Текст книги "Чужі скелети"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

– У мене сумочки нема.

– Зовсім?

– Забула на столі, – Юлія знітилася, наче її зловили на чомусь безсоромному.

– Нічого страшного, – мовив Антон. – Зі мною, до речі, теж…

– Що – теж?

– Нічого страшного… Неприємно, принизливо. Все ж таки троє молодих придурків відмудохали дорослого чоловіка з чудовою репутацією в професійних колах української столиці, – він зітхнув, сплюнув рожеву слину. – Але били без серця, скажу я вам… Мене не нудить. У очах не двоїться. Значить, струсу мозку нема. Всередині теж нічого не відбили. Синці заживають.

– Але ж вам усе одно слід…

– Мені, Юлю, слід полежати спокійно. Десь так до ранку. І попити сечогінне. Фуросемід, наприклад. Це збільшує циркуляцію крові. Кров активніше припливатиме до голови, і та перестане так гудіти. Ну, ще що-небудь ноотропне. Можна пірацетам. Та все одно головне – лежати. Відвезіть мене в готель…

– Ніяких готелів! – Гараніна навіть тупнула ногою. – В мене вдома набагато краще. Там у вас будуть усі умови, я навіть лікаря…

– Кажу ж вам – лікареві лікар не потрібен! Хіба якщо вже стане від чогось зовсім погано і я почну помирати.

– Для чого такі дурні жарти? Встати можете?

– Спробую.

Антон дійсно піднявся без сторонньої підтримки. Ще хитало, та в цілому він сам тримався на ногах досить упевнено.

Проте дорогою його раптом розгойдало, стало темнішати в очах, і Юлія, взявши справу в свої руки, просто з дороги набрала потрібний номер, викликавши бригаду «швидкої» до свого будинку. На місце вона і лікарі дісталися практично водночас, Сахновський мляво заперечував, коли його клали на ноші, та санітари легко впоралися з ним. Куди нести, Юлія визначилася відразу – потерпілого доставили на другий поверх, у її спальню. Медики натякнули – краще б десь унизу, хоч на канапі в залі, та хазяйка будинку була невблаганною: в спальні на ліжку чоловікові найкраще.

Антона роздягнули, вклали, вкололи йому заспокійливе та снодійне. Запевнили Юлію – йому справді потрібен більше спокій, ніж серйозне лікування. Коли вони пішли, Юлія запнула вікна спальні завісами, аби потерпілого не розбуркали передчасно сонячні промені, а сама після недовгих вагань спробувала набрати номер Крамаря.

Абонент не міг прийняти дзвінок.

Тоді, ще трошки подумавши, набрала начальника міліції Костюка.

Поза зоною досяжності.

Турбувати його вдома не хотілося. Тому Гараніна змирилася: все може почекати до завтра.

15.

Ніч вона провела на софі в кімнаті для гостей.

А на ранок, зазирнувши в спальню, побачила Антона: сидів на ліжку, схиливши голову. Подумавши, що йому знову зле, Юлія розчахнула двері. Сахновський здригнувся, підвів голову, на неї глянули ясні серйозні очі.

– Де це я? – поцікавився він.

– Хіба забули?

– Вчора щось таке мов вимкнуло…

– А ще козирилися! «Не треба лікаря, я сам собі лікар»… Ви як?

– Ліпше, – признався Антон. – Це, значить, ваш дім і ваша спальня.

– Мій дім і моя спальня, визнаю, – кивнула Юлія. – Між іншим, за таких обставин до мене в гості незнайомі чоловіки потрапляють уперше.

– Мало того, – підхопив Антон, – у нас із вами прогрес у стосунках. Вчора вранці познайомилися, а сьогодні я прокидаюся у вашому ліжку і в мене ниє все тіло. Сподіваюсь, ви не спекулюватимете на моїй порядності?

– Тобто…

– Ну, не вимагатимете, аби я, як порядний чоловік, після всього, що сталося, негайно одружився з вами?

Юлія посміхнулася.

– Коли жартуєте, значить, усе нормально.

– Добре, що хоча б готові звести деякі речі до жартів.

Антон підтягнув простирадло, аби щільніше запнути голі ноги, та все одно вони стирчали з-під краю, і Гараніна зловила себе на думці: вона дуже давно не бачила цього кумедного видовища – чоловічих ніг без шкарпеток, що визирають із-під її простирадла і звисають з її ліжка.

– Мені дзвонили… Ваша машина буде готова до обіду. Тільки…

– Що – тільки?

– Як же ви поїдете? Ви взагалі… доїдете?

– До Києва? Запросто. Тільки не тепер.

– Так, звісно, – Юлія старанно добирала слова. – Ви можете лишатися тут, скільки треба…

– У вас у гостях.

– У мене в гостях.

– У вашій спальні. У вашому ліжку.

Вона, навіть розуміючи усю показову двозначність запитань, все одно не здатна була відповідати Антонові в тій самій манері. Останніми роками всі чоловіки, з якими вона спілкувалася, були або її діловими партнерами, або чоловіками її приятельок, або просто – чужими чоловіками. Юля усвідомлювала, що відбувається зараз, і подумки пояснила це собі: вона не готова спілкуватися з мужчинами просто так.

Хоча – чому просто так? Вчора вона від безвиході прийшла до цього київського лікаря по допомогу, ставлячи якісь свої вимоги і не зовсім уявляючи, чим уся ця, на перший погляд, проста історія може скінчитися.

Отже, вона відчувала себе винною і намагалася в міру сил спокутувати провину. Та в Сахновського, здається, інший погляд на ситуацію, що склалася.

– Так, – промовила вона, силкуючись, аби слова прозвучали якомога буденніше. – Якщо вам так зручно, лишайтеся в моїй спальні та займайте моє ліжко.

– Дякую. Тільки є один момент: в мене в цьому місті теоретично є своя спальня і своє ліжко, – тепер Антон говорив серйозно. – Зараз я спробую подзвонити в Київ, скажу, що потрапив у аварію і мушу ще побути в Жашкові. Між іншим, я не так уже сильно брехатиму… Ну, а потім ми продовжимо спілкування з паном Крамарем.

– Тобто? – не зрозуміла Юлія, і мимоволі в неї вихопилося: – Вам що, мало?

– Навпаки – мені забагато. Всього цього, – він зробив рукою коло в повітрі, – забагато. Дивіться і думайте. Я приїхав, аби залагодити цілком цивільні справи зі своєю спадщиною. Навіть гадав перебратися сюди, взятися до лікарської практики, придумати щось на зразок невеличкого медичного центру…

– Ви серйозно?

– Це так, думки вголос, – Сахновський уже подумки лаяв себе: ця жінка не повинна знати про його таємні мрії та їхній крах іще в зародку. – Значить, я приїхав успадковувати будинок. Виявляється, сусідка здавала його за гроші різним випадковим людям. Хтось із цих квартирантів залишив у погребі чоловічий труп, та ще й з ознаками насильства. Потім у трупа знаходиться родичка, в якої – конфлікт із місцевим бізнесюком, який іще не позбувся бандитських замашок і навряд чи колись позбудеться. В результаті я не лише не можу займатися своїми справами – я вигрібаю за чужі по голові! І це жодним чином не наблизило мене до вирішення власних проблем, котрі виникли. Погодьтеся, на рівному місці. Шукав спокою в провінції, а опинився в зоні активних бойових дій. Як ви гадаєте, що мені треба зробити на своєму місці?

Гараніна розуміла – він знає відповідь. Тому замість вступати в марні дискусії просто знизала плечима.

– А варіантів, Юлю, небагато. Перший – витерти кров та соплі і забратися подалі з зони конфлікту. Повернутися до життя, від якого, чесно скажу вам, хотів утекти. Другий – так само витерти кров і соплі, але включитися в бойові дії. Коли від їхнього завершення залежить і моя особиста доля. Крамар щось знає, Юлю. В іншому разі він не уникав би зустрічей із вами і тим більше – не пресував би мене, зовсім випадкову в його розкладах людину. Я ж нічого не зробив, лиш спробував виконати ваше прохання. А ваше прохання стосувалося історії з Русланом. Висновок:

історія з Русланом якимось чином дратує вашого Ігоря Борисовича.

– То ви хочете знову…

– Тепер я вже буду мудрішим, – заспокоїв її Антон. – Знаю, з ким маю справу. Але від вас усе одно додаткова інформація потрібна.

– Інформація… Якого плану?

– Давно знайомі з Крамарем?

– Казала ж вам – давненько, – Юлія сперлася об одвірок, наморщила лоба. – Місто маленьке, всі тут живемо…

– У дев’яностих роках, кажете, бандитствував?

– Хіба не видно?

– Розумієте, – Сахновський торкнувся рукою ґулі на голові, – одне діло, коли відморозки серед білого дня луплять когось по голові й зачиняють у багажнику власної машини, і зовсім інша справа – коли це не показові одноразові виступи, а спосіб життя.

– До чого ви ведете?

– Дуже просто. Я, скажу чесно, знайомий зі світом криміналу та його звичаями лише з газет. Та й ті не особливо читаю і читав… Телевізійні кримінальні хроніки мене теж зовсім не цікавлять. Але, – він багатозначно підніс пальця до стелі, – навіть така досить далека від світу криміналу людина, як я, має сформоване уявлення про стиль та манеру поведінки бандитів зразка минулого десятиліття. Хочете приклад? Будь ласка: вони їздили на «шестисотих» «мерседесах», носили малинові піджаки, голили потилиці, чіпляли на шиї важкі золоті ланцюги, оточували себе моделями і з будь-якого приводу махали пістолетом. Десь така картинка, правильно?

– Десь так, – погодилася Юля.

– Отже, навіть якщо Крамар не носить кольорових піджаків, він усе одно сформувався, як бандит, у тих-таки дев’яностих роках. Він навіть відсидів, і тепер тримається перед довколишнім світом, мов такий собі ретро-бандит із недалекого минулого. Можуть мінятися часи, Юлю. Може мінятися мода. Але це лише означає: людина з вовчими повадками пересяде з «мерседесу» певної моделі на квадратний тупорилий джип, є таке?

– Є, – впевнено відповіла Гараніна. – Ви бачили машину Ігоря Борисовича?

– Не мав такої честі. Невже я вгадав?

– Так. У нього справді квадратний тупорилий джип. І повадки… Знаєте, тепер я звернула увагу…

– Далі все просто. Якщо наш із вами Крамар чи не єдиний, кого тут, як ви кажете, охороняють навмисно найняті дуроломи, то ці дуроломи – напевне не з якоїсь солідної охоронної структури. Швидше за все, Крамар сам понабирав відморожених бовдурів і сказав: тепер вони – його персональна охорона.

– Не знаю… Але це не фірма, точно. З ним постійно одні й ті самі крутяться… Думаю, ви праві.

– Отак, – Антон видавався вельми задоволеним собою. – Виходить, Крамар сам же, в міру своїх здібностей, їх і муштрував. Якщо в людини свідомість лишилася в дев’яностих, то шаблони, за якими та організує власну так звану охорону, можна вирахувати на раз. Кіношна показуха це називається. Не стільки користі від дуроломів, скільки понту. На вашій пам’яті вони свого хазяїна від чогось серйозного врятували?

– То тепер часи не зовсім ті… Особливо у нас… Пам’ятаю, років п’ятнадцять тому на трасі розбійники гуляли з обрізами й автоматами, так біля автовокзалу щось типу прифронтової смуги було. Траса ж значуща, каравани ходили…

– Добре, добре, – відмахнувся Сахновський. – Якщо на Крамаря давно ніхто не нападав, і для його охорони потовкти людину за наказом хазяїна – єдина розвага і єдина демонстрація власної профпридатності, тоді ситуація взагалі на нашу користь. Ви говорили, машину мою зроблять…

– До обіду.

– До обіду, – повторив Антон. – Можна сказати, нехай поки що колеса поміняють, а передок не чіпають? Все одно доведеться знову рихтувати, то хай дурної роботи не роблять.

– Ви про що? – підозріло запитала Юлія.

– Про те! Я все ж таки спробую поговорити з Ігорем Борисовичем на тему, яка нас із вами дуже цікавить. Гадаю, цього разу я його умовлю. Мову, якою я з ним почну бесіду, він повинен зрозуміти ліпше.

16.

З Києвом удалося домовитися про все.

Навіть не пояснював нічого особливо. Вигадав пригоду на провінційній дорозі, двома словами переказав її, заодно додав – все одно юридичні формальності розрулювати треба, краще зараз, ніж потім смикатися і витрачати на це скору відпустку. Запитали, коли буде. Відповів – середа, найпізніше – ранок четверга. Авралу зараз усе одно нема, влітку люди чомусь починають менше хворіти. Принаймні його пацієнти.

Звісно, краще б іще полежати. Та Сахновський горів одночасно двома бажаннями: зрівняти рахунок із Крамарем та наблизити свою справу про спадщину хоча б до початку процесу вирішення. Тому скористався пропозицією Юлії ні в чому себе не обмежувати і попросив знайти йому десь у місцевому секонд-генді годящі джинси, кросівки та футболку. Одяг потрібен для виходу на стежку війни.

Такий ось обладунок у лікаря-воїна.

Переодягнувшись, Сахновський по обіді попросив Юлю вивезти його в місто і залишити десь у районі офісу Крамаря. Тільки так, аби її машина, котра, безперечно, досить відома Ігорові Борисовичу та його отарі, зайвий раз не малювалася в полі їхнього зору. Голова все ж таки ще трошки боліла, те це – біль не під черепною коробкою, нила найбільша ґуля – та, з якої вчора так само цебеніла кров і яка нині вкрилася скоринкою. В таких випадках люди мимоволі торкаються болючого місця час від часу, й Антон винятком не був – раз на півгодини гладив забите місце пучками пальців.

У задрипаних джинсах, строкатій футболці, кедах – годящих кросівок не знайшлося – і в темних окулярах Антон сам себе не впізнавав. У таких лахах останніми роками навіть сам по квартирі не ходив. Для остаточного закріплення образу містечкового митця або ж містечкового невдахи він купив у найближчому кіоску літрову пляшку теплого пива і прогулювався поруч із ворожим офісом, сьорбаючи пиво, яке таки додавало легкого знеболювального ефекту, і вивчав довколишній рух.

За три години спостережень Ігор Крамар два рази виїжджав із офісу і так само двічі повернувся. Для цього треба було вийти з приміщення і сісти в джип. А повернувшись, вийти з джипа і зайти до офісу. Це тільки на перший погляд здається: процедура банальна і не варта уваги. Для когось із звичайних людей – можливо. Та тільки не для Крамаря, солідного бізнесмена районного масштабу з судимістю за бандитизм у біографії.

Наприклад, коли шеф збирався їхати у справах, спочатку вибігав охоронець із рацією і щось говорив у неї. За цим сигналом хазяйський джип, мов іграшка, яка керується по радіо, підкочував до входу. Водій розвертав машину так, аби дверцята з правого, пасажирського, боку були повернуті до вхідних дверей. Охоронець відчиняв їх, а вже потім сам Крамар в оточенні двох інших дуроломів у неодмінних темних окулярах швидко виходив, сідав у машину і їхав. Так само – після повернення: на поклик вибігав із нутрощів джипа охоронець, запопадливо відчиняв дверцята та разом із напарником прикривав прохід шефа з машини до офісу.

Сахновський навіть придивився до навколишніх дахів. Хтозна, раптом там справді засів якийсь суперкілер, снайпер, найнятий конкурентами Ігоря Борисовича? Якщо снайпера нема і не передбачається, то від якої, цікаво, потенційної небезпеки вимагає охороняти себе Крамар?..

І головне. Навіть дуже приблизних уявлень Антона про охорону дуже важливих персон, якою, поза сумнівом, вважав себе пан Крамар, вистачало, аби згадати: для такого рівня охорони повинна існувати машина супроводу. Тобто шеф їде в джипі, а за ним на віддалі – авто з кількома озброєними охоронцями. Тренованими інакше, ніж у саморобному спортивному залі з іржавою гирею та штангою, на якій облупилася фарба. Машина супроводу за Ігорем Борисовичем не поїхала. Цікаво, він що, боїться снайпера тільки тут, біля свого офісу? А там, куди він їде з діловим чи особистим візитом, снайпера бути не може? Логіка, звичайно, в цьому є. Не буде ж снайпер, мов Людина-Павук, стрибати з даху на дах, прямуючи за своєю потенційною мішенню в різні кінці містечка і чекаючи слушної нагоди. До того ж про своє пересування Крамар навряд чи оголошує в мегафон на весь Жашків. Тому, якщо припустити, що Ігоря Борисовича справді хоче хтось підстрелити зі снайперської гвинтівки, найкраща позиція – біля офісу.

Але є ще один варіант, і в нього Антонові вірилося якось більше. Ті троє, побачені ним в офісі, – насправді все, що може дозволити собі нехай і вчорашній бандит, але – нинішній жашківській підприємець. У Києві чи іншому великому місті людина зі способом мислення Крамаря не тиснула б на понти, справді оточила б себе нормальним штатом охорони. Тут же, в Жашкові, показуха все ж таки б’є по кишені. Та й для чого надмірно витрачатися на неї, коли люди й без того знають: у Ігоря Крамаря є охорона. Факт у цій ситуації важливіший за кількість.

Припустімо, сядуть обидва дуроломи в машину супроводу. А хто в офісі залишиться? Дівчина, залюблена в комп’ютерний пасьянс? Лишати з нею одного парубка теж не годиться – тоді супроводжувати джип доведеться теж лише одному, а це навіть за поняттями Крамаря було кумедно. Тож ліпше хай обоє стирчать у офісі, виконують свою функцію офісного інтер’єру, а двері в потрібних місцях та перед потрібними людьми для шефа, мабуть, відчиняє водій. Він теж має колоритний вигляд, для демонстрації можливостей та пихи цілком досить.

Ну, коли так, то й Антонові Сахновському цього цілком вистачало.

17.

Цю ніч лікар хотів переспати на канапі, та Юлія не дозволила: фактично в наказовому порядку звеліла лишитися в спальні.

Вечір провели спокійно. У свої плани щодо завтрашнього дня Антон вирішив її не втаємничувати. Вона ж не дуже і просилася: жінку більше цікавили інші плани гостя, перспективніші. Сахновський вислухав усе про тутешню медицину, місцеву та районну, заодно – про хороших медиків, котрих постійно хтось кудись перетягує на кращі умови та кращу зарплату. І взагалі Гараніна чи не вперше в житті бачила людину, ладну поставити хрест на київській кар’єрі й починати жити тут, нехай на малій батьківщині, та все ж таки – в місці та місті з обмеженими можливостями.

Антон сам не помітив, як дозволив утягнути себе в розмову на улюблену й водночас болісну тему. Якби хтось попросив розказати, про що можна було говорити з малознайомою жінкою майже до півночі, Сахновський би не зміг цього згадати в деталях. Бо поступово розмова, під час якої виник коньяк із фруктами, перейшла в площину «за життя». А на цю тему можна говорити довго і не закінчити розмови ніколи. Хіба перерватися на сон.

Цієї ночі Антон заснув сам, без снодійного. Юля ж крутилася на канапі, виявивши заодно, наскільки та незручна, і вирішивши за нагоди купити нову. І намагалася зрозуміти, як так сталося: в її розмірене і стабільне життя разом із мертвим братом увійшла інша, зовсім незнайома людина. Покійний Руслан привчив її бути закритою. Важко триматися з людьми відкрито і пускати когось у свій приватний світ, коли в цьому затишному світі несподівано може виринути темною плямою молодший брат зі своїми фірмовими штучками. Нехай вона приречена це терпіти. Ось тільки чому це мусить терпіти хтось інший?.. Власне, колишній чоловік став першою сторонньою жертвою. Ось тепер – Антон Сахновський… Людина, про чиє існування вона б не дізналася ніколи, якби не поява Русика. Він діставав її не лише своїм життям: брат навіть своєю смертю, а вірніше – загибеллю створив додаткові проблеми.

Це ж через Руслана постраждав Антон Сахновський, як не крути.

Вмощуючись по можливості зручніше, Юлія раптом згадала – Антона теж відвідав чорний привид. Він тільки тепер розказав їй про це, і мимоволі виникла асоціація з якимось фатальним вісником смерті. Обоє дорослих людей погодилися: так не буває. Але все ж таки вони щось бачили, щоразу такі видіння передували фатальним подіям, і ось тепер за вікном чорна тінь не маячить.

Дурниця, звичайно…

Та нема лиха без добра. Нема чорної примари – значить, поки все йде гаразд.

З цією думкою Юлія Гараніна нарешті заснула.

18.

Плутати в Жашкові особливо нема де.

Тим більше, якщо їдеш джипом по центру містечка і перед тобою розступаються менш престижні автомобілі. Проїжджа частина маленького міста має одну перевагу, якою збирався скористатися Сахновський: не треба особливо ламати голову, аби вирахувати, який шлях обере та чи та машина. Особливо – джип. Таке авто мусить триматися центральних вулиць і доріг, його всі повинні бачити, мов норкову шубу модниці за будь-якої пори року.

Зранку Антон прокатався вулицями та провулками, котрі прилягали до офісу Крамаря, і теж вирахував свій можливий маршрут, передбачивши кілька варіантів руху. Та коли угледів, що Ігор Борисович вийшов з офісу і завантажився в джип, після чого машина поїхала прямо, збагнув – перший варіант маршруту був таки найправильнішим. Тому, не дочекавшись, поки джип його обжене, вирулив на сусідню вулицю, зробив гак провулками і дуже швидко опинився в засідці, місце для якої визначив наперед.

Відчуваючи, що все ж таки вагається, бо за природою своєю був, як і більшість людей, не надто агресивним, Сахновський, аби нагадати, для чого він вийшов на полювання, торкнувся пальцями ґулі. А потім, щоб остаточно розлютити себе, шкрябнув по ній, здираючи присохлу шкірку та відчувши під пучкою вологу крові.

Тепер усі сумніви лишилися позаду.

Джип саме вирулив у поле його зору. Діяти треба або зараз, або чекати іншої слушної нагоди. А за час чекання, відчував Антон, він таки справді може перегоріти.

Стиснувши зуби, міцно стуливши розбиті губи, він натиснув на газ.

Автомобіль із побитими передніми фарами вилетів із засідки, мов хижак – із кущів, і на повному ходу врізався в джип, намагаючись поцілити точно в лівий бік, у дверцята з боку водія.

Вдалося.

Скреготнули гальма. Звук від удару був схожий щонайменше на вибух петарди в новорічну ніч. Антон готувався зустрітися з могутнім боком джипа, тому завбачливо пристебнувся і вперся ногами, водночас утиснувшись у спинку водійського крісла. Джип, своєю чергою, теж не їхав надто швидко – на те не було жодної потреби. Відтак нападу не чекав: саме тому, за законами фізики, Антону ударом свого автомобіля вдалося розвернути важку машину під гострим кутом посеред вулиці. Воднораз заблокувавши вихід із боку водія.

У джипі ще не втямили, в чому справа. Та оскільки водій не міг вибратися назовні для початку серйозної розмови з тим нахабою, котрий, безперечно, «втратив нюх» і тепер «в'їхав у проблеми», це довелося робити шефові. Поза сумнівом, чинити розбори на дорогах під час навіть менш серйозних транспортних пригод, наперед відчуваючи себе переможцем, а лоха – бідним у всіх смислах цього слова, для Ігоря Крамаря було привичною справою ще з часів бандитської юності. Тому він охоче вирішив труснути старовиною – вистрибнув з машини.

На такий розвиток подій Сахновський і сподівався.

Лікар сам готував операцію. Тому мав кілька секунд фори і скористався ними повною мірою. Крамар іще тільки спустив ногу з кабіни на асфальт, а Сахновський вже оббіг джип із флангу, щосили налетів на прочинені дверцята, вдарив ними Ігоря, і коли той зойкнув – навалився, притиснув ворога дверцятами. Смикнув на себе за край – вдарив, влучивши Крамарю по голові, тоді знову надавив на двері.

Дійство відбувалося на очах щонайменше двох десятків жашківчан. Можливо, серед них були й гості міста. Проте за картиною точно спостерігало кілька людей, котрі знають, кому належить джип і кого це зараз торбить дверцятами незнайомий камікадзе.

Чутки про те, як серед білого дня в центрі міста побили Крамаря, вже за годину розповзуться містом.

Антон розумів це. Та навряд чи усвідомлення дійшло до Ігоря Крамаря. Він уже оговтався від першого шоку, впізнав нападника і тепер ліз рукою по пістолет. Але тут охоплений мисливським азартом лікар виявився спритнішим. Спочатку – ще один удар дверцятами, потім – зброя поміняла власника. Весь цей час водій, він же – охоронець, марно намагався вирватися з пастки. Інакше, ніж вийти з машини та зайти з тилу, він допомогти шефові не міг. Нарешті збагнувши це, він таки поліз і собі по зброю, та Сахновський уже тицяв стволом хазяйського пістолета в голову Крамаря.

– Руки на кермо, сука! – гаркнув він.

– Роби! – закричав Крамар. – Він дурний, РОБИ!

Водій слухняно поклав руки на кермо. Антон далі довбав дулом череп полоненого.

– Що, поговоримо тепер, мурло? – гаркнув він.

– А ти стріляй, стріляй! – викрикнув Ігор. – Сциш, коли страшно? Очко жим-жим? СТРІЛЯЙ!

Аби переконати самого себе, що зможе стрельнути, Антон забрав пістолет від голови Крамаря, наставив на водія, потримав так секунду, задовольнившись щирим переляком охоронця, а тоді націлив дуло на вікно джипа, натиснув на спуск.

Нічого.

Курок навіть не смикнувся.

– Дебіл! Запобіжник знімай! – незважаючи на невигідну для нього ситуацію, Крамар усе ж таки швидко прорахував усі можності суперника.

Всі – та не зовсім.

Хвиля гніву на самого себе та власну незграбність накрила Сахновського з головою.

Перехопивши пістолет за ствол, він коротко замахнувся і вдарив Крамаря по голові руків’ям. Раз, другий, третій – пістолет можна використовувати ще й так. Так навіть краще – влучиш без варіантів.

Кров тут-таки потекла по обличчю Крамаря.

І в цю ж мить наспілі міліціонери відтягнули Антона від джипа, заламали руки назад, обеззброїли, дали по нирках і поволокли в «канарку».

Ігор Крамар сповз на землю і лишився так сидіти на очах у всіх цікавих, котрих набігло за короткий час таки багатенько. Він витирав кров з обличчя, мовчки стежачи, як його водій, котрий нарешті вибрався з джипа буквально через голову свого шефа, намагався безуспішно розганяти глядачів.

Якщо хтось і побоювався людей у цьому джипі, то тепер таких стало набагато менше.

19.

Юлія Гараніна знати не знала, як саме збирається її гість дістати їхнього спільного ворога.

Вона сподівалася на розважливість столичного хірурга вищої категорії. Коли вже зовсім чесно – навіть не замислювалася, для чого Антон простежив за Крамарем і намагався вирахувати його спосіб мислення та зрозуміти манеру поведінки. Десь у глибині душі вона вважала: Сахновський виношує елегантніший, інтелігентніший та віртуозніший план. І тут раптом – аварія в центрі міста. Антон з усієї дурі влупив джип Крамаря в бік, тоді налетів на нього, стукнув кілька разів дверцятами і мало не застрелив, погрожуючи пістолетом.

Що це йому дало, крім додаткових проблем, тепер уже – справді серйозних, Гараніна собі не уявляла.

Ще більше її здивував дзвінок начальника міліції. Підполковник Костюк навіть не попросив – наказав їй негайно з’явитися в міліцейському відділі. Власне, Юлія і сама збиралася туди: так чи інак, а Сахновського треба визволяти. Бо вона втягнула його в історію, він наламав дров, тепер вона ж і повинна втрутитися, аби спробувати залагодити цю справу.

Налаштована досить серйозно, навіть підготувавши на захист Антона цілу промову, Юлія не особливо здивувалася, побачивши в кабінеті начальника міліції Крамаря. Слідів недавньої пом’ятості на ньому не помічалося, Ігор уже встиг дати собі раду. Проте його щурячо-тхоряче лице палахкотіло, тому Юлія, котра без того не чекала від візиту в міліцію нічого доброго, тут-таки почала готуватися до найгіршого варіанту розвитку подій.

– Ти що твориш, Юліє Василівно! – гаркнув Костюк, щойно вона зачинила по собі двері кабінету.

– Хай вона сяде спочатку, – буркнув Крамар. – Сядь, Юлю, а то ми тут сидимо…

– Захочу – сяду! – відрізала вона. – Ти мені ще тут будеш наказувати!

– Тоді я буду! – втрутився Костюк. – Сядь за стіл, розмова серйозна!

Відсунувши стільця, Юлія сіла навпроти Крамаря, і раптом у голові блиснуло: ну ось, вони нарешті сидять за одним столом переговорів. Хіба не цього вона домагалася, коли просила Антона зустрітися з Ігорем? Правда, вона гадала – якась така розмова відбудеться за інших обставин і в іншому місці. Але, продовжуючи складати цю табличку множення, зробила висновок: а інших обставин, щоб зустрітися для з’ясування стосунків в іншому місці, їм двом найближчим часом просто не випадало.

Значить, ось такий вийшов у Сахновського план… Він виконав обіцянку, звів непримиренних ворогів, причому – в міліцейському кабінеті, де їм доведеться говорити при свідках і, відповідно, триматися в певних рамках. Нічого не скажеш, простенько та смачно…

Ось тільки як тепер із самим Антоном піде…

Підполковник Костюк ніби прочитав її думки.

– Твого дружка, Василівно, я можу посадити і посаджу. Пояснити, за що?

– А присутній тут Ігор Борисович не може пояснити причину такої поведінки мого, як ви кажете, дружка?

Тепер Костюк дивився на Крамаря. Той замість відповіді поклав на стіл теку, розкрив її, витягнув аркуш паперу.

– Ось тут, Юліє Василівно, моя заява. Сам писав, своєю рукою. Ось цією, – він розчепірив перед нею пальці правиці. – Прочитаєш – чи тобі коротко суть викласти?

– Краще по суті, – погодилася Юля.

– Коротше, позавчора громадянин Сахновський призначив мені зустріч, мети якої не вказав. Пояснив лише, що телефон мій дала йому ти. Я відкритий для людей, тим більше – для відомих київських лікарів. Думаєш, мені не знайшли, що про нього в інтернеті згадують? Думаєш, у мене в приймальні Свєта дурно сидить?

– Ні, Ігорю, в тебе в приймальні Свєта сидить не дурно, – визнала Гараніна.

– Значить, громадянин Сахновський прийшов до мене і від твого імені почав мене шантажувати. Погрожував, що знає – це я нібито вбив твого довбо… гм… ну, коротше, братця твого. Я не люблю, Юлю, коли мені погрожують. Я сам кого хочеш налякаю. Ну, мої хлопчики пояснили твоєму лепилі, що і як…

– Слухай, Крамар, давай уже без жаргону, – зауважив Костюк.

– А, ну ясно, тут же всі культурні… Значить, маючи до мене після серйозного китайського попередження особисту неприязнь, громадянин Сахновський сьогодні напав на мене, завдав шкоди особистому майну, фізичної та моральної шкоди мені, а головне – погрожував вогнепальною зброєю. Терорист!

– Що ж то була за зброя? – ядуче запитала Гараніна.

– Правильно, – кивнув Крамар. – Зброя моя. Пістолет, на який я маю дозвіл.

– Незважаючи на судимість, – уточнила Юлія.

– А мені дозвільна система його виписала! Правда, Миколо Миколайовичу?

Начальник міліції промовчав.

– Я, пані Гараніна, покарання відбув. З минулим зав’язав. Я чесний бізнесмен і маю право боятися за своє життя. Тому зброя, ти як думала… Коротше, Юліє Василівно, по ходу я твого кавалера посаджу.

– Ти? Суд же повинен бути, здається. Правда, Миколо Миколайовичу?

Костюк легенько ляснув рукою по столу.

– Ігор Борисович приніс заяву. Все відбулося при свідках. Де заява від твого кавалера?

– Він мені не кавалер, – запізно зауважила Юлія.

– Байдуже, хто він тобі. Головне – навіть якщо між ним і паном Крамарем виник конфлікт, який скінчився, скажімо так, не на користь Сахновського, і йому навіть завдали шкоди, він мав право і повинен був заявити в міліцію. Принести ось таку заяву, як приніс Ігор Борисович. Де заява Сахновського? Нема заяви. Є потерпілий, є злочинець. І розкрутити це все можна як замах на вбивство.

– Він хотів мене вбити, – підтвердив Крамар. – А найняла Сахновського для цього ти, Юлько. Про це теж написано в заяві, і від цього не відіпрешся. Ти найняла кілера на ґрунті особистої неприязні до мене. Ось який вигляд вся ця історія, люба моя, матиме на папері.

– Ви запросили мене сюди, аби це повідомити? – Юля з останніх сил намагалася зберегти спокій, хоча всередині в неї все кипіло: Крамар довів, на що здатен, а Костюк тепер має на руках усі козирі для того, аби почати торги з нею. Правда, невідомо, які торги. Та їй точно запропонують обмін. І швидше за все, Антона випустять під обіцянку не давати хід безнадійній справі про «тітчин сюрприз».