– Лише попередила своїх зарубіжних партнерів, що їхні колеги можуть наразитися на проблеми, якщо почнуть робити спільну справу з людиною, за чиїми плечима – кримінальне минуле. Не переживайте, Ігор Крамар і без того нормально стоїть, спиртозаводи – його парафія. Але іноземні інвестиції втратив, – Гараніна розвела руками. – В нас була після того розмова…

– Погрожував?

– У вас досить приблизні уявлення про нинішні часи. Тепер навіть учорашні бандити одне одного не лякають. Сьогоднішніх відморозків вистачає, і це таких, як Крамар, між іншим, дратує. Тому він дружить із місцевою міліцією.

– Ага, корупція жашківського розливу!

– Чого б я шкірилася? Крамар – все ж таки вчорашній бандит. А сьогодні – бізнесмен, який у владу не лізе. Пропонували стати депутатом міськради, райради – відмовився. Правильно, краще триматися в тіні, подалі від так званих державних справ, і контролювати якогось лояльного депутата чи навіть кількох. Що Ігор Борисович, між іншим, і робить.

– Так у вас тут ще й велика політика!

– Велика, маленька – без різниці. Головне – Крамар запанібрата з начальником міліції. Ви його бачили, Костюк… Не те щоб вони зовсім друзі, але, хай там як, зі своєю проблемою до Костюка я не піду. Я ж казала на початку нашої розмови – я не дурна.

– Ви ще обмовилися про якесь там божевілля, – нагадав Антон.

– Про це пізніше, – Юлія додала до купки недопалків іще один. – Тоді ми з Крамарем просто обмінялися люб’язностями… Ну, а кілька місяців тому в мене з’явилися ще одні перспективні іноземні партнери. Французи. Вже не знаю, як вдалося винюхати про них Ігорові Борисовичу, тільки він під час однієї зовсім випадкової зустрічі місцевих підприємців у мерії так, ніби між іншим, натякнув: варто цим французам дізнатися про проблеми мого братика, і взагалі – про існування такого персонажа, співпраця з ними стане для мене досить проблематичною. Надто вже вимогливі вони до біографії партнерів, надто галантерейні. Натяк прозвучав не просто так. Крамар не лише хотів узяти реванш за ту історію – йому реально стали потрібні мої київські контакти, хоче перебити тендер на постачання своєї горілки в нову мережу мінімаркетів. Криза, знаєте, правила гри міняються…

– Чим це вам загрожує? Адже братик десь вештається світами…

– Ось і я про це: Крамар пообіцяв, що при потребі знайде Руслана. А тому нічого не варто зробити мені якусь відчутну подлянку.

– Навіть попри те, що ви даєте йому гроші?

– Саме через це! Зрозумійте нарешті: брат так чи інак залежить від мене. Про наші стосунки все місто знає. Особливо – Крамар, близький до начальника міліції. Варто Ігорові Борисовичу запропонувати Русикові, умовно кажучи, на двісті доларів більше, ніж моє звичайне відкупне, і той виконає будь-яке прохання Крамаря. Потім, звісно, спробує сісти йому на шию і присмоктатися, як до мене. Ось тільки з Ігорем Борисовичем такі номери не пройдуть. Зв’язатися з людиною типу Крамаря і качати свої права однозначно означає підписати собі вирок.

Нарешті рівняння склалося в голові Сахновського.

– Так. Ви вважаєте, що цей ваш Крамар…

– Не мій…

– Нехай не ваш – просто Крамар, – легко виправився Антон, – отже, ви думаєте, що Крамар напряму причетний до історії з появою і зникненням вашого, прости Господи, брата. Тим більше, що хтось повідомив про його викрадення. І лише одного пан Крамар не врахував – що викрадений ним «товар» може зіпсуватися швидше, ніж треба. Хто б не були викрадачі, вони не взяли до уваги хворе серце Руслана. І, головне, ви не можете піти з такими підозрами в міліцію, бо Ігор Крамар, якого ви підозрюєте, дружить із вашим головним міліціонером. Тому, наскільки я знаюся на людях, Крамар увімкне захист. А в такому разі першою підозрюваною ви можете опинитися не гіпотетично, а цілком реально. Все так?

– У логіці вам не відмовиш. Швидко кумекаєте.

– Лікарі, особливо хірурги, повинні швидко приймати рішення. Бо кожне з таких рішень – це людське здоров’я і навіть життя. Тепер поясніть, для чого я повинен зустрітися з Крамарем.

– Бо потому як мені подзвонила вночі невідома жінка, я сама намагалася це зробити. Та спочатку Ігор Борисович майнув на тиждень за кордон і не брав трубки мобільного – роумінг дорогий, а він – людина економна. Потім, коли повернуся, мої дзвінки просто скидав. Спроби вийти на нього через інших працівників – секретарку чи там заступника – теж провалилися. Не буду ж я чатувати на нього біля офісу і потім прориватися через охорону на очах у купи глядачів? А у нього є охорона! В мене, між іншим, нема. В Жашкові приватні особи, в тому числі підприємці, взагалі не практикують охорони. У нас мер без охорони ходить, треба – міліцію приставлять. Тож Ігор Крамар у цьому плані єдина і неповторна ОП.[1]1
  В українській мові нема буквального відповідника абревіатурі «ОП». Професійний сленг охоронців вироблявся не в Україні й не на базі української мови. Буквальне тлумачення «ОП» – «охраняемая персона» (рос.). Такому ж буквальному перекладу на українську мову це словосполучення не підлягає. – Тут і далі прим. авт.


[Закрыть]

– Хто-хто?

– Персона, яку охороняють, – зітхнула Гараніна. – Ви, лікарі, перші за кількістю вживання професійних абревіатур. Тому про те, що бувають інші скорочення, ви й гадки не маєте.

– Для чого мені знати жаргон бодигардів? Ви праві – свого з головою вистає. То значить…

– То значить, – продовжила Юлія, – ви подзвоните Крамареві. Домовитесь про зустріч, поки що – від свого імені. А при зустрічі постарайтеся пояснити йому: з ним хочу зустрітися особисто я. Обговорити питання, пов’язані зі смертю мого брата. І порозумітися. Якщо Крамар тут ні до чого, в чому я дуже сумніваюся, тоді я почну тиснути на міліцію – справу на гальмах вони не спустять. Все ж таки йдеться про мого рідного брата, до якого я не змогла бути достатньо доброю за життя.

Тому хоч з’ясую обставини його смерті. Якщо ж Крамар причетний до цього – я так само переконана, що смерті Руслана він не хотів. Принаймні не такої і не тепер. Тому людина, яка це зробила, просто повинна залишити місто. Хто б це не був.

– А видати міліції – ні?

– В ідеалі – так, але не вийде. Крамар себе не підставлятиме в такий спосіб. І головне – якщо Ігор Борисович піде на таку угоду, я готова допомогти йому з тендером. Ось такі торги.

– Це – все, що від мене вимагається?

Гараніна усміхнулася кутиками губ.

– Здається, пане Сахновський, ми домовилися: я від вас нічого не вимагаю. Лише прошу: зустріньтеся з Крамарем, передайте моє прохання. Щойно він пристане на мою пропозицію, ваша проблема з будинком вирішиться легким порухом руки. Бачите, як у нашому житті й у нашому маленькому містечку все пов’язане. То як, можу я на вас розраховувати?

Антон зробив кілька кроків кімнатою. Дійшов до стіни, сперся на неї плечем.

– Ну, а мені здається – ви втягуєте мене в якийсь поганенький детектив.

– А ви любите хороші детективи?

– Я взагалі не люблю детективів. Гострих відчуттів мені вистачає в житті. Так само, як крові та смертей. Знаєте, я хороший лікар, але не всемогутній Бог. У мене на столі теж помирали люди, не всі операції закінчувалися успішно. Це я до того, що навряд чи годжуся на роль парламентера в суперечці двох бізнесменів. Один із яких – колишній бандит.

– Колишніх бандитів не буває, – нагадала Юлія.

– Тим більше: я не зовсім придатний для ведення переговорів з бандитами.

Гараніна помовчала. Якийсь час вони дивилися одне на одного.

– Ви, значить, відмовляєтеся, – промовила вона нарешті.

Сахновський не поспішав із відповіддю. Насправді йому дуже хотілося плюнути на все, сісти в машину, доїхати до Києва і… Ось що далі, що буде за цим «і», Антон іще до кінця не усвідомлював. Усе забути? Не вийде. Таке не забувається. Він провів десятки операцій, бачив мертвих жінок, чоловіків, навіть дітей. Проте жодного разу не знаходив смердючого зв’язаного волоцюгу, вимученого голодом та померлого від серцевого нападу в підвалі будинку. Причому не просто будинку, а будинку свого дитинства. Який, до всього, повинен був стати місцем, де лікар-хірург Антон Сахновський збирався почати нове життя. У сорок років – усе спочатку, на новому місці, з новими людьми.

І ось тепер він повернеться в Київ, зустрінеться з другим чоловіком своєї колишньої дружини, психіатром Романом Кравцовим, і визнає: всі його плани – химера, Ромео має рацію, це все – прояви кризи середнього віку. Антон іще нічого не почав, а у нього вже нічого не вийшло… Вони знов повернуться до буржуазних розмов, Ромео почне вкотре вмовляти його перейти до нього в приватну комерційну клініку, зрештою – умовить. Після чого Антон Сахновський почне працювати під одним дахом зі своєю колишньою дружиною Катькою, в них почнуться спільні обіди втрьох – він, Ромео і Катерина. Далі колишня почне підшуковувати йому якусь достойну партію серед своїх самотніх заможних подружок, яким потрібні і чоловік, і сімейний лікар в одному флаконі; нарешті підшукає, він прийме вибір Катерини, бо інакшим життям уже не зможе жити…

– Я не відмовляюся, – промовив Антон. – Зрештою, це ж лише подзвонити, назватися, домовитися про зустріч і передати пропозицію однієї незнайомої людини іншій незнайомій людині…

– З вами, здається, ми вже майже дві години знайомі, – уточнила Юлія. – Навіть, – глянула вона на годинник, – трошки більше…

– Я знаю, як звуть вас. Ви знаєте моє ім’я. Це ще не означає, що ми знайомі.

– А з вами цікаво, – тепер Гараніна посміхнулася широко і щиро, відразу переставши бути схожою на ділову до шпику кісток жінку. Та посмішка не затрималася довго – сповзла з обличчя, і в очах Юлії лікар прочитав – це ще не все.

– Радий, що сподобався вам, – відповів він. – Але ви жодним словом не обмовилися про власне божевілля.

– Я не сказала, що божевільна, – заперечила Юлія. – Навпаки – я переконана, що не божевільна. Але в цій історії є ще один момент. Про який навряд чи треба знати міліції, поки не проясниться роль Крамаря в тому, що сталося з моїм братом. Тим паче про це не слід знати Ігорові Борисовичу. Взагалі за будь-яких обставин я намагатимусь не говорити нікому, що в той день, а вірніше – тієї ночі, коли мені повідомили про ймовірне викрадення Руслана, я бачила в себе в садку привида.

Ну ось, вона це сказала.

11.

Тієї ночі Юля довго не могла заснути.

Дзвінок невідомої жінки стривожив її. Правда, посидівши в кріслі, викуривши дві цигарки і обдумавши ситуацію, вона, здається, прояснила свої відчуття. Молодший брат, тавро всього її життя, не давав про себе знати мало не два роки. Його останній візит минувся на диво спокійно, не те що попередній: Русик приперся до неї на початку травня, обґрунтувавши свою появу бажанням привітати сестру з днем народження, який співпадав із днем перемоги радянської армії над німецькою в Другій світовій війні.